Герої не вмирають



Сторінка1/3
Дата конвертації10.01.2018
Розмір0.72 Mb.
  1   2   3


ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ




Інформаційно-методичний матеріал

до Дня памяті Героїв Небесної Сотні 20 лютого 2016 р.

Автор: Коропатник Михайло Михайлович – доцент кафедри суспільних дисциплін та методики їх викладання ЧОІППО імені К. Д. Ушинського, кандидат історичних наук

Рецензенти: Нестеренко Лідія Олександрівна – доцент кафедри суспільних дисциплін та методики їх викладання ЧОІППО імені К. Д. Ушинського, кандидат історичних наук

Бутко Сергій Володимировичпредставник Українського інституту національної пам’яті у Чернігівській області


Відповідальна за випуск: Довбня Віктор Миколайович проректор з науково-педагогічної роботи ЧОІППО імені К.Д. Ушинського, доктор філософських наук, професор

Схвалено на засіданні кафедри суспільних дисциплін

та методики їх викладання ЧОІППО імені К. Д. Ушинського

(протокол №1 від 15 січня 2016 р.)
ЗМІСТ


Вступ

4

Передумови Революції Гідності

7

Євромайдан 2013 – 2014 років

9

Завершальний етап Революції Гідності (18 – 21 лютого 2014 р.)

12

Небесна Сотня

16

Вшанування пам’яті Героїв Небесної Сотні

19

Висновки

22

Рекомендовані джерела і література

24

Додаток. Список жертв Євромайдану

25

«Майдан — це така реальна народна

містерія. Нічого схожого ніколи не було

у Москві — я в житті нічого такого не бачив.

Цього нема не лише в Росії, цього нема

взагалі, я думаю, ніде у світі. Тобто я не знаю,

як це все відбувається, скажімо, у Таїланді,

або як це було в Єгипті. Думаю, там це було

по-іншому. Там якось все це було шумно,

агресивно. А тут просто такий могутній

монолітний народ».

Артемій Троїцький, музичний критик (Росія),

Вступ

Революція Гідності (листопад 2013 – лютий 2014 рр.) та війна українського народу протии російськоїгресії стали у XXI столітті центральними подіями новітньої історії не лише України, але й Європи та світу. Ця подія сприяла відродженню цінностей свободи, гідності, переосмисленню багатьма людьми свого призначення, а російська агресія проти України змусила вільний світ усвідомити мету російського режиму та почати готуватися до опору.

На знак вшанування відваги, сили духу і стійкості громадян, які віддали своє життя під час Революції Гідності, захищаючи ідеали демократії, відстоюючи права і свободи людини, європейське майбутнє України, 20 лютого відзначається як День Героїв Небесної Сотні.

Пам'ятний День Героїв Небесної Сотні встановлено Указом Президента України Петра Порошенка № 69/2015 від 11 лютого 2015 р. «Про вшанування подвигу учасників Революції гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні». Документ передбачає проведення щороку заходів із належного вшанування подвигу учасників Революції Гідності; створення у місті Києві музею, присвяченого подіям Революції; проведення у навчальних закладах, військових частинах, закладах культури тематичних заходів, бесід про масові акції громадського протесту в Україні, що відбувалися у листопаді 2013 р. – лютому 2014 р., та про їх учасників; проведення за участю Національної а академії наук України, музейних, архівних і наукових установ пошукових робіт щодо збирання документальних, фото-, відео- та інших матеріалів, які висвітлюють зазначені події, а також фіксацію та дальше широке оприлюднення таких матеріалів. Окрім того, ставиться завдання опрацювати питання увічнення пам'яті Героїв Небесної Сотні засобами монументального мистецтва у місті Києві, а також забезпечити у День Героїв Небесної Сотні, День незалежності України, День Гідності та Свободи, День Соборності України покладення квітів до пам'ятників та пам'ятних знаків Героям Небесної Сотні; здійснити заходи щодо вшанування подвигу учасників Революції Гідності та увічнення пам'яті Героїв Небесної Сотні, зокрема, шляхом установлення пам'ятних знаків, меморіальних дощок, відповідного найменування (перейменування) площ, вулиць у населених пунктах України тощо, присвоєння в установленому порядку імен загиблих учасників Революції Гідності навчальним закладам, заснування іменних премій та стипендій.

У першу річницю Революції Гідності у Зверненні до педагогів, учнів, студентів та батьків щодо Дня Героїв Небесної Сотні та пошанування українських захисників Міністерство освіти і науки України наголосило, що події на Майдані та на Східному фронті проявили вражаючу незламність, патріотизм та хоробрість українських захисників, які ціною свого здоров’я і життя боронять від агресора незалежність та цілісність нашої країни. Міністерство закликало належно вшанувати у середніх та вищих навчальних закладах героїзм українських захисників. І тих, які полягли, і тих, які сьогодні зі зброєю в руках захищають суверенітет України, пам’ятати про них, знайомих і не знайомих, бо вони виконали свій обов’язок перед народом і країною.

Відзначаючи День Героїв Небесної Сотні, як важливу складову української історії ХХІ ст., учителі та викладачі разом із школярами і студентами мають реалізувати триєдине завдання:

– нагадати досвід боротьби громадян України проти злочинного режиму В. Януковича, за свободу і демократію, європейську перспективу, суверенітет і незалежність нашої держави, підтримати традицію вшанування загиблих героїв Майдану;

– сприяти усвідомленню відповідальності цілого суспільства за долю держави у дні випробувань, нагадати про подвиги українців у дні Революції Гідності та в боях на сході України проти російських агресорів та колаборантів;

- продемонструвати бажання українців жити в єдиній незалежній державі, сприяти піднесенню національної самосвідомості.

День Героїв Небесної Сотні, як і інші знаменні дати патріотичного змісту,

є доброю нагодою актуалізувати базові цінності українського суспільства, осмислити непростий досвід державотворення, вшанувати героїзм учасників Майдану та АТО, опрацювати помилки минулого і сьогодення, а саме:

- Національна єдність є не тільки базовою цінністю громадян країни, а й обов’язковою передумовою успішного спротиву антинародній владі та зовнішній агресії.

- Незалежність і суверенність є запорукою виживання нації. Злочинні дії влади заради власних інтересів чи інтересів іноземної держави або ж зовнішня агресія можуть призвести до втрати незалежності.

- Вшановуючи героїзм українців на Майдані 2013-2014 рр. та у боях з російськими найманцями на Донбасі, ми маємо розуміти, що як Небесна Сотня, так і тисячі загиблих на сході країни стали сумним наслідком зради національних інтересів з боку правлячої верхівки, недостатньої уваги вищого керівництва до системної розбудови збройних сил держави і просто злочинної недбалості та непрофесіоналізму.

- Сьогодні захист свободи і незалежності, територіальної цілісності України є святим обов’язком її громадян, продовженням боротьби попередніх поколінь за соборність.

Виконанню завдань національно-патріотичного виховання будуть сприяти

заходи до дня вшанування подвигу учасників Революції Гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні. Учителі та викладачі можуть взяти на озброєння деякі з них: акція «Свіча пам’яті»; круглий стіл «Без калини – нема України, без народу - Вкраїни нема»; флешмоби «Ангели Небесної Сотні», «За Україну, за її волю, за честь і славу, за народ!» та інші; виставка художніх робіт «З Україною в серці»; квест «Вічний революціонер – дух, що тіло рве до бою», присвячений Героям Небесної Сотні; «Вечір-реквієм вшанування пам’яті полеглих на Майдані Незалежності»; літературно-музична композиція «Вони дивилися в небо»; відкриття меморіального знака, присвяченого героям Небесної Сотні; учнівська конференція «Вони захищали ідеали демократії, права і свободи людини та європейське майбутнє України»; патріотично-просвітницький захід «Любов’ю збережемо мир в Україні» в рамках військово-патріотичного проекту лідерів учнівського самоврядування «Нам Україна вище над усе!»; благодійна акція «Як крила ангела, злітаючи назад, Небесна Сотня в вирій полетіла...»; «Урок пам’яті», присвячений Дню Героїв Небесної Сотні; вечір пам’яті «Герої не вмирають!»; семінар-конференція, присвячена річниці першого виконання Гімну України та увіковічненню пам’яті Героїв Небесної Сотні.

Метою проведення заходів з ушанування пам’яті Героїв Небесної Сотні є:

- поглибити знання учнів та студентів про Революцію Гідності, її причини, перебіг та

наслідки;

- акцентувати на тому, що Революція Гідності стала наслідком стихійного протесту

проти невиконання владою своїх зобов’язань стосовно євроінтеграції, котрий переріс

у масові народні виступи, направлені на повалення антинародного режиму;

- наголосити на сміливості та самопожертві учасників Майдану, їх внеску у формування

громадянського суспільства, викриття злочинів режиму Януковича;

- сприяти розвитку всіх видів інтелекту (академічного, практичного, креативного,

емоційного й соціального) як головної умови всебічного розвитку особистості, її

самореалізації;

- виховувати почуття стурбованості долею жертв Майдану, навчати сприймати чужу

біду та біль як свій власний;

- залучати учнівську та студентську молодь до меморіальних заходів із вшанування

пам’яті Героїв Небесної Сотні, зокрема, акції “Свіча пам’яті”.


Передумови Революції Гідності

Після президентських виборів 2010 р., на яких переміг Віктор Янукович, вже восени того року Конституційний Cуд незаконно скасував політичну реформу від 8 грудня 2004 р. стосовно перетворення України у парламентсько-президентську республіку, передавши йому значно ширші повноваження, ніж ті, з якими він був обраний: право звільняти весь уряд, формувати керівний склад всіх міністерств і відомств, Генеральної прокуратури тощо.

У гонитві за приватним зиском влада відірвалася від потреб суспільства. Режим узяв під контроль бізнес та телеканали країни. Один із синів Януковича швидко прибрав до рук значну частку економіки України. На чільних посадах у владі переважали вихідці з однієї області. Ті, хто не були пов’язані з найближчим оточенням Януковича, не мали шансів домогтися успіху. Беззаконня становило загрозу фактично кожному громадянину. Для людей, далеких від влади та великих грошей, майже не було можливостей добитися правосуддя. Правоохоронні органи зрослися з криміналом, їхньою ключовою метою став захист інтересів можновладців.

Корупція, крадіжки державного та громадського майна стали способом існування влади. За світовим індексом сприйняття корупції “Transparency International”, Україна в 2013 р. опинилася на 144-му місці у світі серед 178 держав після Нігерії та Папуа Нової Гвінеї. Майже 19% громадян України визнали, що давали хабарі, а понад 77% — що давати їх «необхідно».

Як заявив журналіст Савік Шустер у своєму інтерв’ю німецькому виданню «Die Welt» 31 січня 2014 р., саме за Януковича небувалих висот досягли кумівство, хабарництво, аморальність і жорстокість, яка легко переходить в насильство проти будь-яких інакомислячих.

За оцінками експертів, кримінальна «сім’я» Януковича тільки в енергетичній сфері та державних закупівлях щороку незаконно привласнювала щонайменше 10 млрд доларів. Економіка швидко виснажувалася. Якщо у рік приходу Януковича до влади вона за інерцією ще зростала, то у 2012 р. зростання зупинилося, а з 2013 р. почалося її падіння. На час обрання Януковича державний зовнішній борг становив 24,3 млрд. доларів, а в березні 2014 р. — уже 36,9 млрд. доларів.

Великою загрозою для України стала ідея втягнути країну до Митного та Євразійського союзів, створених Росією. Керівництво Російської Федерації прагнуло відновити імперію і потребувало для цього ресурсів України — матеріальних і трудових, а тому підтримувало перебування залежних від Москви політиків при владі в Україні. Це виснажувало життєві сили нашої країни, здешевлювало українські підприємства, уможливлювало спільне розкрадання українських активів. Росія прагнула позбавити Україну перспектив нормального розвитку за зразком європейських держав, адже деградовану країну значно легше підкорити.

Разом з тим режим Януковича продовжував роботу з підготовки «Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом». Переговори з цього питання розпочалися ще навесні 2007 р. і відбувалися упродовж 2007–2012 рр., в основному щодо умов створення зони вільної торгівлі. 30 березня 2012 р. у Брюсселі Угоду було парафовано. Офіційне підписання тексту Угоди було призначено на 28 листопада 2013 р. у столиці Литви Вільнюсі.

Угода про асоціацію стала фактом і чинником вирішального цивілізаційного вибору України. Це й зумовило з боку Російської Федерації геополітичну, військову та політичну протидію навколо її остаточного підписання та імплементації. Як наслідок, 21 листопада 2013 р. у неконституційний спосіб Кабінет Міністрів України на чолі з Миколою Азаровим прийняв рішення призупинити підготовку до підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом. Формальною умовою зміни попереднього рішення стала вимога до Євросоюзу, озвучена тодішнім прем’єр-міністром, виділити 20 млрд. євро фінансової допомоги. Проте до самого початку вільнюського саміту політичні лідери все ж сподівалися на підписання Угоди, зазначаючи, що всі виграють від того, що «житимуть в інтегрованому континенті, на якому не буде ліній поділу».

На жаль, ці сподівання не справдилися: В. Янукович Угоду не підписав. Натомість, 30 листопада 2013 р були розігнані учасники протесту проти такого рішення, з чого й розпочалася активна фаза Євромайдану. Рада ж Європейського Союзу 19 грудня 2013 р. вчергове розглянула «українське питання». У «Висновках Ради», зокрема, зазначалося: «Європейський Союз, як і раніше, готовий підписати з Україною Угоду про асоціацію, що включає поглиблену і всеохоплюючу зону вільної торгівлі, як тільки Україна буде готова… Європейський Союз наголошує на праві всіх суверенних держав на прийняття власних рішень у сфері закордонної політики без зовнішнього тиску».

Зазначимо, що події кінця 2013 р. продемонстрували неспроможність, непередбачуваність так званої «багатовекторної» зовнішньої політики тодішньої української влади. Саме відмова від Угоди стала першим поштовхом до масових громадських протестів, подальшої політичної кризи в Україні. Водночас Євромайдан засвідчив, що якраз європейські цінності все більше стають консолідаційною національною ідеєю українського народу, а європейська інтеграція – найбільш привабливою перспективою для всіх регіонів і різних суспільних груп населення країни. Про це було красномовно сказано у новорічному зверненні українського народу до В. Януковича, що пролунало зі сцени Євромайдану в ніч на новий, 2014 рік: «Ми – європейці. Ми будемо в Євросоюзі. З вами, чи без вас!». Зі свого боку, Євросоюз послідовно висловлював підтримку громадянам України у домаганнях Угоди про Асоціацію, закликаючи тодішню українську владу до пошуку демократичного розв’язання політичної кризи, яке б відповідало сподіванням українського народу.

Водночас, причини революції уявляються більш глибинними, аніж лише відстоювання права на європейський вектор розвитку України. Це, перш за все, загроза втрати країною державного суверенітету унаслідок втягування її до Митного та Євразійського союзів – об’єднань, де домінує Росія. Окрім того, суспільство переймалося економічними проблемами, корупцією влади, яка досягла неймовірних масштабів, згортанням політичних свобод, політичними репресіями, безправ’ям громадян перед чиновниками, безкарністю представників влади та їхнього оточення. Разом з тим, і це надзвичайно важливо, значна частина суспільства була згодна миритися з режимом В. Януковича за умови продовження європейської інтеграції. Відмова ж від Угоди остаточно зруйнувала крихкий суспільний компроміс.

Євромайдан 2013-2014 років

Коли 21 листопада 2013 р., за кілька днів до саміту «Східного партнерства», уряд Миколи Азарова ухвалив рішення призупинити підготовку до підписання Угоди про асоціацію, це викликало ефект бомби, що розірвалася. Адже протягом трьох попередніх років влада визнавала, що Асоціація з ЄС – стратегічна мета України. Ідею європейської інтеграції України загалом підтримали більшість громадян.

Реакція громадськості на такий крок українського уряду була блискавичною. Вже увечері 21 листопада кілька журналістів та громадських активістів вийшли на Майдан Незалежності у Києві та поширили в соціальних мережах заклики підтримати їх. За декілька днів, 24 листопада, у мирній ході та мітингу на Європейській площі взяли участь понад 100 тис. людей.

Незважаючи на те, що акція студентів, які постійно залишалися на Майдані, відбувалася відповідно до Конституції України, 30 листопада о четвертій годині ранку загони міліції «Беркут» раптово атакували молодих людей: їх били кийками, закидали вибуховими пакетами, добивали ногами поранених, тягли по землі, переслідували на вулицях. Загалом було поранено близько 80 осіб. Частина мітингувальників врятувалася від погрому на території Михайлівського монастиря. Жорстоку розправу влада намагалася виправдати необхідністю встановити новорічну ялинку.

Жорстокість правоохоронців шокувала – нічого подібного раніше в Укрїіні не відбувалося. Тисячі киян спонтанно вийшли на протести, і вже 1 грудня на вулицях столиці перебувало, за різними оцінками, від кількасот тисяч до півтора мільйона осіб.

Суть Євромайдану, як стали називати зібрання противників режиму, полягала навіть не у виборі між ЄС та Росією, а у відстоюванні людської. гідності й громадянських прав і свобод. Відтак події зими 2013–2014 рр. увійшли в історію як Революція Гідності.

Як же розвивалися подальші події? Опозиційні до В. Януковича політики увечері 1 грудня оголосили про створення «Штабу національного спротиву». Майдан Незалежності поступово стає центром мирних протестів. Були зведені намети, де цілодобово перебували протестувальники з усієї країни. Спочатку намети були не захищені, однак після перших штурмів Євромайдан став перетворюватися на своєрідну фортецю, оточену барикадами з підручних матеріалів: дошок, дротів, автомобільних шин, мішків з піском. Мирне «стояння» Євромайдану, коли люди лише захищалися, тривало майже два місяці – до середини січня 2014 р. У центрі столиці утворилася подоба Січі, там було заборонене спиртне, ліки та харчі безкоштовно приносили кияни та доставляли волонтери. Підтвердженням мирного характеру Євромайдану є те, що у центрі Києва всі установи, включно з банками, кафе тощо, працювали як зазвичай. Жодних випадків мародерства не було зафіксовано попри те, що через Майдан у ці місяці перейшли мільйони людей.

Тим часом режим В. Януковича активізував репресії. Спочатку в регіонах, а згодом і в столиці, почали переслідувати протестувальників. У репресіях брали участь міліція та «тітушки» – наймані погромники, названі так за прізвищем одного з нападників на журналістів. Було скалічено і побито тисячі активістів. Паралельно режим намагався створити подобу Євромайдану – «Антимайдан», аби імітувати громадську підтримку влади. На початку грудня 2013 р. до Києва були звезені кілька тисяч осіб. Табір «Антимайдану» розташувався у Маріїнському парку поблизу Верховної Ради.

Одночасно розпочинаються спроби розігнати Майдан. Незважаючи на публічну обяцянку В. Януковича 10 грудня у присутності іноземних дипломатів не застосовувати сили проти мирних зібрань, тієї ж ночі силові підрозділи напали на Євромайдан. Дзвони Михайлівського собору закликали киян до центру міста. Напад було відбито. До Києва потягами й автотранспортом прибували тисячі мешканців з інших областей. 13 грудня В. Янукович змушений був про людське око організувати «круглий стіл» за участі опозиції. Проте Євромайдан швидко поширювався країною. Подібні київському Майдани виникли в усіх регіонах, включно з Кримом і Донбасом. Одночасно сформувався Автомайдан – колони активістів-протестувальників на власних авто пікетували приміщення судів та прокуратур, навідувалися до резиденції В. Януковича у Межигір’ї, помешкань його поплічників, відвозили поранених та доставляли допомогу на Майдан.

Як зазначив американський журналіст Аскольд С. Лозинський (перебував на Майдані з 12 по 18 грудня) у своїй статті «Революція Гідності» (опублікована у Нью-Йорку 20 грудня), «силові дії уряду викликали ще більш сильну реакцію, в основному оборонну, але не лагідну. Гірше вже не могло бути для режиму. Потім режим  вдався до політики, намагаючись організувати власний прояв підтримки – контрреволюцію, але з менш значущими результатами . Колишній перший президент України припустив, що якщо уряд має організувати (і платити) за контрреволюцію, то цей уряд не підходить для керування і повинен відмовитися від влади. Приниження тоталітарного режиму стало повним, коли контрреволюція оголосила про свій необмежений термін дії, а насправді протрималася тільки до наступного дня». Остаточний результат Єромайдану, – писав Лозинський – неможливо передрікти. …Єдиним  безсумнівним прогнозом є те, що, якщо народу України дозволять вибирати свою власну стратегію  економічного і культурного майбутнього, то це майбутнє буде в Європі. Крім того, що, можливо, є більш важливим, чим все інше, події на Євромайдані …прискорили незворотний розвиток української нації. Адже Євромайдан в Україні – це  революція національної гідності.

Тим часом, у кінці року влада ще була впевнена у своїх можливостях утримати ситуацію під контролем. Щоб залякати учасників акції протесту, вона погрожувала застосувати проти них зброю, а уряд ухвалив рішення про збільшення кількості бійців спецпідрозділів «Беркут» і «Грифон» вшестеро – до 30 тис. 16 січня 2014 р. підконтрольна президенту більшість у Верховній Раді ухвалила «диктаторські закони», які фактично вводили заборону на будь-яку незалежну від влади громадсько-політичну та журналістську діяльність. Було заборонено їздити колонами більше 5 автомобілів, обмежено свободу діяльності інтернет-видань, запроваджено арешт за організацію мітингу, тюремне ув’язнення до двох років за звичайний груповий протест, носіння захисного шолома, встановлення намету, арешт до 15 діб за благодійну допомогу протестувальникам. За блокування маєтків чиновників та політиків встановлювалося ув’язнення до шести років. Виготовлення та розповсюдження екстремістських матеріалів у ЗМІ чи Інтернеті мало каратися штрафом у розмірі до майже 14 тис. грн. або обмеженням волі чи ув’язненням на строк до трьох років. Під «екстремізм» можна було підвести практично усю громадсько-політичну діяльність.

19 січня, протестуючи проти «диктаторських законів», частина мітингарів рушила до Верховної Ради вимагати їх скасування. Шлях до урядового кварталу перекрили бійці «Беркут» та внутрішніх військ, озброєні до того ж водометами. На вулиці Грушевського, поблизу стадіону «Динамо» ім. Валерія Лобановського відбулися численні зіткнення. Проти беззбройних людей були застосовані не лише кийки та щити, а й сльозогінні гази, травматична автоматична зброя, світло-шумові і травматичні гранати, водомети. Унаслідок зіткнень сотні євромайданівців були поранені. Мітингарі, у свою чергу, підпалили автомобільні шини, аби «беркутівці» не могли влучно стріляти. Застосовувалися також петарди, запалювальні суміші у пляшках («коктейлі Молотова»), каміння та рогатки, палиці тощо.

Протистояння на вул. Грушевського дійшло апогею 22 січня. Того дня було вбито українця вірменського походження Сергія Нігояна, етнічного білоруса Михайла Жизневського та українця Романа Сеника. Поранень зазнали понад тисячу мітингарів. Міліція та «тітушки» нападали на активістів біля лікарень і викрадали, після чого їх знаходили побитими, скаліченими або у в’язниці. Зранку 22 січня у лісі під Києвом зі слідами тортур було знайдено львів’янина Юрія Вербицького – активіста Майдану, якого викрали просто з лікарні, катували й залишили помирати на морозі. Влада стягнула до Києва тисячі «тітушок», які підпалювали автомобілі й нападали на людей із державною символікою на одязі. У Києві утричі зросла кількість підпалів, пограбувань, викрадень автомобілів. Оскільки міліція практично не розслідувала ці злочини, то кияни створювали загони для патрулювання міста. Насильство поширилося й іншими регіонами.

Взагалі, як пише Василь Базів у своєму романі-реквіємі «Армагеддон на Майдані», полювання на людей стало тотальним. Жертви визначалися за найменшими ознаками причетності до Майдану – бушлат чи шолом, синьо-жовта стрічка на рюкзаку чи просто українська мова. Ловили на вулицях перехожих, чатували у під’їздах, витягували із машин на світлофорах. Окремий ескадрон розгорнув по усьому місту спалювання машин. Найперше і головним чином – із номерами західної України. Викраденням, як і спалюванням, займалися урки. А виловлюванням полонених і пакуванням їх тисячами у слідчі ізолятори і тюрми – цим займалася влада. Суди пачками штампували ухвали щоло правопорушень й кидали невинних на нари.

За словами автора «Армагеддона», «терор на завершальному етапі Революції гідності набрав нечуваного розмаху й ширився суспільством як невблаганна чума. Практично, ніхто не мав жодних гарантій, що через мить у п’ятимільйонному мегаполісі він залишиться живим. Такого терору проти мирного населення воно, населення, не знало навіть у найстрашніші часи народовбивства. Гестапо хапало підозрюваних партизан, енкаведисти так само витягали із теплих ліжок підозрілих у нелояльності до батька народів, а тут – практично без жодних підозр. Просто урки справляли свою криваву тризну, і від цього сказу уже не було прихистку нікому і ніде. Уся країна враз перетворилася у зону, у якій випущені із камер мародери впивалися кров’ю.»


Завершальний етап Революції Гідності (18 – 21 лютого 2014 р.)

29 січня, після переговорів між В. Януковичем та лідерами опозиційних фракцій парламенту, було ухвалено закон про амністію та відправлено у відставку уряд М. Азарова.

Але це ще не була перемога Майдану. Янукович намагався виграти час, сподіваючись, що він «видихнеться» або принаймні ослабне у внутрішніх суперечках. Натомість вищі російські чиновники публічно закликали Януковича до негайного силового придушення протестів. До Києва прибули агенти російських спецслужб, які координували плани знищення Майдану, з Росії літаками надходила вибухівка і боєприпаси. За спеціальним планом операції «Бумеранг» понад 22 тис. бійців спецпідрозділів мали знищити Майдан. Як заявив 6 лютого радник президента Росії С. Глазьєв, «єдиним гарантом захисту української державності та української незалежності є чинний президент Янукович... Він повинен застосувати силу і здійснити рішучий розгін Майдану».

На ранок 18 лютого було заплановано «Мирний наступ» — багатотисячну ходу учасників Євромайдану до Верховної Ради України, де мала відкритися чергова сесія, на якій планувався розгляд питань щодо змін до Конституції України (обмеження повноважень Президента). Опозиційні фракції з самого ранку блокували сесійне засідання парламенту, вимагаючи першим питанням порядку дня поставити розгляд акту поновлення Конституції зразка 2004 року. Але за вказівкою голови Верховної ради В. Рибака канцелярія відмовлялася реєструвати цей документ, не згоджуючись на жодні компроміси. До кінця робочого дня сесійне засідання так і не почалося.

Мітингарі ж з майдану Незалежності десятитисячною колоною на чолі з Олегом Тягнибоком, депутатами опозиційних фракцій УДАР, ВО «Свобода» та ВО «Батьківщина», а також учасниками загонів народної самооборони рушили до будинку Верховної Ради з метою донесення вимог повернутися до Конституції 2004 року та покарати винних у знущаннях з активістів Євромайдану. Між учасниками демонстрації та силовиками відбулися зіткнення. Сутички сталися також у Маріїнському парку з боку станції метро «Арсенальна»: з боку міліції полетіли світло-шумові гранати та «коктейлі Молотова», з боку демонстрантів — «коктейлі Молотова». Близько полудня з боку парку Слави до станції метро «Арсенальна» підійшли «тітушки», які від працівників МВС отримали близько 500 автоматів Калашникова (з набоями), світлошумові гранати, гумові кийки та інші спецзасоби. На вул. Липській мітингарі захопили і закидали камінням та пляшками з запалювальною сумішшю офіс Партії регіонів, внаслідок чого у приміщенні спалахнула пожежа.

Близько 16-ої години міліція відтіснила мітингарів до Жовтневого палацу, де розпочали атаку проти учасників акції протесту. Після успішного захоплення барикади на вулиці Грушевського, в районі Стадіону, «беркутівців» зібралося на Європейській площі та вулиці Трьохсвятительській, оточивши Український дім, зайнятий протестувальниками. Міністерство внутрішніх справ спільно із Службою Безпеки України оприлюднили заяву, у якій висувалася вимога до 18-ої години припинити протистояння, інакше силовики обіцяли «навести порядок всіма засобами, передбаченими законом». Крім того, у міліції повідомили про проведення антитерористичної операції на майдані Незалежності.

І вона справді почалася проти 20 тис. демонстрантів, які перебували на Майдані та прилеглих вулицях. Під час протистояння зі сцени на центральній площі столиці лунали промови опозиційних політиків та громадських діячів, котрі намагалися координувати дії мітингарів.

Штурмом передбачалося витіснити протестувальників на Михайлівську площу, де вже стояли «тітушки» із спезасобами та зброєю. Сформовані МВС з кримінальних елементів, вони контролювали перехрестя вулиць Володимирської та Великої Житомирської. Тут ними пострілами впритул був убитий журналіст В'ячеслав Веремій. На місці вбивства журналіста ще 8 осіб отримали поранення.

Близько півночі загорівся Будинок профспілок. За повідомленнями очевидців, підпал здійснили «беркутівці», за іншою інформацією, будівля зайнялася від «коктейлю Молотова» провокаторів. Народний депутат Сергій Соболєв заявив про можливі десятки (близько 40-50) загиблих у вогні, серед яких переважно поранені. За його словами, напередодні пожежі у будівлі перебувало близько сотні осіб, які не могли самостійно пересуватися. У своїй заяві депутат звинуватив бійців «Беркуту» у спланованій акції щодо підпалу будинку, які навмисно підпалили перший і останній (9-ий) поверхи будівлі. Точна кількість загиблих унаслідок пожежі в Будинку профспілок невідома до цих пір.

У цей же день з 16-ої години було повністю зупинено рух київського метрополітену, який частково поновив свою роботу лише через добу. Було перекрито рух транспорту, а ДАІ розпочало блокування під’їздів до Києва. По всій території України відключили з ефіру «5 канал». Правда, він почав працювати на частотах телеканалу «ЧП-інфо» («Магнолія-ТВ»).

У ніч на 19 лютого невідомими особами було скоєно ряд вбивств. За свідченням очевидців, у центрі Києва на вулиці Велика Житомирська «тітушки» розстріляли двох протестувальників. На Борщагівці невідомими був розстріляний патруль ДАІ, внаслідок чого загинули два міліціонери і ще один патрульний поранений. Незважаючи на вжиті заход, кияни та приїжджі продовжували йти до центру міста на допомогу протестувальникам. Вчинялися акти мародерства. Так, на проспекті Правди невідомі пошкодили понад 30 автомобілів швидкої допомоги від підприємства «Київмедспецтранс», котрі доставляли поранених активістів в лікарні міста. У Музеї історії Києва було пограбовано і по-вандальськи знищено фонди, які знаходилися на верхніх поверхах: двері вибивалися ногами, зникли картини, особисті речі працівників музею, розгромлені наукові відділи.

Разом з тим продовжувалися пошуки компромісу. Проте переговори лідерів опозиції з В. Януковичем, що тривали до другої години ночі 19 лютого, пройшли безуспішно — В. Янукович вимагав від протестувальників покинути територію Майдану. І ситуація тут протягом доби лишалася напруженою. Вночі осколком був легко поранений О. Турчинов. До ранку продовжувалося гасіння пожежі в будинку профспілок. Припинився активний штурм Майдану, «Беркут» відійшов на вулицю Інститутську, невелика кількість спенцназівців залишилася біля монументу Незалежності, а по периметру Майдану, для контролю захопленої силовиками території, ланцюгом поставили солдатів внутрішніх військ, які не мали зброї.

Тим часом протестувальники, отримавши підкріплення, взяли під контроль увесь Майдан і закріпилися по його периметру. Близько 15-ої години вони зайняли приміщення консерваторії, а до 18-ої  заволоділи Головпоштамтом та комітетом держтелерадіо. А влада готувала «антитерористичну операцію», керівник якої В. Януковичем призначений таємно з правом діяти на власний розсуд. Йшла підготовка і до залучення у конфлікт армії. З цією метою 19 лютого з посади начальника Генерального штабу — Головнокомандувача Збройних Сил України звільнено генерал-полковника Володимира Заману і призначено колишнього командувача Військово-Морських Сил України адмірала Юрія Ільїна. На думку колишнього міністра оборони Анатолія Гриценко, Янукович знайшов людину, яка погодилася на перетворення воїнів-десантників на поліцейських. Тим паче, коли вона мала теплі стосунки з наближеним до Януковича мільярдером Володимиром Новінським.

На 20 лютого владою було оголошено перемир'я, табір «тітушушок» у Маріїнському парку з минулого дня стояв пустим, а на майдані Незалежності демонстранти продовжували палити покришки, час від часу застосовувати піротехніку та «коктейлі Молотова» проти правоохоронців, які, у свою чергу, продовжували кидати у протестувальників світло-шумові гранати.

Вранці протестувальники перейшли у наступ. Їм вдалося зайняти приміщення міністерства агрополітики, звільнити Жовтневий палац та Український дім. Силовики на вулиці Інститутській стріляли в наступаючих на них прихильників Майдану. На дахах готелів «Козацький» та «Україна» розташувались снайпери, що відкрили прицільний вогонь по протестувальниках на ураження. До 14-ої години число загиблих досягло 35-ти осіб, а о 17-ій повідомлялося про 60 загиблих.

Варто зазначити, що протестні настрої поширилися по всій Україні, в першу чергу охопивши обласні центри. Так, у Чернігові 19 - 20 лютого, обурені діями влади, до двох тисяч осіб збиралися на вечірні майдани. Надвечір 19 лютого мітингувальники вишикувалися в колони та пішли до будівлі обласного управління МВС. 20 лютого було захоплено Чернігівську ОДА, де кілька десятків працівників міліції майже не чинили спротиву. Водночас невідомі розгромили офіс обласного осередку Компартії. Враховуючи громадські настрої, голова Чернігівської обласної ради Анатолій Мельник і депутат Верховної Ради від Чернігова Володимир Атрошенко заявили про вихід із Партії регіонів.

Події у Києві та регіонах змусили перейти на бік Євромайдану і ряд посадових осіб у столиці України. Заявили про вихід з Партії регіонів голова КМДА В. Макеєнко та голова Вінницької ОДА Сергій Татусяк. Про перехід на бік Євромайдану заявили силовики Львівської області, СБУ Закарпаття. Активізувалися і депутати Верховної Ради. Близько 17-ої години вони почали збиратися для обговорення ситуації у центрі Києва. Пізнього вечора вищий законодавчий орган прийняв постанову «Про засудження застосування насильства, яке призвело до загибелі мирних громадян України». Цим правовим актом визнавалося, що дії силових структур були незаконними. Кабінет Міністрів, Служба безпеки, Міністерство внутрішніх справ, Міністерство оборони та підпорядковані їм військові та воєнізовані формування зобов’язувалися негайно припинити та не допускати надалі застосування сили. Було заборонено використання будь-яких видів зброї та спеціальних засобів проти учасників акцій протесту. За прийняття постанови проголосувало 236 депутатів, в тому числі 35 депутатів від фракції Партії регіонів та 35 позафракційних. Жодного голосу не дала лише фракція Комуністичної партії.

Постанова Верховної Ради від 20 лютого 2014 р. поклала край триденному кровопролиттю. І хоча наступного дня близько 10-ої години ранку силовики (група близько 50-ти осіб з автоматичною зброєю) спробували захопити парламент, але були витіснені народними депутатами України з фракції «Свобода» та журналістами і покинули центральну частину міста, де розташовані урядові установи. Вони залишилися без охорони. З метою недопущення мародерства Штаб Майдану наприкінці дня видав розпорядження про взяття під контроль урядових установ і центральної частини міста, де вони розташовані.

21 лютого на переговорах з опозицією за участі представників Франції, Німеччини та Польщі В. Янукович погодився негайно відновити дію Конституції 2004 р., що обмежувала права президента, та восени провести дострокові президентські вибори. Однак уранці 22 лютого стало відомо, що резиденція Межигір’я, у якій мешкав В. Янукович, спорожніла. Він квапливо утік, прихопивши чималу частку статків, так і не підписавши зміни до Конституції, чим зірвав власноруч підписану угоду. Прибічники Януковича один за одним почали зрікатися його, називаючи тираном і злочинцем. У зв’язку із втечею Януковича Верховна Рада 328-ми голосами прийняла постанову, у якій зазначалося: «Встановити, що Президент України В. Янукович у неконституційний спосіб самоусунувся від здійснення конституційних повноважень та є таким, що не виконує свої обов’язки». Була також відновлена дія Конституції в редакції 2004 р.

Небесна сотня

За інформацією Міністерства охорони здоров’я, безпосередньо під час протистояння на Майдані 18-21 лютого загинули 82 особи (71 демонстрант та 11 правоохоронців, без врахування померлих пізніше від отриманих поранень), постраждалими стали 622 людини. Загалом же із початку Революції Гідності було вбито більше ста цивільних громадян, яких назвали «Небесною Сотнею».

10 квітня 2014 р. в українських ЗМІ було поширено інформацію від медиків-волонтерів про те, що список жертв Євромайдану може сягнути 780 осіб. Проте наступного дня міністр охорони здоров'я Олег Мусій, який був керівником медичної служби Майдану, заявив, що інформація про 780 загиблих є провокацією й не відповідає дійсності. Він підтвердив офіційну статистику, за якою на 10 квітня загинуло чи померло 105 активістів Майдану.

Уперше Небесною Сотнею полеглих учасників акцій протесту назвала поетеса Тетяна Домашенко у вірші «Небесна сотня воїнів Майдану», який вона написала 21 лютого 2014 р. У цей же день офіційна влада України юридично визнала жертвами загиблих мітингувальників Майдану. Відбулося прощання із загиблими повстанцями, під час якого лунала жалобна пісня «Пливе кача…».




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка