Гончар олесь



Сторінка14/30
Дата конвертації10.01.2018
Розмір4.73 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   30

— Віддай, чуєш?

— Глухий, не чую!

— А щоб ти зозулі не почув!

Клятьба зозулею помітно стривожув Мину, але тільки на мить:

— Це ти мене, безбожника-незаможника, зозулею хочеш злякати? Так ось же тобі за це! — І він з такою силою шарпає свою здобич, що той гнилий кожух на очах розлазиться надвоє: півкожуха у Мини в руці, а півкожу-ха в його супротивниці. — Хай же ні тобі, ні мені!

І віп кидає свій ошматок додолу, а очима стриже кудись уже на піч, і тільки вчитель, з'явившись знадвору на лемент, пригамовус Минин апетит.

За ці дні Мина Омелькович навіть погладшав — що то значить опинитись людині в своїй стихії! Раніше, було, ходить, наче охлялий, сірий, щоки йому повтягувало, під очима підпухлини, як від вічного спання, а тепер обличчя йому викруглилось, воно аж пашить рум'янцем, особливо, коли ми, залишивши розтельбушений хутір, знов вилітаєм саньми у відкрите поле, де так і струже вітром і мороз аж пече. Іноді ми повертаємось до села вже вночі, при місяці, полозки наших саней далеко співають серед засніжених полів. Вкублившись у куркульські ліжники, рядна та сіряки, що тхнуть скотарнею і що їх тепер буде заприбутковано як созівське майно, ми, піонерчата, ще в нервовій напрузі, з якимось пташиним інстинктом тиснемось до свого Миколи Васильовича, почуваючи себе затишніше поруч нього після всього пережитого на хуторах..

Мина Омелькович, після бурхливих клопотів дня, будучи в доброму гуморі, сповнений кипучої, руйнацької сили, підбадьорює нас, що ось так, мовляв, і треба гартуватись у боротьбі з класовим ворогом, з тим, хто навмисне не хоче «конати хліб і хто до Тернівщини ніколи не мав і краплини співчуття. Згадувалось йому, як у голодні роки тернівщанські жінки ходили за позичками по хуторах і як їх там цькували собаками, розповідає нам про слобідських дівчат, що в розквіті краси мусили йти до тих кугутів найматися і з якою глумливою погордою їх там зустрічали: «Гаразд, дівко, візьму вже тебе... Руки твої, а вила наші!»

Коли зустрічний вітер аж надто обпікав нас, Мина Омелькович дбайливо закутував свого синка в куркульський сіряк, ще й башликом обкидав, щоб вуха хлопець пе поморозив, а помітивши, що Грицик чимось схвильований, пахилявсь до нього та стурбовано допитувавсь:

— Гришуню, чи тобі нічого пе болить?

Тендітне хлоп'я, цей Гришуня, зроду вдавсь хворобливий та ще з кобили маленьким упав, прибився так, що хорував цілу осінь, Митіа Омелькович з горя місця собі не винаходив і навіть сам водив хлопчика кудись аж у Порегонівку до знаменитої косоокої ворожки, яка людям переполох виливала, вона й Грицикові крутила на голові миску з розтопленим у воді воском, виганяючи з хлопця страх. І ось тоді, хоруючи, Гришуня чомусь особливо потягся до музики й попросив батька, щоб він замовив у братів Бондаренків для нього кларнет. Бондаренки — то для Тернівщини гроно талантів, четверо їх, братів, і всі музиканти. Та не лише по всіх весіллях вони грають, славляться вони ще й тим, що самі для себе роблять інструменти — балалайки, кларнети, і навіть справжні скрипки виходять з-під їхніх удатних рук, не кажучи вже те, що і в Козельську ніхто краще за них не зумів би натягти бубон або барабан з волячої чи навіть заячої шкіри. В неділю, коли Бондаренки виходять на толоку розважити музикою рідну Тернівщину, то Гришуня щоразу в'ється біля них найближче, він ладен виконувати будь-яку волю музикантів, аби тільки дозволили йому бренькнути на балалайці чи дмухнути в кларнет. Тож і виникло в нього під час хвороби таке бажання — мати в себе справжній інструмент, і Мина без вагань пообіцяв своєму одинакові вволити його волю, сказав, що останніх штанів збудеться, а кларнет йому буде! І таки дотримав слова. По якомусь часі приніс Гришуні від Бондаренків той маленький саморобний кларнет з кнопками перламутровими, і коли Гришуня притулив його до уст і видобув з дудочки звук, схожий на звук горлиці, то одразу й одужав.

Послужливий, такий неперекірливий цей Гришуня, наш незмінний товариш. Сам не пасе, бо нема чого, але на степ до нас прибігає влітку корів за казки завертати. Старті хлопці, то ж аристократи наші, ледацюги великі, вони лежать цілими днями на межі та кізяки курять, всякі, навіть сороміцькі, роздебенді плетуть, а менших ганяють, щоб корів їхніх завертали. Гришуня ладен їм цілі дні слугувати, слухняно робитиме для них і те, й те, аби вони тільки казки йому розказували, що їх вони здебільшого самі ж тут і вигадують. З усіх нас Гришуня, здається, найбільше подобався Настусі — і за кларнет, який він часом бере до школи, щоб потішити товариство під час перерви, і за тихість та лагідність вдачі, та ще ж, крім усього, він умів дуже гарно блакитних котів малювати — десь йому Мина Омелькович (мабуть, від уповноважених) такий олівець добув із зовсім блакитним осердям... Іноді Настуся яблуко крадькома тицьне йому на перерві, тоді в Грицика аж вуха почервоніють від соромливого її дарунка, і хто знає, чи не з таких перших виявів дитячої приязні й зажеврюється між дітьми найраніше оте почуття, що до певного часу воно тільки в бруньці сидить, а настане пора, може, суджено буде йому розбуятись яскраво, на повну силу розквітнути. Можливо, в передчутті цього ми, хлопчаки, коли хочем подражнити Гришуню, то вказуєм йому на Настуню-хугоряночку:

— Он твоя наречена йде!

І хором:


— Буде тому щастя, в кого жінка Настя!

Мина Омелькович мав певність, що в хаті в нього росте неабиякий музикант, той, для кого музика виявилась кращими ліками, ніж ворожчин віск, і треба було бачити, як тане Мина Омелькович, спостерігаючи сцену, коли Гришуня його — рідний чи не рідний, кому яке діло? — стоїть уже на толоці поміж дорослих музик і в тон їм самозабутньо дмухає у свою дудочку-кларнет...

— Треба було й сюди тобі каварнет захопити, — нахиляється Мина до хлопця, — може, оце, загравши в дудочку, не так би замерзав...

Хлопець зігнувся в санях, підшмаркує, — справді, чи не застудивсь?

Бо таки ж зимно, ніч додає морозу... Микола Васильович теж коцюрбиться між нами від холоду, сидить, піднявши комір шинелі, і невідомі думки хмурять його чоло. Чи бурхливий цей день обмірковує наш учитель, чи згадалось йому Кам'янське, і рідний завод, і гудки, що, може, зараз оце скликають людей у зміну нічну, адже хай там холод чи спека, за будь-якої пори року, в належну годину, вони гудуть і гудуть, нічим свій лад не порушать... Якось Микола Васильович нам обіцяв: «Навесні повезу вас, хлоп'ята, в наше Кам'янське на екскурсію. Почуєте, що то за музика, коли напровесні рано-вранці, тільки зазоріє, над містом полине переклик гудків.... Десь аж понад Дніпром стеляться потужні розлогі їхні голоси, будять тебе, вставай, вставай, до життя, до праці!»

Сани наші летять степом, ніч голубіє, та ось Микола Васильович, враз стрепенувшись і мовби струснувши з себе тягар думок, нам не відомих, раптом заводить на все поле «Ой у полі криниченька, там холодна водиченька», і далеко серед снігів лунає його красивий, кришталевий, якийсь ніби іскристий голос. Лунає, сягаючи десь аж туди, де коло своєї криниченьки-колодязя із журавлем стоїть, намальована нашою уявою, Надька Виннпківпа у своєму аакоханому чеканні. «Гей, там холодна водиченька!» І коці, підцвьохнуті тим співом, несуть наші сани ще дужче, і внічений Гришуня враз збадьориться, і візничий наш — Бубирепчишин Антидюрінг жвавіше хльосне високо в по-тіітрі замашним своїм батогом з китицею, а Мина, вчаровани співом Миколи Васильовича, хмеліючи від захвату й гордощів за нашого вожака, весело погукує кудись у степову голубінь, у морозом пропечені безвісті:

— Ось так співають більшовики! Дрижи, світовий капітале!

В місячному степу, серед тиші й снігового безмежжя, був простір для співу, тож Микола Васильович, по-юнаці.кому розійшовшись, давав собі волю, з його пісень ми дізнались і про небачений той паровоз, що вперед, у комуну, летить, і про те озеречко, де плавало відеречко, бо від того цебра-відеречка нам знов усміхалася вона — Надька і Надька... Навіть змокрілі, вкриті інеєм коні, здавалось, радіють та грають силою від власного бігу, ха-дають снаги від гарячого, розгонистого співу Миколи Васильовича, зараз їм і батіг не потрібен — коней наче хто підмінив, вони несуть наші сани, мов пір'їну, злипки снігу з-під їхніх копит кудись аж до місяця летять.

XVI

Якщо зовсім пізно повертались, то вчитель брав школярську нашу бригаду до себе ночувати, напував нас рідкісним для тих часів напоєм — запашним чаєм, що його сам і розігрівав на примусі; кожному до чаю належала іце скибочка черствого хліба («сухим пайком», як казав він), бо нічого в Миколи Васильовича не було, а з харчів на хуторах він ніколи не дозволяв собі взяти ні крихти. Ніде під час описів не брав і одежі собі ніякої, хоча з одягу тільки й мав те, що на ньому: гімнастерка й штани з темного сукна, сіра шинельчина одна на всі вітри, а па ногах хромовенькі, що більше для міста личили б, чобітки, яким, видно, ніяк не вдається захистити Миколу Васильовича від морозу, бо тільки додому, так і роззувається мерщій, давайте, хлоп'ята, снігу, треба відтирати ноги, доки ще Живі!..



Для себе на ніч ми вносимо знадвору соломи, морозяної та ламкої, розстеляємо на підлозі і вкладаємось па пій покотом, Микола Васильович зверху вкриває нас ватяною ковдрою, позиченою в Андрія Галактіоновича, а деколи на додачу кине впоперек ковдри і свою шинелю, — вона пахне нам місячною дорогою, морозом та вітром. Повкладавши нас, господар ще не лягає, сівши до столу, він береться щось швидко нисати при гасовій лампі або, приклавши до вуха темний навушник радіо, шукає зв'язку, з іншим якимось далеким світом — радіо було в нас тоді великим дивом і з приїздом учителя зробило сенсацію на всю округу. Якщо Микола Васильович був у гарному па-строї, то давав по черзі кожному з нас послухати, що там озивається із навушника, і ми тоді чули перед сном далеку музику, таку ж прекрасну, як і оця, що тихим плином мелодій нині супроводить нас на шалених перегонах хайвею.

Одного разу, коли ми ще не поснули, скрипнули двер, і до кімнати зайшов Андрій Галактіонович у глибоких калошах, в пальті наопашки, бо хоч і мешкає він з молодич колегою в одному приміщенні, через стіну, але хід має окремий, з протилежного ганку.

Поява Андрія Галактіоновича — це пришестя поважне, він гордовито несе на широких присутулених плечах свою левино-кудлату голову, чорна блискуча грива його злегка сріблиться, але то не мороз її посріблив, то вік людський бере своє. Коли, розгорнувши поли пальта, Андрій Галактіонович сідає до столу, відкривається нам знайома, а льняного полотна й ніби вічна його сорочка-толстовка, що літо й зиму вірно служить Андрієві Галактіоновичу, котрий, як ми знаємо, ще бувши студентом, ходив у Ясну Поляну до графа Толстого і мав з ним розмову. Про суть тієї яснополянської розмови нам нічого не відомо (про неї Андрій Галактіонович обіцяв розповісти, як підростемо), а ось теперішню бесіду його з Миколою Васильовичем ми, защухпувши, мов зайці, таки вловлюємо своїми настренченими вухами, хоч обом учителям, мабуть, здається, що ми вже спимо, вгрівшись під ковдрою — чи не попередницею котроїсь із тих легендарних ковдр, що її, величезної, колись нібито однієї вистачатиме, щоб нею спільно вкривався весь наш тернівщанський соз.

Сидять біля столу наші найбільші авторитети, світочі знань, гомонять стишено, щоб нас не тривожити.

— Я ж тут грубку натопив на обох, — каже Андрій Галактіонович. — Хай, думаю, й сусідові гріє, якщо вже нар єднає спільна стіна...

— Справді, нічого не вдієш, —підтримує жарт Микола Васильович. — Ми з вами як дві сторони медалі: нагріваєш одну — теплішає й друга...

— Завтра, до речі, грубку топити ваша черга, колего, і не спробуйте ухилятись, — вдавано насуплюється Андрій Гадактіонович. І далі ще більше стишує мову, певне, щоб порушити наш сон. — Сподіваюсь, що бодай це ви не анедбаєте, як декотрі інші з своїх обов'язків...

— Що ви маєте на увазі, Андрію Галактіоновичу?

— А те й маю... Найперші святі вчительські свої обов'язки ви ж таки занедбали? Цілими днями гасаєте по хуторах, навіть дітей ось втягуєте у свої зовсім не дитячі вправи. А це ж юнь, первоцвіт, — розважливо тлумачить Андрій Галактіонович молодшому колезі. — Дитина це, як Я розумію, людина найприродніша, вона інтуїтивно прагне добра, ласки, злагоди й гармонії в житті, в дитини і Сприймання світу ще нічим не викривлене, вона шукає в йьому красу, лад, а ви ці крихкі, несформовані душі без вагань кидаєте у вировище найлютіших пристрастей, в повсякчасні вибухи ненависті, де людина звіріє, втрачав Себе...

Худолиций, блідий від лампи Микола Васильович слухае старшого колегу шанобливо і водночас трохи іронічно.

— Ну, далі, далі...

— Опріч того, що це непедагогічно, — втлумачує Андрій Галактіонович, — це ще й безжально. Розумієте: без-жаль-но.

— Любий Галактіоновичу, ми живемо в безжальні часи! Невже ви досі цього не помітили? — Микола Васильович нараз схоплюється з місця і, нервово ступаючи по кімнаті, кидає різко, незмирно: — Де барикади, там середини нема! Старих нема, малих нема, тут кожен займи свое місце і дій, як велить тобі революційне сумління!

— Але ж це діти, зрозумійте ви. Тягти малолітків на ці ваші операції, щоб життя їхнє починалося з картин обшуків, руйнувань, з людських драм... Це ви вважаєте нормальним? Звалити на дитячі плечі ті ваші залізні щупи, а на крихку тендітну душу звалити ще непосильніший тягар прокльонів та зойків — це вас не тривожить? Вам це не болить?

— Болить, — каже різко Микола Васильович. — Але хай вчаться. Хай дихають вогнем битви! Хай ці наші юні Гавроші наяву бачать роз'ярілу хижість власництва, перекошені злобою обличчя, хай чують всі ті погрози та глум, якими нас зустрічають хутори! Для хуторян ми анцихрис-ти, передвісники страшного суду, а вони? Були в них в серці жалощі, хоча б тінь співчуття до цих слобожанських дітей, коли хутори робили їх маленькими рабами, прирікали на найжорстокіший визиск? Ідіотизм сільського життя, де він ще в таких диких формах виявив себе, як не на хуторах? А зараз хліб у ямах гноять, для них він уже не святий, та й взагалі, що може бути святе для тієї дрімучої й захланної сили власництва? Поступись перед нею, залиш, як є, то вона завтра й нас із вами передушить! Милосердя не буде нікому, сліпнучи в ненависті, підійме сокиру й на цих безневинних, що сплять ось покотом під вашою всеспасенною ковдрою... Та про що мова! Ви, людина з таким досвідом, не згірш від мене повинні знати, на що вона здатна, ця до краю нині розбурхана, підступна, злобою та ненавистю налита хутірська Вандея!.. Чого-чого, а пощади звідти не жди!

— То що ж виходить? їхніми методами проти них? Проти ненависті такою ж ненавистю, на злобу — злобою?

— А чим іще?

— Доброта виховується добротою, справедливість — справедливістю — це ж для педагога елементарно... Ненависть розпалити неважко, людство розпалювало її вже не раз, і в колосальних масштабах, а як потім загасити її? Що їй протиставити? І руїнницький інстинкт пробудити, в ураган розбурхати — це теж куди легше, ніж потім знов загнати його в береги здорового глузду. Перш ніж викликати могутню якусь енергію, слід добре подумати, з яким вона знаком, якої природи і до яких наслідків усе це призведе. Що в душах залишиться? З чим зустріне людина суворі прийдешні часи? Вас, юнака інтелігентного, мислячого, невже ці речі не турбують?

— То що ж — поступитись? О, ні! — змахнув білим кулаком у повітрі Микола Васильович. — Через віки йшли, пробивались до своєї золотої мрії, і тепер перед хуторами спинитись? Позадкувати? Вклонитись бастіонам куркульським? Ні і ні! Не до пощади тут, дорогий колего! Битва непримиренна... Йдемо самі на бій, і зміну свою беремо, бо долі наші — і дітей, і дорослих — неподільні, надто ж на цьому вирішальному перевалі, де діє один закон: або — або!

— Золота мрія людства, смію запевнити вас, вона й для мене щось важить, — схилившись біля столу, Андрій Галактіонович задумливо крутив у пальцях свою чопурну, равжди підстрижену борідку. — Однак бачити свого колоігу, народного вчителя, в парі з Миною Омельковичем, в одній з ним упряжці, — ні, цього я, вбийте, не збагну... Хай ви идите, вами, скажімо, рухає ідеал, молодечий новив, а що рухає Миною?

— В нього є класовій інстинкт — це зараз теж неаби-що.

— Сила сліпа, стихійна, брутальна, приправлена чорними заздрощами до всіх і вся, — ось що в ньому є. Апостол руїпництва, лицар трощення — хіба не таким він об'єктивно сьогодні постає в цих ваших походах... і — Апостол руїнництва? — легка усмішка торкає тонкі :руса Миколи Васильовича. — При вашому всепрощенстві і раптом такі нещадні характеристики? А хіба не ви ховали його в класі під партою... Виявили ж гуманність! — Для мене цей Мина теж не пропащий. Натура крута, напориста, не заперечую... Можна чимось пояснити навіть почуття помсти, якої стільки накипіло в ньому, та, однак, хіба цього досить людині? Месницький азарт, жага руйнування, хай сто раз вони вмотивовані, але чи такі сили створювали коли-небудь щось вартісне, цінне для всіх? Візьміть ви для прикладу Романа-степового: ось до людина-творець! Особистість, я сказав би, з прикметами людини майбутнього, такої, що матиме органічну потребу поліпшувати світ, вдосконалювати природу й жити у вічдаій злагоді з нею...

— В конкретному цьому випадку я згоден з вами... Та й з Миною Омельковичем нібито вони товаришували колись.

— А сьогодні Мина — якраз цілковитий його антипод. Бо степовий наш селекціонер у праці себе знайшов, а Мина у власнім злидарстві вбачає для себе найвищу заслугу, скрізь і всюди виставляє злидні свої вапоказ: осі, вони, мої латки, я їх ношу, як герб, а де ваші латки? Роман для нього недруг уже хоча б тому, що в Романа росте всо та родить, бджоли плодяться, навіть схрестити їх пробує, щоб вивести нову степову породу бджіл, а в Мини тільки мухи дзижчать та дереза під самі вікна в'ється...

— Та що ви напались на нашого Омельковича? — весело вигукує Микола Васильович. — Майте ж милосердя!

— А я маю! Не закликаю ж я, щоб на дибу йото тягти (за його незрівнянне ледарство, за те, що Мина ваш деревья в житті не посадив, цвяха ніде не забив... Безнадійних нема — я так дивлюсь. І це вже, колего, вам годилось би думати, як із вашого приятеля, із такого переконаного лапюги та виховати трударя, сумлінного й роботящого, що здатен був би зажити шани і в громаді, і в майбутній вашій хліборобській асоціації.

— Виховаємо, — впевнено всміхається молодий учитель, — Мина Омелькович справді має деякі вади, зокрема охочий іноді рубонути з плеча. Натура відкрита, може й помилитися, але хто в такій веремії гарантований від помилок? Ситуація ж виняткова: діяти доводиться часто-густо навздогад, бо — перші, прецеденту не було, прокладаєм дорогу без топографічних карт, і тому така вона многотрудна, тяжка та вибоїста...

— Це правда, — згоджується Андрій Галактіонович, — але для мене безсумнівним є також і те, що справіку ц людині двое начал живуть, дві натури вічно в душі против борствують: будівник і руйнач. Один зводить храм Артеміди, а другий уже позиркує на нього поглядом Герострата. Відколи й рід людський існує, борються в ньому ці дві сили, дві пристрасті, одна з яких увінчує нас вінцем безсмертя, а друга, друга — ламай, трощи! — стає мовби нашим прокляттям. Тут вічний бій, він і нині триває, і яке з цих двох начал переможе, яке візьме гору, від цього, друже, залежатиме все, все... І насамперед майбутня доля ось їхня, — показав він поглядом на нас, защухлих під ковдрою. — А живемо для них, щодень думати, дбати про них — ми тут з вами тільки для цього...

— Сама революція вже найбільше про них подбала, — рішуче відповідає Микола Васильович, снуючи по кімнаті сюди-туди, ніби в невидимій клітці, й на ходу похрускуючи худими пальцями. — Подбала, подумала, та ще як!.. Нині ж ми покликані, щоб далі розчистити шлях, і не маємо сумніву, що він виведе нас у заобрійну омріяну далеч! Йдемо в часи, дорогий Андрію Галактіоновичу, де не буде руйначів — будуть самі будівники! І оці гороб'ята, що по-вкублювались тут, може, якраз і виявлять там повністю себе, свою творчу духовну снагу, та ще й спасибі скажуть, іцо ми з дитинства гартували їхню волю, сталили дух, вчили не боятися труднощів. Невже ви не згодні зі мною?

— Попробуй з вами не згодитись, завтра опинишся в кутузці, — підводячись, з присмутком жартував Андрій Галактіонович і, знов накинувши на плечі пальто, почовгав своїми човниками-калошами до порога, обережно обходячи нас, лежачих. — На добраніч вам.

— Ні, по-моєму, я вас переконав, — весело казав йому вслід Микола Васильович.

— Ні ви мене, ні я вас... А як же завтра?

— Завтра ви тут обходьтесь без мене, бо я знову буду в поході...

Так вони розходились, без сумніву, залишаючись коайви при своїй думці. Андрій Галактіопович ніс на вітер та сніговицю свою простоволосу лев'ячу голову, зачиняв двері за собою поквапом, щільно, щоб нічним холодом на вас не війнуло, не застудило котрогось, а Микола Васильович, обпершись обома руками об стіл, ще якийсь час стояв веред лампою в глибокім замисленні. Він цього вечора вже не брався ні читати, ні писати і про навушники ніби забув, — застигши в цій позі біля столу, він мовби дослухався до чогось, здається, найважливішим зараз для нього була ота зимова ніч за вікном, стугонливе її завивання. А може, щось інше причулося цієї миті, може, Надьчина «зелена діброва» йому зараз листям зашелестіла в степу, і зими ще нема, ще тепла зоряна ніч пливе над садком, де удвох вони з Винниківною стоять, одні на всім світі, і тільки ясний місяць зазирає у їхні сяючі, аж бліді від кохання обличчя...

Потім, сам собі всміхнувшись, учитель ступає кілька кроків до притуленого під стіною велосипеда, що стоїть там вкритий, мов кінь, якоюсь попоною, Микола Васильович бере ту попону й неквапом розстеляє її в себе на ліжку, — то він готує свою сувору спартанську постелю. Ще після того підійде до дверей, поверне ключ, що завжди стирчить у замку. І, вкрутивши, применшивши ґнотик у гасовій лампі, тепер нарешті він ляже, в останню мить недбало кинувши під подушку свій важкий чорний наган.

XVII

Несподівано занедужав наш Микола Васильович. Застудився, гасаючи по хуторах у благенькій своїй шипельчині, і на вечір уже його палив жар, Андрій Галактіонович самотужки лікував колегу, заварював йому липовий цвіт, а ми, школярчата, як могли, допомагали по житлу: дерев'яну підлогу в кімнаті змили, до сухого витерли, аж фарба заблищала, потім запалили примус, позатикали у великім вікні щілини, щоб на хворого не студило звідти.



Цього вечора знялась хуртовина, така завірюха, що й світа не видно, і, крім пас, слобідських, залишились ночувати в школі ще й дехто з хутірських дітей, яких і раніше в час негоди обидва вчителі залишали на ночівлю, не відпускаючи додому самих, щоб їх не позамітало в степу. Серед тих, кого прихистила школа, цього разу була й мала степовичка Настя-Анастасія, чи то пак Настуся. Вже вона тепер не сторонилася нас дикувато, ця повнощока, густо-смаглява школярка з великими, як і в матері, очима. Чисто вимиті темно-русі кіски завжди на ній тугенько заплетені, вони пахнуть квітами, ми всі не можемо відгадати, якими саме. Для нас таїть у собі привабу саме Настусине лице, не так навіть лице, як те, що воно всіяне густо мачинками-родимками — одна чимала, а довкруг неї ще безліч дрібненьких, справді, як мак, — то, кажуть, на щастя. Випаде ж на одну людину аж стільки щастя! Як і більшість хутірських, Настуся не дуже говірка, скорше навіть мовчкувата, хоча в погляді з-під чорних, раніше майже завжди нахмурених брівок тепер усе частіше проблискувала привітність до нас, слобідських. Андрій Галактіонович, пораючись біля занедужалого, залучив Настусю собі в помічниці, і в цій ролі наша степовичка — дарма що з усіх тут вона найменша — виявляла себе на диво кмітливою, розуміла вчителя з півслова, а де в чому навіть зважувалась давати йому поради, скажімо, що треба було б зараз хворому покласти на лоб компрес і, крім липового цвіту, перед сном дати йому ще й калини з медом... Андрій Галактіонович пожурився:

— Мед є, а калини не догадались біля школи посадити...

— А в нас дома багато її. В пучки пов'язана, в омша-пику висить, біля бджіл...

— Так то аж де...

— Якби хоч не така завірюха...

Хуртеча за вікном розгулювалась, усе там гуло-стугоніло, дах гуркотів бляхою так, що здавалося, й школу нам цієї ночі рознесе. Мовби в темряві горища борюкались якісь нічні чудиська, напівптахи чи напівзвірі, адже в нинішні часи всього можна було ждати. Влітку, скажімо, якийсь нічний звір по Романовім садку походив і на пасіці — раніше ніколи такого не траплялося, і ця подія не-абияк збурила тоді нашу Тернівщину: справді, що ж то було? Темної ночі невідомий звір чи двоногий який зло-вісник забрався на пасіку і всі до одного вулики поперекидав! Та ще льотками донизу, щоб бджоли без повітря задихнулись... Ось таких відвідин Роман, видно, не чекав, сподівався, мабуть, що Мамай йому все встереже, та ба не встеріг... Вчинене нас і досі мучило загадковістю: звір таємничий об'явився чи хто? Не вірилось, що то могла бути людина... Щоправда, дядько Роман, який завжди рано встає, вчасно нагодився на повалену пасіку, попідводив вулики — не дав бджолам задихнутись. Одначе заподіяне зло дуже його пригнітило, і все сімейство посумнішало після тієї нічної пригоди.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   30


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка