І. Франка історичний факультет, ІV курс



Скачати 202.75 Kb.
Дата конвертації20.01.2018
Розмір202.75 Kb.

Дмитро Ткачук

Житомирський державний університет ім. І. Франка

історичний факультет, ІV курс
ОСНОВНІ ЗАСАДИ МОЛОДІЖНОЇ ПОЛІТИКИ ОУН У ВИСВІТЛЕННІ УКРАЇНСЬКОЇ ПІДПІЛЬНОЇ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ

1940-Х – І ПОЛ. 1950-Х РОКІВ
У статті визначено місце і роль молоді в українському національно-визвольному русі 1940-х – сер. 1950-х років на підставі аналізу основних публіцистичних праць провідних ідеологів ОУН. Прослідковано еволюцію змін молодіжної політики Організації впродовж 1940-х – сер. 1950-х років у поглядах їхніх керівників та прихильників в умовах переходу визвольного руху від форм відкритої боротьби до глибоко підпільної, починаючи з 1946 р.
Ключові слова: молодь, суспільно-політична думка, Організація українських націоналістів, націоналістичне підпілля, повстанський рух, радянська влада, пропаганда, агітація.
Dmytro Tkachuk
Basic principles of OUN's youth policy in coverage of Ukrainian underground social and political thought in the 1940s – the first half of the 1950s.
The place and role of youth in the Ukrainian national liberation movement of the 1940s – the mid-1950s based on the analysis of basic journalistic works of the leading ideologues of OUN are determined in the article. The evolution of youth changes of policy during the 1940s – the mid-1950s in the views of their leaders and supporters in the transition of liberation movement from open combat forms to deep underground, since 1946 is researched.
Key terms: youth, social and political thought, Organization of Ukrainian Nationalists, nationalist underground, rebellious movement, Soviet рover, propaganda, agitation.
Молодь традиційно виступає основною рушійною силою змін суспільно-політичного життя держави. Від того, наскільки влада звертає увагу на проблеми молодого покоління, дає йому можливість відчути себе суб’єктами процесу державотворення, залежить її творчий потенціал, ступінь суспільної активності загалом, та політичної, зокрема. Тому робота з молоддю завжди є одним із пріоритетних напрямків державної політики будь-якої країни.

Молодь виступала активним учасником українського національно-визвольного руху другої чверті ХХ століття. Традиційно обличчя його лідера – Організації українських націоналістів – було доволі молодим. На початку 1940-х років інтелектуальне ядро партії, поряд з іншими, формувала когорта таких постатей, як: Михайло Дяченко - «Марко Боєслав» (30 років), Петро Федун - «Полтава» (21 р.), Осип Дяків - «Горновий» – (19 р.), Василь Бей - «Улас» – (18 р.), Людмила Фоя - «Перелесник» (17 р.) та інші. ОУН чітко усвідомлювала, що без залучення до своїх лав якомога ширшого кола молодих людей ідея побудови незалежної української держави приречена на поразку.

Однак йшлося не тільки і не стільки про кількісну присутність юнаків і дівчат у списках членів Організації, а про глибину їх ідейних переконань, віри в ймовірність і перспективи розбудови національної держави. Зважаючи, з одного боку, на підпільні умови діяльності ОУН, а з іншого – низький рівень загальної освіченості української молоді, яка постійно перебувала під пресингом то польської то радянської пропаганди, націоналісти шукали шляхи, форми і способи донести до свідомості молодого покоління українців потребу боротися за державну незалежність.

Актуальність означуваної нами проблеми посилюється подіями, котрі мають місце на Сході України в теперішній час. Громадянська позиція молодого покоління регіону формується під впливом активного ведення Росією «інформаційної війни», що виражає суто імперську політику країни-агресора. Це має безпосередній вплив на динаміку і результати військово-політичного протистояння України з російсько-терористичними угрупуваннями на тимчасово окупованих ворогом територіях. Тому вивчення уроків минулого, зокрема, особливостей організації молодіжної політики в умовах ворожого оточення, необхідне для розуміння її важливості в контексті майбутньої інтеграції регіонів Донбасу та Криму до складу України.

Тема ролі і місця молоді в українському національно-визвольному русі періоду Другої світової війни досі не стала предметом окремого наукового дослідження. Проте в сучасній історіографії ця проблема прямо чи опосередковано розглядається низкою авторів. Так, молодіжного аспекту діяльності українських націоналістів у 1940-х роках побіжно торкаються у своїх працях М. Головко1, І. Патриляк2, О. Дмитренко3, В. Мороз4, Г. Стародубець5, Ю. Щур6, В. Ільницький7 та інші. Тема політико-виховної діяльності ОУН серед молоді стала предметом наукового пошуку О. Іщука8. Молодіжні періодичні видання ОУН(б) як інформаційні канали акумулювання та поширення основних ідей українського самостійницького руху, розглядаються у низці робіт О. Стасюк9. Дослідниця зробила спробу узагальнення результатів друку та поширення підпільних видань українського визвольного руху, зокрема журналу «Юнак» та «Молодий революціонер».

Джерельна база роботи є досить об’ємною. Насамперед, нами проаналізовано низку творів теоретиків українського національно-визвольного руху 1940-х – першої половини 1950-х років. Зокрема, предметом нашого аналізу виступили праці П. Федуна - «Полтави» («Про ще один героїзм» та ін.), О. Дякова - «Горнового» («Матеріяли політичного вишколу», «Чому ми переможемо?» та ін.), В. Бей - «Уласа» («Як і який шлях знайти до молоді, що зійшла на большевицькі манівці»), Я. Старуха - «Ярлана» («10 заповідей про характер юнака ОУН» тощо), Й. Позичанюка - «Шахая» («Тактика щодо російського народу»), М. Палідовича-Карпатського - «Херсонця» («На зворотному пункті»), Я. Богдана - «Рамзенка» («Школа – фронт боротьби», «Як повинна ставитися українська молодь до большевицької школи та ін.), М. Дяченка - «Марка Боєслава» («До боротьби з московщенням української молоді» та ін.) та Л. Фої - «Перелесник» («До української молоді східноукраїнських земель» та ін.). Переважна більшість робіт опубліковані в окремих томах «Нової серії» Літопису УПА10,11,12, а також розміщені на офіційному сайті Центру досліджень визвольного руху13.



Мета нашої статті - розкрити основні засади молодіжної політики ОУН, висвітлені в публіцистичних працях провідних ідеологів українського самостійницького руху впродовж 1940 – початку 1950-х років.

Організація українських націоналістів упродовж усієї своєї діяльності одне із найважливіших завдань бачила у тому, щоб залучитися підтримкою молоді. В силу об’єктивних причин підростаюче покоління 1930–1940-х рр. виступало основною рушійною силою українського національно-визвольного руху другої чверті ХХ століття. На відміну від старшого покоління, українська молодь була сповнена бажання та юнацького запалу боротися за самостійну соборну українську державу. Тому вже у початковий період становлення та розвитку ОУН її лідери «головну увагу приділяли масовому залученню до Організації молоді та її військовій підготовці, вбачаючи в ній кадровий резерв майбутньої національної армії»14.

Молодь виступала консолідуючим ядром Організації від початку свого створення. Ще у 1929 р. Статут ОУН визначив «граничні рамки свого доросту - українці та українки у віці від 8 до 15 років. Юнацтво є українська молодь від 15 до 21 року, що пройшла націоналістичний вишкіл і підготовку до праці в умовах революційної боротьби за найвищий ідеал нації», – вказувалося в документі15. Згодом активні молоді учасники націоналістичного руху стануть на чолі окремих його підрозділів. Серед них – Петро Федун - «Полтава» (один з лідерів крайового проводу Юнацтва у 1942–1943 рр., а згодом – керівник референтури пропаганди Центрального проводу ОУН у 1945–1951 рр.; Осип Дяків - «Наум» (член крайового проводу Юнацтва на ЗУЗ, Львівський крайовий провідник ОУН у 1948–1950 рр.); Василь Бей - «Улас» (у 1942–1944 роках обласний провідник юнацтва ОУН Тернопільщини); Ярослав Старух - «Ярлан» (член референтури пропаганди проводу ОУН у 1943–1945 рр., а з 1945 р. – член проводу ОУН та провідник Закерзонського краю) та інші, які стали основними теоретиками та ідеологами українського національно-визвольного руху у 1940-і роки.

Спільною для всіх авторів підпільних праць є думка, що, що український народ у часи Другої світової війни перебуває між двома воюючими таборами – московським на німецьким імперіалізмами, кожен з яких є ворогом України. Це, в свою чергу, створює «дуже важкі умови для повстання української держави і для боротьби народу за ідею самостійного державного життя»16. Тому вони закликали орієнтуватися лише на власні сили (опиратися на всі соціальні верстви населення), серед яких важливе місце належить молоді, яка мусить усвідомити своє покликання і бути готовою прийняти виклики часу.

Я. Старух наголошує, що основою успіху діяльності ОУН має стати виховання, організація та вишкіл усього населення, «а передусім усеї молоді в дусі українського націоналізму, в дусі героїзму, посвяти та невсипучої праці»17.

Автор виділяє 10 основних якостей характеру юнака-оунівця: «готовність (може віддати кожної хвилини навіть життя, борючись безперервно на великому фронті Української Національної Революції); безкорисність (ідею української нації і службу для неї ставить вище понад всі скарби цього світу. Заради України готовий проміняти спокійне і безтурботне життя на окопи чи тюрму); чесність (своє ім’я носити гідно і ніколи не сплямити ніяким негідним учинком. Юнак завжди придержується високих вимог моралі нового світу, чину та боротьби); карність (має усвідомити, що кожний приказ Проводу ОУН є для нього святим, адже це є основа організованої сили); активність (боротися всіма силами, використовувати всі можливості, кожну хвилину для добра великої справи; не бути пасивним, бо це прикмета рабства); відважність (не бути боягузом; відважно протиставлятись всім перешкодам); рішучість (кожний приказ, кожну свою постанову виконувати рішучо, без сумнівів); витривалість (боротися завзято і витривало; має усвідомити, що без витривалості, доведеної до впертості, немає перемоги); урівноваженість (у всіх випадках – у відкритому бою, окопах, тюрмі – вміти опановувати себе, завжди однаково бути спокійним, гордим і усміхненим); точність (дотримується засад точності в житті)»18.

Однак націоналісти розуміли, що одними тільки гаслами заручитися підтримкою широких верств населення було не можливо. Боротьба за незалежність є тривалою і потребує чималих зусиль не тільки збройного характеру, але й політико-пропагандистського. Методологічно правильним був підхід до стратифікації молоді за ознакою ідейно-політичних орієнтацій, запропонований, зокрема, М. Палідовичем-Карпатським. Він виокремлює 4 групи: «1) ті, що не заглиблюються в тогочасну дійсність, а виховані в дусі безумовного послуху владі, тому були є і будуть знаряддям окупантської влади, бо не здатні до організованої боротьби за майбутнє; 2) ті, що вміють спостерігати, усвідомлюють загрозу, що нависла над цілою національною спільнотою, але не здібні активно боротися; 3) ті, що реагують, але їхній рух не завжди доцільно самочинний і неорганізований. Вони виходом із кризових ситуацій вважають самогубство, не усвідомлюючи, що «ворогові революційна боротьба страшніша, ніж самовбивча»; 4) ті, що організовано протиставляються тогочасній дійсності, але одна їх частина присутня в більшовицьких рядах, а друга бореться на протинімецькому та протибільшовицькому фронтах у лавах ОУН-УПА19. На думку автора, в екстремальних умовах воєнного часу, найдоцільнішим буде проводити активну пропагандистську діяльність серед четвертої категорії молоді, щоб в кінцевому результаті вона «стала на правдивий шлях боротьби за український національний ідеал»20. Молоді люди з активною життєвою позицією готові захищати свої ідеали. Тому дуже важливим і життєво необхідним є вміння донести до них свою позицію, переконати їх у необхідності боротися за ідею розбудови національної держави, не випускаючи разом з поля зору пасивну частину молоді, її, так би мовити, аполітичний сегмент.

Одним із ефективних методів виховання патріотично налаштованого підростаючого покоління націоналісти вважали залучення його до лав молодіжних організацій, зокрема, «Юнацтва». П. Федун та О. Дяків наголошували, що до їх створення не можна підходити схематично, «для галочки», вони повинні розвивати у своїх членів «ініціативу, зароджену з глибокої ідейності, не шаблон, не бездушне виконування, але глибину переживань, що здібні будуть захоплювати других»21.

Значна увага українськими публіцистами приділялася темі здобуття освіти українською молоддю, адже без цього, – як зазначає Я.Старух, – суспільство стає неосвіченим та постійно відставатиме від інших культурно освічених народів». Він наголошує, що «треба якнайбільше молоді з високою освітою…, треба здобути народові цю велику зброю, яку дає освіта, знання і наука»22. Зауважимо, що ця теза дуже активно і широко розповсюджувалася серед українського загалу, яке в масі своїй було мало освіченим і не завжди розуміло важливості здобуття освіти. Адже соціальною основою самостійницького руху в переважній більшості виступало селянство, серед життєвих пріоритетів якого освіта займала далеко не перше місце. Тому в публіцистичних працях воєнного часу багато місця відводилося питанню організації самоосвіти або підвищення рівня освіченості молодих людей через мережу вишкільних курсів у рамках повстанського запілля.

Як правило, в умовах німецької окупації проводилося два види вишколів - військовий та політичний. Перший мав на меті ознайомити слухачів курсів із військовою справою та правилами користування зброєю, а другий – дати загальні поняття про українську історію, культуру, економічний потенціал української держави. Основне завдання політичного вишколу, на думку О. Дякова та Я. Старуха, полягало в ознайомленні початківців, в основному молодих людей, із сутністю націоналістичного руху та підготовці їх до роботи в адміністративних ланках Організації. Окрім цього, вихованці мали чітко усвідомити, якою є мета, завдання та діяльність українського національно-визвольного руху, для чого їм слід знайомилися із нормативними документами ОУН (постанови конференцій, інструкції, рішення, відозви тощо). Формами проведення політичних вишколів мали стати «постійні систематичні сходини усіх організаційних клітин краю; спеціальні вишкільні курси і табори, окремі видання»23. Вишкіл вважався одним із ключових методів залучення молоді до лав ОУН. Тому не дивно, що теоретики національно-визвольного руху називали його зброєю, яка фізично, духовно та ідеологічно загартовує підростаюче покоління.

Окрема увага авторами публіцистичних праць зверталася на вузлові теми, які потребують особливої уваги керівників вишкільних курсів. Так, П. Федун наголошує на необхідності «під час навчання роз’яснювати молоді, що таке героїзм та патріотизм, адже для боротьби, в формі великого довготривалого зусилля серед молоді дуже мало зрозуміння»24. Він справедливо зазначає, що бути героєм, це не означає віддати своє життя. Значно важливішим є зберегти його і наповнити щоденною працею, спрямованою на всезагальний успіх.

Важливою формою ідеологічної роботи з молоддю був випуск та поширення періодичної літератури («Юнак», «За Україну», «На чатах», «На зміну», «Молодий революціонер»), а також листівок, звернень та гасел. Вони були орієнтовані для кожної із соціальних молодіжних груп: для робітників – брошури та листівки із викриттям важкого економічного та соціального становища працюючих; для студентів – науково-популярні публікації, зокрема, у періодичних виданнях, в яких аналізувався тогочасний зубожілий стан українських земель; для «східної» молоді – короткий нарис історії України, суть і наслідки сталінських експериментів на селі, мета і наслідки створення ГУЛАГу тощо.

Загалом, в період Другої світової війни в публіцистичних творах теоретиків українського національно-визвольного руху значна увага приділяється питанню залучення молоді до лав повстанського підпілля та УПА. Основними формами роботи з молоддю були військово-політичні вишколи, молодіжні організації. В середині молодіжного середовища автори виокремлюють кілька груп, що спонукало оунівців підходити диференційовано до роботи з ними.

Починаючи від 1946 року, український самостійницький рух змінює тактику боротьби, здійснивши перехід від широкомасштабної повстанської до підпільної. Відповідно відбуваються трансформаційні зміни вектору молодіжної політики, що знайшли своє відображення у публіцистиці повоєнного часу.

Одним із кола завдань, що постали в умовах нових політичних реалій, була необхідність чітко виокремити і артикулювати на сторінках різноманітних видань українського підпілля завдання, мету і об’єкти радянської пропаганди. Серед найголовніших визначалися такі її тематичні блоки – «тенденції на понижування вартості української культури й орієнтування молоді на велику «братню» культуру російського народу… натомість йшли намагання зіпхнути нашу культуру на ступінь провінціального примітивізму»25. Наступний вектор більшовицької пропаганди – «совєтська економічна наука», суть якої зводиться до намагання визначити місце України в євразійському господарському комплексі. Третя – ідеологічний фронт, на якому радянська влада всілякими методами «намагається спаплюжити ідею української держави взагалі, а українського самостійництва зокрема»26.

Зрозуміло, що більшовицька влада мала значно більше ресурсів впливу на молоде покоління, зокрема, освітні заклади – починаючи з дитячих садків і закінчуючи вузами. Каналами насадження більшовицької ідеології виступали не тільки безпосередньо різного роду виховні заходи, але й зміст навчальних дисциплін гуманітарного циклу. Я. Богдан у статті «Як повинна ставитись українська молодь до большевицької школи» зауважує, що радянські педагоги переслідують мету «забруднити юнакам душу, забрати почуття волі до свого рідного народу, до своїх предків, до своєї культури … викорінювати в них власну думку, національні почування і світорозуміння, український світогляд і характер»27. П. Федун та О. Дяків наголошують на тому, що значна увага приділалася «самостійному і гуртковому вивченню ленінізму, в першу чергу історії ВКП(б), щоб зацікавити цим студентську молодь, а також тому, щоб піднести рівень преси і лекційної пропаганди»28.

Варто підкреслити, що націоналісти реально оцінювали масштаби впливу на свідомість української молоді більшовицької пропаганди і реальну небезпеку народження під її впливом, як влучно зазначив П. Федун, тисяч яничар, які боротимуться проти будь-яких національних рухів.

Завершення війни, масовий терор проти учасників українського самостійницького руху, численні жертви в його середовищі не могли не позначитися на загальних настроях населення загалом, та його молодої частини, зокрема. Українське підпілля зіткнулося з проблемою особистої пасивності молодих людей.

Аналіз змісту публіцистичних творів українського самостійницького руху цього періоду дає підстави стверджувати, що основний акцент в молодіжній політиці ставився на розгортання націоналістичної пропаганди засобами друкованого слова та обмеження більшовицького ідеологічного впливу в школах. Йшлося про необхідність ширшого застосування такої форми роботи як проведення особистих зустрічей та виховних бесід зі школярами. Темами для обговорення може бути: «героїчний внесок молоді в історичне минуле країни; її кровна приналежність до української нації; презирство до давніх яничар; героїка й самопосвята молоді, яка бере участь в українському націоналістичному русі; почуття національної гідності і гордості за приналежність до української нації; духовні та матеріальні втрати українського народу, завдані Москвою; підлість, брехня і зло Москви; гідність кожного українця – стати на захист свого народу тощо»29. Такого роду тематичні бесіди сприяли пробудженню у молоді почуття патріотизму та ненависті до більшовицької системи.

Рекомендувалося також поширювати серед шкільної молоді підпільні періодичні видання ОУН («На зміну», «Ідея і Чин», «Пропагандист», «Шлях Перемоги», «Український робітник») та брошури («Совєтський патріотизм», «Більшовицька демократизація Європи»), на сторінках яких вміщувалися статті про суть ворожої пропаганди, заклики до бойкотування вступу до дитячих та молодіжних організацій, участі в українських націоналістичних мітингах тощо.

Загалом питання шкільної освіти часто обговорювалося на сторінках підпільної періодики і публіцистики. Дилема «ходити чи ні в радянську школу» вирішувалася на користь останньої. Оскільки в умовах під радянської дійсності альтернативи радянській освіті не було, націоналісти наголошували на необхідності отримання освіти українцями. При цьому, навчальні предмети класифікувалися на два типи: ті, які слід вивчати з огляду на ідеологічне наповнення їх змісту (історія, література та ін.), й інші, які можна вивчати без жодних застережень (математика, фізика, хімія, іноземні мови). «Таке дійсне обличчя радянської шкільної програми, така дійсна вартість поданих предметів, тому так їх треба і оцінювати» – пише Я. Богдан у статті «Школа – фронт молоді»30. Попри це, молодь зобов’язана здобувати освіту, бо як майбутнє держави вона мусить «іти в ногу з цілим народом і ні на мить не сміє виступити з його рядів боротьби»31. Вихід з цієї ситуації автор бачить у критичному ставленні до навчального матеріалу, вмінні «відсіювати» правду від брехні.

Ще одним засобом поширення ідей українського самостійницького руху були листівки, гасла та заклики. Їх основний зміст, зокрема, розкрито в роботі Л.Фої «Молоді східних українських земель в боротьбі за Українську Самостійну Соборну Державу». Авторка наголошує на необхідності доносити до свідомості підростаючого покоління справжню сутність сталінського режиму – відверто антинародного та антиукраїнського. На її думку, завдання націоналістів полягає в тому, щоб переконати молодь «саботувати жорстокі закони і постанови радянської влади…., не давати багатіти на українських землях партійному керівництву через бойкот роботи у колгоспах та на заводах, адже всі доходи йдуть їм до карману … не вірити жодному слову більшовикам і на кожному кроці викривати їхні основні осередки на місцях; не записуватись до лав сталінського комсомолу та інших організацій яничарсько-зрадницького виховання … інформувати про революційно-визвольну боротьбу українського народу, про повстанські бої, акції саботажу, про геройську поставу національно свідомих та революційно наставлених широких мас українського народу; читати українські заклики, листівки, пресу, читати твори нерадянських українських письменників, поетів, публіцистів, учасників визвольної боротьби українського народу»32.

У підпільній суспільно-політичний думці повоєнного періоду присутньою також є ідея якомога ширшого залучення до процесу агітаційно-пропагандистської роботи в середовищі підростаючого покоління самих молодих людей. Принцип допомоги свідоміших менш обізнаним, здібніших – менш талановитим, самостійніших – менш незалежним висвітлюється публіцистичних працях Я. Богдан та М.Дяченко. На їхню думку, тільки у такий спосіб молодь зможе зберегти свою національну приналежність та гідність та принесе «багато користі своїй вітчизні, а собі здобуде славу в черзі поколінь нації»33

М. Дяченко у статті «До боротьби з московщенням української молоді» наголошує, що обізнана із суттю національно-визвольного руху молодь має: «словом та власним прикладом вказувати рівний шлях, яким мала йти вся тогочасна українська молодь; на прикладах з української історії доказувати те, що підростаючому поколінню не місце у рабському ярмі, яким було власне СРСР; доказувати що вони як майбутнє нації мають ненавидіти московські пута, які зведуть всі досягнення національно-визвольного руху нанівець»34 тощо. Особливу увагу автор звертає на те, щоб юнаки щоденно і постійно – навіть, коли працюють, або відпочивають – ставили собі такі запитання: «я за Україну чи проти Неї? Вірний я син або дочка Її, чи лютий ворог? Чи я людина з людською і національною гідністю, чи бездушний раб? Йду я шляхом чести, чи зради?»35. На глибоке переконання автора саме таким чином має виховуватись патріотизм та сила волі молодої людини.

У такий самий спосіб пропонувалося поширювати ідею національної української держави серед «західних» і «східних» українців. Л. Фоя у праці «Молодь східних українських земель в боротьбі за Українську Самостійну Соборну Державу» зазначає, що «Схід з його Наддніпрянщиною, Поділлям, Донбасом і Півднем однаково цікавить і Волиняка, і Галичанина … цікавить кожного, в грудях котрого б’ється українське серце»36. Молодь із західноукраїнських земель, краще ознайомлена із ідеями українського націоналізму та досвідом його боротьби, повинна докласти всіх зусиль, щоб передати наддніпрянцям все, що знають про геройську визвольну боротьбу Організації останніх років – вважає авторка.

В продовження її думки, Я. Богдан наголошує, що перед західно- та східноукраїнською молоддю як майбутнім нації, стоїть «першорядної та історичної ваги завдання: наперекір окупантам затирати дочиста всякі кордони, насамперед кордон Збруча»37, по якому проходила «грань двох світів». Автор з острахом застерігає, що якщо молодь між собою не знайде спільної мови, то Україну чекає схожий сценарій, який відбувся в Німеччині або Кореї, де наочно видно, що значить для єдиного народу поділ, «коли через живе тіло проходить така російська завіса»38. Наслідки цього має розуміти підростаюче покоління і керуватися у своїй діяльності принципами «понад голови всякого комсомолу і поза всякими іншими державними рамками»39.

Отже, у воєнний та повоєнний періоди ОУН розгорнула активну роботу у напрямку виховання молоді у дусі національного патріотизму, намагаючись обмежити пропагандистський вплив іноземних окупантів на свідомість підростаючого покоління. У підпільних працях ідеологів українського визвольного руху молодіжній політиці приділялася значна увага, що свідчить про важливість цього вектору його діяльності.

Перспектива дослідження окремих складових окресленої проблеми може стосуватися виявлення у ході аналізу архівних документів публіцистичних статей чи брошур представників української суспільно-політичної думки, репрезентованою теоретиками та ідеологами ОУН протягом усієї її діяльності, а не лише визначеного нами періоду. Як наслідок, можна буде у комплексі визначити місце і роль молодого покоління в українському самостійницькому русі другої чверті ХХ століття, а також прослідкувати ґенезу поглядів його теоретиків на цей аспект.




1 Головко М. Суспільно-політичні організації та рухи України в період Другої світової війни. 1939–1945 рр. : [монографія] / М. Головко. – К. : Орлан, 2004. – 704 с.

2 Патриляк І. «Встань і борись! Слухай і вір…» : українське націоналістичне підпілля та націоналістичний рух (1939–1960 рр.) / І. Патриляк : [монографія] / Центр дослідження визвольного руху. – Львів: Часопис, 2012. – 592 с.

3 Дмитерко О. Організація усної пропаганди ОУН і УПА (1944-1950-і рр.) / О. Дмитренко // Збірник навчально-методичних матеріалів і наукових статей історичного факультету Волинського державного університету ім. Лесі Українки – Луцьк, 2002. – Вип. 7. – С. 27 – 33.

4 Мороз В. Основні моменти пропагандистської діяльності ОУН-УПА в кінці 1940-1950-х років / В.Мороз // Европа в XX веке: путь от войны к миру. Материалы международной научной конференции. – Харьков, 1995. – С. 86-89.

5 Стародубець Г. Генеза українського повстанського запілля: [монографія] / Г.Стародубець – Тернопіль: Підручники і посібники, 2008. – 464 с.

6 Щур Ю. Ліквідація вогнищ збройного націоналістичного підпілля на Наддніпрянщині у першій половині 1950-х рр. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://dontsov-nic.com.ua/likvidatsiya-vohnysch-zbrojnoho-natsionalistychnoho-pidpillya-na-naddnipryanschyni-u-pershij-polovyni-1950-h-rr/#_ednref8

7 Ільницький В. Карпатський край ОУН в українському визвольному русі (1945-1954) / В. Ільницький. – Дрогобич: Посвіт, 2016. – 696 с.

8 Іщук О. Діяльність молодіжних структур ОУН як складова українського національно-визвольного руху у 1939–1955 рр. : Автореф. дис. канд. іст. наук. / Київ. нац. ун-т ім. Т.Шевченка. – К., 2005. – 16 с.; Іщук О. Ідеологічно-виховна діяльність ОУН (б) серед молоді (1944 – 1954 рр.) / О. Іщук // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. – 2003.– № 1. – С. 224–245.

9Стасюк О. Видавничо-пропагандивна діяльність ОУН (1941-1953 рр.) / О. Стасюк. – Львів, 2006. – 384 с.; Стасюк О. Михайло Дяченко (Марко Боєслав) – Діяч «Просвіти» / О. Стасюк // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність – 2010. – №19. С. 480-487.

10 Літопис Української Повстанської Армії. – Т. 17: Осип Дяків-«Горновий» (Документи і матеріали) [ред.: В. Мороз]. – Київ – Торонто, 2011. – 1016 с.

11 Літопис Української Повстанської Армії. – Т. 21: Ярослав Старух (Документи і матеріали) [ред.: В. Мороз]. – Київ – Торонто, 2012. – 1008 с.

12 Літопис Української Повстанської Армії. – Т. 24: Ідея і Чин. Орган Проводу ОУН, 1942 – 1946 [ред.: Ю. Маївський]. – Торонто-Львів, 1995 – 1996. – 599 с.

13 Центр досліджень визвольного руху [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.cdvr.org.ua

14 Головко М. Суспільно-політичні організації та рухи України в період Другої світової війни. – С. 253.

15 Іщук О. Ідеологічно-виховна діяльність ОУН(б) серед молоді. – С. 226.

16 Галузевий державний архів Служби безпеки України (далі – ГДА СБ України). – Ф. 13 («Колекція друкованих видань КГБ УРСР»). – Спр. 376. – Т. 20. – Арк. 514.

17 Літопис Української Повстанської Армії. – Т. 21: Ярослав Старух (Документи і матеріали). – С. 217.

18 Літопис Української Повстанської Армії. – Т. 21: Ярослав Старух (Документи і матеріали). – С. 188-189.

19 Літопис Української Повстанської Армії. – Т. 24: Ідея і Чин. Орган Проводу ОУН, 1942 – 1946. – С. 198.

20 Літопис Української Повстанської Армії. – Т. 24: Ідея і Чин. Орган Проводу ОУН, 1942 – 1946. – С. 199.

21 Федун Петро-«Полтава». Концепція Самостійної України. Том 1. Твори. – С. 34.

22 Літопис Української Повстанської Армії. – Т. 21: Ярослав Старух (Документи і матеріали). – С. 290.

23 Літопис Української Повстанської Армії. – Т. 21: Ярослав Старух (Документи і матеріали). – С. 196.

24 Федун Петро-«Полтава». Концепція Самостійної України. Том 1. Твори. – С. 32.

25 Літопис Української Повстанської Армії. – Т. 24: Ідея і Чин. Орган Проводу ОУН, 1942 – 1946. – С.199.

26 Літопис Української Повстанської Армії. – Т. 24: Ідея і Чин. Орган Проводу ОУН, 1942 – 1946. – С.200.

27 ГДА СБ України. – Ф. 13 («Колекція друкованих видань КГБ УРСР»). – Спр. 376. – Т. 27. – Арк. 404.


28 Літопис Української Повстанської Армії. – Т. 17: Осип Дяків-«Горновий». – С. 420.

29 ГДА СБ України. – Ф. 13 («Колекція друкованих видань КГБ УРСР»). – Спр. 376. – Т. 12. – Арк. 595.

30 ГДА СБ України. – Ф. 13 («Колекція друкованих видань КГБ УРСР»). – Спр. 376. – Т. 27. – Арк. 406.

31 ГДА СБ України. – Ф. 13 («Колекція друкованих видань КГБ УРСР»). – Спр. 376. – Т. 27. – Арк. 262.

32 ГДА СБ України. – Ф. 13 («Колекція друкованих видань КГБ УРСР»). – Спр. 398. – Т. 12. – Арк. 23.

33 ГДА СБ України. – Ф. 13 («Колекція друкованих видань КГБ УРСР»). – Спр. 376. – Т. 27. – Арк. 264.

34 ГДА СБ України. – Ф. 13 («Колекція друкованих видань КГБ УРСР»). – Спр. 376. – Т. 27. – Арк. 260.

35 ГДА СБ України. – Ф. 13 («Колекція друкованих видань КГБ УРСР»). – Спр. 376. – Т. 27. – Арк. 464.

36 ГДА СБ України. – Ф. 13 («Колекція друкованих видань КГБ УРСР»). – Спр. 376. – Т. 18. – Арк. 186.

37 ГДА СБ України. – Ф. 13 («Колекція друкованих видань КГБ УРСР»). – Спр. 376. – Т. 27. – Арк. 437.

38 ГДА СБ України. – Ф. 13 («Колекція друкованих видань КГБ УРСР»). – Спр. 376. – Т. 27. – Арк. 437.

39 ГДА СБ України. – Ф. 13 («Колекція друкованих видань КГБ УРСР»). – Спр. 376. – Т. 27. – Арк. 438.


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка