Фанфіки на уроках словесності (у пошуках нових ідей )



Скачати 376.24 Kb.
Дата конвертації31.12.2017
Розмір376.24 Kb.
ТипУрок

Буглак Л.В.
ФАНФІКИ

на уроках словесності

(У ПОШУКАХ НОВИХ ІДЕЙ )

c:\users\администратор\desktop\i.jpeg


Методичні поради

творчому вчителю
Навчально-виховний комплекс «Загальноосвітня

школа І-ІІ ступенів № 1 – Покровська гімназія»

c:\users\администратор\desktop\ро.jpeg
До уваги учителів-словесників пропонуються методичні поради щодо використання у практиці фанфіку як форми творчої роботи. У статті обґрунтовано доцільність такого виду діяльності, викладено теоретичний матеріал про фанфік як різновид творчості шанувальників сучасних популярних творів мистецтва, подано зразки фанфіків, створені автором статті і його учнями, та розробку уроку у 10 класі.

Автор: Буглак Людмила Вікторівна, учитель української мови та літератури НВК «ЗОШ І-ІІ ст.. №1 – Покровська гімназія», кваліфікаційна категорія «Спеціаліст вищої категорії», педагогічне звання «Старший учитель»
Одним із найважливіших завдань, які ставить перед собою учитель-словесник, є розвиток творчої уяви учнів, уміння образно й оригінально висловлювати свої думки, що, безперечно, формує життєву позицію, яка базується на високих моральних якостях. Саме на уроках словесності у дітей формується розуміння істинної вартості життєвих цінностей. Творчий учитель завжди виходить за рамки програми, підручника, прагне бачити у вихованцях однодумців, небайдужих, зацікавлених людей – своїх помічників і продовжувачів. І щасливим почувається тоді, коли має можливість працювати із обдарованою дитиною, коли серед маси звичайних дітей зумів розпізнати ту іскорку таланту, яка колись розгориться неперевершеним полум`ям творчості. Обдарованість – це рідкісний дар, притаманний, можливо, одному з тисячі дітей. Нерідко обдарованими вважають просто здібних, працьовитих і наполегливих учнів. Але таким для досягнення бажаного результату треба докласти чимало зусиль. Пересічну людину неможливо навчити творчості. Творчість можна лише імітувати, використовуючи відомі прийоми писання. Протягом багатовікової історії людства було написано багато, але далеко не всі твори стали вічними, а лише ті, які увібрали в себе неповторну, своєрідну майстерність авторів, унікальний погляд на світ і власне місце у ньому. Обдарованість – як ріка, нестримна, бурхлива, нескінченна, безмежна. Щоразу несе все нові і нові хвилі натхнення, черпаючи силу в самій собі, у навколишньому світі, у Космосі, врешті-решт. Що б там не говорили, феномен обдарованості не вивчений досі, бо його, безумовно, неможливо осягнути людським розумом, як неможливо зрозуміти нескінченність Космосу. Не будемо оригінальними, задаючи вже давно поставлені питання: як виявити обдаровану дитину? Як допомогти розвинути природний дар? Ця проблема весь час хвилює учительську громаду, найталановитіші представники якої пропонують багато ефективних способів, прийомів, методів і методик. Справедливо було б стверджувати, що єдиного шляху виявлення обдарованої дитини немає. Це справа суто індивідуальна, оскільки кожна людина – неповторна особистість.

Сьогоднішній учень має необмежені можливості для отримання інформації. У мережі Інтернет можна знайти відповідь на будь-яке питання. І це чудово!.. Якби не існувало потреби оцінювання знань. Оскільки одна із кінечних цілей навчання – підготовка кваліфікованих спеціалістів, розумних, творчих. Тому така необхідність була і буде завжди – інакше неможливо визначити рівень навченості, набутих умінь і навичок. Важливо, щоб потрібна інформація не проходила повз свідомість майбутнього фахівця, а відкладалася в пам`яті, сприяла набуттю професійного досвіду. Як же можна приймати на роботу людину, не знаючи, на що вона здатна? Ось чому поряд із позитивом, прогресом, який несе Інтернет, незмінно іде негатив – можливість для не дуже чесних людей привласнювати чужі інтелектуальні та творчі здобутки. Сучасному учителю нерідко важко визначити авторство запропонованої дитиною творчої роботи, літературного твору тощо. Який би педагог не був обізнаний, яку б гарну пам`ять не мав, його можливості не безмежні, учитель фізично не в силі утримати в голові все те, що дає Інтернет. Тому талановито й оригінально виконані традиційні творчі домашні роботи сьогодні не завжди є показниками обдарованості тих, хто подає їх на перевірку вчителю.

У листі Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України «Щодо інструктивно-методичних рекомендацій із базових дисциплін» (2012 року) визнано домашній контрольний твір не обов`язковою формою контролю з української літератури, бо « в сучасних умовах завдяки розвитку інформаційних технологій і рівню володіння ними учнями написання домашнього контрольного твору, який потім має перевірити учитель, перетворюється на формальність і не дозволяє об`єктивно визначити знання учнів з певної теми». Міністерство рекомендує обрати фанфік як форму домашньої творчої роботи. Оскільки це унеможливить списування і сприятиме самостійній роботі учнів.

Фанфік останнім часом став дуже поширеним різновидом творчості серед шанувальників популярних творів мистецтва.



Фанфік, або фенфік ( від англ. fan – шанувальник і fiction – художня література) – текст (або літературний твір), у якому використано ідеї, сюжет, персонажі оригінального твору (літературного чи кінематографічного). Фанфік може бути продовженням, передісторію, пародією, «альтернативним всесвітом», кросовером ("переплетінням" кількох творів) тощо.

Автори фанфіків створили велику кількість його жанрів. Не всі з них, звичайно, варто використовувати у школі. Зокрема ті, у яких багато уваги приділено смерті, жорстокості, тортурам (Дарк або Даркфанфік (Dark, Darkfic) ), у яких один або декілька героїв помирають (Deathfic), у яких розкривається еротична, сексуальна тематика (Ваніль (Vanilla),


Грейпфрут (Grapefruit), Домашня дисципліна (Domestic discipline),
Фіранкова історія (Curtain story), Кінк (Kink) і Сквік (Squick), Лимон (Lemon)
UST (Unresolved Sexual Tension) тощо). Фанфіки такого типу цікаві певному колу людей, тому виносити їх на загал немає потреби. І з точки зору морального виховання майбутнього покоління не варто їх популяризувати серед шкільної молоді. Саме тут вважаємо доречним наголосити, що учитель повинен сам уміти і вчити дітей «фільтрувати» інформацію – вибирати із того нескінченного потоку, що пропонує Інтернет, світле, позитивне, розумне, що вселяє добро в душі, оптимізм, пробуджує бажання жити і діяти.
У шкільній практиці доречно використовувати такі жанри фанфіку:

Екшен, Екшн (Action) — фанфіки з динамічним сюжетом. Стосункам між персонажами приділено небагато уваги.

Альтернативні реальності (Аlternate universe) –автор створює неіснуючий ні в реальності, ні в канонічному творі всесвіт, зберігаючи при цьому героїв з канону.

Гумор (Humour) — гумористичний фанфік.

Пародія (Parody) — комічне або сатиричне наслідування оригінального твіру.

POV (Point of view) — розповідь від першої особи.


Смарм (Smarm) — фанфік, у якому герої розуміють важливість дружби. Натяки на романтичні або сексуальні відносини з іншим персонажем відсутні.

Фанфіки з романтичною лінією:

Романтика (Romance) — фанфік про романтичні стосунки між героями. Як правило, має щасливий кінець.

Драма (Drama) — романтична історія з сумним фіналом.
Ангст (Angst) — текст, де велику увагу приділено стражданням персонажа духовним або фізичним.

Флафф (Fluff) — текст, де увагу приділено доброзичливим стосункам між героями.

Hurt/comfort — текст, у якому один персонаж страждає, а інший приходить йому/їй на допомогу.

Established Relationship (ER) — спокійні, усталені стосунки між героями. Кросовер (Crossover) – фанфік, у якому поєднуються герої або навіть світи повністю двох і більше творів-канонів.

Filk – фік-пісня

Song fic – фанфік, у якому розповідь переплітається з куплетами чи уривками пісень.

Сhallenge – виклик, твір, написаний за запропонованим сюжетом із використанням певних обов`язкових елементів, вказаних в умовах виклику.

Фанфіки можна класифікувати за розміром:

Максі (Max) — дуже великий фанфік, часом більший за середній роман. Приблизно від 70 машинописних сторінок.

Міді (Midi) — фанфік середнього розміру. Приблизно від 20 до 70 машинописних сторінок.

Міні (Min) — маленький фанфік. Розмір від 1 машинописної сторінки до 20.

Драббл (Drabble) — коротка історія на 100 слів, яка має підтекст і/або несподіваний кінець.

Віньєтка (Vignette) — дуже коротка історія, котра включає якусь одну думку (опис почуттів, внутрішній монолог, невеличку подію).

Фіклет (Ficlet) — короткий фанфік.

До фанфіків застосовують і звичайні літературні терміни:

Дилогія (Ambilogy) — серія з двох фанфіків, як правило, максі. Трилогія (Trilogy of novels) — серія з трьох фанфіків.

Сиквел (Sequel) — продовження, де змальовано, що трапилося з героями після закінчення іншого тексту.

Приквел — опис подій, які трапилися з героями до подій певного тексту.

Не бажаючи розлучатися з улюбленими героями, шанувальники літературних творів чи кінофільмів дають їм друге життя. Кидають їх у вир нових подій, пригод, подорожей, ідей, створюючи власні оповідання, повісті, романи, вірші, п`єси. Фанфік – це різновид творчості шанувальників масової літератури. Чи можна його вважати жанром художньої літератури, наразі немає одностайної думки. Але те, що фанфік – це вияв особистої творчості, глибини таланту, проба пера, вреші-решт, не викликає сумнівів. У фанфіку – творчій роботі з літератури – учень продемонструє рівень знань змісту оригінального програмового твору, усвідомлення його проблематики, головної думки, висловить пережиті під час читання почуття. При цьому учневі не обов`язково бути шанувальником цього твору. Даючи дітям можливості виявити фантазію, необмежену творчу уяву, вільно висловити емоції, учитель отримує шанс виявити обдаровану особистість. Фанфік – один із ефективних способів виявлення обдарованих дітей - тих, чиї творчі роботи відзначатимуться глибиною думки, оригінальністю, небуденністю, неординарністю образів, ідей, сюжету, композиції.

Учителю важливо вміти мотивувати творчість школярів, пробуджувати в них бажання діяти нешаблонно, оригінально, цікаво, стимулювати до творчого здобуття знань і заперечення стереотипів та звичних схем діяльності, сприяти становленню самостійної творчості у різних сферах життя. Цей процес багатогранний, тривалий і передбачає вміння педагога творчо підійти до розв’язання проблеми навіть у звичному матеріалі. Велику користь для розвитку дитини дає залучення її до творчої, а не лише «сприймальної» діяльності. Якщо учень у школі не навчиться нічого творити, то й у житті він лише наслідуватиме і копіюватиме. Справа словесника – підготувати читача, який добре відчуває слово і критично мислить. Тому пройти школу літературної творчості корисно не тільки обдарованим і здібним учням, а усім. Тож, використовуючи у своїй роботі практику створення фініків, учитель не тільки матиме нагоду виявити літературно обдарованих дітей, а й сприятиме розвитку творчих здібностей усіх учнів, розширенню їх уяви, фантазії, збагаченню їх словникового запасу, посиленню (а в когось, можливо, й пробудженню) інтересу до літератури як виду мистецтва, джерела духовності, добра. Врешті, цей процес формуватиме любов до Слова, до рідної мови, а через неї – національну свідомість.

Для створення фанфіку - домашнього завдання - немає обмежень у часі, тому обсяг роботи має бути довільним. У шкільній практиці, звичайно, не варто вимагати від учнів створювати фанфіки розміру максі, міді. Достатньо навчити писати міні-фанфіки. Результат залежатиме від глибини таланту, обдарованості, від ступеня зацікавленості роботою. Наприклад, придумати власну розв`язку подій, зробити другорядного героя головним (ввести нову сюжетну лінію), дописати «втрачену» сторінку, скласти епілог(приквел) або пролог (сиквел), створити власний твір за мотивами оригіналу тощо.

Запропонувати створити учням фанфік можна і під час уроку. Але учителю слід пам`ятати, що на уроці час обмежений його рамками. Тому, готуючись до такого уроку, слід ретельно продумати і так конкретизувати завдання, щоб його невеликий обсяг не викликав сумнівів і не похитнув упевненості дітей у своїх силах. На уроці діти можуть скласти драббли, віньєтки, фіклети (діалоги, монологи, описи тощо).

Слід пам`ятати, що творчість людська не має меж. Тому не варто строго дотримуватися тієї жанрової специфіки фанфіку, яка створена і відома сьогодні. Не треба заганяти творчу працю учнів у рамки певного жанру і засмучуватись через те, що цікава робота, написана оригінально і талановито, але не вписується в жоден із відомих жанрів. Для творчості не може бути лімітів. Дітям слід пропонувати спробувати свої сили в тому, що вже відпрацьовано іншими, але й не обмежувати їхню фантазію. Хай вибір залишається за ними. І нехай вони створюють нові жанри!

Зразки фанфікфів

Оригінал: новела Володимира Винниченка «Рабині справжнього»

Короткий зміст оригіналу до моменту кульмінації:

Герой новели, який почуває себе самотньо, має заповітну мрію – знайти собі жінку, не чесну, не моральну, не ідеальну, а просто жінку. Ця мрія веде його вечорами на вулиці міста на пошуки витвору власної фантазії. Одного разу, коли герой сидів на бульварчику, перед його очима з`явилася висока жіноча постать. Жінка озирнулася і поманила юнака за собою. Він пішов за нею вулицями вечірнього міста і незабаром зайшов у темний коридор невеликого будинку…

Фанфік, створений автором цієї статті, є власною версією кульмінації і розв`язки твору:

-Ну, - хрипло прозвучало у пітьмі.

Від несподіванки щось рвонулося у моїх грудях і голосно-голосно загупало аж у скронях.

Я ніколи не був боягузом, і зараз не так злякався, як був вражений раптовим поворотом моїх сподівань. У голові забилася думка: « Що це? Хто це ? Де я ?» А очі вдивлялися в темряву кімнати, намагаючись розгледіти того, кому належав той голос. Минуло близько хвилини, а мені здалося, що я перебуваю в цьому дивному оціпенінні вже давно. Та ось я помітив, що навколо мене відбувається якийсь рух – і в ту ж мить кімнату залило м`яке блакитне світло. Я заплющив очі і навіть прикрив їх рукою звикаючи. А коли розплющив, то перше, що спостеріг, - те саме світло, що лилося з-під блакитного абажуру на такі ж блакитні шпалери і огортало собою все : старомодну шафу під стіною, накритий білою скатертиною столик під вікном з великим вазоном червоної квітучої герані і канапу, над якою висіли портрети якогось чоловіка у військовій формі та гарної молодої жінки.

-Ну?! – прозвучав за спиною той самий хриплий голос. Я різко повернувся. Переді мною у великому кріслі в кутку сидів немолодий вже чоловік у солдатському галіфе, у білій сорочці навипуск та в домашніх капцях на босу ногу. Я зразу спостеріг схожість його із тим, на портреті. У руках дядько тримав пістолета, націленого просто в мене. Його вольове обличчя з густими сивими бровами, навислими над колючими чорними очима, орлиним носом та міцно стиснутими тонкими губами виражало ворожість і майже ненависть. Я відчув, як по моїй спині побігли мурашки…«Так, так, так, - чи заспокоював, чи виправдовував сам себе подумки, - а чого ти чекав? Це ж ти, хоч і не бажаючи того, порушив його спокій, увірвався до його домівки. Оце халепа!.. Оце тобі так женщина!..»

Мабуть, спостерігши мою розгубленість, чоловік повільно опустив пістолета, погляд його трохи пом`якшав. Мені теж трохи відлягло.

-А де ж?..- вирвалось у мене і застряло в горлі: я не знав, як її звати, ким їй доводиться цей чоловік, з якою метою, нарешті, вона мене поманила за собою, а, може, і не манила, а всі ті знаки були плодом моєї божевільної уяви?..

Чоловік підвівся, поклав пістолета в шухлядку великого буфета, що займав усю стіну біля крісла і був заповнений посудом, повернув ключик у замку, вийняв його і поклав у кишеню. Мій погляд упав на газети, що лежали на підлозі поряд із кріслом. Мабуть, господар їх недавно читав.

- Сядь! – сказав дядько таким тоном, що суперечити я був не в силах. Я повільно опустився на один із стільців коло круглого столу, що стояв посеред кімнати. На столі не було скатертини, зате лежали якісь папери, книги, пачка цигарок, попільничка і два яблука.

А чоловік тим часом пішов до дверей. Я тільки зараз помітив, що вони весь цей час були відкриті . Господар кімнати зачинив двері.

Мене вже стала розбирати цікавість. Раз дядько мене одразу не пристрелив і не здійняв галасу, не викликав поліцію, то моєму життю і волі, очевидно, загрози вже немає. Але чому він тоді не вигнав мене, не виштовхав у спину, як законний господар нерадивого злодія? І де ж таки зникла моя чарівна незнайомка? Невже розчинилася в повітрі? Мені на думку раптом спали історії про привидів, які я не раз чув. Стало трохи моторошно. Та ні, не може бути, я ж ледве не торкався її! А з іншого боку – не сидить же вона в шафі або під канапою!

А господар уже сів у крісло і втупився у мене своїми чорними циганськими очима:

- Хто такий? Як сюди потрапив? – манера говорити одразу видавала у ньому військового.

- А де жінка? Я йшов за нею…

- Яка ще жінка? У цій кімнаті немає ніяких жінок.

- Я не знаю, як її звуть, я зустрів її на вулиці, вона мене поманила за собою і я пішов слідом…

- Як пес за котлетою! – несподівано розвеселився дядько.

- Але ж вона така гарна… - я трохи знітився і відчув, як фарба заливає моє обличчя, як починають палати щоки. Таким дурнем я себе ще ніколи не відчував.

Моє безглузде становище, мабуть, розважало і веселило чоловіка, і він сказав ще пару масних грубеньких фраз і реготнув кілька разів із власних жартів.

Раптом у двері легенько постукали. Господар кинув погляд на двері, потім на мене, приклав вказівний палець до рота – в його очах ще грали бісики, а стрішкуваті брови піднялись трохи вгору. Він попрямував до дверей і відчинив їх. На порозі стояла… вона!

Моя прекрасна незнайомка. Я схопився і аж рвонувся вперед, та вчасно стримався і тільки ступив один крок. Серце калатало в грудях.

Так! Це вона! Вона! Тільки була якась інша, домашня. На тендітних плечах лежала велика синя хустка з пурпуровими трояндами і густими китицями. Русяве волосся було легенько заплетене у дві товсті коси, непокірні його пасма були підхоплені на голові білим кістяним гребінцем. У руках вона тримала якусь пошарпану книжку.



  • Ось… Ви просили…

Зненацька жінка угледіла мене, її ясно-сині очі трохи розширились, погляд сполохано метнувся вниз, в сторону, знову на господаря. Тонкі пальці аж побіліли – так міцно стиснула книгу. Вона з усіх сил намагалася вгамувати своє нестримне хвилювання, опанувати собою.

  • Варю ,- тим часом басив господар, - дякую! Невже відшукали?

  • Так… Одна була… Взяла під власну відповідальність…

  • О , та ви не хвилюйтесь. Я швидко поверну.

Вона лише кивнула головою.

  • Варю, та що з вами? – господар намагався взяти книжку, але жіночі пальці досі міцно стискали її.

  • Ой, вибачте…- вона відпустила книжку і якось безсило посміхнулася: - То я піду. Добраніч.

  • Добраніч. Ще раз щиро дякую!

Зачинивши двері, дядько якусь мить оглядав книжку, перегорнув кілька сторінок, підійшов до столу і поклав її біля купки інших книг. Повернувся до мене:

  • Люблю читати історію, знаєте…- він уважно подивився на мене, тоді на двері, тоді на свої капці і знову на мене. У його очах мелькнув якийсь здогад і знову застрибали бісики: - О-о-о! Я, здається, зрозумів, як ти сюди потрапив і де поділася твоя красуня.

Я підняв руку в напрямку до дверей і розкрив рота, але господар випередив мене:

- Це вона, - я не зрозумів, чи це було питання, чи просто ствердження. Я кивнув.

- Але ж як ? Варя? – брови господаря здивовано стали хаткою над переніссям.

Я здвигнув плечима, мовляв, не знаю, і благально подивився на нього.

- Ти, хлопче, просто переплутав двері у темряві. Це ж квартира, яку власник здає жильцям. Кожен винаймає кімнату. А коридор – спільний. Мої двері знаходяться поряд з дверима Варі. Судячи з усього, за нею ти сюди і приплівся.

Виявилось, що Іван Федорович, так звали господаря кімнати, читав у кріслі газети. Двері залишив від криті, щоб не пропустити Петра Семеновича, який винаймав із дружиною у цій же квартирі кімнату, щоб запросити його на партію в шахи. Не помітив, як заснув. А тим часом стемніло. А коли я, переплутавши двері, зайшов до його кімнати, він від шуму й прокинувся.



  • Але ж Варя?! – знову не вірив сам собі чоловік. – Тиха, скромна, добра і сором`язлива Варя заманює мужчину? А, може, ти брешеш? Може, це ти сам причепився до неї? Га?! – у голосі його з`явилися суворі командирські нотки.

Мабуть, я так витріщився на нього на знак своєї невинності, що його сумніви зникли вмить і безповоротно.

  • Та ти сідай, - махнув Іван Федорович рукою на канапу. Я слухняно сів.

  • Варя працює в бібліотеці університету. Живе одна. Вона – ангел, одна чистота. І щоб оце отак – мужчину з вулиці? – його чорні очі вже вкотре округлились і стали схожі на дві спілі сливи. Кущики брів поповзли вгору. Раптом він, видно, щось пригадав, посмикав себе за вухо і спинився довгим збентеженим поглядом на тій пошарпаній книжці, принесеній Варею. – Хоча-а-а… - потяг Іван Федорович.- Сусіди щось тут плели язиками… А я не надавав значення… Не вірив. А чув же інколи якісь звуки із сусідньої кімнати, неголосні, правда… Не звертав уваги. Ти ба, в тихому болоті…

Мені навіть здалося, що господар кімнати забув про мене, стурбований своїм неймовірним для нього відкриттям.

  • А може, це вона?- непевно обізвався я.

  • Хто?! – аж кинувся Іван Федорович. Довгим запитливим поглядом він, здавалося, заглядав у саму мою душу.

І тут мене наче прорвало. Я говорив, говорив, говорив… Бурхливо, емоційно. Захоплено вимахував руками, кивав головою… За кілька хвилин я виклав усе про свої невгамовні і вперті пошуки .

- А що?- сказав Іван Федорович, коли я замовк, - вона таки ж не лялька, а жива людина. А живому хочеться повноцінно жити в усіх смислах. І все одно вона самотня, не зустріла його, справжнього. А під скромною і привабливою зовнішністю вочевидь горить живий і нестримний вогонь її пристрасті. Може, ти якраз оту її родзинку і помітив. Може, у твоїх руках ще розкриється цей чудовий бутон…

Потім ми пили чай і зіграли в шахи. Іван Федорович у минулому дійсно був військовим. Він виявився хорошим і цікавим співрозмовником. Мешкав один: дружина померла, а діти жили окремо і, зайняті особистими турботами, рідко навідувалися до батька. Іван Федорович зізнався, що одразу помітив, що я себе поводжу не як злодій, а як людина, що потрапила у халепу. Дався взнаки життєвий досвід та уміння розбиратися в людях.

Коли я вийшов на вулицю, тепло попрощавшись із господарем, стояла тиха осіння ніч. Пресвітлий місяць спокійно і велично плив по небу, всіяному безкінечною кількістю блискучих зірок. Було щось незвичайне у його срібному сіянні. Я оглянувся на будинок. Від одного з вікон швидко відійшла і зникла в глибині кімнати тоненька жіноча постать. Щось підказувало мені, що це вона, Варя, моя прекрасна незнайомка. А ще оце «щось» говорило мені, що я сьогодні прийшов сюди вперше, але не востаннє. Так, так! Я повернуся! Завтра ж! І не переплутаю, а неодмінно постукаю у потрібні двері. А вона мені відчинить і синьооко посміхнеться: « Ти мене шукав? Я не ідеальна, я просто женщина».



Учням 6-го класу на уроці позакласного читання було запропоновано як домашнє завдання придумати власну версію походження назви річки Вовчої. Твором-оригіналом, із яким діти познайомилися під час уроку, була легенда «Ріка Вовча або помста грекині» із книги «Амазонки Дніпра» Олександри Кравченко.

Короткий зміст оригіналу:

Скіфський цар Скіл закохався у доньку багатого грецького архонта із Ольвії Селену. Закохані одружилися. Та не всі раділи цьому…

Для виконання завдання учні мали дотриматися таких вимог:

- фанфік має починатися словами з оригіналу: «Та не всі в Ольвії раділи одруженню Скіла та Селени»;

- розв`язка твору – утворення назви річки Вовчої.

c:\users\администратор\desktop\папка\новая папка фан\213c91b244a03646e34b959f9b717737_600x1000.jpg

Створені учнями роботи можна віднести до жанру Challenge(виклик), бо учням був запропонований сюжет і певні елементи для використання, вказані в умовах виклику.

Та не всі в Ольвії раділи одруженню Скіла та Селени. Саму наречену мучила таємна тривога. Вона ніколи і нікому про це не казала. Це була її давня таємниця. Коли Селені було вісім років, вона бігла вулицею і ненароком штовхнула якусь стару. Дівчинка не вибачилась, бо дуже поспішала. Ображена бабуся була злою чарівницею. Вона прокляла невиховане дівчисько. Прийшовши до Селени уві сні, стара сказала: «Ти одружишся зі скіфом і будеш причиною його смерті – він загине через тебе у нерівному бою рівно через три роки після весілля. А захочеш його врятувати – піди вночі, коли місяць буде уповні, до лісу на ту галявину, де ростуть вовчі ягоди. Побачиш, що буде…» Пройшли роки. Селена ніколи не забувала цей сон. І коли він почав збуватися, стривожилася. Вона дуже кохала Скіла і не хотіла його смерті. Два роки щасливого життя проминули, як мить. Ішов третій. І одної місячної ночі Селена наважилася. Вона пішла до лісу. Тільки зайшла між дерев, як відчула, що йде вже не з власної волі, а щось її веде. Звідусіль чулося вовче виття, але вона його чомусь не боялася. Ноги самі вивели Селену на галявину, посеред якої ріс розкішний кущ, а на ньому – добірні вовчі ягоди. Селена раптом відчула страшний голод. Вона зірвала одну ягідку, другу… Молодій жінці захотілося пити, вона побігла, дерева чіплялися за одяг, дерли руки, обличчя, ноги. Нарешті Селена вибігла на берег річки, упала на коліна, хотіла припасти до води і… вжахнулася! У світлі місячного сяйва на неї з води глянула страшна вовча морда. Нещасна торкала своє обличчя, руки, ноги, все тіло… О горе! Все було заросле густим сірим хутром. Вона качалася по траві, намагаючись скинути із себе огидну вовчу шкуру, та все було марно. Байдужий місяць холодно дивився на муки Селени та поступово блід: займався світанок. Знесилена Селена-вовчиця вийшла на кручу над водою, подивилась востаннє туди, де в ранковому тумані прокидалося місто, і кинулася у саму глибину ріки. Вода миттю проковтнула її навіки. Пастухи, які щойно вигнали худобу, з подивом і страхом спостерігали, як величезна гарна молода вовчиця стрибнула з урвища у воду. З тих пір і називають цю річку Вовчою.



Чопенко Марина

Та не всі в Ольвії раділи одру-женню Скіла та Селени. Грецькі воїни на чолі з Мероном відверто зневажали скіфського царя і глузували з нього. Вони прагнули, щоб Скіл назавжди зали-шив їхнє місто. Та скоро й нагода така трапилася.c:\users\администратор\desktop\папка\новая папка фан\be1a0903b2eb.jpg

Скіфському царю повідомили, що з полону щасливо повернувся його брат Перес і чекає зустрічі з ним. Та це була напівправда. Нічого не підозрюючи, Скіл з невеликою охороною відразу поспішив із Ольвії у рідну землю. Уночі на нього напав Мерон зі своїми воїнами, яких підмовив Перес. Згубивши брата, він без перешкод став царем скіфів.

Дізнавшись про смерть коханого, Селена поклялася помститися новому цареві. Проте вона не знала, як це зробити. Адже мала доглядати новонароджених дітей. Невдовзі їй наснився дивний сон. Її покійна мати попросила надіслати цареві Пересу срібну чашу, прикрашену перлами.



  • Це ж улюблена річ моєї матері! Як я можу віддати її своєму ворогу?! – розмірковувала молода жінка, прокинувшись. Та після довгих вагань усе ж виконала волю матері, розуміючи, що у своєму житті вона вже втратила набагато більше – коханого.

Отримавши прекрасний подарунок, новий скіфський цар був приємно вражений. Срібна чаша ніколи не була порожньою. По самісінькі вінця її наповнювало ароматне, терпке, червоне вино, яке давало силу і вроду кожному, хто скуштував хоч один ковток.

Бажаючи на собі випробувати чарівну метаморфозу, Перес обережно підніс до вуст повну чашу і зробив лише один ковток. Але у його руках то було вже не вино, а кров невинно убитого ним брата Скіла. Всю гірку чашу до дна треба було випити братовбивці. Докори сумління були настільки пекучими, що у повний місяць, який нагадував срібну чашу, Перес виходив у степ, подалі від скіфського стану, обертався на вовкулаку - і навколо чулося його тужливе, моторошне і протяжне виття.

Крім страшного гріха, вовкулаку мучила пекуча спрага. Адже на десятки верст широкого степового безмежжя не було жодної річки чи струмочка. Знесилений, він був змушений шукати порятунку. На дні глибокої балки розгрібав сухий пісок. Що глибше діставався, то ґрунт ставав вологішим. Раптом із-під землі пробився тоненький, холодний і прозорий ключ. Він повільно, але впевнено розтікався по дну балки. Згодом струмок перетворився на річку, яка дістала назву – Вовча.

Провора Юлія
Та не всі в Ольвії раділи одруженню Скіла та Селени. Гефест, син ремісника, був давно закоханий у Селену. Дівчина боялася цього хлопця. І недаремно. Він мав неприємну зовнішність: щось хиже, вовче було у його обличчі: у гострому погляді безбарвних очей, у кошлатих бровах, у міцно стулених із кутиками вниз губах і широкому носі. Люди говорили, що Гефест – вовкулака, бо не раз бачили, як місячної ночі хлопець кудись ішов із міста.

Гефест дізнався, що Селена вийшла заміж за скіфського царя. Але що міг удіяти простий чоловік? Гефеста охопила злість. Він задумав позбутися Скіла, щоб підкорити серце Селени. Якось увечері у безлюдному провулку Гефест підстеріг Скіла і напав на нього. Та не чекав ремісник, що скіфський цар настільки вправний воїн, що готовий до бою навіть у найнеочікуваніший момент. Скіл убив Гефеста.

А наступного дня у місті почалася паніка: прийшли вовки і стали нападати на людей, на худобу. Жителі Ольвії боялися вийти з будинків на вулицю. Особливо багато хижаків кружляло навколо будинку, де жили Скіл і Селена. І Скіл розповів дружині про учорашню пригоду. Згадала Селена все, що говорили люди про Гефеста, і зрозуміла, що вовки прийшли мститися за свого родича. Сказала Скілу. Послав скіфський цар гінця підземними ходами, аби той привів зі Скіфії військо на допомогу.

Через кілька днів прибуло скіфське військо і погнало вовків із міста. Довго переслідували хижаків степом, убиваючи тих, що ослабли і відстали. Нарешті дійшли до великого урвища. Вовки збилися на краю безодні: їм більше не було куди тікати. Скіфи наступали, вовки один за одним почали падати униз, прямо у степову річку, яка протікала на дні урвища. Коли на краю урвища не залишилося жодного хижака, скіфи глянули вниз: жодного вовка не було видно : усі втопилися. З того часу називають ту річку Вовчою.



Железняк Анна

Та не всі в Ольвії раділи одруженню Скіла та Селени. Одна скіф`янка була давно закохана у Скіла. І коли він одружився з грекинею, зата-мувала злість. А молоде подруж-жя жило щас-ливо. Через два роки після весілля Селена народила гарну дівчинку. Одного разу, коли дитина гралася на подвір`ї, мстива скіф`янка украла її, понесла за місто і покинула на березі якоїсь річки. Селена і Скіл підняли на ноги усе місто. Пошуки тривали два дні. Не знаходячи дитину в місті, розширили пошуки за його межі. Та ось, майже зневірившись у тому, що побачить ще коли-небудь доньку, Селена помітила здалеку якийсь рух на березі степової річки. Підійшовши ближче, молода жінка угледіла свою доньку, брудну, але щасливу. Дівчинка весело гралася з двома вовченятами під пильним наглядом старої вовчиці. Побачивши Селену, вовчиця вишкірила зуби. Що робити? Як забрати дитину? І тут до Селени підійшов Скіл, а з ним – воїни та міщани. Селена покликала доньку. Дівчинка радо побігла до матері. А вовчиця не посміла завадити – побоялася людей . З того часу ту річку називають Вовчою. c:\users\администратор\desktop\папка\новая папка фан\131974821.jpg



Рибалка Ангеліна

Та не всі в Ольвії раділи одруженню Скіла та Селени. Нашептали вороги у вуха молодій дружині, що Скіл її не кохає, що має іншу любов. Не вірила Селена, мучилася, але спитати у нього не наважувалася. Одного разу Селена поїхала до батька у гості та й повернулася раніше, ніж обіцяла. Не знайшла Скіла в будинку і пішла у сад. Тихо йшла і почула розмову, яка линула з альтанки, густо обплетеної виноградом. Скіл освідчувався у коханні! Кому?! Селена не бачила… Вона вже нічого перед собою не бачила! Бігла, не розбираючи дороги…

Ніхто не знав, куди і чому зникла Селена, звідки повернулася вона через два роки у батьківський дім. Розповіли їй, що не довго сумував за нею Скіл, одружився, скоро у нього має народитися дитина.

Селена гуляла в саду. Всі її думки були про Скіла. Погляд жінки упав на велику клітку, у якій сидів вовк, принесений колись батьком із полювання ще малим вовченям. Тепер це був дорослий звір, якого невідомо для чого батько тримав у клітці. «Хай же твоя дитина буде схожа на вовка і зробить твоє життя таким же нестерпним, яким ти зробив моє!» - раптом випалила Селена. Сказала, викидаючи з себе негативні емоції… У недобрий час сказала… Так і сталося. У Скіла народився син. І зовні, і за характером він нагадував вовка. Немало прикрощів завдав батькам і всім, хто його оточував. Люди так і прозвали хлопця – Вовк. Самотній був і полюбляв він проводити багато часу біля води. Облюбував у Скіфії степову річечку. І коли бував там із батьком, все сидів на її березі. Якось хлопець зник. Через кілька днів знайшли його, мертвого, на березі улюбленої річечки – винесло на берег утопленика. Як він утопився – досі ніхто не знає, тільки з того часу називають ту річку Вовчою.



Головко Софія
Познайомившись із прекрасним віршем Ліни Костенко «Кольорові миші», шестикласники виявили глибоку зацікавленість його змістом, основною думкою, а найбільше – образом головної героїні Анни. Тому додому діти отримали завдання уявити, що їм пощастило зустріти Анну, і пофантазувати, про що б вони з нею поговорили, діалог записати.

Крізь шум століть

Ficlet (фіклет)

Із густого сизого туману повільно вимальовується постать маленької худорлявої дівчинки. Вона підходить ближче. Щось знайоме вгадується у блідому личку, великих зелених очах. Я йду назустріч.


  • Хто ти і звідки?- запитую в неї.

  • Я – Анна з Вишгорода, - неголосно проказує вона.

  • Такою я тебе і уявляла, - схвильовано кажу й приязно усміхаюсь.

  • Мене ти знаєш? Звідкіля?Адже між нами пролягли століття… - запитує й дивується водночас.

  • Читали ми про тебе на уроці. Легенда крізь віки дісталася до нас. Скажу відверто, що обурювались всі. Хіба є злочином – в уяві оживити мишеня з багряного кленового листочка?!

  • Ти так гадаєш? Сусід мій думає інакше. Він розлютився, що його дітей збиваю із пуття. За те й позвав до суду.

  • Чому тебе боявся твій сусід, мені вже зрозуміло. Він був звичайний, в нас ще кажуть «сірий». Твоя фантазія, яскравість, небуденність його лякала.

  • Вас за таке карають?

  • Це зовсім не провина. У нас це зветься «креативність» чи творчість небайдужої душі. Таких людей, як ти, не так уже й багато, їх називають «білими воронами». А наші судді строгі могли б безжальний вирок винести мені.

  • Поганий той закон, який карає беззахисну дитину-сироту лише за те, що не така, як інші. Але втішає, що в скрутну хвилину ти мала рідну душу й захисницю-спільницю, яка силою фантазії своєї допомогла тобі протистояти буденності і сірості, уникнути безглуздя вироку.

  • Про кого ти говориш?

  • Я маю на увазі Ліну Костенко. Вона і гордість нації, і берегиня, чий поетичний дар позначений романтикою і яскравістю фантазії. Її грайливий чорний кіт «залив чорнилом вирок на папері».

  • Оце й допомогло мені. Як вчасно він з`явився!..

  • Няв! – чую крізь сон.

Розплющую очі. Надворі білий день. Яскраве сонце розсипало самоцвіти на пухнастому сніжно-білому килимі.

У шухляді письмового столу шарудять кольорові миші, подаровані Анною.



Юлія Провора
П`єса Івана Карпенка-Карого «Сто тисяч» завжди подобається дітям. Їх захоплює інтрига, вони з нетерпінням чекають розв`язки. Учні висловлюють цікаві судження про героїв твору, їх поведінку, світогляд, спосіб життя. Охоче міркують про те, яку роль грають гроші у людському житті і як мало б бути в ідеалі. Тому після вивчення п`єси «Сто тисяч» були такі, які із запропонованих на вибір домашніх завдань вибрали написання фанфіку.

«Кохання чи гроші?..»

POV (Point of view)

Учора батько наказав мені їхати до Пузиря та придивитися до його дочок, хоче, щоб я одружився із якоюсь. І привід придумав підходящий: придбати свиней хорошого заводу для господарства. «Їдь, - каже,- Романе, та одягнися у святковий одяг. Пузир – хазяїн, із таким породичатися було б добре». Я був ошелешений! Батько ж добре знає, що я кохаю Мотрю, а вона мене. І мати рада такій невістці. Мотря… Вона ж така!.. Гарна, добра, ніжна… Коли я з нею, хочеться співати. Відчуваю таку силу, таке бажання жити, робити – весь світ би перевернув. Ось недавно їздила на три дні до родичів, так я мало не вмер. Без неї наче й сонце не так світить, і небо не таке голубе, і всяка робота з рук валиться, і дратуюся з найменшого приводу або й без нього. А яка ж Мотря хазяйка : роботяща, вправна, усе в її руках кипить! Чим же вона батькові не до вподоби?! А-а-а, наймичка ж, безприданниця … Та чи нам немає що їсти, чи нічого вдягти?.. Маємо ж і господарство, і земля є!.. Так йому мало!.. Ех! Та я вирішив не сперечатися, не сваритися . Думаю, поїду, не буду поки батька сердити, хай думає, що я послухався його. Куплю свиней, а там щось придумаю. А від Мотрі я не відступлю! Хай що хоче робить! Що він мені зробить найгірше? Вижене? Позбавить спадку? І хай! Руки є, голова на плечах, підемо з Мотрею в найми – заробимо. Поїхав. І Бонавентура зі мною, як батько наказував. Бачив Пузирівен: одягнені по-панському, говорять французькою, у садочку прогулюються. На простого мужика, як я оце, і бровою не ведуть. Тай сам Пузир, дарма що недавно був простим селянином, зазнався так, що й говорити не хоче – помічників посилає. Посадив мене обідати на кухні. Я спочатку образився, а потім наче очі розплющилися: та це ж добре! Це ж просто чудово! Пузир не хоче такого зятя, як я! А мені його розпещені дочки не потрібні! Нащо мені його гроші? Я простий чоловік, мені хочеться просто спокійно жити, працювати, кохати, а не бути попихачем у багатого тестя та примхливої жінки. Бонавентура страшенно дивувався, що я такий щасливий їхав із отих невдалих оглядин. А батько страшенно розсердився. Ох і скипів! Лють так і бризкала з його очей! А я ледве стримувався, щоб не розсміятися. Та нічого, пересердиться… О доле! Дякую тобі, що ти на моєму боці! Спасибі, Боже, що помагаєш мені! Одне погано: Мотря взнала, куди і чого я їздив, розсердилася. Ох і дівка! З перцем! Треба буде вмовити її вислухати мене. Ой, не можу я Мотрю втратити! Піду пошукаю її.



Безкоровайна Анастасія
c:\users\администратор\desktop\i.jpeg

Буду справжнім господарем

Приквел


ДІЯ І

Селянська хата. Небагатий інтер`єр. Хлопчик Роман (шести років) грається біля печі. Параска,його мати, порається біля столу. Заходить Герасим – господар.



Герасим: Параско, ану приготуй мені щось у дорогу, їду з кумом Савкою у

місто на базар.



Параска: Оце тобі! А чого ж?

Герасим: Хочу продати трохи зерна. Спасибі Богу, урожай цього року гар-

ний: є що і в комору покласти, і на податки, є й лишки – можна

збути. Куплю тобі, Парасю, нову хустку та справлю нові чоботи.

Пригортає дружину, Параска щасливо усміхається. Підбігає Роман, обнімає батьків.



Герасим: І тобі, синку, щось привезу.

Роман: Тату, бубликів і цукерок!

Герасим: Добре, добре!..

Параска: Тобі все цукерки! І тобі б чобітки придбати!

ДІЯ ІІ


Подвір`я біля хати. Параска стоїть біля тину, тримає за руку Романа. Герасим заїздить у двір на підводі, у яку запряжений один білий кінь. Герасим ховає очі, намагається не дивитися на дружину і сина.

Герасим: Чого ви тут стоїте? Вже темніє… Чи вже всю роботу переробили?

Параска: Та тебе ж чекаємо! Як же ти?.. Переживаємо.

Герасим: Ну то йдіть до хати. Я зараз коня розпряжу, нагодую та напою і теж

прийду. Дуже я втомився, хочу спати.

Повів коня, порається біля конюшні.

Роман: Тату...

Параска: Тихо, синку, почекай… Тато втомився…

Роман: А як же гостинці?

Параска: Ось у хату прийде – спитаєш. Біжи.

Роман побіг до хати. Параска сама.



Параска: Щось не те. Приїхав, в очі не дивиться… Чи не трапилося чогось?

З усього видно, що ніяких обіцяних гостинців немає. Та про мене!..

Аби всі здорові були. Ото тільки малий так чекав цукерок і бубли-

ків… Ох, оте вічне безгрошів`я! Відколи одружилися – ледве зводи-

мо кінці з кінцями. Спасибі моєму батькові, хоч на хату допоміг

стягнутися. А цього року так уродило в полі – і на тобі! Щось тра-

пилося! Щось таки трапилося!

ДІЯ ІІІ

Герасим заходить у хату. Параска і Роман сидять столом, на якому стоїть вечеря, чекають його. Герасим мовчки сідає і починає їсти. Всі їдять. Потім Роман встає і підходить до батька. Герасим дивиться на нього, гладить по голівці, дістає з кишені бублик і дві цукерки. Хлопчик усміхається, бере гостинці, обнімає батька і біжить на піч. Параска теж усміхається. Підпирає рукою щоку і дивиться на всю цю сцену щасливими очима.

Герасим: Парасю… Я нічого тобі не привіз…

Параска: Та бачу…Все боюся спитати: що трапилось? Як ти з`їздив? Чи про-

дав зерно, чи в тебе його вкрали, що ти приїхав, як та хмара?



Герасим: Та ні… Все добре. Зерно я продав, грошей узяв. Тільки…

Параска: Що «тільки»?

Герасим: Хотів я іти на базар, щоб гостинців купити…

Параска: Та кажи ж! Чого замовк?

Герасим: Так от! А кум і каже мені: « А пішли в шинок та вип`ємо за те, що

так добре торгувалося». Пішли. Та тільки пригубили, аж чую, як

поряд два солідні пани ведуть розмову про землю. Я став прислу-

хатися. А вони, чую, говорять про нові умови, нові часи, про те, що

вже багато хто з дворянства випродує землю, бо повлазили в борги.

І ціну велику не ломлять, задешево продають, бо терміново треба

борги повернути. А хто спритніший та верткіший – скуповують

земельку та в пани вибиваються.



Параска: І що?

Герасим: Парасю! Дурна бабо! Отут я і зрозумів: це мій шанс! І на виру-

чені гроші вирішив купити кілька десятин землі. Одразу пішов із

шинку. А кум, як оце ти, дивився на мене круглими очима, біг слі-

дом та не міг уторопати, що сталося. А коли зрозумів, то ще й під-

казав, хто тут поблизу продає землю.

Параска: То ти хочеш купити ще землі?

Герасим: Уже купив! Ось і купча в мене є! Зразу поїхали з кумом до людей і

я купив сім десятин. Ех! На більше грошей не вистачило! Парасю

моя, хоч ти й без нових чобіт сьогодні зосталася, так земелька нам

дасть завтра набагато більше.



Параска: Так ото ти того був сердитий?

Герасим: Та не сердитий! Нервував…Думав, що ти не зрозумієш. Будеш

гризти мене… А я ж про майбутнє думаю, про сина он…



Параска: Любий мій! Та я ж думала, що якась біда трапилась! А ти такий…

То й добре, то й добре…

Герасим і Параска обнімаються, він їй щось шепоче, вона щасливо сміється.

ДІЯ ІV


Поле за селом. Герасим і Параска ходять по межі. Потім підходить кум Савка.c:\users\администратор\desktop\33bb230db464120a4c4434c5f6fe6bf4.jpg

Параска: Оце тепер наша земля?

Герасим: Так! До того ліска все наше. Казав кум, що тут добре родить! Та ти

тільки глянь – який чорнозем! Аж хочеться вже стати до плуга.



Параска: То все добре – тільки ж важко буде: як же встигнути його вчасно

обробити?



Герасим: Та чого там! Руки – ось вони! Сила є! Все устигну! Я не звик довго спати.

Савка: А що, куме, - любуєтесь новопридбаним полем?

Герасим: Атож, куме, з Божою і вашою поміччю прикупив. Та оце привіз

жінку, хай подивиться.



Савка: Дивіться ж, кумонько, тепер вам треба чоловіку удвічі більше їжі

готувати та годити. Такого господаря ще пошукати! Бачте, як дбає про

вас і про сина?

Параска: Атож, атож. Аби тільки не надірвався.У нас немає за що помічників

наймати.


Герасим: Буде! Колись буде! Я готовий недоїдати, недосипати, але я стану

справжнім хазяїном! І худоби в мене буде чимало, і землі надбаю!

А синові колись не соромно буде і до царівни сватів заслати!

Параска: Оце придумав! Таке вигадав!

Усі сміються. Завіса.



Сергієнко Олександр

Важким для сприймання учнів є роман Пантелеймона Куліша «Чорна рада». Романтичний мотив дороги, що є композиційним стрижнем твору, сприяє створенню широкої багатопланової картини українського суспільства напередодні Ніжинської ради, дає можливість читачу побачити різні верстви населення, їх настрої, прагнення та взаємовідносини, допомагає зрозуміти причини незадоволення народних мас і закономірність результату виборів гетьмана під час Чорної ради 1663 року. Тільки скурпульозна робота учителя підчас уроків допоможе учням усвідомити зміст твору, його головну думку, справедливо оцінити вчинки героїв та наслідки їх діянь, зрозуміти позицію самого автора роману. Аби спонукати дітей до осмислення цієї історичної події, до усвідомлення того уроку, який дала вона нашому народу, щоб не повторилося таке в історії України (адже ми також виховуємо майбутніх політиків і виборців і навчаємо в усьому робити зважений, обдуманий вибір, спрямований у майбутнє), пропонуємо пофантазувати і домислити окремі моменти роману.

Яким Сомко. Думки в темниці

Vignette (віньєтка)

Покриту мороком темницю неначе пропалював жагучий погляд Сомка. Із темного кутка, як іскри вогню, блискали очі, сповнені журби і задуми. Промінь сонця на стіні – єдиний, хто міг вислухати, розрадити своїм світлом і теплом. Так проходили дні, нічого не змінювалося, лише рої думок у голові колишнього гетьмана не давали спати, їсти, дихати. Гіркий смуток тяжко здавлював серце. «На що стала схожа Україна?! Суцільна руїна, море смертей людських. Пустка залишилася від держави. Братчики, козаки, не змогли ви розпізнати Брюховецького поганого, довірилися йому… Не зуміли вберегти неньку нашу… Але ви не винні! Це я, зарозумілий дурень… Як туману в очі хтось наслав: не бачив, що діється на Вкраїні, що на шмаття її рвуть, що людей обдурюють, що кривда панує. Ох… А скільки планів на майбутнє було, а мрії які про щасливу долю Батьківщини здавалися такими близькими!.. Все загинуло, потонуло, як у річці глибокій». c:\users\администратор\desktop\i.jpeg

Пройшла година, а Сомко непорушно сидів. Здавалося, що він задрімав. Ні!.. То лиха година його так скувала. А в голові не переставали роїтися думки: « А може, якби схаменувся вчасно, не було б цих міжусобиць, кровопролиття нестерпного. Може б, і не став Брюховецький гетьманом, якби я послухався Шрама, може…» Гаряча сльоза прокотилася по кам`яному обличчю в`язня, аж руки затремтіли. Раптом, як свіжий ковток повітря, сяйнула думка: « Боже, чи не марно я відмовився втікати, коли приходив Кирило Тур? Принаймні треба було спробувати повернути все назад. Кирило – козарлюга іще той, характерник, вийшов би і з темниці, обдурив би, обвів би круг пальця попихачів Брюховецького! А я зумів би підняти людей, щоб відстояти землю нашу, старі звичаї відновити, придушити ворога мого, щоб припинити хаос цей!.. Та не було б із цього пуття… Не хочу я одного проти другого ставити і за своє гетьманування кров точити… Знову чвари почнуться, ворожнеча …

Напевне, тільки бідою людей навчити можна». Із очей Сомка текли сльози. Він повільно опустив очі, погляд упав на кайдани, якими були сковані руки й ноги, подивився у заґратоване віконце: «Пробач мені, Україно, пробачте, люди прості, що не зміг виправдати ваші сподівання, не зберіг землю рідну, що дозволив текти рікам крові та вас обманути, за те що жахіття на Україні по собі залишив…» Яким підійшов до ґрат, сумно усміхнувся. Сонячний промінь весело і безтурботно заграв на обличчі учорашнього гетьмана. Він не знав, що світить Сомкові востаннє.



Швидь Анна

Знову в дорогу

Драббл (drabble)

Останній світанок у Чорногорії. Кирило Тур ішов стежкою, ведучи коня. Рухався на схід, назустріч сонцю. Додому!

Залишаючи Україну, козак не думав, що захоче повернутися. Носив у собі цю тугу весь час. Лише Богдан – побратим – бачив її у Кирилових очах. Тільки він знав, що якось уранці Тур і його кінь зникнуть з його подвір`я назавжди. c:\users\администратор\desktop\i.jpeg

Кирило скочив на коня. Тільки вітер у вухах… Що його так тягло? Мати? Січ козацька? Не мав сили шукати відповідь…

Раптом думка блискавкою сяйнула. Так натяг повідок, аж кінь став дибки. Леся! Серце вело його в Україну! Леся?! Чужа дружина! Ні!!!

Кирило повернув коня на Крим…



Мордович Таміла

Розробка уроку української літератури в 10 класі

Повість М.Коцюбинського «Тіні забутих предків». Благотворний вплив кохання на спілкування. Створення діалогу на задану тему
Мета: познайомити учнів із фанфіком як різновидом масової літератури, його жанрами та особливостями створення, навчити створювати фанфіки; розвивати творчу уяву дітей, фантазію, уміння відчувати мовний колорит твору; виховувати глибоке розуміння кохання, гуманізм, оптимізм як важливі духовні цінності. c:\users\администратор\desktop\папка\новая папка фан\1347023584_88591.jpg

Тип уроку: урок розвитку зв`язного мовлення .

Перебіг уроку

І. Мотивація навчальної діяльності.

Слово вчителя

«Хто щасливий? Той, хто дає багато, а бере найменше. На чиїх слідах виростають найкращі квітки, хто по своїй дорозі розкидає для вжитку всіх самоцвіти…»Говорячи ці слова , письменник Михайло Коцюбинський не думав, що одним із чудових самоцвітів, який досі чарує людство, стане його повість «Тіні забутих предків». У ній оживають ліс, гори, Черемош, оживають незвичайні герої. Оживає казка. Казка добра і зла. Казка любові і ненависті. І цій казці немає ні початку, ні кінця. «Тіні забутих предків» - лебедина пісня кохання, не надуманого, природного, чистого, щирого, прекрасного. Тому епіграфом пропоную взяти слова Василя Симоненка:

Мені здається, - може, я не знаю,-

Було і буде так у всі часи:

Любов, як сонце, світу відкриває

Безмежну велич людської краси.

Будь-які людські стосунки неможливі без спілкування. Створення діалогу сприяє удосконаленню вміння відтворювати красу, глибину людських почуттів через спілкування.
ІІ. Цілевизначення і планування.

Слово вчителя.

Отже, кожен із вас сьогодні має можливість стати співавтором відомого письменника, доповнивши його твір своїм діалогом. Це – спроба пера, вияв індивідуальності, натхненна і наполеглива праця над словом.



Ви будете знати: - про фанфік як жанр масової літератури, особливості

його створення;

- про роль фанфіків у розвитку творчої уяви, фантазії

людини.


Ви вмітимете: - створювати фанфіки;

- відчувати мовний колорит твору-канону;

- виявити фантазію, уяву;

- показати внутрішній світ душевно багатих героїв;

- усвідомити красу глибокого почуття кохання, його

благотворний вплив на спілкування;

-усвідомити гуманізм, оптимізм як важливі духовні

цінності.

Якщо наші цілі співпадуть, результати будуть цікавими для вас.
ІІІ. Повідомлення теми й мети уроку.
ІV. Опрацювання матеріалу.


  1. Словникова робота.

З`ясування поняття «фанфік».

Повідомлення заздалегідь підготовленого учня про фанфік як різновид масової літератури (жанри, обсяг, приклади тощо).

  1. Побудова асоціативного куща: ключове слово «кохання».

V. Створення фанфіку.

1. Слово вчителя.

Прослухавши уривок із повісті «Тіні забутих предків», уявіть, що Іван і Марічка таки зустрілися. Пофантазуйте: про що б вони говорили? Запишіть цей діалог.

«[Іванові] зробилося іще сумніше. Схотілося сонця, веселого шуму ріки, теплого хатнього духу, розмови. Жаль ухопив серце, солодка туга. Згадки почали його заливати та хвилюватись перед очима. І раптом почув він тихе: «Іва-а!» Хтось його кликав. О! Знову: «Іва-а!» Марічка? Де вона взялася? Прийшла на полонину? Вночі? Заблудилась і кличе? Чи, може, йому причуди лось? Ні, вона тут. Серце калата в Іванових грудях, але він вагається ще. Куди іти? І знову, утретє, долітає до нього звідкись: «Іва-а!..» Марічка… вона… напевно…Він біжить навпростець, без стежки, туди, звідки чув голос…»
c:\users\администратор\desktop\папка\новая папка фан\000007b.jpg
2.Самостійна робота учнів.
3.Читання створених фанфіків за бажанням.
Біжить навмання, крізь темряву, не бачачи нічого перед собою. Один її голос все звучить у вухах і, як йому здається, в усьому світі. А Іван боїться, що голос змовкне, а він не встигне…Раптом перед ним постала світла постать. Вона. Марічка.


  • Іванку! Коханий!..- Марічка дивиться на нього широко розкритими очима, наче хоче увібрати усього його тим поглядом.

  • Марічко! – Іван ніжно обіймає її. Вони обоє чують, як б`ються їхні серця. – Звідки ти? Чому тут?

  • Не змогла я без тебе, Івасику, прийшла, прилетіла…

  • Я так довго чекав цієї миті! Мріяв про зустріч з тобою… Але шлях сюди довгий і небезпечний. Невже ж ти сама його здолала?

  • Сама … Але я не боялася. Я ж до тебе йшла. Мені і вдома без тебе страшно, а з тобою всюди спокійно.

c:\users\администратор\desktop\папка\новая папка фан\post120090_img1.jpg

  • Я б не пережив, якби з тобою щось сталося.

  • Мене твоя любов охороняла.

  • Я тебе тепер нікуди не відпущу, моя пташко, моя квітко.

  • А я й сама не піду, хоч би ти мене і гнав.

  • Ось закінчимо тут усю роботу та й підемо додому. Я зашлю сватів до твого дому. Матимемо своє гніздечко… Та все в нас буде добре! Віриш мені?

  • А так…Іванку! Мій любий! Я батькам у ноги впаду, я скажу, що без тебе не житиму – світ за очі піду, помру від нудьги!..

  • Не говори так, кохана. Не звірі ж вони…

Вони сиділи одні-одні серед пустої полонини, а над ними висів темно-зоряний килим, по якому плив жовтий місяць – єдиний свідок цієї розмови.

Буглак Анастасія
VІ. Підсумок уроку.


  1. Рефлексія. «Мікрофон».

  2. Оцінювання.

  3. Слово вчителя.

Є слово на світі, як диво світанн,

І звабне, і ніжне – кохання. Кохання.

В.Письменний

Іванові і Марічці судилося стати українськими Ромео та Джульєттою. Іхнє кохання розтопило чорну злобу, звело нанівець родову помсту. Кохання удосконалює людину, робить її чутливою, щирою, душевно багатою, гуманною. Нехай кожному з вас у житті зустрінеться справжнє щасливе кохання.


VІІ. Домашнє завдання. Виконати одне із запропонованих завдань:

  1. Розіграти складений під час уроку діалог.

  2. Виготовити презентацію «Іван і Марічка – українські Ромео і Джульєтта».

  3. Скласти міні-твір «Лист вдячного читача письменнику Михайлу Коцюбинському».



Джерела, використані y роботі:


  1. Лист Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України від 01.06.2012 р. № 1/9-426 «Щодо інструктивно-методичних рекомендацій із базових дисциплін».




  1. tsybulyanskabigmirnet.blogspot.com




  1. skripnikmarina.ucoz.ua


k:\картинки\i.jpegи.jpeg

Для нотаток

k:\картинки\i.jpegр.jpeg



Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка