Імені В. І. Вернадського



Сторінка1/4
Дата конвертації14.04.2019
Розмір0.64 Mb.
ТипАвтореферат
  1   2   3   4




ТАВРІЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені В. І. ВЕРНАДСЬКОГО


ІВАНОВА НАТАЛЯ ПАВЛІВНА
УДК 81-139:378

Літературний пейзаж та ментальний простір автора

в російській прозі XIX сторіччя

10. 01. 02 – російська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук


Сімферополь – 2011

Дисертацією є рукопис


Роботу виконано на кафедрі російської та зарубіжної літератури Таврійського національного університету імені В.А. Вернадського, Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України
Науковий консультант – доктор філологічних наук, професор

Володимир Павлович Казарін, завідувач кафедрою російської та зарубіжної літератури Таврійського національного університету імені В.А. Вернадського

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор Дербеньова Лідія Вікторівна, професор кафедри теорії та практики перекладу Івано-Франківського національного технічного університету нафти та газу;

доктор філологічних наук, професор Кочетова Світлана Олександрівна, професор кафедри зарубіжної літератури Горловського державного педагогічного інституту іноземних мов;

доктор філологічних наук, професор Михед Павло Володимирович, завідувач відділу слов’янських літератур Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України.
Захист відбудеться «1» липня 2011 року об 11 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д. 52. 051. 05 Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського (95007, Сімферополь, просп. Вернадського, 4).
З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського (95007, Сімферополь, просп. Вернадського, 4).

Автореферат розісланий «31» травня 2011р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради І. В. Остапенко



ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. У сучасних дослідженнях література в контексті культури розглядається як динамічна ментальна система (Г.Г. Амелін, М.П. Ахіджакова, Л.Г. Березова, Т.Л. Власенко, В.О. Леонтьєв та ін.). Цей підхід є напрочуд актуальним для вивчення літератури XIX століття, коли відбувається утвердження авторського типу свідомості, звернення до національних витоків і усвідомлення своєрідності індивідуального в межах загального. Категорія «автор» є ключовою в художній літературі XIX століття, вона визначає й інші категорії поетики (С.С. Аверінцев, М.Л. Андрєєв, М.Л. Гаспаров, П.А. Грінцер, О.В. Михайлов). У зв’язку з цим важливою проблемою сучасного літературознавства є дослідження ментального простору автора, що дозволяє простежити розвиток форм авторської свідомості, становлення та взаємодію романтизму й реалізму, взаємозв’язки категорій поетики у добу XIX століття.

Упроваджене Ж. Фоконьє поняття «ментальний простір»1 корелює із поняттям «картина світу». На думку дослідника, ментальні простори покликані не просто відображати «об’єктивну реальність», а втілювати уявлення, образи, способи мислення людини (певного часу, нації, народу, групи тощо). Уведений у 1985 році Ж. Фоконьє термін «ментальний простір» згодом увійшов у широкий науковий обіг (І.В. Бліннікова, Б.М. Величковський, Є.А. Лапін та ін.). Сучасна дослідниця Н.Ю. Замятіна визначає ментальній простір як співвідношення деяких понять, що мають відношення до простору, та їх властивостей, а також самих понять між собою, як воно уявляється деякій людині. Утім, межі поняття й досі викликають дискусії в науці. Ментальний простір у художній літературі відображає світогляд автора (носія індивідуальних і загальних рис), втілений у просторових координатах і характеристиках. Водночас конкретно-історичні форми реалізації ментального простору автора в художній літературі не досліджені у світлі єдиного системного підходу. Спираючись на визначення Н.Ю. Замятіної, в нашій роботі ми розуміємо ментальний простір як світосприйняття автора, втілене за допомогою просторових характеристик.

У російському літературознавстві ментальний простір автора став предметом дослідження у працях З.А. Агаєвої, М.П. Ахіджакової, І.Ю. Ваганової. Специфіці пейзажу в російській літературі присвячені дисертації О.А. Тищук, О.В. Руднєвої, Є.О. Анікейчик, О.Ю. Уїлліс, Є.Н. Барабашової. У роботах О.Ю. Богданової, Т.Ф. Гостевої розглянуто окремі різновиди пейзажів, їх своєрідність та функції в зарубіжній прозі.

У вітчизняному літературознавстві відсутні дисертаційні праці, спеціально присвячені вивченню ментального простору автора. Однак останнім часом в українському літературознавстві з’явилася низка цікавих праць, у яких досліджується національна специфіка української літератури, в тому числі й притаманні їй риси ментальності, що зумовлюють форми авторської свідомості, своєрідність пейзажу та інших категорій поетики (О. Скобельська, І. Лівенко, Л. Ромас, Р. Гончаров).

Категорія «пейзаж» у художній літературі також лишається на периферії наукових досліджень. За останні роки в Україні захищено тільки дві кандидатські дисертації, присвячені поетиці пейзажу (У. Хао, Я. Тагільцева). Між тим, навіть уявлення про зміст терміну «літературний пейзаж» за останні роки змінилося, і ці зміни свідчать про усвідомлення літературознавцями існування відображення у пейзажі світоглядних особливостей автора. Якщо «Літературний енциклопедичний словник» 1987 року визначає пейзаж у літературі як один з змістовних та композиційних компонентів художнього твору: опис природи, ширше – любого незачиненого простору зовнішнього світу, то «Словник літературознавчих термінів» И.А. Книгина, що вийшов у 2006 році, вже тлумачить пейзаж як зображення природного оточення людини та образ любого незачиненого простору в словесно-художньому творі, що виражає естетичне відношення до відтвореного. Саме останнє тлумачення дає можливість визначити літературний пейзаж як сукупність просторових образів, яка є засобом експлікації ментального простору автора. Отже, у нашій роботі поруч з терміном «пейзаж» використовується поняття «картина навколишнього світу», в якому робиться акцент на втіленні світоглядних особливостей автора.

Однак спеціальних дисертаційних досліджень, присвячених вивченню специфіки пейзажу як засобу експлікації ментального простору автора в російській літературі XIX століття, й досі немає.

Отже, актуальність дисертації зумовлена:


  • недостатньою теоретичною та історико-літературною розробленістю категорії «ментальний простір автора»;

  • необхідністю спеціального дослідження вияву ментальних рис художньої літератури загалом та авторської свідомості зокрема;

  • важливістю дослідження конкретно-історичних форм реалізації ментального простору автора та пейзажу в літературному процесі XIX століття;

  • потребою комплексного розгляду індивідуально-авторських стратегій у російській прозі;

  • проблемою вивчення жанрово-стильових особливостей, поетикальних форм та взаємодії романтизму й реалізму.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана згідно з планом науково-дослідної роботи кафедри російської та зарубіжної літератури Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського в межах комплексної наукової теми «Література і культура: світовий та регіональний аспекти». Тема дисертації затверджена вченою радою Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського (протокол № 3 від 16 лютого 2010 р.) і схвалена бюро наукової ради з проблеми «Класична спадщина та сучасна художня література» Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України (протокол № 4 від 22 червня 2010 р.).

Мета дисертаційного дослідження – встановлення специфіки літературного пейзажу як засобу втілення ментального простору автора в російській прозі XIX століття.

Реалізація поставленої мети зумовила необхідність розв’язання таких завдань:



  • визначити риси ментального простору автора та способи його втілення в художній літературі;

  • виявити ключові бінарні опозиції в російській літературі XIX століття та їх реалізацію у творчості письменників-прозаїків;

  • встановити види, форми, функції, динаміку, поетикальні особливості пейзажу в російській прозі XIX століття як засобу втілення ментального простору автора;

  • з’ясувати своєрідність художньої картини світу в аспекті відображення ментального простору автора;

  • схарактеризувати індивідуально-авторські стратегії в російській прозі XIX століття;

  • розкрити взаємодію романтизму й реалізму, традицій і новаторства, індивідуального і загального, різних художніх систем у літературному пейзажі.

Об’єкт дослідження: прозові твори російських письменників XIX століття (О.С. Пушкіна, М.Ю. Лермонтова, М.В. Гоголя, І.С. Тургенєва, Л.М. Толстого, Ф.М. Достоєвського, А.П. Чехова), які належать до різних періодів творчості митців і дають можливість простежити зміни в їхньому світогляді та індивідуальному стилі, а також втілення ментальних рис у формах вираження авторської свідомості, в тому числі у пейзажі.

Предмет дослідження – поетика пейзажу як засобу експлікації ментального простору автора.

Методи дослідження: порівняльно-історичний, структурно-типологічний, компаративний, описовий.

Порівняльно-історичний метод дослідження дозволив здійснити аналіз різних видів і форм пейзажів у російській прозі XIX століття, виокремити й розглянути характерні для різновидів пейзажу бінарні опозиції, розкрити зв’язок ментального простору автора із категоріями поетики, в тому числі пейзажу.

Структурно-типологічний метод використаний з метою виявлення особливостей пейзажу в російській прозі XIX століття, визначення його місця в структурі тексту й художній системі митця загалом, виокремлення типологічних сходжень і розбіжностей у поетиці пейзажу в російській літературі означеної доби.

Описовий метод сприяв науковій систематизації літературних пейзажів, їх видів, форм, функцій та засобів втілення.

Компаративний метод дозволив встановити ґенезу різновидів пейзажу в російській прозі XIX століття, індивідуально-авторські форми трансформації традиції, спільні й відмінні для митців особливості пейзажів в аспекті художнього відображення ментального простору автора.

У роботі використано можливості мотивного, генетичного, міфопоетичного, імагологічного видів аналізу для виявлення комплексу усталених тем, мотивів, образів, символів та інших категорій поетики, що формують ментальний простір автора й знаходять відображення у різновидах пейзажу в російській літературі XIX століття.

Основним методом дослідження літературного пейзажу як засобу реалізації ментального простору автора є метод бінарних опозицій. Цей метод був започаткований Н.С. Трубецьким та Р.О. Якобсоном у роботах по фонології в 20-их роках ХХ сторіччя, що збігається у часі з хвилею уваги к питанням художньої форми в радянському літературознавстві. Згодом антрополог К. Леві-Стросс використав метод бінарних опозицій при аналізі міфу, що поклало початок французькому структуралізму. Таким чином, ідея бінарності визначає області наукового пошуку. Вона є фундаментальною також для філологічних наук, що переконливо довели Ю.М. Лотман і Ю.В. Манн, який наприкінці ХХ сторіччя назвав парність необхідною передумовою творчості. Метод бінарних опозицій використаний також в роботах сучасних дослідників (Л.В. Дербеньова, Т.Ф. Ізвекова, Н.В. Кирилина, О.Ю. Пономарьова, Т.В. Сафонова, Ю.О. Сухомлинова, М.С. Уваров, К.В. Ярцева). Отже, ментальний простір автора може бути представлений за допомогою аналізу експлікації бінарних опозицій, які є репрезентативними для світогляду авторів російської прози XIX століття та реалізовані в картинах навколишнього світу низки їх творів. Це опозиції «верх - низ», «очікуване (бажане) - дійсне», «своє - чуже», «плинне - вічне», а також їх прояви («людина - природа», «дім - навколишній світ», «світло - тінь», «тиша - світ звуків») та похідні від них опозиції «добро - зло», «реальний світ - іншосвіття», «провінція - столиця», «хибне - істинне».

Методологічною базою дисертації є праці вітчизняних і зарубіжних дослідників із проблем романтизму і реалізму в російській літературі (В. Базанов, В.В. Ванслов, В.П. Казарін, Ю.В. Манн, Д.С. Наливайко, О.Н. Ніколенко, М.О. Новикова, К.О. Шахова та ін.), специфіки і функціонування пейзажу в художній літературі (К.К. Арсеньєв, Б.В. Галанов, А.П. Грачев, В.А. Нікольский, К.В. Пігарєв, В.А. Подорога, Ю.І. Сохряков, Н.М. Тарабукін, В.М. Топоров, М. Хайдеггер, М.М. Эпштейн та ін.), дослідження форм авторської свідомості в літературі (М.М. Бахтін, М.Х. Ієвлєва, В.О. Леонтьєв, Ю.М. Лотман, Б.С. Мейлах, Б.В. Томашевский, М.Б. Храпченко та ін.), ментальності та її вияву у категоріях поетики (Л.А. Араєва, Н.Б. Воронінська, М.П. Ахіджакова, Д.М. Замятін, А.С. Шохов та ін.), а також дослідження поетики пейзажу в творчості окремих письменників (М.І. Азієва, Б.А. Гріфцов, А.М. Гуревич, Н.Д. Жукова, Р.Я. Клейман, О.А. Клінг, В.О. Ковальов, А. Ковач, Г.Б. Курляндська, Ю.В. Лебєдєв, В.Я. Лінков, В.М. Маркович, В.Ф. Саводник, П.Н. Сакулін, Є.Є. Соллертинский, В.М. Томахин, Л.П. Чернова, А.П. Чудаков, С.Н. Шаталов та ін.).



Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній уперше в літературознавстві категорію «пейзаж» у російській літературі XIX століття розглянуто як засіб художнього втілення ментального простору автора. На підставі аналізу прозових творів російської літератури XIX століття виокремлено й комплексно досліджено експліковані в літературному пейзажі бінарні опозиції, що репрезентують особливості світогляду, художніх систем та індивідуальних стилів митців. Визначено види, форми й функції пейзажу як відображення ментального простору автора в російській прозі XIX століття, встановлено трансформації форм пейзажу та особливості поетики пейзажу в творчості окремих митців і літературному процесі загалом. У межах дослідження проблеми ментального простору автора і специфіки пейзажу розкрито взаємодію художніх систем, напрямів, течій у російській прозі XIX століття. На підставі аналізу пейзажу як засобу втілення ментального простору автора визначено індивідуально-авторські стратегії в російській літературі XIX століття, форми вираження авторської свідомості, своєрідність художньої картини світу в літературі означеної доби. Літературний пейзаж розглянуто як складову структури прозових жанрів та індивідуальних стилів митців.

Теоретичне значення роботи. У дисертації уточнено поняття «ментальний простір автора» і «пейзаж». Поглиблено методологію і методику дослідження пейзажу в художній прозі (метод бінарних опозицій).

Практичне значення роботи. Результати дослідження можуть бути використані в курсі викладання російської літератури XIX століття у вищих і середніх навчальних закладах, для підготовки нових підручників і посібників, а також для створення нових досліджень із проблем романтизму, реалізму, ментальної специфіки літератури, функціонування та поетики пейзажу в літературі.

Апробація роботи. Робота обговорювалась на засіданнях кафедри російської та зарубіжної літератури Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського. Основні положення й результати дисертаційного дослідження були викладені на міжнародних і всеукраїнських наукових конференціях: професорсько-викладацького складу ТНУ імені В.І. Вернадського (Сімферополь, 2000-2011), Ювілейна конференція на честь 200-річчя В.І. Даля (Сімферополь, 2001), «Діалог культур у процесі викладання іноземних мов» (Сімферополь, 2001), «Діалог культур в поліетнічному світі» (Сімферополь, 2002), «Ломоносовські читання» (Севастополь, 2002), «Комунікативно орієнтоване вивчення нерідної мови» (Сімферополь, 2002), «Культура народів Причорномор'я з давніх часів до наших днів» (Сімферополь, 2002), «Реалізація принципу комунікативності у викладанні іноземних мов» (Сімферополь, 2002), «Мова і культура» (Київ, 2003), «Діалог культур в поліетнічному світі» (Сімферополь, 2003), «Мова і культура» (Москва, 2005), «Діалог культур. Теорія и практика викладання мов» (Сімферополь, 2007), «Виявлення світу в гуманітарних дискурсах XXI століття» (Луганськ, 2008), II Міжнародні Кирило-Мефодіївські читання (Севастополь, 2008), «Крим і світова література» (2004, 2006, 2007, 2009), Х Міжнародний Форум русистів України (Алушта, 2010), V Міжнародна науково-практична конференція «Актуальні проблеми тюркології та сходознавства» (Сімферополь, 2010), IX Міжнародний науковий симпозіум «Російський вектор у світовій літературі: кримський контекст» (Саки - Євпаторія, 2010), XI Міжнародний Форум русистів України (Ялта – Кореїз, 2011), «Гуманитарна спадщина В.І. Даля в культурному контексті ХХI століття» (Луганськ, 2011), «Поетичний текст: структура, інтерпретація, зміст» (Тверь, 2011).

Результати дослідження апробовано також в курсі «Дискусія і композиція» для слухачів Вілламеттського університету(м. Сейлем, штат Орегон, США) у січні-травні 2004 року.



Публікації. За темою дисертації опубліковано 33 роботи: 2 монографії, 31 стаття, із них 23 – у фахових наукових виданнях України, 7 – у збірниках матеріалів конференцій (у тому числі 1 – у зарубіжних).

Структура роботи. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел (439 позицій). Загальний обсяг роботи – 438 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, визначено мету й завдання, об'єкт, предмет і методологічну базу, розкрито наукову новизну, практичне й теоретичне значення роботи.



У першому розділі «Картини довколишнього світу як експлікація ментального простору автора» обґрунтовано доцільність розгляду картин навколишнього світу як засобів реалізації ментального простору автора; здійснено огляд праць, що стосуються аналізу поетики літературного твору загалом і пейзажу зокрема; описано метод бінарних опозицій як такий, що дозволяє схарактеризувати авторський ментальний простір. Перший розділ дисертації містить три підрозділи.

У підрозділі 1.1. «Від літературного пейзажу до ментального простору автора: розвиток літературознавчої думки» висвітлено провідні вектори наукового осмислення категорій «пейзаж» і «ментальний простір автора».

Проблему втілення в описах природи світоглядних особливостей їх автора було порушено вже в 1865 році у тритомнику А.М. Афанасьєва «Поетичні погляди слов'ян на природу». У 1888 році вийшла книга К.К. Арсеньєва «Пейзаж у сучасному російському романі», в якій відзначено важливість аналізу пейзажних замальовок і недостатність наукової уваги до них. На важливість звернення до пейзажу при аналізі світогляду автора вказав В.Ф. Саводник в 1911 році в роботі «Відчуття природи в поезії Пушкіна, Лермонтова і Тютчева»: дослідник розглядав «відчуття природи» як складний «психічний комплекс». Поява в 1920-х роках ґрунтовних О.І. Білецького, В.М. Жирмунського, П.Н. Сакуліна сприяла формуванню літературознавчих шкіл і напрямів, які займалися проблемами художньої форми, структури, стилю у літературі. Просторові характеристики як відбиток художнього мислення стали предметом наукових студій П.А. Флоренського («Аналіз просторовості і часу в мистецьких творах», 1924).

У наступні десятиліття питання поетики були відсунуті внаслідок ідеологічних перепон та пріоритетного вивчення проблем ідейного змісту. Лише наприкінці минулого століття відбулося відродження інтересу до питань форми художнього твору загалом і до художнього простору зокрема. У цей час вийшли роботи Ю.М. Лотмана, Ю.М. Тинянова, В.Н. Топорова, Б.М. Ейхенбаума, в яких категорія простору розглядається як важлива складова художньої системи літературного твору.

У 1990-х роках проблемами художнього простору займалися такі дослідники, як М.Н. Епштейн, В.А. Подорога, М.О. Новикова і І.М. Шама. Вони довели, що художній простір та засоби його організації в тексті залежать від світосприйняття та світогляду автора.

Як складова авторської картини світу (або ментального простору) літературний пейзаж розглядається в сучасних роботах Л.А. Араєвої, Н.Б. Воронинської, Д.Н. Замятіна, Н.Ю. Замятіної, Л.Г. Кайди. Дослідники розробили методику композиційно-мовного аналізу як вивчення авторської самосвідомості, відображеної в художньому тексті, в тому числі й просторових характеристиках.

Проте в літературознавстві й досі немає системних досліджень літературного пейзажу як засобу експлікації ментального простору автора.

У підрозділі 1.2. «Кореляція категорій ментальний простір автора і літературний пейзаж» розкрито взаємозв’язок означених категорій, відзначено, що ментальний простір автора визначає побудову і функціонування пейзажу в літературному творі.

Наприкінці ХХ століття в літературознавстві виявилися тенденції, які призвели до необхідності об’єднання понять «художній простір» і «світоглядна, ціннісна, естетична система автора». На основі системного підходу до літератури сформувалося поняття «художній світ», згідно з яким літературний твір розглядається як особлива система художньо відображених (перевтілених) реалій буття й світоглядних категорій, які обумовлюють художнє сприйняття письменника (Д.М. Замятін, В.А. Подорога, В.М. Топоров, М. Хайдеггер).

На разі напрочуд актуальним є формування підходу до художнього твору «крізь призму просторовості» (В.М. Топоров), а також самого поняття «ментальний простір», що виникло в результаті розвитку гуманітарного мислення.

Поняття «ментальність» в широкому смислі пов'язується із колективними уявленнями (І.К. Архипов, Д.Д. Гачев, А.С. Шохов). Однак у проведеному дослідженні ментальність розглядається у вузькому смислі – як сукупність свідомих і несвідомих настанов, тяжіння індивідів (а не лише спільнот) до певних цінностей, типу мислення, поведінки тощо.

Проблема ментального простору автора зумовлює пошуки відповідних художніх моделей, засоби мистецького «реконструювання світу» відповідно до світобачення і світорозуміння. У ментальному просторі автора виявляється свідоме й несвідоме, суб'єктивне й об'єктивне. Це поняття є багатошаровим утворенням, що містить у собі відбитки об'єктивного світу, письменницьких уявлень, типу культури тощо. У дисертації визначено функції ментального простору: 1) конструювання можливої й навіть альтернативної реальності; 2) участь у створенні контексту – привнесення в соціокультурну ситуацію елементів її суб'єктивної оцінки індивідуумом, ментального досвіду людини.

У літературному творі пейзаж є одним із головних засобів експлікації ментального простору автора й може розглядатися як форма саморозкриття світогляду й світобачення митця. Базовими складовими ментального простору автора є когнітивно-просторові сполуки, тому що художній образ загалом (і пейзажний образ, зокрема) – це певна когнітивна модель. Відтворення природи в мистецтві пов’язане із процесами міфологізації, тому розгляд ментального простору автора потребує врахування специфіки міфотворчості та міфопоетики.

У підрозділі 1.3. «Метод бінарних опозицій у дослідженні ментального простору автора» розкрито методику вивчення ментального простору автора. Серед загальних літературознавчих методів у дисертації виокремлено метод аналізу експлікації у пейзажах та інших структурних складових тексту і засобах поетики бінарних опозицій, які є репрезентативними для визначення особливостей світогляду митця, ментальних рис його творчості.

У дисертації обстоюється думка про те, що оформлення ментального простору у творі являє собою художнє моделювання навколишнього світу, отже, бінарні опозиції є сутнісними складовими такої моделі. Поміж різними «полюсами» світобудови виявляється авторська позиція, що може змінюватися залежно від різних чинників (суб’єктивних, об’єктивних, іманентних, екстралітературних тощо) і визначає авторську картину світу, яка теж є складною і динамічною в добу XIX століття.

Метод бінарних опозицій (їх виокремлення, пошук засобів художньої експлікації, аналіз, синтез, зіставлення тощо) дозволяє визначити змістові й формальні домінанти картини світу окремих авторів, а також стильові домінанти, притаманні художнім системам митців, риси їх індивідуального стилю, що позначаються і на жанрових рішеннях.

Для проведеного дослідження актуальні ті бінарні опозиції, які реалізовані в картинах навколишнього світу. Розгляд ментального простору автора здійснюється на матеріалі окремого літературного твору в цілому або низки творів письменника, що відрізняє проведений аналіз від досліджень, зроблених у рамках когнітивної лінгвістики. Такий підхід дозволяє зробити висновки про індивідуальні ціннісні й світоглядні орієнтації митця як носія певних національно-культурних традицій.

Актуальним для дисертаційного дослідження є поняття «мотив», розроблене в працях О.М. Веселовського, В.Б. Шкловського, В.М. Марковича, І. Силантьєва. У художньому творі мотив є одним із найважливіших сюжетоутворюючих елементів, тісно пов’язаних із поняттям художнього простору. Він розглядається як найпростіша змістовна одиниця художнього тексту, повторюваний комплекс ідей, образів, почуттів. Мотив, найчастіше будучи складовою бінарної опозиції чи одним із компонентів такої складової, відіграє важливу роль в експлікації ментального простору автора в літературному творі, що доведено в процесі дослідження.

У дисертації ментальний простір автора розглядається як багаторівневе й багатошарове утворення, в якому органічно поєднано свідоме й підсвідоме, об’єктивне і суб’єктивне. Поняття «ментальний простір автора» відбиває риси письменницького світосприйняття, національні цінності, ментальні орієнтації доби (або певної спільноти), тип художнього мислення, соціокультурну ситуацію, мистецькі тенденції (напрями, течії, стилі) в літературному процесі.



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка