Доктор політології, професор



Сторінка6/19
Дата конвертації23.10.2017
Розмір4.34 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

2. Перша світова війна для Османської імперії, втягненої в неї молодотурками на боці Центральних держав, завершилася катастрофічною поразкою. Військові невдачі та загроза економічного краху змусили султанський уряд Енвер-паші підписати 30 жовтня 1918 р. у порту Мудрос (о. Лемнос у Егейському морі) на борту англійського крейсера "Агамемнон" перемир'я з країнами Антанти. За умовами цього договору Туреччина передавала союзникам свій військовий флот, контроль над залізницями, поштою та телеграфними лініями країни, виводила війська з арабських територій імперії та демобілізувала армію. Західні країни обумовили право окупувати укріплення проток, населені вірменами вілайєти, а також будь-який стратегічно важливий пункт країни у випадку "загрози безпеці союзників".

Невдовзі англійські війська окупували район Мосула, французькі — Кілікію та території на північ від Сирії, а італійці — південно-східну Анатолію, грецькі війська висадилися в Ізмірі. Поява на турецькій території іноземних військ призвела до стихійної організації підпільних груп і партизанських загонів, шо формувалися, головним чином, із колишніх військових. Об'єднання окремих патріотичних спілок під єдиним керівництвом почалося в другій половині травня 1919 р., після того як до Анатолії прибув авторитетний діяч молодотурецького руху генерал Мустафа Кемаль. На Конгресі захисту прав Анатолії та Румелії, що зібрався 4-12 вересня у Сівасі, був обраний Представницький комітет (тіньовий уряд) з 16 осіб на чолі з М. Кемалем.



16 березня 1920 р. султан погодився на формальну окупацію столиці
країни і у Стамбулі висадилися французькі, англійські, італійські, американські та грецькі війська
загальною кількістю 60000 чоловік. Духовний лідер ісламу оголосив турецьких націоналістів бунтівниками, а військовий суд заочно засудив М. Кемаля до смертної кари. Поява окупаційних військ у Стамбулі та відверто капітулянтська позиція султана дали змогу лідерам патріотичного руху перейти до активніших протиурядових дій. Представницький комітет оголосив себе національним урядом, а в Анкарі було скликано однопалатний меджліс із 233 депутатів, який прийняв назву Велике національне зібрання Туреччини (ВНЗТ).

Султан відрядив на придушення патріотичного руху війська, але їх ще на марші до Анкари розбили партизани, тоді у червні 1920 р. грецькі війська розпочали широкомасштабний наступ у центральні райони Анатолії. У Східній Фракії греки захопили Ефірне, держави Антанти вирішили силою зброї ліквідувати турецький націоналістичний рух. Тим часом 10 серпня 1920 р. у Севрі біля Парижа було підписано остаточну мирну угоду між Туреччиною та Антантою.


Згідно з її умовами Османська імперія припиняла своє існування, під контроль Англії передавався
район Мосула, Франції — території на кордоні з Сирією, Греції — Східна Фракія та Ізмір. Окремо
обумовлювалося, що нові східні кордони Туреччини буде визначено на основі двосторонніх домовленостей із незалежними Вірменією та Курдистаном. Встановлювався спеціальний режим проток, капітуляції щодо європейських держав, контроль європейських кредиторів Туреччини над її фінансами.

Але восени 1920 - взимку 1921 рр. відбулися переговори між турецькими націоналістами та представ­никами російського більшовицького режиму, підсумком яких стала підписана 16 березня 1921 р. у Москві двостороння угода. Кремль пішов на значні територіальні поступки Туреччині (Карська область і райони на південь від Батумі) й розпочав поставки зброї новим союзникам. До кінця 1921 р. турецька сторона отримала 33000 гвинтівок, 327 кулеметів, 54 гармати, 2 військові кораблі, а також багато боєприпасів і великі суми грошей у золоті. Причина таких симпатій до уряду М. Кемаля полягала в яскравій антизахідній, антигрузинській та антивірменській спрямованості турецького патріотичного руху.

Зміцнена завдяки російській допомозі національна армія, контратакувала грецькі війська й упродовж кривавої битви на річці Сакар'я, що, розпочавшись 23 серпня 1921 р., тривала 22 дні, зуміла переламати хід подій. У результаті цієї перемоги Франція відмовилася від намірів окупувати частину турецької території й підписала з урядом М. Кемаля сепаратний мир. Отримавши наступні великі партії російської зброї, турки підготували великий загальний наступ, що розпочався 26 серпня 1922 р. Для греків удар був цілком несподіваним, почався безладний відступ, під час якого потрапив у полон головний штаб грецького експедиційного корпусу. На початку вересня греки розпочали евакуацію своїх міст у Малій Азії.

Змушені визнати турецький уряд, що вже контролював основну частину національної території, країни Антанти підписали з урядом Анкари 11 жовтня 1922 р. в місті Муданья (на березі Мармурового моря) перемир'я, котрим передбачалося виведення грецьких та союзницьких військ зі Східної Фракії. Країни Антанти зберегли право утримувати свої війська у Стамбулі та протоках до часу підписання нової мирної угоди. Наступні переговори мали відбутися в Лондоні за участю представників стамбульського уряду, але М. Кемаль відмовився проводити такі переговори. 1 листопада ВНЗТ прийняло закон про скасування султанату. Позбавлений будь-якої підтримки, султанський уряд припинив існування, а Мехмед VI відплив на Мальту.

Мирні переговори між Туреччиною і країнами-переможницями у світовій війні розпочалися 20 листопада 1922 р. в Лозанні, у них взяли участь Франція. Англія, Італія, Японія, Греція, Югославія та Румунія. У засіданнях з обговорення режиму проток взяли участь представники більшовицьких Росії, України, Грузії (як єдина делегація) та Болгарії. Повномасштабну мирну угоду підписано 24 липня 1923р. Вона передбачала збереження за Туреччиною Східної Фракії, Західної Вірменії та північних частин Месопотамського плато, демілітаризацію та міжнародний статус проток, визнання новими турецькими властями старого османського боргу. Укладена угода була дипломатичною перемогою нового турецького уряду, який не лише добився дипломатичного визнання, але й значно покращив умови, які спричинили вихід країни з Першої світової війни,

Закінчення тривалої національно-визвольної війни дало змогу турецькому урядові М. Кемаля зосередитися на вирішенні проблем внутрішньої розбудови держави. На виборах до парламенту, що відбулися впродовж червня - липня 1923 р., прихильники М. Кемаля отримали перемогу, зайнявши основну частину місць у ВНЗТ. Офіційно про створення Народної партії (після проголошення республіки партія прийняла назву Народно-республіканської (НРП)) було оголошено 9 вересня 1923 р. Першими рішеннями ВНЗТ другого скликання стало перенесення столиці країни до Анкари, а згодом, 29 жовтня 1923 р., проголошення Туреччини республікою. Першим президентом країни обрано М. Кемаля. Запропонована кемалістським урядом програма державного розвитку Туреччини була зорієнтована на боротьбу з пережитками феодального минулого, подолання культурної відсталості, модернізацію економіки та суспільного устрою. У зовнішній політиці головним орієнтиром уряд Ісмет-паші декларував збереження територіальної цілісності країни.

Реформування суспільного устрою кемалісти розпочали зі скасування у березні 1924 р. халіфату. Під час боротьби з іноземними окупантами духовний авторитет найвищого мусульманського духовенства було підірвано співпрацею з інтервентами, тому населення спокійно сприйняло повідомлення про висилку всіх членів родини халіфа за кордон, конфіскацію їх майна, ліквідацію міністерства у справах шаріату й від'єднання церкви від школи. Тоді ж відбулася адміністративна реформа. На основі виданих у 1923-1924 роках законів ВНЗТ 20 квітня 1924 р. прийняло конституцію Турецької республіки. Основний закон запроваджував низку особистих свобод, встановлював чітку структуру президентсько-парламентської форми правління й зберігав за ісламом привілей державної релігії.

Але висунуті уряду опозицією звинувачення в розпалюванні релігійного фанатизму дозволили кемалістам продовжити наступ на позиції релігії в турецькому суспільстві. У 1925 році уряд наказав закрити текке (монастирі дервішів), татюрбе (усипальниці), що часто ставали центрами релігійної пропаганди. Тоді ж заборонено носити фески й традиційний турецький одяг. Уряд в наказовому порядку змусив населення перейти на європейський одяг. У наступному році, з уведенням у дію цивільного кодексу, скасовано шаріатські суди, запроваджено цивільне діловедення, цивільний шлюб тошо. У 1928 р. з конституції було виключено пункт про іслам як державну редігїю. З метою полегшення навчання письму та послаблення позицій духовенства у 1929 р. замість арабської абетки запроваджено латинську. У 1930 р. жінки отримали право брати участь у виборах до місцевих органів влади.

Невдовзі після закриття сесії ВНЗТ 10 травня 1931 р. розпочав роботу Третій з'їзд Народно-республіканської партії. Прийнята на з'їзді програма стала програмою державного розвитку цілої країни. В її основу було покладено шість проголошених М. Кемалем принципів: республіканізм, націоналізм, етатизм, народність, лаїцизм і революційність. Згодом принципи М. Кемаля отримали назву "алти окти" ("шести стріл"). Партія узаконювала принцип, згідно з яким її голова, що призначався на пожиттєвий термін, ставав президентом країни, а його заступник - прем'єр-міністром. Партійне зібрання фактично узаконило об'єднання державного та партійного апаратів..

Одразу після партійного зібрання в Туреччині розпочалося послідовне "загвинчування гайок". Прийнято "Закон про друк", що обмежував право критики уряду й установлював жорсткий контроль за засобами масової інформації. З метою поширення урядової пропаганди та виховання населення, починаючи з 1932 р., створювалася мережа "народних домів" та "установчих об'єднань".

Наступний етап реформ турецького суспільства розпочався у 1934 р. зі скасуванням титулів і форм звертання та уведенням прізвищ. Спеціальним рішенням парламенту 24 листопада 1934 р. М. Кемалю присвоєно нове прізвище — Ататюрк. Наступного місяця турецькі жінки були повністю зрівняні в правах з чоловіками й отримали повні виборчі права. Наприкінці 30-х років відбулося подальше посилення авторитарних тенденцій турецького політичного режиму. У червні 1938 р. "Закон про спілки" заборонив створення будь-яких організацій на основі "сім'ї, раси, роду чи класу", а також тих, що "виступають від імені народу". 3а усіма громадськими товариствами встановлювався легальний поліцейський нагляд. У країні вводилася пресова цензура, а до кримінального кодексу включено покарання за такі злочини, як "послаблення національних почуттів" та "пропаганду на користь іноземних державних порядків".

Напередодні Другої світової війни Туреччина чітко не визначилася в орієнтації між ворогуючими сторонами, але після військового розгрому Німеччиною Франції та інших західноєвропейських держав у країні посилилися пронімецькі настрої. Усе ж після початку німецько-радянської війни Туреччина оголосила 25 червня про свій нейтралітет, а з настанням перелому в ході бойових дій Анкара схилилася до союзу з країнами антигітлерівської коаліції. Однак, турецьке керівництво ухилилося від безпосередньої участі у війні, обмежившись 2 серпня 1944 р. розривом дипломатичних стосунків із Німеччиною. Туреччина оголосила війну Німеччині та Японії 23 лютого 1945 р., а наступного дня отримала запрошення вступити до ООН.



3. Персія на час закінчення Першої світової війни перебував під фактичною окупацією Англії, уряд був настільки проанглійським, що розглядалися навіть варіанти перетворення країни у британський протекторат. Без санкції меджлісу 9 серпня 1919 р. уряд підписав з англійцями угоду, згідно з якою англійські чиновники отримували статус радників у всіх міністерствах і встановлювався контроль над фінансовою системою країни. На додаток наступного року на півночі Персії спалахнуло повстання, до котрого приєдналися курди та іранські комуністи. Підтримувані російськими більшовиками, перські комуністи розпочали на контрольованих ними територіях практичне втілення в життя комуністичних принципів. Відбувалися конфіскації майна, закривалися мечеті, велася пропаганда рівноправ'я жінок. Усі ці заходи викликали надзвичайне незадоволення, з великими труднощами до вересня 1920 р. вдалося придушити повстання в Тебрізі.

Але, незважаючи на успішні дії проти повстанців, уряд змушений був піти у відставку, 21 лютого 1921 р. до Тегерана ввійшли козацькі частини полковника Рези-хана, які провели арешти понад 200 чиновників. Шах поставився до перевороту з симпатією, присвоївши Резі-хану титул Сардар Сепаха — воєначальника. Завершення громадянської війни в країні поставило на порядок денний проблему нормалізації суспільного життя та підйому економіки. Протягом усіх урядових змін Реза-хан зберіг свій пост військового міністра і, спираючись на віддані йому особисто війська, почав зосереджувати у своїх, руках не лише військову та поліцейську, але й цивільну владу. Його авторитет суттєво зріс після того як упродовж 1923 р урядовими військами було роззброєно приватні армії по-сепаратистськи налаштованих ханів, а також придушено виступ курдів під проводом Ісмаїла Смітко.

Впливи Рези-хана були настільки сильними, що шах повинен був виїхати за кордон, призначивши регентом свого брата. За прикладом М.Кемаля, Реза-хан мав намір позбавити династію Каджарів влади й проголосити республіку. Однак проти планів проголошення республіки виступила впливова родова аристократія та шиїтське духовенство. Водночас Реза-хан отримав запевнення в тому, що його кандидатура на нового монарха буде підтримана. У кінні 1924 — на початку 1925 років війська Рези-хана придушили виступи арабів у Хузистані, туркмен у Хорасані та курдів біля о. Урмія,

Після придушення чергових антиурядових виступів прихильники Рези-хана поставили перед меджлісом питання про скасування влади династії Каджарів, що заплямувала себе співпрацею з повстанцями. 14 лютого 1925 р. Резу-хана призначено верховним, головнокомандуючим, а партія "Таджеддад" відкрито виступила за позбавлення шаха влади. Упродовж літа організовано активну пропагандистську кампанію, що завершилася прийняттям меджлісом 31 жовтня 1925 р. рішення про позбавлення влади династії Каджарів і тимчасову передачу влади Резі-хану Пехлеві. Зібрані невдовзі Установчі збори 12 грудня оголосили Резу-хана спадковим шахом Ірану.

Спираючись на армію, Реза-хан продовжив проводити політику посилення центральної влади. Кочові племена насильно переведено на осілий спосіб життя, удільні хани зазнали репресій, З метою послаблення влади губернаторів скасовано великі провінції та запроваджено новин адміністративний поділ. Реза-хан намагався боротися з хабарництвом і зловживаннями владою. Проведено судову реформу й запроваджено нові кодекси, побудовані на основі законодавчих норм європейських країн.

За прикладом Туреччини Реза-хан розпочав спрямовані на модернізацію суспільного укладу та економіки реформи. Починаючи з 1927 р. проводилася освітня реформа, що скоротила число релігійних шкіл і збільшила кількість шкіл світських. Загальна кількість шкіл в Ірані збільшилася з 612 в 1922 р. до 4901 в 1936 р. У 1934 р. засновано Тегеранський університет, відбувався обмін студентами з європейськими країнами. З 1928 р. було введено європейський одяг. Замість традиційного іранського головного убору кулах запроваджено шапку пехлеві, а згодом європейські капелюхи і кашкети. Запроваджено прізвища і скасовано використання феодальних титулів, з 1935 р. заборонено носіння чадри. Європейські нововведення більшість населення зустріло вороже. Уряд змушений був насаджувати нові норми життя жорстокими методами.

Усі модернізаційні заходи проводилися в дусі націоналізму й пропаганди відродження величі давньої іранської держави. Назву Персія офіційно замінено Іраном, перейменовано ряд міст, з перської мови вилучено арабські та турецькі запозичення, змінено літочислення, введено староіранські назви місяців року тощо. Забезпечуючи продовження державної традиції, династія Рези-хана прийняла назву Пехлеві. Посилення інтересу до давньої історії Ірану виявилося у створенні в 1935-1938 роках Музею древнього Ірану в Тегерані, музею "Парс" в Ширазі, Академії літератури та мови, Тегеранського антропологічного музею та Національної бібліотеки.

Після початку Другої світової війни Іран.оголосив про свій нейтралітет, але фактично країна знаходилася серед країн-сателітів Німеччини. 8 жовтня 1939 р. між Іраном та Німеччиною підписано таємну угоду про взаємні поставки стратегічних матеріалів і військову співпрацю. Іранська сторона поставляла в Німеччину пшеницю, ячмінь, рис, бавовну та вовну, отримуючи взамін зброю, залізничне та промислове обладнання. На території Ірану діяла широко розгорнута німецька агентурна сітка, проводилася підготовка груп для диверсій на нафтопромислах Баку та Грозного. Після ряду заяв СРСР, (26 червня, 16 і 19 серпня 1941 р.) з попередженнями про недопустимість проведення на території Ірану діяльності, ворожої країнам антигітлерівської коаліції, 25 серпня 1941 р. на територію Ірану вступили радянські та англійські війська. Через урядову кризу та під тиском союзників 16 вересня 1941 р. Реза-хан підписав зречення на користь свого сина Мохаммеда Рези, що став новим шахом Ірану.



ТУРЕЦЬКА РЕСПУБЛІКА Й ІРАН ПІСЛЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

1. Особливості внутрішньополітичного розвитку Туреччини у другій половині ХХ ст. 2. “Біла революція” Мохамеда Рези і її невдача. 3. Ісламська Республіка Іран.



1. Туреччина (площа – 780,5 тис. кв. км, населення – 66 млн. чол. на 2000 р.), котра не брала участі в Другій світовій війні й лише формально оголосила в лютому 1945р. війну фашистській Німеччині, тим не менше, перебувала після завершення війни у важкій ситуації. На межі краху була перенапружена під час війни економіка, надзвичайні закони, прийняті під приводом військової загрози, викликали масове незадоволення. Різку критику опозиції викликала однопартійна система. Крім того, в середовищі правлячої НРП намітився розкол. Уряд змушений був дати дозвіл на створення опозиційних політичних організацій.

Однією з них стала заснована у січні 1946 р. Демократична партія (ДП), яку очолив колишній прем'єр країни Джеляль Баяр. Заручившись підтримкою фінансових та промислових кіл, він включив до партійної програми вимоги надати права вільного розвитку приватному капіталу, а також відмінити обмеження в інвестиційній політиці. Тоді ж почалося зближення між Туреччиною та США, які підписали з Анкарою 12 липня 1947 р. угоду про надання останній військово-технічної допомоги. Туреччина отримала 100 млн. доларів допомоги, в країні з'явилися американські військові місії та радники, почалися поставки сучасного озброєння. Зовнішньополітичні орієнтації змусили президента Ісмета Іненю та парламент розпочати лібералізацію внутрішнього режиму в країні.

Ситуація загострилася після викриття зловживань та корупції у верхніх ешелонах влади. Упродовж 1949-1950 років при владі у Туреччині змінилося 3 урядові кабінети, але жоден з них не зміг вивести суспільство зі стану перманентної кризи. В умовах жорстокої політичної боротьби в країні 14 травня 1950 р. відбулися парламентські вибори, на яких перемогла ДП, що отримала 396 місць. Таким чином завершився 27-річний період одноосібного правління НРП. Парламент обрав президентом Д.Баяра, прем'єр-міністром став великий землевласник Аднан Мендерес. Він задекларував намір обмежити державний капіталізм і провести приватизацію промисловості. Залучалися зарубіжні інвестиції, створювалися нові підприємства зі змішаним та приватним капіталом. Загалом у 1948-1959 роках лише від США Туреччина отримала допомогу на 2,9 млрд. доларів. Урядові заходи були успішними, за той же період середньорічний приріст промислової продукції становив у середньому 8%.

У внутрішній політиці найбільші послаблення було зроблено для партій релігійного спрямування. Політика поступок клерикальним колам полягала у відкритті шкіл імамів та мулл, відновленні старих та будівництві нових, мечетей, уведенні обов'язкового навчання релігії в середніх школах. Уряд ДП продовжив практику державного протегування націоналістичним організаціям, водночас активна боротьба проводилася з комуністичним рухом. ВНЗТ закон про пресу й закон про демонстрації та зібрання різко обмежили демократичні свободи мешканців Туреччини. Бажаючи продемонструвати лояльність до США, уряд А. Мендереса в липні 1950 р. без санкції парламенту вислав до Кореї турецьку бригаду. Туреччина стала єдиною країною Близького та Середнього Сходу, що взяла участь у війні на Корейському півострові. У жовтні 1951 р. Туреччина вступила до НАТО, а в 1954-1955 роках підписала угоди про співпрацю з Пакистаном та Іраком. Під патронатом США та Англії в листопаді 1955 р. в Багдаді на нараді прем'єр-міністрів Туреччини, Іраку, Ірану, Пакистану та Британії було оформлено військовий блок — Багдадський пакт. У січні 1959 року після виходу з пакту Іраку штаб-квартиру реорганізованого в Організацію центрального договору (СЕНТО) блоку перенесено до Анкари.

Супутнє ринковим реформам зубожіння частини населення країни, інфляція, ріст цін та податків викликали зростання напруження в турецькому суспільстві. Незадоволення населення викликала відмова від етатиських заходів соціального захисту на тлі відкритого протегування закордонному капіталу. Зростання суспільного напруження правляча ДП спробувала погасити репресивними заходами, закрито опозиційні газети, арештовано лідерів студентського руху. Обурені масовими репресіями, студенти Стамбульського університету 29 квітня 1960 р. розпочали серію молодіжних мітингів, що поширилися на інші міста країни. Ситуація в країні вийшла з-під контролю уряду, тоді на світанку 27 травня 1960 р. підрозділи анкарського та стамбульського гарнізонів зайняли урядові об'єкти й арештували лідерів ДП, уряд та президента Д. Баяра. До відповідальності було притягнуто 592 особи, 461 з яких після тривалого процесу було засуджено до тюремного ув'язнення, а трьох, разом із А. Мендересом - повішено.

У січні 1961 р. Комітет національного порятунку передав владу Установчим зборам, які, в свою чергу, 27 травня прийняли нову конституцію країни. Конституція 1961 р. проголосила Туреччину "національною, демократичною, світською та соціально-правовою державою". Але на тлі перманентних урядових криз і спроб військових переворотів додаткові проблеми уряду з другої половини 60-х років створювала активізація підпільних угрупувань ультраправих та ісламських фундаменталістів. У липні 1974 р. до внутрішньополітичних турбот країни долучилася важлива міжнародна проблема. У результаті висадки турецьких військ на Кіпрі, де грецька частина населення вчинила чергову спробу встановити повний контроль над островом і приєднатися до Греції, виникла криза у відносинах між Туреччиною та її партнерами по Н АТО — Грецією й США. У відповідь на турецькі дії США припинили поставки зброї та пригрозили економічними санкціями. Рішуче налаштовані турецькі військові, бажаючи продемонструвати незалежність від заокеанського союзника, віддали наказ встановити контроль над аеродромами та станціями електронної розвідки, збудованими в Туреччині американцями. Кризу в стосунках зі США було врегульовано лише в 1976 р, після підписання нової оборонної угоди.

Поглиблення економічної та урядової кризи схилило турецьких військових до активних дій. У вересні 1980р. начальник Генерального штабу Кенан Еврен здійснив переворот, у результаті якого влада в країні перейшла до рук керованої ним Ради національної безпеки {РНБ). Військові відмінили дію конституції, розпустили парламент, політичні партії та профспілки. Запропоновані РНБ реформи, грунтуючись значною мірою на позаекономічному примусі, дещо загальмували рецесію й стабілізували економічну ситуацію. З іншого боку, постійне порушення прав людини в країні позбавило Туреччину фінансової допомоги з боку ЄС та міжнародних фінансових організацій.

Починаючи з 1983 р. військові поступово почали відновлювати політичні свободи. На парламентських виборах восени 1983 р. перемогла партія "Вітчизна", лідер якої Тургут Озал очолив новий цивільний уряд. Продовживши стабілізаційний курс в економіці, Т. Озал зумів налагодити співпрацю з країнами Заходу і отримати від них необхідні для країни позики. У другій половині 80-х років почалося повільне відновлення турецької економіки, зруйнованої десятиліттями кризи. Пішовши в 1989 р. з поста прем'єр-міністра, Т. Озал був обраний президентом Туреччини. Продовжуючи започатковані реформи, в 1992 р, він добився підписання домовленості про повне скасування, починаючи з 1995 р. усіх торгових обмежень у відносинах із Євросоюзом. Але процеси лібералізації суспільних звичаїв та вестернізації культури, які супроводжували поглиблення економічних контактів із Заходом викликали стійке несприйняття з боку фундаменталістських кіл. На ґрунті незадоволення суспільними процесами відбулося об'єднання консерваторів, що створили Партію добробуту. На виборах у грудні 1995 р. ця партія отримала більшість місць в парламенті, а її лідер Нехметтін Ербакан став прем'єр-міністром. Політичний курс уряду Н.Ербакана позначився більш жорсткою політикою держави щодо опозиції та курдського національного руху, але його сприяння ісламізації освіти й духовної сфери життя країни викликало різке несприйняття військових.

У червні 1997 р. вони добилися відставки про ісламістського уряду а через півроку – заборони партії Н.Ербакана. Туреччина не побажала повторювати печальний досвід таких країн, як Іран, і віддала перевагу прибічникам світських принципів державного будівництва, з квітня 1999 р. при владі перебуває Демократична ліва партія, очолювана ветераном турецької політики Бюлентом Еджевітом. Турецькі війська здійснили кілька військових операцій проти курдського-партизанського руху на території Іраку, а в 1998 р.. погрожуючи війною, зажадали від Сирії припинити підтримку курдського незалежницького руху. На початку 1999 р. турецьким спецслужбам спільно з ЦРУ та "Моссадом" вдалося захопити лідера національно-визвольного руху курдів Мустафу Оджалана. Звинуваченого в організації численних терористичних актів лідера Курдської робітничої партії (КРП) військовий суд засудив до смертної кари. У відповідь курди здійснили низку терористичних актів й пообіцяли розгорнути ще масштабнішу антиурядову діяльність у тому випадку, якщо керівника КРП стратять. Перебуваючи у в'язниці М, Оджалан звернувся до своїх прихильників із закликом припинити підпільну діяльність. У серпні 1999 р. почався вивід збройних формувань курдів за межі території Туреччини. У внутрішній політиці уряд Б.Еджевіта здійснює програму глобальних економічних реформ: упорядкування бюджету, соціальної служби, реорганізацію банківської сфери та масштабний розвиток приватизації.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка