Галатея” Микола Дашкієв [section] оповідання художнє оформлення анатолія силаєва об’єкт “Ікс”



Сторінка1/10
Дата конвертації29.12.2017
Розмір1.87 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Галатея”

Микола Дашкієв


[SECTION]

ОПОВІДАННЯ

Художнє оформлення АНАТОЛІЯ СИЛАЄВА


Об’єкт “Ікс”

[SECTION]


— Кажете, розповісти про найцікавіше?.. — задумливо перепитав літній чоловік, натоптуючи тютюном коротеньку люльку. — Гаразд, я розкажу вам історію, яка трапилася ще тоді, коли вас і на світі не було…
Він обвів поглядом хлоп’ят, що повмощувалися довкола де хто міг, усміхнувся й погладив вуса. Стало зовсім тихо, тільки аж там, у чорному проваллі пітьми за вогнищем, на луках, пирхали коні.
— Так от… Одного весняного дня тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року мене викликали до штабу, і мій начальник сказав “Товаришу капітан, вам доручається виконати складне й відповідальне завдання. Розвідка встановила, що отут… — він показав на детальній карті південно-східної Німеччини будинок серед лісу, — отут розташований дуже важливий фашистський об’єкт. Треба довідатись, що там є, і при нагоді захопити компетентного “язика”. Зрозуміло?”
Мушу вам сказати, що я був розвідником, так би мовити, спеціального призначення я очолював інженерну розвідку, і в тил ворога ходив не часто. Цього разу на мене чекало важке завдання ділянку фронту перед нами захищали есесівці, що засіли за рікою з високим, стрімким берегом. Але наказ є наказ.
— Буде виконано! — сказав я. — Дозволите йти?
— Зачекайте, — мовив генерал. — Дуже раджу будьте увесь час напоготові. Можливо, вам доведеться побачити несподівані й страшні речі. Приймайте рішення самостійно, зважаючи на обставини.
Ще напередодні сапери очистили вузький коридор у мінних полях ворога. Розвідувальна авіація та оперативний відділ штабу дали мені всі потрібні зведення. І от уночі, коли на лівому фланзі в заздалегідь призначену годину наша артилерія розпочала фальшиву артпідготовку, ми, троє розвідників, перейшли лінію фронту без усяких пригод.
Ми уникали зустрічей з будь-ким, тому просувалися вперед дуже повільно. До об’єкта “Ікс”, як ми домовились називати мету нашого рейду, добралися тільки наступного вечора.
Це була величезна, тьмяна і мовчазна споруда за височенною стіною. Здавалось, там не було нікого.
Але обережність — насамперед. Минула й година, і друга, а ми все ще лежали в кущах проти об’єкта. Якогось певного плану в нас не було.
— Давайте щось робити! — прошепотів лейтенант Мамиченко. Він був гарячкуватий, як на розвідника, і я взяв його в цей рейс лише тому, що він бачив уночі, наче кішка, і бездоганно володів німецькою мовою.
— Терпіння, терпіння, друже! — сказав я. — Треба ще раз оглянути об’єкт.
Була тиха, місячна, невигідна для розвідників, ніч. Але цього разу освітленість нам сприяла ховаючись у тіні, ми могли бачити дуже далеко.
Бетоновані стіни об’єкта утворювали правильний чотирикутник із стороною на триста кроків. Ні отворів, ні дверей. Тільки там, де до маєтку вела через ліс шосейна дорога, в стіні були великі суцільнометалеві ворота.
— Ну, друзі, — сказав я, — до об’єкта потрапити нелегко. Ходімо звідси — чи не перестрінемо часом якогось зв’язківця?
Ми засіли в кущах, кілометрів за три від об’єкта, на повороті дороги. З нашої схованки було видно шосе на обидва боки.
Ще минув час. Аж ось вдалині показалися два вузенькі сині промінчики.
— Машина! — прошепотів Мамиченко. — Легкова бачите, як низько посаджені в неї фари?
— Зупиняй! — тихо скомандував я.
Сині промінці все наближалися й наближалися. І раптом назустріч їм тривожно заблимав червоний вогник Мамиченкового ліхтарика. Машина їхала просто на нього. Тільки в останню мить шофер круто звернув убік і різко загальмував.
— Що сталося? — запитав він роздратовано, навіть не припускаючи думки, що тут, у глибокому тилу, зустрівся з радянськими розвідниками. — Я штурмбанфюрер військ ес-ес!
— Заарештувати! — недбало кинув німецькою мовою Мамиченко. Ми з сержантом Ролдугіним — нашим третім розвідником — негайно скрутили руки і штурмбанфюрерові, і його пасажирові, здоровенному чолов’язі у формі “Люфтваффе” — фашистських повітряних сил.
— Ви будете відповідати! — репетував есесівець. — Зрозумійте ми з Крейцвальда! З Крейцвальда! — повторював він, киваючи головою в бік об’єкта “Ікс”.
— Там дізнаються… — глибокодумно сказав Мамиченко і покрутив перед носом есесівця пістолетом. — Ще одне слово — і я буду змушений вас заспокоїти… Зрадники! Мерзотники! Вішати вас треба!
— Ні, ні! Це — непорозуміння!.. — другий полонений хотів підвестися з сидіння, але сержант Ролдугін легеньким рухом притиснув його знову. — Я — майор Кларк. В мене особистий дозвіл генерала Кребса… Слово честі, тут якесь непорозуміння!
— А, майор Кларк?! — перепитав прокурорським тоном Мамиченко. — Саме вас нам і треба!.. Англієць?
— Облиште балаган! — розгнівався той, що назвався Кларком. — Американець. Підданий Сполучених Штатів, якщо вас так цікавить. Прошу не затримувати — на нас чекає генерал Кребс.
До цієї хвилини я мовчав, як риба, кленучи себе, що свого часу вивчав не німецьку, а англійську мову. Звісно, я розумів усе, що говорилось, але втручатися не міг — акцент у мене був жахливий. Тепер надійшла моя черга.
— Справді, облишимо балаган! — сказав я англійською мовою. — Майор Кларк, я — капітан Радянської Армії і обвинувачую вас у державній зраді!.. Відповідайте що ви мали робити в цьому фашистському лігві?
Майор вирячився на мене, а потім забелькотів
— Я… В мене… В мене тут невеличка комерційна справа…
— Комерційна справа?.. З ворогом?
Кларк вже трохи опанував себе. До нього поверталось нахабство
— О, вас я теж бачу на ворожій території! Деталізація зайва. Розв’яжіть мене, я хочу потиснути вашу хоробру руку союзника!
Він зразу ж сіпнувся назад, бо моя “хоробра рука” мимохіть зробила досить-таки енергійний рух.
— Я зараз у відпустці, — вів далі майор, наче нічого й не трапилось, — тому виступаю не як офіцер збройних сил Америки, а просто як представник швейцарського філіалу фірми “Кларк і син”. За три тижні я повернуся на фронт, і тоді… О, я можу довести, що моя ненависть до німців — страшна!
Фірма “Кларк і син”!.. Так, я знав цю могутню компанію, що виробляла електроустаткування та радіоапаратуру. На початку тисяча дев’ятсот сорок другого року, ще до мобілізації, я був посланий до Америки і там навіть складав угоду з представниками цієї фірми про постачання деяких приладів для нашої оборонної промисловості. Цікаво, яким вітром занесло цього містера аж сюди?
— Так ось, любий пане, — сказав я, не дуже дотримуючись правил хорошого тону. — До Крейцвальда ми підемо разом. Якщо ви скажете будь-кому хоч слово, або подасте якийсь знак, або спробуєте тікати, то…
Майор зрозумів і без особливої радості сказав
— Згода. Тільки й я з свого боку висуваю умову про почуте й побачене — нікому ані слова. За це я обіцяю вам десять процентів прибутку від усієї операції.
— Ніяких умов! — перебив я його. — Ви вже бували в Крейцвальді?
— Так. Учора.
— Ну от ви й будете моїм провідником. А для всіх інших я — ваш особистий секретар. Джек Сендіс, наприклад.
Американець незадоволено знизав плечима
— Хай так… Але що ж робити з цим телепнем? — показав він очима на есесівця. — Адже його будуть шукати?
Я байдуже махнув рукою
— Збрешіть що завгодно. Скажімо, напився п’яний і потрапив під арешт.
— Гаразд, — сказав майор.
Отак я й вирішив пробратися до таємничого об’єкта “Ікс”… Чи правильно я роблю, чи ні — далебі, мені бракувало часу замислюватися над цим питанням.
Я одвів убік лейтенанта Мамиченка і прошепотів
— Ти залишаєшся за мене. Машину зіпсуй. Якщо не повернуся за добу — загинув. “Язика” — пильнуйте. А прізвище цього гендляра, — кивнув я в бік американця, — запам’ятай!
Ми потиснули руки один одному і більше не промовили й слова. Розвідникам часто буває отак розлучаються, йдучи на завдання, і не знають, чи зустрінуться ще хоч раз.
— Ну, ходімо! — скомандував я.
Годі й казати, що з Кларкових кишень ми витрусили всі речі й зброю, тому я був у відносній безпеці. Та коли біля воріт об’єкта “Ікс” американець озирнувся, я відчув себе не гаразд в його очах, здавалось, аж спалахнули зелені вовчі вогники.
— Повторюю, — сказав я йому пошепки, — слово чи рух — і перша куля з мого пістолета — ваша!
Кларк єхидно посміхнувся
— Любий друже, у вас попсовані нерви! Адже ми склали джентльменську угоду!
Так, нерви в мене, мабуть, справді були попсовані мені дуже кортіло випустити з цього мерзотника всі патрони з обойми, і саме зараз. Що буде через кілька годин, коли він нахабнішає вже тепер?
Ми перетнули якусь білу лінію на бетонованому майданчику перед освітленими місячним промінням залізними ворітьми, і в ту ж мить пролунав різкий голос
— Хто йде?
— Майор Кларк, — відповів американець.
— А хто з вами?
— Це мій секретар, містер… Сендіс.
Кілька секунд тривала пауза. Ви, мабуть, уявляєте, як бухкало моє серце адже на волосинці тримався весь мій план.
І ось, нарешті, той же голос промовив
— Чекаю вас там, де й учора. Кімната двадцять.
Перед нами беззвучно відчинилися двері. За ними нікого не було.
— Не дивуйтесь, — сказав американець. — Охорона тут далеко надійніша, ніж здається.
Справді ми не зустріли жодної людини, але за нами хтось безперервно стежив.
— Праворуч! — почулося з невидимого репродуктора, коли ми затримались перед будинком. А ще через кілька хвилин — Наступний під’їзд, другий поверх. Прошу.
І ось перед нами відчинилися двері кімнати двадцять.
— Професор Кребс! — устиг шепнути мені Кларк.
Німецьке слово “кребс” означає “рак”. Мабуть, не часто зустрічається така відповідність прізвища й зовнішності, як сталося зараз чоловік, що підвівся з-за столу і пішов нам назустріч, таки й справді скидався на рака. Професор мав сиво-жовті відстовбурчені вуса, вузьке, витягнуте вперед обличчя, вирячені холодні очі.
— Сідайте, пане Кларк! Сідайте, пане Сендіс! — промовив старий уже знайомим мені голосом. — Ви сьогодні запізнилися… Щось трапилось? Де автомашина? Де Кляйнміхель?
— Ми добиралися на попутних, гер професор. Машину конфіскував якийсь генерал. Гер штурмбанфюрер Кляйнміхель заарештований.
— Все гине, все!.. — з холодною гидливістю сказав Кребс. — Німеччина доживає останні дні.
Я не зводив погляду з Кларка, тому не мав змоги роздивитись Кребсів кабінет детально. Впадали в око великі книжкові шафи та колекція старовинної зброї на стіні, але вони не розкривали мені анічогісінько.
— Ну, шановний пане, — сказав Кребс, — я обіцяв вам показати все. Ви не втомилися?
— А чи не відкласти на ранок? — поквапно запитав Кларк, кидаючи на мене сторожкий погляд.
— Не впізнаю вас, майоре! — здивувався Кребс. — Адже ви самі вчора сказали, що на післязавтра призначено генеральний наступ росіян! Треба поспішати!
Майор зблід, потім почервонів, а я мимохіть стиснув пістолет у кишені. Ні, це вже було не гендлярство, а справжня зрада! Кларк, представник армії союзників, виказав ворогові таємницю державної ваги наші війська справді готувались до останнього, рішучого наступу.
— Так, так, — вів далі Кребс. — Треба поспішати, бо якщо ми з вами не домовимось сьогодні остаточно, я шукатиму когось рішучішого.
Кларк схопився з місця
— Пане професор, я виступаю як представник уряду Сполучених Штатів!.. Точніше, як посередник… — виправився він, перехопивши мій погляд. — Я маю найвищі повноваження. Про ціну не турбуйтесь.
— Ну, це справа інша! — заспокоївся Кребс. — Тоді ходімо.
Величезне приміщення, куди привів нас професор, скидалося на арсенал новітньої зброї вздовж стін стояли кулемети, гармати, танкетки, навіть якийсь куцокрилий літак.
— Ось! — погордливо сказав Кребс, обводячи рукою зал. Він підійшов до крайнього кулемета і погладив його ствол. — Ця машинка — несхибна, як математична формула, хитра, наче єзуїт, і терпляча, мов кішка на полюванні. Вміє лічити якщо накажете — вільно пропустить одну людину, а вже по двох почне стріляти і неодмінно вб’є!
Старий вказав на невелику, припасовану до ствола скриньку
— Вся штука в цьому пристрої… Сто сорок сім крихітних, як рисове зернятко, радіолампочок! Звісно, кулемет з такою апаратурою коштує дорого, але й продуктивність його — надзвичайна!
Цей старий шкарбун саме так і сказав “продуктивність”, — наче йшлося про фрезерний верстат, наприклад!
Але це був лише початок. Зенітні гармати без жодного чоловіка обслуги. Танкетка, що самостійно вибирає шлях і розстрілює всяку живу ціль за поданою по радіо командою. Магнітні, “зрячі” і звукочутливі міни. Апаратура для підслуховування телефонних розмов з великої відстані. “Кріт” — вогнемет, здатний проповзти під землею кілька сот метрів і з’явитись у найнесподіванішому місці, спалюючи все довкола… Скільки їх було, оцих удосконалених засобів знищення!
Пітний, розхристаний, з блискучими очима американець бігав від однієї машини до іншої, обмацував, бурмотів щось собі під ніс, а Кребс, безглуздо кутиляючи щелепою, стояв посеред залу і любовно поглядав на свої страшні іграшки. На мить мені навіть здалося це — божевільний, який втратив усякий контроль над свідомістю; божевільний, охоплений нестямним прагненням вбивати і нищити.
Але професор був при тверезому розумі.
— Отже, — сказав він розсудливо й холодно, — все, що тут є, коштує вісім мільйонів доларів. Це майже собівартість. Будьмо одвертими якби обставини склалися дещо інакше — американці на власній шкурі дізналися б, як працюють мої автомати!.. Але з тих же причин цю зброю мають одержати не росіяни, а ви, або… або…
— Або англійці? — іронічно перепитав Кларк. — О, вони не надто щедрі… Та й що ви пропонуєте, зрештою?.. Автомати з фотоелементами? Інфралокатори? Це не новина! Генерал Колдуел казав, що в росіян…
Американець зиркнув на мене й заціпився. А Кребс пхикнув
— Я не знаю, що там є в росіян, а те, що ви не маєте нічого схожого — не викликає сумніву, бо інакше ви не прийшли б до мене. Ви, американці, звикли викрадати та купувати чужі думки, бо власних вам бракує. Ви — прекрасні організатори, так. Та тільки дідька лисого ви досягли б чогось, якби не гроші… Гроші! — Кребс погрозив комусь кулаком. — Саме те, чого не вистачало нам!.. А втім, це — лірика! — сказав він уже спокійніше. — Я не докінчив крім восьми мільйонів доларів, ви даєте мені — десь у Сполучених Штатах чи в Канаді — найсучаснішу лабораторію телемеханіки й автоматики. І — запевняю! — згодом ви не пошкодуєте про це.
— А що це дасть нам? — вкрадливо запитав американець.
— Машину, яка буде мислити.
— Дякую! — глузливо вклонився американець. — Ми якось уже й самі зметикуємо що до чого.
— Не поспішайте з жартами, пане Кларк! — сухо кинув Кребс. — Той, хто одержить таку машину, — стане володарем світу! Згадайте танкові колони Гудеріана вони, як ніж у масло, втиналися у ворожу територію, і ніщо не могло їх зупинити…
— …крім мін, бронебійних снарядів, пляшок з горючою рідиною. Чи не так?
— Так, любий пане Кларк. Так! Бо то були малі, повільні, незграбні машини, керовані недосвідченими й полохливими людьми. А мої машини — сухопутні сталеві дредноути з хижою, цілеспрямованою волею — не знатимуть страху і вагань, підуть туди, куди ви накажете, і чхати їм на агітацію та пропаганду!.. Сподіваюсь, такі машини вам будуть потрібні скоріше, аніж ви гадаєте… Ваші союзнички-росіяни… — Кребс хихикнув і простягнув уперед руку з скоцюрбленими пальцями. — Отак ото, на Балкани… на Балкани… А там — нафточка… Еге ж!
— Сім! — з підкресленою байдужістю сказав Кларк. — Сім мільйонів доларів… і лабораторія в Сполучених Штатах.
— Вісім, пане Кларк. А про мої особисті патенти — річ окрема.
Кларк подав Кребсові руку
— Гаразд, хай вісім. Але ви даєте розписку на десять. Я теж маю відшкодувати себе за цю небезпечну подорож. В такому разі я посприяю, щоб Пентагон закупив усі ваші патенти, навіть якщо вони не варті ані цента… Влаштовує?
— Так, — хитнув головою Кребс. — Цілком.
— В такому разі завтра ви продемонструєте всі механізми в дії, передаєте мені всю технічну документацію і вилітаєте разом зо мною до Женеви.
— Це буде тоді, — заперечив Кребс, — коли я одержу повідомлення, що в Американський національний банк на моє ім’я переказано вісім мільйонів доларів.
— Звичайно!
На моїх очах складалася страшна угода, а я був змушений грати ролю німого статиста!.. О, знав я, навіщо потрібні американцеві оці страшні автомати! Я прожив у Америці небагато — лише кілька місяців. Але побачив і почув там чимало. Наша країна сходила кров’ю, а бізнесмени торгувалися за кожний цент, наживаючи на воєнних поставках неймовірні бариші. І не один з них цинічно заявляв “Війна — це бізнес!” А сенатор Трумен писав “Хай убивають одне одного! Коли перемагатиме Росія — ми станемо на бік Німеччини!” Гітлерівська Німеччина агонізує, отже…
Приголомшений почутим, я на якийсь час втратив обережність. Та ось мій погляд упав на Кларка і я схаменувся в американця погрозливо відстовбурчувалась права кишеня. Що він туди поклав? Коли? Серед цього арсеналу зброї цілком вільно міг би знайтися й пістолет.
Моє становище було зовсім кепським. Тепер я мусив пильнувати кожний рух американця.
Я не спав попередньої ночі, втомився від походу і надмірного нервового напруження, а тепер на мене чекала й друга безсонна ніч. Майор Кларк недарма погодився на Кребсову пропозицію переночувати в Крейцвальді.
Я не міг втрутитися, аби не викликати підозри, та коли старий запропонував нам дві різні кімнати — категорично заперечив. Зовсім несподівано Кларк підтримав мене.
І ось ми лишилися вдвох з американцем у затишній спальні. Наші великі дерев’яні ліжка стоять поруч, і ми з Кларком лежимо пліч-о-пліч. В разі Кребс назирає за нами, — а це дуже ймовірно, — то йому казна-що спаде на думку на обличчях у нас — найприємніші посмішки, голоси — розчулені й ніжні… А під пуховою периною, яку німці використовують замість ковдри, дуло мого пістолета вткнулося в бік американця — просто проти серця. Другий, парабелум, що його так люб’язно містер віддав на порозі цієї кімнати, звичайно, після мого короткого, але досить виразистого прохання, — муляє мені в боки.
— О майоре! — промовляю я тоном закоханого. — Ще одна така спроба — і ваші спадкоємці будуть мені довіку вдячні. Вони одержать свою спадщину значно раніше, ніж сподівались… Я дуже прошу завтра вранці ви по радіо домовляєтесь про негайне, — ви чуєте негайне! — перерахування восьми мільйонів доларів панові Кребсу. Потім ми забираємо всі папери, сідаємо на бронетранспортер, — гадаю, він тут є, — і їдемо звідси геть… Я дуже непокоюсь про ваше дорогоцінне здоров’я! — додаю я розчулено, пам’ятаючи, що в цій кімнаті, безперечно, встановлено апаратуру для підслухування.
— О містер Сендіс! — відповідає американець з досить-таки кислою посмішкою. — Фінансові справи, як вам відомо, так швидко не вирішуються. Потрібна принаймні доба… А про своє здоров’я я не турбуюсь, бо певен вашого невсипущого піклування про мене… Ну, щасливих снів!.. Вважайте, що двісті тисяч доларів — ваші!
Він одверто глузував, оцей бізнесмен. “Щасливих снів!” Та якщо я засну хоч на мить, то вже ніколи більше не прокинусь!
Я лежав, широко розплющивши повіки, а бони, кляті, притягувалися одна до одної, мов намагнічені. Містер нахабно й ритмічно хропів, і ці звуки заколисували мене, як гойдання вагона.
— Замовкніть! — прошепотів я. — В мене може урватись терпець!
Кларк одразу ж замовк. Ясно, він не спав.
— О містер Сендіс, — сказав він. — Прошу, дайте мені записну книжку й олівець. Є цікава ідея, треба її занотувати.
Лівою рукою, не обертаючись, я видобув з кишені конфіскований в Кларка блокнот і подав йому. В мене й досі зберігається той запис, зроблений мільйонеровою рукою. Кларк писав
“Пропоную розділити 10 млн. на двох. “Рака” — знищити. Я попрошу його показати рисунки “мислячої машини”. У вас — зброя. Дійте!.. Облиште всякі сумніви в нас, у США, маючи 5 млн., ви будете людиною!”
Я й без того був людиною. І саме тому, прочитавши оці рядки, ледве стримався, щоб не пристрелити гадину.
Не знаю, чи й справді містер заснув одразу ж, як перехопив мій виразистий погляд, чи, може, прикидався, але ми більше не розмовляли. За дві години, о восьмій, я збудив його.
Шифровану радіограму було послано, і Кребс повів нас на експериментальний полідром. Він демонстрував свої автомати в дії. Але я вже нічого не бачив, нічого не сприймав, усе перед моїми очима розпливалося, тануло в рожевому тумані. Адже я не спав понад сімдесят годин!.. І все одно моє тіло ще рухалось, хоч подеколи я втрачав свідомість і ловив себе на тому, що сплю на ходу, сплю з відкритими очима.
Надвечір мені ще погіршало. Професор і Кларк сиділи за столом біля радіостанції, чекаючи на повідомлення, а я, посилаючись на зубний біль, бігав по кабінету. Часом я перехоплював погляд американця. О, скільки холодної жорстокості й зловтіхи було в тих зелених очах! Він не боявся за себе, знаючи, що мені потрібний не він, а оті Кребсові папери. Він знав також, що ніхто в світі не може опиратися втомі. Йому лишалося тільки вибрати слушну хвилину.
І він таки вибрав.
Я спіткнувся об щось і впав. Він підскочив до мене. Останнє, що я пам’ятаю, — якийсь важкий предмет, — здавалося, дуже повільно, — натискує мені на ліву скроню, а разом з тим у мій мозок заповзає благословенна темрява й тиша.
Найвірогідніше, від Кларкового удару я не втратив свідомість, а просто заснув. Скільки я спав — не знаю, але, мабуть, довго. Прокинувся від болю в голові — на підлозі того ж кабінету, перемотузаний, як немовля.
Кларк стояв біля столу. Кребс витягав з великого сейфа якісь папери і складав їх у чемодан.
— Ну, от і все, — сказав він. — Лишилося натиснути на кнопку — і через годину від Крейцвальда зостанеться купа каміння.
— Де ж та кнопка? — наче зовсім байдуже спитав американець.
— Ні, друже, — єхидно відповів Кребс, — цієї таємниці я не продаю.
— А я й не збираюся купувати те, що одразу ж зникне. Мене турбує тільки одне чи не натисне хто на оту кнопку перше, ніж ми вийдемо звідси. Крім того, слід попередити персонал.
— Не турбуйтесь, шановний майоре. Ще вчора з Крейцвальда виїхали всі. Зараз тут лишилися ми, охорона, що супроводжуватиме нас, та кілька десятків росіян і чехів у підземних майстернях. Але їм все одно як здихати чи з голоду, чи од вибуху… А що робити з оцим? — позирнув він у мій бік. — О, та він уже прочуняв! Чому ви не знищили його зразу?
Кларк недбало махнув рукою
— Не хотів убивати непритомного. Це для нього замала кара за ті неприємні хвилини, які я пережив. Ось тепер — настав час.
Американець витяг пістолет — мій несхибний, вірний ТТ — і ступив крок уперед
— Ну, то чого вам було треба?.. Винюхували секрети?.. Хотіли видобути креслення “мислячої машини”?.. Дуже шкодую, що ви не доживете до того часу, коли сталева армія удосконалених автоматів посуне на вашу Росію!.. Чи, може, ви порозумнішали і таки хочете побачити це приємне видовисько на власні очі?.. Погоджуєтесь на мою вчорашню пропозицію?
Я мовчав, дивлячись у куток. Мені було цілком ясно, що жити лишається секунди.
— Та чого ви з ним голову морочите! — сердито сказав Кребс. — Стріляйте!
Що відбулося далі — я спочатку не зрозумів. Почувся постріл, потім другий, третій… Болю я не відчував. А Кребс, який стояв біля сейфа, раптом посунувся додолу. Його довгі жовті пальці гарячково зірвали кришку з чорної скриньки на стіні, і в останній конвульсії вчепилися в ряд червоних кнопок… А Кларк у нестямі все стріляв і стріляв у старого.
— Кнопка! — вигукнув я. — Кнопка!
Поглянули б ви тієї миті на американця! Його обличчя враз стало попелястим, він за один стрибок опинився біля столу, схопив у оберемок чемодан і не оглядаючись побіг до дверей.
І тільки тепер він, а одночасно з ним і я, помітили, що дверей не існувало.
Так он як помстився Кребс перед смертю!.. Кімната немов одягнулася в сталевий панцир простінки й вікна було затягнуто суцільними плитами.
Грюкнув чемодан об підлогу. Посипалися папери. Американець кинувся назад, але скриньки на стіні побоявся торкнутись; знову побіг до колишніх дверей, почав грюкати ногами й руками в метал.
— Не нервуйте! — сказав я зловтішно. — Старий людожер був, мабуть, непоганим конструктором. Ваші клопоти даремні за годину ви перетворитесь на атоми. Чи не треба вам духівника?.. Без особливого бажання, але все одно можу вислухати звіт про ваші мерзенні справи.
Американець, певно, не чув мене. Він учепився в волосся руками і шепотів
— Чорт забирай!.. Чорт забирай!.. — потім підбіг до мене й закричав — Скажіть, ви — інженер?.. Так, так, знаю інженер, та ще й фахівець, бо інакше б вас не послали сюди!.. Я вас розв’яжу зараз. Беріть собі всі креслення! Забирайте хоч увесь Крейцвальд! Зробіть тільки так, щоб ми вибралися звідси!
Він розплутував мотузки, що стягували моє тіло, але пістолета з рук не випускав.
— Тільки швидше, швидше! — майже благав він. — Лишилося мало часу… Я зараз випатраю сейф — може, пощастить знайти схему вмикання фугасів… Якщо знайду креслення “мислячої машини” — віддам вам, слово честі!
Щиро кажучи, я й сам стрімголов кинувся б до тієї скриньки з кнопками, бо таки неприємно знати, що десь з невблаганною точністю крутяться коліщата годинникового механізму, який ось-ось ввімкне струм у “пекельну машину”. Але я не квапився гра не скінчилася, хоч козирі й потрапили до моїх рук.
Крім крихітного кишенькового ножа, що його дав мені Кларк, я не мав жодного інструмента, тому чимало поморочився навіть, аби витягти пристрій з футляра. Схеми, яка б пояснила що до чого, — не було. Але загалом я зрозумів це — пристрій миттєвої дії. Натисни на кнопку, бодай легенько, — і щось десь ввімкнеться. А тоді вже хоч натискай, хоч не натискай — все одно. Отож, якщо годинниковий механізм “пекельної машини” почав працювати, порятунку нам немає.
Звісно ж, я не поділився цими думками з американцем. А той стояв поруч і шепотів
— Ну, як?.. Ну, що?.. Чи вдасться щось зробити?
Я з поважним виглядом копирсався в складній схемі і багатозначно гмукав. А очі мої нишком оббігали кімнату де б узяти якусь зброю?
На килимі я помітив стріляні пістолетні гільзи. Цілком машинально, за звичкою розвідника, полічив їх. Дев’ять… Дев’ять? Я мало не підскочив з радості в обойму мого пістолета входить саме дев’ять набоїв; Кларк випустив їх усі, — отже, в його руках тепер не смертоносна зброя, а звичайний шматок металу!
— Мені потрібний якийсь важіль! Швидко! — скомандував я.
Кларк з усіх чотирьох кинувся на пошуки. А я вже помітив те, що було мені потрібно. Я згадав на стіні кабінету висіла колекція старовинної зброї. Саме вона мала врятувати мені життя.
— Шпагу!.. Ні, не ту… Оту, що праворуч.
Кларк підозріло зиркнув на мене, але я гримнув
— Швидше! — і він, тримаючи пістолет напоготові, простягнув мені вузький пружний клинок.
Скажу вам ніколи доти я не тримав у руках шпагу, фехтувати не міг, і вигляд я мав, напевне, дуже кумедний. Але тоді мені було не до сміху.
— Ну, досить гратися! — сказав я, наставляючи проти його грудей вістря шпаги. — Лягайте!
Гадаю, вас не цікавить опис невеликої сутички, що відбулась між нами. Словом, легко поранений Кларк покірно ліг на підлогу і чемно дав зв’язати себе тими ж мотузками, якими раніше був зв’язаний я. Я таки переміг.
Вас цікавить, що діялося далі?.. А далі потяглися довжелезні години нестерпного чекання. Дорого дісталися вони мені — я тоді посивів. Усі мої зусилля вибратися з того каземату були марні, і ми з американцем сиділи там, як миші в пастці, аж доки лейтенант Мамиченко таки розшукав нас, а дивізійні слюсарі вирізали автогеном отвір у броньованих дверях.
На майора Кларка чекала прикра несподіванка Радянська Армія перейшла в наступ на день раніше визначеного строку, і Крейцвальд одразу ж захопив наш повітряний десант.
Старий шкарбун Кребс не збрехав уся територія дослідного інституту телемеханіки справді була замінована. І кнопки чорної скриньки справді вмикали спускові важельки “пекельних машин”.
Усе передбачив хижий садист. І машини його справді були бездоганні, як на той час. Не врахував він тільки дрібниці. Один його помічник, знаючи, що Крейцвальд незабаром потрапить до рук радянських солдатів, вимкнув струм у секретній мережі. Цим він врятував життя кільком десяткам людей у підземних майстернях, а також і мені.

Чоловік замовк, лукаво посміхаючись. Він знав, що на нього посиплеться злива запитань.


— А що з американцем? Його повісили? — вигукнув один з хлопчаків.
— А чи знайшли креслення “мислячої машини”? — запитав інший.
— А як дізналися, де ви є?
— А де тепер отой об’єкт “Ікс” — у американців?
Чоловік помовчав, тоді сказав
— Американця ми передали союзному командуванню, а там були хапуги не кращі за Кларка. Ніхто його й пальцем не зачепив… Оце нещодавно ми зустрілися з ним у Лондоні. Він удав, що не впізнає мене…
Всі Кребсові папери, разом з його діючими моделями, ми передали у відповідні технічні інстанції. Тоді я не був фахівцем з автоматики і думав, що Кребс справді вигадав щось надзвичайне. Але коли після демобілізації я зацікавився цією справою, то… — чоловік посміхнувся, зневажливо махнув рукою. — Ми знайшли всі креслення й розрахунки Кребсової так званої “мислячої машини”. Як на той час, це було грандіозно десять тисяч надмініатюрних радіолампочок, кілька десятків електродвигунів, п’ять дизельних турбогенераторів загальною потужністю вісімдесят тисяч кінських сил. Уся споруда, обладнана гусеницями, важила б сім тисяч тонн, коштувала б сотні мільйонів доларів, була б повільною, неповороткою і легковразливою… А “мислити”… Вона могла “мислити” хіба як друкарська машинка чи арифмометр — тільки дуже складної конструкції… Кребс пішов хибним шляхом. Але він, безперечно, був обдарованим конструктором адже його автомати побудовані ще до того, як народилась кібернетика…
Чоловік замовк. А в оксамитово-чорному небі над лісом, над луками, над усією планетою, повільно пливла яскрава зірочка — свідчення безмежної сили людського розуму.


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка