Доктор політології, професор



Сторінка4/19
Дата конвертації23.10.2017
Розмір4.34 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

У Першій світовій війні Японія, незважаючи на тісні урядові та військові зв'язки з Німеччиною, виступила на боці Антанти, пов'язуючи це з виконанням союзницького обов'язку за британо-японським договором 1902 р. Насправді ж Токіо розраховував на територіальні загарбання у Китаї, скориставшись "зайнятістю" великих держав на Заході. Оголосивши війну Німеччині 13 серпня 1914 р., Японія обмежилася окупацією невеликої, орендованої німцями території Ціндао, а її втрати у війні становили усього 2 тис. чол. На початку наступного року Японія висунула Китаю "21 вимогу", прийняття котрих означало перехід Піднебесної під повний політичний, військовий і економічний контроль Токіо. Але Британія і США висловили формальний протест, сподіваючись, що Японія не зможе "проковтнути" такий великий шматок, і дійсно Токіо невдовзі відмовився від найтяжчих вимог, зокрема, створення спільної японо-китайської поліції та побудови змішаних японо-китайських військових заводів.

Загалом же в результаті Першої світової війни Японія суттєво зміцнила свої політичні позиції в АТР, її війська розташовувалися на території Китаю, Маньчжурії, Кореї, російського Далекого Сходу, колишніх німецьких колоній у Тихому океані. Військові замовлення спричинили економічне зростання та встановлення монопольного положення Японії у певних галузях регіонального поділу праці. Токіо майже повністю монополізував ринок міжнародних морських перевезень у Тихому океані.



2. Але на поч. 20-х рр. порівняно сприятлива для Японії зовнішньополітична ситуація змінилася, оскільки великі держави, вирішивши питання повоєнного устрою Європи, звернули увагу на Далекий Схід. На Вашингтонській конференції 1921-1922 рр. у результаті об'єднаних зусиль європейських дипломатій США вдалося потіснити Японію в АТР та змусити Токіо розірвати союз із Британією. Тоді ж у японській економіці почався спад, спричинений, з одного боку, світовою економічною кризою, а з іншого - постійним скороченням експорту до Китаю внаслідок бойкоту японських товарів і посилення конкуренції з боку американських та британських компаній.

Уже наприкінці кризи, 1 вересня 1923 р., в Японії відбувся один із найсильніших землетрусів в історії планети. Загинули десятки тисяч людей, мільйони залишилися без даху над головою, загальні збитки становили бл. 5,5 млрд. ієн. Звинувативши в мародерствах і грабунках китайських та корейських емігрантів, а також комуністів, поліція вдалася до репресій, серед розстріляних без суду був один із лідерів КПЯ Каваї, на початку наступного року вона саморозпустилася. У 1925 р. було прийнято закон про захист громадського спокою, що передбачав покарання не лише за антиурядову діяльність, а й за "небезпечні думки".

Перманентні економічні кризи 20-х рр. призвели до активізації антиурядових опозиційних рухів, майже постійними стали страйки кваліфікованих робітників промисловості й транспорту, у сільській місцевості траплялися напади на представників влади та поміщиків. Промислові кола вимагали від уряду політики обмеження ввозу капіталу та керованої інфляції, водночас загострилася ситуація в японських колоніях, зокрема, на Тайвані повстання у листопаді 1930 р. удалося придушити лише за допомогою військової авіації.

Поряд із цивільними опозиційними рухами, на зламі 30-х рр. сформувався потужний підпільний ультранаціоналістичний рух у військовому середовищі, багато в чому зумовлений скороченням армії та зменшенням заробітної плати. У вересні 1930 р. група офіцерів на чолі з підполковником Хасімото Кінгоро створила таємне товариство "Сакура ", що готувало встановлення військової диктатури. Його ідеологією став "ніппонізм", тобто вивищення японської нації, беззастережний культ Імператора та претензії на світове панування.

Хоча дві спроби організованих "Сакурою" державних переворотів зазнали невдачі, у грудні 1931 р. підтриманий нею генерал Аракі Садао отримав портфель військового міністра. Новий уряд удався до інфляції, заборонив вивіз із країни золота й почав посилену пропаганду колонізації Маньчжурії та Кореї. Ще два виступи націоналістів, що супроводжувалися терористичними актами, відбулися у лютому й травні 1932 р. Тоді ж була створена "Рада з питань внутрішньої безпеки", метою котрої, за словами Аракі, стала "координація сил армії й тилу щодо забезпечення оборони країни в широкому розумінні цього слова". На поч. 1935 р. у Японії розгорнулася широка громадська дискусія навколо офіційної доктрини держави, запропонованої у 1914 р. професором Мінобе Такуціті. У ній стверджувалося, що "суверенітет належить державі, а імператор є вищим органом держави". Таке "приниження" ролі імператора викликало обурення націоналістичних кіл. Уряд змушений був опублікувати "Роз'яснення щодо державного ладу", в якому спростував доктрину Мінобе, проголосивши імператора божеством.

Після чергової спроби військового перевороту 26 лютого 1936 р. новий уряд сформував колишній посол у Москві Хірота Хіротаке, відомий як запеклий ворог СРСР. Він запропонував програми "Обнова всієї політики" та "Оборона держави в широкому розумінні" й, переорієнтовуючись на підготовку закордонної експансії, взявся за переведення економіки на військові рейки. Проте генералітет вважав недостатнім рівень військових приготувань країни, під його тиском у травні 1937 р. прем'єр-міністром став князь Коное Фухіморо, що запропонував програму "ліквідації суперечностей усередині держави ", а у зовнішній - удався до розгортання широкомасштабної агресії у Китаї. Восени того ж року уряд Коное оголосив "усезагальну мобілізщію всіх духовних сил народу", а в березні наступного року парламент затвердив закони про надання урядові надзвичайних політичних і економічних прав. З відставкою уряду Коное через невдачі у китайській політиці в січні 1939 р. новий кабінет Хірануми ще більше почав орієнтуватися на зближення з нацистською Німеччиною та фашистською Італією, тоталітаризацію всіх сторін суспільного життя та економіки.



3. І все ж початок Другої світової війни застав японських лідерів зненацька: Гітлер не вважав за потрібне повідомляти далекосхідних союзників про свої європейські плани. До того ж під впливом поразки у збройному конфлікті з СРСР на Халхін-Голі Японія 16 вересня 1939 р. уклала із Кремлем угоду про припинення вогню. Але у відповідь на припинення американськими підприємцями, за рекомендаціями уряду, в індивідуальному порядку співпраці з Японією Токіо розгорнув пропагандистську кампанію "боротьби з білим імперіалізмом".

Наприкінці 1939 р. японський уряд проголосив гасло створення "Великої Східноазійської сфери процвітання", а генералітет приступив до розроблення конкретних планів завоювання європейських колоніальних володінь. Уже в січні 1940 р. Токіо звернувся з ультиматумом до Нідерландів, вимагаючи надання йому в Індонезії торговельних переваг і гарантованих поставок великих обсягів нафти та каучуку. У червні емігрантський нідерландський уряд погодився з цим, тоді ж французький генерал-губернатор Індокитаю дав згоду на розміщення японських спостерігачів на північнов'єтнамських залізницях. Навіть

Британія під тиском Токіо в середині липня на 3 місяці закрила Бірманську дорогу, що поставило гомінданівську армію на грань повної поразки.

Заохочений першими успіхами, другий уряд Коное наприкінці серпня 1940 р. добився від французької колоніальної адміністрації дозволу на введення до Індокитаю японських військ. З огляду на такий розвиток подій США у вересні припинили експорт алюмінію, чорних металів та авіадеталей до Японії У відповідь Токіо 27 вересня 1940 р. підписав із Берліном спеціальну угоду, що передбачала, зокрема, розмежування "життєвого простору". Вона була спрямована не проти СРСР, а проти США, до того ж, незважаючи на невдовлення Берліна, 13 квітня 1941 р. Японія підписала із Кремлем пакт про ненапад на 5 років.

Наступного місяця прем'єр-міністр Коное оголосив 3 принципи нормалізації японо-американських відносин: 1) визнання Японії та Китаю союзниками в антикомуністичній боротьбі; 2) дипломатичне визнання Маньчжоу-Го; 3) вироблення координованої політики протидії поширенню комунізму в ПСА. Затягування Вашингтоном переговорів призвело до зміни японського уряду й призначення його главою 15 жовтня 1941 р. ультрарадикала Тодзіо. Японія остаточно визначилася з планами військових завоювань у регіоні, що мали тривати 3 місяці й привести до окупації Яви, Суматри, Борнео, Малайї, захоплення Сінгапура та американських баз на Філіппінах, Гуамі й Вейку.

Тихоокеанська війна почалася несподіваним масованим ударом японського авіаносного об'єднання уранці 7 грудня 1941 р. по головній базі ВМС США Пірл-Харбор на Гавайських островах. Підготовлена у суворій таємниці й добре продумана операція принесла Токіо значний успіх: США втратили 5 лінкорів і 13 інших кораблів різних класів, ще 2 лінкори були серйозно пошкоджені, на землі та у повітрі було знищено 188 американських літаків. Японці втратили лише 29 літаків та 5 карликових підводних човнів, уся бойова операція тривала менше 2-х годин.

Уже наступного дня після нападу на Пірл-Харбор японські війська висадилися у Таїланді, а 10 грудня - на Філіппінах, того ж дня біля берегів Малайї японська авіація зуміла потопити найсучасніші кораблі британського флоту - лінкори "Ріпалс" і "Принц Уельський". Шоковані темпами просування японських військ, британці й американці терпіли поразку за поразкою, 25 грудня 1941 р. японці захопили Гонконг, 12 лютого наступного року капітулював Сінгапур. До березня Японія захопила Яву й більшу частину Філіппін (лише на півострові Батаан у полон потрапило 78 тис. американських солдат), у квітні 1942 р. реальна загроза японського вторгнення нависла над Австралією та Новою Гвінеєю.

Кінець японській експансії на Тихому океані був покладений у травні-червні 1942 р. у морських битвах у Кораловому морі та біля атола Мідуей, в результаті, котрих японці втратили 5 авіаносців. У липні ситуація на фронтах стабілізувалася й почалося затишшя, на той час Японія окупувала Таїланд, Малайю, Бірму, Філіппіни, Індонезію, Індокитай та двоє з Алеутських островів загальною площею 8 млн. кв. км із населенням 400 млн. чол.

Відповідно до стратегічного значення захоплені, а також ті території, що лише планувалося окупувати, Токіо розділив на 3 зони. До першої увійшли Маньчжоу-Го, окуповані райони Китаю, Внутрішня Монголія, о.Лусон, після початку війни з СРСР до неї планувалося приєднати землі на південний схід від Нерчинська і східну Зовнішню Монголію. Друга зона мала охоплювати решту території Китаю, центральні райони Зовнішньої Монголії, Тибет, Східну Індію, Бірму, Таїланд, Індокитай, Малайю, Індонезію, Нову Гвінею, Філіппінські острови без Лусону, Північний Сахалін і Сибір до оз.Байкал. До третьої зони окупації японці збиралися включити Сибір до Омська, Камчатку, Східний Туркестан, Західну Монголію, Афганістан, Східний Іран, Непал, Індію, Австралію, Нову Зеландію та Гавайські острови. У цілому Японія збиралася захопити третину земної поверхні, на котрій проживала майже половина людства.

Для реалізації програм використання окупованих територій у вересні 1941 р. у Токіо було створено спеціальний комітет, що 13 лютого 1942 р. був реорганізований у Комітет (згодом міністерство) будівництва Великої Східної Азії. Обіцяючи надати в майбутньому Індонезії широке самоврядування, японці організували серед місцевого населення досить потужний рух "Трьох А ", що виступав за тісний союз і співпрацю з Японією. З числа індонезійців були сформовані допоміжні підрозділи "ромусю" й частини територіальної оборони ПЕТА. Наприкінці 1942 р. японці створили у Сінгапурі з військовополонених "Індійську національну армію" під командуванням лівого конгресиста Субхаса Боса, а у вересні 1943 р. - маріонетковий уряд Філіппін. Тоді ж Токіо проголосив незалежність Бірми й сформував Бірманську національну армію.

Але це кардинально не вплинуло на військову ситуацію: у липні 1943 р. США розпочали наступ на японські гарнізони на Соломонових островах, Японія змушена була перейти до стратегічної оборони. Американці вдалися до тактики "стрибків барана", що полягала у захопленні окремих стратегічних пунктів, без повного витіснення японських військ з усіх окупованих островів. Головною її метою було здобуття авіаційних баз, із котрих ВПС могли б здійснювати масоване бомбардування території Японії, що мало знищити її військовий потенціал та підірвати бойовий дух населення. У листопаді 1943 р. США закріпилися на островах Гілберта, в лютому 1944 р. - на Маршаллових, а влітку - на Маріанських островах.

У вересні-жовтні 1944 р. американські війська висадилися на Каролінських островах і Філіппінах, від повітряних ударів загинули найсучасніші японські кораблі включно із флагманським лінкором "Мусасі" Токіо не допомогли ні пілоти-смертники "камікадзе" (дослівно - "вітер Богів", від власної назви тайфунів, які у 1274 і 1281 рр. потопили біля берегів Японії монголо-китайський флот хана Хубілая), ні людино-торпеди "кайтен" ("поворот до небес"), ні бойові плавці "фукурю" ("дракони підводного гроту").

9 березня 1945 р. бомбардувальники Б-29 запалювальними бомбами й напалмом знищили чверть житлового фонду Токіо, у вогні загинуло майже 100 тис, чол. і 130 тис. було поранено, це перевищувало результати ядерного бомбардування 9 серпня Нагасакі. Усі надії японських лідерів на укладення почесного миру зі США були зруйновані розірванням Кремлем 5 квітня 1945 р. угоди про взаємний ненапад. 8 серпня СРСР проголосив війну Японії, таємно перекинуті на Далекий Схід радянські війська наступного дня увійшли на територію Маньчжурії, Кореї та Південного Сахаліну, 14 серпня Токіо заявив про капітуляцію, а 2 вересня на палубі американського лінкора "Міссурі" в Токійській затоці представниками японського уряду й країн антигітлерівської коаліції був підписаний відповідний акт.



ЯПОНІЯ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XX СТОЛІТТЯ

1. Демократичне реформування державного устрою й економіки, 2. "Японське економічне диво" 60-80-х рр. 3. Фінансово-економічне становище і внутрішня політика Японії у 90-і рр.



1. У боротьбі за "Велику Східну Азію" в 1937-1945 рр. Японія втратила убитими 2,5 млн. чол., майже повністю була зруйнована промисловість, вичерпано стратегічні запаси країни. Винятково важким був моральний стан населення, яке після десятиліть ультрапатріотичної пропаганди зіткнулося із принизливою поразкою і втратило всі колонії, в т.ч. Курильські острови й Сахалін (нині площа країни – 375 тис. кв. км). Водночас програна війна підштовхнула значну частину населення країни до переосмислення традиційного суспільного укладу та усвідомлення необхідності реформ.

На відміну від Німеччини, в Японії склалася своєрідна система окупаційної влади: продовжував існувати апарат імператорського кабінету, а виконання рішень створеної у Токіо із представників СРСР, США, Китаю та країн Британської Співдружності Союзницької комісії не було обов'язковим для військової адміністрації генерала Дугласа Макартура. 5 жовтня 1945 р. він оголосив про відновлення обмежених тоталітарним режимом громадянських свобод. Водночас, ліквідуючи підґрунтя тоталітаризму, американці заборонили 148 організацій, діяльність яких була визнана незаконною, у держапараті було звільнено 200 тис. чиновників. Міжнародний військовий трибунал у Токіо 12 листопада 1948 р. засудив 7 осіб, включно з екс-прем'єрами Хіротою Кокі та Тодзіо Хідекі, до смертної кари, ще 16 підсудних дістали пожиттєве ув'язнення. Згодом відбулася низка процесів, які розглянули справи 5 тис. осіб, звинувачених у військових злочинах, за вироками було страчено понад 900 осіб (у 1960 р. у Нагої збудували пам'ятник страченим). СРСР та Китай вимагали усунення імператора Хірохіто, але США не погодилися на такий крок. Незважаючи на військову поразку, імператор не втратив авторитету, а в країні навіть розгорнулася кампанія всенародної спокути перед імператором за недостатні зусилля, прикладені під час війни для здобуття перемоги.

Для подолання повоєнних економічних труднощів США протягом 1945-1951 рр. надали Японії фінансової допомоги на 2,5 млрд. дол. Швидко провівши відбудову найважливіших підприємств, уже в 1950 р. Японія відновила довоєнний рівень виробництва важкої промисловості. З метою вирішення продовольчої проблеми та створення внутрішнього ринку окупаційна адміністрація 11 жовтня 1946 р. розпочала проведення аграрної реформи. До 1949 р. у власність 4,7 млн. селян за викуп було передано земельні наділи площею до 3 га (на о.Хоккайдо максимум землеволодіння був установлений у 12 га), зменшено орендну плату і замінено натуральні податки грошовими. У результаті наступних демографічних процесів частка сільських мешканців Японії протягом 1945-1975 рр. зменшилася з 48 % до 8 % (нині чисельність населення країни – 126,5 млн. чол.).

За участю американців було розроблено нову японську конституцію, що було проголошена 3 листопада 1946 р. і вступила в силу 3 травня 1947 р. Вона гарантувала демократичні свободи, обмежила статус імператора до "символу держави і єдності нації", і також установила норму, за котрою Японія назавжди відмовилася від створення власних Збройних Сил, війни, як суверенного права нації, та загрози чи застосування збройної сили як інструмента зовнішньої політики. У результаті перших повоєнних виборів у травні 1946 р прем'єром став колишній дипломат Сігеру Іосіда, який свого часу був ув'язнений за демократичні та пацифістські погляди. Очолювана ним Ліберальна партія (створена в листопаді 1945 р.) оголосила про наміри лібералізувати економіку країни й ліквідувати монополістичні об'єднання дзайбацу, замінивши їх фінансово-промисловими концернами. Наступного року вступили в силу закони про заборону монополій і забезпечення справедливих угод та закон про заборону надмірної концентрації економічної могутності. Уряд планував розбудовувати економіку країни за рахунок переробки привізної сировини і строго дотримуватися в політичних питаннях союзу із США. Тоді ж була здійснена реформа системи освіти, із шкільного навчання усунена шовіністична пропаганда, а навчальний процес поставлений під контроль виборних шкільних комісій за участю представників населення.

У 1948 р., зважаючи на поразки Гоміндану в Китаї й посилення міжнародного протистояння, США зважилися на надання Японії більшої самостійності в питаннях її внутрішньої політики. Навесні наступного року Д.Макартур припинив демонтаж і вивезення устаткування з японських машинобудівних підприємств, яке здійснювалося в рахунок накладених на Японію репарацій. Заборговані ж за репараційними платежами суми було вирішено погасити за рахунок японських активів у нейтральних та союзних імператорському урядові країнах. Вирішення репараційного питання позитивно вплинуло на інвестиційний клімат і розвиток приватної підприємницької ініціативи. У розвиток економіки почали вкладатися засоби, які раніше приховувалися з огляду на ризик конфіскації. З 1947 р. американці дозволили японцям проводити самостійні зовнішньоторговельні операції.

У зв'язку із загостренням становища на Корейському півострові, в Японії посилилися антикомуністичні настрої, по-екстремістськи налаштована частина КПЯ виступила за негайне розгортання збройного антиурядового підпільного руху, який, на її думку, мав привести до всенародного повстання. Тоді штаб американських окупаційних військ 6 червня 1950 р. закрив орган КПЯ газету "Асахі" й заборонив 24-м членам її ЦК займатися політичною діяльністю. Бажаючи вивільнити сили для війни у Кореї, американська адміністрація дозволила в липні того ж року створити Корпус національної безпеки чисельністю 75 тис. солдат і офіцерів.

Позитивне значення для японської економіки мали спричинені війною збільшення морських перевезень у регіоні, розміщення замовлень на ремонт американської техніки та створення на островах структури побутового сервісу для обслуговування військовослужбовців США. Упродовж 1950-1952 рр. прибутки японських підприємств від виконання спецзамовлень для ЗС США зросли в 5,4 рази й сягнули 824 млн. дол. на рік. Продумана експортно-імпортна політика, створення сприятливого інвестиційного клімату, а також кредити МБРР дали змогу тоді Японії зібрати 1 млрд. дол. валютного резерву. Починаючи з жовтня 1953 р. у країні відбувалася постійна дефляція та зменшення цін.



2. З другої половини 50-х рр. економіка Японії вступила у смугу інтенсивного розвитку, що перетворив її у високорозвинену державу, один із центрів світового господарства. "Японське економічне диво" було сплановане й детально розроблене, у 1955 р. в якості офіційного урядового документа був прийнятий 5-річний план економічної незалежності, а через 2 роки Сабуро Окіта - творець японських реформ - очолив роботу над новим довгостроковим планом економічного розвитку, що мав забезпечити найвищі темпи зростання, структурну модернізацію й економічну стабільність, включно із практично повною зайнятістю та стійким підвищенням рівня життя в країні. "Економічне диво" базувалося на використанні здобутків НТП: електронізації економіки й суспільства в цілому, широкомасштабній автоматизації праці, створенні й застосуванні принципово нових матеріалів і речовин, форсованому розвиткові науки про життя, зокрема, біологічних і біотехнологічних процесів. Першою у світі Японія налагодила масове серійне виготовлення побутових відеомагнітофонів і відеокамер, промислових роботів, кремнієвих мікросхем тощо. Здійснення аграрної реформи привело до значного розширення внутрішнього ринку, появи на селі великої кількості господарств селян-власників, що сформували зростаючий попит на сільськогосподарські машини й знаряддя, хімічні добрива, гербіциди та ін.

У промисловості відбувалося форсоване накопичення капіталу, колосальна економія коштів на розвиткові власних науково-дослідних робіт, яка стала можливою завдяки вільному придбанню американських та західноєвропейських патентів і ліцензій на запровадження наукових відкриттів, зниження цін на світових ринках сировини й палива, відсутність значних військових видатків - усе це дозволило японським компаніям зекономити й спрямувати на розвиток промисловості величезні додаткові засоби. Економічне зростання стимулювали й американські кредити. Варто відзначити й такий фактор, як достатньо висока ефективність державного регулювання економічного розвитку країни, високий ступінь координації зусиль між державою та приватним бізнесом на стадії вироблення принципових рішень із питань економічного розвитку, що полегшувало їхню практичну реалізацію.

Завдяки всьому цьому, а також перевагам місцевого ринку праці (системі пожиттєвого і спадкового найму, винятковому патріотизму щодо фірми та відносно недорогій робочій силі) зростання японської економіки у 50-і - на поч. 70-х рр. було найбільшим у світі, становлячи щорічно в середньому 11%. Практично не маючи запасів паливно-сировинних ресурсів (за винятком кам'яного вугілля), Японія вже наприкінці 60-х рр. посіла друге місце в капіталістичному світі за обсягом промислового виробництва, а на поч. 70-х рр. і за обсягом ВНП. Причому за масштабами використання станків із цифровим програмним управлінням, роботів, гнучких виробничих систем Японія значно випередила США та інші країни. Протягом 1965-1985 рр. номінальна зарплата у Японії зросла більш ніж у 8 разів, а реальна -утричі, за рівнем погодинної реальної зарплати у 1986 р. (9,2 дол. або 18 дойчмарок) Японія упритул наблизилася до США (9,5 дол.) і перегнала ФРН (16,2 дойчмарки), а через 2 роки обійшла на 5 % і США.

З політичного боку "японське економічне диво" забезпечувалося фактичною монополією на владу Ліберально-демократичної партії, що виникла в листопаді 1955 р. у результаті об'єднання Ліберальної й Демократичної партій. Нова партія спиралася на фінансово-підприємницькі кола і включила до своєї програми завдання створення "держави загального благоденства", урегулювання міжнародних відносин, "удосконалення самостійності й незалежності країни". Ліберальні демократи прагнули здійснювати економічну політику, "засновану на принципах індивідуальної думки й свободи підприємництва". Одним із наріжних каменів внутрішньої політики ЛДП є слідування принципові парламентської демократії, що передбачає збереження в країні конституційної монархії.

Перебуваючи при владі в умовах багатопартійності у другій половині 50-х - 80-х рр., ЛДП великої уваги надавала збільшенню японського експорту, підвищенню конкурентноздатності вітчизняних товарів на світових ринках шляхом зниження податків із корпорацій, що виробляли експортну продукцію, зменшення митних тарифів на імпорт сировини й напівфабрикатів, надання пільгових державних кредитів для експортерів. На рубежі 70-80-х рр. японська економіка зміцнилася настільки, що країна змогла розпочати "економічні війни" - пряму боротьбу за ринки збуту у США. Тоді ж розгорнулася масштабна структурна перебудова японської економіки, внаслідок якої виникли виробництва й цілі галузі, породжені прогресом науки й техніки: виробництво мікроелектронної техніки, великих і надвеликих інтегральних схем, нових засобів зв'язку, промислових роботів, біотехнологія та ін.

Водночас із стрімким економічним зростанням у середовищі військових і консервативної інтелігенції визріла ідея підкріплення промислової могутності країни політичними претензіями. Численні військово-спортивні та історичні товариства час від часу вдавалися до пропаганди воєнної історії Японії, традицій вірності імператорові, потреби реваншу за поразку у Другій світовій війні. 25 листопада 1970 р. група молодих радикалів, очолена відомими письменником Юкіо Місімою, захопивши штаб однієї з частин столичного гарнізону, здійснила спробу військового перевороту. Але оскільки солдати й офіцери "Сил самооборони" відмовилися підтримати цей виступ, Юкіо Місіма та його найближчі сподвижники вчинили ритуальне самогубство харакірі.

Коли ж восени 1982 р. уряд очолив нетрадиційний політик із яскраво вираженим особистим стилем Ясухіро Накасоне, що виступав під гаслом "остаточного підведення підсумків повоєнної політики", радикальні сили сприйняли його як ознаку початку перетворення країни в державу світового масштабу не лише в економічному, а й у політичному плані. Прем'єр оголосив про намір перетворити Японію в "непотопляємий авіаносець" і створити могутні ЗС, відмінивши ст.9 конституції країни та 1-процентне (від ВНП) обмеження військових витрат, запроваджене у 1976 р. Я.Накасоне заявляв, що Японія має стати "наддержавою", залишивши в минулому пам'ять про поразку у війні, і подібно Р.Рейгану та М.Тетчер здійснив низку неоконсервативних заходів, зокрема, роздержавлення підприємств і зменшення оподаткування.

На 1 січня 2000 р. військовий бюджет Японії становив 41,1 млрд. амер. дол., а ССО налічували 236 тис. чол., 120 бойових кораблів і 450 літаків (для порівняння в’єтнамська армія налічує 484 тис. чол., індонезійська – 298 тис. чол.).



3. У січні 1989 р. помер імператор Хірохіто, який правив країною з 1926 р. (епоха Сьова) і для багатьох людей старшого покоління асоціювався із традиційним укладом життя. Новий імператор Акіхіто, що обрав девізом свого правління "Хейсей" (досягнення загального миру), був більш відкритим, не приховував своїх симпатій до сучасних цінностей, а тому сприймався як символ нової Японії. Того ж року на липневих парламентських виборах до сенату ЛДП уперше втратила більшість, яка перейшла до опозиційної Соціалістичної партії (створена у 1945 р.). Хоча влада залишилася у ЛДП, її вразили центробіжні тенденції, порушилася система фракцій, усе це супроводжувалося скандальними випадками корумпування провідних партійних діячів. Не дивно, що на виборах до нижньої палати парламенту у серпні 1993 р. більшість голосів знову отримала опозиція, коаліційний уряд очолив представник родовитої аристократії Моріхіро Хосокава, а в червні наступного року - соціаліст Томіїті Мурояма. Прихід соціалістів до влади у Японії шокував західний світ, але новий прем'єр усупереч партійній програмі заявив, що продовжуватиме політичний курс ліберальних демократів. Однак спинити економічну рецесію не вдалося: за 1992-1996 рр. ВНП зріс лише на б % (у США - на 22 %), кількість безробітних до кінця 1996 р. збільшилася до 2,12 млн. чол. чи 3,3 % усього самодіяльного населення. Хоча цей рівень був значно нижчим, ніж у більшості інших західних країн, у Японії він викликав стурбованість. Тоді ж міністерство охорони здоров'я прийшло до висновку, що з 2007 р. населення Японії почне скорочуватися, головним чином, у віковому діапазоні від 15 до 65 років, в результаті чого буде гостро не вистачати робочої сили.

На початку 1996 р. Т.Мурояма за власним бажанням подав у відставку, у жовтні того ж року на парламентських виборах ЛДП відновила свою більшість, а однопартійний уряд очолив жорсткий політик і представник "нового консерватизму" Рютаро Хасімото. Він проголосив курс на поступову дерегуляцію економіки, скорочення кількості та повноважень органів державного управління, проведення загальної фінансової ревізії банківської системи країни. З метою упорядкування фінансово-кредитної сфери уряди Р.Хасімото та його наступника (із літа 1998 р.) Кейдзо Обуті провели кампанію перевірок банків, запідозрених у співпраці з кримінальними структурами та біржових спекуляціях.

Незважаючи на зменшення темпів економічного розвитку, Японія залишається однією з найбільших світових економічних могутностей, на неї припадає 12 % промислового виробництва планети і майже 15 % світового ВНП. Країна упевнено посідає перше місце у світі за будівництвом суден (52 % світового обсягу), автомобілів (30 %), тракторів, металообробного устаткування, побутової електроніки, роботів. Частка Японії у світовому виробництві кольорових телевізорів становить більше 60 %, сталі - більше 14 %, штучних волокон - більше 12 %.

Ще з середини 80-х рр. Японія стала найбільшим кредитором світу, загальна сума її закордонних активів перевищила 1 трлн. дол. Найбільший на планеті валютний запас Японії на сер. 1997 р. становив 218 млрд. дол., але на початку листопада того ж року її разом з іншими розвиненими країнами ПСА вразила гостра фінансова криза. Значною мірою вона була спричинена збільшенням оподаткування промислових кампаній за урядування Р.Хасімото, коли ті викинули за демпінговими цінами на азійські ринки товари, які неможливо було реалізувати вдома. Тоді через обвал курсу акцій припинила свою роботу Токійська фондова біржа, збанкрутувало чимало фінансових компаній та банків. Але вже на початок 1999 р., не вдаючись до великих зовнішніх запозичень, Японія власними силами ліквідувала наслідки фінансової кризи.

Та вже восени 2000 р. країну знову охопили економічні труднощі, що спричинило урядову кризу й призначення у квітні наступного року главою уряду відомого технократа Дзюньїтиро Коїдзумі. Проте широко розрекламована ним програма модернізації японської економіки протягом 10-ти місяців не дала бажаних результатів: оживити економічне зростання, оздоровити банківську систему, приватизувати корумповані та марнотратні корпорації в державному секторі на весну 2002 р. не вдалося.

КОРЕЙСЬКА НАРОДНО-ДЕМОКРАТИЧНА РЕСПУБЛІКА Й РЕСПУБЛІКА КОРЕЯ ЯК АЛЬТЕРНАТИВНІ ВАРІАНТИ СУСПІЛЬНОГО РОЗВИТКУ

1. Військово-політична ситуація на Корейському півострові після завершення Другої світової війни. 2. Корейська війна 1950-1953 рр. та її міжнародні наслідки. 3. Сучасний стан корейської проблеми.



1. У той час як військова й політична ситуація в розділеній "залізною завісою" Європі ні кінець 40-х рр. у цілому стабілізувалась, на Далекому Сході конфронтація між державами радянського блоку і США та їхніми союзниками набула небаченої гостроти. Рішеннями Московської наради міністрів закордонних справ великих держав у грудні 1945 р. передбачалося взаємне виведення радянських і американських військ відповідно з Півночі й Півдня Корейського півострова, де вони приймали капітуляцію японських збройних сил, і встановлення опіки над країною на 5-річний термін. Підготовка конкретних пропозицій щодо відродження Кореї як єдиної демократичної незалежної держави та формування тимчасового центрального уряду була доручена спільній комісії з представників радянського й американського командування. Але внаслідок гострих розбіжностей її діяльність виявилася безрезультатною.

На Півдні американці просували до влади учасника боротьби за незалежність Кореї досвідченого ліберального політика-емігранта Лі Син Мана. Під прискіпливим наглядом американських військових він мав реалізувати план демократичних перетворень, аналогічний тому, що був розроблений у Вашингтоні для переможеної Японії. Радянська військова адміністрація на Півночі зробила ставку на Кім Ір Сена, що змолоду брав участь у комуністичному антияпонському партизанському русі, змушений був шукати політичного притулку в СРСР, а після визволення в мундирі майора Радянської Армії був переправлений до Пхеньяна і почав швидке сходження по щаблям політичної кар’єри.

З огляду на наявність "комуністичної загрози", США внесли питання про Корею на розгляд другої сесії Генеральної Асамблеї ООН. Більшістю голосів та схвалила 14 листопада 1947 р. американський проект резолюції про створення Тимчасової комісії ООН по Кореї, що повинна була забезпечити проведення вільних виборів на півострові й формування загальнонаціонального уряду. Але СРСР відмовився визнати повноваження Тимчасової комісії, а Українська РСР, відповідно, не погодилася взяти участь у її роботі. У результаті напівдемократичні вибори відбулися в травні 1948 р. лише на Півдні, але 12 грудня того ж року Генеральна Асамблея ООН спеціальною резолюцією визнала "єдино законною" проголошену 15 серпня Корейську Республіку зі столицею в Сеулі (площа – 98,5 тис. кв. км, населення – 47,5 млн. чол. на 2000 р.). На Півночі, у Пхеньяні, 9 вересня була проголошена Корейська Народно-Демократична Республіка (площа – 120,5 тис. кв. км, населення – 22 млн. чол. на 2001 р.). Обидві держави розпочали підготовку до об'єднання півострова силою, що полегшувалося завершенням на кінець 1949 р. виведення радянських і американських військ. На Півдні в якості радників залишалося 500 американських військових і 700 цивільних службовців.

Тим часом, 5 березня 1949 р. відбувся візит до Москви північнокорейської делегації в складі голови уряду КНДР Кім Ір Сена й міністра закордонних справ Пак Хен Єна. Хоча питання про військове об'єднання обох частин Кореї під час переговорів не піднімалося, Сталін пообіцяв надати Пхеньяну суттєву допомогу в створенні збройних сил. Протягом усього 1949 р. відбувалися інтенсивні поставки радянського озброєння, бойової техніки, боєприпасів, іншого військового спорядження до КНДР, північнокорейська армія час від часу випробовувала на міцність південнокорейську оборону. Нарешті, після консультацій з Мао Цзедуном Сталін 9 лютого 1950 р. дозволив Кім Ір Сену розпочати підготовку широкомасштабної операції на півострові. У штабі північнокорейської армії за участю радянських радників у глибокій таємниці здійснювалося розроблення плану наступу, прискорено формувалися кілька нових дивізій.

На цьому фоні дивною видається фактична бездіяльність СІЛА, котрі нічого не вчинили, щоб попередити виникнення одного з найкривавіших регіональних конфліктів XX ст. Хоча із січня 1950 р, південнокорейські військові неодноразово повідомляли в Тимчасову комісію ООН по Кореї розвідувальні дані про загрозу агресії з Півночі, американці сприймали це як спроби політичного тиску в надії отримати більшу фінансово-економічну допомогу й підтримку. Ще на початку березня 1949 р. командувач американськими військами на Тихому океані Д.Макартур в одному з інтерв'ю недвозначно виніс Корею за межі оборонного периметра США. "Наша лінія оборони, - заявив тоді генерал, - іде ланцюгом островів, що оточують азійське узбережжя. Вона починається на Філіппінах і продовжується через архіпелаг Рюкю, включаючи в себе його головний бастіон Окінаву. Потім вона звивається і йде через Японію й ланцюг Алеутських островів до Аляски". Держсекретар Дін Ачесон у виступі в Національному прес-клубі у Вашингтоні 12 січня 1950 р. пішов іще далі. Він не лише підтвердив виключення з американського оборонного периметра Індокитаю, Тайваню й Кореї, але й конкретно відмовився від будь-яких намірів давати гарантії країнам, що знаходилися безпосередньо на азійському материку.

Далекими від ідилічних були й відносини офіційного Вашингтона з Лі Син Маном: приймаючи в лютому 1950 р. закон про надання Південній Кореї фінансово-економічної допомоги, Конгрес обумовив її включенням до сеульського уряду представника комуністичної партії. На парламентських виборах 30 травня прибічники південнокорейського президента зазнали гучної поразки, отримавши лише 45 із 210 мандатів. З'явилася реальна можливість усунення непримиренних антикомуністів від влади і налагодження конструктивного діалогу з Пхеньяном, але атака північнокорейської армії у неділю, 25 червня 1950 р., що увінчалася повним успіхом, не лише зберегла президентський пост за Лі Син Маном, але й викликала кардинальні зміни в усій світовій політиці.



2. Офіційна радянсько-півночнокорейська версія, як це і радив зробити під час зустрічі з Кім Ір Сеном Сталін, всупереч фактам звинуватила в нападі південнокорейські війська, що "вдерлися на 1-2 км на територію КНДР". Мабуть, тому, що Південна Корея готувалася до "агресії", вона вже на третій день війни втратила свою столицю Сеул! На вимогу США Рада Безпеки ООН уже в день північнокорейського вторгнення прийняла резолюцію, що звинувачувала КНДР у "порушенні миру" і вимагала від неї відведення військ. Постійний представник СРСР при 00Н Яків Малик із січня 1950 р. не брав участі у роботі Ради Безпеки на знак протесту проти присутності в ній гомінданівця. Але навіть якби він використав своє право "вето", США наполягли б на терміновому скликанні Генеральної Асамблеї, котра в кінцевому підсумку схвалила б таку ж за змістом резолюцію.

Оскільки наступ північнокорейських військ продовжувався, 27 червня президент США Гаррі Трумен оголосив, що американській авіації й флоту відданий наказ надати збройну підтримку Південній Кореї, одночасно, як уже згадувалося, 7-й тихоокеанський флот США ввіходив у Тайванську протоку, посилювалися американські гарнізони на Філіппінах, прискорювалося надання допомоги французам в Індокитаї. Того ж дня Рада Безпеки ООН ухвалила ще одну резолюцію, що підтримувала дії США у Кореї й містила заклик до країн-членів ООН підтримати Республіку Корея для "відновлення міжнародного миру й безпеки".

Уже 30 червня до Південної Кореї прибули перші частини американських сухопутних військ із Японії, котрі з 7 липня рішенням Ради Безпеки отримали статус "Збройних сил ООН". До їхнього складу увійшли й крупні контингенти британських і турецьких військ, а також підрозділи ще 12 держав, у тому числі Австралії, Канади, Нової Зеландії, Таїланду і навіть далекої Ефіопії. Невдовзі в ході бойових дій наступив перелом: у середині вересня в тилу північнокорейських військ з моря був висаджений десантом 10-й армійський корпус США, 125 тис. солдат Кім Ір Сена опинилися в оточенні, втратили величезну кількість убитими й полоненими, більшу частину артилерії й танків, від райдужних надій на швидку перемогу не залишилося й сліду. А 1 жовтня 1950 р. генерал Д.Макартур віддав наказ військам 00Н перейти 38-му паралель, рівно через тиждень V сесія Генеральної Асамблеї ООН прийняла запропонований британською делегацією проект резолюції, що передбачав знищення збройних сил КНДР і зайняття її території. Радянська делегація, котра нарешті, погодилася на проведення загальнокорейських вільних виборів під контролем комісії 00Н залишилася в меншості.

У розпачі Кім Ір Сен і Пак Хен Єн звернулися із проханням про допомогу до Сталіна. Оскільки тепер на ваги міжнародного політичного престижу були покладені не лише амбіції Кім Ір Сена, як "полководця-визволителя", а й Сталіна спільно з Мао Цзедуном, ще благословили корейського вождя на війну, радянський диктатор двічі звернувся до китайського лідера із пропозицією про використання дивізій НВАК на корейському фронті. "США із-за престижу можуть втягнутися у велику війну, - філософствував кремлівський диктатор в одному з послань, - буде, таким чином, втягнутий у війну Китай, а разом з тим втягнеться у війну і СРСР, котрий пов'язаний з Китаєм пактом про взаємодопомогу. Чи варто цього боятися? По-моєму, не варто, оскільки ми разом будемо сильніше, ніж США і Англія, а інші капіталістичні європейські держави без Німеччини, котра не може зараз надати США будь-якої допомоги, не являють серйозної військової сили. Якщо війна неминуча, то нехай вона буде зараз, а не через кілька років, коли японський мілітаризм буде відновлений, як союзник США".

Після певних коливань, комуністичне керівництво Китаю погодилося із пропозицією Кремля. Із середини жовтня безкінечними колонами китайські війська рушили до корейського кордону і далі на фронт, у першому ешелоні йшло 12 дивізій, ще 12 готувалося до відправки в Китаї, всього ж передбачалося задіяти до 30 "добровольчих" з'єднань НВАК. Для їхнього прикриття з повітря спішно формувався радянський винищувально-авіаційний корпус, що міг діяти з баз СРСР у Порт-Артурі й Дайрені.

Поява 25 жовтня 1950 р. на території КНДР китайських "добровольців" черговий раз змінила співвідношення сил: до початку січня 1951 р. комуністичні війська за прямого сприяння СРСР (лише згаданий винищувально-авіаційний корпус до завершення активної фази війни збив 1309 американських літаків, втративши власних 319 бойових машин) відвоювали всю Північ півострова і навіть повторно захопили Сеул. Розлючений поразкою Д.Макартур, за пізнішим зізнанням Г.Трумена, "хотів бомбити Китай, Східну Росію і все підряд". Рада Національної Безпеки розглянула вимоги Д.Макартура щодо застосування ядерної зброї, але відхилила їх з огляду на те, що військові приготування в Європі ще й не починалися. Як заявив голова Об'єднаного комітету начальників штабів американської армії генерал Бредлі, стратегія Д.Макартура втягнула б США "не в ту війну, не в тому місці, не в той час і не з тим ворогом".

Після неодноразового поновлення бойових дій на лінії фронту, що проходила приблизно вздовж 38-ї паралелі, 27 липня 1953 р. угода про перемир'я в Кореї була підписана між представниками КНДР і КНР, з одного боку, і командуванням військ ООН - з іншого, Південна Корея тоді відмовилася затвердити її. Документ передбачав повсюдне припинення військових дій на період, доки не буде досягнуте загальне мирне урегулювання на півострові, визначалася демаркаційна лінія із двокілометровою демілітаризованою зоною, вздовж неї заборонялася модернізація озброєнь сторін під виглядом заміни застарілого. Корейська війна забрала життя більш ніж двох мільйонів чоловік з обох боків, причому втрати цивільного населення співвідносилися до військових як 4:1.

Після її завершення у Вашингтоні твердо прийшли до висновку про необхідність силової відповіді на будь-які прояви комуністичної загрози в Азійсько-тихоокеанському регіоні. Дії підтримуваних Пекіном комуністичних повстанців у Бірмі, Малайзії, Таїланді, на Філіппінах почали розглядатися в якості координованого наступу світового комунізму. США відчули в собі бажання боротися з комунізмом в усіх частинах земної кулі, що знайшло своє теоретичне оформлення в доктрині його "стримування й відкидання" та, зрештою, привело Америку у В'єтнам. КНР перетворилася чи не в одного з головних стратегічних ворогів США - пастку, із якої Вашингтону вдалося виплутатися лише на початку 70-х рр.



3. Таким чином, обидві корейські держави отримали можливість розвиватися власним шляхом. Північна Корея, що почувала себе в стані війни й дипломатичної ізоляції, ніби замкнулася в мушлі. Над 38-ю паралеллю опустилася "залізна завіса", і мешканці КНДР позбулися будь-якого уявлення про те, що відбувається на решті території планети. Кім Ір Сену знадобилося всього кілька років для розправи зі своїми суперниками, протягом 1956-1958 рр. у Пхеньяні були репресовані як прорадянське, так і пропекінське угруповання (у грудні 1958 р. останні частини китайських "добровольців" залишили КНДР). Посівши позицію рівної віддаленості від Москви й Пекіна, Кім Ір Сен критикував М.Хрущова за поступки США під час Карибської кризи, називаючи їх "умиротворенням імперіалізму", а політику мирного співіснування відкидав з огляду на небезпеку "ідеологічного роззброєння" національно-визвольних рухів.

Економіка КНДР набула замкнутого характеру з гіпертрофованим розвитком важкої промисловості, технічною відсталістю, низьким рівнем виробництва товарів споживання. Темпи приросту ВНП і промислового виробництва знижувалися з року в рік, відчувалася гостра нестача електроенергії, палива й сировини. Украй низькі врожаї зернових - основи сільського господарства країни - призвели до загострення продовольчої ситуації, а повінь 1995-1996 рр. поставила КНДР на грань економічної катастрофи. У країні десятиліттями зберігається система нормованого забезпечення населення продовольством і товарами народного споживання. На Півдні Корейського півострова також тривалий час панувало зловживання владою, на зміну авторитарному режиму Лі Син Мана у травні 1961 р. унаслідок військового перевороту прийшла військова хунта на чолі з генералом Пак Чжон Хі. Його військово-поліцейський режим майже не допускав проявів політичної активності, неодноразово заарештовував опозиціонерів і призупиняв дію громадянських прав. Перехід влади до ще одного генерала -Чон Ду Хвана - ознаменувався у травні 1980 р. кривавим придушенням народного повстання у Кванджу, де загинуло бл. 2 тис. чол.

Але, на відміну від КНДР, військово-авторитарні режими на Півдні виявилися здібними господарниками-адміністраторами, що спромоглися забезпечити створення екпортно орієнтованої економіки. Республіка Корея у другій половині 70-х - 80-х рр. посіла одне із провідних місць серед нових індустріальних країн, темпи її економічного зростання тоді становили щорічно біля 8 %, а наприкінці 80-х рр. - 12 %. У суднобудуванні країна вийшла на 2-е місце у світі після Японії, за виплавкою сталі - на 8-е місце, вироблені у ній мікроелектроніка, засоби автоматизації й інформатики, кольорові телевізори й автомобілі успішно конкурують на світових ринках з американськими, західноєвропейськими і японськими товарами. Республіка Корея впевнено перемогла в економічному змаганні КНДР: у 1989 р. її ВВП був у 10 разів більший при співвідношенні чисельності населення 2:1.

Швидкий індустріальний розвиток Республіки Корея висунув на порядок денний питання поліпшення іміджу країни на Заході. За правління обраного відносно демократичним шляхом президента Ро Де У (1988-1992 рр.) були дозволена діяльність опозиції й проголошена політична амністія, що дало змогу в лютому 1993 р. покінчити з періодом військових диктатур. Країна влаштувала показовий суд над своїм тоталітарним минулим: екс-президент Чон Ду Хван був визнаний винним у підготовці змов та корупції й засуджений до смертної кари, а Ро Де У за аналогічні злочини отримав 22,5 роки ув'язнення. Символічним стало й те, що 72-річний "вічний опозиціонер", свого часу також засуджений до смертної кари, Кім Те Чжун відразу ж після перемоги на президентських виборах наприкінці 1997 р. помилував обох колишніх диктаторів, а ті заявили про свою готовність співпрацювати з ним.

Наприкінці 90-х рр. Республіка Корея зіткнулася з необхідністю структурної перебудови економіки, оскільки жорстке планування, урядовий контроль над усіма сферами підприємницької діяльності, зовнішньоторговельний протекціонізм та підтримка державою крупних фінансово-промислових груп на шкоду малому й середньому бізнесу стали серйозним гальмом на шляху розвитку виробничих сил. Передбачається створити економічну модель, зорієнтовану, головним чином, на задоволення інтересів малого середнього бізнесу, недопущення різкого зниження рівня життя населення.

В умовах другої хвилі розрядки міжнародної напруженості на початку 70-х рр. КНДР Республіка Корея вперше в історії двосторонніх відносин вступили у прямий діалог. У результаті міждержавних переговорів 4 липня 1972 р. була оприлюднена Спільна заява, Півночі й Півдня, в котрій викладалися принципи об'єднання: 1) самостійно, без іноземного втручання; 2) мирним шляхом; 3) на основі національної консолідації, незалежно від відмінностей в ідеології та в політичних системах. Але на середину наступного року внаслідок непоступливості сторін переговори про створення конфедерації зайшли в глухий кут і були перервані.

Усе ж час брав своє, після примирення КНР зі США, краху союзних Пхеньяну комуністичних режимів Албанії, Румунії та СРСР північнокорейське керівництво змушене було в 1992 р. погодитися на вступ у силу домовленості про примирення із Сеулом. Однак тягар взаємної недовіри виявився надто важким: у 1994 р. демократично обраний президент Республіки Корея, колишній дисидент Ким Єн Сам застосував репресії проти тих співгромадян, що намагалися висловити співчуття із приводу смерті Кім Ір Сена. У відповідь на гучні пророцтва Сеула про крах комуністичного режиму на Півночі, Пхеньян відмовився від зобов'язань перемир'я.

Натомість нове північнокорейське керівництво, очолюване сином Кім Ір Сена - Кім Чен Іром, почало настирливо пропонувати США початок двосторонніх переговорів. Але у 1996 р. Вашингтон категорично відмовився від них без участі Південної Кореї, що не виявляла бажання до діалогу з КНДР. Значною мірою це пояснюється здійсненням північнокорейської ядерної програми. Президенти обох корейських держав протягом 1996-1997 рр. неодноразово відвідували демаркаційну лінію й не скупилися на войовничі заяви в дусі 50-х рр., долю крихкого миру тоді міг вирішити єдиний постріл. На щастя, за посередництвом американських і китайських представників, у грудні 1997 р. високопоставлені дипломати Північної та Південної Кореї сіли у Женеві за стіл переговорів із метою пошуку шляхів до підписання мирного договору. Північнокорейське керівництво стає поступливішим з огляду на загрозу повного економічного краху після півстоліття комуністичного експериментування. Нарешті, 13 червня 2000 р. у Сеулі почалася перша з 1948 р. зустріч президентів двох корейських держав, які й досі юридично перебувають у стані війни, - Кім Чен Іра й Кім Те Чжуна, що увінчалася підписанням 15 червня угоди про національне примирення. Вона передбачає возз'єднання родин, обмін політв'язнями, налагодження транспортного й культурних зв’язків.

ІНДОКИТАЙСЬКИЙ КОНФЛІКТ: ВИТОКИ, СУТНІСТЬ, УРЕГУЛЮВАННЯ

1. Поразка Франції в Індокитаї й скликання Женевської міжнародної конференції 1954 р. 2. Ескалація американського військового втручання в конфлікт. 3. Досягнення Угоди про припинення війни й відновлення миру у В'єтнамі та її міжнародні й внутрішньополітичні наслідки.



1. Торкаючись витоків цього, чи не найкривавішого в повоєнній історії людства збройного зіткнення, ветеран дипломатії США Генрі Кіссінджер із гіркотою зазначив: "Все починалося з найкращими намірами. На протязі двох десятиліть по закінченні Другої світової війни Америка взяла на себе провідну роль у будівництві нового міжнародного порядку з уламків ущент розтрощеного світу. Вона повернула до життя Європу, відродила Японію, стіною стала на шляху комуністичного експансіонізму в Греції, Туреччині, Берліні й Кореї, вперше пов'язала себе в мирний час союзними договорами і запровадила програму технічного сприяння світу, що розвивається. Країни, які знаходилися під американською парасолькою, насолоджувалися миром, процвітанням і стабільністю. Однак в Індокитаї зазнали краху всі попередні принципи, що визначали дії Америки за кордоном. Уперше в XX столітті Америку зрадив накопичений раніше досвід зовнішньополітичної діяльності".

В умовах краху японського колоніального режиму номінальний глава в'єтнамської держави імператор Бао Дай змушений був зректися престолу, і 2 вересня 1945 р. лідер Компартії Індокитаю Хо Ші Мін проголосив створення Демократичної Республіки В'єтнам. 12 жовтня була проголошена незалежність від Франції Лаосу (площа – 237 тис. кв. км, населення – 5,5 млн. чол. на 2000 р.), а наступного місяця на всенародному плебісциті в Камбоджі (площа – 181 тис. кв. км, населення – 12 млн. чол. на 2000 р.) переважна більшість учасників теж висловилася за відокремлення від Парижа. Однак уже наприкінці вересня 1945 р. французькі війська за підтримки британських союзників зайняли Сайгон і невдовзі поширили свій контроль на південь В'єтнаму, Камбоджу й Лаос. На північ від 16-ї паралелі, під приводом роззброєння японських військ, господарювали гомінданівці, місцеві комуністичні збройні формування відступили в сільські райони й джунглі. У березні 1946 р. Хо Ші Мін змушений був підписати у Ханої із французьким представником компромісну угоду, за якою незалежна В'єтнамська республіка входила до Французького союзу й поряд із Камбоджею та Лаосом ставала членом Індокитайської федерації. Але подальші переговори щодо державного статусу Центрального (Аннам) і Південного (Кохінхіна) В'єтнаму ні до чого результативного не привели, і в грудні того ж року спалахнули бойові дії між Народною армією ДРВ і французькими військами.

До початку 1950 р. в'єтнамська Народна армія звільнила значну частину території з населенням у 20 млн.чол., і 14 січня президент ДРВ Хо Ші Мін звернувся до всіх держав світу із пропозицією встановлення дипломатичних відносин. 30 січня це зробили Москва й Пекін. За допомогою комуністичного Китаю В'ет-Мінь (Демократичний фронт боротьби за незалежність) зміг модернізувати свої збройні сили й завдати французьким військам кілька серйозних поразок. Тоді на допомогу Парижу прийшли США, на початку 1954 р. Д.Ейзенхауер виступив із так званою "теорією доміно", за якою поразка західних держав в Індокитаї неминуче мала привести до втрати усієї Південно-Східної, а потім і Південної Азії.

Разом із тим, пам'ятаючи про Корейську війну, американський президент не відважувався на безпосереднє втручання в конфлікт, натомість висувалася ідея його інтернаціоналізації та посилення фінансування французьких і маріонеткових військ. Тому коли наприкінці березня 1954 р. до США із проханням про допомогу прибув начальник штабу збройних сил Франції генерал Елі, Конгрес висловився на користь використання американського флоту і військово-повітряних сил в Індокитаї лише в разі участі в цих діях Великої Британії та членів АНЗЮС.

Але основні сили французького експедиційного корпусу тоді вже були блоковані Народною армією В'єтнаму у фортеці Дьєнб'єнфу на північному заході країни. Зневірившись у перемозі, Париж пристав до радянської пропозиції щодо скликання міжнародної конференції для розгляду, за участю КНР, заходів щодо послаблення напруженості на Далекому Сході. Женевська нарада міністрів закордонних справ США, СРСР, Великої Британії, Франції та інших зацікавлених держав відкрилася 26 квітня 1954 р., її співголовами стали представники СРСР і Великої Британії. Оскільки обговорення корейського питання закінчилося безрезультатно (делегація КНДР вимагала міждержавних переговорів із Півднем на рівноправній основі, Сеул наполягав на проведенні вільних виборів під контролем ООН), з 8 травня учасники наради приступили до офіційного розгляду індокитайської проблеми. Саме напередодні капітулював французький гарнізон Дьєнб'єнфу, що зробило представників ДРВ помітно непоступливішими. 21 липня 1954 р. Женевська нарада міністрів закордонних справ увінчалася укладенням угод з Індокитаю, втілених у 12 документах. Учасники наради заявили про повагу суверенітету, незалежності, єдності, територіальної цілісності В'єтнаму, Камбоджі й Лаоса, зобов'язалися утримуватися від любого втручання в їхні внутрішні справи, а також консультуватися з будь-якого питання, переданого їм створюваною міжнародною комісією зі спостереження та контролю за перемир'ям, для прийняття відповідних заходів. Франція мала вивести всі свої війська з регіону.

Політичне урегулювання в країнах Індокитаю передбачалося здійснити шляхом проведення загальних вільних виборів: у Камбоджі та Лаосі - в 1955 р., а у В'єтнамі - не пізніше липня 1956 р. Для розмежування сил воюючих сторін у В'єтнамі встановлювалася тимчасова військова демаркаційна лінія трохи південніше 17-ї паралелі та демілітаризованазона в 5 км по обидва її боки, частини Народної армії ДРВ відводилися на північ, французи й баодаєвські сили - на південь протягом 300 днів. Окремо зазначалося, що "військова, демаркаційна лінія є тимчасовою і не може бути витлумаченого в якості будь-якого політичного чи територіального кордону". Північнов'єтнамські "добровольці" мали залишити Камбоджу (місцеві комуністичні формування підлягали демобілізації та включенню в королівську армію) і Лаос (місцеві комуністичні сили до політичного врегулювання передислоковувалися в північно-східні провінції). Заборонялося будь-яке переслідування осіб, що співпрацювали під час війни із супротивною стороною. Усі три країни Індокитаю мали зберігати нейтральний статус.



2. Реалізація Женевських домовленостей з Індокитаю відразу ж опинилася під питанням унаслідок різко негативної позиції Вашингтона. На засіданнях РНБ США на початку серпня 1954 р. ці угоди були визнані "катастрофічними" і такими, що "можуть привести до втрати Південно-Східної Азії". У Південному В'єтнамі Вашингтон зробив ставку на амбітного прем'єр-міністра Нго Дінь Дьєма, котрому Д.Ейзенхауер пообіцяв допомогу в створенні умов для заснування міцної держави. В липні 1955 р. південнов'етнамський уряд відхилив пропозицію Хо Ші Міна розпочати консультації з підготовки до проведення загальнонаціональних виборів і наголосив, що він не вважає себе зв'язаним угодами, оскільки не підписував їх. В результаті "референдуму" у жовтні того ж року імператор Бао Дай був усунений від влади і проголошена "Республіка В'єтнам", а Нго Дінь Дьєм став її президентом.

Діяльність Міжнародної комісії з контролю за проведенням загальних виборів (представники Індії, Канади й Польщі) була паралізована, проти всіх незгодних із президентським курсом, у тому числі ліберальних діячів, почалася кампанія терору. До усунення від влади Нго Дінь Дьєма в листопаді 1963 р. було страчено більше 100 тис. чол., ще 350 тис. було кинуто до в'язниць і концтаборів. Усе це викликало масове невдоволення і сприяло відновленню комуністичного руху опору. На кінець 1960 р., коли було проголошено створення Національного фронту визволення Південного В'єтнаму ("В'єтконга"), під контролем місцевих комуністів, які систематично отримували всебічну допомогу з Півночі, перебувала вже третина країни. Лише фінансової допомоги США (тільки протягом 1955-1960 рр. на 2 млрд. дол.) уже явно не вистачало, з осені 1961 р. швидко почала зростати чисельність американських військових радників, котрі, щоправда, ще не мали права брати безпосередню участь у бойових діях.

Виконання Женевських домовленостей з Індокитаю було зірване і в Лаосі, де нейтралістському коаліційному уряду принца Суванни Фуми так і не вдалося оволодіти ситуацією. Країна поринула у вир громадянської війни, чим скористалися США, котрі із серпня 1959 р. почали постачати антикомуністичним силам зброю та військові матеріали. Лише в Камбоджі завдяки виваженій внутрішній політиці принца Нородома Сіанука вдалося досягти національного примирення на основі доктрини "кхмерського соціалізму". В 1957 р. там був прийнятий "закон про нейтралітет", а коли США підтримали територіальні претензії до Камбоджі з боку Таїланду і Південного В'єтнаму, Пномпень відмовився від американської економічної допомоги і в травні 1965 р. розірвав дипломатичні відносини з Вашингтоном. Під приводом того, що ДРВ використовувала лаоську територію для переправки військ і озброєнь на Південь ("стежка Хо Ші Міна"), США із травня 1964 р. почали неоголошену "особливу війну" в Лаосі, здійснюючи масове бомбардування контрольованих комуністами районів та, утримуючи там 80-тисячну армію своїх прихильників. Та оскільки всі зусилля Вашингтона не приводили до бажаної мети - зупинити комуністичний наступ в Індокитаї, досить було дріб'язкового інциденту, щоб спалахнули широкомасштабні бойові дії.

2 серпня 1964 р. в Тонкінській затоці торпедними катерами ДРВ було атаковано американський есмінець "Меддокс", але президент США Ліндон Б.Джонсон лишив цю акцію без відповіді. Однак через день, вранці 4 серпня, міністр оборони Роберт Макнамара повідомив президента, що есмінець знову зазнав атаки, хоча, як з'ясувалося пізніше, це не відповідало дійсності. Проте інформація про напад північнов'єтнамських катерів швидко просочилася в пресу, і Л.Джонсон, побоюючись критики з боку республіканців напередодні президентських виборів, віддав наказ про бомбардування узбережжя ДРВ. А 7 серпня Конгрес на прохання президента прийняв так звану "тонкінську резолюцію ", що надавала главі держави необмежені повноваження для ведення бойових дій у В'єтнамі.

3 5 лютого 1965 р. США розпочали стратегічне бомбардування усієї території ДРВ, на Півдні невпинно зростала чисельність їхніх військ - у серпні 1967 р. Л.Джонсон сказав, що американську присутність у В'єтнамі за один рік буде збільшено до 525 тис.чол. Американська дипломатія доклала чимало зусиль для інтернаціоналізації конфлікту, проте лише уряди Австралії, Нової Зеландії, Таїланду, Філіппін і Південної Кореї відрядили до В'єтнаму невеликі контингенти, причому їхню більшу частину (біля 50 тис. чол.) складали південнокорейські війська. Однак наполегливі спроби США залучити до безпосередньої участі в конфлікті хоча б кількох партнерів по НАТО не дали бажаних результатів.

СРСР, який до 1965 р. незначною мірою підтримував південнов'єтнамський комуністичний рух опору, в умовах ескалації американського військового втручання в конфлікт узяв на себе значні зобов'язання щодо фінансової допомоги та матеріального постачання ДРВ. Тоді Москва визнала Національний фронт визволення Південного В'єтнам в якості справжнього виразника волі населення південної частини країни, а в липні наступного 1966 р. держави Варшавського договору в заяві про надання допомоги народ В'єтнаму повідомили про готовність відрядити до регіону своїх добровольців, якщо отримають прохання уряду ДРВ. Невдовзі на Півночі за радянської допомоги була створена могутня система сучасної протиповітряної оборони, що великою мірою нейтралізувала дії стратегічної авіації США, щороку Ханой морем отримував величезну кількість якісної зброї з СРСР. Позиція Пекіна в Індокитайському конфлікті виявилася набагато складнішою, ніж ці уявляється багатьом закордонним дослідникам, котрі наголошують на безперечній підтримці КНР Північного В'єтнаму. Мао Цзедун відмовився від гасла "агресія проти ДРВ є агресією проти КНР", за повідомленнями американської преси офіційний Китай погодився на такий варіант: "Якщо ви залишите нас у спокої, то й ми не будемо вас турбувати".



3. Саме сила комуністичного руху опору змусила Вашингтон погодитися на початої мирних переговорів, а визначальним у цьому відношенні став в'єтконгівський "новорічний наступ у січні-лютому 1968 р., коли навіть у Сайгоні повстанці досягли центру міста і атакували американське посольство. Вже 31 березня того ж року Л.Джонсон віддав наказ про обмежене бомбардування території ДРВ і висловив готовність приступити до переговорів із її урядом. Після офіційної згоди Ханоя вони розпочалися 13 травня 1968 р. в Парижі. А за три дні до президентських виборів, 1 листопада, США за наказом Л.Джонсона повністю припинили бомбардування ДРВ.

Новий господар Білого Дому Річард Ніксон продовжив переговорний процес уже на чотиристоронній основі: США, ДРВ, Народний фронт визволення Південного В'єтнаму і сайгонський режим. А 25 липня 1969 р. на прес-конференції на о.Гуам Р.Ніксон виклав нову зовнішньополітичну доктрину США. Вона зводилася до того, що, як і раніше, Америка буде брати участь в обороні й сприяти економічному розвитку своїх союзників, але вже не в змозі це робити в повному обсязі. Конкретним виявом "гуамської доктрини" Р.Ніксона стала політика "в'єтнамізації", що полягала в продовженні Індокитайської війни без участі американських збройних сил, у крайньому разі - сухопутних військ, та покладанні основного тягаря війни на сайгонську армію. Саме реалізація "гуамської доктрини" Р.Ніксона привела до виведення американських військ із В'єтнаму. На весну 1972 р. усі наземні сили США знаходились на тилових позиціях.

Оскільки офіційні паризькі переговори явно "буксували", паралельно з початком виведення американських військ у французькій столиці почалися неформальні зустрічі радника президента СІЛА з питань національної безпеки Г.Кіссінджера і спеціального представника ДРВ Ле Дик Тхо. На них здійснювався зондаж позицій і пророблення можливих компромісів. На початку 1972 р. Вашингтон поновив бомбардування території ДРВ і розгорнув "дипломатичний наступ" на Ханой, спрямований на нормалізацію відносин із КНР. Але хоча США скинули на В'єтнам 8 млн.т бомб (у два з половиною рази більше, ніж на всіх фронтах Другої світової війни), їм довелося повернутися за стіл паризьких переговорів і піти на компроміс. Лише в другій половині грудня 1972 р. американська авіація втратила 34 стратегічних бомбардувальники Б-52, кожен вартістю 8 млн.дол.

27 січня 1973 р. у Парижі була підписана угода про припинення війни й відновлення миру у В'єтнамі. Вона зафіксувала поважання незалежності, суверенітету, єдності й територіальної цілісності країни, визначила умови припинення бойових дій, зберігаючи за сторонами на Півдні зони, що знаходилися під контролем комуністів і сайгонського режиму, а також встановила, що в 60-денний строк із Південного В'єтнаму будуть виведені американські й північнов'єтнамські війська. Учасники Паризької угоди підтвердили чинність Женевських угод 1954 р. по Камбоджі й Женевських угод 1962 р. по Лаосу.

Переговори між представниками прокомуністичного Патріотичного фронту Лаосу і нейтралістського уряду Суванна Фуми увінчалися підписанням 21 лютого 1973 р. у В'єнтняні Угоди про відновлення миру й досягнення національної згоди в Лаосі. Вона передбачала створення Тимчасового уряду національної єдності та Національної патріотичної консультативної ради, а також проведення країною нейтралістської зовнішньої політики. Але реалізувати Угоду вдалося лише у квітні 1974 р., коли комуністичні сили розгорнули широкий наступ на позиції сайгонського режиму. На той час американський Конгрес уже відмінив "тонкінську резолюцію" 1964 р. і відмовив адміністрації Р.Ніксона у терміновому виділенні Сайгону додаткової військової допомоги. Участь в Індокитайському конфлікті коштувала США більше 350 млрд.дол. і забрала життя 58 тис. американських солдат, важко підрахувати моральні збитки Вашингтона. Залишений заокеанськими союзниками напризволяще, режим Тхієу впав 30 квітня 1975 р., двома тижнями раніше в Пномпень увійшли війська "червоних кхмерів", а 2 грудня того ж року Національний конгрес народних представників Лаосу проголосив ліквідацію монархії та створення Лаоської Народно-Демократичної Республіки. 2 липня 1976 р. на першій сесії Національних зборів у Ханої було проголошено об'єднання В'єтнаму й створення Соціалістичної Республіки, "теорія доміно" Д.Ейзенхауера, принаймі частково, спрацювала, Установлення на всій території В'єтнаму та Лаосу комуністичного режиму супроводжувалося розгортанням політичних репресій. Понад 1 млн. мешканців Південного В'єтнаму, передусім політично "неблагонадійних", було вислано до сільської місцевості. Націоналізація торгівлі змусила до еміграції понад 140 тис. китайців, лише протягом 1980 р.

більше півмільйона "людей у човнах" морем утекло з В'єтнаму. Лаос унаслідок економічних експериментів за в'єтнамським зразком опинився в десятці найбідніших країн світу.

Ще трагічніше розвивалися події у Камбоджі, де лідер "червоних кхмерів" Пол Пот вирішив здійснити "стовідсоткову повну соціалістичну революцію". З Пномпеня та інших міст країни протягом 72 годин було виселено 3,5 млн. чол., закрито всі святині, школи, ліквідовано телебачення, заборонено видання книг, газет і журналів, відмінено гроші. Усе населення, починаючи з 14 років, виконувало трудову повинність, за запізнення до роботи відрубувано пальці. Суспільні групи, призначені до цілковитого фізичного знищення ("прислужники капіталізму"), включали колишніх учителів, студентів, монахів, офіцерів, проституток і жебраків.

Кількість жертв полпотівського режиму в 1975-1979 рр. оцінюється у 1,5-3 млн. чол. з 7-мільйонного населення Камбоджі, понад 40 % уцілілого після комуністичних експериментів населення було серйозно хворе. Оскільки Пол Пот підтримав Пекін у суперечці з Ханоєм, 200-тисячна в'єтнамська армія у грудні 1978 р. розпочала наступ на позиції "червоних кхмерів". Уже 7 січня 1979 р. в'єтнамці взяли Пномпень і встановили контроль над більшістю території країни, тоді ж було створено маріонетковий уряд Хун Сена, який засудив попередні комуністичні злочини й уклав союзницькі угоди з В'єтнамом. Але впродовж наступного десятиліття у Камбоджі тривали з різною інтенсивністю бої між в'єтнамцями та полпотівцями, які переховувалися у важкодоступних джунглях на кордоні з Таїландом.

Лише у вересні 1989 р. в'єтнамські війська були виведені з Камбоджі, що відкрило шлях до Міжнародної паризької конференції, яка увінчалася через 2 роки підписанням угоди про політичне урегулювання в країні. Після загальних виборів у травні 1993 р., організованих під егідою ООН, були сформовані нові парламент і уряд, прийнята конституція та відновлене королівство Камбоджа на чолі з королем Н.Сіануком. На той час і в'єтнамське керівництво, що залишилося після розпаду СРСР без фінансової підтримки, змушене було погодитися на обмежені реформи. Прийнята у 1992 р. конституція дозволила приватногосподарську діяльність і декларувала певне розширення громадянських прав, однак у політичному житті продовжувала зберігатися монополія компартії на владу.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка