Доктор політології, професор



Сторінка11/19
Дата конвертації23.10.2017
Розмір4.34 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   19

25 вересня 1962 р. Установчі збори проголосили створення Алжирської Народної Демократичної Республіки (площа – 2,4 млн. кв. км, населення – 31 млн. чол. на 2000 р.), нова держава з перших днів свого існування стала на шлях радикальних реформ. ФНВ взяв курс на побудову “соціалізму в рамках національних цінностей та ісламу”, нова влада здійснила аграрну реформу, в ході котрої селяни за незначний викуп і при умові вступу в кооператив отримували конфісковану землю. Націоналізація нафтових і газових родовищ певною мірою стабілізувала економіку країни, у відносно короткий термін були створені основи сучасної індустрії.

Але вже наприкінці 70-х рр. 5-річні плани з настановою на індустріалізацію країни виявили неефективність державної економіки, котра до певного часу гасилася прибутками від нафти. Кооперативи та інші форми колективної праці на селі також стали нерентабельними, після евакуації 800 тис. колоністів самодостатній у продовольчому відношенні Алжир став задовольняти свої потреби у продукції сільського господарства лише на 30 %. З кінця 80-х рр. керівництво АНДР приступило до переведення господарства на рейки ринкової економіки, були зняті обмеження на іноземні інвестиції, включно з вивезенням прибутків, прийнято рішення про допущення іноземного капіталу у нафтогазову промисловість. У результаті здійснення у 1988 р. чергової аграрної реформи державні господарства соціалістичного типу були розпущені, а на їхній основі створено бл. 22 тис. дрібних кооперативів, частина земель була передана одноосібникам. Після прийняття у лютому 1989 р. нової конституції країни, що дозволяла багатопартійність, Алжир зіткнувся з фундаменталістською загрозою, коли на дострокових парламентських виборах у грудні 1991 р. перемогу здобув Ісламський фронт порятунку. Але військові анулювали результати виборів, заборонили ІФП, запровадили в країні надзвичайний стан і розгорнули бойові операції проти фундаменталістів, ті відповіли масовим терором. Лише в січні 2000 р. “Армія ісламського порятунку”, збройне крило ІФП, заявила про саморозпуск.



3. Дещо інакше розвивався національно-визвольний рух у сусідньому з Алжиром Тунісі (163,6 тис. кв. км, населення – 9,5 млн. чол. на 2000 р.). Після закінчення Другої світової війни французи розпочали в Тунісі обмежені реформи, бажаючи залучити до управління протекторатом лояльні до метрополії сили. У вересні 1945 р. було відмінено попередню цензуру преси, проведено вибори до французького парламенту, а через два роки створено Раду міністрів, що отримала частину повноважень колишньої колоніальної адміністрації.

Але скликаний з ініціативи головної патріотичної партії “Нового Дестуру” (ств. 1934 р.) 23 серпня 1946 р. Національний конгрес прийняв декларацію незалежності, в якій проголосив "невід'ємне право туніського народу здобути недоторкану незалежність" й одразу ж після цього був розігнаний поліцією. Наступний етап національно-визвольного руху в Тунісі почався після того, як у вересні 1949 р. до країни повернувся з еміграції Xабіб Бургіба. За його ініціативою "Новий Дестур" пішов на переговори з французьким урядом, відмовившись від вимог негайного проголошення незалежності. У квітні 1950 р. X. Бургіба висунув програму "почесного компромісу", згідно з якою в рамках протекторату мала бути здійснена низка реформ, спрямованих на розширення внутрішньої автономії та арабізації адміністративного апарату країни. Однак Париж швидко відмовився від попередніх домовленостей і припинив переговори, підтвердивши спеціальною нотою 15 грудня 1951 р. своє бажання зберегти недоторканим режим протекторату в Тунісі.

Після розриву переговорного процесу в Тунісі почалося формування збройного підпілля, "Новий Дестур" відмовився від політики "почесного компромісу" й закликав народ до активної боротьби. Було створено партизанську Армію національного визволення. Незалежні арабські та азійські країни звернулися 14 квітня 1952 р. до Ради Безпеки ООН з вимогою примусити Францію надати Тунісу внутрішню автономію та визначити чіткий графік етапів надання повної незалежності. Франція відмовилася від обговорення цього питання, а у відповідь на терористичні акти Армії національного визволення європейські колоністи створили власну підпільну бойову організацію "Червона рука".

Через постійне погіршення ситуації в протектораті 31 липня 1954 р. французький уряд погодився на встановлення нових параметрів дипломатичних стосунків а Тунісом, оскільки до уряду країни було запрошено представників "Нового Дестуру", 9 грудня 1954 р. Армія національного визволення оголосила про припинення збройної боротьби. Після швидких переговорів 3 червня 1955 р. було укладено угоду про надання протекторату широкої внутрішньої автономії. Туніс став автономною державою з внутрішнім суверенітетом. Франція зберігала в своєму віданні питання зовнішніх відносин та оборони. Переговори продовжилися на початку 1956 р. і завершилися 20 березня 1956 р. (День незалежності) підписанням угоди про повну самостійність Тунісу. Через 7 років Франція евакуювала свою військово-морську базу з Бізерти.

Протягом усього періоду незалежності для внутрішньополітичного розвитку Туніської Республіки був властивий високий ступінь стабільності, що забезпечувався монополією на владу “Нового Дестуру”, який з 1964 р. називався Соціалістичною дестурівською партією, а з 1988 р. – Демократичним конституційним об’єднанням. Влада і президент (з 1987 р.) Зін аль-Абідін Бен Алі продовжують проводити політику “дозованої демократії”, діалогу з опозиційними партіями, залишаючи за ДКО виключне право на проведення демократичних перетворень. Виступи ісламської опозиції, очолюваної фундаменталістською партією “Нахда”, на поч. 90-х рр. були жорстко придушені, влітку 1992 р. на політичних процесах фундаменталісти отримали суворі вироки. Туніс посідає провідні позиції у “третьому світі” за рівнем комп’ютеризації, традиційно виступає експортером не лише кваліфікованої робочої сили, але лікарів, інженерів, викладачів у арабські й африканські країни.

Французька колоніальна адміністрація в Марокко (446,5 тис. кв. км, населення – 30 млн. чол. на 2000 р.) не могла не зважати на зміни, що сталися в протектораті під час Другої світової війни. У червні 1945 р. під час зустрічі в Парижі з Ш. де Голлем марокканський султан запропонував укласти між Францією та Марокко угоду, що базувалася на рівноправності сторін. Погодившись у принципі з такою пропозицією, французький лідер пообіцяв вирішити питання в майбутньому. З огляду на посилення очоленого Партією незалежності (“Істікляль”) національно-патріотичного руху французи змушені були провести ряд реформ.

Але незадоволені повільними темпами та обмеженим характером реформ лідери національно-патріотичного руху організували в квітні 1947 р. хвилю потужних демонстрацій, що охопила головні міста країни. У наступному році тривалі антиурядові виступи відбулися в портових містах, де марокканські докери відмовлялися вантажити призначені для відправки в Індокитай зброю та спорядження. Султан Мохаммед Бен-Юсуф 3 жовтня 1950 р. звернувся до французького уряду з меморан­думом, у якому запропонував обговорити перспективи франко-марокканських відносин. Але, відмовляючись вирішувати марокканську проблему комплексно, французи погоджувалися лише на окремі другорядні реформи. Під тиском французьких військ, що оточили султанську резиденцію, правитель Марокко підписав документи, якими засудив патріотичний антифранцузький рух і відмовився від більшої частини своїх попередніх вимог. Через 3 роки він був усунутий від влади і висланий на Мадагаскар.

Новим султаном було негайно проголошено Мохаммеда Мулая Бен-Арафу, що користувався авторитетом, проте не брав жодної участі в політичному житті країни. Використавши незадоволення народу втручанням французів у династичні справи країни, "Істікляль" закликав до збройного опору. Не маючи змоги вести відкриту війну з колоніальною адміністрацією, бойовики вдалися до тактики індивідуального терору. Французи арештували близько 20 тис. осіб, але не змогли опанувати ситуацію, лише з серпня 1953 р. по липень 1954 р. марокканські партизани вчинили 355 збройних нападів та 390 актів саботажу. Восени 1955 р. на допомогу марокканським партизанам почали прибувати підрозділи створеної в Алжирі Визвольної армії Магрибу. Ситуацію вдалося нормалізувати лише після повернення колишнього султана із заслання, 5 листопада 1955 р. французький уряд офіційно визнав Бен-Юсуфа законним правителем Марокко, а наступного дня Франція погодилася визнати незалежність колишнього протекторату. Після двосторонніх переговорів повномасштабну міждержавну угоду, що підтвердила визнання Францією незалежності Марокко, було підписано 2 березня 1956 р. Іспанія визнала марокканську незалежність 5 квітня 1956 р. У серпні 1957 р, султан Мохаммед Бен-Юсуф прийняв титул короля під іменем Мохаммеда V.

Таким чином, упродовж другої половини 50-х - на початку 60-х рр. усі країни Північної Африки звільнилися від колоніальної залежності. Незважаючи на конфлікти з Францією, якими супроводжувався цей процес, Туніс, Марокко й навіть Алжир зберегли нормальні стосунки з колишньою метрополією. Об'єднана з трьох колись незалежних частин Лівія нав'язала тісні стосунки з Великою Британією та США. Водночас країни Північної Африки почали відігравати самостійну роль у русі міжарабської солідарності та міжнародному русі неприєднання.

ЗДОБУТТЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ КРАЇНАМИ ТРОПІЧНОЇ ТА ПІВДЕННОЇ АФРИКИ

1. Деколонізація Тропічної й Південної Африки. 2. Міждержавні й етнічні конфлікти в регіоні. 3. Ліквідація апартеїду в Південно-Африканській республіці. 4. Проблеми й перспективи постколоніальної Африки.



1. На час закінчення Другої світової війни в Тропічній та Південній Африці було лише три незалежні держави: Ефіопія, Ліберія та Південно-Африканський Союз. У центральній та західній частині Африки розташовувалися французькі, британські, бельгійські та іспанські колонії. Першою серед європейських країн вирішила відмовитися від своїх африканських колоніальних володінь Франція. Бідні природними ресурсами французькі колонії південніше Сахари не становили для метрополії великої цінності, тому Париж добровільно погодився надати їм незалежність. За прийнятою Францією в жовтні 1946 р. конституцією всі колишні колонії "чорної Африки" отримали статус заморських територій. Мешканці африканських володінь дістали французьке громадянство і право обирати депутатів до парламенту метрополії. Але, незважаючи на лібералізацію колоніального режиму, в багатьох французьких володіннях відбулися національно-визвольні виступи. У 1947 р. почалося повстання мальгашів на Мадагаскарі, яке з великими труднощами вдалося придушити лише регулярній французькій армії.

Процес остаточної ліквідації французької колоніальної системи в регіоні розпочався у 1958 р., коли на місці Французьких Екваторіальної й Західної Африк було створено 11 автономних напівдержавних утворень, що увійшли до складу Французького Союзу. Кожна з країн-членів співдружності отримала широкі повноваження у сфері внутрішньої політики, залишивши у віданні Парижа питання оборони, зовнішньої політики, контролю над фінансовою сферою та видобутком стратегічної сировини. Серед колишніх французьких колоній лише Гвінея (246 тис. кв. км, населення – 7,5 млн. чол. на 2000 р.), згідно з результатами проведеного там референдуму, 28 жовтня 1958 р. отримала повну незалежність.

Унаслідок міждержавних переговорів у 1960 р. Франція надала повну незалежність решті своїх колишніх африканських володінь: Мавританії, Малі, Чаду, Нігеру, Сенегалу, Берегу Слонової Кістки (з 1986 р. - Кот-д'Івуар), Верхній Вольті (з 1984 р. - Буркіна-Фасо), Дагомеї (з 1975 р. - Бенін), Центральноафриканській Республіці, Габону та Конго (Браззавіль). Тоді ж незалежність отримали Мадагаскар і Того а також французький Східний Камерун. У 70-х рр. самостійними стали останні французькі колонії: Коморські острови в 1975 р. і Джібуті в 1977 р. Франція зберегла на території частини своїх колишніх колоній військові бази й у наступні роки неодноразово брала участь у вирішенні етнічних та міжнародних конфліктів на континенті.

Дещо складніше деколонізаційні процеси проходили в британських колоніях Тропічної Африки. Лондон дотримувався чіткої схеми поступової передачі влади в колоніях спочатку органам автономного самоуправління, а згодом і повністю незалежним національним урядам. Першою серед британських колоній 6 березня 1957 р. незалежність отримав Золотий Берег, що, об'єднавшись у тому ж році з контрольованим адміністрацією ООН Британським Того, проголосив незалежність як Республіка Гана (238,5 млн. кв. км, населення – 19,5 млн. чол. на 2000 р.). Керівником країни став відомий діяч визвольного руху, колишній політв'язень, католицький учитель Кваме Нкрума. Очолювана ним Народна партія конвенту проголосила курс на ліквідацію наслідків колоніалізму, усунення віджилих напівфеодальних відносин, модернізацію економіки країни шляхом переважного розвитку державного сектору. Але більшість гігантських індустріальних проектів, якими захоплювався К.Нкрума, виявилися збитковими, а в першій половині 60-х рр. у Гані загострилася фінансово-економічна криза, спричинена зниженням світових цін на какао-боби. В умовах наростаючої соціальної напруги 24 лютого 1966 р. К.Нкрума був усунений від влади військовими.

У багатій природними ресурсами Нігерії (924 тис. кв. км, населення – 123 млн. чол. на 2000 р.), яку Лондон уважав найціннішою серед своїх африканських володінь, англійці поводилися винятково обережно. У 1954 р. у країні запроваджено часткове самоуправління на федеративній основі, а 1 жовтня 1960 р. уся повнота влади мирним шляхом була передана представникам місцевого населення. Нігерія залишилася членом Британської Співдружності, її першим президентом став Нанді Азіківе. Упродовж 1963-1966 рр. незалежність отримали: Сьєрра-Леоне, Уганда, Гамбія, Танганьїка та Занзібар, Замбія і Ботсвана. Після кривавого етнічного конфлікту між арабською меншиною та чорною більшістю Танганьїка та Занзібар об'єдналися у вересні 1964 р. в республіку Танзанія.

Єдиною країною серед британських колоній, в якій активно діяв збройний незалежницький рух, була Кенія (583 тис. кв. км, населення – 30 млн. чол. на 2000 р.). У 1947 р. колишній службовець колоніальної адміністрації Джомо Кеніата заснував там "Спілку африканської Кенії", що оголосила своєю метою здобуття повної незалежності. Поряд із національно-визвольними гаслами, Дж.Кеніата проголошував ідеї боротьби з проникненням до Африки християнських впливів, а стрижнем його соціальної програми був заклик повернути африканцям найкращі землі країни, що знаходилися в руках білих, арабів та індійців. У тісному порозумінні зі "Спілкою африканської Кенії'' діяла таємна організація племені кікую під назвою "мау-мау". Після того, як у жовтні 1952 р. англійці спробували заарештувати лідерів спілки та руху "мау-мау", в Кенії почалося національне повстання. Бойові дії проти партизанів та підпільників з різною інтенсивністю тривали до 1959 р., лише перекинувши до цієї колонії значні військові сили, Британія змогла придушити збройні виступи. На той час кількість жертв партизанської війни сягнула 10 тис. осіб.

Зважаючи на безперспективність дальшої збройної боротьби, частина місцевих лідерів націоналістичного руху пішла на переговори з Лондоном. У ході тривалих консультацій було досягнуто угоди про мирну передачу влади місцевому населенню й створено нову незалежницьку партію "Національна спілка африканців Кенії" (КАНУ), що здобула перемогу на парламентських виборах 1961 р. Після того, як на наступних виборах у травні 1963 р. КАНУ підтримало 75% виборців, 12 грудня Кенія проголосила незалежність. Дж.Кеніата став її першим прем'єр-міністром, а згодом і президентом (до смерті у 1978 р.).

Трагічно розвивалися події в колишній бельгійській колонії Конго (Леопольдвіль). Влада місцевим представникам там була передана 30 червня 1960 р., заледве після піврічного перехідного періоду. Надзвичайно строката в етнічному плані країна виявилася цілковито неготовою до самостійного державного існування. Президент країни Жозеф Касавубу не користувався авторитетом серед більшості населення, яке з підозрінням ставилося до його прозахідних симпатій. Реальні важелі влади потрапили до рук прем'єр-міністра Патріса Лумумби, який, спираючись на племена баконго та батателе, дотримувався виразно прорадянської орієнтації. Уже після кількох тижнів правління уряд П.Лумумби зіткнувся із серйозними проблемами. У країні бракувало національних кадрів, політичні партії га угрупування ворогували між собою, почалися сутички на етнічному фунті. Після того, як 5 липня 1960 р. з ультранаціоналістичними гаслами повстали солдати столичного гарнізону, з Конго почали масово виїжджати європейці.

Найбагатша природними ресурсами провінція країни Катанга 11 липня 1960 р. оголосила незалежність, її лідер Моїс Чомбе зумів забезпечити собі таємну підтримку західних власників копалень, то знаходилися на території провінції, й за допомогою білих найманців швидко створити сильну армію. У громадянській війні, яка розгорілася в країні, політичні суперечки переплелися з традиційною племінною ворожнечею. Через неодноразові акти геноциду, що здійснювалися обома з воюючих сторін, до Конго було введено спочатку бельгійські війська, а згодом і міжнародні сили ООН.

Після того, як П.Лумумба звернувся за прямою допомогою до СРСР, серед його прихильників стався розкол. Очолені міністром оборони Жозефом Мобуту заколотники арештували П. Лумумбу та вислали його літаком у. Катангу, де він 17 січня 1961 р. був убитий. Смерть лідера країни не припинила громадянської війни, що з різною інтенсивністю тривала до 1965 р., єдність країни було відновлено лише завдяки втручанню в конфлікт військ ООН. У кінцевому результаті у листопаді 1965 р. влада опинилася в руках військового диктатора Мобуту, який змінив своє європейське ім'я на африканське Сесе Секо. У країні було проведено "африканізацію", що полягала, зокрема, в зміні всіх даних європейцями географічних назв на місцеві, а в 1971 р. Конго змінило назву на Заїр (з 1998 р. – Демократична Республіка Конго, площа – 2345 тис. кв. км, населення – 52 млн. чол.).

У 1968 р. отримали незалежність іспанські колонії Фернандо-По та Ріо-Муні, які, об'єднавшись, створили Екваторіальну Гвінею. У Західній Сахарі, де з 1972 р. вівся видобуток фосфатів, процес деколонізації затягнувся до листопада 1975 р., коли Іспанія оголосила про передачу цієї території під спільне управління Мавританії та Марокко, проте через 4 роки Мавританія відмовилася від наданих їй прав. 27 лютого 1976 р., за день до остаточного припинення іспанської присутності у Західній Сахарі ліворадикальний Народний фронт визволення Сегіет-ель-Хамра і Ріо-де-Оро (ПОЛІСАРІО) проголосив незалежну Сахарську Арабську Демократичну Республіку (нині визнана більш як 70-ма державами). Отримавши підтримку від Алжиру, незадоволеного посиленням свого західного сусіда, ПОЛІСАРІО розпочав партизанську війну проти марокканських військ. З перемінним успіхом боротьба тривала до вересня 1991 р., коли було підписано перемир'я. Але процес підготовки передбаченого РБ ООН референдуму щодо самовизначення населення Західної Сахари й ідентифікації його потенційних учасників суттєво не просунувся, передусім у результаті розбіжностей сторін стосовно критеріїв, на підставі котрих має здійснюватися реєстрація цієї категорії осіб.

Останньою з європейських держав, що на поч. 70-х рр. зберігала африканські колонії, була Португалія, проводила активну колонізаційну політику, переселивши до своїх африканських володінь лише у повоєнний період 400 тис. осіб. Першим національно-визвольним рухом у португальських колоніальних володіннях став створений 1956 р. Народний рух визволення Анголи (МПЛА), очолений Аугустіньо Нето, що перебував під сильним впливом марксистської ідеології. У 1961 р. було створено Народний союз Анголи, на основі якого 1962 р. виник прокитайський Народний фронт визволення Анголи (ФНЛА). У 1966 р. через ідеологічні суперечки з ФНЛА вийшла група Жонаса Савімбі, який утворив прозахідний Народний союз за повну незалежність Анголи (УНІТА). З 1964 р. проти португальського панування боровся марксистський Фронт визволення Мозамбіку (ФРЕЛІМО).

Але, незважаючи на активну партизанську боротьбу незалежницьких патріотичних рухів, влада в португальських колоніях була передана представникам місцевого населення лише після того, як у квітні 1974 р. у результаті безкровної "революції гвоздик" у метрополії від влади було усунуто диктаторський режим Марцелло Каетано. У 1974 р. Португалія визнала незалежність Гвінеї-Бісау, в якій на той час очолювані Амілкаром Кабралом партизани вже встановили контроль над більшою частиною країни. Роком пізніше Португалія надала незалежність Анголи, Мозамбіку, Островам Зеленого мису та Островам Сан-Томе і Прінсіпі.

Хоча 31 січня 1975 р. влада в Анголі була передана уряду, до якого ввійшли представники МПЛА, ФНЛА та УН1ТА, коаліція виявилася винятково нестійкою, і вже в липні почалася урядова криза, а згодом і громадянська війна. Політичний хаос змусив колишню метрополію евакуювати з країни близько 300 тис. білих португальців, котрі, як правило, займали відповідальні технічні посади, після чого більшість промислового сектора Анголи зазнала паралічу. Серед сторін ангольського конфлікту ініціативу відразу ж захопила МПЛА, яка, контролюючи столицю, проголосила створення Народної Республіки Ангола (1247 тис. кв. км, населення – 10 млн. чол. на 2000 р.) на чолі з президентом А. Нето. Під час збройного конфлікту з конкуруючими політичними силами МПЛА користувалися великими поставками зброї та допомогою кубинських військових. На кінець 1975 р. Ф.Кастро вислав до Анголи 15 тис. солдат, відібраних за кольором шкіри, крім того, у Анголі воювало понад 1000 військових радників із СРСР.

Незважаючи на військово-технічну допомогу з боку США та ПАР, ФНЛА й УНІТА терпіли поразку за поразкою, невелика територія на крайньому південному сході Анголи залишилася під контролем УНІТА лише завдяки постійній повітряній підтримці ВПС ПАР та участі південноафри­канських командос у боях з урядовими військами та кубинцями. Допомога антикомуністичному руху в Анголі суттєво збільшилася після приходу до влади в США адміністрації Р.Рейгана. Найжорстокіші бої відбувалися в 1987-1988 рр., однак урядовим військам так і не вдалося знищити збройної опозиції, й після згортання програм допомоги від СРСР Луанда змушена була піти на переговори. У грудні 1988 р. почалася евакуація кубинських військ, яка остаточно закінчи­лася через 3 роки. За посередництвом США та СРСР 31 травня 1991 р. в Лісабоні президент Анголи Жозе Едуарду душ Сантуш і лідер УНІТА Жонас Савімбі підписали угоду про припинення громадянської війни та проведення вільних виборів, які відбулися у вересні наступного року під наглядом представників ООН. Цілком неочікувано на виборах перемогла МПЛА. Не визнавши їхнього результату, Ж.Савімбі продовжив партизанську боротьбу, однак, позбавлений підтримки з боку США та ПАР, не зміг претендувати на колишній вплив.

Аналогічним чином розвивалася політична ситуація в Мозамбіку (801,5 тис. кв. км, населення – 19 млн. чол.), який проголосив незалежність 25 червня 1975 р. Оскільки до влади в країні прийшла група, очолена відомим своєю марксистською риторикою Саморою Машелом, уже з перших днів незалежності з країни почали виїжджати білі колоністи. Унаслідок відсутності національних кадрів зупинилася частина підприємств, скоротилася площа оброблюваних плантацій, припинили роботу комунальні служби. Додаткового удару економіці країни завдали проведена форсованими темпами непродумана націоналізація, спроби колективізації та політичні репресії. Уже на початку 1976 р. у Мозамбіку почався голод.

Того ж року завдяки значній допомозі та підтримці Родезії на території Мозамбіку було створено Народний рух опору Мозамбіку (РЕНАМО). З часом до підтримки РЕНАМО підключилася ПАР, яка за його допомогою знищувала створені на мозамбіцькій території Африканським національним конгресом (АНК) бази. Великих збитків зазнав Мозамбік через заборону на працю мозамбіцьких шахтарів, накладену урядом ПАР. Під тиском економічних важелів у 1984 р. уряд Мозамбіку змушений був заборонити існування на своїй території тренувальних таборів АНК, а ПАР, у свою чергу припинила допомогу РЕНАМО. Зважаючи на постійні економічні невдачі, уряд Мозамбіку все більше віддалявся від соціалістичної моделі суспільного устрою радянського зразка.

Поворотним моментом в історії країни став 1986 р., коли в результаті авіакатастрофи загинув С. Машел, новий президент Жоакім Альберто Чіссано нормалізував стосунки з ПАР і розпочав мирні переговори з опозицією. Підписання мирної угоди в Римі за ангольською схемою 4 жовтня 1992 р. було прискорене розпадом СРСР. На проведених двома роками пізніше під наглядом ООН виборах з мінімальною перевагою перемогли представники ФРЕЛІМО, але партизанська війна не відновилася.

Останньою колонією Південної Африки, яка тримала незалежність, була Намібія (до 1966 р. — Південно-Західна Африка, 825,5 тис. кв. км, 1,8 млн. чол. на 2000 р.). За рішенням Ліги Націй, з 1920 р. Намібія знаходилася під управлінням ПАС, але після Другої світової війни, незважаючи на неодноразові вимоги ООН та накладені за їхнє невиконання санкції, ПАС відмовився передати цю колонію під міжнародне управління. З 1960 р. в Намібії діяла підпільна прокомуністична Організація народу Південно-Західної Африки (СВАПО), очолена Семом Нуйомою. У 1966 р. СВАПО розпочала проти південноафриканських колонізаторів партизанську війну, проте навіть попри допомогу Анголи, яку рух отримував з 1975 р., не змогла добитися більших успіхів. Лише у зв'язку з міжнародним тиском та економічною кризою в ПАР, що змусили Преторію скорочувати військові видатки, колонізатори змушені були піти на переговори. У 1988 р. в Женеві представники патріотичних сил та ПАР підписали угоду про поетапне виведення південноафриканських військ із Намібії. У наступному році в країні відбулися вибори, на яких перемогу здобули прихильники СВАПО. 21 березня 1990 р. Намібія проголосила незалежність.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   19


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка