Ігор шевченко



Сторінка1/11
Дата конвертації15.01.2018
Розмір1.44 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Ігор ШЕВЧЕНКО

УКРАЇНА МІЖ СХОДОМ І ЗАХОДОМ

Нариси з історії культури до початку XVIII століття

Авторизований переклад з англійської Марії Габлевич

Під редакцією Андрія Ясіновського

Львів 2001


ЗМІСТ

Франк Сисин. Переднє слово; о. Борис Ґудзяк. До українського читача


Ігор Шевченко. Передмова; До українського видання

Нарис 1. Україна між Сходом і Заходом


Нарис 2. Візантія і слов’яни
Нарис 3. Релігійні місії очима Візантії: імперський зразок і його місцеві варіанти
Нарис 4. Християнізація Київської Русі
Нарис 5. Суперник та епігон Києва: Владимиро-Суздальське князівство
Нарис 6. Політика візантійського патріархату у Східній Європі в XIV столітті
Нарис 7. Візантія і східні слов’яни після 1453 року
Нарис 8. Польща в українській історії
Нарис 9. Відродження руської віри
Нарис 10. Релігійна полемічна література в українсько-білоруських землях у XVI-XVII ст.
Нарис 11. Багатоликий світ Петра Могили
Нарис 12. Формування національної самосвідомості перед 1700 роком

Хронологічні таблиці


Географічні карти
Нариси присвячено пам’яті мого батька, який вірив в Україну і від 1917 року до смерті в 1941 році у Варшаві присвятив своє життя українській справі

Шевченко Ігор. Україна між Сходом і Заходом. Нариси з історії культури до початку XVIII століття / авторизований переклад з англійської Марії Габлевич, під редакцією Андрія Ясіновського. Львів: Інститут Історії Церкви Львівської Богословської Академії 2001.ХІХ+250 с., 5 карт.

Перекладено за виданням:
Ševčenko, Ihor. Ukraine between East and West. Essays on Cultural History to the Early Eighteenth Century. Edmonton — Toronto: Canadian Institute of Ukrainian Studies Press 1996. ХІХ+234 c., 4 карти.

ISBN 966-7034-22-4


Центр досліджень історії України ім. Петра Яцика Канадського інституту Українських Студій Альбертського Університету


Західна історіографія України випуск 3
Інститут історії Церкви Львівської Богословської Академії
ПЕРЕДНЄ СЛОВО

Центр досліджень української історії ім. Петра Яцика започатковує монографічну серію публікацій, першою з яких є Україна між Сходом і Заходом: Нариси з історії культури до початку XVIII століття Ігоря Шевченка. Серія покликана здійснити завдання Центру публікувати важливі праці, нові й перекладні, з історії України. Протягом наступного десятиліття Центр планує втілити в життя великий проект — опублікувати англійською мовою десять томів Історії України-Руси Михайла Грушевського. Центр заснував також серію перекладних публікацій, покликану забезпечити доступ до українського читача найкращим працям з української історії, створеним на Заході. 1995 року вже вийшло з друку двотомне зібрання творів на історичну тематику Івана Лисяка-Рудницького, під назвою Історичні есе. Центр надає також підтримку в справі публікування джерел з історії України.


У монографічній серії Центру ім.Петра Яцика планується публікувати нові дослідження, підручники, джерельні матеріали та переклади класичних історичних праць. Передбачається, що ці публікації сприятимуть поширенню обсягу англомовних історичних досліджень та підвищенню рівня викладання української історії. Публікація нарисів професора Ігоря Шевченка є добрим початком. Більша частина цих нарисів постала з лекційного курсу історії , що його Ігор Шевченко читав разом з професором Омеляном Пріцаком у Гарвардському Університеті в 1970-1974 рр. У час, коли українська історія в американських університетах майже не викладалася і навіть фахівці-славісти вділяли Україні обмаль уваги, курс цей був підготовчою школою для студентів та аспірантів, які прагнули розібратися в перипетіях української історії середніх віків та ранньомодерної доби. Всесвітньовідомі візантиніст та тюркознавець подбали про те, щоб цю історію бачено в якнайширшому контексті.
Оскільки спільна публікація їхніх лекцій відкладалася через велику зайнятість обидвох учених, Центр ім. Яцика запропонував, щоб професор Шевченко видав свій цикл у формі, доступній для загального читача, а насамперед для університетських студентів, що вивчають курс української чи ранньої східноєвропейської історії. Від часу їх появи в 1970-1974 рр., деякі з цих лекцій, переглянуті автором, публікувалися як статті в наукових журналах, а деякі з’явилися у двотомному виданні його зібраних праць. Тут вони подаються в своїй первісній, лекційній, формі. До кожного нарису додається вибрана бібліографія, здебільшого англомовних праць.
Центр ім. Петра Яцика відзначає відрадний факт, що Україна між Сходом і Заходом виходить у час, коли увага до української історії дедалі зростає. На американському континенті одним із перших імпульсів, що спричинилися до цього, були лекції Ігоря Шевченка. Як ясний і проникливий погляд в культурне минуле України, вони й тепер лишаються неперевершеними. Сподіваємося, що цей перший том нашої монографічної серії відкриє шлях для наступних публікацій такого ж наукового рівня та актуальності.

Франк Е. Сисин,


директор Центру досліджень української історії ім. Петра Яцика Канадського Інституту Українських Студій

ДО УКРАЇНСЬКОГО ЧИТАЧА


Ім’я професора Ігоря Шевченка, одного із найавторитетніших фахівців з візантійської історії та культури, професора-емерита Гарвардського Університету, дійсного члена численних академій і наукових товариств, Почесного президента Міжнародної Асоціації Візантиністів добре відоме в Україні. Народившись у середовищі варшавської міжвоєнної еміграції українських державотворців, в родині офіцера армії УНР, він ще з батьківського дому виніс глибоку відданість і критичну любов до свого народу і культури. Ця нескрита українськість, яку Автор завжди засвідчував гідно і спокійно, починаючи від орфографії свого імені в різних західних мовах, природно поєднувалася з абсолютною відкритістю на різні культури і, що найголовніше, на об’єктивну, науково доведену правду.


Перебуваючи протягом усього життя на еміграції, Ігор Шевченко постійно віддає багато наукових та адміністративних зусиль розвиткові та поширенню українознавчих студій на Заході. Праця на посаді заступника директора Українського Наукового Інституту Гарвардського Університету впродовж понад півтора десятка років, курси лекцій з української історії у цьому ж університеті, діяльна участь в організації представницьких міжнародних наукових форумів, як-от Міжнародного конгесу з нагоди 1000-ліття християнства в Русі-Україні в 1988 р. у Равенні, редакційна праця в журналі Harvard Ukrainian Studies, численні наукові публікації, пошук спонсорства і підтримки для окремих вчених, дослідницьких проектів і наукових бібліотек — далеко не повний перелік заслуг Ігоря Шевченка перед українською наукою і культурою.
Наукові праці Ігоря Шевченка видзначаються унікальною ерудицією, оригінальними, свіжими перспективами, критичним підходом, життєвим реалізмом і, нерідко, тонким гумором. Авторові протягом усієї його наукової кар’єри вдавалося поєднувати риси, які нелегко поєднати історикові-філологу — прискіпливу увагу до найдрібніших деталей і широкі ревеляційні висновки й гіпотези, тобто те, що він сам окреслив у блискучому методологічному есе Two Varieties of History Writing, поділяючи істориків на «гусениць» та «метеликів».
Елегантністю, силою та різноманітністю своїх праць і досліджень Ігор Шевченко здобув такий авторитет в гуманітарних науках, якого, мабуть, не має жоден інший українець другої половини двадцятого століття. Якщо поставити перед собою завдання вибрати одного сучасного українського вченого, праці якого в широкому спектрі гуманітарних наук будуть обов’язковою літературою для спеціалістів різних дисциплін і через сто чи двісті років, то, мабуть, наш Автор і є тим «науковцем майбутнього».
Остання книга професора Шевченка Україна між Сходом і Заходом, яка вже отримала значний резонанс в Україні завдяки схвальним відгукам в Критиці, Українському історичному журналі, Ковчезі, доступна відтепер для широкого кола українських читачів. Видання українського авторизованого перекладу здійснюється Інститутом Історії Церкви Львівської Богословської Академії спільно з Центром дослідження історії України ім. Петра Яцика Канадського Інституту Українських студій Альбертського Університету і становить 3-ій випуск серії «Західна історіографія України».
Публікація цієї книжки стала можлива завдяки самовідданим зусиллям перекладачки Марії Габлевич та редактора Андрія Ясіновського. Особлива подяка належить Автору за його допомогу та постійний творчий інтерес до процесу перекладу і підготовки книжки до друку. В результаті діалогу і співпраці з Автором вдалося виправити поодинокі неточності і вибрати найкращий варіант перекладу найважчих місць оригіналу. Щоби книжка була надрукована, своїх зусиль доклали також Олег Турій, який уважно прочитав і виправив Хронологічні таблиці, Покажчик і Карти, Світлана Гуркіна, Марина Качинська та Наталя Сеньківська, що виконали коректуру книжки, Оксана Ясіновська, якій належить ескіз обкладинки, Федір Лукавий, який художньо опрацював обкладинку, Юрій Королишин, який виготовив географічні карти, і Мар’яна Прокопович, яка переклала з різних мов рецензії, використані в оформленні обкладинки.
Нарешті, хочу відзначити щедру фінансову підтримку Фонду Теодора і Магдалини Бутреїв при Освітній Фундації Петра Яцика, що своєю жертовністю долучився до виходу цієї книжки у світ.
Вітаючи Автора з публікацією українського видання напередодні його вісімдесятиліття, хочеться побажати Ігореві Шевченкові й надалі впливати на подальше становлення вільної української науки і готувати надійних, чи принаймні вдячних, учнів великого Учителя.

о. Борис Ґудзяк,


ректор Львівської Богословської Академії, директор Інституту Історії Церкви

Ігор Шевченко. УКРАЇНА МІЖ СХОДОМ І ЗАХОДОМ

Книга проф. Ігоря Шевченка, високого інтелектуала, одного із найвидатніших спеціалістів у ділянках візантійської і слов’янської історії та культури, представляє середньовічну і ранньомодерну історію України в широкій культурологічній перспективі у контексті її зв’язків зі Сходом (Візантією, Московською/Російською державою та Османською імперією) і Заходом (Польщею та Австро-Угорщиною). Дванадцять нарисів, з яких складається книжка, охоплюють період від запровадження християнства у Київській Русі до початку XVIII ст. Автор максимально об’єктивно й безпристрасно аналізує різні рівні проникнення східних і західних культурних елементів в Україну. Візантія, завдяки успішній християнській місії, заклала основи і дала могутній поштовх розвиткові культури Київської держави. Візантійська спадщина була визначальною складовою в культурному спектрі Давнього Києва і не втратила своєї ваги до сьогоднішнього дня. Впливи Візантії і Царгородського патріархату залишалися актуальними і в епоху поділу Київської Русі, коли політичні акценти в діалозі з Константинополем почали зміщатися з Києва через Суздаль і Владимир до Москви. Спільність віри і схожість історичної долі греків та населення українсько-білоруських земель сприяли швидкому засвоєнню тут інтелектуальної спадщини греків у поствізантійський період, що знайшло свій вираз у створенні шкіл з викладанням грецької мови, перекладацькій, редакційній та видавничій роботі над текстами візантійських авторів. Іншим, протилежним полюсом, звідки в середньовічну і особливо раньомодерну епоху йшли культурні імпульси, був Захід. Головними воротами, крізь які ця культурна традиція проникала до України, була Польща. На фоні взаємодії протилежних культурних впливів і в результаті організаційних та літературних ініціатив української та білоруської суспільної еліти відбувалося відродження віри і формування своєрідної руської культурної ідентичності. Кожен нарис є самодостатнім дослідженням і вражає читача послідовним викладом, чіткою аргументацією, розмаїттям прикладів, багатою джерельною базою. Науковий апарат включає списки літератури, що супроводжують кожну статтю, а також хронологічні таблиці, покажчик та карти. Інтелектуальна віртуозність, широка ерудиція і блискучий стиль викладу автора роблять цю книжку не лише корисним посібником для студентів, але й захоплюючою лектурою для широкого кола читачів.

Ігор Шевченко народився 1922 р. під Варшавою. Навчався в Карловому університеті в Празі та Лювенському католицькому університеті, де здобув ступінь доктора в галузі класичної філології та візантиністики, був слухачем семінару Анрі Ґреґуара при Візантійській фундації в Брюсселі. Спеціалізуючись з історії культури Візантії, агіографії, критичного видання візантійських текстів, візантійсько-слов’янських культурних зв’язків, візантійської епіграфіки та грецької палеографії, вчений викладав і провадив наукові дослідження в різних університетах Європи і Північної Америки. Тісно співпрацюючи з центром Дамбартон Оукс, Ігор Шевченко став професором візантійської історії та літератури в Гарвардському університеті в 1973 р. і пропрацював на цій посаді двадцять років. Після виходу на пенсію у 1992 році Ігор Шевченко продовжує активну наукову та організаційну діяльність; він є Почесним Президентом Міжнародної Асоціації візантиністів, членом редколегій наукових журналів та академічних видавничих серій. Американська Академія наук і мистецтв, Британська Академія, Австрійська Академія наук, Національна Академія наук України, Академія гуманітарних досліджень (Москва), Американське філософське товариство, Міжнародний комітет грецької палеографії, Товариство Болландистів (Брюссель), Наукове товариство ім. Т. Шевченка, Товариство християнської археології (Афіни) — далеко не повний перелік академій і наукових товариств, членом яких є Ігор Шевченко. Він є автором сотень статей, рецензій та інших публікацій, зокрема книг Суспільство та інтелектуальне життя пізньої Візантії (1981), Ідеологія, література і культура у візантійському світі (1982), Візантія і слов’яни в літературі та культурі (1991).

ПЕРЕДМОВА

Дані Нариси охоплюють період від хрещення Києва до початку XVIII ст. Одним із завдань, які я ставив перед собою, було виокремити ті важливі фактори, що вплинули за цей період на формування культури населення теперішньої України. Природно було почати з Візантії, бо візантійська спадщина в культурі вищих класів Києва становила найважливіший неслов’янський компонент у ранній період. Дві претензії Візантійської імперії — що вона була імперією всесвітньою, єдиною в цивілізованому світі, і з найвищою в світі культурою — були висунуті у IX-X ст., тобто в час християнізації Київської Русі. У своїй первісній формі, перейнятій балканськими слов’янами, а згодом у формі, успадкованій греками в ранньомодерну добу, візантійська спадщина продовжувала жити й на українській території упродовж цього періоду (Нариси 1-4, 6-7).


Однак Візантія була не єдиним центром, звідки в середні віки і, насамперед, у перші століття модерної епохи надходили в Україну визначальні для її культури імпульси. З початком нової доби з’явилися й інші, західні впливи, що йшли головно через Польщу, — зокрема у час, коли українські землі належали до польсько-литовської Речі Посполитої (Нарис 8). Вплив Заходу значною мірою спричинився до культурного відокремлення українців від їхніх північних сусідів — населення Московської, згодом Російської держави, — з якими їх єднала спільна візантійська спадщина. Внаслідок складної взаємодії візантійських і західних культурних віянь у XVI-XVII ст. на українських землях почалося інтелектуальне бродіння (Нариси 9-10), побічним результатом якого було виокремлення українських еліт (Нарис 11).
Предметом розгляду в наших Нарисах є здебільшого вплив візантійського Сходу та переважно польського Заходу; москвичі і тюрки (кочовики й османи) майже не згадуються. Неувага до Москви пояснюється хронологічними рамками даної праці. В плані культурного обміну і навіть у плані заяв (лицемірних чи щирих) про релігійно-мовну спільність (про що говориться в Нарисах 9 і 10) Москва до половини XVII ст. перебувала на периферії уваги та мислення української еліти. У 1650-х рр. українські вчені та церковні діячі починають переселятися до Москви, створюючи там українське лобі, а в сімдесятих роках цього ж століття деякі київські інтелектуали переорієнтовуються на нового свого московського правителя (Нариси 11-12); проте лише після Полтавської битви (1709), перемоги Петра І над Мазепою і коли Польщу як противника було усунено, Росія почала відігравати все більшу й більшу роль в культурі та історичній долі України 1.

1 Навіть упродовж XVIII ст. — як видно з карт у кінці цієї книги — нова Російська імперія панувала (спочатку непрямо) лише над Києвом та Лівобережжям, тоді як більша частина України залишалася під польським сюзеренітетом. Натомість Західна Україна перебувала під московським правлінням всього якихось п’ятдесят років (прибл. 1940-1990 рр.).


Саме така картина вимальовується з наведеного тут матеріалу, і вона повинна служити альтернативою для тих історичних інтерпретацій, які або розмивають її, або виводять російську присутність в Україні з сивої давнини. Саме по собі виникнення подібних інтерпретацій є в історії культури окремою темою, і встановити, де і як ці інтерпретації народжувалися, розвивалися та як потрапили на Захід між XVI та XX століттями, було б вельми вдячною справою.


Те, що Нариси мовчать про тюркський світ (про нього згадано лише кількома реченнями в Нарисі 1), пов’язане з їхнім походженням. Більшість Нарисів (4-12) постали з лекцій, що складали частину курсу української історії, який я читав спільно з професором Омеляном Пріцаком у Гарвардському Університеті у 1970-1974 рр. Я торкався переважно питань культури, а професор Пріцак викладав головні події зовнішньої та внутрішньої історії і, звичайно, своє улюблене коло питань — про вплив степових народів та турків-османців на Україну. Лекції професора Пріцака все ще перебувають у стадії рукопису; наразі читач, зацікавлений в тюркському аспекті нашого предмету може звернутися до панорамного Нарису доктора Ярослава Дашкевича, опублікованого 1991 року (див. бібліографічну довідку до Нарису 1).
Окрім опису подій, у шести Нарисах робиться спроба прослідкувати, як населення українських земель почало сприйматися як окрема нація в очах їхніх сусідів; як в української еліти розвинулося усвідомлення своєї окремішності і як на початку XVII ст. київські інтелектуали почали шукати свого коріння в історії Київської Русі.
У трьох із цих Нарисів описані об’єктивні процеси. У Нарисі 5 розглядається двозначне ставлення Володимиро-Суздальського князівства до Києва та його спадщини; саме там, на території, де відбувалося становлення російської нації, її правителі та учені мужі, з одного боку, спирались на київські традиції, а з іншого — вводили нове, незалежне від Києва. У Нарисі 6 дано огляд політики Царгородського патріархату стосовно різних митрополичих осідків, на які розпалася доти єдина Київська митрополія, і показано, як позначився на цій політиці розпад Київської Русі та виникнення нових політичних формацій, під панування яких підпали й українські землі. У Нарисі 8 дана оцінка культурного становища внаслідок експансії Польщі на схід. У трьох наступних Нарисах (9-11) обговорюються процеси, що ’ix можна було б назвати свідомими, — організаційні та літературні заходи, до яких вдалися українська та білоруська еліти, захищаючи віру своїх предків, а також те, якою мірою (прямо чи непрямо) ці заходи спричинилися до росту серед еліти окремої самосвідомості.
Сім із дванадцяти Нарисів цієї книги (1-4, 7, 10, 11) вже публікувалися, а п’ять (5-6, 8-9, 12) з’являються друком уперше. Будучи в оригіналі лекціями, вони подають відомі факти та цитати, необхідні чи корисні для студентів, але крім цих, суто академічних, матеріалів, ці Нариси містять і менш відомі посилання на джерела та власні інтерпретації — те, що для кожного викладача є винагородою за його зусилля. Лекції, що друкуються тут уперше, були перероблені та доповнені сучасним матеріалом. Тексти, що публікувалися раніше, теж підлягли перегляду, поширенню чи скороченню. В результаті друкований раніше матеріал подано тут у дещо поліпшеному викладі.
Оскільки даний том передбачався для студентів та осіб, які цікавляться східноєвропейською історією, видавалося доцільним скоротити його науковий апарат, первісно розрахований на учених фахівців. Опущені тут позиції фахівці можуть знайти у текстах, публікованих раніше. Скорочення чи брак приміток компенсуються списками літератури, що додаються до кожного Нарису. Бібліографічні поклики, винесені в примітки, є вибірковими; вони рідко включають джерела довідки і обмежуються науковою літературою з даної тематики. Бібліографічні довідки, як правило, передбачаються для західного, передовсім англомовного читача, хоч подекуди, в міру необхідності, у них включено і деякі праці слов’янськими мовами. Необхідні загальні відомості англомовний читач знайде у книзі: Orest Subtelny. Ukraine: A History, 2nd ed. Toronto — Buffalo — London 1993.
Хоча більшість повторень — наслідок лекційних викладів — у Нарисах було усунуто, дещо все ж таки залишилося. Біди не буде, коли читач двічі натрапить на лист царгородського патріарха Антонія IV до московського князя Василія Дмитрієвича, на порівняння Царгороду з Каїром чи Багдадом або на диспут киянина Лаврентія Зизанія з московськими «справщиками», що відбувся в Москві 1627 року.
Покійному Льюїсові Роберту, провідному спеціалістові з епіграфіки двадцятого століття, належить сентенція: «Кожен топонім повинен викликати в нас уяву про конкретну місцевість». Через те на карти, що входять до цього тому, винесено переважну більшість назв місцевостей, згаданих у текстах.
У виданні та корегування тому брали участь, серед інших, пані Маргарет Б. Шевченко, пані Уляна Пасічник, пп. Душан Беднарський, Мирослав Юркевич та Борис Ґудзяк. Хочу всім їм подякувати за допомогу. Хочу також подякувати професорові Софії Сеник з Папського Східного Інституту за поради щодо хронологічної таблиці митрополитів українських церков. Зокрема я вдячний видавцеві цієї серії, професорові Франкові Е. Сисину: саме він віднайшов загублений оригінальний текст лекцій і терпеливо намовляв мене привести їх до ладу.
Коли цей том щойно зароджувався в Гарварді, Леонід І. Брежнєв (1906-1982) дивував світ своїми густими бровами, у київській Академії наук українська мова витіснялася російською, а під своїми нечастими повідомленнями з міста над Дніпром західні кореспонденти ставили зворотню адресу: «Київ, Росія». Багато що відтоді змінилося. Яке майбутнє провіщають ці зміни, сказати важко, але вже нині навіть пересічний американець з «глибинки» знає, що Україна — це окрема держава, а не штат «типу Техасу», а ведучі програм класичної музики вибачаються, згадуючи «Малоросійську» симфонію Чайковського. Схоже, що Нариси ці виходять з друку в належний час — саме тоді, коли багато хто із західних читачів відкриває для себе Східну Європу, яка досі для нього не існувала.

Ігор Шевченко


Кембрідж (Массачуссетс) — Воррен (Нью Гемпшир)
Серпень 1994 року

ДО УКРАЇНСЬКОГО ВИДАННЯ


Книжка професора Субтельного, згадана в передмові до англійського видання, тепер доступна в українському перекладі (О. Субтельний. Україна. Історія. Київ 1991). Серед посібників, що вийшли друком після появи англійського видання нашої книжки, варто згадати такі: Paul Robert Magocsi. A History of Ukraine. Toronto — Buffalo — London 1996 (автор трактує історію України як історію багатонаціональної території); Наталя Яковенко. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття. Київ 1997; Мирослав Попович. Нарис історії культури України. Київ 1998; Andrew Wilson. The Ukrainians, Unexpected Nation. New Haven — London 2000).

* * *

В цілому український переклад відповідає англійському оригіналові. Таким чином, деякі фактичні дані, розраховані на потребу англомовного одержувача будуть українському читачеві добре відомі. З іншого боку, цей читач знайде у перекладі дещо для себе нового.


У цьому виданні подекуди додано кілька речень, що мають пояснювальний характер або висловлюють нові думки. Дрібніші зміни, що звичайно обмежуються додаванням або викресленням окремих слів, виправляють фактичні помилки або віддзеркалюють зміну поглядів автора. Додана карта поділів Польщі. Бібліографічні довідки поновлені й поглиблені для потреб українського читача. Як наслідок цих змін і доповнень, український переклад має певну перевагу над оригіналом.



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка