Доктор політології, професор



Сторінка5/19
Дата конвертації23.10.2017
Розмір4.34 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

ОСТРІВНІ КРАЇНИ ПІВДЕННО-СХІДНОЇ АЗІЇ ПІСЛЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ


1. Проголошення незалежності Індонезії, Філіппін та Малайзії й особливості їхнього політичного розвитку у 50-і – сер. 60-х рр. 2. Створення і діяльність Асоціації країн Південно-Східної Азії. 3. Сучасне внутрішнє й міжнародне становище країн регіону.

1. Національно-визвольний рух в Індонезії отримав потужний поштовх на останньому етапі Другої світової війни. В останні її тижні, 17 серпня 1945 р., японці дозволили місцевим націоналістам проголосити незалежність країни, лідером якої став Ахмед Сукарно. Британські війська, що займалися роззброєнням японських гарнізонів на 17,5 тис. островів Малайського архіпелагу загальною площею 1,8 млн. кв. км, де-факто визнали уряд А.Сукарно, оскільки не бажали створювати собі додаткових проблем.

Однак колишня метрополія - Нідерланди не бажали примщо поширювалися лише на Індійський Союз, і були дійсними тільки до 31 березня 1948 р. Генерал-губернатором Пакистану став А.М.Джинна. Індія та Пакистан залишилися в Британській Співдружності, хоча вже на першому засіданні заявили про свою особливу позицію, засудивши практику расової дискримінації в Південній Африці.

Після поділу колонії на два домініони в порівняно кращій ситуації опинився Індійський Союз, На його долю припало майже 90% розвіданих корисних копалин, 90% текстильної та цукрової промисловості, більшість заводів із виробництва будматеріалів. Водночас після від'єднання Пакистану в Індії почав відчуватися брак бавовни, джуту та деяких продуктів, передусім хліба. Офіційне розмежування не припинило збройного протистояння в районах змішаного розселення індусів і мусульман, особливо напруженою була ситуація в трьох великих князівствах, де більшість населення належала до релігії, відмінної від віросповідання правлячої верхівки.

У князівстві Джунагад (півострів Катьявар), яке було населене на 80% індусами, правитель-мусульманин оголосив про приєднання до Пакистану. Це викликало обурення місцевого населення, чим негайно скористалася Індія, ввівши 12 вересня 1947 р. до князівства свої війська. Днем пізніше індійські війська зайняли князівство Хайдарабад, нізам якого вирішив приєднати своє володіння до Пакистану, або ж отримати статус домініону на рівні з Індією та Пакистаном.

Інакше складалася ситуація в князівстві Джамму і Кашмір. Хоча мусульмани становили 78% його населення, а в Кашмірській долині навіть 94%, махараджа вирішив приєднати князівство до Індії. Ситуація ускладнювалися й тим, що один з чільних керівників Національного Конгресу Дж. Неру був вихідцем з Джамму і Кашміра, й питання приналежності цієї території певною мірою було питанням особистого престижу. 22 жовтня з території Пакистану до князівства ввійшли племена пуштунів і таджиків-дарі, які після недовгого опору індуського ополчення наблизилися до столиці князівства Срінагар. Махараджа звернувся за допомогою до Індії й підписав з нею 27 жовтня угоду про добровільне приєднання князівства до Індійською Союзу, після чого до Джамму і Кашміру вступили індійські війська. Тим часом, у північній частині Джамму і Кашміру було проголошено провінцію Азад Кашмір (Вільний Кашмір), яка приєдналася до Пакистану. Зайнявши Срінагар, індійські війська спробували захопити Азад Кашмір, але після появи в травні 1948 р. на території князівства регулярних пакистанських військ, змушені були зупинитися на лінії рік Раві та Чінаб. 13 серпня 1948 р. Рада Безпеки ООН прийняла спеціальну резолюцію про припинення вогню в Кашмірі і запропонувала провести на спірній території плебісцит, попередньо вивівши з неї індійські війська та пакистанські сили. Оскільки обидві сторони відмовилися прийняти цю пропозицію, протистояння тривало до 1 січня 1949 р., коли воєнні дії вздовж демаркаційної лінії припинилися,

Бої в спірних прикордонних районах супроводжувалися погромами індусів та мусульман на всій території обох держав. У ході масових зіткнень на етнорелігійному грунті, за різними оцінками, загинуло від 500000 до 700000 осіб, змушені були залишити місця свого проживання 6 млн. мусульман і 4,5 млн. індусів. Особливо постраждав Пенджаб, де зупинилася промисловість і не були засіяні поля. Криваві події навколо державного розмежування спричинили зростання соціальної напруги всередині Індії. Частина ультранаціоналістів звинувачувала керівництво ІНК у пасивності й неефективній політиці, що в результаті призвело до втрати спірних територій. 30 січня



1948 р. член "Хінду махасабха" Натурам Годсе вбив Махатму Ганді, на якого націоналісти покладали відповідальність за "неготовність" Індії до збройного протистояння з мусульманами.

2. Після смерті М.Ганді лідером Індії став Джавахарлал Неру, який з 1947 р. займав пост прем'єр-міністра країни й уважався спадкоємцем керівника Національного Конгресу. Під його керівництвом розпочалося державне будівництво. Протягом 1948-1949 рр. було здійснено адміністративну реформу, яка зміцнила владну вертикаль. Скликані для прийняття основного закону Установчі збори в листопаді 1949 р. ухвалили конституцію країни, що увійшла в дію 26 січня 1950 р. Цей день став датою проголошення повної незалежності Індії (площа – 3,3 млн. кв. км, населення – 1, 014 млрд. чол. на 2000 р.). Конституція запровадила демократичні свободи, скасувала кастовий поділ, заборонила будь-які форми дискримінації. Запропонований Дж. Неру політичний курс поєднував демократичні риси західного способу господарювання з елементами соціалістичної економіки: націоналізація важкої промисловості, п'ятирічні терміни планування, часткова земельна реформа. Для індійської "соціалістично орієнтованої" економіки були характерні поміркованість та відсутність ідеологічного догматизму. До успіхів внутрішньої політики Дж. Неру необхідно віднести покращення ситуації жінок, реалізацію програм, спрямованих на ліквідацію неписьменності, а також прийняття законів про захист "недоторканих".

У 1951-1955 роках Індія провела першу п'ятирічку. Зважаючи на серйозні труднощі із забезпеченням населення продуктами, вона була орієнтована на розвиток сільського господарства. За час її реалізації було значно розширено посівні площі та збудовано низку Іригаційних споруд. Лише 8% запланованих державою капіталовкладень того періоду пішло на розвиток промисловості. Наступний п'ятирічний план (1956-1961 рр.) був орієнтований на розвиток промисловості. Хоча через інвестиційні проблеми Індії не вдалося досягнути запланованих цифр економічного зростання, валовий виробіток промисловості країни збільшився на 20%. За час правління Дж. Неру Індії вдалося значно збільшити виробіток сільськогосподарської продукції та подвоїти виробіток промислової продукції.



Закордонна політика Індії була менш успішного. Укладаючи у 1954 р. угоду про співпрацю з Китаєм, Дж. Неру відмовився від успадкованих з часів Британської імперії прав на Тибет, що, однак, не завадило китайцям у 1959-1962 роках розв'язати серйозний конфлікт. У 1959 р. на номінально залежних Індії, але фактично безлюдних і ніколи не адміністрованих просторах провінції Аксай Чін китайці розпочали будівництво стратегічної дороги, що мала поєднати Тибет із провінцією Синцзян. Ситуація ускладнилася після поразки антикитайського повстання в Тибеті, коли далай-лама та майже 20000 тибетців емігрували до Індії. Китайці запропонували обміняти території Аксай Чін на більші території в інших ділянках кордону, але Дж, Неру не погоджувався на це.

Після того, як 18 грудня 1961 р. індійська армія успішно продемонструвала свою боєздатність, зайнявши португальські колонії Гоа, Діу та Даман (СРСР наклав вето на резолюцію ООН, котра. засуджувала дії Індії), Делі вирішив спробувати силою повернути окуповані китайцями території. У червні-листопаді 1962 р. в Аксай Чін тривали бої, що завершилися нищівним наступом китайців, після якого індійські війська було розгромлено, а сили КНР вийшли на так звану лінію Мак-Магона, що відділяла від спірних територій штат Ассам. 21 листопада 1962 р. китайці оголосили одностороннє припинення вогню, повернули полонених і трофейну техніку й вивели свої війська із зайнятих в останній фазі боїв територій, залишивши за собою Аксай Чін.

Успішніше розвивалися стосунки Індії з країнами, що безпосередньо не межували з її територією. У квітні 1955 р. Дж. Неру взяв участь у роботі Бандунзької конференції, де було визнано провідну роль Індії в русі країн неприєднання. Індія декларувала п'ять принципів своєї зовнішньої політики "панча шила", що мали стати основою мирного співробітництва на міжнародній арені. До них належали: повага територіальної цілісності, ненапад, невтручання у внутрішні справи, рівність і паритетність у стосунках та дотримання мирного співіснування.

У січні 1966 р. на посаду прем’єр-міністра після раптової смерті Лала Бахадура Шастрі ІНК висунув доньку Дж. Неру Індіру Ганді, яка виступала за продовження політики регульованих державою економічних перетворень, їй протистояла група, очолена Морарджі Десаї, котрий наголошував на необхідності створення в країні вільного ринку на основі приватного підприємництва і обмеження державного втручання в господарські питання. Після поразки прихильників М. Десаї на внутрішньопартійних виборах президента Конгресу, де переміг підтримуваний І, Ганді В.Гірі, противники офіційного курсу в листопаді 1969 р. вийшли із ІНК і створили власну партію "Організація Конгрес".

Після здійснення впродовж 1970 р. націоналізації важкої промисловості Національному Конгресу вдалося поправити свій політичний імідж і на виборах у березні 1971 р. відновити домінуюче положення у парламенті. Додала авторитету Національному Конгресові блискавична переможна війна з Пакистаном у грудні 1971 р., у результаті якої проголошено незалежність Східного Пакистану як Народної Республіки Бангладеш (площа – 144 тис. кв. км, населення – 129 млн. чол. на 2000 р.). Але повільне поліпшення економічного становища на початку 70-х років було перерване в 1973 р. початком енергетичної кризи та зростанням світових цін на нафту. Надмірна увага уряду до державного сектора економіки, невиправдане надання кредитів і пільг неефективно працюючим націоналізованим підприємствам, корупція та спекуляція в загальнодержавних масштабах спричинили 1974 р. гостру економічну кризу. Крім того, ситуацію ускладнювали демографічний вибух і необхідність утримувати велику кількість біженців із Східної Бенгалії, які опинилися на території Індії після війни з Пакистаном у грудні 1971 р. Запропонована урядом програма скорочення народжуваності, якою керував син І.Ганді Санджай, супроводжувалася зловживаннями та масовим застосуванням примусу.

Після низки невдалих спроб виправити економічну ситуацію і скандальної спроби опозиції позбавити І. Ганді депутатського мандату, в липні 1975 р. в Індії було запроваджено надзвичайний стан. Поліція арештувала кілька тисяч осіб, включно з лідером опозиції М.Десаї та членами парламенту, що викрили фальсифікації правлячої партії на виборах. Обмеживши діяльність партій і наклавши заборону на проведення страйків і вуличних маніфестацій, уряд І. Ганді запропонував програму радикального оздоровлення економіки під назвою "20 пунктів". Але через зростання невдоволення черговими економічними провалами І.Ганді була змушена відмінити надзвичайний стан і провести в березні 1977 р. вибори до парламенту. На виборах перемогу отримала партія "Джаната" ("Народна"), лідер якої М. Десаї сформував новий уряд.

Політична коаліція 5-ти партій, на основі якої було сформовано уряд М. Десаї, виявилася нетривкою. Ситуативна збіжність інтересів членів коаліції не дозволила проводити ефективні заходи щодо оздоровлення економіки, а через постійні конфлікти з союзниками М. Десаї швидко змушений був піти у відставку. На хвилі незадоволення некомпетентним, правлінням коаліційних урядів на виборах січня 1980 р. ІНК(І) отримав 2/3 голосів виборців, й І.Ганді знову повернулася в прем'єрське крісло. Останній період її правління (1980-1984 рр.) був позначений постійними етнорелігійними конфліктами.

Найбільшу проблему індійського уряду тоді становив сепаратистський рух у Пенджабі. Цей штат заселено сикхами, войовничим екзогамним відгалуженням ісламу. Шляхом політичної пропаганди партії "Акалі дал" на початку 80-х років вдалося створити потужний народний рух. Уряд І.Ганді запропонував сикхам широку автономію в складі Індії, однак ті відмовилися, оголосивши метою своєї політичної діяльності створення незалежної сикхської держави "Халістан". Індійська влада вдалася до арештів та політичних переслідувань найактивніших діячів сикхського незалежницького руху. У відповідь сикхи розпочали кампанію бомбових терористичних актів проти індуського цивільного населення. Щоб привернути увагу до свого руху, сикхи підривали вибухові пристрої на залізницях, в автобусах і літаках, на людних ринках. Під час цих замахів загинули сотні осіб.

Весною 1984 р. сикхи захопили найбільшу святиню своєї релігії—Золотий храм в Амрітсарі. На території храмового комплексу сикхи створили справжню військову базу, а водночас пропагандистський центр, що проголосив початок відкритої збройної боротьби за створення незалежного Халістану. І.Ганді віддала наказ силою вибити сикхів із Золотого храму. Під час штурму і запеклого бою майже всі сикхи загинули, включно з лідером сепаратистського руху Джарналом Сінгх Бхіндравалом. Бій на території найбільшої святині образив релігійні почуття сикхів, оскільки, відповідно до канонів їхньої релігії, на територію Золотого храму могли входити тільки сикхи.

Осквернення святині в Амрітсарі викликало обурення навіть у тієї частини сикхів, яка лояльно ставилася до Делі й знаходилася на індійській службі, 31 жовтня 1984 р. два особисті тілоохоронці-сикхи розстріляли під час прогулянки прем'єр-міністра Індії І. Ганді. Повідомлення про це вбивство викликало в цілій країні хвилю погромів, унаслідок яких загинуло близько 30000 сикхів. На виборах до парламенту в грудні 1984 р. на хвилі співчуття до І.Ганді ІНК(І) отримав переважаючу більшість мандатів (401 місце), а прем'єром був обраний син покійної — Раджив Ганді. Його політичний курс значною мірою був відходом від утверджених матір'ю канонів. І.Ганді централізувала у своїх руках і персоніфікувала владу, а Р.Ганді одразу ж оголосив про наміри радитися з опозицією та прислужитися до голосів регіональних рухів. В економіці новий прем'єр запровадив лібералізацію державного планування й обмежив втручання держави у сферу приватного підприємництва. Великого розголосу набрала оголошена Р. Ганді кампанія боротьби з корупцією та зловживаннями державних чиновників.

Бажаючи врегулювати етнорелігійні конфлікти. Р. Ганді пішов на підписання угод з більшістю сепаратистських рухів країни. Зробивши певні поступки сикхам у галузі місцевого адміністрування, Р.Ганді підписав у липні 1985 р. угоду з наступником убитого в Амрітсарі лідера "Акалі дал" Чараном Сінгхом Лонговалом, згідно з якою сикхи зобов'язалися припинити терористичні акти. У серпні того ж року частково було задоволене вимоги войовничої групи "Ассам Гана Парішад", що вимагала обмеження виборчих прав бенгальських біженців у Ассамі. У червні 1986 р. досягнуто домовленостей з Національним фронтом Мізо. Упродовж 1987 р. уряд здійснив низку заходів для виділення в окремо адміністровані території зон розселення незадоволених існуючим адміністративним поділом національних та релігійних груп.

3. Період успішної внутрішньої та зовнішньої політики уряду Р.Ганді закінчився в середині 1987 р., після того як Індія втрутилася в національний конфлікт на Шрі Ланці (з 4 лютого 1948 р. – домініон, з 1972 р. – республіка, площа – 67 тис. кв. км, населення – 19 млн. чол. на 2000 р.). З 1983 р. на цьому острові тривала збройна боротьба 3-мільйонної тамільської меншості проти сингалезької більшості. Оскільки на півдні Індії мешкало більше 50 млн. тамілів, які могли б виступити проти центрального уряду у випадку створення на Шрі Ланці “Таміл Іламу”, Р.Ганді відрядив на допомогу Коломбо 50-тисячний індійський військовий контингент. Це не призвело до урегулювання міжетнічного конфлікту на Шрі Ланці, а Р.Ганді загинув у результаті терористичного акту, вчиненого тамілкою 21 травня 1991 р. під час передвиборного мітингу.

Але як і 7-ма роками раніше, вбивство не змогло завадити перемозі ІНК(І), що сформував уряд на чолі з Нарасімха Рао. Він відійшов від лівоцентристських традицій родини Ганді й здійснив лібералізацію економіки країни, були розірвані пути різноманітних регламентацій, Індія стала відкритою для іноземних капіталів, економічне зростання у 1991-1995 рр. перевищило 5% на рік, за кількістю спеціалістів із вищою освітою країна посіла одне з перших місць у світі. Індія вийшла на третє місце у світі за виробництвом текстилю й стала одним із провідних експортерів текстильної промисловості до США і Європи.

Урядові вдалося придушити чергове повстання сикхських сепаратистів у Пенджабі, однак у Кашмірі, де сепаратистам регулярно надавалася допомога з Пакистану, ситуація украй загострилася. Як реакція на регіональні сепаратистські рухи з початку 90-х рр. в Індії почала набувати щораз більшої сили ультранаціоналістична паніндуїстська партія “Бхаратія джаната”, лідером якої є колишній міністр закордонних справ в уряді М.Десаї Атал Біхарі Ваджпаї. Метою своєї діяльності ця партія визначила створення винятково індуїстської держави, а однією з форм діяльності обрала руйнування мечетей, збудованих після мусульманського завоювання Індії на місці давніх індуїстських святинь.

У результаті парламентських виборів у березні 1998 р. “Бхаратія джаната” прийшла до влади і сформувала уряд у коаліції з рядом регіональних партій. Перм’єр-міністр А.Ваджпаї взяв курс на розбудову військової промисловості та перетворення Індії у світову наддержаву, що призвело до загострення стосунків із Пакистаном. У червні 1998 р. Індія, а через кілька днів і Пакистан демонстративно провели випробування власної ядерної зброї. Світове співтовариство досить мляво зреагувало на ці події. Було оголошено накладення на Індію та Пакистан торгових санкцій, але невдовзі їх скасували. На початку літа 1999 р. на територію індійського Кашміру проникли загони мусульманських бойовиків. З великими труднощами, використовуючи авіацію індійським військам вдалося їх розсіяти. Сили ППО Індії та Пакистану збили по одному військовому літакові протилежної сторони. Бої припинилися в серпні 1999 р. й хоча обидві сторони заявили про нормалізацію міждержавних стосунків, напруженість у відносинах між Індією та Пакистаном усе ще залишається досить сильною.

На поч. ХХІ ст. Індія займає 6-те місце у світі за сумою головних макроекономічних показників і входить до десятки країн планети, які розвиваються найдинамічніше, посідаючи 15-те місце за розмірами ВВП і 14-те – за обсягами промислового виробництва

Для Пакистану (площа – 804 тис. кв. км, населення – 141,5 млн. чол. на 2000 р.) протягом 80-х рр. склалася надзвичайно сприятлива зовнішньополітична обстановка. Через падіння шахського режиму в Ірані та вторгнення радянських військ до Афганістану Сполучені Штати Америки змушені були зробити ставку в регіоні на Ісламабад. Пакистан отримав від США понад 3,2 млрд. доларів фінансово-технічної допомоги. Завдяки великим західним інвестиціями та поблажливому ставленню з боку США, Пакистан у 1987 р. розпочав роботу над власною ядерною та стратегічною ракетною зброєю. Президент країни, колишній начальник штабу сухопутних військ, який прийшов до влади у результаті військового перевороту 5 липня 1977 р., Мохаммед Зія-уль-Хак збирався протиставитися Індії, що ще 1974 р. здійснила ядерний вибух, хоча й заперечувала його військовий характер. Але за нез’ясованих до сьогодні обставин 17 серпня 1988 р. М.Зія-уль-Хак загинув у авіакатастрофі. На виборах, проведених, у листопаді 1988 р., перемогла донька страченого М.Зія-уль-Хаком лідера лівоцентристської Пакистанської народної партії прем’єра 3ульфікара Алі Бхутто Беназір Бхутто, однак через відмову армії, а згодом і цілих провінцій (Пенджаб, Белуджистан) виконувати урядові розпорядження, її уряд 1990 р. був змушений піти у відставку. Порівняно короткий період правління в 1990-1993 роках уряду Наваза Шаріфа позначився спробами реалізації програм лібералізації економіки та будівництва ринкового суспільства західного типу. У 1993 р. на короткий час до влади повернулася Б. Бхутто. Після того, як прем'єр-міністром країни знову став Н. Шариф у Пакистані було відновлено економічні реформи. Деяке зростання показників господарського розвитку країни в середині 90-х років супроводжувалося збільшенням безробітгя, посиленням соціальної напруженості та зубожінням значної частини населення Пакистану.

У ході короткотривалого, але запеклого збройного конфлікту з Індією в Кашмірі під тиском США, які погрожували економічними санкціями, Н. Шаріф наказав відвести підтримувані пакистанським урядом формування кашмірських мусульман зі спірних території. Незадоволені цим рішенням військові вчинили в жовтні 1999 р. державний переворот. Керівником держави став генерал Первез Мушарраф. Військовий уряд оголосив про наміри боротися з корупцією та зловживаннями чиновництва, а також про те, що стабілізувавши ситуацію в країні одразу ж передасть владу демократично обраним представникам. Однак, оскільки не було оприлюднено конкретних термінів демократичних перетворень, Пакистан потрапив у зовнішньополітичну ізоляцію, яка тривала до початку антитерористичної операції США у жовтні 2001 р., коли Мушарраф приєднався до її організаторів.

РОЗВИТОК ТУРЕЧЧИНИ Й ІРАНУ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХХ ст.

1. Османська імперія і Персія напр. ХІХ - на поч. ХХ ст. 2. Виникнення Турецької республіки і соціально-політичні перетворення Ататюрка. 3. Установлення диктатури Рези-хана в Ірані й модернізація суспільного устрою.



1. Подібно Китаю, такі країни з да0вньою культурою та державною традицією, як Туреччина й Іран, зуміли уникнути колоніального загарбання на рубежі ХІХ-ХХ ст., але швидко перетворилися в об`єкт інтенсивного військово-політичного проникнення та жорстокої економічної експлуатації імперіалістичних держав. Ще у 1878 р. уряд султана Абдул-Хаміда ІІ оголосив про банкрутство Османської імперії й після 3-річних переговорів із західними кредиторами погодився на встановлення фактичного іноземного контролю над фінансами країни. Створене тоді Управління оттоманського державного боргу, де по черзі головували британський і французький представники, отримало виключно широкі права і привілеї.

Користуючись фінансовою залежністю Туреччини, іноземні держави добилися винятково вигідних концесій на будівництво залізниць: французи - в Сирії та спільно з британцями – в районі Ізміра, але найкрупнішу концесію на прокладення Багдадської дороги отримав німецький капітал. Кабальний характер мала й тютюнова монополія, виділена у 1883 р. в особливу концесію Франції. Тоді ж офіцер німецького генерального штабу фон-дер-Гольц був запрошений на посаду начальника офіцерської школи у Стамбулі й узяв участь у реорганізації турецької армії.

За таких обставин деспотичний режим Абдул-Хаміда ІІ намагався використати у своїх цілях іслам, закликаючи до об`єднання усіх мусульман світу під главенством султана-халіфа. Що ж до неісламського населення, особливо вірмен Східної Анатолії, здійснювалася політика жорстокого національно-релігійного пригноблення, у 1895-1896 рр. імперією прокотилася хвиля вірменських погромів.

Але становище Туреччини як залежної країни мало суттєві особливості: суперечності й боротьба між великими державами давали її правлячим верствам певні можливості для лавірування. Крім того, на відміну від інших азійських держав, які перетворювалися у напівколонії, Османська імперія мала боєздатну, з глибокими патріотичними традиціями армію. Саме курсантами Стамбульського військово-медичного училища у 1889 р. був уперше створений таємний політичний комітет під назвою “Єднання і прогрес”, що започаткував молодотурецький рух.

На початку липня 1908 р. офіцери-молодотурки підняли повстання у Македонії й незабаром змусили султана погодитися на скликання парламенту та відновлення чинності ліберальної конституції 1876 р. Але досить швидко вожді молодотурецького руху, що стали фактичними керівниками Османської імперії, - Енвер-паша, Джемаль-паша, Талаат-бей та інші – погрязли у казнокрадстві, хабарництві, купалися у розкоші, забувши про цілі, що колись поставили перед собою, - визволення від іноземної залежності, курс на індустріалізацію країни, рівноправ`я націй, поширення досягнень європейської цивілізації та ін. Порядніші з них, як полковник Мустафа Кемаль, відійшли від учорашніх однодумців і зосередилися на виключно військових справах.

Засилля іноземних колонізаторів у Персії було більшим, ніж в інших формально незалежних державах Азії, оскільки на поч. ХХ ст. надто далеко зайшло не лише економічне, а й політичне підпорядкування країни, на півдні котрої хазяйнували британці, а на півночі – російський царат. У 1901 р. Лондон змусив Мозаффер-ед-дін-шаха надати британському підданому д`Арсі концесію на монопольну експлуатацію нафтоносних районів усієї Персії, за винятком 5-ти північних провінцій. На її основі пізніше була організована Англо-іранська нафтова компанія – головне знаряддя колоніального загарбання країни.

У середині грудня 1905 р. у Тегерані, Ширазі й Мешхеді почалися масові антиурядові виступи, очолені шиїтським духовенством і купецтвом. Невдовзі вони переросли у революцію, що увінчалася скликанням у жовтні наступного року першого в історії країни меджлісу й прийняттям наприкінці грудня поміркованої конституції. На півночі Персії виникло “Товариство муджахідів”, яке вимагало радикальної демократизації політичного ладу, конфіскації шахських і викупу через банк поміщицьких земель, справедливої податкової реформи та ін. З ініціативи “Товариства” у Тебризі й інших містах почалося формування революційної гвардії – загонів федаїв.

У липні 1909 р. об`єднані сили гілянських федаїв і племінні ополчення з півдня країни розгромили опору шахської влади – козачу бригаду і увійшли в Тегеран, реакціонер Мохамед-Алі-шах був позбавлений трону. Але непослідовність переможців і конфлікти між ними призвели до поразки Іранської революції, коли у грудні 1911 р. в умовах відвертої російсько-британської військової інтервенції відбувся державний переворот, а меджліс розігнаний.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка