Доктор політології, професор



Сторінка17/19
Дата конвертації23.10.2017
Розмір4.34 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19

1. На зламі 50-60-х рр. минулого століття Л.А. увійшла у чи не найдраматичніший період своєї історії, позначений кривавими суспільними конфліктами, військовими переворотами і громадянськими війнами, попранням ідеалів ліберальної демократії та торжеством диктаур і насильницьких методів у вирішенні нагальних соціально-економічних проблем, передусім аграрного питання. В окремих країнах регіону й досі не вдалося остаточно подолати руйнівні наслідки безперервних "революцій" і "контрреволюцій", які на третину століття загальмували процеси модернізації та формування громадянського суспільства.

Безпосереднім поштовхом до грандіозних катаклізмів, що струснули континент, стала Кубинська революція 1956-1959 рр., яка спершу зовні не відрізнялася від десятків інших збройних захоплень влади. Проте досить швидко, через півтора місяця після повалення диктаторського режиму Батісти, лідери поміркованого крила революції були усунені від влади, котра зосередилася в руках керівника Повстанської армії і прем'єр-міністра країни Фіделя Кастро (нар. 1926 р.). 17 травня 1959 р. він підписав закон про аграрну реформу, що покінчив з латифундизмом (максимум землеволодіння - 400 га) і ліквідував іноземне землеволодіння. Вашингтон висунув вимогу перегляду цього закону і, діставши відмову, заявив про скорочення поставок на Кубу нафти, промислових товарів і продовольства, а також відмовив у кредитах на індустріалізацію.

Тоді в червні 1960 р. Кастро націоналізував нафтопереробні заводи, що належали північноамериканцям, а в серпні-жовтні - цукрові заводи, фабрики, залізниці, крупні торговельні підприємства та банки. 16 квітня 1961 р., напередодні висадки антикастрівського десанту в бухті Кочінос, було офіційно проголошено соціалістичний характер Кубинської революції. Таким чином, уже на початку 60-х рр. в країні була запроваджена планово-регульована державна економіка, ліквідоване безробіття та вирішені окремі соціальні проблеми (безплатні освіта і медичне обслуговування, соціальне страхування та ін.).

Зіткнувшись зі спротивом з боку обуреного і ошуканого Вашингтона, Кастро миттєво пішов на зближення з Москвою (за збереження традиційної залежності кубинської економіки від експорту цукру, але вже не до США, а до СРСР) і взяв на озброєння комуністичну риторику. Без зайвого галасу Гавана стала на шлях експорту революції в регіоні, а на секретних переговорах з кремлівськими емісарами наприкінці травня 1962 р. кубинське керівництво погодилося прийняти на острові 60 радянських комплексів оперативно-стратегічних ракет Р-12 і Р-14 (до початку Карибської кризи 22-24 жовтня на Кубу було переправлено 42 комплекси).

Ряд спроб США ізолювати Кубу, використовуючи структури ОАД, зазнали невдачі, -під тиском держдепартаменту в 1960 р. тільки Гватемала, Гаїті, Домініканська Республіка, Нікарагуа, Сальвадор, Парагвай і Перу розірвали дипломатичні зносини з Гаваною. Лише через два роки на VIII консультативній нараді міністрів закордонних справ ОАД Куба була виключена з "міжамериканської системи", а на IX нараді ОАД у липні 1964 р. Кастро звинуватили в організації змови проти венесуельського уряду. Всі латиноамериканські держави, за винятком Мексики, розвірвали тоді з Кубою дипломатичні й торговельні стосунки.

2. Але в більшості країн Л.А. тоді продовжувала існувати революційна ситуація, про це всі знали, а сама думка про те, що подібне становище протриває не надто довго, вже сама по собі слугує могутнім фактором змін. За винятком Болівії, Бразилії, Мексики, Чилі та, зрозуміло, Куби традиційна олігархічна влада пануючих класів на початок б0-х рр. збереглася в усіх латиноамериканських державах. Багатьма країнами регіону олігархія не просто управляла, а володіла, оскільки земля, все, що на ній росло, і всі її надра належали на правах приватної власності обмеженій групі осіб; у різних державах від 60 до 90 % сільськогосподарських угідь знаходилось у руках власників, які становили всього 10 % населення.

Сільська біднота знаходилася на межі й навіть за межею повного злиденства; вона або животіла в принизливих умовах за повної безвиході, або ж стікалася до міст, де її становище не кращало, оскільки бідарі не були піготовлені до роботи за наймом. Державна освіта в Л.А. в цілому була розвинена настільки слабо, що лише менше 1/10 населення закінчувало початкову школу; зазвичай рівень неграмотності складав 50 %, а в окремих випадках досягав 90 %. Продовжувало стрімко зростати безробіття, не лише внаслідок економічних причин (вузькість внутрішнього ринку), а й тому, що демографічний вибух тут був найсерйозніший у світі: населення Л.А. подвоювалося кожні 25 років.

До того ж глибинний конфлікт між вузькою групою обраних і широкими народними масами в тогочасній Л.А. неможливо було врегулювати за посередництвом середнього класу, котрий у Західній Європі змів олігархію, не застосовуючи надмірного насилля. Кубинський же приклад, здавалося, переконував у тому, що прогресивні соціально-економічні перетворення в Л.А. неможливі без революції. Сили, які прагнули до змін, являли собою порівняно пасивний сільський і міський пролетаріат, активними лідерами могли стати невдоволені існуючим становищем вихідці з правлячих соціальних груп (як, наприклад, сам Кастро - син великого землевласника), чи середнього класу, що зароджувався (як, приміром, Че Гевара (1928-1967 рр.) - син заможного архітектора).

13 листопада 1960 р. група молодших офіцерів гватемальської армії підняла повстання на військовій базі неподалік столиці, а після його поразки перейшли до ведення партизанських дій. Вони виступали проти намірів уряду дозволити використати територію країни для підготовки антикубинської акції, за ліквідацію реакційного режиму і загальне оздоровлення внутрішньополітичної обстановки. Репресії лише призвели до виникнення нових партизанських загонів, на базі котрих на початку 1963 р. були створені Повстанські збройні сили на чолі з колишніми офіцерами Йоном Сосою і Турсіосом Лімою, політичне керівництво ними здійснювала Гватемальська партія праці.

В липні 1961 р. групою нікарагуанських патріотів під керівництвом Карлоса Фонсеки і Томаса Борхе був започаткований Сандіністський фронт національного визволення. Його головними цілями проголошувалися повалення тиранії Анастасіо Сомоси-молодшого збройним шляхом, створення уряду національної єдності, ліквідація економічної й політичної залежності країни від іноземного капіталу, передача землі селянам та індустріалізація Нікарагуа. Активізувалися бойові дії селянських загонів самооборони в Колумбії, які тривали ще з осені 1949 р., в 1962 р. партизанська війна спалахнула у містах Венесуели, час від часу робилися спроби повторити кубинський варіант у Домініканській Республіці.

Навіть там, де політична боротьба здійснювалася в конституційних рамках, як у Бразилії, відбувалися суттєві зрушення. Уряд президента Жуана Гуларта (1918-1976 рр.), голови Бразильської трабальїстської партії (португальською trabaljo - праця), що об'єднувала прихильників націонал-реформістського курсу Ж.Варгаса, обмежив вивезення з країни прибутків на вкладений іноземний капітал, запровадив державну монополію на нафту і нафтопродукти, націоналізував необроблювані землі вздовж залізниць та ін.

2. Швидка радикалізація внутрішньої ситуації в Л.А. вимагала негайних стабілізаційних кроків з боку СІЛА, корінної переоцінки основних форм і методів їхньої політики в регіоні. Іще рішенням сенату від 2 лютого 1959 р. з цією метою були мобілізовані науково-дослідні центри, приватні організації та окремі державно-політичні діячі під загальним патронажем заступника держсекретаря з латиноамериканських справ Нельсона Рокфеллера. Головні рекомендації зводилися до відмови США від ставки на військово-диктаторські режими, переорієнтації на ліберальні угруповання національної буржуазії та представницьку демократію.

Вони повністю відповідали запропонованій тоді ж соціал-демократичним урядом Бразилії "панамериканській операції", сутність якої полягала в тому, щоб у найближчі 20 років подвоїти доход на душу населення в країнах Л.А. Шлях до цього автори проекту з оточення президента Жуселіно Кубічека (1902-1976 рр.) вбачали у різкому збільшенні капіталовкладень США у вигляді довгострокових позик. Реформістські ідеї дістали значну підтримку з приходом до влади адміністрації президента Джона Кеннеді. Надзвичайна сесія міжамериканської економічної і соціальної ради ОАД в Пунта-дель-Есте (Уругвай) 17 серпня 1961 р. схвалила запропоновану Кеннеді програму "Союз заради прогресу" (своєрідний латиноамериканський план "Маршалла").

Вона була розрахована на 10 років і передбачала забезпечення щорічного приросту ВНП на душу населення на 3,6 %, ВВП - на 2,5 %, створення в країнах Л.А. багатогалузевої економіки, здійснення індустріалізації, економічної інтеграції, аграрної й податкової реформ, ліквідацію неграмотності, розгортання житлового будівництва і демократизацію суспільно-політичних інститутів. На фінансування програми передбачалося виділити 100 млрд. дол., з котрих 20 млрд. мали надати США у вигляді державних кредитів і приватних капіталовкладень, міжнародні фінансові організації, країни Західної Європи та Японія, а 80 млрд. дол. латиноамериканські країни зобов'язались мобілізувати з власних ресурсів.

Реалізація "Союзу заради прогресу" дала суттєві позитивні результати: до 1967 р. було відкрито 186 тис. шкіл і підготовлено 800 тис. учителів, зростання доходів на душу населення протягом 60-х рр. становило 1,7 %, в 15 країнах регіону здійснювалися аграрні реформи (найбільший успіх вони мали у Венесуелі та Колумбії), будувалися дороги, електростанції, системи водозабезпечення і каналізації. Але в цілому програма не вирішила основних соціально-економічних і політичних проблем: зовнішня заборгованість країн Л.А. зросла з 10 млрд. дол. у 1960 р. до 17,6 млрд. дол. у 1970 р., частка регіону на ринку США за той же час знизилась з 21 % до 13 %. Не були реалізовані й плани обмеженої ліберальної демократизації.



3. Авторам "Союзу заради прогресу" не вдалося послабити соціальну напругу в регіоні, програма викликала гостру критику як з боку крайньо правих місцевих кіл, що виступали проти реформ і вбачали в них загрозу своїм позиціям, так і з боку лівих сил, які вимагали негайного здійснення радикальних перетворень. Олігархічним кола здійснили низку правих військових переворотів: у 1963 р. - в Еквадорі, Гватемалі, Гондурасі, Домініканській Республіці, наступного року - в Бразилії та Болівії, в 1966 р. - в Аргентині. Як правило, вони супроводжувалися фактичним скасуванням чинності конституції, "призупиненням" демократичних гарантій і політичних прав громадян, розпуском усіх політичних партій і забороною непокірних профспілок, арештами й стратами противників диктатури.

Ліворадикальні угруповання, користуючись фінансово-матеріальною підтримкою Куби, активізували партизанську війну, особливо широкого розмаху вона набула у Гватемалі, Бразилії, Венесуелі, Колумбії та Перу. На початку листопада 1966 р. до Болівії прибув відомий теоретик і практик партизанської боротьби Ернесто Че Гевара, щоб у рамках свого “Андського проекту” очолити Армію національного визволення і перебрати на себе координацію боротьби в континентальному масштабі. До початку 70-х рр. урядовим силам за активного сприяння США вдалося подолати першу хвилю герильї (іспанською - "партизанська війна"), але вона спричинила глибокі зрушення в суспільній свідомості.

У середовищі латиноамериканської католицької церкви виникли ліві течії, чиї представники виступали за глибокі соціально-економічні перетворення і нерідко брали безпосередню участь у революційному русі (Рух імені Каміло Торреса). Друга Генеральна асамблея Латиноамериканської ради єпископів у Медельїні у серпні-вересні 1968 р. визнала невідкладну потребу глибоких суспільних змін у Л.А. Найрадикальніше налаштовані служителі культу відверто виступали проти "офіційної" церкви, ратуючи за її кардинальне оновлення шляхом повернення до принципів раннього християнства.

Характерною рисою суспільного життя Л.А. другої половини 60-х - 70-х рр. стало зміцнення позицій і вихід на перший план лівонаціоналістичної течії у збройних силах. Феномен активної участі латиноамериканської армії в державно-політичному житті (до початку 80-х рр. збройними силами було здійснено біля 580 державних переворотів, більше 100 з них припало на час після Другої світової війни) пояснюється тим, що після Визвольної війни початку XIX ст. нові південноамериканські держави, розв'язавши кілька міжусобних війн, не стикалися із зовнішньою загрозою. Тому їхні армії взяли на себе роль внутрішньополітичної сили, а не виконання функцій із забезпечення національної оборони. Офіцери з властивими їх касті консерватизмом і власними соціальними амбіціями, що підмінили більш відповідальне несення військової служби, бачили в собі хранителів, "хресних батьків" держави, причому держави непорушної, яка зберігає статус-кво.

Але з ростом чисельності збройних сил відбувалася демократизація офіцерського складу, військові почали розуміти всю неблаговидність своєї участі у так званих "антипідривних діях", під прикриттям котрих нерідко здійснювалася розправа з патріотичними силами. Цьому сприяло і неупереджене вивчення проблем національної дійсності у військово-дослідних центрах. У гострих суспільно-політичних конфліктах 60-70-х рр. військо нерідко ставало на бік демократичної опозиції, вперше це сталося наприкінці квітня 1965 р., коли підрозділи домініканської армії на чолі з полковником Деньо Кааманьо виступили проти проамериканської хунти на захист демократичної конституції. Лише відрядивши на острів 30-тисячний корпус і так звані "міжамериканські збройні сили", США вдалося утримати Домініканську Республіку під своїм контролем.

Але невдовзі військові режими лівореформістської орієнтації прийшли до влади у жовтні 1968 р. в Перу на чолі з генералом Хуаном Веласко Альварадо (1909-1977 рр.) та в Панамі на чолі з генералом Омаром Торріхосом (1929-1981 рр.), у вересні наступного року - в Болівії (генерал Овандо Кандія, в жовтні 1970 р. президентом країни став генерал Хуан Торрес), в 1972 р. - в Еквадорі (генерал Родрігес Лара) та Гондурасі (генерал Лопес Арельяно). Протягом недовгого часу свого існування вони здійснили низку заходів, спрямованих на поліпшення умов життя народних низів і захист національних інтересів.

Так, Революційний уряд збройних сил Перу законом 1969 р. встановив максимум землеволодіння у 15-150 га зрошувальних земель (в залежності від природно-кліматичних зон) і ліквідував усі форми феодальної експлуатації, включно з відробітковою рентою і особистими послугами за користування угіддями. За невелику плату, а з початку 1973 р. -безкоштовно, вилучена земля передавалась безземельним і малоземельним селянам, які об'єднувалися в кооперативи або общини. Згідно Основного закону про промисловість були одержавлені її головні галузі, а закон про промислову общину передбачав участь представників трудящих в управлінні крупними і середніми підприємствами. У відповідності з планом "Інка" нафтопромисли, телефонно-телеграфна мережа і залізниці були націоналізовані, здійснена "перуанізація" банківської системи і встановлений державний контроль над валютними операціями.

Аналогічні соціально-економічні перетворення відбулися і в Панамі, а у вересні 1972 р. її Національна асамблея ухвалила нову конституцію, в котрій зафіксовано, що "територія країни ніколи не може бути віддана чи вивласнена, тимчасово або частково, іноземній державі". Тоді ж розпочався новий тур американо-панамських переговорів, котрі увінчалися підписанням 7 вересня 1977 р. Договору про Панамський канал і Договору про його постійний нейтралітет та функціонування. Вони передбачали відміну всіх раніше укладених угод щодо каналу, перехід його з 1 січня 2000 р. під повний контроль Панами і ліквідацію американської зони каналу. Щоправда, Вашингтон зберіг право втручання у випадку виникнення загрози судноплавству Панамським каналом.

Помітний слід в історії Л.А. минулого століття залишив уряд блоку Народної єдності в Чилі (вересень 1970 - вересень 1973 рр.) за участю соціалістів, комуністів, соціал-демократів і радикалів під керівництвом президента Сальвадора Альєнде (1908-1973 рр.). Це була досить смілива, проте економічно не прорахована, спроба конституційного, парламентського і поступового переходу до соціалістичних відносин. Але кривавий військовий переворот, здійснений головнокомандувачем сухопутними військами країни генералом Аугусто Піночетом (1915р. нар.), поклав їй край. У цілому ж на кінець 70-х рр. майже % населення Л.А. проживало під владою військових диктаторських режимів, переважно правоконсервативних, - Бразилія, Аргентина, Чилі, Болівія, Уругвай, Парагвай, Нікарагуа, Гватемала, Сальвадор і Гаїті. Зрозуміло, що така ситуація була аномалією суспільного розвитку і рано чи пізно мала змінитися.

ЛАТИНСЬКА АМЕРИКА НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ РОЗВИТКУ

1. Перехід латиноамериканських держав до неоліберального реформування. 2. Розвиток Бразилії, Аргентини, Чилі та Мексики в умовах представницької демократії. 3. Андські країни. 4. Центральноамериканський конфлікт і його урегулювання.



1. На рубежі 70-80-х рр. Л.А. опинилася в полоні неймовірних економічних труднощів: зовнішня заборгованість стрімко зростала, в 1989 р. вона сягнула 430 млрд. дол. (порівняно з 20,8 млрд. дол. у 1970 р.) і практично паралізувала нормальну економічну діяльність, надзвичайно загостривши соціальну напругу. Зовнішні кредитори (МВФ, МБРР та ін.), що прагнули мати гарантоване повернення боргів, вимагали здійснення глибоких реформ у неоліберальному дусі і саме цим обумовлювали надання нових позик.

Мова йшла про кардинальну перебудову національних економік Л.А.:

- зменшення державних видатків на утримання державного сектора, адміністративного апарату і здійснення широких соціальних програм;

- максимальну приватизацію державних підприємств, особливо збиткових; припинення урядового втручання в інвестиційну політику, валютні та зовнішньоторговельні операції;



  • надання пільгових умов для приватного капіталу, як вітчизняного, так і іноземного.

Але прийняття цих умов означало докорінну зміну стратегії розвитку регіону, що мала місце після Другої світової війни. Безпосереднім же результатом нового курсу неминуче стали б поляризація суспільства, концентрація доходів і зростання злиденності до небачених раніше розмірів. Вихід із ситуації міг бути лише на шляхах паралельного здійснення соціальних реформ, що суперечило самій сутності праворадикальних військових режимів. Відкритий, ринковий варіант розвитку економіки і жорстка політична диктатура не могли довго співіснувати, що переконливо засвідчив чилійський досвід.

Протягом 80-90-х рр. авторитарні режими (як праві, так і ліві) поступилися демократії в 13 державах регіону: Болівії (1982 р.), Аргентині та Гренаді (1983 р.), Уругваї (1984 р.), Бразилії та Гватемалі (1985 р.), Гаїті (1986 р.), Сурінамі (1987 р.), Парагваї, Панамі та Чилі (1989 р.), Нікарагуа (1990 р.), Сальвадорі (1992 р.). Але режим Ф.Кастро, попри скрутне економічне становище, продовжує впевнено утримувати владу.



2. Два десятиліття правління військових у Бразилії (8512 тис. кв. км., населення - 173 млн. чол. на 2000 р.) були позначені суперечливими тенденціями: поряд із жорстоким придушенням демократичного і партизанського рухів спостерігався прискорений розвиток економіки. Військовий режим за лічені роки не лише в кілька разів знизив галопуючу інфляцію, а й забезпечив шляхом збільшення вчетверо експорту щорічні темпи зростання виробництва у 10 %. Була створена багатогалузева економіка, в т. ч. ядерна енергетика і високотехнологічне приладобудування, що дало привід для розмов про "бразильське диво". Вміло поєднуючи репресії з розширенням програм соціального забезпечення, охорони здоров'я, боротьби з неграмотністю, професійного навчання, підвищення реальних доходів населення, формування фермерських господарств та модернізації традиційних латифундій, військові залучили да свій бік чи в усякому разі нейтралізували значну частину населення.

Але економістам у мундирах не вдалося реформувати складну і малоефективну податкову систему, до цього варто додати два нафтових шоки 70-х рр., подорожчання кредитів і скорочення зовнішнього інвестування. Держава почала жити не за коштами, з початку 80-х рр. почала набирати темпи інляція (більше 100 %), таким чином військовий режим політичне, економічно і соціальне себе вичерпав. П'ятий і останній військовий президент Батіста Фігейреду (1979-1985 рр.) відновив багатопартійність, проголосив широку амністію політ'язням, визнав право трудящих на страйк.

15 січня 1985 р. на президентських виборах переміг кандидат лівоцентристської Партії бразильського демократичного руху Танкредо Невіс, але внаслідок раптової смерті він так і не встиг приступити до виконання обов'язків. Виконавчу владу очолив партнер Невіса по передвиборчому блоку, лідер Партії ліберального фронту Жозе Сарней, котрий завершив відновлення системи представницької демократії прийняттям конституції 1988 р. Але йому не вдалося подолати економічну кризу, популістські програми стабілізації цін і перерозподілу прибутків зазнали невдачі. Залишився на папері соціальний пакт між урядом, підприємцями і профспілками, для придушення трудових конфліктів уряд використовував збройні сили.

Це зумовило жорстке протистояння на президентських виборах кінця 1989 р. між крайньо правим кандидатом, честолюбним 40-річним міліонером Фернанду Коллором ді Меллу і лідером лівої Партії трудящих, відомим профспілковим діячем Лулу да Сілву. Переміг амбітний Коллор, але через два роки за звинуваченням у коррупції Національний конгрес оголосив йому імпічмент - безпрецедентну для Бразилії та Л.А. в цілому річ. Посаду, що звільнилася, зайняв віце-президент Ітамар Франку, міністром фінансів у його уряді став відомий учений, колишній професор соціології університету Сан-Паулу, політемігрант і лідер Партії бразильської соціал-демократії Фернандо Енріке Кардозу. Будучи прихильником ідеї соціальної справедливості, він водночас виявив себе прагматиком, який виступає за системний підхід до економічних перетворень.

В центр своєї діяльності Кардозу поставив боротьбу з бюджетним дефіцитом та інфляцією. Професійна швидкість реалізації "плану реал" за дотримання послідовності його етапів та довіри населення дозволили Кардозу утримувати курс нової валюти країни - "реала" на рівні американського долара, висунути свою кандидатуру на президентських виборах у жовтні 1994 р. і перемогти. Через чотири роки він був переобраний на другий термін, отримавши в півтора рази більше голосів, ніж робітничий ватажок да Сілву.

Початок президентства Кардозу співпав з мексиканською фінансовою кризою, що хворобливо відбилася на бразильській економіці. Але уряду пощастило утримати інфляцію на рівні 25 %, що відновило довіру до бразильського ринка місцевих і зарубіжних підприємців та інвесторів. Адміністрації Кардозу вдалося прискорити процес приватизації, що набув велетенських масштабів (зокрема, було приватизовано найбільшу в Л.А. гірничо-рудну компанію "Валі-ду-Ріу-Досі", котра посідає провідне місце в регіоні за видобутком золота і перше місце в світі за видобутком залізної руди), добитися фінансової стабілізації й забезпечити стійке економічне зростання, підвищити реальні доходи найменш захищених верств населення, скоротити держапарат і армію, лібералізувати зовнішньоекономічну діяльність.

Керована Кардозу Партія бразильської соціал-демократії відіграла ключову роль у зміцненні правової держави, зокрема, у з'ясуванні долі осіб, які пропали без вісти за військового режиму. Хоча аграрна реформа просувається вкрай повільно, і продовжуються незаконні захоплення земель, Бразилія завдяки величезному внутрішньому ринку і динамічному експортному сектору зберігає хороші перспективи росту в XXI ст. Борг країни, який склав у 1999 р. 48 % від ВВП, виявився нижче від вимог МВФ і заспокоїв інвесторів щодо проведення Бразилією жорсткої податкової та грошової політики навіть за плаваючого курсу валюти (з січня 1999 р.).

На відміну від сусідньої Бразилії, головної конкурентки в регіоні, найрозвиненіша в соціально-економічному відношенні у Л.А. Аргентина (2777 тис. кв. км, 37 млн. чол. на 2000 р.) під час нетривалого періоду правління військової хунти (1976-1982 рр.) перетворилася у складний вузол серйозних протиріч. Репресивна внутрішня політика військових, безпрецедентна за своїм розмахом і жорстокістю в усій історії Аргентини (зазнало тортур і було вбито біля 30 тис. чол.) поєднувалася зі згортанням низки найсучасніших галузей промисловості, масовим розоренням дрібних і середніх підприємців, хронічним безробіттям. Інфляція перевищила 250 % на рік, а зовнішній борг зріс у 6 разів.

Глава військової хунти Леопольдо Гальтієрі за таких обставин розраховував поліпшити своє становище, захопивши Мальвінські (Фолклендські) острови напередодні 150-ї річниці їхньої окупації Великою Британією. Аргентинська військова верхівка, захопивши острівні території в Південній Атлантиці, розраховувала таким чином дістати козирі для встановлення так бажаних для неї "особливих відносин" зі США. Повідомлення про можливі крупні родовища нафти на континентальному шельфі в районі Мальвінських островів додали гостроти проблемі.

2 квітня 1982 р. аргентинські війська висадились на Мальвінських островах ("операція Росаріо"), а кількома днями пізніше - також на британських Південній Джорджії та південних Сандвічевих островах. Військова хунта розраховувала, що США за пактом Ріо-де-Жанейро нададуть Аргентині допомогу чи в крайньому випадку займуть позицію прихильного нейтралітету й морально підтримають Буенос-Айрес. Але Гальтієрі жорстоко прорахувався: Велика Британія пішла шляхом військового вирішення конфлікту, відрядивши в південну Атлантику 2/3 свого ВМФ і сильний експедиційний корпус, а США забезпечили його матеріально-технічним постачанням і розвідувальними даними, до того ж блокувавши зусилля Ради Безпеки ООН щодо припинення вогню.

Після нетривалих, проте запеклих боїв, британські десантники оволоділи Мальвінами, а 15 червня було досягнуто тимчасової угоди щодо припинення військових дій та евакуації решток аргентинського гарнізону, хоча Буенос-Айрес не відмовився від свого суверенітету над архіпелагом. Через три дні хвиля народного гніву змела військову диктатуру, а ЗО жовтня 1983 р. на загальних президентських виборах переміг лідер найстарішої партії країни - центристського Громадянського радикального союзу Рауль Альфонсін.

Головним напрямком внутрішньої політики радикалів у перші роки після відлучення військових від влади було будівництво демократії в країні: поновлення законності, громадянських прав і свобод, політичного і партійного плюралізму, покарання винуватців репресій (для їхнього розслідування була створена Комісія у справах зниклих осіб). Альфонсін використав свої права верховного головнокомандувача для заміни і скорочення генералітету та збройних сил, вперше в історії Л.А. члени колишніх військових хунт опинилися на лаві підсудних.

Але економічна політика Альфонсіна виявилася абсолютно неефективною, щомісячно ціни двічі підвищувалися, країну вразила гіперінфляція. Тому на загальних президенських виборах у травні 1989 р. переміг кандидат Хустісіалістської (пероністської) партії 59-річний Карлос Сауль Менем, що походив з родини арабських емігрантів і майже 5 років провів в ув'язненні за правління військових. У передвиборній програмі Менем обіцяв підвищення зарплати і "виробничу революцію", що мала привести до відкриття збиткових фабрик. Але на практиці здійснювалася жорстка програма подібних бразильським структурних реформ, які включали приватизацію збанкрутілих державних підприємств, скорочення управлінського апарату, лібералізацію торгівлі й перехід до вільного ринку. Курс песо був офіційно зафіксований у співвідношенні 1:1 із американським доларом.

Через два роки інфляція була поставлена під контроль, ріст цін призупинився й почалося економічне піднесення. Навіть коли в 1995 р. слідом за Мексикою в Аргентині почалася фінансова криза, аргентинці зберегли довіру до президента і в травні того ж року переобрали його на другий термін. Для кращого забезпечення своєї програми економічних реформ Менем у питаннях зовнішньої політики зробив ставку на індустріальне розвинені країни. Аргентинські війська разом з американськими брали участь в операції по відновленню демократії на Гаїті та миротворчій операції в Боснії, В.Клінтон називав Аргентину "найважливішим міжнародним партнером". Менему вдалося також поліпшити відносини з Великою Британією, погодившись ділити прибутки від експлуатації нафтових родовищ у спірних районах у пропорції 50:50.

Але негативні соціальні наслідки реформ (реальна зарплата порівняно з 1990 р. зменшилася на 20 %, а безробіття сягнуло 16 %) привели до поразки хустісіалістського кандидата на президентських виборах 24 жовтня 1999 р. Тоді переміг лідер лівоцентристського Альянсу за працю, справедливість і освіту (створений у 1997 р. радикалами і Фронтом солідарної країни) Фернандо де ла Руа. Однак під тиском народних виступів, спричинених загостренням економічної кризи (Аргентина опинилася на грані дефолту внаслідок найбільшої у світі зовнішньої заборгованості – 138 млрд. амер. дол.), зростанням безробіття до 20 % та зниженням більш ніж на 20 % доходів у приватному секторі, 21 грудня 2001 р. він змушений був піти у відставку, тимчасовим президентом країни сенат обрав губернатора однієї з провінцій, пероніста Адольфо Родрігеса Саа.

Але йому не вдалося забезпечити лад і внутрішню стабільність у країні. Після того як спікери сенату і палати депутатів відмовилися виконувати президентські повноваження, тимчасовим главою держави (до наступних президентських виборів наприкінці 2003 р.) став лідер найчисельнішої в конгресі Хустісіалістської партії Едуардо Дуальте, котрий свого часу програв президентські вибори Фернандо де ла Руа. Таким чином, на початку XXI ст. головними проблемами для Аргентини залишаються соціальні вади економічної стабілізації й труднощі політичної інституціоналізації.

Правоавторитарний військово-диктаторський режим Піночета в Чилі (757 тис. кв. км, 15,2 млн. чол. на 2000 р.) аж до середини 80-х рр. XX ст. користувався суттєвою фінансовою підтримкою США (зокрема, в рамках програми "Їжа заради миру"), що були стурбовані можливістю поширення в Західній півкулі комунізму. Саме в Чилі західні академіки-економісти і технократи змогли взяти вирішальну участь у формуванні політики, спрямованої на подолання господарського хаосу, спричиненого соціалістичними експериментами Народного фронту. Правляча хунта взяла на озброєння рекомендації представників "чиказької школи" Мілтона Фрідмана, які стверджували, що ринкова система здатна до саморегулювання, а тому головним завданням є усунення штучних обмежень, котрі заважають її розвитку, - економічного протекціонізму, вимог профспілок і державного управління підприємствами.

У короткотерміновому плані така політика була успішною, інфляція зменшилася до 10 %, зростало виробництво, що дало привід навіть заговорити про "чилійське диво". Але в містах зберігалося масове безробіття, збільшувалася заборгованість населення, економіку виснажували виплати по іноземним позикам (на 1990 р. зовнішня заборгованість становила 16 млрд. дол.), і на додаток до всього у 80-і рр. значно впали ціни на мідь, яка давала більше половини експортних надходжень. Адміністрація Рейгана в умовах розрядки міжнародної напруженості в 1986 р. ініціювала резолюцію ООН із засудженням репресій режиму Піночета, його відставки почала вимагати частина генералітету.

На референдумі 5 жовтня 1988 р. щодо можливості продовження повноважень Піночета 54,5 % виборців висловились на користь поновлення демократії. Центристські й ліві партії згуртувалися в Об'єднання партій за демократію і перемогли на президентських та парламентських виборах у грудні наступного року. Президенту - християнському демократу Патрісіо Ейлвіну вдалося утримати безробіття на політичне терпимому рівні й водночас добитися щорічного економічного зростання на більше, ніж 5 %. Через 4 роки Ейлвіна на президентській посаді змінив кандидат того ж блоку - християнський демократ Едуардо Фрей-молодший, а в результаті виборів 11 березня 2000 р. - один з лідерів Соціалістичної партії Рікардо Лагос.

На думку більшості експертів, у найближчий час Чилі має найкращі перспективи росту серед латиноамериканських країн. "Азійський рівень" внутрішніх заощаджень оберігає Чилі від потрясінь міжнародного фінансовго ринку, а всередині правлячої з 1990 р. лівоцентристської коаліції утримується відносна стабільність. Президент Лагос намагається зберегти стратегічний курс, спрямований на вдосконалення соціальне зорієнтованих ринкових відносин, і забезпечити стійкий економічний ріст та створення 700 тис. нових робочих місць.

У Мексиці (1,973 млн. кв. км, 100,5 млн. чол. на 2000 р.) аж до початку 90-х рр. політична ситуація відзначалася нетиповою для регіону стабільністю: починаючи з 1920 р. регулярно проводилися президентські й парламентські вибори, з 1934 р. всі президенти обиралися від Інституційно-революційної партії за графіком і у відповідності з конституцією країни та успішно завершували свій термін правління. Мексиканські уряди здійснювали економічну політику, засновану на активному втручанні держави в економіку, сильному державному секторі та пошуках компромісу між державою, підприємцями і трудящими в інтересах соціально-економічного розвитку країни.

Але серйозна фінансово-економічна криза 80-х рр. засвідчила необхідність зміни економічної моделі та демократизації існуючої політичної системи. Уряди президентів Мігеля де ла Мадріда (1982-1988 рр.) і Карлоса Салінаса де Гортарі (1988-1994 рр.) змушені були погодитися з вимогами міжнародних фінансових організацій-кредиторів (Мексика мала зовнішній борг більше 100 млрд. дол.) і взяти на озброєння неоліберальну модель, за цей час було приватизовано % державних підприємств і банків. Значною мірою зведення до мінімуму державного регулювання диктувалося і глобальними тенденціями, передусім необхідністю прискореної інтеграції та виконання Північноамериканського договору про вільну торгівлю (НАФТА).

90-і рр. показали відносність політичної й економічної стабільності Мексики. Ще у 1987 р. всередині Інституційно-революційної партії виник так званий Демократичний рух на чолі з популярним політичним діячем Куаутемоком Карденасом — сином увійшовшого в історії Мексики президента Л.Карденаса. Наступного року він створив лівоцентристську Партію демократичної революції (за участю колишніх соціалістів та комуністів), що впевнено посіла третє місце на політичній арені країни і виступає з гострою критикою соціальної ціни неоліберальних реформ, проти транснаціоналізації економіки і втрати національного контролю над ключовими галузями господарства, за незалежну звонішню політику та збереження національного суверенітету.



1 січня 1994 р. у південному штаті Чіапас спалахнуло збройне повстання індіанців, що заявили про створення Сапатистської армії національного визволення, яка вимагає від уряду розширення соціальних і політичних прав корінного населення. Країною прокотилася хвиля терористичних акцій, були вбиті генеральний секретар правлячої Інституційно-революційної партії та її кандидат у президенти. Додатковим дестабілізуючим фактором стали дані про причетність екс-президента Салінаса де Гортарі та його брата до корупції й торгівлі наркотиками. Політична нестабільність викликала втечу капіталів, і в грудні того ж року Мексику вразила жахлива фінансова криза. Наслідки її тією чи іншою мірою були ліквідовані лише наприкінці 1997 р. завдяки наданню США і МВФ гарантійної позики у 50 млрд. дол., забезпеченої нафтовими запасами країнами.

Мексика досить швидко просунулася до політичного плюралізму, свідченням чого стала перемога на президентських виборах 2 липня 2000 р. кандидата правоцентристського Альянсу за зміни Вінсенте Фокса, цей же блок отримав більшість у парламенті країни. Тісні зв'язки Мексики зі США та Канадою сприяють довгостроковим перспективам зростання і дають новим лідерам країни додатковий стимул для проведення реформ.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка