Епос, трагедія, а далі комедія, дифірамбічна поезія



Скачати 473.35 Kb.
Сторінка1/3
Дата конвертації18.01.2018
Розмір473.35 Kb.
  1   2   3

АРІСТОТЕЛЬ

Поетика

I

Предметом нашої розмови буде поезія та її види, зна­чення кожного з них і те, як треба опрацьовувати фабулу, якщо хочемо, щоби поетичний твір був художній; далі роз­глянемо питання, зі скількох і яких частин він складається, а також усе інше, що стосується нашої теми. Отже, почне­мо, звичайно, з найістотнішого.

Епос, трагедія, а далі комедія, дифірамбічна поезія1, більша частина флейтової і кіфаричної музики — усе це вза­галі наслідувальні мистецькі форми. Відрізняються вони од­на від одної трьома моментами — різними зображальними засобами, різними предметами та способом зображування.

Подібно до того, як деякі митці відтворюють шляхом наслідування численні предмети — одні кольорами й фор­мами, інші — голосом, завдяки майстерності або вправі, так само й у всіх названих видах поетичної творчості від­творення відбувається за допомогою ритму, слова й мело­дії, причому користуватися цими засобами можна всіма зразу або кожним зокрема.

Мелодією і ритмом користується флейтова та кіфарична музика, а також інші види музики такого самого значення, наприклад гра на сопілці. За допомогою ритму, без мелодії, здійснюється наслідування в танці, тому що танцюристи своїми ритмічними рухами відтворюють характери, почут­тя, дію.

Мистецтво, яке користується лише словом — прозою або віршем, — уживаючи у вірші різні комбінації розміру або тільки один його вид, ще й досі не знайшло одностай­ного визначення2.

Адже не маємо загальноприйнятої назви для мімів Соф-рона і Ксенарха3, ні для сократівських діалогів4, ні для тво­рів, написаних ямбічним триметром5, елегійним дистихом6 та іншими віршовими розмірами. Через те дехто, ототож­нюючи поетичну творчість із віршовою формою, одних письменників називає елегіками, інших епіками, беручи за критерій не спосіб відтворювання, а просто віршовий роз­мір. До поетів вони зараховують навіть тих, що віршем пи­шуть на медичні або природничі теми, тоді як у Гомера й Емпедокла7 немає нічого спільного, крім віршової форми. Але першого справедливо можна вважати поетом, а друго­го — швидше природознавцем, ніж поетом. На такій самій

основі доведеться назвати «поетом» кожного, хто писав би, застосовуючи всі можливі віршові розміри, як це робив Хремон8 у своєму епосі «Кентавр», що став сумішшю всіля­ких розмірів. Наведених тут прикладів досить.

Проте трапляються такі види поезії, у яких можна поба­чити всі названі засоби зображення, тобто ритм, мелодію і віршований розмір. До них належить дифірамбічна поезія і номи9, трагедія і комедія. Між ними є та відмінність, що в ди­фірамбі й номах поети користуються всіма засобами одно­часно, а в трагедії й комедії — окремими. Ось таку різницю я вбачаю між різними видами поезії щодо засобів зображення.

II

З уваги на те, що поети показують людей у дії, ці люди обов'язково повинні бути або добрі, або погані, бо поведін­ці людини завжди дають таку характеристику, зваживши, що люди різняться між собою чесністю або нечесністю. От­же, зрозуміло, доводиться зображати людей або кращими, або гіршими за нас, або такими, як ми. Так роблять живо­писці. Наприклад. Полігнот10 зображав людей кращими, Павсон" — гіршими, ніж вони насправді, а Діокісій12 пока­зував їх такими, якими вони є в дійсності. Зрозуміло, що кожна з наведених форм зображування матиме свої особ­ливості; вона настільки буде відрізнятися від інших форм, наскільки відтворюватиме інші предмети. Адже й у танці, грі на флейті чи на кіфарі можуть виникнути подібні від­мінності; те саме стосується і прози, і простої поезії. Так. Гомер показує людей кращих, Клеофонт13 — звичайних. а Гегемон із Фасоса14, перший представник пародії, і Ніко-хар, автор «Деліади»15, — гірших, ніж вони є насправді. Те саме явище спостерігаємо й у дифірамбічній поезії та но­мах. Тут також можна зображати негідників, як це робить Аргант, або найкращих людей, як це робить Тімофей і Фі-локсен у «Кіклопах». У цьому саме й полягає різниця між трагедією і комедією: у комедії намагаються показати лю­дей гіршими, а у трагедії — кращими від сучасників.



Ill

Третя різниця між видами поезії полягає у способі зображення якогось предмета. Адже можна за допомогою тих самих засобів відтворювати ті самі предмети, або

розповідаючи за манерою Гомера вустами іншої особи, або від себе самого, не замінюючи себе іншим, або показуючи зображених осіб у дії.

Отже, як ми вже сказали на початку, різниця в зображу­ванні полягає в трьох моментах: у засобах, у предметі й у способі художнього зображення. Згідно з цим Софокла17 можна б порівняти, з одного боку, із Гомером, оскільки во­ни обидва зображають благородних людей, а з іншого — із Арістофаном18, оскільки один і другий показують людей у дії, причому в драматичній дії. Через те їхні твори, на дум­ку декого, називаються «драмами» (тобто «діями»), бо вони відображають людей у дії.

На цій підставі дорійці19 претендують на винахід траге­дії й комедії. Комедію створили вперше мегарійці20 в Елла­ді, коли в них установилася демократична влада, та сици-лійські греки, тому що звідси походив Епіхарм21, який жив значно раніше, ніж Хіонід і Магнет22.

Творцями трагедії вважають себе дорійці з Пелопонне­су, посилаючись на мовні аргументи; мовляв, тільки вони навколишні села називають «комами», а афіняни — «лема­ми». Вони твердять, що комедіанти називаються не від слова «комазейн» — бенкетувати, — а від того, що вони хо­дили скрізь по селах («комах»), бо в містах ними нехтували. До того ж і поняття «діяти» по-дорійськи означає «дран», тоді як у афінян — «праттейн». Отже, того, що тут сказано про різниці в зображуванні, досить.



IV

На наш погляд, поезію породили дві, причому зовсім природні, причини. По-перше, властивий людям з дитинс­тва нахил до наслідування; власне вони тим і відрізняють­ся від усіх інших живих істот, що вони наділені винятковим хистом наслідувати, завдяки якому набувають перші знан­ня. По-друге, усі люди знаходять задоволення в насліду­ванні. Доказом цього є щоденний досвід: ми з приємністю оглядаємо докладне зображення того, на що в дійсності ди­витися неприємно, як-от, наприклад, зображення осоруж­них звірів або трупів.

Причина тут у тому, що здобування знань дає велику на­солоду не лише філософам, а й іншим людям, з тією тільки різницею, що останні сприймають їх поверхово. Ось чому,

оглядаючи картини мистецтва, люди відчувають приєм­ність, бо при цьому вчаться і замислюються над тим, чим є кожна картина й хто на ній зображений. Якщо хтось не ба­чив раніше предмета зображення, то насолоду йому дасть не саме відтворення, а технічне виконання, кольори або ін­ші засоби.

Тому що людині притаманні схильність до наслідування. мелодія і ритм ( щодотого, що віршові розміри є частинами ритму, — немає жодного сумніву), ще в давні часи люди, наділені природними здібностями, створили поезію з імп­ровізації і дедалі її вдосконалювали. Поезія розподілилася на два напрямки відповідно до індивідуальних особливос­тей поетів: поважніші з них відтворювали благородні вчин­ки й благородних людей, менш серйозні зображували вчинки нікчемних людей. Перші складали гімни й по­хвальні твори. До Гомера ми не можемо назвати жодного такого твору, хоч поетів, очевидно, було чимало; але, почи­наючи з доби Гомера, можна навести не один твір, ось хоч би «Маргіт»23 та ін. Тоді саме виник відповідний віршовий розмір, який тепер має назву ямбічного (ущипливого), то­му що віршами, написаними цим розміром, дошкулювали один одному. Так, одні поети присвятили себе героїчній поезії, інші — ямбічній.

Гомер був найвидатнішим представником не лише по­важної поезії як незрівнянний автор чудових поем і тво­рець образів, сповнених драматичної сили, але й основопо­ложником комедійного жанру, через те що він показав у драматичній формі не ганебне, а смішне. Саме тому «Мар-гіт» має такий самий зв'язок з комедією, як «Іліада» й «Одіссея» — з трагедією.

З того часу, коли з'явилася трагедія й комедія, поети, ко­жен залежно від своїх природних смаків, зверталися до од­ного з двох напрямків у поезії: одні, замість того, щоб стати ямбографами, стали комедіографами, інші, замість того, щоб стати епіками, стали трагіками; бо в наш час ці поетич­ні форми мають більше значення і повагу, ніж перші.

Окремого дослідження потребує питання, чи трагедія, як сама собою, так і щодо вимог сцени, досягла вже в усіх своїх видах високого розвитку, чи ні. Трагедія і комедія ви­никли спершу з імпровізації; перша від зачинателів дифі­рамбів, друга — від заспівувачів фалічних пісень24, ще й

сьогодні поширених у багатьох містах Греції. Трагедія роз­вивалася поступово, вдосконалюючи те, що становило її специфіку. Зазнавши різних змін, вона зупинилась у своє­му розвитку, досягнувши того, що було в її природі.

Щодо кількості акторів, то Есхіл25 перший увів двох за­мість одного, применшив значення хору, а дав перевагу діа­логові. Софокл додав третього актора й декорації.

Скажемо кілька слів про обсяг трагедії. Від коротких фабул і жартівливого способу вислову, який трагедія успад­кувала від сатирівської драми36, вона поволі стала серйоз­ною, змінила свій розмір: трохеїчний тетраметр27 замінено ямбічним триметром. Раніше, коли трагедія була сатирич­на за змістом і насичена танцювальним елементом, вона користувалася тетраметром. Але з розвитком діалогу траге­дія знайшла відповідний для неї віршовий розмір — ямб, тому що він найбільше відповідає розмовній мові. Це вид­но з того, що в розмовній мові ми часто вживаємо ямби, а дуже мало дактилічні гекзаметри і то тільки тоді, коли по­рушуємо природний тон розмови. Слід було б ще сказати дещо про кількість актів (епісодіїв). Але про це й про те, як детально застосовувати стилістичні прикраси, не будемо говорити. Докладний аналіз цих подробиць був би, мабуть, надто громіздкий.

V

Комедія, як ми вже сказали, має на меті зобразити гір­ших людей, причому не в усій їхній порочності, а лише від­творити погані риси. Те, що погане, є частиною смішного. Смішне — це якась вада або непристойність, що не завдає ні болю, ні шкоди; так, наприклад, комічна маска справляє враження гидоти й потворності, не викликаючи болю.

Отже, зміни трагедії та й ті, хто їх викликав, добре відо­мі; а щодо комедії, то через те, що їй спочатку приділяли менше уваги, у ній чимало неясного. Адже архонт значно пізніше28 призначив комедії хор, який раніше складався з добровольців. Згадки про комедіографів трапляються лише тоді, коли комедія вже сформувалась. Але хто перший увів маски, пролог, повну кількість акторів і таке інше — ніхто не знає.

Комічні фабули почали опрацьовувати Епіхарм і Фор-мід29. Комедія в зародковому стані перейшла з Сицилії до

Греції, а в Афінах Кратет першим30, відмовившись від напа­док особистого характеру, почав складати діалоги й фабули загального змісту.

Епічна поезія близька до трагедії тим, що вона відтво­рює серйозні характери за допомогою віршових розмірів, а відрізняється від неїпросценками, зверненими до окремих громадян, причому пересипаними грубими жартами. Усі ці ігри та пісні повинні були сприяти перемозі животворних сил природи стим одностайним віршовим розміром і тим, що вона є розповіддю. Інша різниця полягає в її обсязі. Трагедія має відбуватися протягом одного обігу сонця і ли­ше трохи вийти за його межі, а епічна поезія не обмежена часом. Отже, цим вона також різниться.

Коли взяти до уваги частини, то вони однакові в епопеї і трагедії, хоч деякі властиві тільки трагедії. Тому той, хто зможе як слід оцінити трагедію, чи вона хороша чи погана, зможе оцінити й епопею- бо все, що містить у собі епопея, має і трагедія, але не все з того, що властиве трагедії, є і в епопеї.

VI

Про епічну поезію і комедію мова буде пізніше, а тепер поговоримо про трагедію- визначаючи її суть на підставі того, що ми вже досі сказали.

Отже, трагедія — це відтворення витонченою мовою (різною в різних частинах трагедії) серйозної і закінченої дії, що має певний обсяг; відтворення не розповіддю, а дією, яка, викликаючи жаль і страх, спричинює катарсис (очищення) подібних афектів31.

Під «витонченою мовою» я розумію таку мову, яка має ритм, мелодію і віршовий розмір; під «різною» — виконан­ня деяких частин трагедії тільки віршовим розміром, а ін­ших — ше й співом.

З уваги на те, що відтворення в трагедії здійснюється за допомогою дії, то невід'ємною частиною трагедії має бути її сценічне оформлення, далі — музична композиція і мов­ний вислів. Такі є засоби відтворення дійсності в трагедії. Мовним висловом я називаю віршобудову, а що таке му­зична композиція — усім відомо.

Враховуючи, що трагедія є відтворенням дії, а виконують її якісь особи, що повинні маги ті або інші риси характеру й

*Л»5 J

певні думки (це впливає на якість дії), убачаємо дві природ­ні причини, які впливають на дію: думки й характер. Відпо­відно до них усі або досягають, або не досягають своєї мсти.



Відтворення дії становить фабулу Фабула, на мій погляд, це зв'язок подій, а думки — те, за допомогою чого люди в розмові щось доводять або просто висловлюють свої погляди.

Отже, кожна трагедія обов'язково повинна складатися з шести елементів, які передають її суть, а саме: з фабули, ха­рактерів, мовного вислову, думок, сценічного оформлення та музичної композиції. До засобів відтворення належать два елементи, до способу відтворення — один, до предмета відтворення — три. Більше елементів трагедія не має. Ці складові використовують не одиниці, а, можна сказати, усі трагічні поети, тому що кожна трагедія має сценічне офор­млення, характери, фабулу, мовний вислів, музичну ком­позицію й думки. Найважливішим елементом є зв'язок подій, бо трагедія змальовує не самих людей, а їхні дії та життєві перипетії, шастя і нешастя. А щастя і нешастя геро­їв виявляється в дії, і метою трагедії є зобразити дію, а не властивості людини. Люди за своїм характером мають різні властивості, а відповідно до своїх дій стають щасливими або нещасливими. Отже, вони діють не для того, щоб ви­явити свої характери, а вони виявляють свої характери внаслідок своїх дій. Отже, дія і фабула — це мета трагедії, а мета — найважливіше в усьому.

Крім того, трагедія не може обійтися без дії, а без харак­терів — може. Адже у творах більшості сучасних поетів від­сутнє зображення індивідуальних характерів, і взагалі не один з них, коли порівняти його з давніми, перебуває в та­кому відношенні, як Зевксід32 до Полігнота: Полігнот — блискучий живописець характерів, творчість Зевксіда не має нічого спільного із зображенням характерів. До того ж, якщо хтось понанизує підряд моралізуючі міркування, пишні вислови й думки, він не осягне ще мети трагедії, але осягне це трагедія, яка меншою мірою вдається до цих засо­бів, але замість того має фабулу й зв'язок подій. Додамо, що найважливішими засобами, якими трагедія схвильовує ду­шу глядача, є елементи фабули — перипетії і впізнавання.

Інший доказ такий: поети-початківці раніше стають майстрами стилю і зображення характерів, ніж набувають

уміння пов'язувати події. Прикладом цього можуть бути давні поети.

Отже, фабула є основою і немовби душею трагедії, а ха­рактери займають другорядне місце. Подібне становите спостерігається в живописі. Якшо хтось безладно накладе на полотно хоч би найкращі фарби, то він викликає меншу насолоду, ніж той, хто просто дасть ескіз картини. Трагедія є відтворенням дії і передовсім змалюванням дійових осіб завдяки дії.

Третім елементом є думка. Вона полягає у здатності висловлюватися до речі й відповідно до обставин. У промо­вах — це завдання політики й ораторського мистецтва. Давні поети змальовували дійових осіб, які висловлюються наче громадські діячі, а сучасні змальовують — як ораторів.

Характер — це те, у чому виявляються вольові якості людини. Такі діалоги, з яких не видно, чого людина хоче, а чого не хоче, нездатні передати характер. Думка виявля­ється тоді, коли доводять, що якась річ існує чи не існує, або коли що-небудь висловлюють.

Четвертий елемент трагедії — це мовний вислів. Під цим я розумію, як це вже було сказано, хист художньо висловлювати свою думку як у прозі, так і в поезії.

З решти елементів найважливішою окрасою трагедії є п'ятий — музична композиція, зате сценічне оформлення, хоч і дає естетичну насолоду, не має нічого спільного з мистецтвом. Адже трагедія хвилює і без сценічної вистави й акторів. Зрештою, у підготовці вистави важливіша май­стерність декоратора, ніж талант поета.

VII

Визначивши складові трагедії, скажемо, яким повинен бути зв'язок подій, оскільки це перша й найважливіша справа в трагедії. Ми вже з'ясували, що трагедія є відтво­ренням закінченої і суцільної дії, яка має певний обсяг; бо буває ціле, яке не має жодного обсягу. А ціле є те, що має початок, середину й кінець. Початок — це те, що само по собі не настає необхідно після чогось, але за ним природно є і виникає щось інше. Кінець, навпаки, це те, що за своєю природою йде за чимось іншим або обов'язково, або в біль­шості випадків і за ним уже нічого більше немає. Середи­на — це те, що само наступає за іншим, а за ним іде інше.



Тому добре побудовані фабули не повинні починатися як завгодно й кінчатися де попало, а повинні дотримувати­ся вищевказаних правил. Дачі, усе прекрасне — і живі істо­ти. і неживі предмети, які складаються з певних частин, — безумовно, повинні мати ні частини у відповідному поряд­ку, а водночас і визначену величину, бо прекрасне полягає у величині й порядку. Через те прекрасною не може бути занадто мала істота, тому що оглядання її, яке потребує ледве помітного часу, не дає виразного образу, ні надто ве­лика, тому шо. придивляючись до неї, не можемо зразу схопити цілості, а єдність і цілість випали б з поля зору гля­дачів, наприклад, коли б тварина мала десять тисяч стадій довжини33.

Отже, неживі предмети й живі істоти повинні мати величину, яку легко можна охопити зором, так і фабула повинна мати таку довжину, щоб її легко можна було за­пам'ятати.

Визначення цього обсягу стосовно сценічних вистав і сприймання глядачів не належить до завдань поетики. Ад­же якби треба було ставити на конкурс34 сто трагедій, то час міряли б за водяними годинниками35, як це інколи, кажуть, трапляється в інших випадках. Що стосується визначення обсягу трагедії самою суттю справи, то, як правило, краша щодо своєї величини та фабула, яку розгорнули до повної ясності.

Щоб дати якнайпростіше визначення, підкреслимо, що той обсяг трагедії достатній, у межах якого при послідовно­му розвиткові подій можуть згідно з правдоподібністю або з необхідністю виникати переходи від нешастя до щастя або від шастя до нещастя.



VIII

Фабула є суцільною не тоді, коли в її центрі один герой, як вважає дехто. Адже на долю одного може випасти без­межна кількість подій, з яких не всі будуть становити єд­ність. Так само може бути багато вчинків однієї особи, із яких аж ніяк не можна скласти суцільної дії. Ось чому, на наш погляд, помиляються всі ті поети, які написали «Ге-раклеїду»3'1, «Фесеїду»37 та інші подібні поеми. їм здається, що коли Геракл один, то й фабула повинна бути одна. Тим часом Гомер, який і в іншому відношенні має перевагу над

ними, і тут виявив дивну інтуїцію чи завдяки талантові, чи своїй майстерності. Так, складаючи «Одіссею», він не зма­лював усього, що трапилося з героєм, наприклад, як його поранено на Парнасі або як він прикидався божевільним38, коли збиралися на війну, — бо ні одна з цих подій не ви­пливала з іншої на основі Ймовірності, а він розгорнув «Одіссею» і також «Іліаду» навколо однієї події.

Підсумовуючи все це, скажемо, що як у інших наслі­дувальних мистецтвах єдність наслідування полягає у відтворенні одного предмета, так і фабула повинна бути відтворенням однієї і притому суцільної дії. тому що вона є наслідуванням дії. Частини ж подій повинні бути пов'язані так, щоб при перестановці або пропущенні будь-якої час­тини змінювалося і порушувалося ціле, або те, наявність або відсутність чого не вносить нічого істотного, не стано­вить органічної частини цілого.



IX

Зі сказаного ясно, що завдання поета — говорити не про те, що дійсно сталося, а про те, що може статися, отже, про можливе, яке випливає з імовірності або необхідності. Історик і поет відрізняються один від одного не тим, що один пише віршем, а другий прозою; можна б твори Геро-дота39 написати віршем, а все ж таки це буде історія чи у віршованій формі, чи ні; різниця між ними полягає в тому, що історик говорить про те, що дійсно сталося, а поет про те, що могло б статися.

Тому поезія має більш філософський і серйозний харак­тер, ніж історія; поезія говорить більше про загальне, а іс­торія — про окреме. Загальне полягає в тому, що людині З я кимось характером доводиться говорити або діяти згідно із законами ймовірності або необхідності; це має на увазі поезія, називаючи своїх героїв іменами; окреме — це, наприклад, те, що зробив або пережив Алківіад40.

Усе це ясно видно в комедії. Вигадавши фабулу, за зако­нами ймовірності, комедіографи підставляють будь-які іме­на, а не займаються, як ямбографи, конкретними особами.

У трагедії додержуються імен, які переказала нам тради­ція; причина цього в тому, що можливе є ймовірним. У можливість того, що ше не сталося, ми не віримо, а те, що сталося, очевидно, можливе. Однак у деяких трагедіях

одно або два імені відомі, усі ж інші вигадані; а в деяких не­має жодного справжнього імені, наприклад у «Квітці» Ага-фона41: у ній однаково вигадані події і імена, проте вона усім подобається. Через те поет не обов'язково мусить на­магатися додержуватись освячених традицією міфів, на те­му яких складені найкращі трагедії. Така вимога смішна, бо навіть відоме знають не всі, а все ж таки воно подобається всім. З цього випливає, що поет повинен бути більше твор­цем фабули, ніж віршових розмірів, бо поетом він є тому, що вміє відтворювати дійсність, а відтворює її в дії. Навіть якщо доведеться скласти твір про те, що справді було, то все-таки він є поет, бо нішо не заважає тому, щоб деякі з тих подій були ймовірними та можливими. З простих фа­бул і дій найгірші епізодичні; а епізодичною дією називаю таку, у якій епісодії йдуть один за одним і без імовірності, І без необхідності. Такі фабули складають погані поети че­рез власну безпорадність, а хороші — з огляду на суддів. Змагаючись з надмірно розтягнутою фабулою, вони часто змушені порушувати порядок дії.

Трагедія відтворює не тільки закінчену дію, а й таку, що викликає страждання і жаль, а це буває переважно тоді, ко­ли шось трапляється несподівано, і ще частіше, коли шось несподівано виникає із самого взаємозв'язку подій. Тоді здивування буде сильніше, ніж коли б шось трапилось са­мо собою й випадково. Адже з випадкових подій найбільш гідним подиву здається те, що сталося немовби навмисно, наприклад, те, що статуя Мітія42 в Аргосі вбила винуватця смерті Мітія, упавши на нього саме тоді, коли він дивився на неї. Такі події не роблять враження сліпого випадку, отже, такі фабули, безперечно, кращі.

X

Одні фабули бувають прості, інші — заплутані, тому що такими є й дії, відображені у фабулі. Під простою я розумію таку дію, у ході якої, як уже сказано, при додержанні безпе­рервності та єдності відбувається зміна долі героя без пери­петії та впізнавання; заплутаною — таку дію, у якій зміна відбувається з упізнаванням або перипетією, або з обома разом.

Усе це повинно виникати з самої побудови фабули, і то так, щоб з попередніх подій виникали дальші з необхідніс-

тю або згідно з імовірністю. Адже це велика різниця, чи шось відбувається через щось, чи після чогось.

XI

Як уже сказано, перипетія — це зміна дії на шось прямо протилежне і притому зміна, як ми вважаємо, згідно із за­коном імовірності або необхідності. Так. наприклад. в «Едіпі»43 вісник, який прибув, щоб заспокоїти Едіпа й звільнити його від страху перед шлюбом із матір'ю, пояс­нюючи, хто він, домігся протилежного наслідку У «Лін-кеї»44 одного чоловіка ведуть на страту, а Данай іде за ним, щоб його вбити, але хід подій виявився таким, що, навпа­ки, він сам загинув, а той урятувався.



Упізнання, як показує сама назва, ие перехід від не­знання до знання, перехід до дружби або ворожнечі осіб, яким судилося бути щасливими або нещасливими. Та най­краще, коли впізнання поєднане з перипетіями, як, на­приклад. в «Едіпі». Бувають, зрозуміло, й інші впізнавання, бо, як це було сказано, впізнання може стосуватися й не­живих або взагалі різних предметів; 3 них можна дізнатися чи хтось зробив такий вчинок, чи ні.

Але найістотнішим для фабули й найважливішим для дії є вищезгадане впізнавання. Таке впізнавання викликає співчуття або страх, а трагедія відтворює саме такі дії; і біль­ше: щастя і нещастя будуть зумовлені таким упізнанням.

Оскільки впізнання є завжди впізнанням когось, якоїсь особи, то трапляються такі випадки, коли одна особа пізнає іншу, залишаючись їй невідомою; але трапляється й таке, що обидві особи пізнають одна одну, як, наприклад, Орест упізнав Іфігенію45 при передачі листа, а Іфігєнії, щоб упізнати його, потрібний був інший спосіб упізнавання.

Отже, такі є перші дві складові фабули — перипетія і впізнавання. А третя — це страждання. Про перипетію й впізнавання вже була мова, а страждання — це дія, яка при­носить загибель або біль як, наприклад, смерть на сцені, нечувані страждання, рани і таке інше.

XII

Ті частини трагедії, якими треба користуватися як її ос­новними елементами, ми розглянули вже раніше. Щодо обсягу частин, на які вона поділяється, то це такі: пролог46,



епісодії47, ексод48, хорова частина, яка, у свою чергу, поді­ляється на парод49 і стасімон50. Ці останні частини спільні для всіх хорових пісень, але особливість деяких становлять співи зі сцени й комоси.

Пролог — це частина трагедії перед появою хору; епісо-дій — це частина трагедії між суцільними співами хору; ек-сод — це частина трагедії, після якої вже немає співів хору. З хорових частин парод — це перший виступ цілого хору; стасімон — це пісня хору без анапестів і трохеїв; комос — це об'єднаний жалібний спів хору й акторів на сцені.

Отже, частини трагедії, якими треба користуватися як її основними елементами, ми згадали раніше, а обсяг та складові, за якими вона поділяється, ми щойно вказали.

XIII


У зв'язку з попередніми міркуваннями послідовність вимагає з'ясувати, до чого треба прагнути й чого уникати, розгортаючи фабулу, а також, у чому полягає суть трагедії.

Оскільки композиція доброї трагедії повинна бути не проста, а заплутана, і притому вона повинна зображати по­дії, які викликають страх і жаль, — саме в цьому й полягає суть трагічного зображення, — то звідси, ясна річ, виникає перша вимога, що в трагедії не слід змальовувати зміну до­лі добрих людей від щастя до нещастя, бо де не викликає ні страху, ні жалю, а тільки обурення, ні переходу порочних людей від нешастя до щастя, бо це аж ніяк не трагічне, тому що в цьому випадку немає умов, яких вимагає трагічність: ні почуття людяності, ні жалю, ні страху. З іншого боку, крайній негідник не повинен переходити від щастя до не­щастя. Можливо, така зміна долі задовольняла б почуття справедливості, але не будила б ні співчуття, ні страху, бо співчуття повинен викликати той, хто страждає невинно, а страх — недоля подібних до нас людей. Отже, зміна долі негідника не викличе ні жалю, ні страху.

Отже, залишається тільки особа, яка є посередині між цими крайностями, тобто така, яка не відзначається ні особливою доброчесністю, ні справедливістю і впадає в нешастя не через свою порочність і нікчемність, а внаслі­док якоїсь помилки, а саме той, хто колись був на вершині слави й шастя, як Едіп і Фієст" та інші славні мужі з таких родів.

Звідси висновок, що добре складена фабула повинна бути швидше простою, ніж подвійною, як думає дехто, і показувати зміну долі не від нещастя до шастя, а, навпаки, від шастя до нещастя, і то не внаслідок нікчемності, а яко­гось тяжкого злочину — зміну долі такої особи, про яку тільки що була мова, або ж кращої, ніж гіршої. Це під­тверджує розвиток трагедії: раніше трагіки по черзі опра­цьовували перші-ліпші міфи, сьогодні ж найкращі трагедії складаються на теми небагатьох родів, наприклад, про Алкмеона52, Едіпа, Ореста53, Фієста, Мелеагра54, Телефа55 та інших, що самі пережили або вчинили щось жахливе. Отже, досконалою трагедією, за законами поетичного мис­тецтва, є трагедія саме такого складу подій. Тому помиля­ються ті, що докоряють Евріпідові за те, що він так робить у своїх трагедіях і що багато з його трагедій закінчуються нещастям. А саме це, як уже було сказано, і є правильним. Найкрашим доказом цього є те, що поставлені на сцені такі п'єси справляють найтрагічніше враження, за умови, звичайно, доброї гри акторів.

1 хоч Евріпід не вміє добре впорядкувати свій матеріал, проте він є найтрагічнішим із поетів.

Друге місце належить фабулі такого складу, яка має подвійний сюжет, як «Одіссея» (дехто ставить її навіть на першому місці) і кінчається для кращих і гірших людей не так, як ми того чекаємо. На наш погляд, ЇЙ дають перевагу через невимогливість театральної публіки, бо поети при­стосовуються до глядачів, потураючи їхнім уподобанням. Але така насолода властива не трагедії, а комедії. Тут справ­ді ті, які були найзапеклішими ворогами, як Орест і Егісф*\ у фіналі миряться і ні один не гине від рук другого.

XIV

Почуття жалю і страху може викликати театральна ви­става, але може воно виникнути із самого складу подій; цей другий спосіб заслуговує переваги і є ознакою кращого пое­та. Тому потрібно без вистави складати фабулу так, щоб кожен, хто спостерігатиме хід дії, відчував жаль і страх під впливом самих подій. Такого почуття зазнає кожний, хто слухає фабулу про Едіпа. Викликати такий ефект за допо­могою театральної вистави не стільки справа поетичного мистецтва, скільки хорегії57. А ті, що сценічними засобами



зображають не страшне, а дивовижне, не мають нічого спільного з трагедією, бо в трагедії не треба шукати всіля­кої насолоди, а лише їй властивої. Зваживши, що поет че­рез художнє відтворення повинен дати естетичну насолоду, яка випливає з жалю і страху, то стає ясним, що таке вра­ження повинно полягати в самих подіях.

Тому з'ясуємо, які події є страшними, а які жалісними. Треба, щоб такі події відбувалися або між друзями, або між ворогами, або між людьми, які не є ні в дружніх, ні у воро­жих відносинах між собою.

Якщо ворог примушує ворога страждати, то він не ви­кличе ніякого жалю, ні здійснюючи свій учинок, ні задумую­чи його, хіба тільки внаслідок самої суті страждання. Так само стоїть справа з людьми, байдужими один до одного. Однак коли трагічні події розгортаються поміж близькими особами, наприклад, якшо брат уб'є брата, або син — бать­ка, або мати — сина, або син — матір, або якщо задумує та­ке вчинити або чинить шось подібне, саме це є бажаний матеріал для трагедій.

Не бажано змінювати традиційні перекази; я маю на увазі, наприклад, смерть Клітемнестри від рук Ореста або Еріфіли від рук Алкмеона. Зрештою, сам поет повинен бу­ти винахідливим і вміло використовувати перекази. Пояс­ню, що я розумію під словом «вміло».

Дія може відбуватися так, як ЇЇ зображали давні поети, причому дійові особи діють свідомо, наприклад, такою Ев-ріпід змалював Мсдею58 в момент вбивства дітей.

Але можна вчинити злочин, не усвідомлюючи всього жаху, а лише згодом дізнатися про свою близькість до жер­тви, як, наприклад, Едіп Софокла. Правда, у цьому випад­ку вбивство відбувається поза драмою, а в самій трагедії йо­го здійснюють Алкмеон у творі Астідаманта·59 та Телегон у «Пораненому Одіссеї»60.

Є ще третя можливість, коли той, що несвідомо задумав учинити жахливий злочин, схаменеться, доки його здій­снить.

Інших можливостей, крім згаданих, немає. Треба щось вчинити або ні, свідомо або несвідомо. З цих можливостей найгіршою є та, коли хтось свідомо задумує злочин, але йо­го не виконує. Це викликає огиду, а не трагічне враження. тому що тут немає страждання. Тому ніхто не зображує та-

ких сцен (крім деяких випадків), як поведінка Гемона су­проти Креонта61. Далі йдуть такі випадки, коли здійснюють свідомо, але краще» коли його вчиняють несвідомо, а по­тім — пізнають увесь жах заподіяного, тому що тут немає нічого огидного, а впізнання справляє величезне вражен­ня. Найбільш драматично насичений останній випадок. Я маю на думці таку сцену, коли в «Кресфонті»62 Меропа задумує вбити сина, але не вбиває, бо раніше впізнає його. Так само в «Іфігенії»63 сестра впізнає брата, а в «Геллі»64 син, який вирішив убити свою матір, впізнає її.

Ось чому, як ми вже згадували, найкраші трагедії беруть тематику з історії небагатьох родів. Справа в тому, що пое­ти у своїх пошуках швидше випадково, а не керуючись тео­ретичними міркуваннями, знайшли такий метод вико­ристання міфів. Тому вони обов'язково звертаються до тих знатних родів, у яких трапилися такі трагічні події.

Отже, ми достатньо сказали про зв'язок подій і про те, якими мають бути фабули.



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка