І. Нечуй-Левицький «Кайдашева сім’я» Своєрідність композиції та стилю повісті у повісті „Кайдашева сім’я”



Скачати 144.08 Kb.
Дата конвертації29.12.2017
Розмір144.08 Kb.
ТипДоклад

І.Нечуй-Левицький «Кайдашева сім’я»

Своєрідність композиції та стилю повісті

У повісті „Кайдашева сім’я” І.С.Нечуй-Левицький дотримувався традицій реалістичної школи, яка вимагала точно і докладно малювати не тільки портрети, поведінку та звичку персонажів, а й те соціально-побутове середовище, в якому діють герої.



Експозицією повісті є опис села Семигори, портрети головних героїв, розмова братів Кайдашенків про дівчат, залицяння Карпа до Мотрі, оглядини в Довбишів. Таким чином читач знайомиться з місцем дії та персонажами твору.

Зав’язка конфлікту в родині Кайдашів настає після одруження Карпа з Мотрею. Поява молодої сім’ї викликала суперечки між батьками і дітьми за власність, розбудила егоїстичні інстинкти і пристрасті героїв.

Розвиток дії у повісті складається з послідовного, хронологічного викладу подій життя селянської родини: сутички між Кайдашихою та Мотрею, Карпом і батьком, одруження Лавріна, пияцтво та смерть Кайдаша, розподіл спадщини.

Дехто з літературознавців вважає, що кульмінації в повісті немає. Інші схиляються до думки, що кульмінацією є епізод з кухлем, сутичка Мотрі з Кайдашихою, внаслідок чого свекруха залишилася без ока.



Розв’язка твору – примирення двох сімей після того, як всохла груша, причина багатьох сварок.

Найнапруженіші моменти родинного побуту письменник відтворює в гострих , вихоплених з життя діалогах. Завдяки майстерності діалогів повість у багатьох місцях читається як драматичний твір. І це є особливістю індивідуального стилю письменника

І. С. Нечуй-Левицький широко користується різними прийомами і засобами зображення комічного: від комічних сцен до образних специфічних висловів. Причому цей гумор має різні відтінки – від добродушного жарту до їдкої сатири. Гумор, що йде від народного життя і фольклору, є однією з найсильніших і своєрідних особливостей таланту письменника.

Характеристика образів твору.

У повісті змальовано низку колоритних селянських постатей, кожна з яких індивідуалізована, але протопи її можна було знайти у той час в будь-якому селі.



Омелько Кайдаш. Уже в портреті героя, який подається на початку повісті, підкреслюється його працьовитість («з-під рукавів було видно здорові загорілі жилаві руки»), а також його виснаженість від роботи і, мабуть, пияцтва («широке лице було сухорляве й бліде, нена­че лице в ченця»). Кайдаш — добрий господар, збудував простору хату, яка «потонула в старому садку», стягся на господарство. Крім хліборобства, займався ще й стельмахуванням, робив вози. Весь час ми бачимо його за роботою: «Батько все сидів на ослоні та майстрував...Сини пополуднували й пішли до роботи, а старий Кайдаш усе працював».

Омелько Кайдаш був добрим батьком: виростив двох синів, прагнув припинити суперечки в хаті. Коли Карпо вирішив відділитися, бать­ко його застерігає: «Гляди, щоб навпісля не жалкував. Ми робили в гурті однією худобою, а ти знаєш, що в гурті каша їсться, а гуща дітей не розгонить».

Кайдаш прожив довге і тяжке життя, яке почалося ще за кріпацтва. «Панщина поклала на Кайдашеві свій напечаток». Старий чоловік так і залишився темним, затурканим, забобонним, покірним своїй долі. Він був дуже богомільним, ходив до церкви, вірив, що коли у «святу п'ятни­цю постись», то не потонеш. З такої забобонності сміялися навіть сини. Але найбільше він втратив авторитет, коли став безперервно пиячити й пропивати у шинку зароблені гроші. Кайдаш сам розуміє негідність такої поведінки, але нічого вже не може вдіяти («Був я колись Кайдаш, а тепер перевівся на маленького Кайдашця...»). Ще важче стало жити в сім'ї за таких обставин: «Старий Кайдаш пив у шинку, приходив п'я­ний додому і зганяв злість більш на невістці, ніж на своїй жінці». Це пияцтво кінець-кінцем і привело його до загибелі у воді під греблею. Отже, в образі Омелька Кайдаша втілені типові риси українського селянства II половини XIX століття: працьовитість, господарність і разом з тим темнота, затурканість, забобонність, егоїзм, байдужість до громадських справ (це ми бачимо на прикладі історії з розкопуван­ням горба).

Маруся Кайдашиха. «Вона була вже не молода, але й не ста­ра, — говорить автор, — висока, рівна, з довгастим лицем, з сірими очима, з тонкими губами та блідим лицем». Кайдашиха була працьо­витою, вміла майстерно куховарити, любила дітей. Разом з тим була сварливою, егоїстичною, злою, лицемірною, заздрісною, гоноровитою і просто нестерпною в сім'ї.

Частково це можна пояснити тим, що «Маруся Кайдашиха замоло­ду довго служила в дворі, у пана, куди взяли її дівкою. Вона вміла дуже добре куховарити, і ще й тепер її брали до панів та до попів за куховарку на весілля, на хрестини та на храми. Вона довго терлась коло панів і набралась од них трохи панства... До природної звичайності української селянки в неї пристало щось уже дуже солодке, аж нуд­не. Але як тільки вона трохи сердилась, з неї спадала та солодка луска, і вона лаялась і кричала на весь рот».

Найбільше вплив панів виявився у її ставленні до невісток. «Вона стояла над душею в Мотрі, наче осавула [поміщицький наглядач] на панщині, а сама не бралась і за холодну воду. ... Була рада, що взяла в свою хату добру робітницю, й почала залежуватись. ... Кайдашиха перестала звати Мотрю серденьком і вже орудувала нею, наче най­мичкою. ... Тільки тиждень після весілля Кайдашиха змовчувала та скоса поглядала на Мелашку, показуючи їй роботу. На другий тиж­день вона вже лаяла невістку і глузувала з неї».

Перехід від лицемірства, улесливості до гніву — теж, мабуть, риса, яку Кайдашиха запозичила у панів. Це стосується і тієї зверхності, з якою жінка ставилася до бідніших за себе (в хаті у Балашів вона вже не церемонилася; їдучи мимо шинку, де було багато людей, «гордовито підняла голову й «добридень» людям не сказала»). На селі її звали «пані економшею».

Призвідницею всіх сварок у сім'ї була, як правило, Кайдашиха. І коли вона постраждала під час однієї з баталій (Мотря їй виколола око), читач уже не дуже їй і співчуває.

На образі цієї егоїстичної і сварливої жінки показано, як морально занепадала людина в умовах тогочасної дійсності, безпросвітної тем­ряви та ворожнечі, відсутності культури, освіти. Не сімейне щастя панує в таких умовах, а лише зло і прагнення, хоч за рахунок і ближніх, якнайбільше урвати собі.

Карпо і Лаврін. Сини Кайдашів Карпо і Лаврін успадкували від батьків працьовитість, турботу про свою сім'ю, господарність. Вони «обидва високі, рівні станом, обидва довгообразі й русяві, з довгими, тонкими, трошки горбатими носами, з рум'яними губами».

А далі їхня схожість закінчується. Уже з діалога братів про сва­тання дівчат видно, що Карпо суворий і непривітний, а Лаврін весе­лий, жартівливий, з поетичною душею. Відповідно Карпо хоче таку дружину, щоб була «робоча та проворна, та щоб була трохи куслива, як мухи в спасівку», а Лаврін — красиву, тиху, щиру й поетичну, як сам.

Карпо «ніколи не сміявся гаразд, як сміються люди. Його насупле­не жовтувате лице не розвиднювалось навіть тоді, як губи осміхались».

У поводженні Карпо був упертий, гордий, не любив нікому кланя­тись, навіть рідному батькові: «В нього була тільки пара волів, і як йому треба було спрягаться під плуг, він ніколи не просив волів у бать­ка, а напитував супряжичів між чужими людьми». Ці риси Карпа, очевидно, були помічені у волості, і його обрали за десяцького, говоря­чи: «Карпо чоловік гордий та жорстокий, з його буде добрий сіпака». Справді, Карпо одразу ж примусив селян розкопувати крутий горб, на якому ламалися вози, пославши на роботу навіть свою Мотрю.

І якщо спочатку жорстокість Карпа по відношенню до батька (вда­рив його у груди) можна було пояснити бажанням захистити свою дружину, то його дії щодо матері викликають тільки осуд та огиду. (Карпо за те, що закрили в хліві його коня, трусив матір, як грушу, і погнався за нею аж до ставка, потім зупинився і крикнув: «Не так шкода мені матері, як шкода чобіт!»)

Карпо виділяється серед інших селян самостійністю розуму. Він не погоджується з громадою, коли та під впливом підкупу вирішила віддати хитрому жидові громадський шинок. Але всі добрі риси його характеру губляться у щоденній гризні, сварках за власність.

Хоч Лаврін інший — ніжний, чутливий до краси, жартівливий, та все ж багато в чому тягнеться за братом. Йому також ліньки розкопу­вати горб, яким їздять усі, він також перестав слухати батька і навіть почав його ображати: «Ваша частка — й моя частка; ви сьогодні госпо­дар, а я завтра». Коли Лаврін залицявся до Мелашки, то мова його була рядками народних пісень. Пізніше від нього можна було почути й таке: «Як не знайду Мелашки, то я вас, бабо, вб'ю або повішу!»

Дві сім'ї братів, поділившись, раз у раз виходять одна проти одної на «битву», і в цих випадках Лаврін тримає себе не краще за інших, виявляючи грубість, егоїзм і дріб'язковість. На честь братів треба ска­зати, що обидва вони виявилися добрими господарями і любили своїх жінок: «Лаврін любив Мелашку: ніколи її не то що не бив, і пальцем не зачепив, навіть ніколи не лаявся з нею. Мотря часто гризла голову Карпові, але він не любив говорити і більше мовчав».



Мотря і Мелашка. Мотря, карпова жінка, була розумною, че­пурною і вродливою. Вона фізично сильна, любила працю: «Діло ніби горіло в Мотриних руках. Вона оджимала плаття й разом поралась коло печі». Мотря лише деякий час змовчувала свекрусі, а потім стала захищати себе: «Я на батька не кричала ніколи, а в вас мусиш кричать, коли робиш на всю сім'ю сама». Щоб «не з'їла свекруха, люта змія, вік молоденький», Мотря стає все більш жорстокою та агресивною, дедалі втрачаючи почуття міри. Навіть відділившись, вона ненавидить і переслідує Мелашку лише за те, що та живе зі свекрухою під одним дахом. Жорстокість її доходить до того, що в одній із сварок вона вико­лює око Кайдашисі і нітрохи з цього приводу не жалкує.

Ось так егоїзм, непоступливість і зло привели здорову, енергійну людину до морального занепаду. Мотря, мабуть, у подальшому житті стане ще гіршою свекрухою для своїх невісток, ніж була Кайдашиха.

Що стосується Мелашки, то, здається, автор симпатизує їй найбільше. Цьому є багато свідчень, починаючи з портретної характе ристики: «Дівчина була невелика на зріст, але рівна, як струна, гнуч­ка, як тополя, гарна, як червона калина, довгообраза, повновида, з тонким носиком. Щоки червоніли, як червонобокі яблучка, губи були повні та червоні, як калина. На чистому лобі були ніби намальовані веселі тонкі чорні брови, густі-прегусті, як шовк».

У поведінці і мові Мелашки підкреслюються привітність і лагідність. Вона «була з поетичною душею, з ласкавим серцем. Часом вона в своїй розмові несамохіть вкидала слова пісень», коли говорила, «не­наче в житі затуркотала горлиця». Батьки Мелашки були бідні, жили в старій похиленій хаті з купою дітей, їли хліб «чорний, як земля, глевкий та несмачний». Але там, очевидно, панували мир і злагода, тому Мелашці в свекрухи, яка «словами б'є гірше, ніж кулаками», і пухка паляниця здавалася важкою. її не пускали навіть у неділю до батьків, тому молоду жінку взяла така нудьга, що «здається, якби я зозулею летіла, то ліси б посушила своєю нудьгою, крилами садки поламала б, степи попалила б своїми сухотами і зелені луги сльоза­ми залила». Не витримавши того, що «в хаті гризла свекруха, в сінях та надворі стерегла її Мотря», і не зваживши на свою палку любов до чоловіка, Мелашка залишається у Києві за наймичку, коли йде туди на прощу [богомілля]. І тільки прихід чоловіка та запев­нення свекрухи, що їй більше не скажуть лихого слова, повертають Мелашку додому.

Але вдома чекав ще один ворог — Мотря. Мелашка поступово втя­гується у сварки, стає грубішою, егоїстичнішою, а в кінці повісті ви­ступає нарівні з усіма членами сім'ї: «Мелашка розлютувалась за своїх дітей, як вовчиця, кинулась до Мотрі і трохи не здерла з неї очіпка». Мова її стала така ж груба, як і в інших членів родини. Вона кричить Мотрі: «Брешеш, брешеш, як стара собака! Та й брехати добре не вмієш! В тебе й до того розуму та хисту нема».

Але й тепер, в умовах родинної колотнечі, Мелашка все ж більш стриманіша, ніж Мотря. Автор продовжує милуватися нею. Ось під час чергової сутички, коли дві сім'ї, ніби дві чорні хмари, насувались одна на одну, Мелашка серед них «сяла, як кущ калини, посаджений серед двору».



Ця героїня викликає в читача не скільки осуд, стільки жаль за зневажання «цвіту свого душі».

Колоритну, але й сумну картину сільських типів доповнюють епізодичні образи баби Палажки та баби Параски, які із задоволен­ням роблять одна одній гидоти, лаються, сваряться і навіть б'ються, витрачаючи, як і інші герої твору, велику енергію на нікчемні справи.

Таким чином, І. С. Нечуй-Левицький створив у повісті цілий ряд типових і разом з тим глибоко індивідуалізованих персонажів.

Роль гумору та сатири в творі

Читаючи „Кайдашеву сім’ю”, ми з перших сторінок бачимо, що гумор у повісті породжений самим життям цієї родини, невідповідністю між великою енергією персонажів і дрібною метою, на яку ця енергія витрачається. І тут І.С.Нечуй-Левицький виявив себе великим майстром в підборі різноманітних і дуже влучних прийомів гумористичного зображення. Ось самі яскраві з них:

1. Використання комічних ситуацій, сцен (Мотря з курячими яйцями в пазусі на горищі в Кайдашихи, помилкове залицяння ченця до баби Палажки, поїздка Кайдашів на розглядини на Западинці та інші).

2. Широке вживання комічних діалогів (Карпо і Лаврін розмовляють про дівчат, розмова Кайдашихи з малими дітьми Балашів й інші).

3. Використання кумедних описів ( „ В хаті було тихо, тільки в печі на жару шкварчала ринка з вишкварками так сердито та голосно, неначе кричало десять бабів разом, вхопившись за коси. Сало шипіло, як змія, булькотало, кувікало, як свиня в тину, геготало, як гуска, гавкало, як собака, пищало. Скреготало, а далі ніби завило: ґвалт, ґвалт, ґвалт...”).

4. Застосування контрасту або невідповідності між піднесеним, героїчним характером розповіді і тими дріб’язковими, нікчемними вчинками героїв, про які йде мова; вживання різних стилів мовлення ( „Не чорна хмара з синього моря наступала...”; „В тебе, Лаврін, молоко на губах не обсохло, а ти брехню завдаєш преподобним жонам”; „Пом’яни, господи, раба божого Омелька, та ті книжки, що в церкві читають: єрмолой, бермолой, сагирю і ще тую, що телятиною обшита... Хрест на мені, хрест на спині, уся в хрестах, як овечка в реп’яхах...”).

5. Вживання незвичайних епітетів, смішних і дотепних словосполучень та слів („видроока Кайдашиха”, „пані економша”, Мотря тримала за пазухою „делікатний крам” – яйця; Кайдашиха вдарилася у Балашів об одвірок і зробила на очіпкові „правдиві Западинці”; „свекрушище; „Кайдашиха вгніздилась на віз...”).

6. Введення автором у текст жартівливої народної пісні, причому досить грубої. Її співає Мотря на зло злій свекрусі.

7. Використання автором жартівливих народних прислів’їв, приказок, фразеологізмів, порівнянь ( „Мотря теліпалась на стіні, неначе павук на павутині.” Кайдашиха після поїздки до Балашів каже: „Не заманите мене сюди й калачем. Поробили двері, нічого сказати! Трохи голови собі не знесла”; „Кайдашиха таки випила чарку, хоч і скривилась, як середа на п’ятницю”).

8. Про сатиричну спрямованість твору ми можемо судити з прямих авторських висловлювань, як, наприклад, про здирства й нечестивість окремих представників духовенства серед прочан („Багата Лавра не спромоглася поставити гостиницю для народу, хоч забагатіла народними грішми”). У такому ж сатиричному дусі І.Нечуй-Левицький описує дії та вчинки деяких персонажів (черниці на київській заставі намовляли та заманювали богомільців іти саме до їхніх монастирів. Одна з них закликала: „Йдіть говіти в наш монастир на Подолі до святого Фрола й Лавра. У нас більше мощей, ніж в інших монастирях”. Або: „Богомольці кидали на ризу гроші, а черниця забирала і ховала їх десь під рясою та все поглядала на двері, щоб часом не надійшла мати ігуменя”).

9. І вже зовсім не смішними, а гостро критичними є описані автором сцени, коли Мотря виколола свекрусі око, а Карпо гнався за матір’ю з дрючком і зупинившись біля ставка, кричить : „Не так шкода мені матері, як шкода чобіт”.
І за описом цих усіх кумедних лише на перший погляд сцен, а насправді – сумних та жахливих, ми відчуваємо біль автора за людей, що так занепали, і осуд обставин, які їх до цього призвели. Це і є той самий „сміх крізь сльози”.

Отже, можна сказати, що І.С. Нечуй-Левицький виявив себе великим майстром гумору і сатири, причому, як вважає багато фахівців, не тільки в українській літературі, а й європейського рівня.



Мова повісті

1. Для створення пейзажних картин і замальовок письменник широко вводить у текст народно-епічну фразеологію, яка надає викладу емоційності, ліричності, відповідного настрою. Ось початок повісті, опис села Семигори:

В глибокому яру ніби в’ється оксамитовий зелений пояс, на котрому блищать ніби вправлені в зелену оправу прикраси з срібла. Два рядки білих хат попід горами біліють, неначе два рядки перлів на зеленому поясі. Коло хат зеленіють густі старі садки.”

2. Тонка спостережливість, уміння підмічати найхарактерніші індивідуальні риси дозволили автору подати в портретах героїв не просто опис зовнішності, а загальну психологічну характеристику, показати своє ставлення до персонажа. Ось, наприклад, три жіночі портрети, що стоять у повісті поряд:

Мотря стояла коло тину висока та здорова, така заввишки, як Карпо, з широким лобом, з загостреним лицем, з блискучими, як жар, чорними маленькими очима. Вона була в одній сорочці і в вузькій запасці. Хазяйновита, але скупа, вона втинала одежу, як тільки можна було її обтяти. Вузька запаска влипла кругом її стану. В великій, як макітра, хустці на голові Мотря була схожа на довгу швайку з здоровою булавою. ..

По другий бік тину стояла баба Кайдашиха, висока та суха, неначе циганська голка, в запасці, в рясній білій, як сніг, сорочці, в здоровій хустці на голові. Сліпе око біліло ніби наскрізь, як вушко в голці, хоч туди нитку затягай. ...Чорна, здорова хустка чорніла на бабі Кайдашисі, неначе горщик, надітий на високий кілок. ...

За бабою стояла Мелашка, в білій сорочці, в червоній новій хустці з зеленими та синіми квітками, в зеленій ситцевій рясній спідниці. ... Мелашка розцвіла й стала повніша на виду. Її очі, її тонкі брови блищали на сонці, а лице горіло рум’янцем од висків до самого підборіддя. ... Мелашка сяла, як кущ калини, посаджений серед двору.”

З цих портретів видно, що Мотря, наприклад, скупувата й гоноровита як швайка; баба Кайдашиха, як завжди, чепуриста, але в’їдлива та колюча, як циганська голка. І з усього видно, що найбільше симпатизує автор Мелашці.

3. Письменник виявив себе майстром інтер’єру, в якому одні речі ніби підтримували людську сварку, а інші виступали до неї контрастом:

В хаті стало тихо, тільки борщ бризкав вряди-годи здоровими бульками, неначе старий дід гарчав, а густа каша ніби стогнала в горшку, підіймаючи затужавілий вершок угору. А зимнє сонце глянуло весело в вікно й заграло рожевим світом на білому комині, на білій грубі й намалювало долі чотири шибки з чорними рамами, з чудними малюнками простого прищуватого скла.”

4. У повісті багато діалогів, які надають викладу жвавості, динамізму. Сприяє цьому вмонтування в мову героїв анекдотів, прислів’їв, приказок. Так, діалог братів на початку повісті нагадує пісню „А ми просо сіяли”. Крім того, у своїх характеристиках хлопці користуються фольклорними стереотипами.

5. І.С.Нечуй-Левицький – митець порівняння ( „Які в тітки жовті ноги, неначе в нашої зозулястої курки, - сказав голосно, але ніби про себе, старший хлопчик”; „В кімнаті було чисто й гарно, як у віночку”; „Обидві сім’ї насторочились одна проти другої, як два півні, ладні кинутись один на другого”).

6. Майже кожен рядок повісті насичений епітетами ( солодкі меди, пахучі квітки, свята земля, прокляте сміття, ущипливі слова).

7. Багато метафор (Кайдашиха „ розпустила на всю хату мед своїм язиком”; „Ховай, невісточко, в свою скриню, що запірвеш. Швидко сховаєш все наше добро, ще й нас убгаєш у свою скриню, - промовила свекруха”).

8. Гіперболи : (Мелашка „ виплакала всі сльози, що зібрались за всі жнива, і полила ними материн садок.”).

9. Синоніми: ( „Вона думала, що все якось перетреться, перемнеться та й так минеться”).

10.Народний синтаксис(короткі речення, однотипні закінчення).

Анафора(єдинопочаток) :

„ – Та це ж каторжні Балаші! Хіба ви їх не знаєте? – кричала Мотря до людей.



- Та це ж іродові Довбиші! Хіба ви їх не знаєте? – репетувала баба Кайдашиха. – Це ж вона того вовчого заводу з чортячими хвостами...

- Та це ж ті підтикані, задрипані Балаші! Хіба ж ви їх не знаєте?...”
Народознавча основа твору

Повість „Кайдашева сім’я” можна вважати енциклопедією народознавства. Нечуй-Левицький сам цікавився звичаями та традиціями народу, побутом, світоглядом, способом життя і мислення не лише як письменник, а й як науковець. Результатом його досліджень стала праця „Світогляд українського народу”. Тож не випадково і в „Кайдашевій сім’ї” трапляється чимало елементів українознавства. У повісті згадуються народні ремесла, показано процес виготовлення полотна, описано буденний та святковий одяг селян, сільський двір та інтер’єр житла. Тут зустрінемо розповідь про устрій селянського життя, красу народних обрядів, забави сільської молоді і звичаї „вулиці”.

Автор широко використовує різні види усної народної творчості. Мова героїв пересипана прислів’ями та приказками, народною фразеологією („хоч сядь та й плач”, „лучче мені каміння носити, ніж таке горе терпіти”, „старе як мале”, „ не питай, бо старий будеш”, „наговорила на вербі груші, а на осиці кислиці” тощо).Словами народних пісень розмовляють між собою закохані Лаврін та Мелашка („Десь ти, моя мила, з рожі та барвінку звита, що додержала мене до самого світу”, „ Я б прикрила твій слід листом, щоб його вітер не завіяв, піском не замів”). Мотря розповідає батькам про свекруху словами казки: „ В мене свекруха люта змія: ходить по хаті, полум’ям на мене дише, а з носа гонить дим кужелем. На словах, як на цимбалах грає, а де ступить, то під нею лід мерзне; а як гляне, то од її очей молоко кисне”.

Глибоке знання життя селян, артистичне володіння народною мовою допомогло письменникові створити справжній шедевр національної культури.

Відгуки письменників та літературознавців про повість

Сим разом їй („Правді” за 1879 р.) пощастило опублікувати найкращий твір Івана Нечуя-Левицького „Кайдашева сім’я”, що ... з погляду на високе артистичне змалювання селянського життя і добру композицію належать до найкращих оздоб українського письменства.


...се переважно буденна мова українського простолюддя, проста, без сліду афектації, але проте багата, колоритна і повна тої природної грації, якою вона визначається в устах людей з багатим життєвим змістом.

Іван Франко


Яка прекрасна мова! Читав – наче погожу воду у спеку пив. Яке знання народних звичаїв, народного життя!

Михайло Коцюбинський


Внаслідок сутичок і боротьби за власність люди стають жорстокі, дріб’язкові, жалюгідні. Але крім сміху, побутові картини повісті викликають у читача ще й почуття суму за людину, за її самоприниження і моральний занепад.

Іван Шавловський







Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка