Драма Володимира Винниченка “Пророк”: антиутопічний дискурс Драма Володимира Винниченка “Пророк”



Скачати 129.29 Kb.
Дата конвертації10.01.2018
Розмір129.29 Kb.

Михайло Кудрявцев, доктор філологічних наук, професор Кам’янець-Подільського педагогічного університету
Драма Володимира Винниченка “Пророк”: антиутопічний дискурс
Драма Володимира Винниченка “Пророк” була написана 1930 року у Парижі під час вимушеної еміграції автора. Вже сама назва твору говорить про його приналежність до “пророчої” драми, представленої в українській і світовій літературі творами Лесі Українки (“Кассандра”, “Руфін і Прісцілла”), М.Куліша (“Народний Малахій”, “Маклена Граса”), Альфреда Жаррі (“Король Убю”), С.Віткевича (“Ян Мацей Кароль Вшекліца”), М.Ердмана (“Самогубця”), Л.Лунца (“Місто правди”) тощо.

Тема людської особистості, що брала на себе нездійсненне завдання змінити світ (часто навіть гвалтовним шляхом), не нова у літературі. У різні часи до неї звертались європейські класики — Корнель у “Дон Санчо Арагонському”, Мольєр у “Мізантропі”, Шекспір у “Тимоні Афінському”, Сервантес у “Дон Кіхоті”, Достоєвський у “Злочині й покаранні”, в “Бісах”, у “Братах Карамазових” та ін. Намагалися дати у своїх працях еталон досконало витвореного суспільства утопісти-філософи різних епох, починаючи від Т.Мора і Т.Кампанелли і кінчаючи безумними маніакальними, втілюваними в дію планами марксистів, фашистів різношерстих мастей — як більшовиків-ленінців, так і нацистів та всяких інших божевільних експериментаторів.

Двадцятий вік (вік страшний за масштабами соціальних, демографічних, геополітичних та інших експериментів), поставивши перед суспільством вимоги морального вибору у самому його існуванні (духовному й фізичному знищенні чи самозбереженні на шляху до Істини, до пізнання Бога), показав повний крах і неспроможність маніакальних ілюзій людини, яка прагнула внести власні корективи у вселенську гармонію, у визначені Богом закони буття. Звідси і своєрідне бачення постаті Пророка й звичайної земної людини, що йтиме за омрієним “месією”, бо “в ХХ столітті центр пророцтва та віри переходить на особистість (а вона, ми знаємо, менш схильна до перебудови, ніж, скажімо, суспільство), яка виступає суб’єктом трагедії”[7; 174].

Вже сама Леся Українка ще на початку віку, перед великими сус­пільними катаклізмами, поставила під сумнів ідею “соціально-етич­них гармоній”, пропонованих новітнім “месіанством”.

Думка ця неоднозначно і неприховано зазвучала в “Кассандрі”, “Руфіні і Прісціллі”, “Адвокаті Мартіані”. Гіркою пародією на фанатичну ідею реформаторства людини революційної доби заявив про себе “Народний Малахій” (1927) Миколи Куліша. Про соціалізм як чергову людську утопію скаже цей неординарний майстер дискусійної драми у “Маклені Грасі” (1930) устами митця Падура, викинутого неправедним середовищем у собачу буду.

Гіркий досвід людства від здійснюваних і назріваючих експериментів у 20-30-ті роки, підтверджуючи думку великих гуманістів (Шевченка, Достоєвського, Шекспіра, Толстого, Вернадського, Бердяєва) про співвідношення доброго і злого начал у людині й суспільстві в цілому, чітко окреслюючи трагічні колізії у сфері суспільних взаємин, застерігав і суворо попереджував про духовні й моральні катастрофи, що виникають внаслідок суспільного самообману і наївної сліпоти. На шостій частині земної кулі вже розігрувалась грандіозна за масштабами фанатична віра у рай земний, пропонований тими, хто вирішив узяти на себе самочинно месіанську роль. Відбувалось чергове, особливо трагічне підтвердження тези Спасителя: “Стережіться, щоб вас хто не звів! Бо багато хто прийде в Ім’я Моє, кажучи “Я Христос”. І зведуть багатьох”[4; 24:4-5].

Як один із трагічних наслідків такого зведення — страшна суспільна сліпота, що вела за самозваними поводирями в оманливий “сон золотий” (Беранже), навіяний потомленому, охопленому безумством людству. У лоно святих зараховувались новітні “месії” “раю земного”, з маніакальними ідеями, у пурпурових сяєвах на шостій частині Землі у шані й осаннах підносились портрети “пророків” — воістину: “І зводить вона мешканців землі через ознаки, що їх дано їй чинити перед звіриною, намовляючи мешканців землі зробити обра­за звірини, що має рану від меча, та живе.

І дано їй вкласти духа образові звірини, щоб заговорив образ звірини, і зробити, щоб усі, хто не поклониться образові звірини, побиті були”[6; 13:14-15].

Політичний емігрант В.Винниченко, не прийнятий, відкинутий, ошельмований своїми співвітчизниками, що повірили в ощасливлення людства, писав свого “Пророка” тоді, коли апологетика месіанства та гегемонії вибраних завойовувала свої позиції в Європі, у світі. До влади і там рвався фашизм: потрібні були ідоли, кумири, утішителі. В часи моральних та соціальних ексцесів у суспільства неодмінно виникне інтерес до різного роду виняткових особистостей, сенситивів, володіючих езотеричними здібностями, трансцендентальними можливостями. Так було напередодні розпаду Російської імперії на по­чатку віку (згадаймо “распутінщину”), так сталося наприкінці століт­тя (ще не перевелися “івановці”, “кривоногівці”, “мунівці” і т.д., інтереси до окультизму, індуїзму, буддистських течій і т.д.). Бажанням знайти рецепти самовдосконалення людини конкретної і суспільства загалом, прагненням створити найвишуканішу соціально-етичну модель співжиття людей хворів світ і в 20-ті й 30-ті роки. Болісно і з роз­чаруванням шукав свій моральний та естетичний ідеал Володимир Винниченко протягом усього життя. Під час написання “Пророка” він уже був автором антиутопії “Сонячна машина” (1926), незадовго до смерті запропонував людству, поглинутому атомним психозом, “колектократію” у “Слові за тобою, Сталіне” (1949).

Інтерес до індуїзму, до йоги, до незвичайних можливостей багатьох представників цих учень проявляли і європейські класики, зокрема Ро­мен Роллан, який в той же час видав книгу “Життя Вівекананди”, і, як зазначає дослідниця драматургії В.Винниченка, “не можна не побачити численних подібностей, збігів, як у сутності особи головного персонажа обох творів (книги французького письменника і драми “Пророк” — М.К.), так і в окремих фактах життя Амара — героя п’єси Винниченка — та Вівекананди”[5; 122-123]. “Різні видання про життя і духо­вний подвиг, — висловлює гіпотетичну думку дослідниця, — великого про­рока індуїзму розповсюджувалися ще наприкінці 90-х років, тож, можна гадати, що український драматург і французький письменник незалежно один від одного зацікавились тими виданнями”[5; 123].

Головний герой драми Амар (з ним і з тим суспільним психозом, який навіяла на маси ця неординарна особистість, ми знийомимось уже в першій, експозиційній дії — вона відбувається в горах Індостану) вирішив взяти на себе складну роль новоявленого месії — духовного, морального та й фізичного лікаря потомленого людства. Спостерігається тут і уподібнення пророка до Христа: спільні риси бачимо у зовнішності, у чомусь схожі хронології земних діянь, творіння чудес (як і Христос, почав творити чуда і проповідувати після тридцяти років), зцілення невиліковно хворих,заклики до любові й милосердя тощо.

Пройшовши школу у гімалайських мудреців, пізнавши таіни “великого знаття”, що зберігалися з часів легендарної Атлантиди, Амар справді володів незвичайними, недоступними людству можливостями: міг зрушити силою енергетичної думки скелю, зупинити машини, зняти електричний струм на смертельному кріслі, залишаючись при цьому цілим і неушкодженим. Заявивши про себе як про посланця Бога, Амар проповідує серед людей любов і братерство, обіцяє з’єднати розбиту чварами і негараздами людську родину, ввести її в “загублений рай”. Виступи пророка, що своєю тональністю і змістом нагадують проповіді Христа, помисли і спонукання цілком щирі, ця щирість і безпосередність у поєднанні з чудодійством захоплюють масу, роблять її фанатичною, сліпою і самозреченою у вірі в новоявленого месію, котрий справді вирішив ощасливити людство, навер­нути його на праведність і любов:

“... радійте, кажу вам, брати мої! Витріть сльози, і хай радість заграє в очах і на устах ваших. Не для сліз і зойків я прийшов, а для радості і щастя. Хай же радість буде з вами!” [1; 24].

Однак, наділений можливостями, що не властиві звичайній лю­дині, зверхзнаннями й уміннями, Амар не здатний (при всьому щирому бажанні) утвердити любов і правду у поглинутому користолюбством і брехнею суспільстві, де найбільшими заповідями життя, за висловом нудьгуючої красуні-багачки Кет, є, безсердечність і грошолюбство”. Та й правда ж бо виявиться у кожного своя. Про це говорить, скажімо, епізод зі страйкуючими робітниками, яких пророк Амар благословляє на акцію. Водночас він змушений благословити і поліцейських на розстріл страйкарів: у разі відмови проливати кров ті залишаться без роботи. Езотеричні здібності, проповіді любові й миру не дали самі по собі ні можливостей, ні права Амару дорівнятися до Бога, чи уподібнитися йому: він виявився далеким від вищої правди, од божественного ідеалу, принесеного людству Спасителем.

Оманливість Амарової ідеї, при всій уподібненості до святого вчення, чітко усвідомила ревна християнка Ведд, трактуючи чуда пророка як прояви сатанинських сил: “... з другого боку, ні хреста, ні Біблії не визнає. Так хто ж це такий, скажіть мені, будь ласка?! Не антихрист?” [1; 26].

Прагнучи уподібнитись Богу через чудодійність і проповідувану любов, Амар терпить повний крах, бо, відкидаючи усталені між людьми відносини і віковічні закони, по суті утверджує абсурдність людського існування. Якщо єпископ відкидає Амарове вчення з точки зору християнських канонів і догматів віри (“Взявши ж на увагу його диявольську таємну силу, якою він спокушає людей і вабить до себе, та підроблення під учення Христа, його з повним правом можна назвати антихристом”. — [1; 31]), то генерал псевдомесіанство пророка-індуса оцінює тверезим розумом політика-раціоналіста, який прекрасно усвідомлює наївність ілюзій про рівність, про обіцяний мир, що його може дати амар’янська віра:

“Я вважаю індуса Амара за авантюриста, а вчення його за шкідливе і навіть злочинне. Хоч сам він, може, й щиро проповідує свої наївні заповіді! Тут увесь час порівнювали його вчення з ученням Христа. Це святотатство. І, крім того, недомисел, Христос, Син Божий, у своєму вченні дав нам ідеал, до якого ми повинні прагнути (курсив мій — М.К.). А Амар доводить до абсурду. Так, Христос проповідував мир. Але Христос казав: “Кесареві — кесареве”. Отже, цим Христос насамперед визнав самого кесаря, себто державну владу, а через те й увесь державний апарат. А який же може бути державний апарат без війська, я вас питаю, панове?

... Уявіть собі, що Америка послухалась Амара, розпустила військо і перестала виробляти зброю. Ви гадаєте, що від цього справа миру посунулась би наперед? Навпаки, моментально зчинилась би страшенна війна, бо моментально знайшлись би охочі до нашого багатства...” [1; 32].

Раціоналіст і прагматик Райт, що, попри всі чудодійства, ні на іскорку не має сумніву у людському, а не божественному призначенні Амара, що сумнівні у своїй суті ідеї новоспеченого пророка прагне використати як засіб маніпулювання свідомістю людей, панування над засліпленою масою, одверто і правдиво визначає зміст небезпечного своєю морально-етичною суперечливістю амар’янства:

“Ти сам не знаєш, що робиш. Ти не знаєш, що, виявляючи любов до одних, ти цією самою любов’ю неминуче, доконче виявляєш ворожнечу до других. Подаючи надію одним, ти вганяєш цією надією в одчай і страх других. Захищаючи одних, ти нападаєш на других. Маленький приклад. Ти колись зцілив осліплого бандита (зцілення тіла, а не душі — М.К.). Тепер цей бандит грабує, вбиває і тероризує людність цілого штату. І так у всьому.

Даючи одним, ти цим самим неодмінно відбираєш у других. Бо ти не знаєш нашого життя, ти не вмієш розрізнити наше зло від нашого добра. Ти не знаєш, що в нас що для одних добро, то воно для других є зло. А через те, що ти сьогодні даєш одним, а завтра другим, ти викликаєш у всіх тільки непевність, заколот і хаос усього життя. Ти зійди з свого трону й подивися, що діється в країні, де ти вчиш любові. Все в гарячці, все в замішанні...” [1; 41].

Словами Райта, цього “бандита від бізнесу” (Л.Мороз) і бізнесмена в політиці наче окреслюється пророчо (“... передчуття завтрашніх — незворотних — катаклізмів у п’єсі Винниченка дивовижне”)[7; 177] наслідок проваджуваних у життя соціальних утопій:

“Нижчі класи загубили громадську дисципліну, повагу до закону, охоту до праці, а вищі — певність, справедливість і милосердя. Скрізь панує ворожнеча і зло...” [1; 41].

Прозірливість Винниченка (уже по суті на межі досвіду!) тут асо­ціюється з пророцтвом І.Франка, який застережливо оцінив сутність пропагованої рівності і братерства апологетами “земного раю”: “І стара біда — нерівність, вигнана дверима, вернулась би вікном: не було би визиску робітників через капіталістів, але була би всевладність керманичів — усе одно чи родовитих, як вибраних (курсив мій — М.К.) над міліонами народної держави... І як легко при такім порядку підтяти серед людності корінь усякого поступу й розвою...” [8; 341].

Багатьма аспектами політичного світобачення, проблематикою загалом Винниченків “Пророк” перегукується з такими художніми антиутопіями, як романи “Ми” С.Замятіна, “1984” Д.Оруела та ін. І все ж на першому плані у В.Винниченка доля і трагічний фінал людини, яка осмілилась взяти на себе роль намісника Бога на землі, місію перекроювання усталених суспільних норм співжиття. Амар, який, хоч і володіє незвичайними можливостями, все ж залишається людиною, котрій властиві почуття гніву, амбіційності, врешті тілесних пристрастей. Саме взаємини з Кет (увага до сексуального начала як одного із факторів розкриття внутрішнього, підсвідомого “я” в людині притаманна усім п’єсам В.Винниченка) розвіюють міф про божественне призначення Амара: тілесне тут взяло гору над духовним — як наслідок, втрата своїх незвичайних здібностей, що супроводжується цілком усвідомленим обманом засліплених вірою у нього, як месію, людей.

Залежність від владарів світу цього, яким для маніпулювання свідомістю мас необхідна псевдорелігія, віра у велику еру амар’янства, ставить перед Амаром вимоги залишитись у пам’яті мільйонів обдурених людей посланцем Бога (правда, знайоме явище в житті автократичних, тоталітарних суспільств): псевдопророк в ім’я збереження віри в нього вибирає смерть, оманливу своєю псевдокрасивістю — владарям-технократам потрібна державна релігія, яка поставить на коліна і весь світ (“Християнство схилить голову, трухлявий Ватикан буде повалений” — [1; 49]), визначить на землі спадкоємців пророка (досить цікаві прецеденти має новітня світова історія!), збереже на майбутнє витворений міф. Літальний апарат, підроблений під хітон, має зробити видимість вознесіння пророка, тіло якого рознесеться на шматки, на небо.

Отже, у потомленого і змученого нуждою людства збережеться віра, яка не тільки врятує їх “од відчаю, розпуки, безвір’я”, а й зробить непорушною владу... спадкоємців “пророка” на землі — воістину не можна сумніватись у Винниченковій прозірливості на багато десятків років. Сліпа ж віра мас збереже і владу вибраних — спадкоємців”, брехня (причому усвідомлена!) можновладців для мас має бути непорушною “правдою”, яку так трактує апологетка амар’янства Кет:

“Що брехня, що правда? Одна правда старілася, робилася брехнею, викидалася, замінялася новою “правдою”. Та й що ти можеш знати? А може, це якраз і правда, що відкликає до себе Бог таким способом? Ти своє зробив, ти лишив нам свої заповіді, ми будемо їх далі... здійснювати” [1; 51].

Таким чином, пророк, що “розчинившись у людях, — перестає бути пророком”[7; 178], залишає людську, суб’єктивну, вигідну (як у лесеукраїнківського Гелена з “Кассандри”) правду — ту правду, що одним утримає владу, блага, розкоші, інших — утішить: “не існує раз назавше заданої однієї для всіх правди, єдиного Добра і єдиного Зла, — є одвічна боротьба Бога з Дияволом. І поле битви, за Достоєвським — людська душа, і жоден виміряний людьми соціальний лад не годен тієї боротьби спинити, не годен виграти в ній чи програти”[7; 176]. Отже, як сказано у Святому письмі: “Не можна слухати людей більше, ніж Бога”[2; 4:19]. Свідомо чи несвідомо (навіть якщо брати до уваги тиражоване твердження про атеїзм В.Винниченка) автор утверджував у своєму творі ідеї, суголосні біблійним застереженням.

Щодо цього, то варто навести слова про письменника одного з літературознавців української діаспори, який, зазначаючи про вплив на письменника популярних ідей та вчень свого часу, акцентував увагу на своєрідному богошуканні автора: “Звичайно, атеїзм В.Винниченка питання не дискусійне. Він був чітко окресленим, принциповим сином своєї раціоналістичної і критичної доби. Він замикав собою вік свідомости Драгоманова, Франка, Лесі Українки, В.Стефаника та інших або, ширше кажучи, — вік панування європейського раціоналізму і просвітництва. У цей великий позитивістичний вік трансцендентальні проблеми — віри в Бога, потойбічного життя, смерти й безсмертя душі, — як заховані, незбагненні людським розумом питання, здавалось, ніби втратили актрактивність. Але Винни­чен­ко насамперед письменник. Він аналітик людських душ, характерів і творець живих образів. Він добре розумів, що ці вічні проблеми більше чи менше пов’язані в людській свідомості. Тому як митець він ніколи не вилучав цих проблем з кола своїх спостережень і творчости”[3; 396-397].

Саме заглибленість у найпотаємніші куточки конкретної людської душі і, насамперед (це є домінуючим фактором у “Пророці”), аналіз суспільної психології, психології мас і її поводирів, пастирів, що претендують на намісників Бога на землі, — це і є в драмі В.Винниченка художнє пізнання того поля битви (за Достоєвським) суспільства, яке у пошуках Бога, соціально-етичної гармонії вводиться в оману псевдоповодирями, які свідомо (з корисно-прагматичних міркувань) чи несвідомо, вирішивши взяти на себе місію облаштування світу, заганяють людство у глухий кут, до віри псевдобогам. Цікаво, що така ревна і непорушна у вірі християнка, як Ведд, теж змушена була визнати Амара за Бога, повіривши в інспіроване “чудо”. Воістину Євангельське: “постануть христи неправдиві, і неправдиві пророки, і будуть чинити великі ознаки та чуда, що звели б, коли б можна, і вибраних”[4; 24:24].

П’єса “Пророк”, написана у період назріваючих суспільно-моральних катаклізмів, це своєрідна драма-притча про блукання людини у лабіринтах земного буття, про її трагічні помилки у духовно-моральному виборі, у пошуках соціально-етичних гармоній, суспільних і моральних ідеалів, врешті якоюсь мірою це й сповідь самого письменника-політика про власне болісне пізнання Істини, бо тема богошукання, як зазначає Г.Костюк, “звучить у Винниченка не тільки як невід’ємна, складова частина людського буття, але й як філософська проблема самого автора”[3; 398].

У “Пророці” В.Винниченко проявив себе як прекрасний майстер характеротворення, зокрема соціального типажу, як і Леся Українка, автор драми чудово передає психологію маси в конкретних індивідах, уміє вести дискусійний діалог, через який визначається ідейно-моральна позиція і внутрішня, підсвідома сутність людської особистості; при цьому окреслюється ще одна грань Винниченкового таланту — майстра політичної сатири.

Драма “Пророк” — це свідчення про досягнення українськими майстрами вершин світового модерну у жанрі соціально-психологічної, політичної драматургії.

Загальнолюдська моральна і соціальна проб­лематика, по-своєму оригінально висвітлювана у дискусійній драмі Європи (Гауптман, Ібсен, Гамсун, Метерлінк, Леся Українка, Чехов, Шоу, Пирандело, О’Кейсі), у драматургії В.Винниченка набуває власного, національно-самобутнього трактування. Це підтверджує, зокрема, соціально-політична драма-притча “Пророк”, яка поряд з іншими п’єсами автора яскраво свідчить про те, “що ім’ям Винниченка українська література ввійшла у світову літературу як її реальна діюча частка”[3; 399]

Бібліографічні дані:


  1. Винниченко В. Пророк // Вітчизна. — 1992. — №4. — С.24.

  2. Діяння, 4:19.

  3. Костюк Г. Світ Винниченкових образів та ідей // Українське слово: У 3-х кн. — К., 1994. — Кн.1.

  4. Матвія

  5. Мороз Л. Сто рівноцінних правд: Парадокси драматургії Володимира Винниченка. — К., 1994.

  6. Об’явлення, 13:14-15.

  7. Танюк Л. До проблеми української “пророчої” п’єси// Березіль. – 1992. – №2.

  8. Франко І. Зібрання творів: У 50 т. — К., 1986. — Т.45.



Анотація

У статті висвітлюється проблематика драми Володимира Винниченка «Пророк» в історико-літературному контексті доби, зокрема, дослідник акцентує увагу на антиутопічних та апокаліптичних мотивах п’єси .



Ключові слова:

утопічність, ілюзія, месіанство, пророк, колізії, маніпулювання, драма-дискусія.


Дані про автора:

Кудрявцев Михайло Григорович, доктор філологічних наук, професор, завідуючий кафедри історії української літератури і компаративістики Кам’янець-Подільського державного університету.


вул. Пушкінська, 40, кв.48

м. Кам’янець-Подільський

Хмельницької обл.

тел. 8(03849)30503



80509063816

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка