Інформації про ці події, яка міститься в доступних українських, радянських, польських, німецьких архівних документах. Вступ



Сторінка1/32
Дата конвертації26.10.2017
Розмір5.54 Mb.
ТипІнформації
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   32

Ігор Ільюшин
УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКА АРМІЯ І АРМІЯ КРАЙОВА

ПРОТИСТОЯННЯ В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ

(1939–1945 рр.)

У книзі аналізуються причини і перебіг українсько-польського міжнаціонального конфлікту, що за часів Другої світової війни охопив землі спільного проживання двох народів. У центрі уваги — протистояння Української повстанської армії і Армії Крайової, а також антинімецька і антирадянська боротьба останньої на західноукраїнських землях. Своє завдання автор убачав у поданні й аналізі відомої йому інформації про ці події, яка міститься в доступних українських, радянських, польських, німецьких архівних документах.


ВСТУП


Ми всю свою життєву енергію і політичну діяльність спрямували на оборону польських східних територій. І зараз, помираючи, я дуже радію з того, що це нам не вдалося. Дивлячись на ту страхітливу різанину, яка відбувається в Югославії, уявіть собі, що б могло коїтися зараз на Волині чи у Східній Галичині, якщо б вони залишилися за Польщею.

(З промови міністра закордонних справ польського емігрантського уряду в Лондоні Едварда Рачинського, 1993 р.)

Проблема, винесена у назву пропонованої праці, досі залишається найдискусійнішою темою української й польської історіографій та найболючішою проблемою сучасних взаємин двох народів-сусідів. Незважаючи на те що минуло вже більш як шість десятиліть після описуваних у книзі подій, чимало українців і поляків не можуть вибачити образ і кривд, яких завдали їхні співвітчизники одне одному під час останньої світової війни.

Добре відомо про те, як переслідувалася польськими урядовцями українська меншина в I і II Речі Посполитій. До сьогодні не загоїлися рани в тієї української людності, яка стала об’єктом депортації 1947 р., відомої під назвою «акція Вісла». У свою чергу польська сторона, і, насамперед, представники старшого покоління, погоджуючись із тим, що українці у минулому насправді зазнали в Польщі невиправданих страждань, стверджує, що «останні несумірні зі злочинами, скоєними стосовно польського населення Західної України Українською повстанською армією в роки Другої світової війни».

Такий стан речей був підтверджений перебігом дискусій улітку 2003 р. довкола трагічних волинських подій, а також заходами по обидва боки українсько-польського кордону щодо вшанування пам’яті загиблих. У спільній заяві від 11 липня 2003 р. з нагоди 60-ї річниці тих подій президенти України і Польщі, вкотре наголосивши на необхідності продовжити пошук історичної істини щодо причин кривавого міжнаціонального конфлікту часів останньої світової війни, підкреслили: «Ми не можемо ні змінити нашої історії, ні відкинути її, не можемо її ні замовчати, ні виправдати, навпаки, ми повинні знайти в собі відвагу сприйняти правду, щоб злочин назвати злочином, оскільки лише на повазі до правди можна будувати майбутнє». Зроблені тоді офіційними Києвом і Варшавою безпрецедентно важливі для взаємного розуміння кроки не поставили крапку в дискусіях між науковцями, але дали серйозний поштовх процесу переосмислення історичних подій.

Слід зауважити, що хоча через низку обставин конфлікт на Волині виявився найкривавішим, а відомості про нього набули останнім часом найбільшого розголосу, військово-політичне протистояння, з одного боку, Організації українських націоналістів (ОУН) і Української повстанської армії (УПА), а з другого — представницьких структур польського емігрантського уряду і Армії Крайової (АК) у 1939–1945 рр. охопило майже всі території спільного проживання українців і поляків, тобто не лише Волинь, а й Східну Галичину, Холмщину, Підляшшя, Надсяння, Лемківщину. Тому ці події доцільно розглядати в комплексі, а також у контексті всієї попередньої історії українсько-польських взаємин.

Власне завдання автор пропонованої читачу книги вбачав у поданні відомої йому інформації про ті події, свідчення про які містяться в українських, польських, радянських, німецьких архівних документах, а також у здійсненні порівняльного аналізу цієї інформації у джерелах різного походження, як документального, так і наративного характеру.

І хоча нам уже доводилося писати про українсько-польський міжнаціональний конфлікт, вважаємо, що його дослідження, і зокрема того, що відбулося на Волині в 1943–1944 рр., знаходиться ще на далеко не останньому етапі, а тому потребує подальшого більш глибокого і всебічного, вдумливого і незалежного від політичної кон’юнктури та власних пристрастей або упередженості вивчення. Адже досі проблемою залишається не тільки наявна різниця в інтерпретації українськими і польськими науковцями одних і тих самих фактів, а й встановлення самих цих фактів: наприклад, якою була кількість українців і поляків, що загинули, а також морально і матеріально постраждалих унаслідок згадуваного конфлікту.

Поряд із відповіддю на питання, яку роль в українсько-польській війні відіграли треті сили (німецька і радянська сторони), для дослідників залишається головним з’ясування історичної відповідальності за людську трагедію керівних прошарків польського і західноукраїнського суспільств. Причому з визначенням цих керівних верств на Волині справа здається, на перший погляд, складною, оскільки в Райхскомісаріаті Україна, до якого нацистами було включено Волинь, на відміну від дистрикту «Галичина» і Генерал-губернаторства, не існувало таких українських і польських представницьких органів, як Український центральний комітет (УЦК), українські допомогові комітети (УДК), Головна опікунська рада (Рада Глувна Опекунча), польські комітети опіки (ПКО), які б репрезентували місцеві українську і польську громади у відносинах з німецькою окупаційною адміністрацією, а отже, певним чином впливали б на них, контролювали і були б за них відповідальними.

Стосовно Волині можна говорити лише про, з одного боку, військово-політичні сили, що представляли тут польський емігрантський уряд і так звану польську підпільну державу. Якщо можна так висловитися, візитною карткою цих сил були місцеві формування Армії Крайової, польської загальнодержавної армії, до складу якої на останньому етапі війни увійшла більшість збройних організацій, створених різними політичними угрупованнями Польщі. З іншого боку, йдеться про Організацію українських націоналістів Бандери, яка спромоглася взяти під власний контроль майже всі наявні на Волині українські організації, а також цивільну людність, створити УПА й очолити антипольську боротьбу.

Саме тому, розкриваючи зміст обраної теми дослідження, ми намагалися, насамперед, показати, якою мірою присутність на західноукраїнських землях польських військово-політичних сил з їхніми планами зі збереження за повоєнною Польщею цих територій спонукала українських повстанців до проведення тут «деполонізаційної» акції і наскільки останню можна вважати адекватними «відплатними» діями полякам за їхні плани та вчинки, а також яку роль у людській і національній трагедії часів війни відіграли інші чинники.

Зрештою, зазначимо, що під останньою ми розуміємо трагедію всіх мешканців Західної України безвідносно до того, були вони поляками чи українцями. Переконані, що саме такий підхід до аналізу тих подій накладає на кожного дослідника незалежно від його політичних і національних уподобань моральний обов’язок розповісти про них якомога правдивіше.

Ми ставили також собі за мету ознайомити українського читача з досі мало йому знайомою сторінкою української історії, а саме з історією боротьби проти Берліна і Москви за землі Західної України не лише УПА, а й польського уряду та його збройного підпілля. Через специфічне становище польського населення на Волині та у Східній Галичині вона відрізнялася своїми формами, характером, періодизацією від тієї боротьби, яку вела польська Армія Крайова на етнічних територіях Речі Посполитої. Плани і дії АК щодо визволення довоєнних територій Польщі від окупантів впливали на перебіг українсько-польського міжнаціонального конфлікту. Тому неможливо зрозуміти його причини та сутність без ознайомлення з історією цієї боротьби та без урахування цього чинника.

Переконані також у тому, що, шануючи сьогодні своїх національних героїв, українці не можуть заплющувати очі й на геройство тих, хто воював за Польщу, зокрема й на тих теренах, де ідея відбудови польської держави була, з українського погляду, неслушна, а з точки зору польських можливостей — нереалістична.

Книга публікувалась окремими частинами Інститутом історії України НАН України у 2001–2005 рр. у рамках роботи спеціально створеної групи дослідників при урядовій комісії з вивчення діяльності Організації українських націоналістів і Української повстанської армії, що працювала впродовж 1997–2005 рр. Наклад публікацій становив лише 300 примірників, оскільки з результатами роботи групи мали ознайомитися насамперед депутати Верховної Ради і члени Кабінету Міністрів України.

Пропонована праця є результатом багаторічних досліджень у вітчизняних і зарубіжних архівах та бібліотеках, її доповнено свіжим інформаційним матеріалом, набутим після перших публікацій окремих частин. Книга пройшла апробацію в академічному середовищі і зараз, на думку автора, може бути винесена на суд широкого читацького загалу, людей різних вікових категорій і фахової підготовки, як спеціалістів у галузі історії, так і тих, хто нею просто цікавиться.

Насамкінець хочемо висловити щиру подяку всім, хто давав нам конструктивні поради і слушні зауваження під час роботи над книгою, допомагав у її підготовці до друку — дружині Елі і дочці Ользі, колегам по роботі в Україні та поза її межами, а серед останніх, насамперед, моїм польським друзям, вчителям — докторам історичних наук, професорам Валерію Івановичу Яровому і Станіславу Владиславовичу Кульчицькому, директорові Видавничого дому «Києво-Могилянська академія» Вірі Йосипівні Соловйовій, головному редактору Ірині Михайлівні Жодані та іншим його співробітникам.



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   32


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка