Думи тараса шевченка



Сторінка1/2
Дата конвертації16.01.2018
Розмір0.51 Mb.
  1   2



ДУМИ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА –

НАМ НА ЩОДЕНЬ


ЛИШЕ НА ФЛЕШЦІ

Передмова


Він був сином мужика і став володарем у царстві духа.

Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури.

Він був самоуком і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним вченим.

Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій.

Доля переслідувала його в житті скільки могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі в іржу, ані його любові до людей в ненависть і погорду, а віри в Бога у зневіру і песимізм.

Доля не шкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх, що били із здорового джерела життя.

Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті – невмирущу славу і всероквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все наново збуджуватимуть його твори.

Отаким був і є для нас, українців, Тарас Шевченко.

Ці слова Іван Франко приурочив до сотої річниці від дня народження Тараса Григоровича Шевченка, якого вважав духовним вождем, провідником цілого народу, найяснішим світилом української літератури.

З тих пір промчало ще одне століття. Не вицвіли його картини. Не потьм’яніла краса українського слова. Не зникли, на жаль, і численні проблеми, в тенетах яких досі помиться Україна.

Борітеся! Поборете”!

Цей Шевченків заклик до боротьби спонукає до активізації наших зусиль, а впевненість

у перемозі додає сил.

І задля того, щоб наблизити той час, коли Україна “розвіє тьму неводі і світ правди засвітить”, визріла потреба створення цієї книжечки, яка зробила б для нас Тарасові думи, закарбовані у віршах, драматичних, прозових творах, у листах, своєрідним підручником – на щодень.

Тримаючи її під рукою, читач матиме змогу відтворити історичні події, пізнати правду, звірити свої помисли і діла з Шевченківськими іделами любові до ближнього, добра та справедливості1. Вона нагадуватиме кожному українцеві “хто ми і чиї ми діти”, і що в колі вільних європейських народів він не є духовним сиротою.



Шевченко

1837
На чужині не ті люде –

Тяжко з ними жити!

Ні з ким буде поплакати,

Ні поговорити.



Думка
Тяжко-важко в світі жити

Сироті без роду,

Нема куди прихилиться –

Хоч з гори та в воду.



Думка
Зажурилась Україна –

Така її доля!

Зажурилась, заплакала,

Як мала дитина.

Ніхто її не рятує…

Козачество гине,

Гине слава, батьківщина,

Немає де дітись,

Виростають нехрещені

Козацькії діти,

Кохаються невінчані,

Без попа ховають,

Запродана жидам віра,

В церкву не пускають.



Тарасова ніч
Будеш, батьку, панувати,

Поки живуть люди;,

Поки сонце з неба сяє,

Тебе не забудуть!



На вічну пам’ять Котляревському


Кохайтеся, чорноброві,

Та не з москалями,

Бо москалі – чужі люди,

Знущаються вами…


Вміла мати брови дати,

Карі оченята,

Та не вміла на сім світі

Щастя-долі дати…

Шануйтеся ж, любі, в недобру годину

Щоб не довелося москаля шукать



Катерина
Смійся, лютий враже!

Та не дуже, бо все гине –

Слава не поляже;

Не поляже, а розкаже,

Що діялось в світі,

Чия правда, чия кривда

І чиї ми діти.

Наша дума, наша пісня не вмре, не загине…

От де, люде, наша слава,

Слава України



До Основяненка
Все йде, все минає – і краю немає.

Куди ж воно ділось? Звідкіля взялось?

І дурень, і мудрий нічого не знає.

Живе… умирає.. Одно зацвіло,

А друге завяло, навіки завяло….

І листя пожовкле вітри рознесли.


Теплий кожух, тілько шкода –

Не на мене шитий,

А розумне ваше слово

Брехнею підбите.


Отак уранці жид поганий

Над козаком коверзував.

Ярема гнувся, бо не знав,

Що виросли крила,

Що неба достане, коли полетить..
Сирота Ярема – сирота багатий.

Бо є з ким заплакать, є з ким заспівать,

Єсть карії очі – як зіроньки сяють,

Білі рученята мліють-обмінають,

Єсть серце єдине, серденько дівоче…
Розбрілись конфедерати…

Полигалися з жидами,

Та й ну руйнувати,

Руйнували, мордували,

Церквами топили…

А тим часом гайдамаки

Ножі освятили.
А ви Україну ховайте:

Не дайте матері, не дайте

В руках у ката пропадать.

Од Конашевича і досі

Пожар не гасне, люде мруть

Конають в тюрмах, голі, босі…

Діти нехрещені ростуть,

Козацькі діти; а дівчата!

Землі козацької краса,

У ляха вяне, як перш мати,

І непокритая коса

Стидом січеться…


Молітесь, діти. Страшний суд

Ляхи в Україну несуть…


Ото гайдамаки. На гвалт України

Орли налетіли; вони рознесуть

Ляхам, жидам кару;

За кров і пожари

Пеклом гайдамаки ляхам оддадуть.
Слухайте ж, щоб дітям потім розказать,

Щоб і діти знали, внукам розказали,

Як козаки шляхту тяжко покарали

За те, що не вміла в добрі панувать.


Жінки навіть з рогачами

Пішли в гайдамаки.


Отаке то було лихо

По всій Україні!

Гірше пекла… А за віщо?

За що люди гинуть?

Того ж батька, такі ж діти –

Жити та брататься.

Ні, не вміли, не хотіли,

Треба розєднаться!

Треба крові, брата крові,

Бо заздро, що в брата

Є в коморі і на дворі

І весело в хаті.


…Люде, люде!

Коли то з вас буде

Того добра, що маєте?
Гайдамаки
Слепая2

Я трепет сердца навсегда

Оледенил в снегах чужбины,

И только звуки Украины

Его тревожат иногда.

Слепая


В ком веры нет - надежды нет!

Надежда – Бог, а вера – свет.


Без малодушной укоризны

Пройти мытарства трудной жизни,

Измерять пропасти страстей,

Понять на деле жизнь людей,

Прочесть все черные страницы,

Все беззаконные дела…

И сохранить полет орла

И сердце чистой голубицы!

Се человек!
Святая родина моя!

Чем помогу тебе, рыдая?

И ты закована и я.

Великим словом Божью волю

Сказать тиранам – не поймут!

И на родном прекрасном поле

Пророка каменем побьют.

Тризна

Степи мої запродані

Жидові, німоті,

Сини мої на чужині,

На чужій роботі.

Дніпро, брат мій, висихає,

Мене покидає,

А могили мої милі

Москаль розриває.

Нехай риє, розкопує,

Не своє шукає,

А тим часом перевертні

Нехай підростають.

Та поможуть москалеві

Господарювати.

Та з матері полатану

Сорочку знімати.

Розрита могила
За що боролись ми з ляхами?

За що ми різались з ордами?

За що скородили списами

Московські ребра?? Засівали,

І рудою поливали…

І шаблями скородили.

Що ж на ниві уродилось??!

Уродилась рута…рута….

Волі нашої отрута….

Чигирине, Чигирине

Не дай, Боже,

Такого дожити,

Не дай, Боже, в багатого

І пить попросити

Сова
Нащо мені коса-краса,

Очі голубині,

Стан мій гнучкий, коли нема

Вірної дружини?

Немає з ким полюбитись,

Серцем поділитись.

Серце моє! Серце моє!.

Тяжко тобі битись

Одинокому

Дівичії ночі

У всякого своя доля

І свій шлях широкий.

Той мурує, той руйнує,

Той неситим оком

За край світа зазирає,

Чи нема країни,

Щоб загарбать і з собою

Взять у домовину.

Той тузами обирає

Свата в його хаті,

А той нишком у куточку

Гострить ніж на брата…

А той, щедрий та розкошний

Все храми мурує,

Та отечество так любить,

Так за ним бідкує,

Так із його, сердешного,

Кров, як воду, точить.

Пошлем думу аж до Бога,

Його розпитати,

Чи довго ще на сім світі

Катам панувати??
В муці, в катарзі не просить,

Не плаче, не стогне!

Раз добром нагріте серце

Вік не прохолоне.


Церкви та палати,

Та пани пиузаті.

І ні однісінької хати
“Мы, брат, просвищенны, -

Не поскупись полтинкою”


… обок його,

Цариця-небога,

Мов опеньон засушений,

Тонка, довгонога…


Ото дурний! А ще й битий,

На квиток повірив москалеві…


За богами – панства, панства

В серебрі і златі,

Мов кабани годовані,

Пикаті, пузаті…


Це той первий, що розпинав

Нашу Україну.

А вторая доконала

Вдову сиротину


Я стою, похилившись,

Думаю, гадаю,

Як то тяжко той насушний

Люди заробляють.

А меж ними і землячки

Де-де проглядають,

По-московськи так і ріжуть,

Сміються та лають

Батьків своїх, що змалечку

Цвенькать не навчили

По-німецькій – а то тепер

Кисни у чорнилах.



Сон
Ти смієшся, а я плачу,

Великий мій друже.



Гоголю

Не завидуй багатому,

Багатий не знає

Ні приязні, ні любові, –

Він все те наймає .
Не женися на багатій,

Бо вижене з хати,

Не женися на убогій,

Бо не будеш спати.



1845

Слава тобі, любомудре,

Чеху-славянине!

Що не дав ти потонути

В німецькій пучині

Нашій правді.

А я тихо

Богу помолюся ,

Щоб усі славяни стали

Добрими братами,

І синами сонця правди,

І єретиками

Отакими, як констанцький

Єретик великий!

Мир мирові подарують

І славу вовіки!

Кругом неправда і неволя.

Народ замучений мовчить.

І на апостольськім престолі

Чернець годований сидить.

Людською кровію шинкує

І Рай у найми оддає!


Прозріте, люди, день настав!

Розправте руки, змийте луду.


Єретик Шафарикові
Бо хто не вміє заробить,

То той не вмітиме й пожить.


На серце печалі нашили літа.
І як степи запорозькі

Німоті дідила.

Та бахурям і байстрюкам

Люд закрепостила.

Як Кирило з старшинами

Пудром осипались

І в цариці, мов собаки,

Патинки лизали.

Ляхи були - усе взяли,

Кров повипивали!

А москалі і світ Божий

В путо закували



Сліпий

Я була ще недолітком,

Як Батурин славний

Москва вночі запалила,

Чечеля убила.

І малого, і старого

В Сейму потопила.

Чи я знала, ще сповита,

Що тая цариця –

Лютий ворог України,

Голодна вівчиця!

Батурин спалила.

Сулу в Ромні загатила

Тілько старшинами

Козацькими… а такими,

Просто козаками

Фінляндію засіяла,

Насипала бурта

На Орелі… на Ладогу

Так гурти за гуртом

Виганяла та цареві

Болота гатила.

І славного Полуботка

В тюрмі задушила.

Вже ж і Січ їх бісновата

Жидовою поросла

Та й москаль незгірша штука

Добре вміє гріти руки!

І я люта, а все-таки

Того не зумію,

Що москалі в Україні

З козаками діють.

Ото Указ надрюкують:

“По милості Божій,

І ви наші, і все наше,

І гоже й негоже!”

Тепер уже заходились

Древності шукати

У могилах…бо нічого

Уже в хаті взяти;

Все забрали любісінько.

Ото церков Богданова,

Там-то він молився,

Щоб москаль добром і злом

З козаком ділився.

Мир душі твоїй, Богдане!

Не так воно стало;

Москалики що заздріли,

То все очухрали.
Отаке-то, Зіновію,

Олексіїв друже!

Ти все оддав приятелям,

А їм і байдуже.

Кажуть, бачиш, що все то те

Таки й було наше.

Що вони тілько наймали

Татарам на пашу

Та полякам…
Не смійтеся, чужі люде!

Церков-домовина

Розвалиться … і з-під неї

Встане Україна.

І розвіє тьму неволі

Світ правди засвітить,

І помоляться на волі

Невольничі діти



Великий льох

Не лай мене: молитимусь,

Із самого неба

Долю виплачу сльозами

І пошлю до тебе.
Сховалося у серці лихо,

Як звір у темнім гаї.

Старі сумують. Може, вже

Оце збираються до Бога.

Та хто в далекую дорогу

Їм добре коней запряже?


Чудно якось

Діється між нами!

Один сина проклинає,

З хати виганяє,

Другий свічечку, сердешний,

Потом заробляє

Та, ридаючи, становить

Перед образами –

Нема дітей! Чудно якось

Діється між нами!

Аж три пари на радощах

Кумів назбирали.


Треба, дочко, лічить плату,

Зароблену плату.

Бо сказано: хто не лічить,

То той і не має.


Чимало літ перевернулось,

Води чимало утекло.


Розпитали, порадились.

Та й за старостами

Пішов Марко. Вернулися

Люде з рушниками,

З святим хлібом обміненим.

Прокинувся… до матері -

А мати вже спала

Наймичка

Не вмирає душа наша,

Не вмирає воля,

І неситий не виоре

На дні моря поле.

Не нам на прю з Тобою стати!

Не нам діла твої судить!

Нам тілько плакать, плакать, плакать

І хліб насушний замісить

Кровавим потом і сльозами.

Кати знущаються над нами,

А правда наша п’яна спить.


Борітеся – поборите.

Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас слава

І воля святая!


До нас в науку! Ми навчим,

Почому хліб і сіль почім!

Ми християни: храми, школи,

Усе добро, сам Бог у нас!

Нам тільки сакля очі коле:

Чого вона стоїть у вас,

Не нами дана, чом ми вам

Чурек же ваш та вам не кинем,

Як тій собаці! Чом ви нам

Платить за сонце не повинні…

Якби ви з нами подружили,

Багато б дечому навчились.


По закону апостола

Ви любите брата!...

Ви любите на братові

Шкуру, а не душу.


Просвітились та ще й хочем

Других просвітити.

Сонце правди показати

Сліпим, бачиш, дітям!

Все покажем! Тілько дайте

Себе в руки взяти.

Як і тюрми муровати,

Кайдани кувати.

Як і носить! І як плести

Кнути узловаті –

Всьому навчим; тілько дайте

Свої сині гори

Останнії…, бо вже взяли

І поле, і море.


… Довелось запить

З московської чаші московську отруту!



Кавказ

І день, і ніч плачу

На розпуттях велелюдних….
Кайданами міняються,

Правдою торгують

І Господа зневажають,

Людей запрягають

В тяжкі ярма. Орють лихо,

Лихом засівають…

Розкуйтеся, братайтеся,

У чужому краю не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тілько

На чужому полі!

В своїй хаті своя й правда,

І сила і воля.
Нема на світі України,

Немає другого Дніпра.


Несли, несли з чужого поля

І в Україні принесли

Великих слів велику силу,

Та й більш нічого.


Схаменіться! Будьте люди,

Бо лихо вам буде.

Розкуються незабаром

Заковані люде,

Настане суд, заговорять

І Дніпро і гори

І потече сторіками

Кров у синє море

Дітей ваших…
Умийтеся! Образ Божий

Багном не скверніте,

Не дуріте дітей ваших,

Що вони на світі

На те тілько, щоб панувать…
І в славянофіли

Так і претесь… І всі мови

Славянського люду –

Всі знаєте. А своєї

Дастьбі… Колись будем

І по своєму глаголить

Як німець покаже

Та до того й історію

Нашу нам розкаже.
Раби, подножки, грязь Москви,

Варшавське сміття - ваші пани…


Доборолась Україна

До самого краю.

Гірше ляха свої діти

Її розпинають.


Не дуріте самі себе,

Учітесь, читайте

І чужому научайтесь,

Свого не цурайтесь.

Бо хто матір забуває,

Того Бог карає,

Того діти цураються,

В хату не пускають.


І забудеться срамотня

Давняя година,

І оживе добра слава,

Слава України.


Обніміться ж, брати мої,

Молю вас, благаю!



І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє

За святую правду-волю

Розбойник не стане.
Ви – розбойники неситі,

Голодні ворони,

По якому праведному,

Святому закону

І землею, всім даною,

І сердешним людом

Торгуєте? Стережіться ж,

Бо лихо вам буде,

Тяжке лихо! Дуріть дітей

І брата сліпого,

Дуріть себе, чужих людей,

Та не дуріть Бога.

Бо в день радості над вами

Розпадеться кара.

І повіє огонь новий

З Холодного Яру.



Холодний Яр

І не встануть з праведними

Злії з домовини.

Діла добрих оновляться,

Діла злих загинуть
Смирилася душа наша

Жить тяжко в оковах!

Встань же, Боже, поможи нам

Встать на ката знову.


Помолюся Господеві

Серцем одиноким

І на. злих моїх погляну

Незлим моїм оком


Доколи будете стяжати

І кров невинну розливать

Людей убогих? А багатим

Судом лукавим помагать?

Вдові убогій поможіте,

Не осудіте сироти

І виведіть із тісноти

На волю тихих, заступіте

Од рук неситих.
Встань же, Боже, суди землю

І судей лукавих.


І воздасть їм за діла їх

Кроваві, лукаві.

Погубить їх, і їх слава

Стане їм в неславу.


Чи є то краще, лучше в світі,

Як укупі жити,

Братам добрим добро певне

Пожить, не ділити?



Давидові псалми
Не дай спати ходячому,

Серцем замирати

І гнилою колодою

По світу валятись.

А дай жити, серцем жити

І людей любити…



Маленькій Мар‘яні
І день не йде, і йде не йде,

А літа стрілою

Пролітають, забирають

Все добре з собою.


Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кровю

Волю окропіте.

І мене в сімї великій,

В сімї вольній, новій,

Не забудьте помянути

Незлим тихим словом



Три літа

Весна зиму проганяє,

І зелений по землі

Весна килим розстилає,

Із ірію журавлі

Летять високо ключами…

А степами та шляхами

Чумаки на Дін пішли.

І на землі і на небі

Рай, і я не знаю.

Якого ще люди раю

У Бога благають?


І любили і поважали,

І всього давали…

А все-таки покриткою

І відьмою звали.


Хрестітесь, дівчата,

Хрестітеся і кваптесь

За панів лукавих,

Бо згниєте осміяні,

Наробите слави.

Відьма
Згадайте, братія моя.

Бодай те лихо не верталось


Любітеся, брати мої,

Украйну любіте

І за неї безталанну

Господа моліте

Ой одна я одна,

Як билиночка в полі,

Та не дав мені Бог

Ані щастя, ні долі


Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні.

Чи хто згадає, чи забуде

Мене в снігу на чужині –

Однаковісінько мені.

В неволі виріс між чужими

І, неоплаканий своїми,

В неволі, плачучи умру.

І все з собою заберу,

Малого сліду не покину

На нашій славній Україні,

На нашій – не своїй зем лі.


Та не однаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять…

Ох, не однаково мені.
Щоб Бога ти не осудила

І матері не прокляла


Молюся, Господи, молюсь!

Хвалить тебе не перестану!

Що я з ніким не поділю

Мою тюрму, мої кайдани!


Садок вишневий коло хати,

Хрущі на вишнями гудуть,

Плугатарі з плугами йдуть,

Співають, ідучи дівчата,

А матері вечерять ждуть.
В неволі тяжко, хоча й волі,

Сказать по правджі, не було.


Дурний свій розум проклинаю,

Що дався дурням одурить,

В калюжі волю утопить.

Холоне серце, як згадаю,

Що не в Украйні поховають,

Що не в Украйні буду жить,

Людей і Господа любить.
То воля Господа. Годіть!

Смирітеся, молітесь Богу

І згадуйте один другого.

Свою Україні любіть.

Любіть її! Во время люте,

В останню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.
Не спалося, а ніч, як море.

1847


В казематі

Село ! І серце одпочине:

Село на нашій Україні – неначе писанка село.
Село! Село! Веселі хати!

Веселі здалека палати.

Бодай ви треном поросли!

Щоб люди й сліду не найшли,

Щоб і не знали, де шукати.

В тому Господньому селі,

На нашій славній Україні.
Наш славний князь! Віват! Віват! –

А патріот, убогих брат…

Дочку й теличку однімає

У мужика. І Бог не знає,

А, може, й знає та мовчить.
Не весело на світі жить,

Коли нема кого любить.


Ох, діти! Діти! Діти!

Велика Божа благодать.


Гуляє князь, гуляють гості,

Ревуть палати на помості.

А голод стогне на селі.
А Бог куняє.

Бо се було б диво,

Щоб чути і бачить – і не покарать,

Або вже аж надто довготерпеливий.



Княжна
Сонце заходить, гори чорніють,

Пташечка тихне, поле німіє.

Радіють люде, що одпочинуть,

А я дивлюся і серцем лину

В темний садочок на Україну.

N. N
Не гріє сонце на чужині.


Мені невесело було

Й на нашій славній Україні.

Ніхто любив мене, вітав,

І я хилився ні до кого,

Блукав собі, молився Богу

Та люте панство прокликав.


Або хоч крихотку землі

Із-за Дніпра мого святого

Святії вітри принесли

N. N
Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю!
Котилися

І наші козачі

Дурні голови за правду,

За віру Христову.

Упивались і чужої

І своєї крові!

А получшали? Ба де то!

Ще гіршими стали.

Без ножа і автодафе

Людей закували

Та й мордують…Ой, ой, пани,

Пани-християни!



Сон
Мій краю прекрасний, розкошний, багатий!

Хто тебе не мучив? Якби розказать

Про якого-небудь одного магната

Історію-правду, то перелякать

Саме б пекло можна. А Данте старого

Полупанком нашим можна здивувать.

І все то те лихо, все, кажуть, від Бога!

Чи вже ж йому любо людей мордувать.

А надто сердешну мою Україну.

Що вона зробила? За що вона гине?

За що її діти в кайданах мовчать?
Заплакала Матер Божа

Сльозами святими.

Заплакала милосердна,

Неначе за сином.

І Бог зглянувсь на ті сльози,

Пречистії сльози!

Побив Петра, побив ката

На наглій дорозі



Іржавець
О думи мої! О славо злая!

За тебе марно в чужому краю

Караюсь, мучуся, але не каюсь!

N. N
Ще як були ми козаками,

А унії не чуть було,

Отам-то весело жилось!

Братались з вольними ляхами,

Пишались вольними степами
Отак-то, ляше, друже, брате!

Неситії ксьондзи, магнати

Нас порізнили, розвели,

А ми б і досі так жили.

Подай же руку козакові

І серце чистеє подай!

І знову іменем Христовим

Ми оновим наш тихий рай.



Полякам
Якби кайдани перегризти,

То гриз потроху б. Так не ті,

Не ті їх ковалі кували,

Щоб перегризти. Горе нам!

Невольникам і сиротам

В степу безкраїм за Уралом.



Чернець
І довелося знов мені

На старість з віршами ховатись,

Мережать книжечки, співати

І плакати у буряні.

І тяжко плакать. І не знаю,

За що мене Господь карає?

У школі мучилось, росло,

У школі й сивіть довелось.

У школі дурня й поховають.

А все за того пятака,

Що вкрав маленьким у дяка.

Отак Господь мене карає.


Часи літами,

Віками тихо потечуть.

І я кровавими сльозами

Не раз постелю омочу.

Минають літа молодії,

Минула доля, а надія

Зо мною знову лихо діє

І серю жалю завдає.

А може, ще добро побачу?

А може, лихо переплачу.


І благав би я о смерті,

Так ти, і Украйна,

І Дніпро крутоберегий,

І надія,брате,

Не даєте мені Бога

О смерті благати.



А.О. Козачковському

Бо залили за шкуру сала,

Трохи не пропала.
І буде варт на світі жить,

Як матимеш кого любить.

Хоть кажуть от що ще, небоже,

Себе люби, то й Бог поможе.


Любов-Господня благодать!

Люби ж, мій друже, жінку, діток,

Діли з убогим заробіток,

То легше буде зароблять.


Ось слухай же, що то роблять

Заздрощі на світі.

Ходили, ходили,

Поки вночі, жалкуючи,

Хату запалили!

Нехай би вже були непевні

Які вельможі просвіщенні:

То і не жаль було б; чи так?

А то сірісінький сіряк

Отак лютує.


Багатії, бач, раділи,

Що багатше стали,

А вбогії тому раді,

Що з ними зрівнялись.



Москалева криниця
Од Бога все! А сам нічого

Дурний не вдіє чоловік.


Поки живе надія в хаті,

Нехай живе, не виганяй.

А я вже думав одружитись

І веселитися і жить,

Людей і Господа хвалить.

А довелося…


Старої пані бахур сивий…

Пустив покриткою.


Жили в дворі, гуляли, в карти грали.

Та молодих дівчат в селі,

Мов бугаї, перебирали.
Семя моя щодень росла

І вже до сотні доростала.

Мов поросяча, кров лилась.

Я різав все, що паном звалось



Варнак
Царі
Бодай кати їх постинали

Отих царів, катів людських.

Бо де нема святої волі,

Не буде там добра ніколи.


Добро, у кого є господа,

А в тій господі є сестра

Чи мати добрая.
Ну що б здавалося слова…

Слова та голос – більш нічого.

А серце бється - ожива,

Як їх почує! Знать од Бога

І голос той, і ті слова

Ідуть меж люди!



Титарівна

І презавзятий патріот;

Та й християнин ще до того.

У Київ їздить всякий год

У свиті ходить між панами

І пє горілку з мужиками,

І вольнодумствує в шинку.

Отут він весь, хоч надрюкуй.

Та ще в селі своїм дівчаток

Перебирає. Та спроста

Таки своїх байстрят з десяток

У год подержить до хреста.


Люде, люде!

За шмат гнилої ковбаси

У вас хоч матір попроси,

То оддасте.


П. С.
Немає гірше, як в неволі

Про волю згадувать.



Г.З.
Неначе цвяшок в серце вбитий,

Оцю Марину я ношу.


Мій боже милий,

Даруй словам велику силу –

Людськеє серце пробивать,

Людській сльози проливать,

Щоб милость душу осінила,

Щоб спала тихай печаль

На очі їх, щоб стало жаль

Моїх дівчаток, щоб навчились

Путями добрими ходить,

Святого Господа любить

І брата миловать.

Марина


Нудно йому на чужому полі!

Всього надбав, роботяга,

Та не придбав долі
Аж бачу там тільки добро,

Де нас нема.


Аж страх погано

У тім хорошому селі.

Чорніше чорної землі

Блукають люди, повсихали

Сади зелені, погнили

Біленькі хати, повалялись,

Стави бур”яном поросли.

Село неначе погоріло,

Неначе люди одуріли,

Німі н панщину ідуть

І дуточок своїх ведуть!

І не в одній отім селі,

А скрізь на славній Україні

Людей у ярма запрягли

Пани лукаві
Погано дуже, страх погано!

В оцій пустині пропадать.

Аще поганше на Украйні
дивитись, плакать - і мовчать!

Убогого полюбила,

Мати заміж не пустила,

Осталася я

У високих палатах

Увесь вік свій дівувати,

Недоля моя.
Закувала зозуленька

В зеленому гаї,

Заплакала дівчинонька –

Дружини немає.


І одногласне, одностайне

Громада вибрала гетьмана.


Ой, мамо,

Страшно дівувати,

Увесь вік свій дівувати,

Ні з ким не кохатись.

Маю серце широкеє –

Ні з ким поділити!

Не дав єси мені долі,

Молодої долі!

Не давав єси ніколи,

Ніколи! Ніколи!

Не дав серця молодого

З тим серцем дівочим

Поєднати.
У нашім гаї на землі

Нічого кращого немає,

Як тая мати молода

З своїм дитяточком малим.

Буває, іноді дивлюся,

Дивуюсь дивом, і печаль

Охватить душу; стане жаль

Мені її і зажурюся,

І перею нею помолюся,

Мов перед образом святим

Тієї Матері святої,

Що в мир наш Бога принесла.

Слово мамо, великеє,

Найкращеє слово.

Добре жить

Тому, чия душа і дума

Добро навчилася любить!
Хіба самому написать

Таки посланіє до себе,

Та все дочиста розказать,

Усе, що треба і не треба.

Ато не діждешся його,

Того писанія святого,

Святої правди ні від кого,

Та й ждать не маю від кого,

Бо вже ж, здавалося, пора:

Либонь, уже десяте літо,

Як людям дав я «Кобзаря”,

А їм неначе рот зашито,

Ніхто й не гавкне, не лайне,

Неначе не було мене.

Не похвали собі, громадо!

Без неї, може, обійдусь.

А ради жду собі, поради…

Мій Боже, милий! Як хотілось,

Щоб хто-небудь мені сказав

Хоч слово мудре, щоб я знав,

Для кого я пишу, для чого

Мов одірвалось од гіллі,

Одно-однісіньке під тином,

Сидись собі в старій ряднині.

Мені здається, що се я,

Що це ж та молодість моя.


І хочеться сповідатись,

Серце розповити,

І хочеться…Боже милий!

Як хочеться жити,

І любити Твою правду.

І весь світ обняти!

Благо, тобі, друже-брате,

Як є в тебе хата,

Благо тобі, як у хаті

Є з ким розмовляти

1849
1850

Лічу в неволі дні і ночі

І лік забуваю.

О Господи, як-то тяжко

Тії дні минають…

Дай дожити, подивитись,

О Боже мій милий!

На лани тії зелені

І тії могили! А не дси, то донеси

На мою каїну

Мої сльози; бо я, Боже!

Я за неї гину.


А я так мало, небагато

Благав у Бога, тілько хату,

Одну хатиночку в гаю,

Та дві тополі коло неї,

Та безталанную мою,

Мою Оксаночку.


Даєш ти, Господи єдиний,

Сади панам в Твоїм раю.

Даєш високії палати.

Пани ж неситії, пузаті

На рай Твій, Господи, плюють

І нам дивитись не дають


З убогої малої хати.
Я тільки хаточку в тім раї

Благав, і досі ще благаю,

Щоб хоч умерти на Дніпрі,

Хоч на малесенькій горі

.

Петрусь

Моліте Господа, дівчата,

Моліте Господа, щоб мати

І вас отак не завдала

За генерала, за палати

І вас отак не продала.

Любітесь, діточки, весною

На світі є кого любить

І без користі.
Мені здається, я не знаю,

А люде справді не вмирають,

А перелізе ще живе

В свиню абощо, тай живе,

Купається собі в калюжі.

Не називаю її раєм,

Тії хатиночки у гаї,

Над чистим ставом край села.

Мене там мати повила

І, повиваючи, співала,

Свою нудьгу переливала

В свою дитину… В тім гаю,

У тій хатині, у раю,

Я бачив пекло…


Во ім»я Господа Христа

І Матері його святої!

Ляхи пішли на нас войною!

Святиє Божії міста

Ксьондзи скажені осквернили!

Земля козача зайнялась

І кров»ю, сину, полилась,

І за могилою могила,

Неначе гори, поросли

На нашій, синочку, землі.




Неофіти

Наш великий чудотворче,

Друже мій єдиний!

Тойді вже сходила зоря

Над Віфлеємом. Правди слово,

Святої правди і любові

Зоря всесвітняя зійшла!

І мир, і радість принесла

На зеслю людям. Фарисеї

І вся мерзенна Іудея

Заворушилась, заревла,

Неначе гадина в болоті.

І сина Божія во плоті

На тій Голгофі розп»яла

Межи злодіями. І спали,

Упившись кровію, кати,

Твоєю кровію. А ти

Возстав од гроба, слово встало,

І слово правди принесли

По всій невольничій землі

Твої апостоли святії.

І тихим, добрим, кротким словом

Благовістив їм слово нове,

Любов, і правду, і добро,

Добро найкращеє на світі,

То братолюбіє.

Кого благати ви прийшли?

Кому ви сльози принесли?

Кому ви принесли з сльозами

Свою надію? Горе з вами,

Раби незрячії! Кого?

Кого благаєте, благії,

Раби незрячії, сліпії!

Чи ж кат помилує кого?

Молітесь Богові одному,

Молітесь правді на землі,

А більше на земля нікому

Не поклонітесь. Все брехня –

Попи і царі
Юродивий
А ми дивились та мовчали,

Та мовчки чухали чуби.

Німії, подлії раби!

Підніжки царськії, лакеї

Капрала п»яного! Не вам,

Не вам, в мережній лівреї,

Донощики і фарисеї,

За правду пресвятую стать

І за свободу. Розпинать,

А не любить ви вчились брата!

О роду суєтний, проклятий,

Коли ти видохнеш? Коли

Ми діждемося Вашингтона

З новим і праведним законом?

А діждемось-таки колись.
Безбожний царю! Творче зла!

Правди гонителю жестокий!

Чого накоїв на землі?

А ти, Всевидящеє око!

Чи Ти дивилося звисока,

Як сотнями в кайданах гнали

В Сидіь невольників святих,

Як мордовали й розпинали

І вішали? А ти не знало?

І Ти дивилося на них

І не осліпло! Око, око!

Не дуже бачиш Ти глибоко!


1858

Доля
Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою.
Муза
Не покидай мене. Вночі

І вдень, і ввечері, і рано

Витай зо мною і учи,

Учи неложними устами

Сказати правду.
Відьма

І в неволі

Познає рай, познає волю

І всетворящую любов.


Лічу в неволі дні і ночі

І лік забуваю:

О Господи, як-то тяжко

Тії дні минають.

А літа пливуть за ними,

Пливуть собі стиха.

Забирають за собою

І добро, і лихо.



Сон

Добра не жди,

Не жди сподіваної волі –

Вона заснула: цар Микола

Її приспав. А щоб збудить

Хиренну волю, треба миром,

Громадоб обух сталить,

Та добре вигострить сокиру,

Та заходиться вже будить.

А то проспить собі небога

До суду Божого страшного!

А панство буде колихать,

Храми, палати муровать,

Любить царя свого п»яного,

Та візантійство прославлять,

Та більше, бачиться, нічого.

1859

Подражанії 11 псалму


Возвеличу

Малих отих рабов німих!

Я на сторожі коло них

Поставлю слово.



Ісаія. Глава 35
І спочинуть невольничі

Утомлені руки.

І коліна одпочинуть,

Кайданами куті.


Тойді, як Господи, святая

На землю правда прилетить

Хоч на годиноньку спочить,

Незрячі прозрять, а кривиє,

Мов сарна з гаю, помайнують.

Німим отверзуться уста.

Прорветься слово, як вода,

І дебрь-пустиня неполита,

Зцілющою водою вмита

Прикинеться. І потечуть

Веселі ріки, а озера

Кругом гаями проростуть,

Веселим птаством оживуть.
Оживуть спепи, озера,

І не верстовії,

А вольнії, широкії
Невольник

Бо хто не вміє заробить,

То той не вмітиме пожить
Осія. Глава ХІУ
А ти пишалася колись

В добрі і розкоші! Вкраїно!

Мій любий краю неповинний!

За що тебе Господь кара,

Карає тяжко? За Богдана,

Та за скаженого Петра,

Та за панів отих поганих

До краю нищить.


Воскресни, мамо! І вернися

В світлицю-хату; опочий,

Бо ти аж надто вже втомилась,

Гріхи синовні несучи.



Молитва
Робочим головам, рукам

На сій окраденій землі

Свою ти силу ниспошли
Мені ж, мій Боже, на землі

Подай любов, сердечний рай!

І більш нічого не давай!
Мені ж, о Господи, подай

Любити правду на землі

І друга вірного пошли!
А всім нам вкупі на земля

Єдиномисліє подай

І братолюбіє пошли.
Роботящим умам,

Роботящим рукам

Перелоги орать,

Думать, сіять, не ждать

І посіяне жать

Роботящим рукам.


Плач Ярославни
Святий, огненний господине!

Спалив єси луги, степи,

Спалив і князя, і дружину,

Спали мене на самоті!

Або не грій і не світи…

Загинув ладо…Я загину!


Гімн черничий ?
Подай же й нам, всещедрий Боже!

Отак цвісти, отак рости,

Так одружитися і йти

Не свярячись в тяжкій дорозі,

На той світ тихий перейти.

Не плач, не вопль, не скрежет зуба –

Любов безвічную, сугубу

На той світ тихий принеси.


Ликері

Моя ти любо! Мій ти друже!

Не ймуть нам віри без хреста,

Не ймуть нам віри без попа.

Раби, невольники недужі!

Заснули, мов свиня в калюжі,

В своїй неволі.

Н.Я Макарову


Умруть

Ще незачатії царята…

Іна оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люде на землі.


Л.

Поставлю хату і кімнату,

Садок-райочок насажу,

Посиджу я і похожу

В своїй маленькій благодаті.
Не нарікаю я на Бога,

Не нарікаю ні на кого,

Я сам себе, дурний, дурю

Та ще й співаючи. Орю

Свій переліг – убогу ниву!

Та сію слово. Добрі жнива

Колись-то будуть.
Саул

Чи буде суд! Чи буде кара!

Царям, царятам на землі?

Чи буде правда меж людьми?

Повинна буть, бо сонце встане

І осквернену землю спалить.


Якби з ким сісти хліба з»їсти,

Промовить слово, то воно б,

Хоч і як-небудь на сім світі,

А все б таки якось жилось.

Та ба. Нема з ким. Світ широкий,

Людей чимало на землі…

А доведеться одиноким

В холодній хаті кривобокій

Або під тином простягтись.

Або… Ні. Треба одружитись,

Хоча б на чортовій сестрі!

Бо доведеться одуріть

В самотині.
І день іде, і ніч іде.

І голову схопивши в руки,

Дивуєшся, чому не йде

Апостол правди і науки!


Якось-то йдучи уночі

Понад Невою… та йдучи

Міркую сам-таки з собою: -

Якби-то, – думаю, - якби

Не похилилися раби…

То не стояло б над Невою

Оцих осквернених палат!

Була б сестра! І був би брат!

А то…нема тепер нічого…

Ні Бога навіть, ні півбога.

Псарі з псарятами царять,

А ми дотепні доїзжачі,

Хортів годуємо та плачем.
Н.Т.
Пишалася та дівувала,

Та ждала, ждала жениха,

Та целомудріє хранила,

Та страх боялася гріха

Прелюбодійного. А сила

Сатурнова іде та йде,

І гріх той праведний плете,

У коси сиві заплітає.

А ти ніби недобачаєш:

Дівуєш, молишся та спиш,

Та Матер Божію гнівиш

Своїм смиренієм лукавим.

Прокинься, кумо, пробудись

Та кругом себе подивись,

Начхай на ту дівочу славу

Та щирим серцем нелукаво

Хоть раз, сердего, соблуди.
1861

Чи не покинуть нам, небого,

Моя сусідонько убога,

Вірші нікчемні віршувать

Та заходиться риштувать

Вози в далекую дорогу.

На той світ, друже мій, до Бога,

Почимчикуєм спочивать.

Втомилися і підтоптались,

І розуму таки набрались,

То й буде з нас.
В гаю – предвічному гаю

Поставлю хаточку, садочок

Кругом хатини насажу.

Дніпро, Україну згадаєм,

Веселі селища в гаях,

Могили-гори на степах -

І веселенько заспіваєм…
Драматичні твори
1841

Никита Гайдай
Любовь –

Как солнце ясное высоко

Одно на небе голубом.

Как Бог один – одна любовь!

Затаена в душе глубоко,

В душе прекрасной, как твоя.

Меня ты любишь, знаю я,

Но ты соперницу имеешь,

Как ты прекрасную….

Украйна милая моя.

Моя Украина родная.
Мученическая смерть Богуна, Остряницы и Наливайка нам показала, как исполняются клятвы. Столетняя война – между кем? Между родными братьями! Страшно!
В ком нет любви к стране родной,

Те сердцем нищие калеки,

Ничтожные в своих делах

И суетны в ничтожной славе.


Мы цепь неволи разорвем,

Огонь и кровь мы на расправу


В жилища вражьи принесем!

И наши вопли, наши стоны

С их алчной яростью умрут.

И наши вольные законы

В степях широких оживут!
Славяне, несчастные славяне! Так нещадно и так много пролито храброй вашей крови междоусобными ножами. Ужели вам весно суждено быть игралищем иноплеменников? Настанет ли час искупления? Придет ли мудрый вождь из среды вашей погасить пламенник раздора и слить воедино любовию и братством могущественное племя?



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка