Електронна версія



Сторінка12/17
Дата конвертації23.10.2017
Розмір2.88 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17

10.4 Екологічні програми

Це наступний, послідовний етап прогнозування способом конкретизації організації природозахисних заходів, необхідних для розв‘язання проблем, визначених в екологічному прогнозі. Прогнози в послідовності “прогноз–програма–план” мають чітко виражену проблемну постановку. Програма є комплексом дій, спрямованих на реалізацію мети, визначається за складом виконавців, рівнем витрат ресурсів. Найчастіше програмні заходи щодо тривалості не укладаються у рамки планування. Як й прогноз, вони мають чітко виражену проблемну постановку, обумовлену категорією мети. Це очікуваний стан систем, що обов‘язково припускає досягнення заздалегідь визначеного результату.

При визначенні програмних цілей враховуються реальні можливості їх виконання, наявні ресурси.

Загальними рисами програм є:

– спрямованість на мету, кінцевий результат;

– підпорядкування всіх заходів і дій у рамках програми кінцевій меті, результатові;

– наявність у програмі системи показників не тільки кількісного, але й якісного характеру;

– об‘єднання під загальним керівництвом і керуванням усіх організацій, виконавців незалежно від відомчої і територіальної приналежності, від початку і до закінчення робіт;

– чіткий розподіл прав, обов‘язків і відповідальності між усіма організаціями-виконавцями за результат кінцевий і результати проміжні;

– чітка координація і погодження функцій організацій;

– гнучка система керування, що відповідає особливостям програм, максимальне наближення до виконавців (Глівенко, Соколов, Теліженко, 2001, С. 131–132).

Екологічні програми, як і прогнози, можуть бути комплексними (охоплюють сукупність усіх екологічних аспектів) або компонентними (розв‘язують природозахисні питання окремих середовищ або їх елементів); національними (на рівні країни), регіональними і локальними, проблемними (для окремих географічних об‘єктів) і спеціальними (екологічні аспекти технологій, продукції, товарів та ін.), а також галузевими (розглядають розв‘язання екологічних питань у межах окремого відомства, галузі господарства). Але переважно екологічні програми мають міжгалузевий, міжвідомчий, а часто і позарегіональний (незалежно від адміністративно-територіальних одиниць) характер, оскільки кордони природних комплексів, як правило, не збігаються з державно встановленими межами.

Як уже підкреслювалося досі, у нашій країні переважає програмний (а не прогнозний) підхід до розв‘язання питань екологічного характеру. Прогнозні елементи наявні лише в деяких програмах (наприклад, питання енерго- і ресурсозбереження, впровадження нетрадиційних джерел енергії у рамках Національної енергетичної програми України). Загалом усі екологічні програми часто не відповідають навіть вимогам створення самих екологічних програм (а не тільки їх прогнозній частині). Вони у найкращому варіанті мають концептуальний характер, тобто визначають лише загальні науково-обґрунтовані тенденції, стратегію розв‘язання екологічних проблем у країні та регіонах. У найгіршому варіанті вони мають декларативний, “заявочний” характер, тобто визначають лише головні проблеми і необхідність їх розв‘язання. У подібних програмах, як правило, нема конкретних показників і параметрів усунення негативного впливу на середовище (наприклад, завдання зменшити конкретний обсяг конкретно визначених забруднювальних речовин у межах чітко окресленого ареалу та ін.); не визначені строки виконання, не поділені функції і відповідальність між організаціями за виконання заходів, навіть самі конкретні заходи часто не визначені; не вказані джерела і обсяги фінансування природоохоронних заходів.

На національному рівні у ролі Державної програми охорони довкілля в Україні виступає відповідна постанова Верховної Ради (1998), основні положення якої подані на початку розділу. Окремі екологічні аспекти розглядаються у галузевих програмах розвитку і розміщення. На рівні регіонів, міст також виробляються програми природоохоронного характеру, які треба удосконалювати. У деяких регіонах вироблені також спеціальні програми на розв‘язання найактуальніших для них екологічних питань. Деякі дослідження виконуються у рамкам міжнародних екологічних програм.

Для України характерний, так би мовити, підготовчий етап наступного розвитку справді науково обґрунтованого прогнозування і програмування у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального природовикористання і екологічної безпеки. На думку Г. Білявського, в Україні останніми роками стихійно формується система теоретичних і практичних засад гармонійного розвитку, яку найближчим часом доведеться систематизувати, допрацювати, узгодити, затвердити і втілити на загальнодержавному рівні. Він відзначає значний внесок у поповнення і поглиблення знань, пов‘язаних з розв‘язанням екологічних проблем, таких наукових напрямків і вчених:

– теоретико-методологічні напрацювання С. Подолинського, М. Руденка, Л. Руденка, Л. Мельника, Д. Гродзинського, Р. Зайця, І. Швебса, В. Межжеріна, М. Дробнохода та ін.;

– ресурсно-економічні – В. Шевчука, Л. Мельника, Б. Данилишина;

– географічні – Л. Руденка, О. Топчієва та ін.;

– регіонально-економічні – Р. Зайця, А. Шапари, В. Бокова, Ю. Голіка та ін.;

– філософсько-теоретичні – М. Кисельова, Г. Швебса, В. Межжеріна, М. Голубця, В. Крисаченка та ін.;

– навчально-теоретична екологічна база – Г. Білявського, Л. Мельника, В. Бровдія, В. Бокова, О. Адаменка, Г. Рудька, І. Горбаньова, Ф.Стольберга та ін.



Державна екологічна програма у сфері прогнозування, програмування і планування передбачає:

– створення системи місцевих, регіональних та загальнодержавних екологічних програм;

– вироблення і впровадження програм екологічної освіти, виховання і екоінформації;

– вироблення і реалізація комплексних програм екологічного характеру в промисловості, екологічної безпеки в енергетиці та ядерній галузі, сільському господарстві, транспорті, житлово-комунальному господарстві, використання і утилізації промислових відходів; створення державної системи моніторингу, формування єдиної системи запобігання аваріям, катастрофам та надзвичайним ситуаціям; використання земельних ресурсів, раціонального використання та відновлення водних ресурсів та екосистем, використання корисних копалин, охорони атмосферного повітря, збереження ресурсів рослинного світу, заповідної справи і збереження біорізноманіття, використання рекреаційних ресурсів;

– на регіональному рівні – вироблення програм впровадження природоохоронних заходів, визначення та реалізації інвестиційної політики;

– на місцевому рівні – вироблення місцевих екологічних програм та проектів;

– для екологічно кризових регіонів (Донецько-Придніпровський, Азово-Чорноморський, Полісся) у складі державних програм економічного і соціального розвитку регіонів розроблення відповідних екологічних розділів;

– участь у міжнародних програмах ліквідації наслідків Чорнобильської аварії, регіональних природоохоронних заходах на Чорному і Азовському морях, Дніпрі, Дунаї, Карпатах, Донбасі.

Найважливішим елементом визначеної системи планування природозахисних заходів є програми регіонального рівня – територіальні комплексні програми охорони навколишнього природного середовища (ТКПОНПС) і програми місцевого рівня – проекти охорони навколишнього природного середовища (ПОНПС). І програми, і проекти за функціональним призначенням поділяються на чотири групи:

– проекти, спрямовані на охорону природи безпосередньо;

– проекти не природоохоронних функцій, але спрямовані на перетворення природного середовища;

– дослідження, спрямовані на поліпшення стану навколишнього середовища;

– проекти особливого призначення.

Територіальні комплексні програми і проекти (схеми) найчастіше виробляються для відносно великих територій різного рівня освоєння і призначення, де кардинально змінюється господарська діяльність, наприклад, у районах розвитку масштабної гірничодобувної промисловості, будівництва АЕС, потужних гідроспоруд, каналів, формування великих, складних локальних ТВК або для районів з кризовою екологічною ситуацією (у Росії, наприклад, такі програми вироблені для району Курської магнітної аномалії, охорони озера Байкал та ін.; в Україні подібних програм ще немає). Також природозахисні проекти виробляються для безпосередньо природоохоронних заходів – будівництва очисних споруд, сміттєспалювальних заводів, організації майданчиків заховання відходів, рекультивації земель та ін. Територіальні природоохоронні програми і проекти – це передпланові, передпроектні дослідження, що повинні враховувати і можливість аварійних ситуацій.



Екологічне прогнозування і програмування має стати основою для вироблення планів діяльності у екологічної сфері. Екологічне планування – процес завчасного прийняття й оцінки взаємопов‘язаної сукупності рішень в охороні навколишнього природного середовища, ресурсовикористанні й забезпеченні екологічної безпеки. Плани мають відображати всі стадії природозахисних заходів, чіткі строки їх виконання, точний розподіл функцій і обов‘язків виконавців, строки, обсяги і джерела фінансування і та ін. Планування буває директивним (адміністративно-командним) та індикативним (рекомендаційним). У нашій країні наявні елементи як першого, так і другого видів планування. У зв‘язку з недостатнім рівнем розвитку прогнозування і програмування переважає оперативне, а не стратегічне планування, що забезпечує переважно щоденні управлінські функції. Екологічне планування – складова організації управління у сфері прийняття екологічних рішень. Організація системи управління в Україні вже розглядалася у розділі 7. Загалом сучасна державна система управління природоохоронною діяльністю занадто централізована і насичена елементами відомчості. Це призводить до зниження ефективності управління на регіональному рівні, зокрема планування та використання інвестицій природоохоронного призначення, а також не дозволяє повністю врахувати територіальні інтереси при створенні екологічно безпечного довкілля.
Питання і завдання для самоконтролю

  1. Проаналізуйте суть, види і значення планування природоохоронної діяльності, необхідність та етапи його наукового обґрунтування.

  2. Визначите основні напрями екологічної політики в Україні, її пріоритети.

  3. Охарактеризуйте основні завдання екологічної політики в Україні згідно з Державною програмою раціонального природокористування, охорони природи й екологічної безпеки.

  4. У чому полягає суть екологічних прогнозів, з яких елементів вони складаються? Основні види прогнозів і методи прогнозування.

  5. Визначте суть, значення і види моделювання в екологічному прогнозуванні.

  6. Нащо потрібні глобальні екологічні прогнози? Які з них Ви найліпше знаєте?

  7. У чому полягає суть національних (державних) і регіональних прогнозів? Їх роль у плануванні природоохоронної діяльності.

  8. Суть, функції і значення для планування екологічних програм. Які види екологічних програм є найпоширенішими?

  9. Розвиток наукових досліджень в Україні для формування системи екологічного прогнозування, програмування і планування.

  10. Завдання Державної екологічної програми України у сфері прогнозування і програмування природозахисної діяльності.

  11. Суть і значення територіальних комплексних програм охорони навколишнього природного середовища та проектів охорони природи.



11. Економічний (госпрозрахунковий) механізм природовикористання і охорони навколишнього середовища
11.1 Поняття про еколого-економічні системи

Розв‘язання екологічних проблем немало залежить від економіки. Природні ресурси, забруднення та інші порушення природного середовища прямо чи опосередковано беруть участь у виробничому процесі і функціонуванні господарських систем. Господарські (економічні) системи разом з навколишнім природним середовищем створюють своєрідні еколого-економічні системи, пов‘язані між собою тісними залежностями: природні умови і ресурси впливають на виникнення, розміщення і розвиток господарства і населення; господарська діяльність викликає зміни (здебільшого негативні) у функціонуванні природних комплексів, а це, в свою чергу, взаємно впливає на життєдіяльність населення і господарства. Процес трансформації прямих, зворотних, опосередковано прямих і опосередковано зворотних зв‘язків є постійним (до повної руйнації обох складових системи) і мобільним (постійно змінним). Таким чином, гарантією тривалого і стабільного існування еколого-економічних систем є збалансованість (своєрідний гомеостаз), гармонійність цих взаємозалежних стосунків між природою і людиною.

Унікальність еколого-економічних систем (немає однакових господарських і однакових природних комплексів) вимагає індивідуального, тобто територіального (регіонального) підходу до розв‘язання природоохоронних проблем і забезпечення екологічної безпеки. Як правило, кордони господарських (а тим більше адміністративно-територіальних) і природних систем не збігаються, і це також необхідно враховувати у розв‘язанні екологічних питань. Територіальні аспекти економіки вивчає регіональна економіка, відповідно, має існувати і регіональна екологія, і сукупна регіональна екологічна економіка. Але регіональний підхід у розв‘язанні еколого-економічних питань розвинений слабо не тільки у відсталих країнах, але й у країнах з високим рівнем розвитку.

Екологічні проблеми неможливо розв‘язати без вкладання у захист середовища певної кількості грошей, що залежить від можливостей суспільства. Багаті країни, як правило, інтенсивніше використовують природні ресурси і більше забруднюють навколишнє середовище, але вони й більше вкладають грошей (відшкодовують збитки) в його стабілізацію і відновлення. Повне відшкодування збитків (повернення середовища до первинного, “дикого” стану), за В. Горшковим, вимагає до 99 % усього зробленого людством, у тому числі й коштів. Це робить загалом недоцільним життєдіяльність людства, у тому числі його господарську діяльність. Тому одним з головних завдань гармонізації стосунків людини і природи є пошук оптимального співвідношення між їх протилежними інтересами, умовно його можна назвати еколого-економічним оптимумом. Це дуже складна справа. При незначному обсязі грошового відшкодування (платить відповідно виробник і використувач) відсутні стимули для природоохоронних заходів. При великому – неефективною стає економічна діяльність, що гальмує розширення і розвиток виробництва, а також менше коштів залишається на соціальні заходи, розвиток культури, освіти, науки та ін.

Хоча ми й говоримо про збитки завдані природі, про її інтереси, на справді всі ці поняття – людського походження. Самій природі такі категорії не властиві. У природі не існує понять цінності ресурсів, плати за ресурси, раціонального природовикористання, відшкодування збитків та ін. Тобто природа не має ніякого власного економічного механізму. Їй без різниці, у якому стані і вигляді вона існує, наскільки цінні її компоненти. Виробленням економічного механізму природовикористання та його впровадженням у життя, пошуком еколого-економічного оптимуму існування людства і природи займається наука економіка природовикористання або, за Л. Мельником, екологічна економіка
11.2 Поняття про екологічну економіку

Це трансдисциплінарна галузь знань, що вивчає взаємозв‘язок між екосистемами, соціальними спільнотами й економічними системами, а також умови, що забезпечують стійкий стан і прогресивний розвиток усіх трьох систем.



Мета науки “екологічна економіка” – формувати екологічно обґрунтовані пріоритети соціально-економічного розвитку суспільства і шукати найбільш ефективні шляхи досягнення поставлених цілей.

Завдання науки – вивчати закономірності формування економічних відносин в умовах екологічних обмежень, а саме:

– визначати наявні взаємозв‘язки між потребами соціально-економічного розвитку, станом навколишнього середовища й умовами життєдіяльності людей; вивчати економічні аспекти взаємодії суспільства і природи;

– визначати економічні цінності компонентів навколишнього природного середовища і залучати еколого-економічні оцінки до системи економічних розрахунків;

– формувати систему керування, адекватну завданням раціонального використання факторів довкілля;

– виробляти методичне забезпечення для економічного обґрунтування оптимальних напрямів соціально-економічного розвитку, що адекватне поєднанню економічних і екологічних цілей;

– шукати шляхи підвищення еколого-економічної ефективності національної економіки та її основних підрозділів (Мельник, 2002, С. 10–11).

Мельник Л. також вважає, що “економіка природовикористання” є часткою “екологічної економіки”, тобто вона вивчає економічні проблеми, пов‘язані із природоохоронними заходами у межах традиційної виробничої системи. На наш погляд, принципової різниці між цими двома категоріями немає.
11.3 Економіка природовикористання

Розробляє економічні методи раціонального використання природних ресурсів, відшкодування збитків, фінансового екологічного механізму.



Економічні методи (важелі) поділяються:

на прямі (придбання-продаж ресурсів, платежі, інвестування, орендна плата та ін.);

побічні (податки, пільгові кредити, субсидії та ін.);

змішані (штрафні санкції, платежі за ліцензії та ін.).

Система фінансування і кредитування природоохоронних заходів складається з державних і місцевих бюджетів, природоохоронних фондів, банків, коштів підприємств, іноземних надходжень та інвестицій, страхових фондів тощо. Одним з завдань Державної природоохоронної програми є створення Національного екологічного фонду на правах юридичної особи на загальнодержавному та регіональному рівнях.

Структура економіки природовикористання. Економіка природовикористання складається з двох основних частин: економіки використання природних ресурсів і економіки відшкодування збитків за забруднення та інші порушення природного середовища і шкоду населенню. Також до цієї науки належать:

– стимулювання НТП та інновацій у сфері природоохоронної діяльності;

– вироблення ефективного фінансового механізму – екологічних фондів, кредитування, страхування, стимулювання інвестицій та ін.;

– оцінка ефективності природоохоронної діяльності.


11.4 Економіка ресурсовикористання

Ця дисципліна складається:

з економічної оцінки природних ресурсів;

встановлення платежів за використання природних ресурсів.



Економічна оцінка ресурсів. Самі собою природні ресурси не мають ніякої ціни, вони створені природою без участі людини, тобто є безкоштовними (крім витрат на їх освоєння). Але безкоштовність ресурсів не стимулює їх ефективного, економного використання. Це підтверджується досвідом радянської економіки: великі запаси практично усіх видів природних ресурсів, відсутність приватної власності на них, їх безкоштовність стимулювали їх марнотратне використання, не сприяли впровадженню нересурсомістких, комплексних технологій і цим збільшували рівень забруднення і відходів, що прямо пов‘язано з обсягом використаних ресурсів.

Так, питома вага важкої промисловості з її ресурсомісткими технологіями в економіці України досі становить майже 60 % ВВП порівняно з 34 % у країнах Європейського Союзу. Енергомісткість валового національного продукту в Україні є найбільшою серед країн колишнього СРСР. Вона у 9 разів вища, ніж у країнах, учасницях Організації Економічного Співробітництва і Розвитку, і майже у 4 рази вища, ніж у країнах з вищим за середній доходом на душу населення.

Економічна оцінка ресурсів потрібна й для встановлення відповідних платежів (зборів) за використання або споживання ресурсів. Збирання цих платежів дозволяє створити відповідні резервні кошти, які можна використати на охорону середовища при видобуванні ресурсів, на їх відновлення (наприклад, насадження лісів, рекультивація земель та ін.). Треба пам‘ятати, що оцінка, ціна і плата за ресурси – це різні поняття, хоча, безумовно, і пов‘язані між собою. Ціна, за яку продають або купують ресурс, може не збігатися з його економічною оцінкою. На встановлення ціни впливають ринкова кон‘юнктура, методи регулювання цін, рівень монополізації ресурсу та інші фактори, тому його ринкова ціна може бути нижчою або вищою за його оцінку. Екологічні платежі за ресурси, як правило, становлять якусь частку, процент від оцінки ресурсу (встановлення нормативів платежів має загалом відповідати витратам на охорону природи у сфері ресурсовикористання). Навіть часто буває так, що неможливо зрозуміти принципи встановлення нормативів плати (складається враження, що вони взяті “з стелі”). Це залежить від характеру влади, лобіювання інтересів різних суспільних груп у країні та інших факторів. Але з наукової точки зору, економічна оцінка є базою встановлення екологічних платежів.

Методи і види економічної оцінки ресурсів. Усе різноманіття наявних видів оцінок можна поділити на:

рентну оцінку;

затратну;

змішану;

оцінку за замикаючими витратами;

спеціальні і додаткові методи оцінки.



Рентна оцінка визначається диференціальною рентою І (прибуток, що дає ресурс за рахунок своїх природних якостей; для ресурсів, якість яких поліпшена діяльністю людини, наприклад, підвищення родючості ґрунтів шляхом внесення добрив, існує дифрента ІІ):
,
де Q – економічна оцінка, або капіталізована рента; R – дифрента І; Е – нормативний коефіцієнт ефективності капітальних вкладень, або процент кредитної ставки на банківський капітал (норма позикового проценту, що регулюється нормою прибутку).

Ця формула використовується для ресурсів, що не мають кінцево визначеного строку експлуатації (землі, лісу, води). Для вичерпних ресурсів (корисних копалин) впроваджується коефіцієнт дисконтування, що враховує строк експлуатації ресурсу.

Для міських земель та земель інших населених пунктів, рекреаційних угідь при оцінюванні використовують міську ренту, що враховує цінність інфраструктури (інженерно-транспортне облаштування, розвиток сфери управління, науковий і соціально-культурний потенціали, цінність історичної забудови, територіальне розміщення відносно центру міста та ін.).

Затратна оцінка – визначається сукупністю приведених витрат на освоєння ресурсу і обчислюється за формулою:
П = С + ЕК min,

де П – приведені витрати; С – собівартість (поточні, або експлуатаційні витрати); К – капітальні вкладення (одноразові витрати, кошторисна вартість освоєння ресурсу); Е – нормативний коефіцієнт ефективності капітальних вкладень, що дорівнюється:


,
де t – строк окупності капітальних вкладень. З усіх можливих варіантів освоєння слід вибирати варіант з мінімальними приведеними витратами. Затратним методом можна оцінювати будь-які ресурси. Цей метод найчастіше використовують для оцінки варіантів освоєння нових ресурсів. Дехто вважає, що він менш вдалий, ніж попередній, оскільки не сприяє залученню в експлуатацію ресурсів гіршої якості. Але між цими напрямами оцінювання нема антагонізму. Вони підходять до розв‘язання одного й того ж питання, але з різних боків: оцінка від прибутку відбиває верхню межу умовних цін (орієнтованих на споживача), а витратна оцінка – їх нижню межу (орієнтованих на виробника). Конкретний вибір одного з двох методів залежить від мети оцінювання ресурсу.

Змішана оцінка – використовує елементи цих двох методів. Наприклад, економічна оцінка міських ділянок землі за своєю суттю включає елементи рентного і затратного методів.

Оцінка за замикаючими витратами є рентною, але рента обчислюється своєрідним способом – як різниця між замикаючими і конкретними (індивідуальними витратами) на освоєння ресурсу:
Q = max ,

де Q – економічна оцінка природного ресурсу; a коефіцієнт продуктивності природного ресурсу; D – коефіцієнт, що враховує динаміку ефекту забезпечення майбутніх витрат і наслідків; Ззам., Зінд. – затрати замикаючі й затрати індивідуальні.

Найскладнішим у даному методі є обчислювання замикаючих витрат. За одним підходом, це суспільно виправдані витрати на освоєння ресурсу. Тобто, за замикаючі витрати беруть витрати на вже експлуатований ресурс, який займає досить велику питому вагу в загальному балансі використання подібних ресурсів, має відносно значні перспективи дальшого використання і затрати на видобуток якого є по суті середніми у відповідній галузі. Таким чином, порівняння робляться не за найліпшим і не за найгіршим за витратами і якістю експлуатованим ресурсом. Наприклад, замикаючими витратами на вугілля в Україні можуть бути витрати тільки на донецьке, і аж ніяк на вугілля Львівсько-Волинського і Дніпропетровського басейнів.

За іншим підходом, замикаючі витрати розглядають як гранично допусковий рівень затрат на задоволення потреб господарства країни з даного виду продукції. Завдяки цьому замикаючим вугіллям в Україні може бути експлуатоване вугілля найгіршого басейну, наприклад, Дніпропетровського. На наш погляд, перший підхід правильніший, оскільки відображає нібито середню ефективність суспільного використання ресурсу і показує економічну недоцільність використання ресурсів низької якості, з незначними обсягами запасів, розташованих у малодоступних місцях (тобто з економічно не виправданими затратами на освоєння). Але економічна доцільність з часом може змінюватися, і ті ресурси, які зараз невигідно використовувати, є стратегічним запасом для майбутніх поколінь.

Треба додати, що метод оцінки за замикаючими витратами найефективніший для оцінювання і прийняття нових проектів освоєння ресурсів.

Спеціальні й додаткові методи характеризуються великим різноманіттям підходів і використовуються конкретними пошукувачами у спеціальних дослідженнях.

Дуже велике значення в оцінюванні природних ресурсів мають кадастрові оцінки. Кадастрова оцінка – це комплексна оцінка природних властивостей і економічної цінності ресурсів, яка за масштабами виконання охоплює, як правило, територію всієї країни, затверджується відповідними органами влади і має силу державного документу. Кадастрова оцінка є своєрідним реєстром, банком даних певного ресурсу в країні. Вона буває економічною і еколого-економічною. До останньої належить і оцінка екологічного стану ресурсу, тобто рівня його забруднення, знешкодження та інших негативних антропогенних впливів.

Економічний кадастр складається з бальної оцінки природних властивостей ресурсу (наприклад, для земельних ресурсів оцінюється вміст гумусу, механічних склад ґрунту, його вологість, інші агро-кліматичні характеристики, родючість та ін.) і грошової (вартісної або рентної) оцінки. Рівень цінності певної природної ознаки ресурсу оцінюється кількістю балів з попередньо визначеної їх межі (наприклад, з 10 можливих балів, виділених для оцінювання даної якості ресурсу, вибираємо 5, 7 чи 8; конкретний бал визначається межею параметрів тієї якості ресурсу, яку ми розглядаємо). Наприклад, ми повинні оцінити десять ознак ресурсу; кожній ознаці виділяємо по 10 балів з оцінкою параметрів від 1 до 10; робимо оцінювання за всіма параметрами й ознаками і отримуємо результат: найцінніший ресурс отримує по 10 балів за кожну з 10 ознак (сумарна кількість балів – 100), найгірший ресурс – по 1 балу за кожну з 10 ознак (сумарна кількість балів – 10). Після цього виконується ранжування і зонування на території країни ресурсів з різною кількістю балів, визначається декілька типів і класів ресурсу. Наприклад, для сільськогосподарських земель виділяють три типи угідь: рілля; пасовища, луки і сіножаті; землі під багаторічними насадженнями (сади, плантації, виноградники та ін.). Кожен з типів можна поділити на декілька класів від найнижчого до найвищого, які й відображатимуть природну якість ресурсу. Бальна оцінка доповнюється грошовою оцінкою для кожного класу і типу ресурсу.

Державні економічні кадастри відіграють роль базової оцінки ресурсу, за якою далі визначаються платежі за використання ресурсу, регулюються ціни й орендні платежі за ресурс та інші економічні операції. Вироблення державного кадастру складна, трудомістка і дорога справа. Через певний час (декілька років) кадастри потребують оновлення у зв‘язку із змінами економічної ситуації у країні й відповідними змінами цін на ресурси.

В Україні свого часу були вироблені земельний і частково лісовий кадастри, які тепер значно оновлені. Кадастри водних ресурсів і корисних копалин не виконувалися (вони оцінюються переважно затратним методом). Вироблення детальних, науково обґрунтованих нових кадастрів усіх названих ресурсів, а також рекреаційних з врахуванням їх екологічного стану залишається найактуальнішим завданням вітчизняних науковців для раціонального використання ресурсів України.

У таблиці 11.1 подано оцінки певних видів земельних угідь в Україні і, для порівняння, у деяких країнах світу.



Таблиця 11.1


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка