Філософські погляди Григорія Сковороди



Скачати 94.89 Kb.
Дата конвертації20.01.2018
Розмір94.89 Kb.

Філософські погляди Григорія Сковороди


Можна говорити, що українська філософська традиція (правда, на вульгарному, «низькому») рівні була представлена в творчості т.з. мандрівних дяків. Останні з’являються як результат «перевиробництва» інтелектуальних кадрів, що стало можливим завдяки існуванню Києво-Могилянської академії та її філій.

Мандрівні дяки, здебільшого, мали певний рівень філософських знань. Й водночас добре знали реальне життя простолюду, його духовний світ. Вони намагалися творити свою специфічну культуру, яка поєднувала народну творчість зі шкільною вченістю. Мандрівні дяки в своїй творчості виражали риси української ментальності, зокрема, прагнення до волі, намагання втекти від реалій світу, власне, тих рис, що були притаманні козацтву.

На жаль, творів мандрівних дяків збереглося небагато. І тому про них можемо скласти дуже приблизне уявлення. Однак, безсумнівно, мандрівні дяки відіграли помітну роль у розвитку української культури та освіти, виступаючи своєрідними культурними комунікаторами. Завдяки їм в Україні поширювалися різноманітні твори, в т.ч. й філософського чи близькофілософського характеру.

У контексті вказаних тенденцій розвитку української філософської традиції варто осмислювати появу та творчість Григорій Сковороди (1722-1794). Останнього часто трактують як найвидатнішого українського філософа. Не будемо дискутувати, наскільки справедливим є таке трактування. Проте не викликає сумніву, що Г.Сковорода перетворився для українців у своєрідний символ філософії. І для цього є серйозні підстави.

Щоб зрозуміти філософію Г.Сковороди варто звернутися до його біографії. Народився він у незаможній козацькій сім’ї в селі Чорнухи на Полтавщині. Життя його припало якраз на той час, коли відбулося руйнування та остаточна ліквідація українських державних інститутів, у т.ч. й запорізького козацтва. Для багатьох українців це був неблагодатний час, коли в них з особливою силою загострилося бажання «втікати від світу». Це бажання, власне, й реалізовував Г.Сковорода, надаючи йому філософської інтерпретації.

Початкову освіти майбутній філософ отримав у своєму селі, виявивши здібність до інтелектуальної праці. Тому у віці дванадцяти років його віддали навчатися до Києво-Могилянської академії. Навчався він там з перервами до 1753 р., так і не закінчивши повного курсу. Робив спроби влаштуватися вчителем. Деякий час викладав у Переяславській та Харківській колегіях. Хоча викладацької кар’єри так і не зробив. Працював домашнім вчителем у багатих поміщиків.

Це не була кар’єра успішного випускника Києво-Могилянки, який робив викладацьку й священницьку кар’єру. Г.Сковорода, радше, нагадував мандрівного дяка, що шукав для себе роботи та засобів існування. Він багато подорожував. Бував за межами України, в Росії (Петербурзі, Москві), також в Угорщині й німецьких землях. Тут, очевидно, давала про себе знати козацька непосидющість. Хоча подібна практика, коли школяр чи студент здійснював «інтелектуальні мандрівки», шукаючи мудрості, була досить поширеною як у середньовічній, так і в ранньомодерній Європі.

З одного боку, Г.Сковорода був ознайомлений зі схоластичною культурою й філософією, яка була представлена в Києво-Могилянській академії, але, з іншого, він не вписувався в межі цієї академічної вченості, виявляючи своєрідне «бунтарство». Він так і не зміг стати викладачем. Та, в принципі, це виявилося йому на користь. Г.Сковорода спромігся виробити відносно самостійні філософські погляди, чого не дали б йому зробити в Києво-Могилянській академії. Адже тут у другій половині ХУІІІ ст. починається процес стагнації у викладанні філософії й не допускалося нічого оригінального.

Близько 1770 р. Г.Сковорода в саду Троїцького монастиря міста Охтирка пережив глибоке містичне потрясіння, про яке розповідав так: «Відчув я всередині себе надзвичайний рух… Весь світ зник передо мною; одне почуття любові, благонадійності, вічності оживлювало існуваннЯ моє. Я проникнув у себе , і з того часу присвятився покірності Духу Божому…» З того часу Г.Сковорода стає мандрівним філософом.

Звичайно, не варто сприймати це містичне потрясіння як єдину причину того, що Г.Сковорода почав свою втечу від світу. Очевидно, це був момент, до якого він уже йшов не один рік. З одного боку, Г.Сковорода так і не зміг влаштуватися в «суєтному світі». З іншого, він, маючи непогану філософську підготовку, намагався дати філософське осмислення й «виправдання» свого становища. Це «виправдання» чи не найкраще можна було реалізовувати, вдаючись до містицизму. Тому часто Г.Сковорода сприймався як містик (наприклад, таким його бачив Т.Шевченко).

Життя мандрівного філософа, яке почав вести Г.Сковорода у віці близько 48 років, не було чимось оригінальним. Це, фактично, життя мандрівного дяка, який, щоправда, претендував на статус інтелектуала. Будучи мандрівним філософом, Г.Сковорода написав низку прозових філософських творів. Перед цим, коли він ще не «втікав від світу», ним були написані художньо-літературні та деякі популярні твори філософського характеру («Сад божественних пісень», «Байки Харківські», «Початкові двері до християнської доброчесності» тощо). Схоже, саме ці твори користувалися найбільшою популярністю. Вони переписувалися, розповсюджувалися (зокрема, мандрівними дяками), деякі вірші були покладені на музику й співалися. Щодо творів «мандрівного періоду», то вони, часто завдяки своїй алегоричності й «затемненості», були малозрозумілими й не мали такого поширення.

Помер Г.Сковрода в статусі мандрівного філософа, залишивши після себе рукописи художньо-літературних, прозових філософських творів, а також чималу епістолярну спадщину. Йому також, завдяки «незвичності» свого життя, вдалося залишити після себе різноманітні легенди. Зокрема, розповідалося, що він пройшов пішки майже всю Європу, мав дар пророцтва, лікував хвороби. Певно, не стільки його твори, скільки легендарний образ давав можливість «обезсмернити» ім’я Г.Сковороди.

Розглядаючи тексти Г.Сковороди, треба враховувати кілька моментів. Його творчість не є однорідною. Умовно її можна розділити на «домандрівний» та «мандрівний» періоди. Твори першого періоду є популярними, частина з них мають художньо-літературну форму. Ймовірно, вони були розраховані на відносно широке коло освічених людей. Твори ж мандрівного періоду носять ускладнений, символічно-алегоричний характер. Вони, радше, зорієнтовані на людей «втаємничених». Хоча серед них й трапляються твори, де простежується тенденція популяризаторства, «опускання» до рівня недостатньо «втаємничених» людей.

Поділ творів Г.Сковороди на «популярні» й твори «для втаємничених» можна розглядати як продовження практики характерної для античної філософії. Давньогрецькі філософи, як правило, писали одні твори для відносно широкого кола людей. Інші ж – для наближених до себе учнів.

Проте між творами «популярними» й творами «для втаємничених» Г.Сковороди простежується певна ідейна єдність. Ідеї, сформульовані в ранніх, «популярних» творах переходять у складні твори філософського характеру й більш розлого обгрунтовуються.

Історики філософії (наприклад, Д.Чижевський) звертають увагу на те, що Г.Сковорода не творив (принаймні, спеціально) філософської системи. І це дійсно так. Філософія Г.Сковроди виглядає хаотичною, а в деяких моментах непослідовною. Можна навіть говорити про своєрідний анархізм філософії Г.Сковороди.

На перший погляд, ідеї, що він висловлює, не становлять якоїсь цілісності. Вони часто викладаються не стільки в строгій логічній формі, скільки в формі образній. У творчості Г.Сковороди іноді важко простежити, де закінчується художня література й починається філософія, і навпаки. Не дивно, що існують різноманітні інтерпретації (іноді діаметрально протилежні) творчості цього мислителя. Власне, такий простір для інтерпретацій дав він сам. Тому, певно, не можна вести мову про якусь «істинно вірну», «об’єктивну» інтерпретацію творів цього філософа. При бажанні тут кожен може знати щось своє, близьке і зрозуміле йому. Й таким чином недолік філософії Г.Сковороди (її несистематичність) перетворюється в перевагу (багатогранність).

Незважаючи на несистематичність, ця філософія має певну єдність - єдність, швидше, внутрішню, обумовлену ментальністю її творця.

Засадничим складником філософії Г.Сковороди вважається його вчення про дві натури й три світи. У творі «Вхідні двері до християнської доброчесності» зустрічаємо такі міркування про дві натури:

«Увесь світ складається з двох натур: одна – видима; друга – невидима.

Видима натура називається створіння, а невидима – Бог.

Ця невидима натура, або Бог, все створіння пронизує і утримує; всюди завжди був, є і буде. Наприклад: тіло людське видно, а пронизуючий і утримуючий його розум – не видимий.

З цієї причини у стародавніх Бог називався всесвітній розум. Для нього в них були різні імена, наприклад: натура, буття речей, вічність, час, доля, необхідність, фортуна та інші.

У християн же для нього імена такі: дух, господь, цар, розум, отець, істина. Два останніх імені – розум і істина – видаються більш властивими, оскільки розум взагалі нематеріальний, а істина вічним своїм буттям цілком суперечить непостійній субстанції… Щодо видимої натури, то в неї теж не одне ім’я, наприклад: субстанція, або матерія, земля, плоть, тінь та ін.»

Вчення ж про три світи викладене в творі «Потоп зміїний»: «Суть же три світи. Перший є всезагальний і світ населений, де живе все народжене. Цей складений із численних світ-світів і є великий світ. Інші два суть окремі і малі світи. Перший – мікрокосм, тобто світик, маленький світ або людина. Другий світ символічний, тобто Біблія. В населеному тому світі сонце є його оком, і око ж є сонцем. А як сонце є слава світу, тому не дивно, що людина названа мікрокосм, тобто маленький світ. А Біблія є символічний світ, тому що в ній зібрані небесних, земних і потойбічних створінь фігури, щоб вони були монументами, які ведуть наш розум у поняття вічної натури, прихованої в тлінній так, як малюнок у своїх фарбах».

Чимало уваги філософ приділяє «великому світу», загалом сприймаючи його позитивно: «Глянемо тепер на всесвітній світ цей, як на звеселяючий дім вічного, як на прекрасний рай із незлічених садів, ніби вінок із віночків, чи машинище, з машинок складений». Г.Сковорода вважав, що «великий світ» складається з багатьох населених світів, і число їх – нескінчене: «Населеним світам немає числа, як нині почали думати». Водночас філософ вважав, що зовнішній світ нескінчений, а матерія вічна:

«Якщо ж мені скажеш, що цей зовнішній світ у яких-небудь місцях і часах закінчується, маючи належну собі границю, і я скажу, що закінчується, тобто починається.

Бачиш, що одного місця границя є вона ж й двері, які відкривають поля нових просторів, і тоді ж починається курчатко, коли псується яйце.

І так завжди все йде у безкінечність. Всенаповнююче начало і світ цей, будучи тінню його, не має границь. Він завжди й всюди при своєму началі, наче тінь при яблуні. У тому лиш різниця, що дерево життя стоїть і є, а тінь зменшується: то минає, то народжується, то зникає і є ніщо. Матерія вічна».

При позитивному ставленні до зовнішнього світу в Г.Сковороди простежується також ставлення негативне: «все створене є мотлох, суміш, покидьки, січ, лом, крихти, стоки, марнота, сміття і плоть, і плетиво».

Основою всіх речей видимого світу, вважав Г.Сковорода, є чотири елементи: земля, вода, повітря і вогонь. Пов’язуючи макрокосм і мікрокосм, мислитель вважав,що здоров’я людини залежить від співвідношення рівноваги в ньому цих чотирьох елементів.

Г.Сковорода писав, що «наук не хулить», однак віддавав перевагу методу символів, тобто пізнанню єдиних структурних принципів усього існуючого перед емпіричними методами пізнання, позиції якbх були провідними у природознавстві 18 ст. Філософа цікавили символи, в яких відображувалися не часткові властивості різних видів реальності, а загальні й фундаментальні властивості буття. Наука, на думку Н.Сковороди, це не просто знання: «Вона не в знанні живе, а в діянні. Знання без діла є мукою». Небагато користі принесе людині блукання «по незлічених і різних стадах книг – без міри, без розбору, без гавані».

У діалозі «Розмова п’яти подорожніх» мислитель висловлює думку, що Бога можна назвати натурою. Один із співрозмовників, Єрмолай, висловлює думку, що Бог – це вся природа: «У Біблії Бог іменується: вогнем, водою, вітром, залізом, каменем та іншими незліченими іменами. Чого ж його не назвати натурою? Що стосується моєї думки, то не можна знайти для Бога вагомішого і для Бога пристойнішого імені, ніж це. Натура – це римське слово, по-нашому природа або сутнє».

Г.Сковорода дотримується думки про існування «зовнішньої» та «внутрішньої» людини. «Внутрішня» людина так захована в «зовнішній», як ідеї в матерії.

Тіло людини, видима поверхня – «риза», яка покриває справжню людську суть, бо тіло само собою нічого не робить. Воно підкорене нашим думкам.

Сковорода не зовсім послідовний у визначенні невидимої натури людини. З одного боку, він стверджує, що істинна людина – це серце,думка, розсудок у людині, з іншого, ототожнює серце і розсудок з душею. І водночас вважає, що тіло і душа становлять видиму натуру, зовнішню людину. Проте вважає, що в людині, як і в усіх видах буття, визначальною є невидима натура.

Філософ ототожнює думки й серце, вважаючи, що саме серце – справжня, істинна людина в кожному з людей.

Як кожна річ у творчості Сковороди має дві натури – зовнішню та внутрішню, так само й Біблія має дві натури. Зовнішня – це словесна оболонка, символічний світ, а внутрішня – той зміст, який за цим прихований. Біблія – «це ліхтар, що блищить божим світлом для нас, подорожніх».

У присвяті до «Ікони Алківіадської» говориться: «Правильне слово,що цар і суддя ізраїльський, а християнський Бог є Біблія. Та цей Бог наш спершу на єврейський, потім на християнський рід незлічені й жахливі навів марновірств паводки.

Із марновірств народилися нісенітниці, суперечки, секти, ворожнечі міжусобні й дивні, рукопашні й словесні війни, дитячі страхи та ін. Немає більш жовчного і твердішого марновірства і немає більш нахабного, як лють, розпалена сліпим, але певним глупого повір’я жаром тоді, коли ця єхидна віддає перевагу пустим і недолугим вигадкам перед милістю й любов’ю і, забувши про почуття людинолюбства, гонить свого брата, дихаючи вбивством, і вважає, що цим служить Богові.

Цей семиголовий дракон (Біблія), водоспади гірких вод вибльовуючи, всю свою земну кулю покрила марновірством. Воно є не що інше, як нерозумне, та наче Богом здійснене й захищене розуміння».

Біблія – світ символічний, його не можна сприймати буквально. Він потребує тлумачення. За допомогою символів у Біблії пізнається прихований зміст.

Основний символ Біблії – Сонце. Цей символ використовувався також неоплатоніками.

Сковорода скептично ставиться до біблійних чудес. Він застерігає, що образи Біблії, описані в ній події є символічним, а не прямим відображенням реального світу: «Чи можливо, щоб Єнох з Іллею злетіли ніби в небо? Чи прийнято в природі, щоб Навин зупинив Сонце? Щоб повернувся Йордан, щоб плавало залізо? Щоб дівою після родів залишилась? Щоб людина воскресла? Який суддя на райдузі? Яка вогняна ріка? Які челюсті пекельні? Вір цьому, груба давнино, наш вік просвіщенний».



Такий скептицизм був породжений новочасною філософією й природознавством.

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка