Економічні проблеми сталого розвитку Экономические проблемы устойчивого развития



Скачати 10.38 Mb.
Сторінка6/53
Дата конвертації11.05.2018
Розмір10.38 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   53

ВИКОРИСТАННЯ МЕХАНІЗМУ МОТИВУВАННЯ ПЕРСОНАЛУ НА ВІТЧИЗНЯНИХ ПІДПРИЄМСТВАХ
доц. Карінцева О.І., студент гр. Емс-31/1м Босая Л.О.
На сьогоднішній день, персонал підприємства є одним з ключових елементів, який забезпечує підприємству ефективне та довготривале функціонування в сучасному ринковому середовищі. Але, не дивлячись на це, роботодавці вітчизняних підприємств не приділяють належної уваги вивченню аспектам, що впливають на поведінку персоналу, спонукають його до активної трудової діяльності. І, як наслідок, недостатня його мотивація часто стає обмежувальним фактором, що не дає змоги підприємству реалізувати свої потенційні можливості. Керівники вітчизняних підприємств повинні розуміти, що ні прекрасно складені плани, ні досконала структура організації самі по собі не будуть спонукати людей до високопродуктивної роботи. Саме ефективний мотиваційний механізм покликаний забезпечити високоякісне й сумлінне виконання працівниками своїх обов'язків.

Питання мотивації персоналу довгий час приваблює і активно висвітлюється у працях як вітчизняних, так і зарубіжних науковців, зокрема А. Шопенгауера, П. Друкера, А. Сміта, Р. Дафта, С. Дуди, М. Клименко, О. Філатової та інших. Окремим аспектам мотиваційного механізму приділяли увагу такі вчені, як А. Колот, О. Синицька, В. Співак, С. Шапиро та інші. Результатом є значні розбіжності у трактуванні мотивації та відповідних їй механізмів впровадження засобів підвищення зацікавленості працівників підприємства у результатах своєї роботи.

Досліджуючи поняття «мотивація» і «мотиваційний механізм», слід зауважити, що ці категорії ніяк не тотожні, бо якщо розглядати мотивацію відносно до мотиваційного механізму, то вона є вихідним, базовим поняттям. Також немає єдиного підходу до трактування їх сутності, адже кожен вчений прагне висловити свою власну точку зору з цього приводу, хоча більшість визначень багато в чому схожі.

На думку одних авторів, мотивація – це свідоме прагнення до певного типу задоволення потреб. Інші автори під мотивацією розуміють усе те, що активізує діяльність людини. В усьому розмаїтті поглядів досить поширеним є визначення мотивації, як рушійної сили поведінки, прагнення людини до активних дії з метою задоволення своїх потреб.

Мотиваційний механізм, можна визначити, як комплекс економічних, організаційно-адміністративних, соціально-психологічних методів впливу до ефективної трудової поведінки працівників з метою розвитку в них внутрішніх мотивів до більшої трудової віддачі і, як наслідок, підвищення результативності роботи всього підприємства.

На жаль, але в Україні, що володіє значним кадровим та інтелектуальним потенціалом, підприємства недостатньо використовують методи впливу, пов’язані з підвищенням мотивації працівників, роблячи основний акцент здебільшого тільки на економічній складовій, через маніпулюванні заробітною платою: підвищуючи або знижуючи її залежно від успіхів підприємства на ринку. Безумовно, мотивація трудової діяльності не може бути дієвою без задоволення матеріальних потреб, адже всі прагнуть до достатку, певного рівня добробуту та матеріального стандарту життя.

За сучасних умов функціонування вітчизняних підприємств досить цікавим є те, що керівники прагнучи заохочувати працівників, завжди намагаються зробити це максимально економно. Звідси дилема: виплатити кошти чи обрати нематеріальні методи мотивації. Але цей вибір надуманий, адже нематеріальна для працівника винагорода, як правило, вимагає витрат від підприємства. Прагнучи заощадити, багато підприємств йдуть на хитрість, ігноруючи формування мотиваційного механізму, вони поєднують програми мотивації із заходами щодо посилення командного духу. Вважається, що корпоративні акції (тренінг, свято, виїзд на пікнік) – все одно що подарунок працівникам. Зрозуміло, створення згуртованої команди однодумців – це дуже добре, проте винагорода конкретного працівника є визнанням його персональних заслуг з боку курівництва, а результативність праці конкретного працівника зумовлюється передовсім індивідуальними можливостями та особистою зацікавленістю, а також його усвідомленням власної ролі в колективних зусиллях. Сплутування особистого та громадського, у цьому випадку, може призвести до неочікуваних наслідків.

Слід зауважити, що для сучасного персоналу вітчизняних підприємств, а особливо молодих фахівців, крім заробітної плати, важливими є й соціально-психологічні методи впливу мотиваційного механізму, зокрема рівень розвитку корпоративної культури, зміст та умови праці, за яких можна проявити свої навички та уміння, розкриття перспективи кар’єрного зростання, усвідомлення важливості виконуваної роботи та професійне навчання.

Отже, сьогодні для керівництва вітчизняних підприємств, одним з першочергових завдань, є використання потужних мотиваційних механізмів, що повинні функціонувати, як комплексна система, не виокремлюючи окремих своїх компонентів для забезпечення мотивування працівників і, як наслідок, підвищення продуктивності праці, розкриття підприємствами своїх потенційних можливостей.
ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВ
доц. Карінцева О. І., студент гр. Емс-31/1м Матвєєв П.С.
Інноваційний розвиток підприємств є складовою частиною інноваційного розвитку економіки і важливим аспектом відтворення виробничих відносин, що полягає: у оновленні складу і побудови основних фондів і удосконаленні організації їх використовування як на стадії формування, так і науково-технічної підготовки виробництва.

Важливість інноваційного розвитку для сучасної економіки України переоцінити неможливо. Адже саме завдяки інноваціям може бути досягнутий економічне зростання вже в найближчій перспективі. Сприйняття інноваційного розвитку як основоположного чинника економічного підйому знайшло своє відображення у фундаментальних дослідженнях зарубіжних учених, таких як Р.Акоффа, П.Друкера, Ф.Портера, Б.Санто, Б.Твісса.

Проблемам інноваційного розвитку присвячено багато робіт, в яких досліджено зміст, чинники, напрями, стратегії і методи забезпечення такого типу розвитку, визначений його вплив на розвиток держави і регіонів, окремих галузей і підприємств. Провідними українськими дослідниками згаданих напрямів інноваційного розвитку підприємств є В.П. Александрова, І.В. Алексєєв, О.І. Амоша., С.С. Аптекар, В.М. Гєєц, В.М. Гончаров, М.І. Долішній, В. І. Ландік, М.М. Лепа, О.В. Савчук, М.Г. Чумаченко, І.Б. Швец та ін.

За останні роки урядом було прийнято багато постанов та рішень, державних програм, спрямованих на підвищення інноваційної результативності підприємств, але більшість з них не вдалося реалізувати в повному обсязі в реальній економіці. Через це виникають економічні суперечності між інтересами держави та підприємствами, орієнтованими на інноваційний шлях розвитку, розв’язання яких потребує ґрунтовних досліджень .

Серед стримуючих чинників інноваційного розвитку підприємств вагоме місце посідає недостатня кількість та різноманітність джерел фінансування, серед яких головним джерелом фінансування інноваційної діяльності підприємств України є кошти самих підприємств. Це не дає змогу суб’єктам господарювання реалізовувати ефективну інноваційну політику, тому важливим завданням є пошук та залучення фінансових ресурсів в інноваційний сектор.

Також до чинників, що стримують інноваційний розвиток підприємств є відплив наукових кадрів за кордон. Щороку через таку тенденцію Україна втрачає більше ніж 1 млн. дол. Тому, одним із ефективних засобів скорочення відпливу наукових кадрів є збільшення фінансування науки, що передбачає поповнення бюджету, зміну ставлення влади до науки. Саме перехід від моделі з дешевою робочою силою до моделі з високим рівнем оплати ефективної праці стане першим кроком до формування конкурентоспроможної економіки. Підвищення професійного рівня паралельно зі зростанням оплати праці підвищить інноваційний розвиток підприємств.

Негативним фактором також є відсутність повноцінної інформаційної бази щодо інноваційних проектів, що призводить до неможливості координації функціонування суб’єктів інноваційної діяльності.

До заходів, які спрямовані на вирішення цих проблем, можна віднести: створення єдиної функціонуючої національної інноваційної системи, яка формується на різних рівнях; формування загальнодержавної системи пошуку, збору, накопичення, обробки, зберігання, розповсюдження та надання інформації в сфері інноваційного розвитку; забезпечення використання існуючого науково-технічного доробку щодо його інноваційного впровадження. Крім цього необхідно визначити напрями, в яких вітчизняні вчені та виробники мають наукові резерви та розробки, які відповідають міжнародним стандартам та забезпечуватимуть сильні позиції на світовому ринку. Потрібно забезпечити фінансування фундаментальних досліджень. Знайти додаткові джерела на фінансування, одним з яких є реформування податкової системи. Не менш важливим напрямом є створення нових та розвиток існуючих технологічних парків, вільних економічних зон для притягнення інвестицій в модернізацію виробництва.

Є потрібними також законодавчі зміни у галузі інноваційної діяльності щодо пільг і стимулів; розширення джерел фінансування; тісна співпраця з іноземними підприємствами, обмін досвідом; розширення практики надання інноваційним підприємствам середньострокових кредитів із зниженням процентної ставки. Щоб підвищити процес розробки та впровадження інновацій на підприємстві потрібно залучати персонал, а для цього необхідно створювати преміальні фонди за розробку, давати працівникам додаткові бонуси.

Таким чином, одним із основних факторів забезпечення стабільного економічного розвитку нашої країни є інноваційна діяльність підприємств. Тому важливим є вчасне виявлення проблем та розроблення дієвих інструментів їх інноваційного розвитку.


Особливості функціонування монополізованих ринків в Україні
доц. Карінцева О.І., студент гр. Емс-31/2с Татарченко Н.О.
У будь-яких економічних системах існують певні сектори національного господарства природні монополії. Природні монополії функціонують у житлово-комунальному господарстві, на залізничному, водному та повітряному транспорті, в нафтогазовій галузі, у сфері місцевих телефонних послуг тощо. Природно-монопольна сфера суттєво впливає на соціально-економічний розвиток країни, що обумовлює необхідність державного регулювання галузей природної монополії.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Дослідженню сутності, змісту та діяльності природних монополій, проблемам регулювання цін і тарифів на продукцію та послуги природних монополій присвячені праці багатьох зарубіжних (В. Баумоля, Дж. Вільсона, Х. Демзеца, Б. Депортера, Т. Ділоренцо, Дж. Панзара та ін.) та вітчизняних (В. Базилевича, В. Венгера, Ю. Кравченка, Г. Филюк та ін.) науковців.

Монополії почали з'являтися ще кілька століть тому, але великого поширення вони набули наприкінці ХІХ і на початку ХХ ст. Можливість диктувати ціни є найбільш визначальним критерієм монопольного утворення. Необхідно мати на увазі: як для контролю над акціонерним товариством досить мати в одних руках 20, а то й 10 % акцій, так для панування на ринку великому підприємству достатньо виробляти 10-20 % продукції. У світовій же практиці монополією вважається зосередження в одних руках 30 % ринку [1]. Однією з найбільш розповсюджених причин монополії є урядова політика, спрямована на контроль над виробництвом певної продукції та надання певних послуг.

Природна монополія виникає внаслідок об'єктивних причин. По-перше, вона може з'явитись у випадку, коли весь обсяг певного товару чи послуги є продуктом однієї чи кількох фірм. Конкуренція в цьому випадку неможлива або й небажана (скажімо, у енергозабезпеченні, метрополітені). По-друге, ця форма монополії виникає в сільському господарстві та добувних галузях промисловості. У Законі України "Про природні монополії" при визначенні природної монополії увага також акцентується на ефекті масштабу господарської діяльності, хоча одночасно наголошується на незамінимості для споживачів відповідних видів продукції (послуг) [2]. У цьому законі природна монополія визначається як стан товарного ринку, за якого задоволення попиту на цьому ринку є ефективнішим за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва (у зв'язку з істотним зменшенням витрат виробництва на одиницю товару в міру збільшення обсягів виробництва). Товари (послуги), що виробляються суб'єктами природної монополії, не можуть бути замінені у споживанні іншими товарами (послугами), у зв'язку з чим попит на цьому товарному ринку менше залежить від зміни цін на ці товари (послуги), ніж попит на інші товари (послуги). До переваг природної монополії можна віднести можливості: максимально використовувати ефект від масштабу виробництва, що призводить до зниження витрат на виробництво одиниці продукції, мобілізації значних фінансових ресурсів для підтримки засобів виробництва на належному рівні, використання досягнень НТП, дотримання єдиних стандартів на вироблену продукцію та послуги, заміни ринкового механізму, тобто ринкової економічної організації, внутріфірмовою ієрархією й системою контрактних відносин, що дозволить скоротити втрати, пов'язані з ризиком і невизначеністю.

Антимонопольний комітет України визначає два види зловживань монопольним (домінуючим) становищем: по-перше, антиконкурентного характеру, по-друге, спрямовані на отримання безпосереднього зиску.Природні монополії продовжують залишатися найбільш монополізованим сектором економіки, в якому спостерігається значна кількість антиконкурентних зловживань. Переважна більшість порушень законодавства про захист економічної конкуренції має ціновий характер, стосується встановлення монопольно високих цін для всіх або окремих категорій споживачів, або дискримінаційних цін, що обмежує права окремих споживачів.

Висновки. Надмірною залишається вага в загальному обсязі виробництва сфери природних монополій, недосконалими – механізми державного регулювання цієї сфери, невиправдано високим є рівень концентрації ряду потенційно конкурентних ринків, на більшості ринків не створені рівні умови конкуренції для всіх суб’єктів господарювання. основним завданням держави у сфері захисту економічної конкуренції є забезпечення дієвої та цілеспрямованої політики розвитку конкуренції, захист конкурентної структури тих ринків, на яких вона склалася, створення сприятливих умов для вступу нових суб’єктів господарювання на ринки, що характеризуються високим рівнем концентрації.




  1. Лагутін В. Шкода від монополій і користь від конкуренції: чи все так просто? / В. Лагутін // Економіка України. – 2007. – № 4. – С. 55-61.

  2. Концепція реформування природних монополій. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.kmu.gov.ua


КОРПОРАТИЗАЦІЯ ЯК МЕХАНІЗМ ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ УКРАЇНИ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ
асист. Коваленко Є.В., студент гр. Е-11 Криловецький І.І.
Явище глобалізації стало невід’ємною частиною сьогодення, а тому ігнорування засад цього фактору розвитку людства в зовнішньоекономічній політиці держави є неприпустимою помилкою. Кожна держава, яка має намір брати активну роль в світовій економіці повинна виробити механізм пристосування до цих умов, інакше даний регіон буде повністю залежати від економічної політики інших суб’єктів.

В основному такі регіони будуть відігравати роль лише сировинних зон, або зон транзиту, в кращому випадку, за наявності дешевої робочої сили, як зона розміщення потужностей.

Однією з особливостей економічної глобалізації є те, що основними суб’єктами на світовій економічній арені виступають крупні національні і транснаціональні корпорації.

В цілому ТНК забезпечують близько 50 % світового промислового виробництва. На ТНК припадає понад 70% світової торгівлі, причому 40 % цієї торгівлі відбувається усередині ТНК, тобто вони відбуваються не за ринковими цінами, а за так званими трансфертними цінами, які формуються не під тиском ринку, а під довгостроковою політикою материнської корпорації. Дуже великі ТНК мають бюджет, що перевищує бюджет деяких країн. З 100 найбільших економік у світі, 52 – транснаціональні корпорації, інші держави. ТНК мають дуже вагому роль в світових науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробках (НДДКР). На частку ТНК припадає понад 80 % зареєстрованих патентів, при цьому на частку ТНК припадає і близько 80% фінансування НДДКР. ТНК – це не тільки виробничі підприємства, але і транснаціональні банки, телекомунікаційні компанії, страхові компанії , аудиторські компанії, інвестиційні і пенсійні фонди [1].

Тому треба усвідомлювати той фактор, що ТНК мають великий вплив на економіки різних регіонів, зокрема і центральної Європи, а отже мають розвинену мережу лобіювання. У зв’язку з цим треба зазначити, що в умовах відкритості національного економічного простору України, дані компанії матимуть можливість викупити більшість підприємств нашої держави. А отже, стати залежними від економічної політики інших суб’єктів.

У зв’язку з цим багато вчених виділяють інструмент – корпоратизації, як механізм розвитку Української економіки.

Корпоратизація – це перетворення державного підприємства відповідно до Указу Президента України від 15 червня 1993 року N 210/93 у відкрите акціонерне товариство, акції якого належать державі, засновником якого є відповідний орган, уповноважений управляти державним майном [2].

Можна виділити наступні цілі корпоратизації: збереження виду діяльності українських підприємств; формування українськими підприємствами нових господарських зав’язків на зміну старих радянських; оптимізація технологічного процесу виробництва товарів\послуг; підвищення якості товарів\послуг; розширення ринків збуту; збільшення об’ємів продажу продукції; завоювання українською продукцією вагомої частки на світових ринках [3].

Однією із головних проблем промислового комплексу України є те, що більшість підприємств виготовляють незакінчену продукцію. Використовуючи вертикальну корпоратизацію наші підприємства матимуть змогу перезавантажити господарські зв’язки і таким чином створити нові ланцюги виготовлення товарів, чи надання послуг. Що в свою чергу дасть змогу перейти на більш високий організаційно-економічний рівень роботи підприємств. А отже і покращити шанси для виходу на конкурентний рівень міжнародної економічної арени. При чому основною позитивною рисою є те, що не постає питання протиріч права власності оскільки мова йде про організацію системи, яка дозволить досягти максимально ефективного рівня організації виробництва.

Отже, в умовах глобалізації світової економіки явище корпоратизації є даним із найефективніших механізмів захисту та зростання національної економіки.




  1. Транснаціональна корпорація. Матеріал з Вікіпедії – вільної енциклопедії. – [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/Транснаціональна корпорація

  2. Словник законодавчих термінів "Корпоратизація". – [Електронний ресурс] – Режим доступу. http://zakon.nau.ua/doc/?uid=1078.5874.0

  3. Новак А.Я. Як підняти українську економіку / А.Я. Новак. – К.: “Гнозіс”, 2007. – 346 с.


АНАЛІЗ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ ПЕРЕДУМОВ РОЗВИТКУ СІЛЬСЬКОГО ЗЕЛЕНОГО ТУРИЗМУ В СУМСЬКІЙ ОБЛАСТІ
ст. викладач Ковальов Б.Л., студент гр. Е-01 Портянка А.Г.
Сьогодні індустрія екотуризму – одна з найбільш динамічних і прибуткових галузей світового господарства. Це пов’язано з постійним зростанням попиту на подорожі і відносно високим рівнем рентабельності. В більшості країн екотуризм відіграє важливу роль в економіці.

В розвинених країнах туристи з кожним роком все більше прагнуть до такої форми подорожей, яка б дозволяла б їм побути наодинці з природою, подихати свіжим повітрям, змінити (хоча б на певний час) стереотипи міського способу життя.

Мета дослідження – проаналізувати соціально-економічні передумови розвитку сільського зеленого туризму в Сумській області.

Перегляд наукових досліджень [1-3], показав, що в науковій літературі не сформувалося єдиного підходу до визначення поняття «зелений (екологічний) туризм». В ході дослідження виявлено, що існуючі трактування терміну «зелений (екологічний) туризм» враховують такі фактори, як: культурні, екологічні, соціальні та економічні. Можна стверджувати, що основною метою екотуризму є запобігання негативному впливу на природу, підвищення мотивації для туристів до участі в соціально-культурному розвитку регіонів, охорони природи та економічного збагачення місцевого населення.

Глобальне погіршення стану навколишнього природного середовища призводить до зростання значущості зеленого (екологічного) туризму серед інших послуг сфери відпочинку та розваг. Наш регіон має великий потенціал для розвитку екотуризму в Сумській місцевості, але для цього не вистачає розвиненої інфраструктури, реклами і просування такого виду відпочинку. Так суми щорічного фінансування, які закладено в Програму розвитку туризму в Сумській області на 2011-2015 рр. становлять 10 тис грн, що вочевидь недостатньо для стрімкого розвитку інфраструктури зеленого (екологічного) туризму в області [4].

З метою виявлення сильних та слабких сторін, можливостей та загроз розвитку зеленого (екологічного) туризму в Сумській області проведено SWОТ-аналіз, табл.1.


Таблиця 1 – SWОТ-аналіз зеленого (екологічного) туризму в Сумській області


Переваги (сильні сторони) регіону:

- вдале географічне розташування;

- наявність рекреаційних ресурсів;

- багата історична спадщина і культурний розвиток високого рівня;

- сприятлива екологічна ситуація в порівнянні з іншими регіонами;

-наявність етногеографічної особливості регіону.



Проблеми (слабкі сторони):

- недостатній рівень попиту на послуги зеленого туризму;

- недостатньо розвинута туристична інфраструктура;

- низький рівень якості послуг, невідповідність якісних характеристик;

- недостатнє фінансування зеленого туризму;

- відсутність ефективних методів;

- регулювання цін на туристичні продукти.


Продовження табл. 1

Можливості регіону:

- створення сприятливих умов для розвитку зеленого туризму;

- розроблення нових екотуристичних маршрутів;

- реконструкція туристичних закладів, автом. доріг;

- організація культурно-розважальних турів для іноземних громадян;

- розвиток молодіжного туризму.



Загрози:

- нестабільність політичного і економічного становища в державі;

- невідповідність рівня цін, плановим показникам;

- рівень попиту на послуги може бути недостатнім;

- конкуренція з боку сусідніх областей;

- відсутність інформації про рекреаційні території.


Основним каталізатором забезпечення розвитку сільського зеленого туризму є так звані агросадиби. Перша садиба в рамках розвитку зеленого туризму на Сумщині з’явилася в Лебединському районі. На сьогоднішній день на Сумщині за програмою розвитку зеленого туризму в сільській місцевості вже функціонує більше 10 садиб (хоча на офіційному сайті Спілки сприяння розвитку сільського зеленого туризму в Україні в каталозі садиб наявна тільки одна садиба другої категорії в с. Бездрик.

Отже зелений туризм має в Україні великі перспективи. На сьогоднішній день для його розвитку є відповідний природно-заповідний фонд, але потрібні організаційна та інвестиційна підтримка. Особливо ефективним тут може стати міжнародне співробітництво. Необхідно розробляти відповідні програми і представляти їх на міжнародні конкурси. Унікальний природно-культурний потенціал України уже зацікавив Організацію Об'єднаних Націй, Світовий банк та інші міжнародні організації. Експерти свідчать, що в перспективі таких зацікавлених організацій ставатиме дедалі більше.
Науковий керівник: проф. Мельник Л.Г.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   53


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка