Гончар олесь



Сторінка8/30
Дата конвертації10.01.2018
Розмір4.73 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   30

— Юна душа завжди шукає в житті щось істинне справжнє, тобто неминуще, для формування своєї структур ри їй, певне, саме такий вітамін потрібен... До того ж, дітяче сприймання — це сприймання поетів, іноді дитина одним зблиском інтуїції схоплює саму суть, щоб потім своє відкриття зберегти надовго, надійно...

— Щось подібне, певне, сталося і в цьому випадку... Іноді й зараз хочеться уявити, як він жив у степу самотою. Всі вітри — його. Стугонять, розгулявшись, зимовими ночами. А вате влітку! Над степом зоряно, так там просторо в небі. Зірки, мов бджолята, всюди поприлипали на небесних квітках. Вийде Роман і дивиться. Загадка всіх загадок — там, угорі...

— Звичайно, — кажу, — Роман-степовий був людина непересічна, натура із тих, хто у творенні, постійному, щоденному, знаходив сенс свого існування на землі. Для нас він людина, яка жила у злагоді з власним сумлінням ми це вгадували інтуїтивно, а людина, що з сумлінням своїм не конфліктує, це ж таки... — я підшукую потрібне слово.

— Це людина, а не бутафорія, — засміялась несподівано Ліда, без зусиль переганяючи мене, тугодума.

Дівча й далі уважно дослухається до наших розмірковувань, в центрі яких знову опиняється Роман-степовий, чиє вміння трудитись було, може, одним з найразючіших відкриттів, що явилося нам на самій зорі осягання світу.

— Не знаю, як тобі, — кажу до Заболотного, — а для мене він завжди був людиною майже гармонійною чи близкою до цього...

— Хоча, — знову жвавішав Ліда, — навряд чи багато було гармонії у тій, як ви кажете, степовій античності...

— А вона ж мае рацію! — каже Заболотний. — Згодься, той усміхнений чародій, що перед нами виблискував у бджоляній кольчузі, то ще не весь був Роман. Зачаровані його- добротою та його дивними діяннями, ми сприймали Романа, ясна ж річ, з чималою дозою фантастики. Скажімо, нам здавалось, що він ніколи не спав. І що був всемогутець, бо розумів не доступну нам мову бджіл, і дерево своєю волею змушував родити так, як він хоче. І, звичайно ж, цілком імовірними були для нас ті нічні його, закохані перельоти протягом ночі до Козельська й назад, бо ж відомо, що не існує жодних перепон для людини закоханої... Зачудовані тією Романовою надсилою, безсумнівним чаклунством мага й характерника, хіба могли ми дитячим своїй розумом заглибитись у чорноту його буднів, у тяжкість його невсипущої праці, у всі його клопоти й навіть драми, а вони ж були...

— Та ще які!

— Можна тепер тільки догадуватись, як він мав страждати, скажімо, що так нещасливо склалася доля його доньки, тієї сліпучої Винниківни, оповитої степовим сонцем... Для нас вона тоді теж відкривалась не так у своєму горі, старанно приховуванім нещасті, частіше поставала в іншому, в чарах вражаючої, надто ж для дітей, краси, у сяйві тієї незрівнянної усмішки, що на неї, мабуть, звернув би увагу й сам Леонардо...

IX

— Поясніть мені: що таке паслін? — запитує згодом Ліда.



Нам аж восоло стас. Чого це раптом її зацікавило, з якого дива?

— Таж ви самі казали: пасльонові діти.

— Solanum nigrum, — відповідає Заболотний, — так по-латині його величають, наш паслін. У своїх заслугах перед людством рослина ця досить скромна, а от дітлахів тернівщанських пасльонець по раз виручав.

Ліда, однак, просить пояснити детальніше... Хто б міг подумати, що через таку відстань часу та аж на яких шляхах про цей паслін зайде мова... Ніхто його в нас не сіяв, не садив, а тільки завесніє, так він уже й пробивається із землі. Комусь віп може здатися й зовсім нікчемною рослиною — бур'янець, та й годі, а для нас, тодішніх, то був не-абкиякий дар, найперші ласощі нашого тернівщанського літа. І ніде він, здається, краще не родив, як у глинищах на стороні Заболотних та по занесених мулом наших балках, де хоч і зайнято все було під коноплі, одначе й пасльо-нець всюди біля них тулився. Цвіт його на картопляний схожий, а як доспіє, то висітимуть на ньому синенькі, аж чорні, ягідки, неначе дикі виноградини, — крім нас, ще й пташки їх люблять клювати. На смак ягідки пасльону солодкі, аж нудні, звичайно, це не кокосовий горіх, не фінік чи банан, та все ж краще, ніж нічого...Але чому ось так: коли і звідки в Європі з'явилась картопля, якими шляхами примандрувала вона до нас, це достеменно відомо, а от звідки взявся паслін на Тернівщині та й взагалі як давно він росте на планеті, — в жодному довіднику цього не знайти... Заболотний жартома зауважує, що, певне, і в садах Едему паслін уже був, мав своє місце поміж перших, ще райських бур'янів... І чи не звідти пташки відомим способом перенесли його в нашу Тернівщину, в солов'їні наші балки?

Балки — то наша колиска. Для стороннього — що вони? Лопухи, пасльони, коноплі, та ще ковбані-макортети, теплі наші, з пуголовками моря, що тримаються після повені до півліта, щоб було де дітворі барложитись... Убогий світ! Тільки як на чий погляд. Що ж до нас із Заболотним, то куди б не кидало життя чи його, чи мене, які б дива не поставали очам, а, здається, ніде не знайти гарніших місць за нашу балку Левадну з її розкошистими вербами, з сонячним, аж чадним духом конопель та ясними зорями вночі в тих калабанях... Навік, видно, ми до всього того прикипіли душею. А крім Левадної, ще ж і балка Чернеча та Яворова, що, невідь-звідки тягнучись, сходяться саме в нашій Тернівщині, в її вербовім раю. Недарма балки наші й солов'ям так полюбились: тільки весна, тільки верби розпустились, так уже й тьохнуло... Десь із Африки чи, може, навіть із Цейлону, здолавши безмірні відстані, летять сірслькі співаки небесними шляхами до нашої Тернізщіїші, щоб у цих балках, у вербах попід глинищами на ціле літо зробити собі осідок і вивести потомство. Прилітають солов'ї не всі одразу, напровесні, десь надвечір, чуємо, пробують в гущавині голоси лиш поодинокі солісти. Це вій прилетів, господар, а її ще нема, вона з'явиться пізніше. Як справжній лицар і глава сім'ї, він огляне свої володіння — балку, верби — і, переконавшись, що все на місці, приготує гніздечко, заховавши його поміж віттям так, щоб ніякий шуліка не помітив, а після того вже зводить прибути й вона, пані солов'їха чи молоденька соловейкова наречена. Верба з віттям — то їхня планета! Там панують їхні співи й любов... Спершу долинає звідти голосок мовби несміливий, зробить новачок кілька витьохків і прислухається: ану ж, як воно вийшло? Потім чичиркне — ніби горлечко прочищає... Тоді враз заллється вільно, голосисто, а вечори все тепліші — чого ж не співати? І ось уже нема змореній Тернівщині сну — вся балка повниться, шаліє солов'ями! Звідусіль озвалися, на всі лади змагаються — хто кого перевершить... Ось коли буде щебету, ляскання, тьохкання! Справді, «сміються-плачуть солов'ї»... Нічні поети наших тернів-щанських левад та балок, як самозабутньо віддаватимуться вони своїй творчості! П'янітиме ніч од того солов'їного шалу, п'янітиме все, не знаючи сну, завмиратиме солодко не одна дівоча та хлоп'яча душа!.. Вже й бувши студентами, ми не раз згадуватимем у далекому місті наші тернівщанські левади, повні солов'їного щебету й дівочого смутку... На кінець весни другим заходом, так би мовити, другим туром підуть вечірні концерти: то солов'їне подружжя навчатиме співу вже своїх малят, навчатиме, як віртуозно брати колінця, брати найвищі «соль»! Адже солов'ятам теж треба вчитися цього мистецтва, само ніщо не дається...

Заболотні живуть у самій гущавині солов'їного царства, якраз навпроти нас через балку, під глинищами, — догукнути можна. З-поміж старезних верб проблискує їхня біленька старосвітська хатина з маленькими вікнами, соломою вкрита. Сріблясті коси вербового віття звисають над оселею низько, окутують її, і навіть у найбільший жнив'яний день у хаті Заболотних панує прохолода, тіні волоха-т6 стоять по кутках, а глиняна долівка встелена рогозою та іншим зіллям. В сім'ї, крім найменшої Ялосоветки, все хлопці та хлопці, один в один при своєму мовчазному батькові-удівцеві. Та хоч виглядом він як хмара, з торчку-ватим вусом, з поглядом суворим, що незнайомого аж відлякне, а проте нікого з дітей Заболотний і пальцем не торкнув, здається, й не насварився ні на кого, відколи вони зостались без матері, — тиф забрав їхню матір незадовго перед тим, як Заболотний повернувся з-під Перекопу, епідемія тоді викосила багатьох.

Після блідої зими, картопляної, житньої, коли завесніє повсюди і заблискочуть тернівщанські вишняки кожною своєю карою гілочкою, якраз і настає найкрутіший випроб для хлопців Заболотного, бо саме тоді чиясь довга цупка рука вже тягнеться в солов'їну балку по їхні дитячі душі.

З першим теплом якогось там весняного дня з'являються в нашій слободі пришельці з хуторів, похмурі дядюги у шапках кудлатих, у чумарках — ото якраз і є вони, для малечі слобідської найстрашніші, ловці дитячих душ. З'явившись на толоці, якийсь із таких допитується в нас, школярчат:

— А де тут у вас той Заболотний живе, що в нього хлопців багато?

— Отам він живе, недалечке! — охоче пояснить саме котрийсь із Заболотних, найчастіше це буде Кирик, він так чемненько розтлумачить ловцеві, куди треба йти: — Прямо та прямо, не доходя минаючи, де новий собака та рябі ворота, де погріб у яму впав!

І все це випалюється такою скоромовкою, що зайда хутірський не одразу і второпає, що воно й до чого.

Одначе згодом наймачі все-таки втраплять до Заболотного, хлопців, що порозбігалися й ховаються попід кручею в глинищах, буде і там знайдено, покликано, і вже хутірські жмикрути оглядають їх, мов лошаків на ярмарку, вдивляючись в їхні грішні душі, прикидають, чи добрий буде із Грицька погонич, а з Степана плугатар, а а Івана волопас, а з Кирика, найменшого...

— Ні, цього не віддаю, — скаже хмуро батько.

— А то чого ж?

— Цьому ще рано.

— Мені б він підійшов...

— Хай підросте.

Переговори відбуватимуться туго, тягучо, Заболотний-батько зрідка густиме щось уперте, бо ж натура, як у тура, а Ян Янович, котрий з власної волі прийде на поміч Заболотному-удівцеві в такий відповідальний момент, поступово візьме переговори на себе і, на подив нам, виявиться неабияким дипломатом. Згадуючи ті круті дипломатичні перетрактації, що відбувалися тоді в наших глинищах, відтворюючи той стан напруги, ту «війну нервів», що там зав'язувалась, ми з Кириком і зараз віддаємо належне дипломатському хисту Яна Яновича. Без поспіху, уміло та вдатно вів латиш свою лінію, пункт за пунктом видобуваючи з хутірських твердолобів різні полегкості для хлопців, вкарбовуючи наймачам, що будь-яка оплата за таких козарлюг не буде завелика, ви ж тільки гляньте на них, ось вони перед вами стоять, один в один, як соколи!..

Хутірський прийда диктуватиме свої умови:

— Щоб слухняним був...

— Щоб нічого не крав...

— І вставав удосвіта...

— Увечері після роботи ще проса на кашу в ступі стовчеш, ну і, звісно, коноплю м'яти...

Латиш це відмітав рішуче. Ніяких конопель уночі, ніякої ступи! Ніч дається, щоб спочити хлопцеві, бо ж йому рости, сили набиратись...

Чи не там, під час переговорів у глинищах, і цей Кирик, чи то пак Кирило Петрович Заболотний, брав перші уроки дипломатичних тонкощів? Чи не тоді він уже дещо мотав на вус, дослухаючись, як непоступливий з сталевими нервами Ян Янович, все зваживши, все передбачивши, зрештою домагався для хлопців належних гарантій і нав'язував тому, що в чумарці, свої умови, тямущо, з несхитною-таки терплячістю обумовлював кожен пункт крутих глипищанських угод. Бо все там треба було врахувати: де хлопець спатиме, чим харчуватимуть малого тернівщанина, скільки аршинів та якої саме матерії буде набрано восени цьому соколові на штани, а скільки ще й зерном буде додано, та щоб не суржиком, не одвійка-ми... Бути ж у строку хлопцеві до покрови і ні днем пізніше...

— Приймається?

— Та вже ж...

— І щоб ніяких кривд, ніякого рукоприкладства, бо за це суд... Спілка «Робземліс» насторожі батрацьких інтересів.

— Та знаємо.

— Ну, тоді й баста!

Кінчається дипломатія тим, що хлопці, Грицько, Степан та Іван, понурившії голови, з батіжками, що гадюками волочаться їм услід, покидають свої рідні глинища, полишають батька, який стоїть зажурений, із глибоко впа-лими щоками й настовбурченим вусом, настовбурченим сердитіше, ніж будь-коли, і мудрого свого латиша покидають, і нас із Кириком, і сестричку свою Ялосоветку а очима, повними сліз. Жартуни та витівники, найвірніші наші друзі, надовго вони тепер помандрують по чужих стежках, зникнуть для нас па все літо, загубляться у безвісті хуторів, ніби десь на інших континентах. Навіть у великі свята нам їх не бачити, глитайня не відпустить хлопців додому до сивих заморозків, до покрови, тож чи дивно, що Ялосоветка, провівши братів, по день і не два ще литиме сльози за ними, і згодом, хоч уже сльози й висохнуть, вона все линутиме думкою братам услід, ціле літо буде в зажурі: чи хоч живі? Чи коні, схарапудившись, котрогось не розбили? Чи бугай на роги Степанка не підняв?

Ялосопетка — створіння хороните, кволеньке, після зимії таке блідо, аж світиться, тим-то іто лише батько, а й хлопці мають до Ялосоветки жалощі, пам'ятають щодо цього материп заповіт. Тільки дівча візьметься своїми тоненькими, мов соломинка, руками за рогач, щоб витягти з печі казан із картоплею, уже котрийсь із хлопців відсторонить сестричку, оберігаючи, щоб не надірвалась, сам тужитиметься біля того казана, а якщо це буде Кирик, то він що й пожартує:

— Важко в піч, а з печі це нам за іграшку... Мабуть, не буває неділі чи якого празника, щоб па подвір'ї в Заболотних не з'явилось хлоп'я або дівчинка із слободи, прийде, тримаючи глечика, зав'язаного в хустку: мати молока прислали. Або ще: ось вам молозива передали... Хай і не родичі, а не забувають люди Заболотних, їхню осиротілу безматірну хату.

А чим Заболотні багаті, то це солов'ями: щовесни в їхніх вербах солов'їв повію! О тій порі, коли птахи розша-леніються, коли заливаються, аж стогнуть кругом хати у верховітті, та ще коли це буде весняний недільний день чи й самий великдепь, тобто коли наші слобідські хатки по підгір'ю стануть ще біліші, аж сяятимуть стінами проти сонця, а десь там на сьомому небі невтомний Клим клемкатиме у дзвони своє натхненно «Клим дома — Хими нема», коли все над селом і над нашими балками буде сповнепе якоїсь чистоти, злагоди й святковості, — Забо-лотн'ий-удівець такого дня, зоставшись вдома з своєю донечкою, дістане їй із скрині найбільше родинне багатство — квітчасту кашемірову хустку, розгорне й поважно в руки подасть:

— Запнись маминою, Ялосовстко.

Запнеться дівчинка слухняно, обів'ється материною красою й сядо біля верби перед батьком, що довго-довго буде на неї дивитися, вдивлятиметься пильно, і ми зпаєм — чому: в цій хустці Ялосоветка викапана мати.

— Мама твоя так цю хустку любила...

Сидить на призьбі, дивиться па той живий портрет, па єдиний образ коханої дружини, залишений його життю, і слухає, як на дзвіниці в щодалі наростаючому темпі калатають, видзеленькують Климові дзвони. Ось вони піби в жаркий танець пішли, паші дзвонята, квапляться, розганяються дужче й дужче, весело й святково вимовляючи весняній Тернівщині:

Клим дома — Хими нема!

Кленькають, климкають, видзвонюють весело, танцюють на дзвіничці дедалі хутчій, викликаючи своїм танцем-змаганням добрі усмішки в усіх кутках села.

А десь згодом Ялосоветка потайки дозволить і Кирико-ві запнутися маминою хусткою: «І ти в ній теж на маму схожий... Брови — як у неї...» Хоч маму вона навряд чи й пам'ятає...

Відклемкають, відбомкають великодні дзвони і почнуться знов будні. Батько Заболотних прилаштує у повітці верстак, тільки не ткацький, що цілу зиму гупав у хаті, а столярський, і неквапом, день у день він майструватиме вікна та двері людям, а ми з Кириком, як і торік, знов опинимось в ролі пастушків у степу. Всі при ділі, і навіть для Ялосоветки знайдеться робота, її домовлятимуть слобожанські жінки стерегти на левадах полотна, розстелені для вибілювання, наглядати, щоб по них гуси не ходили, не полишили лапчасті свої сліди. Щодень самітнітиме Ялосоветка біля тих полотен, а в спеку дівча сховається в затінку верби, сяде і, схиливши голівку, в позі маленької мадонни з подарованою латишем глиняною лялькою на руках, колихатиме її та стиха квилитиме писклявеньким голоском:

Запрягайте коні в шори, коні воронії!

Та й поїдем доганяти літа молодії...

Заболотний не зводить очей з полотна автостради, мабуть, витає і він думками десь там, у наших балках солов'їних. Може, і йому нагадало це гудронове полотно ті далекі тернівщанські полотна, що кожного літа біліли, вистелені по наших левадах, — аж звідти біліють вони і зараз крізь завію часу... Наткані за зиму, зійшли з верстака сирові, грубі та негарні, ще їх треба золити, а побувавши в жлукті з попелом, визолівши, день за днем вибілюються на сонці, доки із сірих стануть білі як сніг, а Ялосоветка їх стереже та квилить над ними вже про того, хто із нею «на рушничок стане»... Блищать смуги полотен, вдень аж сліпучі, і якби тоді хто з літака глянув на них, навряд чи й догадався б, що то за таємничі знаки біліють пасмугами на зеленій землі. А то все біліли ночі недоспані наших матерів, то набирались чистоти від сонця чиїсь посаги, майбутні рушники, квіттям вишиті знаки чиєїсь долі...

Чути поблизу тиху, ніби з далечі літ долетілу мелодію — це Заболотний щось там мугиче над кермом...

— Як це сказано, — обертається він раптом до мене, — доганяти літа молодії... Чиясь душа зуміла ж отак виспівати себе...

Купальське вогнище палахкотить серед синьої сутіні наших левад, дівчата у вінках круг голови — то на ниточці нанизано в кожної пелюсткате квіття рожі, що росте в багатьох біля хат. Навіть і менші дівчатка-піддівки шмигляють тут, збуджені, задихані, вони теж у вінках, очі блищать, ці кози бояться, що ми будем ганятись за ними та обриватимем з них вінки, бояться і водночас ждуть цих хлоп'ячих жартівливих нападів, але поки що ми їх не чіпаєм, хай стрибають і Катрусі, й Одарочки через вогнище, де й ми один з-поперед одного виказуєм свою відвагу та спритність, а потім, розпалені, з пообсмалюваними бровами, будем ганятись в блискучій темряві за нашими юними подругами, жарко жалитимем їх жаливою по жижках, а вони, пірнаючи в гущавінь левад, верещатимуть злякано й весело, аж заклично. Чи спромога котромусь із сучасних відчутії всі чари нашої літньої тернівщанської ночі, всі оті грай-пустощі по балках серед віття верб та зоряних калабань, серед заростей, де було так гаряче, аж задушливо від пахіття любистків-м'ят та схвильованих від-дихів ще не вимовленої любові? Як тропічно було в тій розпашілій пітьмі, в пахощах зілля хмільного, де юні пругкі й жагливі вуста лепетали навстріч щось сум'ятне, безтямно-щасливе, як перша пристрасть...

Чому все те — і дитячі пустощі, й чиїсь недитячі пристрасті — так міцно зберігає душа? Пломінь купальських вогнищ, гострий вереск дівчаток, що випорскують з-під жаливи, ночі перших, жарких до нестями освідчень — все це для чогось потрібне тобі? Оті колодки, де одні хмеліють у співах кохання, у танцях з пилюкою, а менші тим часом, вкрай розпашілі, шугають по хащах, літають по темрявах, мов блискавки...

Пуди конспектів, горп проштудійованих посібників пе багато залишили після себе. Але чому досі чуєш, який пахучий був той новенький буквар, що тобі видали в школі? І читанка, що зветься «Вінок», вона теж незрівнянно пахла. А перший «Кобзар», що потрапить тобі до рук, і перші рядки, що западуть у дитячу душу на все життя: «Серце моє, зоре моя, де це ти зоріла?..» Був то світ, де все ставало відкриттям. Струми якісь живлющі струмують на тебе звідти, і все тамтешнє ніби промениться, світиться чимось неземним, як ота райдуга, що після дощу заграє барвами, беручи воду в мокрих наших балках, — нам дуже кортіло підгледіти, як саме у вербах вона воду бере.

— Біжім! Підгледимо райдугу зблизька!..

Так нам хочеться підступитись до неї на коротку відстань, руками обійняти її семибарвний стовп... Хтось із дорослих остерігає:

— Не біжіть туди, бо райдуга й людину у хмару потягне!..

Але ж після такої застороги нам ще дужче кортить! Як би там було нам у хмарі, куди б нас райдугою потягло?.. А семибарвна все боре й боре воду десь зовсім поруч, у скупаних дощем розкошистих вербах Заболотного, ми чуєм, як аж шумить та вода потужним струменем угору, жене себе в небо, щоб через скількись там часу знову пролитись на нас ласкавими рясними дощами, від яких одразу і рослини, й діти підростають. Завдяки райдузі, небо й земля поєднались, висока брама її вже й при сонці за мокрою зеленню левад па синій тучі цвіте, вигляд райдуги чомусь нас хвилює, з'явилась — і ніби повеселішав світ! Все так до ладу в природі, так усе згармонізовапо — жоден би винахідник краще не вигадав! Літа без райдуг, зими без колядок, весни без солов'їв та без вишневого цвіту — то настане пізніше. Зазнаємо стану, коли зупиниться самий рух життя. Крім горя, ніщо не ростиме, нта-хи співучі не прилетять, крапля дощу благодатного з неба не впаде — тільки чорні бомби падатимуть звідти з сатанинським виттям... Кінець усьому, непам'ять, небуття? Тупе, звандалізоване існування? Та, виявляється, не так просто спустошити душу людську, виявляється, й після всіх жахіть у пій незруйнованим може зостатися те, що було: і юнь, і співи, і цвіт вранішньої зорі, і семибарвна райдуга в росистому небі над Тернівщиною...

Х

Допипі лишається для нас таємницею, від кого воно вродилося, безвісне оте Настеня. Не були ми й тоді такі темні, щоб вірити, ніби дітей знаходять у капусті або що їх лелека приносить па крилі. Сільські діти рано долучаються до того хвилюючого світу, де панує кохання. З вечора допізна гасаємо по всіх кутках села, де під будь-яке свято танці, гулі, де земля двигтить та куриться від гопаків та польок. Бачимо красунь наших слобідських, розпалених, розшарілих, що тільки й ждуть чийогось доторку, знаку, ждуть тієї хвилі, коли можна нарешті відбитись від гурту і йти в найдальші садки ночі, в левади, в балки, щоб там слухати солодкі слова юнацьких освідчень, пити хміль кохання, жахку його таїну. І ми, дітвора, шастаючи збуджено по кущах, краєм вуха теж ловимо нічну мову любові, чуємо слова такої ніжності, що їх ніколи не ночуєш удень... А ця красуня Винниківна и на танцях лиш вряди-годи з'являлась, і на рипучих колисках не вигойдувалась, де дівчата слобідські, вхопившись за вервечки, щовеликодня йойкають та віють спідницями в небесах. Ні з ким Надька мовби й не відлучалася в ті нічні росяні верби та левади, де парочки замлівають в обіймах, а от вродилося ж у неї, з'явилось від когось на світ.



Ще як училась на фельдшерських курсах у Полтаві, закохалася нібито в якогось там майстра-верхолаза, кра-сеня з городян, котрий верхи золотив на дзвіницях, брав для таких робіт разом із своїм батьком та братами підряди по цілій окрузі. Сміливості майстрові тому, видно, не бракувало, лазив у небо хоч на яку височінь, аби тільки добре платили. Кочували вони своєю родинною артіллю від дзвіниці до дзвіниці і за домовленістю з громадою там баню фарбували, там золотили чи замість іржавого наново прогартований у кузні хрест насаджували на найвищий шпиль. А коли в Козельську, де монастирське, кругле, як пантеон, приміщення відходило під райклуб, вирішено було якраз навпаки — хрест з найвищого купола скинути, і шукали для цього діла сміливця, то полтавський жиган-верхолаз і тут запропонував свої послуги, щоправда, ціну, кажуть, за це загилив фантастичну. І таки видерся на ту страшну підхмарну височінь, і хреста звідти таки пошпурив униз, а па оголенім шпилі, на самім його вершечку, як запевняють очевидці, став па весь зріст, та ще й па п'яті обкрутивсь! То вже для форсу, щоб розважити публіку й показати, який він удалець. Так чи не так, а з Надькою нібито в нього йшлося до шлюбу, та чомусь не склалося щастя: чи він, виявившись гультяем, її ошукав, чи вона сама від нього відкинулась. Одне слово, не довчившись, повернулась до батька з малям у пелені. Без сумніву, знайшла б і тут її чиясь любов, але ж Надька не з тих, що кидаються будь-кому в обійми...

Всій Тернівщині відомо, що за Надькою мре Олекса-баламут, найзабіякуватіший з усіх наших парубків, хоча Надька і його відбрила, сказавши якось увечері на колодках, що не махновка вона й душа її до розбишак ре лежить, — при цьому вона спокійно відстороняла його обійми, бо, крім усього, мовляв, ще й п'яних терпіти не може.

— Все ждеш? — гудів тоді басом Олекса. — Досі, мабуть, того виглядаєш?




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   30




База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка