Доктор політології, професор



Сторінка14/19
Дата конвертації23.10.2017
Розмір4.34 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19

ІСТОРІЯ І ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА

ЦИВІЛІЗАЦІЇ ДОКОЛУМБОВОЇ ЛАТИНСЬКОЇ АМЕРИКИ

1. Заселення і найдавніші культури Центральної та Південної Америки. 2 Ацтекське царство. 3. Імперія інків.



1. Більшість дослідників сьогодні дотримується думки про заселення території Л.А. біля 30-20 тис. років тому вихідцями з Північно-Східної Азії через “сухопутний міст” Берінгій на місці сучасної Берінгової протоки. Проте ряд учених вважає, що азійський шлях переселення був не єдиний, а в пізніші часи існували тісні зв’язки між Л.А. і Океанією. Проте навряд чи вони могли відіграти суттєву роль у формуванні корінного населення континенту.

Поступово склалося два основних осередки ранніх цивілізацій: Мезоамерика (території сучасних центральної й південної Мексики, Гватемали, Белізу, західні райони Гондураса і Сальвадору) та Андська область (частина сучасної Колумбії, Еквадор, Перу, Болівія, північ Чилі).

Найдавнішою з відомих нині цивілізацій доколумбової Л.А. є культура ольмеків, яка існувала на південно-східному узбережжі Мексики в ХІV-ІІІ ст. до н.е. Ольмеки володіли писемністю, але їхня мова невідома, і надписи розшифрувати й досі не вдається. Свої храми вони зводили на східчастих пірамідах, згодом цей архітектурний прийом у ольмеків запозичили й інші центральноамериканські цивілізації. У храмах жерці приносили богам людські жертви, ритуальні вбивства – спільна риса давньоіндіанських культур. Головним божеством був ягуар. Загадковими лишаються найхарактерніші пам’ятки ольмекської культури – величезні кам’яні “голови” висотою до 3 м і вагою до 40 т, їхні лиця мають явно африканські риси. Призначення “голів” незрозуміло, причому їх доставляли вручну за десятки кілометрів від каменоломень. Зате в руїнах ольмекського міста (сучасний Сан-Лоренсо, штат Веракрус) був виявлений найдавніший у Л.А. двохкілометровий кам’яний водопровід, схожий на римські аведуки.

З появою крупного міста-держави Теотіуакана (ацтекською – “місто, де жили боги”) (ІІ ст. до н.е. – VІІ ст. н.е.) за півсотні кілометрів на північний схід від сучасного Мехіко почався так званий класичний період центральноамериканських культур. В епоху розквіту Теотіуакан мав площу до 28 кв. км і біля 80 тис. мешканців. Серед його споруд виділяються два головних храми, присвячених Сонцю (на піраміді висотою в 64,5 м) та Місяцю (висота піраміди – 42 м), а також грандіозне святилище Кетцалькоатля (Пернатого Змія) – одного з найшанованіших божеств Центральної Америки. Вчені підрахували, що на будівництві цих гігантів не менше 30 років працювало біля 20 тис. чол. Всі храми були прикрашені різнокольоровими розписами і статуями богів.

Протягом VІІ-VІІІ ст. цивілізації “класичного періоду” були зруйновані нашестям тольтеків, які прийшли з Північної Мексики і створили власну культуру, сповнену своєрідної морокової виразності. Серед руїн їхньої столиці Толлана й досі височіють 4-метрові статуї суворих воїнів із зображеннями метеликів на грудях, що символізували планету Венеру – одне з втілень Кетцалькоатля.

У цей час на південному сході Мексики й на території Белізу, Гондурасу та Гватемали найвищого розквіту досягла перша крупна міська цивілізація Ц.А. - майя, що налічувала біля 100 міст-держав (Паленке, Копан, Чичен-Іца, Тікаль та ін.). Їх очолювали правителі зі спадковою владою, котрі призначали начальників дрібніших містечок та селищ, зобов’язаних сплачувати данину та виставляти загони воїнів. Верховний жрець був радником правителя і призначав жреців у селища, які відігравали важливу роль у керівництві землеробськими роботами.

Майя володіли вражаючими математичними і астрономічними знаннями: тривалість сонячного року в календарі майя була визначена точніше, ніж у григоріанському, вчені майя прогнозували затемнення Сонця і Місяця й навіть розрахували траекторію руху Венери. У них існувала оригінальна розвинена система ієрогліфічного письма, винайденого біля 2 тис. років тому, але розшифрованого лише в середині 50-х рр. ХХ ст. радянським ученим Юрієм Кнорозовим. Але майже всі книги майя були знищені після їхньої заборони католицькою церквою у ХVІ ст., збереглося лише 4 рукописи.

В Х ст. прекрасні міста майя опустіли, при звістці про вторгнення тольтеків населення залишило їх. На півострові Юкатан виникла майя-тольтекська держава, столицею котрої в середині ХІ ст. став Чичен-Іца, а після його загибелі наприкінці наступного століття – Майяпан. Міжусобні війни привели до зруйнування найбільших міст майя, що значно полегшило завоювання регіону іспанськими конкістадорами.



2. Наприкінці ХІІ ст. з півночі сучасної Мексики почали рух на південь ацтеки, які після довгих поневірянь поселились на оз.Тескоко, перейшли до землеробства і бл. 1325 р. на одному з островів заснували Теночтітлан (сучасний Мехіко) – “американську Венецію” за свідченнями іспанських конкістадорів. Через півтора століття місто стало центром царства, що охоплювало всю Центральну Мексику. Найвищого розквіту Ацтекське царство досягло при Моктесумі ІІ (1503-1520 рр.), формально головний правитель держави був виборним вождем, але фактично його влада стала спадковою, вищі посади займали члени однієї сім’ї. Ацтекські міста мали правильне планування, частково пов’язане з роділом землі на між родами на прямокутні ділянки.

Як і в інших народів тогочасної Центральної Америки, величезне місце в житті ацтеків займала релігія, можливо найжорстокіша у Новому Світі. Боги ацтеків вимагали людських жертвоприношень шоденно – інакше світу загрожувала б загибель. Щоб добути потрібну кількість жертв, ацтеки здійснювали набіги на сусідні племена, - це називалося священною “війною квітів”.

Про ювелірне мистецтво ацтеків вражений свідок писав, що “вони можуть відлити птаха з рухомим язиком, головою і крилами або відлити мавпу чи іншу тварину з рухомим язиком, головою, і ногами, і руками, а в руки вкласти іграшку, так що здається, що вона танцює з нею. Більш того, вони беруть злиток, половина котрого із золота, а половина – із срібла, і відливають рибу з усіма її лусками, причому одна луска золота, а інша – срібна”. З ХІV ст. відоме піктографічне з елементами ієрогліфіки ацтекське письмо, матеріалом для котрого слугували шкіра і паперові смужки, що складалися у вигляді ширми.

3. Оскільки люди заселяли Л.А. з півночі, поступово просуваючись на південь, перші цивілізації там виникли пізніше, хоча відомо про них набагато менше, ніж про центральноамериканські. Певну роль у цьому зіграли інки, які знищували культові споруди, будівлі, піраміди і пам’ятки мистецтва підкорених індіанських племен, витравлюючи з їхньої пам’яті все, що було до завоювання.

“Зіркою першої величини” доінкської історії Південної Америки була цивілізація Наска на пустельному південному узбережжі Перу (іспанська транскрипція індіанської назви далекої країни – Біру), що існувала у VІ-VІІІ ст. н.е. Багато хто вперше дізнався про неї з сенсаційного фільму Е.Денікена “Спогади про майбутнє”, в котрому були продемонстровані прокладені на високогірному плато від горизонту до горизонту гігантські прямі лінії, що сходяться, перетинаються, створюють загадкові комбінації та фігури фантастичних тварин на площі в 700 кв. км. Автор фільму стверджував, що це були рештки космодрому інопланетян. Але вчені довели, що малюнки на плато Наска повністю відповідають подібним стилізованим зображенням на кераміці та тканинах і призначалися Богам – Сонцю, Місяцю, зіркам, шляхи яких на небосхилі індіанці повторювали у вигляді ліній на поверхні землі.

Та найвідомішою з південноамериканських цивілізацій є імперія інків – Тауантінсуйу (мовою кечуа – чотири з’єднані між собою сторони світу, “сини Сонця” вважали, що всі ще не завойовані землі з часом підкоряться їм). Вона склалася протягом ХІІ-ХV ст. навколо гірської общини Куско (на південному сході сучасного Перу), охоплювала більшу частину сучасного Еквадору, Перу, значну частину Болівії, Чилі та Аргентини. Тауантінсуйу була державою типу східної деспотії з сильною централізованою владою – Верховний інка (історична традиція кечуа налічує 14 правителів) вважався Богом на землі з необмеженою владою.

Панівний клас складався з кількох каст: “інки по крові” (вони вважались прямими нащадками засновника держави – Манко Капака, на початок конкісти їх було 567), “інки за привілеєм”, курака (вожді підкорених громад та племен) та ін. Простолюдини також підрозділялися на касти: мітімає 1-ї категорії (привілейована частина общинників-військових поселенців у щойно завойованих областях), хатун руна (формально вільні общинники і ремісники), мітімає 2-ї категорії (переселенці із завойованих районів), раби, жриці – “Обранниці Сонця” та ін. Різномовне населення Тауантінсуйу складало, за різними даними, від 6 до 40 млн. чол., асиміляторська політика інків в області мови, релігії та методів ведення господарства поклала початок процесу злиття різних етнічних груп у єдину давньокечуанську народність.

Господарською основою Тауантінсуйу було террасне іригаційне землеробство, але імперія інків виявилася єдиною державою доколумбової Америки, в котрій існувало тваринництво як особлива галузь господарської діяльності (приручені лами і альпака). У релігії головне місце посідав культ Сонця, а також перехідний до монотеїзму культ “багатоєдиного” бога Віракочі, що уособлював Сонце. Напередодні іспанського завоювання інки будували витягнуті в довжину, геометрично строгі за формами, надзвичайно міцні споруди з ретельно обтесаного і викладеного чіткими рядами каміння, скріпленого пазами і шипами. В сучасному Куско збереглися нижні поверхи будівель, зведених в інкський час таким способом. І досі існують різні думки щодо призначення кіпу (на кечуа – вузол) – засіб кращого запам’ятовування, своєрідна форма письма чи звичайний атрибут поховання.

У 1530-1532 рр. Тауантінсуйу було послаблене міжусобною боротьбою за престол між братами Атауальпою (представником т.зв. династії Кіто) і Уаскаром (представником династії Куско), що полегшило захоплення імперії конкістадорами. Взагалі, теократичний (глава держави водночас є і її релігійним главою), одноособовий характер влади верховного правителя і міжусобна боротьба індіанських вождів, які вступали в союзи з чужоземними загарбниками проти своїх суперників, сприяли завоюванню Л.А. колонізаторами.

А відоме відставання у розвитку давньоамериканських цивілізацій від європейської було викликане передусім кастовим общинним ладом, відсутністю розвинених міжнародних зв’язків, труднощами освоєння нового континенту за переважання кам’яних знарядь і без тяглової худоби. Відкриваючи американський континент, досліджуючи його узбережжя та вигадуючи йому назву, європейці навіть гадки не мали, що там існують великі індіанські цивілізації та самобутні культури.

ЛАТИНСЬКА АМЕРИКА ПІД КОЛОНІАЛЬНИМ ГНІТОМ

1. Відкриття та колонізація Центральної й Південної Америки європейцями. 2. Особливості колоніального режиму. 3. Опір народів Південної Америки колонізаторам.



1. Зі шкільних років широко відомий парадокс: новий континент відкрив Христофор Колумб (вночі 12 жовтня 1492 р., о. Сан-Сальвадор з групи Багамських), але не усвідомив цього; Амеріго Веспуччі не відкрив його, але першим висловив припущення, що відкриті землі – Новий Світ, однак цього було досить, щоб у назві нового континенту увічнилося його ім’я. Дійсно, лотарінгський картограф Мартін Вальдземюллер, запропонувавши в 1507 р. назвати четверту частину світу “країною Амеріго або Америкою” (тоді вважалося, що материкам слід давати жіночі імена), не мав на увазі применшити таким чином славу вже померлого Колумба, оскільки географи того часу не мали сумнівів, що генуезець і флорентієць відкрили різні землі (щоправда, сам Веспуччі ніколи не стверджував, ніби відкрив новий материк, але захоплююче описав його у листах про свої плавання до банкіра Медічі в 1503 р. та гонфалон’єра Флоренції Садеріні в 1504 р., що передруковувалися в багатьох країнах Європи).

Створюючи нову географічну карту, М.Вальдземюллер назвав спершу “Америкою” лише північно-східну частину Бразилії, яка у португальців уже мала назву Санта-Круш (Земля Святого Хреста), в Іспанії ще довгий час на картах вживалися назви “Індія”, “Вест-Індія”, а потім “Новий Світ”. Коли стало ясно, що Америка - єдина частина світу, картограф, можливо, зрозумівши помилку, спробував вилучити з повторного видання своєї книги “Вступ до космографії” ім’я Веспуччі. Але назва “Колумбія” вже не мала успіху, найменування “Америка” міцно закріпилося за новим континентом.

Він відразу ж став об’єктом колоніальної експансії Іспанії та Португалії, тому Папа римський Олександр VІ у 1493 р. своєю буллою визначив лінію розділу сфер їхніх інтересів у Західній півкулі, уточнену 7 червня наступного року Тордесільяським договором. Межа проходила через обидва полюси і перетинала Алантику на відстані 370 ліг (більше 2 тис. км) від найзахіднішої частини островів Зеленого Мису. Землі на схід від цієї лінії визнавалися володіннями Португалії, а на захід – Іспанії.

За умовами договору спеціальна іспано-португальська комісія мала точно визначити демаркаційну лінію до кінця 1495 р., але внаслідок постійних конфліктів це завдання не було виконане. Зрештою, в 1777 р. угода була відмінена Сан-Ільдефонським договором. Усе ж криваві експедиції Нуньєса де Бальбоа (1513 р.), Ернана Кортеса (1519-1521, 1524-1526 рр.), Франсіско Пісарро (1524, 1531-1537 рр.) та інших конкістадорів привели до утвердження іспанського панування на території Мексики, Центральної Америки та всього Південноамериканського материка, за виключенням Бразилії, котру завоювала Португалія, і Гвіани, захопленої Британією, Голандією і Францією. Конкіста супроводжувалася масовим винищенням індіанців і знищенням пам’яток їхньої культури.

Щоправда, колонізація внутрішніх районів Л.А. затягнулася на тривалий час унаслідок упертого опору корінного населення і біглих рабів: новоінкської держави 1535-1572 рр., арауканів південного Чилі та гірського Перу, негритянська Республіка Палмаріс 1630-1697 рр. на північному сході Бразилії та ін. Окрім уже зазначених причин поразок індіанців, злий жарт з ацтеками зіграла легенда про білошкірого бога Кетцалькоатля, що нібито навчив їх землеробству, металургії, наукам та управлінню державою. Коли бог Тескатліпока вигнав його з Мексіки, Кетцалькоатль пророкував своє повернення разом із білошкірими людьми. Якщо зіставити календар ацтеків з християнським, то це мало статися в 1363, 1467 або 1519 р., коли Е.Кортес дійсно з’явився біля узбережжя Мексики.

І досьогодні колоніальне завоювання Л.А. Іспанією залишається болючою раною у свідомості індіанських народів. Наприкінці липня в департаменті Апурімак, розташованому високо в Андах неподалік від Куско, відзначається приурочене до Дня незалежності Перу (28.VІІ.1821) свято – фієста явар. Головна подія цього свята – незвичайне за своєю жорстокістю видовище: бій кондора з биком. Кондора - священного птаха індіанців кечуа, прив’язують до спини бика – тварини, завезеної до Америки іспанцями. Намагаючись визволитися, могутній птах роздирає кігтями шкіру бика і пробиває дзьобом його череп. У виснажливій кривавій сутичці, котра символізує боротьбу індіанців за незалежність, бик гине, а волелюбний кондор здіймається в небо. Він ніби бере реванш за поразку імперії інків у 30-і рр. ХVІ ст.



2. Колонізація Л.А. була одним із найважливіших факторів первісного накопичення капіталу та формування всесвітнього ринку. Масовий наплив латиноамериканського золота і срібла до Західної Європи протягом ХVІ ст. спричинив загальну інфляцію і подорожчання товарів народного споживання на 1000-1400 %, що в свою чергу миттєво збільшило попит на сільськогосподарські продукти і сировину з Центрально-Східної Європи та сприяло утвердженню там кріпосницьких порядків. Але водночас колонізація Нового Світу прискорила процес розвитку капіталізму в Західній Європі та сприяла інтеграції безкраїх обширів колоній у світову систему господарювання.

У 1535 р. з іспанських володінь у Північній і Центральній Америці було сформовано віце-королівство Нова Іспанія, а колонії Іспанії у Південній Америці, за винятком її Карібського узбережжя, у 1542 р. були об’єднані у віце-королівство Перу. Окремі області, номінально підвладні віце-королю, фактично були самостійними політико-адміністративними одиницями під керівництвом генерал-капітанів, які підпорядковувалися безпосередньо Мадріду. Наприклад, більшу частину Центральної Америки займало генерал-капітанство Гватемала, іспанські володіння у Вест-Індії та на карібському узбережжі складали генерал-капітанство Санто-Домінго, до складу віце-королівства Перу входило генерал-капітанство Нова Гранада. У 1776 р. було створено віце-королівство Ла-Плата, куди увійшли провінції сучасних Аргентини, Болівії, Парагваю та Уругваю. Управління португальською колонією Бразилія, головним містом котрої була Баія, а з 1763 р. – Ріо-де-Жанейро, також здійснював віце-король, котрому були підпорядковані капітанства.

Відмінності у рівні суспільно-політичного розвитку індіанських племен і народностей на момент завоювання зумовили і відмінності в соціально-економічній організації колоній. Венесуела і Бразилія, індіанські племена котрих вчинили жорсткий опір колонізаторам, були перетворені в колонії переважно переселенського типу з переважанням плантаційного рабства. В районах старої землеробської культури, де існували індіанські територіальні общини, була запроваджена система енком’єди (іспанською – опіка, захист), при якій номінально вільні індіанці передавалися під “опіку” завойовниками, котрим були зобов’язані сплачувати оброк та відбувати панщину в рудниках і маєтках.

На території Парагваю і частково Аргентини та Бразилії місіонери-єзуїти створили систему експлуатації общин, яка відтворювала в загальних рисах кастову організацію держави інків (держава єзуїтів 1610-1767 рр.). Взагалі ж католицьке духовенство в Л.А. користувалося всілякими привілеями й було звільнене від податків та повинностей.

Поступово протягом ХVІІ – ХVІІІ ст. в американських колоніях Іспанії та Португалії склалася перехідна система, за котрої феодальні відносини (прикріплення індіанців-общинників до землі, трудова повинність, виконання колоніальною державою функцій сукупного феодала та ін.) поєднувалися з елементами капіталістичного підприємництва (часткове застосування найманої праці в землеробстві та на мануфактурах, товарний характер латифундій і їхня орієнтація на обслуговування світового ринку). Королівськими указами 1720-1791 рр. була скасована система енком’єди, що дозволило поміщикам привласнити значну частку общинної землі, котру вони почали здавати обезземеленим селянам у кабальну оренду (пеонаж).

Привілейовану верхівку колоніального суспільства складали уродженці метрополії – іспанці й португальці, які займали майже всі вищі адміністративні, військові та церковні посади. Володіючи номінально рівними з ними правами, нащадки європейців, які народилися в Л.А. (креоли), фактично зазнавали дискримінації й лише у вигляді винятку призначалися на високі посади. Поряд із бідними креолами існував прошарок багатих землевласників і підприємців. Численне населення, що утворилося в результаті змішання різних рас (метиси, мулати, самбо, ладіно та ін.), було позбавлене громадянських прав і займалося в основному дрібним ремеслом, торгівлею, виконувало роль прислуги і наглядачів у багатих поміщиків. В окремих областях існувало вільне селянство: індіанці-льянерос на рівнинах Венесуели і Нової Гранади та метиси-гаучо в Південній Бразилії та на Ла-Платі.



3. Грабіжницька політика колонізаторів і різні обмеження, що гальмували розвиток продуктивних сил колоній (Мадрід і Ліссабон обмежували розвиток мануфактур і внутрішньої торгівлі, забороняли розведення ряду сільськогосподарських культур та ін.), викликали невдоволення широких верств населення. Протягом усієї колоніальної доби не припинялися народні виступи, котрі набули особливого розмаху в другій половині ХVІІІ ст. Це й масові індіанські повстання під проводом Тупак Катарі в Болівії та Тупак Амару ІІ в Перу в 1780-1781 рр., і повстання комунерос (іспанською – общинників) у Новій Гранаді в 1781-1782 рр., і змова військових бразильської армії під проводом Тірадентіса, викрита у 1789 р.

Часткові реформи, здійснені в 60-80-х рр. ХVІІІ ст. іспанським урядом (розукрупнення віце-королівств, відміна деяких монополій, надання ряду портів Л.А. права вільної торгівлі з метрополією, вигнання єзуїтів та ін.), не усунули основних перешкод економічному розвиткові колоній. Окремі представники опозиційної креольської верхівки сподівалися добитися відокремлення від Іспанії за допомогою ворожих їй держав. Таких поглядів, зокрема, дотримувався національний герой Венесуели Франсіско Міранда (1750-1816 рр.), котрий у 1783-1806 рр. відвідав США, Росію (в тому числі й Україну в 1786-1787 рр., про що залишив цікаві щоденникові записи), Велику Британію та Францію з метою заручитися їхньою підтримкою. Піднесенню визвольного руху латиноамериканських колоній сприяли також Американська революція 1775-1783 рр. і Велика французька революція. Революційні та наполеонівські війни надовго відволікли сили європейських держав від Америки, що сприятливо відбилося на визвольній боротьбі іспанських, португальських і французьких колоній.




ВІЙНА ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ І УТВОРЕННЯ САМОСТІЙНИХ ДЕРЖАВ У

ЛАТИНСЬКІЙ АМЕРИЦІ

1. Антиколоніальна революція на Гаїті та її результати. 2. Початок Війни за незалежність іспанських колоній. 3. Завершення визвольної боротьби і конституювання суверенних держав.

У серпні 1791 р. під впливом Великої французької революції спалахнуло масове повстання негрів-рабів у французькій колонії Сан-Домінго (з кінця ХVІІ ст. займала західну частину о.Гаїті, східна продовжувала належати Іспанії) під проводом колишнього невільника Туссена Лувертюра. Іспанські власті східної частини Гаїті загравали з повсталими, розраховуючи використати їх для оволодіння французькою половиною острова. Комісари Конвента, що прибули в Сан-Домінго у 1794 р., проголосили відміну рабства, проте невдовзі на острові висадився британський десант. У результаті запеклої 4- річної боротьби рештки британських військ змушені були евакуюватися з Гаїті, генерал-губернатором усього острова (в 1795 р. Іспанія поступилася його східною частиною Франції) став Туссен Лувертюр.

Наполеон Бонапарт після захоплення влади у Франції 9 листопада 1799 р. задумав створити обширну колоніальну імперію в Америці й, добившись від Іспанії поступки Луїзіани, відрядив у 1802 р. до Гаїті 20-тисячний корпус під командуванням генерала Леклерка. Пообіцявши мир, він заманив Туссена Лувертюра на нараду і наказав схопити та вислати гаїтянського лідера до Франції, де той і помер в ув’язненні наступного року. Але під проводом соратника Туссена Лувертюра Жана Жака Дессаліна армія повсталих здобула блискучу перемогу (в листопаді 1803 р. з 43 тис. французьких військ на батьківщину відбуло всього 8 тис. вцілілих солдат, та й ті потрапили у полон до британського флоту), і 1 січня 1804 р. було проголошено незалежність Гаїті (одна з індіанських назв острова, що означає “гористий”). Негри і мулати, що брали участь у війні за незалежність, отримали землі французьких колоністів.

Східна частина острова залишилася в руках Франції, у 1808 р. була повернута Іспанії, а в 1822 р. її зайняли гаїтянські війська. Після кількох безуспішних спроб відновити своє панування Париж у липні 1825 р. визнав незалежність Гаїті з умовою компенсації за експропрійовану власність французьких плантаторів. У 1844 р. у східній частині острова в результаті антигаїтянського повстання виникла самостійна Домініканська Республіка, яка швидко потрапила під фінансово-економічний контроль США. Особливістю ж політичного розвитку Республіки Гаїті стала гостра боротьба за владу між негритянською і мулатською верхівками.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка