Доктор політології, професор



Сторінка7/19
Дата конвертації23.10.2017
Розмір4.34 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   19

2. Іран (площа – 1,65 млн. кв. км, населення – 66 млн. чол. на 2000 р.) у другій половині 40-х років став ареною постійних змін урядів, заворушень та спроб державних переворотів. Така ситуація склалася внаслідок суперництва за владу прихильників партії Туде, лівих націоналістів та ісламських екстремістів. Додаткові труднощі іранському уряду створювали інспіровані СРСР національні рухи азербайжанців та курдів. 12 грудня 1945 р. у головному місті радянської зони окупації Тебрізі проголошено Азербайджанську республіку. Озброєні радянською зброєю іранські комуністи захопили владу в північних районах країни, й, орієнтуючись на радянські зразки, розпочали творення власної адміністративної системи. Лише після того, як підтиском СШ А радянські війська залишили Іран, тегеранському урядові вдалося повернути контролі, над населеними азербайжанцями районами. Але й у наступні роки продовжився період політичної нестабільності.

Так тривало до початку 60-х рр., коли, спираючись на фінансування від США, шахський уряд вдався до проведення широкої програми реформ внутрішнього життя країни та швидкої модернізації суспільного устрою, що отримали згодом назву "білої революції". Передусім, шахський уряд здійснив земельну реформу. На початку 1961 р. великі землевласники, серед яких значну частину складало духовенство, в примусовому порядку передали свої наділи державі, яка виплатила їм грошову компенсацію. Згодом ці землі, а також землі, що були власністю шаха, розподілено між селянством. У результаті аграрних перетворень кількість селян, що володіли приватними земельними наділами, зросла з 25 % до 78 %. За підтримки уряду було створено сільськогосподарські кооперативи. Крім розпродажу шахських та державних земель, уряд розробив законопроект про обмеження розмірів земельної власності. Затверджений парламентом закон встановив верхню межу землеволодіння: 600 га богарних земель і 300 га зрошуваних під паром та пасовищами. Зворотною стороною аграрних реформ стала аграрна криза, що охопила в 60-х роках іранське село, її головною причиною стала відсутність у дрібних власників необхідної для ефективного обробітку землі інфраструктури.

Крім земельної реформи, уряд здійснив також низку інших заходів, спрямованих на модернізацію економіки та суспільного устрою країни. Проведено заходи, спрямовані на лікві­дацію неписьменності та покращення лікарської допомоги. Навесні 1963 р, почалося створення "корпусу просвітництва" - напіввійськової організації, сформованої з випускників шкіл та вузів. Службовці корпусу замість військової служби на 14 місяців відправлялися в нерозвинені райони країни, де навчали неписьменних і пропагували основи санітарно-гігієнічних норм. У січні 1963 р. уряд зобов'язав підприємців встановити залежність заробітної платні робітників від ефективності праці підприємства. Але приватні власники з незадоволенням сприйняли це розпорядження й вдавалися до його саботажу. Разом з реформами уряд Ірану демонстрував бажання покінчити з традиційними для країни казнокрадством та корупцією. За звинуваченнями в зловживанні службовим становищем і крадіжках державних коштів було арештовано багато військових та цивільних чиновників.

До модернізаційних процесів вороже ставилися ортодоксальні кола шиїтського духовенства. Шах безжалісно придушував усі вияви опозиційності. Створена для боротьби з антидержавними виступами таємна поліція САВАК швидко розрослася до загрозливих розмірів і почала претендувати на всезагальний контроль над суспільним життям країни. У червні 1964 р. у відповідь на надання урядом надзвичайних економічних привілеїв громадянам США шиїтське духовенство закликало народ до повстання. У зіткненнях з поліцією та армією загинуло близько 10000 осіб. Лідер релігійної опозиції аятолла Хомейні змушений був емігрувати.



3. Опір іранського суспільства політиці соціальних реформ шаха особливо посилився в середині 70-х років. Головного причиною незадоволення населення була європеїзація країни, наплив іноземців, поширення західної масової культури, які супроводжувалися жорстокими урядовими репресіями. Форсоване проведення економічних та соціальних реформ відбувалося без врахування специфіки традиційного суспільного укладу та канонів мусульманства. Значний опір викликало поширений західної фінансової; системи, яка розоряла дрібних підприємців та сільськогосподарських виробників.

У 1976 р. підтиском США Мохаммед Реза змушений був піти на деяку лібералізацію свого режиму. Шах звернувся до народу з виступом, у якому засудив практику політичних арештів, зловживання в судах та поліційні тортури, про які він нібито не знав. З квітня 1977 р. в Ірані судові процеси стали відкритими, частково ліквідовано цензуру, в країну стали допускати зарубіжних спостерігачів. У грудні 1977 р. під час візиту до Ірану президент США Джиммі Картер підтримав лібералізаційні процеси в країні, пов'язавши їх водночас із наданням американської фінансової підтримки.

Скориставшись наданням обмежених демократичних свобод, роком пізніше організаційно оформилася антишахська опозиція. Карім Санджабі та Шахпур Бахтіяр створили Національний фронт, а Мехді Базарган -- Товариство захисту свободи і прав людини. Духовним лідером опозиції залишався аятолла Хомейні. Створивши в Парижі центр антиурядової пропаганди, духовний лідер іранських шиїтів зумів схилити на свій бік переважну більшість населення Ірану. У своїх відкритих листах до народу аятолла вимагав звільнення політв'язнів, ліквідації урядового репресивного апарату, покарання винних в економічних та політичних зловживаннях, скорочення військових видатків та згортання співпраці з європейськими країнами та США.

У відповідь на образливу статтю, опубліковану 7 січня 1978 р. в урядовій газеті "Еттелаат", що висміювала намагання Хомейні чинити тиск на шахський уряд, релігійно налаштована студентська молодь 9 січня в священному для шиїтів місті Кумі влаштувала велику маніфестацію, розганяючи чотиритисячну демонстрацію, поліція почала стріляти в натовп і вбила близько 100 осіб. Після них подій спалахи антиурядових виступів стали повторюватися через кожні 40 днів. Демонстрантів, які збиралися на поминання убитих, розганяла поліція, з'являлися нові жертви й усе повторювалося. У червні 1978 р. під час розгону маніфестантів у Тебрізі дійшло до вуличних боїв та погромів урядових установ, унаслідок чого загинуло майже 1000 осіб.

Змушений піти на поступки, 8 серпня 1978 р. шах оголосив, що заплановані на червень наступного року вибори до парламенту будуть вільними й опозиція матиме змогу реалізувати своє право на участь в управлінні державою. Однак уже 19 серпня, скориставшись терористичним актом в Абадані, внаслідок якого загинуло 700 осіб, уряд звинуватив релігійну опозицію в незаконній діяльності й заборонив легальні опозиційні партіїта їхню пресу. У відповідь у країні почалися масові акції протесту, що призвели до наступних людських жертв. Спроба запровадити в країні 7 вересня військовий стан призвела до загального страйку. Промисловість, транспорт і комунальні служби Ірану були майже повністю паралізовані. Відчуваючи невпевненість у своїх силах, уряд вдавався до взаємосуперечливих дій: разом з лідерами опозиції арештовувано офіцерів САВАК, розпущено деякі партії й водночас випущено з тюрем політичних в'язнів. Західні інвестори почали вивозити з Ірану свої гроші. В окремі дні з країни за кордон переводилося по 50 млн, доларів.

У січні 1979 р. в Хузистані почалися відкриті збройні зіткнення між армією та антишахськими партизанами. Оскільки армія почала втрачати контроль над ситуацією, а окремі підрозділи відмовлялися виконувати накази головнокомандування, шах змушений був запропонувати очолити уряд лідерові поміркованої опозиції Ш. Бахтіяру. Новий прем'єр одразу ж розпустив САВАК, оголосив про припинення протистояння з народом. 15 січня 1979 р. шах виїхав за кордон на лікування. Бажаючи стабілізувати економіку, Ш. Бахтіяр оголосив про скорочення урядових видатків на 7 млрд, доларів в основному за рахунок відмови від закупок зброї.

Однак, релігійні кола не визнали уряду, що отримав владу з рук шаха. 1 лютого 1979 р. майже 4 мільйони іранців зібралися в аеропорту іранської столиці, щоб зустріти літак, на якому з вигнання повертався аятолла Хомейні, 5 лютого Хомейні оголосив прем'єром країни М. Базаргана. У країні почалося двовладдя, оскільки різні міністерства визнавали різних прем'єрів. Криза почалася 9 лютого, після того як підрозділи шахської гвардії "безсмертних" напали на базу ВПС під Тегераном, особовий склад якої активно виявляв підтримку Хомейні. У наступні два дні бої між прихильниками та противниками аятолли поширилися на Тегеран та інші міста. 12 лютого 1979 р. сили, що зберігали вірність шахові припинили опір. Загалом під час подій 9-12 лютого загинуло 964 особи і близько 4000 було поранено, Ш.Бахтіяр змушений був залишити країну. Загалом, число жертв іранської революції, включно з убитими урядовими військами та спецслужбами під час антиурядових демонстрацій 1978-1979 років, сягнуло 15000 осіб.

Після ліквідації уряду Ш. Бахтіяра влада опинилася в руках духовенства, а країну після референдуму 30 березня 1979 р. було проголошено ісламською республікою. Дотримуючись ригористичних норм ісламу, новий уряд одразу ж взявся за реорганізацію суспільного життя. Світське законодавство було замінено нормами шаріату, а шиїзм проголошено державною ідеологією країни. При уряді створено спеціальний трибунал, що розглядав справи членів шахського уряду, офіцерів служб безпеки та інших діячів попереднього режиму. Лише до серпня 1979 р. трибунал виніс 500 смертних вироків. Водночас ісламська влада жорстоко придушила національні виступи курдів, белуджів та азербайджанців.

Зовнішня політика Ірану визначалася запропонованим аятоллою Хомейні гаслом: "Ні Захід, ні Схід, а ісламська республіка". Особливо напруженими були стосунки Ірану зі США, які навіть були оголошені "світовим сатаною". У листопаді 1979 р. студенти Тегеранського університету захопили будинок американського посольства в іранській столиці разом з усім персоналом. Вимагаючи видачі шаха, що виїхав до США, іранці впродовж 444 днів утримували закладників. Президент США Дж. Картер, відмовившись видати Мохаммеда Резу, спробував вчинити фінансовий тиск на Іран, заморозивши в банках СЩА понад 8 млрд. іранських доларів. У відповідь релігійні фундаменталісти вчинили напади на американські посольства в Пакистані, Малайзії, Індії та Туреччині, а в Парижі іранські спецагенти вбили племінника шаха. Спроба американського елітного спецпідрозділу "Дельта" силою повернути ^вкладників у квітні 1980 р. завершилася повним провалом. Втративши літак, два вертольоти та 15 осіб американці змушені були відмовитися від свого задуму. Іран повернув закладників лише в січні 1981р.

Суттєвою складовою і райської зовнішньої політики у 80-х роках стала спроба експорту ісламської революції до інших мусульманських країн регіону. Іранський уряд надавав фінансову та військово -технічну підтримку багатьом терористичним угрупуванням, а також національно-визвольному рухові в Афганістані. Іран довгий час підтримував тісні стосунки з радикальними палестинськими організаціями. Міжнародний скандал викликала фетва (релігійне рішення) аятолли Хомейні. який заочно виніс смертний вирок англійському письменникові індійською походження Салману Рушді, авторові роману "Сатанинські вірші". Іран офіційно встановив грошову винагороду за вбивство письменника, який, на думку іранських богословів, написав образливий для мусульман твір.

Після смерті в червні 1989 р. аятолли Хомейні влада в країні перейшла не до наступника його духовного сану аятолли Хаменеї, а до порівняно поміркованого політика Алі Акбара Хашемі Рафсанджані. Іран продовжив підтримку шиїтських рухів у Лівані, Алжирі та Єгипті, а також з початку 90-х років розпочав налагодження контактів з новими мусульманськими державами колишнього СРСР. Переобраний у травні 2001 р. на другий 4-річний президентський термін Сейед Мохаммед Хатамі прагне зміцнити позиції очолюваної ним поміркованої виконавчої влади у боротьбі з фундаменталістською більшістю меджліса.

БЛИЗЬКИЙ СХІД У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХХ ст.

1. Розпад Османської імперії та встановлення на Близькому Сході мандатної системи. 2. Об'єднання Аравії. 3. Виникнення Палестинської проблеми.



1. У роки Першої світової війни Близький Схід став ареною бойових дій між Османською імперією та країнами Антанти. З метою забезпечення успіху в антитурецькій боротьбі західні країни змушені були звернутися за підтримкою до еміра Хіджазу та шерифа Мекки Хусейна -авторитетного серед арабського населення Близького Сходу глави роду хашимітів. Узамін за зобов'язання підняти антитурецьке повстання Британія обіцяла арабам визнати незалежність майбутньої арабської держави, створеної на звільнених від турків землях. Водночас із укладенням домовленостей з арабами Лондон провів низку консультацій щодо повоєнного майбутньою арабських володінь Туреччини з Францією. Результатом цих переговорів стали таємні угоди Сайкса-Піко від 16 травня 1916 р. Згідно з ними Франція додатково до обумовлених у попередніх угодах територій Турецької імперії отримувала сирійське та ліванське узбережжя, а Англія мала отримати під своє управління Месопотамію з Багдадом і два палестинські порти—Аккру та Хайфу. Цими ж угодами передбачалося встановлення для Палестини міжнародного режиму управління.

Улітку 1916 року до дипломатичних заходів щодо визначення майбутнього статусу Палестини підключилися міжнародні єврейські організації. Між англійським урядом і головою Всесвітньої сіоністської організації (ВСО) — майбутнім першим президентом Ізраїлю Хаїмом Вейцманом - відбулися переговори. Вейцман обіцяв Англії організувати лобіювання фінансово-промисловими колами США питання прискорення вступу Сполучених Штатів до війни взамін за сприяння в організації єврейської імміграції до Палестини.

Англійський міністр закордонних справ лорд А.Бальфур від імені кабінету міністрів 2 листопада 1917 року звернувся до почесного голови Сіоністської федерації Англії банкіра Ротшильда з листом-декларацією, в котрому, зокрема, було оголошено, що "уряд Його Величності прихильно ставиться до створення в Палестині національного осередку для єврейського народу". У лютому 1918 р. декларацію Бальфура підтримала Франція, а згодом і США.

Бойові дії проти турків на Близькому Сході розвивалися успішно. Спільно з англійськими підрозділами військові операції вели загони арабських повстанців під командуванням синів Хусейна — емірів Фейсала, Абдаллаха, Алі та Зейда. У вересні 1918 р. англійці прорвали фронт у Палестині, після чого розпочався безладний відступ німецько-турецьких військ. Випередивши на один день англійців, 30 вересня у Дамаск вступили загони сина Хусейна Фейсала. 8 жовтня англійські війська захопили Бейрут, 18 — Тріполі та Хомс, а 26 звільнили від турків Алеппо.

Відповідно до умов Мудроського перемир'я 30 жовтня 1918 р., турки ліквідували свою адміністрацію в Лівані, Сирії, Палестині, Іраку, Хіджазі, Асірі та Ємені. Верховну владу на окупованих арабських територіях було передано англійському фельдмаршалові Алленбі. Для створення нової цивільної влади Ліван та Західна Сирія ("синя зона") переходили до Франції, Східна Сирія та Зайордання були передані під управління еміра Фейсала, що діяв від імені свого батька Хусейна. На решті територій, включно з Палестиною ("коричнева зона"), цивільна влада перебувала в руках англійців. Хіджаз залишився під владою Хусейна.

Після закінчення війни значно активізувалася дипломатична боротьба навколо майбутнього Палестини. ВСО 3 лютого 1919 р. передала на розгляд Верховної Ради Антанти на Паризькій мирній конференції проект створення "єврейського національного осередку" на Близькому Сході. Територіально землі, на які претендували євреї, значно переважали Палестину: зокрема, вони охоплювали верхів'я р.Йордан у Сирії, південь Лівану до Сідона, південь долин Бекаа і Хауран, зону залізниці Дераа-Маан і узбережжя Акабської затоки.

Для вивчення ситуації на місці в червні 1919 року на Близький Схід вирушила делегація представників президента США (комісія Кінга-Крейна). Доповідь з висновками комісії оприлюднено 28 серпня того ж року. Головні висновки комісії полягали в тому, що сіоністські плани є нереальними: "Неєврейське населення Палестини — 9/10 усього населення — виступає проти сіоністської програми. Антисіоністські настрої у Сирії та Палестині настільки інтенсивні, що ними не можна нехтувати". У жовтні 1919 р, на території Сирії та Лівану почали висаджуватися французькі війська під командуванням генерала Гуро, Вони повинні були замінити нечисленні англійські гарнізони, що, будучи розкиданими по країні, особливо не втручалися в її внутрішнє життя. Фейсал накачав своїм загонам чинити опір, а в березні 1920 р. оголосив себе королем Сирії. Тоді ж його брата Абдаллаха формально проголосили королем Іраку.

Тим часом на конференції країн-переможниць у Сан-Ремо 25 квітня 1920 р. Верховна Рада Антанти надала Великобританії мандат на право управління Палестиною та Іраком. Ліга Націй затвердила цей мандат 24 липня 1922 р., а в дію він вступив від 29 серпня 1923 року. На тій же конференції Франція отримала мандати на Сирію та Ліван. У преамбулу тексту англійського мандату на Палестину було майже повністю включено декларацію Бальфура. Англія зобов`язувалася сприяти еміграції євреїв до Палестини і "оселенню їх на землі". Декларувалося, що створення "єврейського осередку" жодною мірою не може обмежувати національні та релігійні права інших груп місцевого населення. Емір Хусейн. котрий май власні претензії на сусідні території, не визнав дії мандатів.

На англійських підмандатних територіях не було опору встановленню мандатів. Інакше склалася ситуація в Сирії, бої з французами тривали там до липня 1920 р., і неодноразово спалахували повстання місцевого населення. У березні 1921 р. в Каїрі на спеціальній конференції вирішено перетворити Ірак у спадкове королівство на чолі з королем Фейсалом. Державна Рада Іраку погодилася на цю пропозицію, і в серпні 1921 р. Фейсал став королем Іраку (площа – 437 тис. кв. км, населення – 23 млн. чол. на 2000 р.). Скликані в 1924 р. Установчі збори проголосили конституцію країни і висловилися за відміну британського мандату. Лондон взамін за відмову від вимог негайної незалежності запропонував Фейсалові підтримку в питаннях державної приналежності багатого нафтою району Мосул на кордоні з Туреччиною. 30 червня 1930 р. у Багдаді британський верховний комісар Дж. Клейтон і король Фейсал під писали нову міждержавну угоду. Скасовувався режим капітуляцій, Лондон зобов'язувався сприяти вступові Іраку до Ліги Націй (Ірак прийнято в січні 1932 р.).

Для Абдаллаха, що лишився без королівства, створено було цілком новий “уділ”. Від Палестини від'єднано райони на схід від р.Йордан і названо їх Трансйорданією, Абдаллаха оголошено в 1922 році еміром нової країни. Ліга Націй затвердила це державне утворення. Бідна природними ресурсами країна з населенням у 200 тисяч осіб повністю змушена була покладатися на англійську фінансову, технічну та продовольчу допомогу. На території країни з місцевих бедуїнів було сформовано Арабський легіон - першу військову одиницю сучасного типу на Близькому Сході, згодом він неодноразово використовувався для придушення антианглійських виступів, у тому числі за кордоном.



2. На Аравійському півострові після закінчення Першої світової війни існувало 5 незалежних арабських держав: Хіджаз (Мекка), Неджд (Ер-Ріяд), Асір (Ет-Таїф), Джебель-Шаммар (Хаіль) і Ємен (Ходейда). Територія Аравії видавалася західним державам надто бідною, аби витрачати сили та матеріальні засоби для її завоювання. Лише на крайньому півдні півострова містилися багаті на нафту англійські колонії Аден, Маскат, Кувейт, Катар та інші дрібніші емірати.

Визнаним духовним лідером Аравії у той час був керівник секти ваххабітів Азіз ібн Сауд, правитель створеної 1902 р. у Неджді теократичної держави зі столицею у Ер-Ріяді. Подібно до Хусейна, під час війни він вів переговори з англійцями і навіть підписав з ними 1915 р. угоду про спільні антитурецькі дії, але через особисту неприязнь до хашимітів не взяв участі в боях.

У червні 1919 р. Ібн Сауд розпочав бойові дії проти Хусейна. У битві біля оази Тураба хашимітська армія сина Хусейна Абдаллаха зазнала важкої поразки. Лише вбитими прихильники Хусейна втратили близько 2000 осіб, що було велетенською цифрою для Аравії. Оскільки конфлікт почав розростатися, а Лондон остерігалися нападів релігійних фанатиків-ваххабітів на підмандатні їм території, британський уряд запропонував скликати конференцію держав Близького Сходу для врегулювання суперечливих питань. Конференція, в якій взяли участь делегації Хіджазу, Неджду, Іраку та Трансйорданії, діяла з 17 грудня 1922 року по 26 січня 1923 року. Спроба досягнути порозуміння зазнала невдачі, а частина учасників переговорів покинула їх ще під час конференції.

Незадоволений спробами англійського посередництва Ібн Сауд напав на Ірак, а Хусейн проголосив себе 7 березня 1924 р. халіфом. На той час халіфат у Туреччині, який зберігали Османи з 1517 р., вже було скасовано, тому Хусейна як духовного главу ісламу визнали Сирія, Палестина, Трансйорданія та Ірак. Решта мусульманського світу, особливо в неарабських країнах, нового халіфа не визнали. Ібн Сауд отримав зручний привід розправитися зі своїм давнім суперником, тому 29 серпня наказав військам саудитів напасти на Хіджаз. Метою походу Ібн Сауд називав зміщення "узурпатора". Після перемоги, 8 січня 1926 р. збори мусульманських старійшин проголосили Ібн Сауда королем Хіджазу та султаном Неджду (з 23 вересня 1932 р. – Саудівська Аравія, площа – 2 млн. кв. км, населення – 22 млн. чол. на 2000 р.).



3. Встановлення англійського мандату над Палестиною створило сприятливі можливості для активізації єврейської імміграції на Близький Схід. Першим верховним комісаром у Палестині став Ґерберт Семюель, який ще в ході світової війни виділявся своїми про єврейськими настроями. За його протекцією євреї та приязно наставлені до сіоністів особи отримали майже всі головні посади в апараті колоніальної адміністрації. За час його перебування на посаді єврейське населення Палестини подвоїлося, досягнувши в січні 1925 р. 121725 осіб.

Під час урядування Семюеля постійно відбувалися конфлікти місцевих арабів з євреями. Арабо-єврейське протистояння розпочалося з нападу арабів на єврейських емігрантів у Яффському порту в травні 1921 року. Серед арабського населення почали поширюватися поголоски про те, що Британія збирається перетворити Палестину в повністю єврейську територію. Для того, щоб заспокоїти арабське населення Палестини в червні 1922 р. міністр колоній Уінстон Черчілль виступив з меморандумом, у якому пояснив позицію британського уряду щодо майбутнього Палестини, зауваживши, зокрема, що про створення єврейської держави не йдеться, а інтенсивність подальшої єврейської еміграції визначатиметься "економічною ємністю країни".

Тим часом євреї розпочали у Палестині творення системи політичних та господарських установ — основу майбутньої політичної та економічної інфраструктури держави, Створено низку політичних партій, товариства взаємодопомоги, загони єврейської самооборони "Хагана". Надпартійною організацією палестинських євреїв став створений у 1920 р. "Гістадрут" (загальна федерація трудящих Палестини, що нині налічує 1,5 млн. чол.). Мета діяльності федерації визначалася як координація зусиль, скерованих на поширення єврейською економічного контролю над Палестиною, трудова взаємодопомога і виховання молоді в сіоністському дусі.

Спираючись на розгалужену мережу "Гістадруту", євреї розпочали в 20-х роках дві економічні кампанії: "завоювання землі" та "завоювання праці". Кампанії полягали в скуповуванні земель (для цього на додаток до існуючого з 1901 р. Єврейського національного фонду у 1921 р. створено в Лондоні Палестинський установчий фонд) та у створенні підприємств з виключно єврейським капіталом і робочою силою. Темпи скуповування землі були надзвичайно швидкі. У 19І9 р. загальна площа єврейського земельного фонду "ішува" становила 650 тис. дунамів, а в 1929 р. — 1 164 тис. Землі скуповували про запас. На початок 30-х років близько 60% купленої євреями землі не оброблялося, хоча єврейські поселенці постійно отримували фінансову й матеріальну допомогу.

Органами єврейського самоуправління у Палестині стали Зібрання депутатів ("Асефат гашвхарім") та його виконавчий орган ("Ваад леумі"). Свого часу сіоністам вдалося добитися включення до тексту британського мандату положення про Єврейське агентство — представницький орган євреїв Палестини при колоніальній адміністрації. У серпні 1929 р. Лондон визнав агентство як представницький орган євреїв Палестини. В організаційному плані арабське населення Палестини було представлене значно гірше. Існував Арабський виконавчий комітет, який об'єднував арабів мусульман та християн.

Тоді ж розпочалися масові безпорядки в Єрусалимі, оскільки євреї влаштували маніфестацію біля Стіни Плачу (залишків легендарного храму Соломона, що водночас є частиною мусульманського храмового комплексу Харам аль-Шаріф, де знаходиться третя в мусульманському світі після Мекки та Медини святиня — мечеть аль-Акса). Демонстрація в безпосередній близькості від мусульманської святині викликала негайну реакцію арабів, У ході вуличних зіткнень у Єрусалимі та наступних єврейських погромів було вбито 133 євреїв. Англійці, застосувавши війська, приду­шили антиєврейські виступи. У багатьох місцях у сутички з мусульманами вступала "Хагана".

Для розслідування подій серпня-вересня 1929 р. створено дві незалежні слідчі комісії. Утворена палатою депутатів комісія Уолтера Шоу навела в своєму звіті цифрові дані про невідповідність єврейської імміграції економічним можливостям країни. Виходячи з цього, комісія рекомендувала пригальмувати потік єврейських переселенців до Палестини. На думку У. Шоу, спроби Єврейського агентства присвоїти собі незалежні адміністративні функції були тривожним сигналом. Щодо ролі арабів комісія наголосила на деструктивній позиції, яку зайняло в конфлікті мусульманське духовенство, а також недостатньому характері зусиль Великого муфтія Єрусалима Хаджа аль-Хусейні. скерованих на запобігання антиєврейським ексцесам та агітації. Друга комісія Хоупа-Сімпсона також рекомендувала накласти заборону на подальшу купівлю євреями землі та встановити квоту на в'їзд до Палестини емігрантів-євреїв.

У жовтні 1930 р. англійський уряд виступив із "Білою книгою" — офіційною заявою про англійську політику в Палестині. У цьому документі підтверджувалися головні висновки обох парламентських комісій та декларувався намір надалі значно більше уваги приділяти вимогам арабського населення. Лондон оголошував про “рівноцінність” своїх обов'язків перед арабами та євреями. Урядові заяви викликали критику сіоністських кіл, для заспокоєння яких у лютому 1931 р. англійський прем'єр надіслав до президента ВСО X. Вейцмана лист з підтвердженням зобов'язань Великобританії щодо сприяння єврейській імміграції та створенню єврейських поселень.

Напружені стосунки між євреями та арабами виявлялися у взаємному економічному бойкоті. Тим часом світова економічна криза різко збільшила кількість бажаючих переїхати до Палестини, а британський уряд, у свою чергу, на початку 30-х років збільшив щорічні квоти для єврейських емігрантів. Ще більше потік переселенців посилився після приходу до влади в Німеччині Адольфа Гітлера. Якщо у 1930-1934 роках до Палестини в'їхало близько 90 тис. осіб, то лише в одному 1935 р. — 62 тис. Разом з тим у другій половині 30-х років різко посилилася нелегальна еміграція. За єврейськими даними до початку Другої світової війни до Палестини нелегально в'їхало 15,5 тис. осіб. Для потреб нелегальної еміграції "Хагана" створила розвідувальну службу "Шерут Єдіот" (ШАІ) — зародок майбутньої державної служби безпеки.

Призначений у кінці 1931 р. новий британський комісар Артур Вочоп намагався налагодити діалог між євреями та арабами, але не досягнув помітних успіхів. У жовтні 1933 р. Арабський виконавчий комітет, звинувативши колоніальну адміністрацію в таємному сприянні євреям, організував антианглійські виступи. У Єрусалимі та Яффі сталися сутички з поліцією, в результаті яких загинуло 25 арабів та 1 англійський поліцейський. Проведено було низку арештів та показових судових процесів. У свою чергу, єврейські екстремісти вбили кількох лідерів єврейського руху, які допускали можливість порозуміння з арабами.

Навесні 1936 р. у Яффі знову почалися поодинокі вбивства євреїв та англійців, які згодом поширилися практично на цілу територію країни. Арабське населення міст розпочало загальний страйк, що значною мірою паралізувало діяльність комунальних служб, торгівлі й транспорту. Страйк тривав 173 дні. У сільській місцевості відбувалися напади на єврейські поселення. Початкове керував рухом єрусалимський муфтій Хадж аль-Амін, але досить швидко виступи вийшли з-під його контролю. Лишень перекинувши до Палестини додаткові військові підрозділи, англійці змогли в кінці 1936 р. опанувати ситуацію.

Тоді для вивчення причин конфлікту та розробки рекомендацій щодо шляхів подолання арабо-єврейського протистояння англійський уряд створив слідчу комісію на чолі з лордом Пілом. У свою чергу, арабські уряди Трансйорданії, Іраку та Саудівської Аравії закликали палестинських арабів до витримки і поміркованості. Головною думкою опублікованої у липні 1937 р. доповіді комісії Піла була констатація ''нежиттєздатності мандату в його існуючій формі". Комісія рекомендувала розділити Палестину, створивши на її території арабську та єврейську держави, котрі б були пов'язані з Великобританією двосторонніми угодами. Велика зона центральної Палестини, визначена як район світового культурного надбання (включно з Єрусалимом і Бейт-Лахмом (Вифлеємом), Назаретом, Тиверіадським озером з коридором до Яффи), мала залишитися під прямим контролем Англії. Євреям припадали переважно північні райони країни, а арабам - південні. Великобританія зобов'язувалася підтримати обидві новопосталі країни в питанні їх майбутнього вступу до Ліги Націй.

Англійські пропозиції викликали бурхливі відгуки як у самій Палестині, так і далеко за її межами. У серпні 1937 р. XX конгрес ВСО у Цюріху 300 голосами проти 158 підтримав ідею поділу Палестини, мотивуючи своє рішення тим, що вперше на міжнародному рівні прозвучало питання створення незалежної єврейської держави. Водночас конгрес різко висловився проти негативних оцінок наслідків єврейської колонізації комісією Піла та за значне розширення території майбутньої єврейської держави.

Проект був беззастережно підтриманий правителем Трансйорданії Абдаллахом та деякими іншими арабськими силами за межами Палестини, арабське ж населення Палестини відмовилося від запропонованого поділу країни. Загальноарабська позиція щодо палестинського питання була вироблена на всеарабській конференції у Блудані біля Дамаску, що почалася 8 вересня 1937 р. Конференція одноголосно прийняла резолюцію, що виключала будь-яку форму поділу Палестини, вимагаючи водночас скасування декларації Бальфура. Арабські лідери пропонували створити, у Палестині лише арабську державу, декларуючи намір дотримувати права єврейської меншості країни. На тлі цих подій комісар А. Вочоп подав у відставку.

У ситуації, що склалася, британський уряд без подальших консультацій зі сторонами палестин­ського протистояння випустив у травні 1939 р. другу "Білу книгу", то визначала державну політику на Близькому Сході. У ній зокрема було сказано, що "Уряд Його Королівської Величності не може зараз чітко визначити, яких саме конституційних форм набере уряд Палестини", однак "метою англійського уряду є створення незалежної Палестинської держави. Це буде держава, у якій два народи Палестини - — араби та євреї - поділять владу в уряді так, що забезпечить головні інтереси кожній із груп". Передбачалося, що повну незалежність Палестина отримає після 10-річного терміну, визначеного для періоду поступового залучення до управління країною арабських та єврейських представників. Упродовж перших 5 років перехідного терміну допускалася еміграція 75 000 євреїв, що довело б кількість єврейських поселенців до 1/3 загального числа мешканців країни. Разом з тим встановлювалися обмеження на купівлю євреями земель у певних місцевостях або цілковита заборона на визначених територіях. Після 5 років країна мала прийняти перехідну конституцію.

Зафіксовані в "Білій книзі" нові підходи до вирішення палестинського питання засвідчували намагання Британії забезпечити стабільність на Близькому Сході перед реальною загрозою світової війни. Араби прийняли запропонований проект, але євреї його відкинули. Передачі проекту на затвердження до Ліги Націй завадив початок Другої світової війни.



БЛИЗЬКОСХІДНИЙ РЕГІОН У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ 40-х – СЕРЕДИНІ 60-х рр.

1. Створення держави Ізраїль і перша арабо-ізраіїльська війна 1948-1949 років. 2. Антимонархічна революція 1952 р. в Єгипті і Суецька криза 1956 р. 3. Палестинський рух опору та арабський світ наприкінці 50-х - у першій половині 60-х рр.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   19


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка