Доктор політології, професор



Сторінка10/19
Дата конвертації23.10.2017
Розмір4.34 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   19

3. У середині 70-х рр. поглибилася ліванська криза. Головними політичними силами країни на той час були християнський Ліванський фронт, у якому провідну роль відігравала партія "Катаїб" ("Фаланга") та союз кільканадцяти мусульманських організацій під назвою Ліванський національний рух. Значними впливами користувалися ОВП, підтримувана Іраном група "Хезболла" та просирійський рух "Амаль". Заселені друзами гірські райони Лівану контролювала Прогресивнооціалістична партія. У квітні 1975 р. в країні почалася громадянська війна між християнами та мусульманами. Згодом ситуація ще більше ускладнилася внаслідок уведення на територію долини Бекаа за рішенням зібрання ЛАД у Ер-Ріяді сирійських військ в 1976 р. Додатковим дестабілізуючим чинником стала каральна акція Ізраїлю проти баз ОВП у прикордонній смузі в березні 1978 р. У відповідь на чергові терористичні акти палестинців ізраїльська армія провела широкомасштабну військову операцію, в ході якої було знищено 200 партизанів, причому загинуло понад 1000 мирних жителів і ще 200 тис. мешканців південного Лівану змушені були покинути свої домівки. До 13 червня 1978 р. ізраїльські війська виведено, однак, позиції було передано не силам ООН, а підрозділам вороже налаштованої щодо ОВП ліванської християнської міліції.

Весною 1981 р. дислоковані вздовж шосе Бейрут-Дамаск сирійські війська увійшли до північно-східних районів країни й атакували розташовані там підрозділи християнської міліції. У кінці квітня, коли "Катаїб" опинився на межі поразки, президент П. Жмайєль звернувся за допомогою до ізраїльтян. З 28 квітня розпочалися ізраїльські авіанальоти на сирійські війська. У відповідь бійці палестинського руху опору стали регулярно обстрілювати ізраїльську територію. Використавши як привід напад невідомих на ізраїльського посла в Лондоні Шльому Аргова, Ізраїль розпочав 5 червня 1982 р. широкомасштабну військову операцію "Мир для Галілеї" проти базованих на території Лівану партизанів ОВП. Здійснивши масові авіанальоти на позиції сирійців та ОВП, ізраїльтяни захопили Сідон і стали швидко просуватися у напрямку до Бейрута. Сирійські війська взяли участь у боях з ізраїльтянами, проте зупинити їх наступ не змогли. Ізраїльська армія опанувала південні райони Лівану й, об'єднавшись з фалангістами, обложила західну мусульманську частину Бейрута. У серпні головні бойові дії зосередилися навколо Бейрута. Ізраїльтяни та фалангісти постійно обстрілювали мусульманську частину міста, перетворивши її врешті-решт у суцільні руїни.

У результаті тривалих переговорів 12 серпня палестинці погодилися на евакуацію своїх сил зі зброєю та спорядженням з оточеного Бейрута до Іраку, Сирії та Південного Ємену. Штаб-квартиру ОВП перенесено до Тунісу. У самому Лівані ситуація досягла критичної точки після вдалого замаху на християнського президента країни Башира Жмайєля 14 вересня 1982 р. та вчиненої у відповідь загонами християнської міліції різні 15-18 вересня в таборах палестинських біженців Сабра і Шатіла в Західному Бейруті. Обурене вбивством понад 2000 цивільних осіб, переважно жінок і дітей, міжнародне співтовариство відреагувало на події створенням сил із підтримання миру у Лівані, до складу яких увійшли підрозділи США, Британії, Італії та Франції. У жовтні ці сили висадилися в Бейруті, що відразу ж викликало незадоволення навіть серед поміркованих мусульманських лідерів. У результаті терористичних актів, учинених водіями-самогубцями, що таранили навантаженими вибухівкою автомобілями казарми та посольства західних країн, загинули 241 американець і понад 100 французів.

У травні 1983 р. ліванський уряд підписав з Ізраїлем угоду про створення на півдні країни 45-кілометрової буферної зони, яку спільно мали контролювати християнська міліція та ізраїльська армія. Розцінивши угоду як зраду загальноарабських інтересів, більшість сторін конфлікту відмовилася її визнати, а пізніше і сам Ліван відкликав свою згоду. У кінці 1984 р. з країни були виведені сил й ООН, і в наступні роки під впливом просирійських, проіранських та проізраїльських сил почалася дезінтеграція країни, що перетворилася на один великий театр воєнних дій.



4. Політика США на Близькому Сході викликала низку застережень із боку країн Західної Європи. Починаючи з 1979 р. спостерігалося певне розходження позицій країн Євроспільноти та США в питаннях, пов'язаних із можливими шляхами врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту. Загалом, підтримавши Кемп-Девідську угоду, країни Західної Європи виступили з цілим рядом коментарів. Європейський план мирного врегулювання було висунуто в 1980 р. на зустрічі у Венеції ("Венеційська декларація"). Схваливши принципову концепцію, запропоновану США, — "мир в обмін за землю" — декларація ЄС додатково обумовлювала недопустимість одностороннього вирішення статусу Єрусалима Ізраїлем, незаконність спорудження єврейських поселень на західному березі Йордану й необхідність залучення ОВП як договірної сторони до процесу мирного врегулювання. Запропонований європейцями плай провалився через рішучу відмову Ізраїлю проводити переговори з представниками ОВП, котрих Тель-Авів розглядав як терористів. Непримиренна позиція Ізраїлю посилилася після перемоги на парламентських виборах консервативного партійного блоку "Лікуд". У липні 1980 р. кнесет прийняв резолюцію про статус Єрусалима, як єдиної неподільної столиці Ізраїлю, що означало інкорпорацію арабської дільниці міста. У грудні 1981 р. було анексовано Голанські висоти. Демонстрацією політики з позиції сили був і авіарейд 1981 р. ВПС Ізраїлю на Ірак, під час якого знищено ядерний дослідний центр.

За активного сприяння США 11 травня 1985 р. було укладено ізраїльсько-йорданську домовленість про графік та умови поетапних міждержавних переговорів з питання мирного врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту. Передбачалося, що після офіційного визнання Йорданією Ізраїлю до переговорів буде підключено делегацію “внутрішньої” ОВП. Запропонований США "план Рейгана" полягав у створенні в асоціації з Йорданською державою Палестинської автономії, що територіально розмішалася б на західному березі Йордану та в секторі Гази. Початково план відкинули і ОВП, і Ізраїль, однак згодом розпочався період міждержавних консультацій, спрямованих на вироблення прийнятних для всіх сторін конфлікту умов порозуміння. Про підтримку “плану Рейгана” заявив президент Єгипту Хосні Мубарак. Активну участь у підготовці майбутніх переговорів брали прем'єр-міністр Італії Беніто Краксі та прем'єр Британії Маргарет Тетчер. Спільна йордано-палестинська делегація відвідала Париж і Лондон, де провела консультації. Успішний хід мирного процесу було перервано 1 жовтня 1985 р. авіанальотом ізраїльських літаків на штаб-квартиру ОВП у Тунісі. Наступною подією, котра доруйнувала надії на мирне врегулювання в регіоні стало захоплення палестинськими терористами італійського пасажирського судна "Акіле Лауро" в Середземному морі.

У грудні 1987 р. розпочалася “інтифада” — масове народне повстання палестинського населення Ізраїлю та окупованих територій. На заклик ОВП повстанці не використовували зброї, тому акції масової непокори, маніфестації та пікети отримали назву "війни каміння". Ізраїльтяни застосовували проти палестинців водомети, пластикові кулі, сльозоточивий газ, а в деяких випадках і вогнепальну зброю. До квітня 1988 р. у зіткненнях з армією та поліцією загинуло 278 осіб, а понад 7000 було поранено. Ізраїльські власті почали вдаватися до депортації найактивніших учасників "інтіфади", проте повністю придушити повстання не вдалося.

На надзвичайній сесії Національної ради Палестини, що відбулася в Алжирі 15 листопада 1988 р., було проголошено створення незалежної арабської держави Палестина. Ще через місяць без погодження з колегіальними органами палестинського керівництва Я.Арафат оголосив про внесення змін до Палестинської національної хартії в тій частині, що стосувалася невизнання права на існування єврейської держави в Палестині. Визнання ОВП права Ізраїлю на існування змусило США сприйняти ОВП законним учасником переговорів на Близькому Сході і відмовитися від запропонованого раніше "йорданського" вирішення палестинської проблеми.

Переговорний процес був утруднений через діяльність терористичних груп руху "Хамас", які відмовилися підтримати запропонований Я. Арафатом шлях мирного врегулювання. У 1990-1991 рр. ситуація ОВП погіршилася через підтримку організацією агресії Саддама Хусейна в Кувейті. Більшість багатих арабських країн регіону різко зменшила своє фінансування палестинського руху опору. Це змусило Я.Арафата вдатися до прямих переговорів з ізраїльтянами, оскільки позбавлена засобів та дезорієнтована зміною політичного курсу організація почала виходити з-під його контролю.

До того ж у результаті війни в Перській затоці 1990-1991 рр. та загального процесу міжнародної розрядки напруженості, на Близькому Сході виникла цілком нова політична ситуація. За спільною ініціативою США та СРСР у Мадриді в жовтні-листопаді 1991 р. відбувся перший раунд багатосторонньої конференції з питань мирного врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту. Зважаючи на висловлену ОВП підтримку С.Хусейна, на конференцію було запрошено лише кількох поміркованіших членів палестинського руху, які увійшли до складу йорданської делегації. Усталення позицій сторін дало змогу продовжити переговори, що почалися значно швидше після розпаду СРСР та встановлення американського домінування над мирним процесом. Після одинадцяти раундів переговорів у кінці серпня 1993 р. Ізраїль та ОВП досягли угоди про взаємовизнання.

Паралельно після тривалих таємних переговорів під патронатом норвезького міністра закордонних справ Йоргена Хольста, у Вашингтоні було укладено угоду між ОВП та Ізраїлем. Палестинці визнавали за Ізраїлем право на існування, а також відмовлялися від тероризму та інших методів насильницької боротьби. У свою чергу, Тель-Авів визнавав ОВП повноважним представником палестинського народу. 13 вересня 1993 р. Шимон Перес та Абу Мазан у присутності Іцхака Рабина та Ясира Арафата, а також президента США Вільяма Клінтона підписали договір про створення протягом 5-ти років на окупованих Ізраїлем у 1967 р. землях сектора Гази і Єрихона палестинської автономії.

Ліга арабських держав підтримала порозуміння, а Сполучені Штати пообіцяли надати значну матеріальну підтримку палестинцям. У жовтні 1994 р. Йорданія, друга серед арабських країн після Єгипту, підписала з Ізраїлем мирну угоду, що передбачала спільне використання вод Йордану, часткове повернення окупованих у 1967 р. територій та врегулювання питань повернення палестинських біженців із західного берега р. Йордан. Тоді ж під егідою США розпочалися переговори Ізраїлю з Сирією.

Незадоволення ходом мирного процесу виявляли по-екстремістському налаштовані діячі груп "Хамас" ("Мужність"), "Джіхад" ("Священна війна"), група Абу Нідаля та опозиціонери всередині ОВП. В Ізраїлі проти підписання угод протестували релігійні ортодокси та праві екстремісти. У кінці лютого 1994 р. єврейський шовініст Борух Гольдштейн розстріляв у святому для мусульман місці Грот Патріархів у Хевроні 29 палестинців, через що було зірвано графік виведення ізраїльських військ з сектора Гази. За участю США, Росії та Єгипту 4 травня 1994 р. в Каїрі було підписано угоду про обмежену автономію палестинців у секторі Гази та Єрихона. Ще до кінця місяця ця зона перейшла під управління палестинських властей, а ізраїльські війська її покинули. У ході наступних переговорів 28 вересня 1995 р. у Вашингтоні було підписано угоду про передачу під владу палестинців 1/3 земель західного берега Йордану та проведення у січні 1996 р. виборів до Ради Палестинської автономії, в компетенції якої були б усі питання внутрішнього життя, за винятком зовнішньої безпеки. На цих виборах з великою перевагою над конкурентами перемогла ОВП, а президентом автономії в лютому 1996 р. було обрано Я.Арафата. Діячі "Хамасу", бажаючи зірвати процес порозуміння, влаштували на переломі січня та лютого 1996р. у Тель-Авіві та Єрусалимі три вибухи бомб, від яких загинуло кількадесят ізраїльтян.

Поміркована політика ізраїльського керівництва викликала гострий спротив екстремістськи налаштованих членів єврейських ультранаціоналістичних угрупувань. На початку листопада 1995 р, молодий єврейський націоналіст убив І.Рабина, а під час виборів у травні 1996 р., на хвилі незадоволення "капітулянтською позицією" політики міжнаціонального діалогу, прем'єр-міністром країни обрано лідера "Лікуду" Беньяміна Натаньяху. Новий керівник уряду обіцяв згорнути політику поступок палестинцям і навіть пообіцяв відновити розбудову єврейських поселень на Західному березі Йордану. Одразу після виборів було припинено переговори з Сирією. Пізніше під тиском США Б.Натаньяху змушений був переглянути свою політику. Після тривалих переговорів 17 січня 1997 р. ізраїльський прем'єр підписав з Я.Арафатом угоду про графік виведення ізраїльських військ з дальшої частини окупованих арабських земель і про розширення повноважень палестинської автономії. До кінця 1998 р. передбачалося вивести ізраїльські війська з усіх міст Західного берегу за винятком 144 єврейських поселень та єврейських дільниць Хеврону зі святою для юдаїзму Дільницею пророків. Велика частина прихильників Б. Натаньяху розкритикувала цю угоду, оскільки для багатьох євреїв передача арабам Хеврону означала відмову від побудови Великого Ізраїлю в межах біблійних кордонів. У листопаді 1998 р. вступила у дію ізраїльсько-палестинська угода, досягнута у Вай-Плантейшн (США) щодо запровадження палестинської адміністрації на 40 % Західного берега Йордану. Взамін Я.Арафат зобов’язався створити безпеку для євреїв, що мешкають у кібуцах на території автономії.

Свого часу лідери Палестинської автономії оголосили про плановане на 4 травня 1999 р. проголошення повністю незалежної держави Палестина на повернутих ізраїльтянами територіях західного берегу Йордану та сектора Гази. Однак, палестинці скасували своє рішення, зіткнувшись з гострою реакцією з боку ізраїльтян, а також побоюючись перемоги на виборах більш консерва­тивно налаштованого, аніж Б.Натаньяху, кандидата. На виборах переміг соціал-демократ Ієгуда Барак, який одразу оголосив про намір вивести ізраїльські війська з Лівану та сприяти становленню палестинської автономії. Разом з тим, новий уряд поставив палестинцям жорсткі умови продовження співпраці. Тель-Авів виступив з вимогою, щоб палестинці чітко, визначили остаточну мету мирного процесу, маючи на увазі їх відмову від створення власної незалежної держави в Палестині. На жаль, мирний процес урегулювання палестинської проблеми був загальмований з обранням на дострокових виборах до парламенту в березні 2001 р. прем’єр-міністром лідера правого блоку “Лікуд” Аріеля Шарона та втратою Я.Арафатом контролю над ісламістськими й ліворадикальними угрупованнями ОВП, які вдалися до поновлення збройного протистояння з Ізраїлем.



ДЕКОЛОНІЗАЦІЯ КРАЇН ПІВНІЧНОЇ АФРИКИ

1. Проголошення незалежності Лівії. 2. Національно-визвольна війна в Алжирі. 3. Здобуття самостійності Тунісом і Марокко.



1. Друга світова війна призвела до посилення національно-патріотичного руху в країнах Великого Магрибу (Арабського Заходу) – Тунісі, Алжирі, Марокко (власне Магриб), Лівії, Мавританії й Західній Сахарі. Франція, що володіла більшістю з них, була скомпрометована поразками на першому етапі війни і вже не могла зберігати свій контроль над регіоном у незмінній формі. У ході Паризьких мирних переговорів було вирішено, що доля італійських колоніальних володінь в Африці буде розв'язана не пізніше, як упродовж року після введення в дію мирного договору країн-переможниць з Італією. Після того як 15 вересня 1947 р. мирна угода з Італією набрала чинності, було створено спеціальну комісію в складі заступників міністрів закордонних справ США, Британії, Франції та СРСР, що мала вивчити питання подальшого устрою італійських колоній. Після тривалих суперечок навесні 1949 р. вдалося досягти угоди про тимчасове збереження італійської присутності в Тріполітанії, де ще залишалося 43 тис. італійських колоністів, і передачу Кіренаїки та Феццану, з яких італійці майже поголовно виїхали, під управління відповідно Британії та Франції. Однак через супротив СРСР та арабських країн, у яких активно діяли лівійські еміграційні патріотичні організації, цей план не затвердила Генеральна Асамблея 00Н.

Лідер впливового мусульманського релігійно-політичного ордену “сенусійя”, що відіграв провідну роль у боротьбі проти італійських колонізаторів, Саїд Ідріссі одразу ж виступив з вимогою об'єднанім Кіренаїки з Тріполітанією та Феццаном і повної незалежності для всієї Лівії. Його підтримав Єгипет, тому Генеральна Асамблея ООН 21 листопада 1949 р. ухвалила рішення про надання Лівії незалежності після прийняття конституції країни Національними зборами, в яких мали бути представлені Кіренаїка, Тріполітанія та Феццан. Підготовка до проголошення незалежності мала відбуватися під наглядом верховного комісара ООН та спеціальної міжнародної ради. Через рік із представників усіх трьох частин колишньої колонії було скликано Установчі збори, які вирішили проголосити об'єднану країну монархією з федеративним устроєм. Королем Лівії під іменем Ідріса І став емір “сенусійї”, 24 грудня 1951 р. він задекларував створення нової унітарної держави - Об'єднаного королівства Лівії (площа – 1,76 млн. кв. км, населення – 5 млн. чол. на 2000 р.).

Бідна природними ресурсами Лівія, подібно до Йорданії, змушена була зберігати тісний союз з Британією та дозволити розміщення на своїй території її військових баз, взамін Лондон погодився фінансово субсидувати новостворену країну. Згодом угоду про будівництво військових баз уклали з Лівією і США, а з відкриттям нафтових родовищ на поч. 60-х рр. майже ¾ території країни на украй пільгових умовах було віддано під концесії ТНК. Потік нафтодоларів сприяв зміцненню позиції конституційної монархії й дозволяв вирішувати численні соціальні проблеми. Але в надрах багатіючої країни визрівала змова, нитки котрої вели до підпільної організації “Вільні офіцери”, що була створена на зразок єгипетської.

Військовий переворот, здійснений групою молодих офіцерів на чолі з 27-річним капітаном Муамаром Каддафі 1 жовтня 1969 р., виявився раптовим для короля Ідріса, що перебував на лікуванні у Туреччині. Коли король зрозумів, що монархія впала, він відрікся від престолу, емігрував до Єгипту і оголосив, що вважає себе звичайним лівійським громадянином. Там же, в Каїрі, Ідріс помер 25 травня 1983 р. у віці 93-х років. М.Каддафі, екстреміст за натурою, очоливши Раду революційного командування, жорсткою рукою приступив до здійснення радикальних реформ, керуючись при цьому власними уявленнями про благо народу. Свої позиції лівійський лідер виклав у 1973-1979 рр. у “Зеленій книзі”, де намагався переконати співгромадян у тому, що ідеї соціалізму закладені в ісламі й діють через систему прямої народної демократії – джамахірії.

У рамках офіційного курсу на побудову в країні “дійсно соціалістичного суспільства”, що спирається на ісламські цінності, в Лівії була здійснена низка важливих реформ: націоналізовані нафтова промисловість, іноземні банки й компанії, підвищений мінімум зарплати, запроваджена безплатна освіта й медичне обслуговування, обмежена приватна власність на нерухомість, значна частка внутрішньої й зовнішньої торгівлі перейшла до рук держави. У березні 1977 р. була проголошена Соціалістична Народна Лівійська Арабська Джамахірія, офіційно скасовані держава, уряд і політичні партії, парламент у його класичній формі. Правом законодавчої ініціативи були наділені первісні народні зібрання, що об’єднують усе доросле населення країни за територіальним принципом, їхні секретарі й представники громадських організацій щороку збираються на сесії Загального народного конгресу для остаточного формулювання законів. Директиви лідера Революційного керівництва СНЛАД М.Каддафі обов’язкові для виконання.

Спираючись на проголошену в “Зеленій книзі” “третю світову теорію”, лівійське керівництво енергійно підтримувало всі “антиімперіалістичні” збройні партизанські й терористичні угруповання, від палестинських до ірландських, створивши на своїй території бази для їхнього навчання й спорядження. У березні-квітні 1986 р. США, звинувативши Лівію в підтримці міжнародного тероризму, завдали ракетно-бомбових ударів по містам Тріполі, Бенгазі й Сирт. А в листопаді 1991 р. Велика Британія, США і Франція висунули до СНЛАД обвинувачення у причетності її громадян до вибухів американського і французького авіалайнерів у 1988-1989 рр. 31 березня 1992 р. Рада Безпеки ООН запровадила проти Лівії санкції щодо зниження рівня дипломатичного представництва, припинення військово-технічного співробітництва і авіасполучення. Через півтора роки вони були доповнені заморожуванням лівійських авуарів, забороною на експорт до країни окремих видів устаткування для нафтовидобувної промисловості та ін. Ситуацію вдалося частково розблокувати після того, як навесні 2001 р. М.Каддафі дав згоду на те, щоб два лівійці, підозрювані в організації у грудні 1988 р. американського авіалайнера, з’явилися на виїзну сесію шотландського суду в Нідерландах.



2. Успіхи національно-визвольного руху в Індокитаї, а також загальне падіння престижу Франції активно вилинули на розгортання алжирського національно-визвольного руху. У 1949 р. в Каїрі було створено штаб національно-патріотичного руху. Алжирський революційний комітет під керівництвом Ахмеда Бен-Белли підтримував дружні стосунки з арабськими прокомуністичними організаціями. У 1954 р. алжирські патріотичні сили створили Фронт національного визволення, який також очолив Ахмед Бен-Белла, уряд Єгипту надав алжирським патріотам зброю та фінансову допомогу. Силам повстанців протистояли 30 тис. солдат та жандармів, розквартированих у країні, важливим був і той момент, що саме в Алжирі, а Сідді-бель-Аббес, знаходилася штаб-квартира Іноземного легіону. Європейські колоністи становили 11% населення Алжиру і займали ключові посади в його господарстві. Алжир вважався частиною національної території Франції, тому більшість європейських поселенців не допускали навіть думки про його незалежність.

Антифранцузьке збройне повстання почалося в ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1954 р., одразу в кількох районах країни. Повстанці атакували військові та поліцейські казарми, а також здійснили напади на білих колоністів. На думку радикальних діячів ФНВ, необхідно було "пролити таке море крові, якого б уже нічим не можна було засипати". У зв'язку з такою агресивною позицією арабів, а також тим, що більшість французів сприймала Алжир як невід'ємну частину Франції, війна швидко набрала винятково жорстоких форм. У багатьох випадках французи вбивали не лише озброєних повстанців, але й підозрюване в співпраці з ними мирне населення. До 1960 р. алжирці втратили лише вбитими близько 250 тис. осіб. У свою чергу, повстанці відповідали не менш кривавими акціями проти французького населення країни.

У 1955 р, бажаючи ліквідувати бази повстанського руху французи почали створювати в сільській місцевості "смуги ізоляції". З цих районів виселяли все населення, нищили розташовані там криниці й іншу соціальну інфраструктуру. Для припинення поставок зброї з Тунісу вздовж кордону французи збудували 300-кілометрову систему контрольних та оборонних споруд під назвою “лінія Моріса”. На вимогу генерал-губернатора Алжиру Жака Сустеля кількість задіяних до антипарти-занських дій військ була збільшена до 225 тис. солдат та офіцерів. Ефективним виявилося організоване за допомогою вертольотів патрулювання охоплених повстанням районів. Зазнавши поразки в сільській місцевості, алжирські повстанці вдалися до нової тактики "війни в місті". Головним форпостом ФНВ стала Казба — арабські квартали столиці країни. Повстанці розпочали "бомбову війну", влаштовуючи вибухи в кав'ярнях, трамваях і кінотеатрах. Просто на вулиці траплялися напади на колоністів та запідозрених у співпраці з ними арабів.

Незважаючи на великі фінансові видатки, з якими було пов'язано продовження війни, метрополія не мала наміру відмовлятися від свого володіння, особливо після відкриття 1956 р. у Сахарі нафтових родовищ. Але попри постійну тактичну перевагу, французькі війська в Алжирі зустрілися з невдачами стратегічного характеру. Як і під час "брудної війни" в Індокитаї, в метрополії піднялася хвиля громадського осуду війни та методів її ведення. Щоб захиститися від звинувачень, військові вдавалися до розпачливих пропагандистських кроків. Бажаючи продемонструвати журналістам відсутність довготривалих наслідків тортур електричним струмом, що були основним методом допиту полонених партизанів, генерал Массю, а згодом і численні офіцери його дивізії добровільно піддавали себе аналогічним тортурам. Однак ця акція викликала ще більшу критику армії, особливо із середовища лівоорієнтованої інтелігенції. Вельми негативного розголосу війна набрала на міжнародній арені. США були незадоволені перекиданням до Африки значних контингентів французьких військ, що послаблювало стратегічні тили НАТО. З постійними протестами проти французької політики в Алжирі виступали арабські та азійські країни, лише з великими труднощами Франції вдалося уникнути винесення Генеральною Асамблеєю ООН рішення, яке б засуджувало алжирську війну.

Побоюючись державного перевороту, президент Французької республіки Рене Коті у травні 1958 р. звернувся до генерала Шарля де Голля з пропозицією очолити країну й своїм авторитетом покласти край міжфранцузьким уособицям. Прихильники війни за Алжир до переможного кінця з надією сприйняли прихід до влади Ш. де Голля, однак уже під час першого свого візиту до колонії па початку червня 1958 р. генерал висловився за зрівняння в правах усіх мешканців країни, незалежно від їхнього расового чи етнічного походження, і проведення конституційного референдуму. На референдумі, що відбувся 28 жовтня 1958 р., більшість населення колонії проголосувала за план збереження Алжиру в складі Франції з одночасним розширенням прав місцевого населення. Французький уряд запропонував широкомасштабний план економічної розбудови Алжиру, зокрема, передбачалася передача значних земельних угідь арабам, будівництво житла та створення робочих місць.

Переживши еволюцію своїх поглядів, Ш. де Голль наприкінці 1959 р. схилився до думки мирним шляхом передати владу над Алжиром представникам корінного населення. 29 січня 1960 р. він підтвердив право Алжиру на самовизначення, а в червні того ж року розпочав франко-алжирські переговори. Через дискусійні питання щодо визначення майбутнього статусу колишньої колонії 8 січня 1961 р. було проведено загальнонаціональний референдум з алжирського питання. За незалежність висловилися понад 65% учасників опитування в Алжирі та 75% - у самій Франції. Дізнавшись про результати референдуму, незадоволені офіцери французької армії створили Організацію секретної армії, яка здійснила 21 квітня 1961 р. спробу державного перевороту в Алжирі. На заклик генералів-бунтівників відгукнулося лише кілька підрозділів парашутистів та частина Іноземного легіону. "Заколот генералів" вороже зустріли солдати строкової служби, які відмовилися приєднатися до збунтованих елітних спецпідрозділів. Перекинувши з метрополії до Алжиру свіжі підкріплення, після триденних боїв уряд придушив заколот. Було заарештовано більшість причетних до змови генералів, а ОАС, у свою чергу, організувала у наступні роки 13 замахів на життя президента Ш. де Голля, якого вважали персонально відповідальним за втрату Францією Алжиру.

Повномасштабні переговори про надання Алжиру незалежності розпочалися а Евіані 18 травня 1961 р. Через постійні суперечки їх було перервано. Після тривалої перерви 18 березня 1962 р. сторони підписали кінцевий документ, що передбачав проведення в Алжирі 1 липня того ж року референдуму з питання проголошення незалежності. На референдумі 90% учасників проголосувало за відокремлення від Франції, але водночас Алжир погодився на трирічний перехідний період, упродовж якого Париж зберігав на його території свій військовий контингент, колоністи отримували подвійне громадянство з правом подальшого вибору між французьким та алжирським, французи фінансували економічні програми відбудови країни. Важливим був пункт про спільну розробку нафтових родовищ у Сахарі.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   19


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка