Гончар олесь



Сторінка6/30
Дата конвертації10.01.2018
Розмір4.73 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   30

— А пісень скільки в нас там співали, — каже від керма Заболотний. — Скільки їх знала сама наша Тернівщина!..

Ми з ним починаєм пригадувати той далекий тернівщанський репертуар і, коли вдається пригадати щось напівзабуте, щиро цьому радіємо, і навіть Ліда тішиться нашою напівгрою, весь час дослухаючись до нас обох зацікавлено, справді, видно, сприймаючи це все як дитячу гру-відгадайку. Коли нам щось не дається, не ловиться, коли якийсь рядок з пісні виявиться так забутим, що ми довго не можем його видобути з пам'яті, Ліда кепкує над нашою забудькуватістю, і Заболотний, вдаючи ущемленого, каже до неї:

— А ми ось тебе проекзаменуємо, всезнайку...

І одну за одною загадує Ліді загадки:

— А що росте без кореня?

— А що біжить без повода?

— А що плаче без голосу?

Мовчить дівча. Не може відгадати.

— Отож-бо, — каже задумливо Заболотний.

Мою увагу тим часом знов привертає дорога, образ її.

Залізний Дунай могутньо струменить у далеч!

Рух, енергія, швидкість — вони тут всевладні. Тільки в ім'я чого шматує повітря ця летюча сила й жага, що дедалі мовби наростає?.. Чи просто існує, і все? Лишивши позаду смоги-тумани, труєво боліт та відстійників, траса вилітає в тихе світло осінніх полів, щоб, ковтаючи милі, хапаючи простір, знову впасти десь там, за обрієм, в обійми далечі, в таїну нескінченності...

V

Крізь лобове, ще на заводі підсинене скло налітає навстріч ультрамаринове небо, барви хоча й приємної, але неприродної, — принаймні важко нам у цих ультрамаринах впізнати небо дитинства, його вільну, сяючу глибінь...



З кожною милею, з кожною годиною ми ближче до Мадонни, до тієї небаченої, що так рано нас сьогодні підняла і весь час світить нашій дорозі. Та, до якої мчимо, стає для нас чимось більшим, ніж ще одне мистецьке полотно. Невідомо, якою постане насправді, але зараз Мадонна відчутно збуджує уяву, якимось чаром викликає віддалені образи напівзабутих людей, ще не побачена, для нас вона ніби спалах того прекрасного, що відкривалось тоді на ранніх тернівщанських зорях. Не знаю, як Заболотному, а мені вона, та оповита j тайнощами Мадонна, чомусь уявляється в образі Романової доньки-красуні, що, виринувши десь із блакиті наших дитячих степових літ, смаглочола, з дитям на руках, стоїть біля свого колодязя з журавлем, до якого ми, пастушата, ходимо пити... Ми довго ждали цієї зустрічі, мріяли про неї, блукаючи з худібкою по цупких пирієвих межах, та ось хліба іюскошувано, степ відкрився, пускай по стернях корів куди хоч, наше пастушаче плем'я поєдналось нарешті. Оце життя, оце роздолля, одразу все змінилось, можем здійснити тепер будь-яку мрію: тож уперед, до Романового колодязя, де та стоїть, що росою та зорею вмита! Зібравшись цілою ватагою, помітно піднесені духом, вирушаєм до дядька Романа, щоб набрати води з його колодязя і торкнутись поглядом Надьчиної краси. Обвішані баклагами, ропавками, наближаємось зі степу соромливо зпічепим, але ж, нівроку, щасливим гуртиком, а вона, Романова Надька, молода мати, забачивши пас, уже вийшла, зупинилась у вільній, природній поставі під колодязним журавлем і, тримаючи на руках своє мале, привітно вичікує нас.

Звичайно ж, Надька Романова була створена для безсмертних полотен, для пензля великого живописця. Є люди гарні, а є ніби найгарніші з-поміж усіх людей. Така вона. Аж дух тобі перехоплює, коли загледиш її, злегка усміхнену до тебе, та ще коли вона з щирим співчуттям запитає:

— А що то в тебе на позі?

— Корова наступила...

— Ну як же ти...

— Загавився, а вона — раз! Ніготь так і зчесала. Ніяк не заживає.

— Бо ти його стернею раз у раз обраинмзш, не даєш загоїтись... Ось я тобі перев'яжу.

І мов ота діва з казок, що йшла шляхом із Киева, несла. срібну голочку, шовкову ниточку — рапу зашивати, кров замовляти: кров з буйної голови, з рум'яного лиця, з чорних кіс, з карих очей!.. Цвіто цвітається, рана за-живляється...

Справжнього білого бинта винесе з хати, йодом змаже тобі того нещасного розтовченого пальця, пече так, що закричав би, але терпиш, хлопці тобі аж заздрять, понахилявшись, ловлять носами той йодовий дух: як гарно пахне! Що існує на світі йод, ми тоді вперше й дізнались від неї, від Надьки Винниківни.

— Терпи, козаче, терпи, — ласкаво примовить, помітивши, як ти аж зуби стинаєш від болю.

Інша б знехтувала тобою, нечупарою, неохайником, а Надька...

Сама завжди чиста і коси пахнуть, вимиті в зіллі, а проте наших виразок не боїться, недарма ж на фершалку вчилась у Полтаві, хай і не довчилась через своє загадкове нещасливе кохання... Зацікавлено оглядає всіх підряд, бо в кожного замазюри знайдеться для такої лікарки вавка, тому капне йоду, тому прикладе подорожника із сметаною, а тому просто порадить добре свої ноги пошкребти, відтерти турицю віхтем «собачого мила» (є така трава). І хоч ми розумієм, що вона на нас практикується, однак це в Надьки виходить якось по-доброму, видно ж, коли людина піклується щиро, схилившись над тобою, наче старша сестра над меншим братом, хоча, сказати б, хто ми їй? Приблукались зі степу бешкетники тернівщанські, брудні, занехаяні, ноги побиті стернями, потріскані, виразки кровоточать, в одного щось схоже на лишай, а в другого роззяви вкотре вже ніготь злазить, бо знову, заґавившись, ногу корові під ратицю підмостив.

Очі в Надьки ясно-карі, повні сонця, вони так і сяють до нас своєю ласкавою глибиною, а нам на неї, пречисту, й глянути ніяково, бо ж ми всі тут грішники, ми й буркун та кінські кізяки куримо, і негарно лавмось, коли корова, задерши голову, пішла кудись світ за очі, а вечорами ще й по садках гасаємо та підслуховуємо потай мову закоханих на левадах, чого Надька ніяк би не схвалила.

Дядько Роман, видно, десь у відлуці, інакше б і він був тут, з минулих разів знаємо, що його радує такий пастушачий прихід, і господар охоче стежить, як донька йото на наших болячках практикується.

Доки ми воду беремо, Надька зацікавлено оглядає наші баклаги, при цьому Кирик, танучи з гордощів, пояснює, що цю, справжню, алюмінієву, батько йому з Перекопу приніс, інші ж хочуть привернути Надьчину увагу своїми ропавками, що, на відміну від Кирикової посудини, з'явились не з поля битви, а просто на грядках виросли, поряд з гарбузами викохались по наших а городах, набувши за літо дивовижної форми, природа так химерно їх виліпила, надала їм такої пластики, що не соромно було б ту ропавку виставити й сьогодні у му-у аеі модерного мистецтва! Тикву такого сорту й саджають Д саме для того, щоб із неї виросла, виформувалась посудина, щось на зразок глека або невеликої амфори, — коли посаджене доспіє, виберуть з такої ропавки жабуриння та насіння, і вже вона, висушена на сонці, набула міцності та легкості, дуже зручно в ній зберігати воду, надто ж у косовицю: як наберуть колодязної та постав-а дять під полукіпком, вода в ропавці, наче в термосі, в будь-яку спеку залишається свіжою та прохолодною. Насіння було однакове, а повиростало різне, ось хоч би і в нас: в того ропавка формою як глечик, а в іншого J схожа на гусака, і Надьці, видно, справді цікаво їх, жовто-білих, золотавих, розглядати, порівнювати та показувати своєму дитинчаті для забавки. А дитя в неї таке ж смагляве, як і юна мати його, ще й з родимкою на щоці. Зіркооке, по-дорослому серйозне, чомусь майже ніколи воно не всміхається, хіба лиш зрідка, скупенько, самими кутиками уст, — це коли Кирик корчить гримаси чи, ставши на руках, постоїть ногами в небо або якимось іншим вихилясом таки спробує його розсмішити.

Тепер з відстані літ розуміємо, що приваблювала Надька нас, малечу, не тільки своєю привітністю та що не жахалася наших виразок, а ще й тим, що зацікавлення її нашим пастушачим життям було невдаваним, співчуття її до нас було природним, до краю щирим, це ж одразу можна відчутії. Помічали ми також і те, що крізь її усмішки раз у раз проривається тінь не зрозумілої нам зажури, і навіть дитячим своїм сприйманням ми інтуїтивно вгадували, що ця молода мати носить якесь горе в душі, мабуть, зв'язане з тим її полтавським нещасливим коханням. Видно, на той час вона вже настраждалась чимало, не один, мабуть, зоряний вечір провела тут самотою, заглиблена в своє горе, і хоч ми нічим не могли їй допомогти, однак чутливістю дитячих душ за смутком молодої матері туманно вгадували кривду, заподіяну їй, і хотіли б в якийсь спосіб полегшити її долю, — але ж як, як? Малолітки, чим могли ми зарадити Надьці, яке зілля пригасило б, погамувало її дорослий біль? Та й чи була в цьому потреба? Проймаючись співчуттям, ми не розуміли тоді, що життя без болю не буває і що пережитий біль чи навіть страждання це якраз те, що здатне очищати й поглиблювати життя людської душі.

Отже, ми біля колодязя. По-сестринському дивиться Надька на нас своїми золотаво-карими, вся оповита теплом усмішки, їй, видно, приємно спостерігати, як ми, з веселою спрагою припавши, п'ємо із її дубового, обручем обтягнутого цебра, набираємо колодязної ще й у свої ропавки та баклаги, — це про запас та для тих, хто лишився біля худоби. Хоч уже й понапивались, а все ще юрмимось біля колодязя, просто щоб довше тут затриматись, — не хочеться звідси йти. На прощання ми знову схиляємось над цебром, що, повне колихкої води, так було схоже на оте золоте пісенне відерце, у якому «соснові клепки й дубове денце»...

Ах, яка там солодка була вода, яка смачна! І ніколи не боронили нам її набирати, завжди дозволяють приязно, з душею, — беріть, тягніть, пийте вволю, тільки не побийте об цямрини цебра!.. Не те що в інших хуторян, де, як підеш по воду, буркнуть тобі щось нехітьма, а то и зовсім не вийдуть навстріч, тільки злющі вовкодави аж розриваються, гасаючи на сталевому дроті через двір, іскрять ланцюгами...

Можна було лише здогадуватись, що скучала тут Надька в степу за людьми, та, мабуть, і її донечка ждала наших відвідин, чимось таки розраював її наш вдатний на всякі витівки Кирик, бо, коли рушаємо, було, від колодязя, дівча благальне гляне на матір, а Надька, враз присмутнівши, мовить нам услід:

— Приходьте ж іще...

І зажура чується в її голосі.

Може, боїться, що ми більше не прийдемо, забудемо її? Але хіба те можливо? Всі ж бо ми, хай і «діти-малолітки», потаємно закохані в неї, і не одному з нас мріялось, як він швидко виросте, порівняється своєю дорослістю з Надькою, і тоді ось такий уже, як рівня, як суджений, їй руку подасть, наздогнавши свою мрію не-відкрасованою. Бо не піддатна ж плинові часу Надьчина молодість, літа над нею влади не мають, і завжди залишатиметься вона у своїй вроді такою, як є! Вона буде, як є, а ти виростеш на конях летючих літ, доженеш її і тоді, зачубатілий по-парубоцьки, признаєшся їй у своїх почуваннях, вирятуєш Надьку із самоти, кимось знеславлену й кинуту з дитям серед цього степу широкого... Відданість нашу не похитнути ніяким терпівщанським плетухам, хай там що ліплять, а воно до Надьки не ліпиться, як до того лебедя з байки, що його зусібіч обкидають гуси багном на ставку, щоб сірим зробити, а він «шубовсть! — і випірнув, як сніг!..» Кожен із нас потайки носить образ Надьчин з собою в серці, коли блукаємо по наших стернях, а якось одного вечора, коли ми сидітимем удвох із Кириком на гілляці старої верби край нашої левади й мовчки лічитимем незліченні зорі, що густо всіяли небо, він раптом скаже до мене з незвичним хвилюванням: «Віриш, із її рук я не побоявся б і зоряної води напитись...» І ясно мені було, про кого йдеться... А зоряна вода — то ж річ страшна, для таких, як ми, може, навіть згубна! Готують її особливим чином ставлять воду якоїсь там ночі під найчистішими зорями' коли небо все аж горить, і неодмінно, щоб ніхто тієї води не сколихнув, ніхто щоб її ні оком не підстеріг, ні голосом не сполохав, доки вона набирається сили від зірок, і ось така вода, на самих чистих зірках настояна, набуває нібито сили чаклунської, нічим не відворотної, тим-то і вважається тяжким гріхом давати таку воду людині — хай краще вже приворот-зілля, ніж це... Надьку ж Винниківну тернівщанські злоязичниці якраз і звинувачують у тому, що для заваблювань вдається вона до цього недозволеного засобу, нібито замість звичайної води напуває зоряною прохожалих вигурівських парубків і навіть парубчат, а відомо ж, хто хоч раз зоряної напився, то вїке й навік, такого нічим від неї пе відчаруєш!.. І от Кирик, подумати тільки, ладен і того небезпечного зоряного напою з її рук спожити. Кирик зважився б, а я хіба ні? Так само не зупинився б ради пеї ні перед чим, ладен би й клятву їй будь-яку дати, й настій зоряний иив би, самого неба хотів би Надьці нашій прихилити неба отого близького, що під ним вона зараз десь у степу зорює... Там небо степове, без краю широке, а тут воно, мов яблуня рясна та гілляста, зоряним віттям розкинулось над нами обома, над нашими балками та байраками...

І такий стан дитячої завороженості, виявляється, здатен довго тривати: чи юнаки, чи люди посивілі, чи близько перебуваємо, чи далеко, а все вона для нас десь там у степу є, не зникає, невіддільна від свого райського саду і свого дитяти, від пасіки й колодязя з журавлем. І коли вона — в густих смаглявих рум'янцях — хай навіть тільки в уяві схиляється над твоїми виразками, то й тоді чуєш запашний любистковий дух її кіс, і вся вона пахне м'ятою й сонцем.

Ось і зараз, майже уявки, чується з далечі грудний той голос, що ледь шелестить ласкаво:

— Приходьте ж іще...

Зайдуть дощі, покотять степом тумаии, і кола оіяньої осені ми, хлопчаки, під стугоніння холодних вітрів збираємося в котрогось — найчастіше в Заболотних — розучувати передріздвяні колядки та щедрівки, то й тоді нам ще пливе із сліпучого літа колодязь дядьків Роман і Надька з дитям біля нього. Іноді воно бавиться на траві, а мати щось пере йому внизу, біля ставочка, і, може, тому найбільше ми любили розучувати, щоб потім, шугаючи в снігах попід тернівщанськими вікнамв, колядувати ось таку:

Ой на ріці

На Ярдані

Там пречиста

Ризи пврала...

Свого сина

Сповивала...

Бо ж здавалось, що це саме про неї складено, мається на увазі саме її, пречисту Романову Надьку, коли вона взимку біля обмерзлої ополонки, розчервонівшись, свої полотняні домоткані «ризи» пере... І ми так дружно викрикували для неї свій величальний спів, неодмінно з розгонистим ударянням на останньому складі...

А наступного літа ми знов біля Романового садка, вишні шпанки уже поспіли, Надька саме ягоди на варення рве. Видобулась на одну з найрясніших вишень неподалік колодязя, серед гілля постаті її майже не видно, лише краєчок ситцевого плаття рябіє та загорілі ноги з-поміж листя проблискують у плямах сонця, в мереживі світлотіней. Дівча її теж тут, під вишнею, за зиму підросло, задерши голову на вишню, до своєї молодої матері, торопіє... Це ж таки цікаво стежити, як вона, звиваючись усім станом серед гілля, тягнеться смаглою рукою «гору, до кетяга найчервоніших ягід, що на самім вершечку горять.

Загледівши нас, Надьчине мале звіркувате, спідлоба позиркує на нашу хлоп'ячу ватагу, хоч і могло б згадати нас, торішніх, і знати вже, що лиха ми йому не бажаємо.

Оце ж те дитинча, що нам у різдвяних колядках та щедрівках являлось, що для нього на Ярдані Надька свої «ризи прала». Тільки та сина «сповивала», а ця — доньку, смагляве оце вовченя, що його звати Настя. Наетеня. Настуся. А інколи дядько Роман навіть зовсім по-дорос-лому називав малу: Анастасія.

— А йди-но сюди, Анастасіє, — підкликув вів дівчинку, — ноздоровкайсь до хлопців.

Воно ж таке відлюдкувате, хоч і миркне там щось, але щоб всміхнутись...

— Оте Надьчине дитинча, — озивається до мене Заболотний, — чи воно хоч раз усміхнулося коли?

— По-моєму, ні... Один раз, пригадую, коли ти біля колодязя на голові ходив, а так більше супилось. Не всміхалось... Наче не вміло...

— До речі, і в галереях, ти звернув увагу? Скільки тжх мадонн, кожна з дитям, але — жодного серед них усміхненого... Чому це?

І Ліда, стрепенувшись, зацікавлюється!

— Справді, чому?

Заболотний помітно суворішає біля керма, іютім дедав задумливо:

— А що може бути прекраснішим за усміх дитини?.. Нічоге рівного в світі.

VI

Шість рядів металу в польоті, в свистіині-етугвніині, але й вони не можуть заглушити рівний гул Романовеї бджоли, що десь там, у сяйвах наших степів, потягла й потягла над житами свою золоту невидиму струну...



Все, власне, й почалося з того, що рій звідкись прилетів на нашу Тернівщину. Бджолиний десант, як сказали б ми тепер. Несподіваний приліт загадкового того рою був одним із пайрозкішніших міфів нашого дитинства. Хтось бачив, що десь ізвисока він летів, ніби з самих небес, і хоч міг би й на Улинівку полетіти чи на Озера, але ж вибрав чомусь Тернівщину при байраці... Золотим, аж темним, клубком опустився рій спершу на одну з наших верб, завис кетягом на верховітті, а звідти — що й зовсім уже було дивним — перекочував до володінь найкрикливішого та найлатанішого з наших тернівщан Мини Омельковича, який навіть не знав, що то за штука рійниця, а саме вона тут би знадобилась... Приблуканий рій спробував був осідлати Минину дерезу, що нею заріс увесь пагорб над вуличкою, але сісти роєві Мина не дав пі на дереві, ні на кущеві бузини за хатою, відігнав бджіл, щоб не покусали приблуди, які, за його уявленням, були не кращі за осиний виводок, озброєний безліччю жал, — отже: «Киш! Киш! Приблудні! — гриміло над дерезою, — летіть собі геть!..» І то, може, був най-фатальпіший промах усього Мининого життя. Не хочеш—не треба: рій, розсердившись, піднявся й полетів у степ, а з ним, здається, відлетіла й сама Минина фортуна...

Що ж то був за рій? Звідки він узявся і чому прилетів саме на паші не такі вже й квітучі степи? Десь із пебес — а па ці будяки, пасльони, дерезу, на терни по байраках?! Можливо, у пас для рою таки щось було, може, степ наш привабив його... світлом? Чого вдосталь у нас, так це — світла! Океан! Все літо степи залиті сліпучістю сонця, надто в жпива, коли сонце роєм небесним зависне над тобою й, не рухаючись, горить, нездвижпе, хоча й по зпати, чому вопо горить, — ядерна то реакція бушує в його розвергнутих надрах, чи що там воно відбувається...

— Все чин чином: і світить, і гріє, і життя всьому дає... — лагідно мружиться в небо дядько Роман, йому до сліпучості наших липнів та серпнів не звикати, бо живе він серед відкритого степу, на роздоллі, тож ніби з усіх терпівщап перебуває найближче до сонця. І від того раппі зморшки. І завжди він ними паче всміхається.

Усміхається не всміхаючись, — такий чоловік! І все завдяки мереживу зморщок та особливій складці житніх вусів, що коли й сердиті, а й тоді паче в усмішці... Сердитим Ромапа-степового ми рідко бачили. Все більше в усмішці, справжній чи гаданій, що нею, можливо, він і привабив до себе той нічийний, блукаючий у небесах рій.

Вважається, що саме від того рою і пішла Романові фортуна.

Клубок, повний гулу та жал, що спустився десь із небес на Тернівщину і що Мина своїм тулумбасом прогнав його, відполохавши сам своє щастя, той, може, долею дарований виводок мудрих створінь обрав собі зрештою Романа Винника. Завбачливий цей чоловік, ніби в передчутті чогось такого, ще раніше виселився з Тернівщини в степ, поставивши на роздоллі свою білу, чепурно вшиту житньою соломою хату, а вона звідти, з висоти, може якраз і схожа на вулик? Ставив її господар серед гречок вимріяних, але й такі, лише в думці розквітлі, гречки, видно, мали силу, бо ось, будьте ласкаві, вже й на них, лише уявних, бджолина сім'я відгукнулась, принісши невідомо звідкіль до Романового осідку своє загадкове й мудре життя.

А той Роман-степовий, він для нас теж — сама загадковість. Якби сказав хтось нам, що він над степом по хмарах босий ходить і не провалюється, ми повірили б і в таке, бо ж усій Тернівщині відомо, що Роман, іще парубком бувши, міг за одну ніч, та ще й найкоротшу, сягнути аж у Козельськ, де на монастирських буряках гнула спину його кохана дівчина. За лічені години між двома зорями, за оту коротюсіньку темну нічку-петрівочку встигнути туди й назад, — нікому ще таке не вдавалось, а Роман кілька разів на літо долав той свій марафон кохання. Жодному з його ровесників не подолати б за ніч такої відстані, а Романові це виявилось під силу. Пішки? О, ні! Як ото бджола, що летить по прямій, прокладаючи шлях до своєї квітки, так Роман, окрилений коханням, аж шумів уночі навпростець понад молодими житами, — то він у повітрі летить до своєї любові-коха-ної! Хоч і не високо від землі, може, на висоті кажана але ж летить, летить, п'ятами землі не торкається... Так одне літо, друге, доки й привів її за руку в Терпівщину, привів таку ж безмаєтну, як і сам, але веселеньку, осяяну любов'ю молодичку, і такої вроди з лиця, що і в наших краях була рідкістю, — здається, від матері ця налітана краса і Надьці в спадок перейшла... Звичайно, щоб літати в повітрі ночами через степи та хутори, — хай навіть і дуже бувши закоханим, — таке дається натурам неабияким, тут треба вродитись аж надто вдатним, двожильним або навіть статись на чарівництві, і щодо цього наша дитяча уява ніколи ие піддавала сумнівам Романову вдатність та його легендарні перельоти.

До того ж був авторитетний свідок Клим Подовий, тер-нівщанський дзвонар, який хоча й до смішвого безпорадний був у справах земних, але користався цілковитою вашою дитячою довірою, коли йшлося про діла небесні. Саме він запевняв, що Роман Винник — це всемогутець, йому літати, як іншому ходити, і володів він такою приворот-силою, що може й бджіл викликати до себе із блакитних високостей, він уміє, скажімо, й таке поробити, що на великдень у когось пасочки в печі, на гарячій черені, як дівчата, затанцюють. Вся Тернівщина знав, яке диво сталося саме в Климової Хими, коли вона поставила пасочки в піч — і хоч всього з двійко їх печеі — а вв-иж, замість пектись, давай раптом у полум'ї таипюватя. Підскоком, підскоком — весело так... «Це Романі Його штуки! — одразу догадалась Хима. — Поробиві Він, вів, крім Романа, ніхто... Для сміху поробив... Біжи, Климоньку, падай та проси, хай відробить назад!»

Побіг Клим щодуху, як було йому велено. Роман, вислухавши, повів вусом весело й заперечувати не став, тільки допевнився, чи високо ж підскакувала в полум'ї і чи ве бралися в боки...

«Добре, Климе, вертався додому, заспокой Химу — все буде гаразд».

Доки Химии посланець додому прибіг, а й правда: пасочки, гарячі ще після танцю, підрум'янені, горошком повсипані, вже на вікнах стоять. Добре підсмажились, проте не пригорит до чорного, дарма що в самому полум'ї танцювали, так у ньому вигопували, що аж яіч гуда.

Історія з Химиними пасочками, звісно, розважала Тер-нівщину, однак після неї жіноцтво поглядало на Романа шанобливо, з веселим острахом, — такого не гніви, бо за-хоче, то, чого доброго, і в тебе в печі не тільки паски, а й книші та паляниці затанцюють.

Якщо вже Хима та Клим вірили в Романові чудеса, то що казати про тернівщанську дітвору. Ми тільки й ждали, доки він ще якусь чудасію утне. Це ж диво з див — щоб людина отак уміла! Безпритульний рій, що блукав у небесах, якоюсь ласкавою замовою приманив, а далі й пішло: вулик до вулика, і тепер стоїть у Романовім садку чепурненька пасіка, на одному з вуликів ще й веселий козак Мамай намальований, хитро підморгує, наче каже: «Ось я той, хто знає, як і звідки бджоляток приманювати?..»

Колись нібито, вигнані із-за Дніпрових порогів та з-за Орелі, селились по наших степах та байраках люди загадкових ворожбитських можливостей, так звані характерники. Під силу було їм усе — наворожити й відворо-жити, наслати що-небудь або відкликати, знайти стосйлв коріння або вгадати, де закопано скарб у землі. Міг характерник пропасницю або жовтяницю з людини вигнати, иров у рані зупинити, умів бурю та град замовою від ниви відвести. «Бий, дзвоне, бий, хмару розбий!» — і вже хмари нема. Знали характерники науку і на перший квіт жита, і на дерево, щоб родило, і на бджіл, щоб були роботящі: пускаю вас, бджоли, на всі чотири сторони світу, пускаю на роси травнії, на білі квіти, по жовті воеии, по густі меди... Роман-степовий, безперечно ж, походив із породи характерників, може, навіть останній іа них, — тан принаймні вважала Тернівщина. Висловлювались догадки, ще й той рій, невідь-звідки налетілий, еиершу був дикий, нічого не вмів, вулика не знав, і, можливе, якраз Роман з-поміж наших людей був першим, хте диких тих бджоляток приручив і ласкою привчив їх трудитись. Так чи не так, одначе бджоли надійно вселилися в Романовім садку і звідти ото літають десь аж на край світу. На білії квіти, на роси травнії... Жодного будяка не проминуть, побачиш їх і на баштанах у стену та в селі по городах, де тільки соняшник розцвів чи гарвуз роаирвв свою грамофонну трубу, оту волохатим золотем наповнену квітку, — заглянь їй усередину, вже Романова там! Уткнулась у саму серединку гарбузового жовтегарячего зацвіту і вже не гуде, а тільки вдоволено мурмоче... Набрала пилку та солодкої росички, знялась, розправила крильця, весело дзвизкнула і додому, у свою бджолину комуну. Полетіла й не підозрює, що услід їй невідступне й заздрість чиясь потяглася: «Живе ж той Роман! У медах купається, іксплуатує святу худібку...»



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   30


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка