Доктор політології, професор



Сторінка18/19
Дата конвертації23.10.2017
Розмір4.34 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19

3. Після серйозних випробувань, які випали у 60-і рр. на долю демократії у Венесуелі (912 тис. кв. км, 24 млн. чол.), окреслилася тенденція до формування двохпартійної системи (соціал-демократична Демократична дія і Соціально-християнська партія) за формального збереження багатопартійності. Поперемінне чергуючись біля влади, суперничаючи між собою і водночас кооперуючись. Демократична дія і Соціально-християнська партія здійснювали багато в чому подібний суспільно-економічний курс, який спирався на нафтові доходи. Їхнє вміле використання забезпечувало 10-15 % виробниче зростання, соціальний мир і політичну стабільність, пік котрої припав на 70-і рр.

Але у 80-і рр. у народному господарстві Венесуели позначилися застійні явища, спричинені різким падінням цін на нафту на міжнародному ринку, неефективною роботою націоналізованих підприємств і розтратництвом та коррупцією у вищих ешелонах влади. Своєрідним детонатором соціального вибуху стали спроби президента Карлоса Переса приступити до структурної перебудови за рецептами МВФ. У 1989 р. повстали мешканці бідняцьких кварталів венесуельської столиці, а в сільській місцевості активізувалась партизанська боротьба. У 1992 р. відбулися дві спроби державного перевороту, а наступного року К.Перес змушений був піти у відставку під зливою звинувачень у злочинному використанні влади.

На хвилі загального невдоволення традиційними партіями на президентських виборах б грудня 1998 р. переміг не висуванець істеблішменту, а безкомпромісний борець із соціальною несправедливістю, колишній бунтівний підполковник Уго Чавес, якому вдалося згуртувати навколо себе ряд лівих та лівоцентристських організацій, що створили Патріотичний полюс. Його основою є Рух V Республіка, що прагне створення дійсно демократичного суспільства соціальної справедливості, яке втілило б у життя мрії й ідеали С.Болівара. В економічній сфері передбачається посилення ролі держави в стратегічних галузях, включно з нафтовою, подальша інтеграція у світову господарську систему, але на справедливіших умовах з урахуванням національних інтересів, зміцнення зв'язків з ОПЕК і запровадження мораторія на сплату зовнішньої заборгованості. Показовим для зовнішньої політики президента Чавеса стало укладення ним восени 2000 р. з Ф.Кастро сенсаційного контракту про поставки на Кубу протягом 5 років 53 тисяч барелів сирої нафти щоденно (третина кубинських протеб) на бартерній основі та з правом Гавани на реекспорт частини придбаної нафти.

Колумбія (1,139 мли. кв. км, 40 млн. чол. на 2000 р.) пишається тим, що її політична система побудована на зразок демократії СІЛА, проте консервативна еліта завжди забезпечувала збереження влади за собою Після повалення диктатури Рохаса Пінілья у 1958 р. в країні почався тривалий період переходу від авторитаризму до демократії, коли при владі почергово перебували Ліберальна і Консервативна партії. Президенти-ліберали Барко Варгас і Гавіаріа Трухільйо (1986-1994 рр.) реалізовували неоліберальну модель розвитку, широко використовували монетаристські методи, виступали за відкритість та інтернаціоналізацію економіки, стимулювання іноземних капіталовкладень та репатріацію колумбійського капіталу. Сампер Пісано (1994-1998 рр.) поряд із цим виступав за певне посилення державного регулювання економіки і соціальний захист населення.

Однак великої шкоди Ліберальній партії та президенту Самперу, особливо за кордоном, завдали звинувачення у зв'язках з наркомафією. Найвигіднішою сферою колумбійської економіки стала торгівля кокаїном, а її заправили не лише нажили величезні багатства, які навмисно демонстрували, а й створили державу в державі на північному заході країни, зокрема в містах Медельїн і Калі, де вони правили, спираючись на британських, ізраїльських та інших найманців, і створювали більше робочих місць з вищою зарплатою, ніж уряд у сфері своєї компетенції.

Лише вбивство в 1989 р. Луїса Карлоса Галана, ймовірного чергового президента Колумбії, примусило всіх звернути увагу на сповзання країни до захоплення державної влади зловісним картелем. Однак президент Барко з огляду на лівонаціоналістичну опозицію побоявся прийняти військову підтримку від Джорджа Буша. Коли було заарештовано 12 тис. осіб, причетних до наркомафії, і їм загрожувала видача США барони у відповідь пообіцяли вбивати суддів, державних чиновників і дітей за кожного затриманого наркоділка. Ці погрози виглядали реальними, і Верховний Суд Колумбії змушений був визнати недійсним договір 1979 р. зі США про видачу злочинців.

Ще однією кричущою проблемою країни залишається ліворадикальний партизанський рух, який не припиняється з кінця 40-х рр. Щоправда, в 1985 р. президенту-консерватору Бетанкуру Куартаса вдалося досягти угоди з повстанцями, котрі дістали право на легальну політичну діяльність. Однак скористалися ним не всі ліворадикальні угруповання, хоча Демократичному союзу М-19 на виборах до Конституційної асамблеї в грудні 1990 р. вдалося отримати 27,5 % і посісти друге місце в країні. Масовий ультраправий терор перекреслив урядові зусилля щодо досягнення національного примирення, найвпливовішою лівою військово-політичною організацією є близькі до компартії Революційні збройні сили Колумбії (10-12 тис. чол.), очолювані ветераном повстанського руху Мануелем Маруландою. Геваристська Армія національного визволення налічує біля 3 тис. бійців, причому до своєї загибелі в 1998 р. нею командував священник-єзуїт Мануель Перес. В останні роки консервативний уряд президента Андреса Пастрани активізував пошуки миру з партизанами, проте кардинальне вирішення цього завдання зостається проблематичним.

На південь від Колумбії розташовані андські республіки Еквадор (283,6 тис. кв. км, 13 млн. чол. на 2000 р.), Перу (1,285 млн. кв. км, 27 млн. чол.) і Болівія (1,099 млн. кв. км, 8 млн.чол.), де в останні десятиліття спостерігалися безкінечні повороти від цивільного правління до військового і навпаки, а також не менш тривожні проблеми альянсу між цивільними лідерами і військовими. Після нетривалого перебування при владі в 70-і рр. реформістське налаштованих військових, які створили держсектор в економіці й забезпечили перехід до відносно стійкої багатопартійної системи, політична влада переходила від представників лівоцентристського напрямку до правоцентристських партій і навпаки, проте жодна з них не мала більшості в парламенті.

Наприкінці 90-х рр. жорсткі заходи, продиктовані ринковою економікою, зокрема, доларизація грошового обігу в країні, спричинили невдоволення населення. Кампанія громадянської непокори, ініційована Конфедерацією індіанських національностей Еквадору, переросла у державний переворот. Індіанці - учасники маршу протесту на Кіто в січні 2000 р., за підтримки військових, захопили будинок парламенту. До правлячої хунти увійшов і лідер індіанців Антоніо Варгас, але міністр оборони генерал Карлос Мендоса невдовзі передав владу віце-президенту, банановому магнату Густаво Нобоа, чиї повноваження триватимуть до 2003 р.

В Перу після урядування військових у 1980 р. до влади повернувся лідер центристської націоналістичної партії Народна дія Белаунде Террі. Він демонтував рештки збудованої військовою хунтою корпоративної держави і взяв курс на лібералізацію економіки та зміцнення демократичних інститутів. Однак Белаунде не зміг впоратися з інфляцією, до того ж у країні активізувався повстанці - 5-тисячне марксистське партизанське формування "Сендеро лумінозо" та Революційний рух імені Тупака Амару.

В результаті виборів 1985 р. до влади прийшла лівоцентристська Перуанська апристська партія, а президентом став її молодий і динамічний лідер Алан Гарсія, що проголосив курс на пріоритет національних інтересів у внутрішній і зовнішній політиці. Він відмовився сплачувати всі проценти іноземним інвесторам, після чого Всесвітній і Міжамериканський банки тимчасово закрили свої кредитні лінії, до того ж у Гарсії почалися тертя з армією, коли президент вирішив скоротити військовий бюджет і розслідувати вбивство 300 чоловік у в'язниці Ліми. Збройні сили і праві політики за таємної підтримки з боку США розхитали уряд Гарсії, а потім скинули його.

Розчарування народу в традиційних політиках відбилося на обранні в червні 1990 р. президентом Перу сина японського імігранта Альберто Фухіморі, раніше зовсім невідомого в широких колах. Наступного року він запровадив надзвичайний стан і приступив до політики жорсткої економії засобів, водночач лібералізувавши економіку та денаціоналізувавши державні підприємства. У квітні 1992 р. за підтримки військових Фухіморі розпустив конгрес, призупинив дію конституції й отримав диктаторські повноваження. Того ж року в результаті успішної антипартизанської операції за грати потрапив лідер "Сендеро лумінозо" Абімаель Гусман.

Фухіморі вдалося призупинити падіння обсягу виробництва і знизити інфляцію з астрономічних до просто великих показників. Тому в 1995 р. він вдруге був обраний президентом Перу, перемігши колишнього генерального секретаря ООН Хав'єра Переса де Куельяра, а наступного року примусив конгрес усупереч конституції дозволити йому блотуватися втретє. Однак під час виборчої кампанії в квітні-травні 2000 р. різко загострився конфлікт між владою і опозицією, котра заявила про відсутність демократичних гарантій і закликала виборців до бойкоту виборів, які фактично мали безальтернативний характер. Офіційно Фухіморі переміг, але опозиція не визнала результати виборів і, зрештою, змусила його до втечі в Японію в грудні того ж року. На президентських виборах 3 червня 2001 р. у Перу переміг кандидат лівоцентристського руху “За майбутнє Перу” Алехандро Толедо.

В Болівії період військового правління закінчився, коли у жовтні 1982 р. збройні сили передали важелі правління лівоцентристському уряду Демократичної народної єдності, що перемогла на виборах двома роками раніше. Але ліві не змогли виробити послідовної стратегії виходу країни з глибокої економічної й політичної кризи, внаслідок розбіжностей усередині правлячого блоку в 1985 р. уряд пішов на дострокові вибори, що принесли перемогу Націоналістичному революційному руху, а його лідер і засновник Пас Естенсоро четвертий раз став президентом країни. Шляхом здійснення жорсткої неоліберальної політики, приватизації державної власності та залучення іноземних капіталовкладень йому і Санчесу де Лосада (президент у 1993-1997 рр.) вдалося добитися стабілізації фінансово-економічного становища країни, різкого зниження інфляції та помірного економічного зростання.

Хоча в 1997 р. президентом Болівії став екс-диктатор генерал Уго Бансер, засновник правоцентристської Націоналістичної демократичної дії, в міру консолідації політичної демократії та стабілізації економіки крайня фрагментація і поляризація партій почала зменшуватися, а ідеологічні відмінності між провідними з них поступово стиратися. Незважаючи на внутрішню неоднорідність, Націоналістична демократична дія, Націоналістичний революційний рух і Лівий революційний рух висловлюються за подібну неоліберальну економічну політику і самостійний міжнародний курс.



4. У той час як у 80-90-і рр. XX ст. практично всі південноамериканські держави стали на шлях неоліберальної модернізації економіки і формування плюралістичної політичної системи, прискореної інтеграції та впевненого виходу на зовнішньополітичний ринок, Центральна Америка протягом останньої чверті минулого століття звертала увагу всього світу кривавими громадянськими війнами, гучними політичними вбивствами, жахливим терором ультраправих воєнізрваних угруповань, перетворенням у перевалочний пункт світової наркоторгівлі.

Тогочасна Центральна Америка стала осередком притаманних усьому регіону економічних і політичних проблем, реалізація програми "Союз заради прогресу" тут мала ще менші здобутки, ніж у Південній Америці. Економічне зростання 70-х рр., яке спиралося на середній клас, що розширювався, притінилося внаслідок загального світового спаду, а місцеві олігархії відчайдушне трималися за владу, не бажаючи піти на найменші поступки і реформи.

Ситуація ускладнювалася тим, що офіційний Вашингтон занадто перебільшував міру кубинського і радянського втручання у центральноамериканські справи, спрямовуючи свої зусилля на подолання наслідків конфлікту - розповзання марксизму в Західній півкулі, а не на усунення його витоків - безвідрадного животіння абсолютної більшості населення.

Реальне ж становище кастрівської Куби (111 тис. кв. км, 11,5 млн. чол.), що так і не стала справжнім регіональним "центром сили", погіршувалося з кожним роком. Щорічні темпи приросту острівної економіки протягом 70-х рр. зменшилися з 10 % до 4 %, гостро відчувався дефіцит продовольства, палива, житла і траспорту, які значно подорожчали, а ліквідація дрібного підприємництва створила численний і нужденний люмпен-пролетаріат. Ситуація стала катастрофічною, коли після відвідин Гавани у 1989 р. М.Горбачов помітно зменшив Кубі допомогу (на той час країна отримувала щорічно радянських субсидій на 6 млрд. дол.), а торгівля з країнами Центрально-Східної Європи повністю припинилася. Громадські служби на острові прийшли в занепад, промислові підприємства масово закривалися внаслідок нестачі палива, а також замовлень, не виплачувалась зарплата робітникам і службовцям, посилилась еміграція.

Але, запровадивши режим жорсткої економії, режим Фіделя Кастро вистояв, незважаючи на триваючу економічну блокаду з боку США. Більш того, в останні роки кубинська економіка стала однією з найдинамічніших у Л.А.: ВНП країни у 1999 р. виріс на 6,2 %, а у 2000 р. - на 5,5 %, На рубежі 80-90-х рр. опозиційно налаштовані елементи громадськості спробували зареєструватися у законному порядку на підставі конституції та Закону про асоціації, створивши Соціал-демократичну партію, Кубинську партію за права людини та ін. Але уряд відмовив їм у реєстрації, час від часу піддаючи репресіям активних прибічників опозиційних організацій. Більшість радикальних противників режиму скористались лібералізацією еміграційного законодавства в середині 90-х рр. і залишили острів.

Найсерйозніші міжнародні потрясіння в Центральній Америці відбулися після перемоги в Нікарагуа (129,5 тис. кв. км, 5 млн. чол.) 19 липня 1979 р. Сандіністської народної революції. У Державній раді післясомосівської Нікарагуа від початку провідну роль відігравало марксистсько-ленінське керівництво Сандіністського фронту національного визволення, найвпливовішими представниками котрого були прибічники жорсткої лінії - засновник організації Томас Борхе та брати Умберто і Даніель Ортеги. Щоправда, вони виявилися набагато прагматичнішими від своїх кубинських і радянських однодумців, дозволивши певний рівень політичного плюралізму і зберігши приватну власність, але прагнули до побудови соціалістичної держави й не бажали ділитися з ким-небудь реальною владою.

Сандіністська революція співпала в часі з приходом до влади на крихітній Гренаді (340 кв. км, 90 тис. чол.) в результаті народного повстання марксистського Руху Новий Джуел (Об'єднаний похід за заможність, освіту і визволення), котрий відразу ж встановив дипломатичні відносини з Кубою, СРСР, а також розпочав спільно з Гаваною будівництво міжнародного аеропорту військово-стратегічного значення. Ще в одній англомовній карибській державі - Ямайкі (11 тис. кв. км, 3 млн. чол.) лівий уряд Народної національної партії на чолі з Майклом Менлі тоді націоналізував більшу частину видобутку бокситів і пішов на зближення з Кубою та СРСР. У Сальвадорі (21 тис. кв. км, б млн. чол.) в травні 1980 р. шляхом укладення військово-політичного союзу п'яти повстанських організацій за участю компартії був створений Фронт національного визволення імені Фарабундо Марті, котрий на початку наступного року розпочав генеральний наступ проти урядових військ. Активізувалася партизанська боротьба у Гватемалі (109 тис. кв. км, 11,5 млн. чол.), де чотири повстанські організації у 1982 р. сформували Гватемальську національну революційну єдність.

США не забарилися з гострою і явно неадекватною реакцією: всупереч власним демократичним принципам вони спільно з військовим режимом Аргентини взяли на себе організацію, підготовку та утримання антисандіністських сил ("контрас") у Гондурасі й Коста-Ріці, здійснювали військово-морську і економічну блокаду Нікарагуа, в 1984 р. Вашингтон навіть здійснив мінування нікарагуанських портів, водночас здійснювалася прискорене переозброєння гондураської й сальвадорської армій. Міжнародний суд 00Н у Гаазі недвозначно засудив силові акції США, проте Вашингтон у жовтні 1985 р. сповістив ООН про відмову від визнання обов'язковості юрисдикції суду з будь-яких питань міжнародного права.

У випадку з Гренадою Вашингтон надто не церемонився: скориставшись міжусобицями в революційній верхівці країни, жертвою котрих став прем'єр-міністр Моріс Бішоп, американський експедиційний корпус наприкінці жовтня 1983 р. висадився на острові й припинив соціалістичне експериментування. Проте Рейган не відважився на відкриту військову інтервенцію в Нікарагуа, а "контрас" не вдалося захопити жодного крупного населеного пункта на території країни. Сусідні з конфліктним регіоном латиноамериканські держави схилялися до мирного урегулювання на підставі визнання всіх фактично існуючих урядів, самовизначення і скорочення озброєнь.

У 1983 р. Мексика, Венесуела, Колумбія і Панама для реалізації цього плану створили так звану Контадорську групу (від назви колумбійського острова, де збиралися їхні керівники), і хоча США вдалося відмовити від участі в ній уряди Гондурасу, Гватемали і Сальвадору, справа урегулювання зрушила з місця. Зусиллями президента Коста-Ріки Аріаса Санчеса, що отримав за це Нобелівську премію миру, 7 серпня 1987 р. за участю президентів Гватемали, Гондурасу, Нікарагуа і Сальвадору було укладено угоду щодо припинення вогню, розгортання діалогу з неозброєною опозицією та здійснення процесу політичної демократизації. На сальвадорській зустрічі керівників цих країн 13-14 лютого 1989 р. Д.Ортега пообіцяв не пізніше 25 лютого 1990 р. провести в Нікарагуа демократичні вибори, а на наступному саміті 5-7 серпня того ж року було досягнуто нормалізації нікарагуансько-гондураських відносин і підписаний план добровільної демобілізації контрас.

Але процес центральноамериканського урегулювання ледь не був зірваний черговим наступом сальвадорських повстанців у листопаді 1989 р., коли під загрозою опинилася столиця країни. З великими зусиллями тоді вдалося зобов'язати конфліктуючі сторони дотримуватися раніше досягнутих домовленостей, для контролю над чим були запрошені інспекції ООН і ОАД. На президентських виборах у Нікарагуа переміг кандидат від Опозиційного національного союзу Віолетта Барріос де Чаморро, що взяла курс на національне примирення, залишивши в руках сандіністів керівництво армією та безпекою. Через 8 років влада в країні демократичним шляхом перейшла до правоцентристського Народно-республіканського альянсу (сандіністи впевнено посідають друге місце на політичній арені), який пообіцяв перетворити Нікарагуа в житницю Центральної Америки і вивести її на цивілізований шлях розвитку. На президентських виборах 4 листопада 2001 р. у жорсткій боротьбі з Умберто Ортегою перемогу здобув Енріке Гулагос - лідер провідної організації альянсу, Конституціоналістської ліберальної партії, створеної ще в 1970 р. колишніми функціонерами правлячої тоді кишенькової партії клану Сомоси.

Закінчення американо-радянського глобального протистояння і разом з ним "холодної війни" та позитивний нікарагуанський досвід сприяли підписанню 16 січня 1992 р. Мирної угоди в Сальвадорі. З переходом політичного конфлікту в цій країні із зони бойових дій на ниву парламентської боротьби головну частину політичного простору заповнили неоконсервативний Націоналістичний республіканський союз (перебуває при владі з 1989 р.) і Фронт національного визволення імені Фарабундо Марті, що трансформувався в нову ліву партію парламентського типу і має найбільшу фракцію за результатами виборів 12 березня 2000 р.

У Гватемалі Мирний договір між правоцентристським урядом Альваро Арсу і озброєною лівою опозицією був укладений 29 грудня 1996 р. Згідно нього конституційні реформи гарантували громадянам країни право на вільне об'єднання у політичні партії та їхню легальну участь у виборах. Цим негайно скористалася Гватемальська національна революційна єдність, котра напередодні президентських і парламентських виборів 1999 р. уклала союз із лівоцентристським Демократичним фронтом Нова Гватемала й перетворилася у третю політичну партію країни.

Драматизмом були позначені останні десятиріччя XX ст. і в історії Панами (78,2 тис. кв. км, 3 млн. чол.), де після загибелі О.Торріхоса в авіаційній катастрофі в 1981 р. влада поступово перейшла до амбітного полковника з диктаторськими нахилами - Мануеля Нор'єги. Спекулюючи на патріотичних почуттях і антиамериканських настроях народних низів, він зав'язав тісні стосунки зі світовим наркобізнесом і спровокував збройне втручання США 19-20 грудня 1989 р. Нор'єга був заарештований і засуджений до тривалого ув'язнення за причетність до незаконного обігу наркотиків, але новий уряд, хоча й демократично обраний, асоціювався у значної частини населення з американською збройною інтервенцією. Стабілізація внутрішньої ситуації в країні настала лише в другій половині 90-х рр., коли більшість політичних угруповань згуртувалися навколо Революційно-демократичної партії, очолюваної сином генерала О.Торріхоса - Мартіном (має відносну більшість у парламенті), і правоцентристського блоку "Союз в ім'я Панами", що контролює виконавчу владу.

Таким чином, на зламі ХХ-ХХІ ст. перед народами Центральної Америки і Карибського басейну (за винятком Куби) нарешті відкрилася перспектива цивілізованого розвитку на шляхах плюралістичної демократії, правової держави, соціальне зорієнтованої ринкової економіки та національної самобутності.
ЛІТЕРАТУРА

а) основна

Арабский мир: три десятилетия независимого развития. – М., 1990.

Африка: энциклопедический справочник. Т.1. А-К. / Гл. ред. А.Громыко. – М., 1986; Т.2. К-Я. / Гл. ред. А.Громыко. – М., 1987.

Васильев Л.С. История Востока: В 2 т. Т.2. – М., 1998.

Восток и современность. – М., 1990.

Государство, гражданское общество и процесс демократизации в Латинской Америке / Отв. ред. Мерин Б.М. – М., 1995.

Гренвилл Дж. История ХХ века. Люди. События. Факты / Пер. с англ. О.Суворов. – М., 1999.

Жданов Н.В., Игнатенко А.А. Ислам на пороге ХХІ века. – М., 1989.

Ислам: традиции и новации. – М., 1991.

История народов Восточной и Центральной Азии с древнейших времён до наших дней. – М., 1986.

История Тропической и Южной Африки (1918-1988). – М., 1989.

Кальвокоресси П. Мировая политика после 1945 года: В 2-х кн. / Пер. с англ. – М., 2000.

Латинская Америка в международных отношениях. ХХ век: В 2 т. – М., 1988.

Латинская Америка 80-х годов: партийно-политическая структура стран региона. – М., 1989.

Латинская Америка 80-х годов: страны Южного конуса: современное положение и перспективы развития. – М., 1989.

Латинская Америка и Карибы. Политические институты и процессы / Отв. ред. З.В.Ивановский. – М., 2000.

Латинская Америка: Справочник / Под общ. ред. В.В.Вольского; Сост. С.Н.Табунов. – М., 1990.

Латинская Америка: структурная перестройка хозяйства. – М., 1994.

Латинская Америка: Энциклопедический справочник, т. 1-2 / [Гл. ред. В.В.Вольский]. – М., 1979-1982.

Левин З.И. Развитие общественной мысли на Востоке. Колониальный период. – М., 1993.

Левин З.И. Общественная мысль на Востоке. Постколониальный период. – М., 1999.

Леонов Н.С. Некоторые проблемы политической истории Центральной Америки ХХ столетия. – М., 1972.

Леонов Н.С. Очерки новой и новейшей истории стран Центральной Америки. – М., 1975.

Марчук Н.Н. Борьба за независимость в Латинской Америке в конце ХVІІІ – начале ХІХ ст. – М., 1988.

Марчук Н.Н. Становление национальных государств в Латинской Америке. – М., 1989.

Матлина А.А. Латинская Америка в меняющемся мире. – М., 1992.

Мир в ХХ веке. – М., 2001.

Мусульманские страны. Религия и политика (70-80-е годы). – М., 1991.

Новейшая история арабских стран Азии (1917-1985). – М., 1988.

Новейшая история арабских стран Африки (1917-1987). – М., 1987.

Новітня історія країн Азії та Африки (1918-1999). Курс лекцій. – Львів, 2000.

Общественная мысль развивающихся стран. – М., 1988.

Плешов О.В. Ислам и демократия. – М., 1996.

Религия и секуляризм на Востоке. – М., 1993.

Розалиев Ю.И. Новая и новейшая история стран Азии и Африки. – М., 1987.

Современный ислам: культура и политика. – М., 1994.

Страны Африки: Полит.-экон. справочник. Под общ. ред. Ан.А.Громыко, Ю.С.Грядунова, П.И.Манчхи; Сост. Г.Б.Старушенко. – М., 1988.

Страны мира. Информационно-аналитический справочник ЦРУ. – Екатеринбург, 2001.

Страны мира: Справочник. 1999 / Под общ. ред. И.С.Иванова. – М., 1999.

Строганов А.И. Новейшая история стран Латинской Америки: Учеб. пособие. – М., 1995.

Тарле Е.В. Политика: История территориальных захватов. ХV-ХХ века. – М., 2000.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка