Додаток 3 Літературно-музична композиція «Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття»



Скачати 102.33 Kb.
Дата конвертації14.01.2018
Розмір102.33 Kb.

Додаток 3
Літературно-музична композиція
«Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття»
(відкритий виховний захід до 200-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка)
f:\герасимець\sam_1428.jpg

1.Благословен той день і час,

Коли прослалась килимами

Земля, яку сходив Тарас

Малими босими ногами.

Земля, яку скропив Тарас

Дрібними росами-сльозами.

2.Він був сином мужика і став володарем в царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим.

3.Доля відміряла йому коротке життя – 47 років, 24 з яких він прожив кріпаком, 10 літ він томився під російською солдатською муштрою, але для волі України зробив більше, ніж 10 переможних армій.

4.Щовесни, коли тануть сніги

І на рясті просіє веселка,

Повні сил і живої снаги

Ми вшановуєм пам`ять Шевченка!

5. Благословення най буде година,

І тая хата, і село,

ЩоУкраїні принесло

З великих найбільшого сина.

6.1814 року в ніч з 8 на 9 березня за новим стилем перед світанком у селі Моринцях на Звенигородщині , у хаті Григорія Шевченка , кріпака пана Енгельгардта, блимнув у вікні єдиний на все село вогник: то народилась для пана нова кріпацька душа, а для України – великий співець Тарас Шевченко.

7. В похилій хаті край села

Над ставом чистим і прозорим

Життя Тарасику дала

Кріпачка-мати, вбита горем.

8. Там матір добрую мою

Ще молодою у могилу

нужда та праця положила.

Там батько, плачучи з дітьми

( А ми малі були та голі),

Не витерпів лихої долі –

Умер на панщині!.. А ми

розлізлися межи людьми,

Мов мишенята…

9.За віруванням наших предків душа матері бачить і з того світу поневіряння своєї дитини, мучиться і страждає разом із нею. Але в такому разі мати Тараса не раз відчувала і радість, коли слово її сина повертало до життя закам`янілі й омертвілі душіі колись , і нині живучих.

10. Якби ти знала, як твій син

І возвеличить, і освятить

Усе, чого торкнеться він,

Але найперше – слово «мати»!

І ти живеш в його словах

Святая мати свого сина!

Бо колихала на руках

Майбутнє рідної Вкраїни.

В сльозах, в неволі, між рабів

Дала йому ти ум великий,

І вільну думу, й гордий спів,

І правду Божу сонцелику.

11. Спасибі, рідна! Я тобі

Через віки вклоняюсь низько.

Благословенна ти в журбі

Й твоя вербовая колиска.

Крізь тьму віків у дикій млі

Освітить правду слово сина:

Найвища радість на землі –

У мирі мати і дитина.

12. Ще з дитинства Тараса вабила краса рідного краю. У мандрах міцно вкорінювалась у хлопчикові любов до України, передана від народження з молоком матері, батьківською мовою, з оповідями діда про славну героїчну старовину, з піснями, які так любив слухати й співати.

(пісня «По діброві вітер віє»)

f:\герасимець\sam_1453.jpg

Сценка 1


Мати: Уже й вечір, ніч от-от настане, а нашого Тарасика ще й досі нема. (до Катрі) Катре, йди-но пошукай його.

Заходить сусід.

Сусід: Вечір добрий вам, сусіди!

Мати: Доброго вечора й вам. (сусід вмощується на лаву поряд з батьком)

Сусід: Зайшов погомоніти з вами перед сном, а ви ще, мабуть, й не вечеряли?

Мати: Та нам оце такий клопіт, що вечеря не у вечерю: хлопець наш десь дівся. Зранку як пішов, то ще й досі немає, вже й обшукали всюди – як у воду впав.

Сусід: Нічого, знайдеться. Може, заснув десь у бур`янах. Такий лобатий не пропаде!

Катря (вбігає): Мамо, тату, дивіться! Ось наш волоцюга, з чумаками прийшов.

Сусід (встає): А й справді він, Тарас. (заходить Тарас)

Батько (встаючи): Де ж це ти був?

Тарас: У полі був та й заблудив…

Мати: Ех ти, приблудо! Весь день у мандрах, ще й не їв, мабуть, нічого. Ходи-но в хату вечеряти. (мати, Тарас, Катря виходять. на сцені сусід, батько, дід)

Сусід (до батька): Ох, дав Бог неділеньку святу, то хоч трохи одпочинемо.

Батько: Еге ж, а від завтра знову на панський лан спину гнути до пізньої ночі. Хіба тут одпочинеш? Та пани все б нові укази видумували, аби людей у більше ярмо затягти.

Мати (заходить): Ви тільки-но послухайте, що наш малий вигадує! І старий не додумає того збрехати: каже, бачив залізні стовпи, що підпирають небо, і ті ворота, куди сонце заходить на ніч. Ой, що з нього буде?

Сусід: Усі на нашому кутку кажуть, що з вашого Тараса щось добряче вийде (до діда) Діду, розкажіть-но нам про Коліївщину та Залізняка й Гонту. (виходять Тарас і Катря, сідають коло діда) Ви, кажуть теж були в гайдамаках.

Дід: Еге ж! Гайдамаки! Ото були люди!

Хвалилися гайдамаки,

На Умань ідучи:

«Будем драти, пане-брате,

З китайки онучі»

От якби знов та на панів, та за волю!

Батько: Тарасе, А ти чого не йдеш спати?

Дід: Та хай уже слухає, виросте – розкаже своїм дітям і онукам.

Тарас: Сини мої, гайдамаки!

Світ широкий, воля.

Ідіть, сини, погуляйте,

Пошукайте долі.

Дід: Була колись шляхетчина, вельможная пані,

Мірялася з москалями, з ордою, султаном…

Було колись… Та що не минає?

Було шляхта, знай, чваниться, день і ніч гуляє.

Розбрелися ляхи і по Україні

Руйнували, мордували, церквами топили…

А тим часом гайдамаки ножі освятили.

Тарас: Мандрували гайдамаки лісами-ярами,

А за ними наш Ярема з дрібними сльозами…

Сценка 2


Ярема: У гаю-гаю вітру немає.

Вийди, серденько, зіроньки сяють.

Вийди, голубко, та й поворкуєм,

Бо я далеко сю ніч помандрую. (виходить Оксана)

Серце моє, зоре моя, де це ти зоріла?

Оксана: Я сьогодні забарилась:

Батько занедужав, коло нього поралася…

Ярема: А мене й байдуже?

Оксана: Який-бо ти, єй же Богу?

Ярема: Не плач, серце, я жартую…

Оксана: Жарти…

Ярема: Бач, Оксано, я жартую,

А ти й справді плачеш.

Ну, не плач же, глянь на мене:

Завтра не побачиш.

Завтра буду я далеко-далеко, Оксано.

Завтра вночі в Чигирині свячений достану.

Оксана: То тоді й забудеш, може, ти мене, Яремо?

Ярема: Ні, я не забуду! Хіба можна тебе забути?

Хіба краща є за тебе? Кращої немає.

Ні на небі, ні за небом, ні за синім морем.

А поки прощай, Оксано, жди, я повернуся.

Не сумуй, а виглядай – я не забарюся.

Укупочці жити будем, як волю добуду. (виходять)



(пісня «Вітре буйний»)

13.Доля переслідувала Тараса Шевченка в житті, скільки могла, та не зуміла перетворити золота його душі в іржу, а його любові до людей – у ненависть та погорду. Доля не шкодувала йому страждань, але й не пожаліла творчих утіх, що б`ють із здорового джерела життя.

14.Тарас Григорович був усебічно обдарованою людиною: геніальний поет, видатний живописець, цікавий прозаїк і неординарний музика. Шануємо його і як мислителя-філософа, великого гуманіста, просвітителя.

15.Свого часу письменник Степан Васильченко писав про Тараса Шевченка: «Життя нашого поета таке дивне, що, слухаючи про нього, можна було б сказати, що це легенда.»

16.До болю щемливо писав про свою долю і сам поет:

Ти не лукавила зо мною,

Ти другом, братом і сестрою

Сіромі стала. Ти взяла

Мене, маленького, за руку

І в школу хлопця одвела

До п`яного дяка в науку

«Учися, серденько, колись

З нас будуть люде,» - ти сказала.

А я й послухав, і учивсь,

І вивчився. А ти збрехала!

Які з нас люде? Та дарма!

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою…

f:\герасимець\sam_1438.jpg

17.Шевченкова муза – то доля самої України. Упродовж усього свого свідомого життя - з малих літ і до останку – гріла й спопеляла поета віддана, гаряча любов до знедоленого рідного краю. Нею пройняті кожне слово, кожен рядок його безсмертних творів.

18.Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу.

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю!

19.Любітеся, брати мої,

Україну любіте.

І за неї, безталанну,

Господа моліте.

20.Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні,

Чи хто згадає, чи забуде

Мене в снігу на чужині –

Однаковісінько мені.

Та не однаково мені,

Як Україну злії люде присплять,

Лукаві, і в огні її окраденую збудять.

Ох, не однаково мені!

21.Україна… Скільки в цьому слові смутку і жалю. Україна – це тихі води і ясні зорі, земні сади і білі хати, лани золотої пшениці, медовії та молочнії ріки. ( пісня «Зоре моя вечірняя»)

22.Кращого немає нічого в Бога,

Як Дніпро та наша славная країна.

Схаменіться, недолюди, діти юродиві.

Подивіться на рай тихий, на нашу країну.

Полюбіте щирим серцем велику руїну.

23.Світе тихий, краю милий! Моя Україно!

За що тебе спльондровано? За що , мамо, гинеш?

24.Лише тричі пощастило побувати Шевченку на Україні. 1859 року він востаннє приїхав в Україну. Ходив кручами Канева, мріяв оселитися біля свого улюбленого Дніпра. Не судилося.

25. По довгій неволі хотів тут віку дожити,

На княжій горі, над коханим своїм Дніпром.

Вже так натомився за краєм своїм тужити,

Що вірші, здавалось, ридають уже під пером.



( пісня «Реве та стогне Дніпр Широкий»)

26. Було колись - в Україні ревіли гармати.

Було колись – запорожці вміли панувати.

Панували, добували і славу, і волю.

Минулося, - осталися могили на полі.

27. Панувала і я колись

На широкім світі,

Панувала…Ой, Богдане!

Нерозумний сину!

Подивись тепер на матір,

На свою Вкраїну…

28. Так сміються з України стороннії люди,

Не смійтеся, чужі люде!

З-під руїни встане Україна,

І розвіє тьму неволі,

Світ правди засвітить.

І помоляться за неї невольничі діти.

29. І на оновленій землі

Врага не буде, супостата.

А буде син, і буде мати,

І будуть люде на землі.

30. Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине.

От де, люде, наша слава,

Слава України!

31. Заросли шляхи тернами

На тую країну,

Мабуть, я її навіки

Навіки покинув.

Мабуть, мені доведеться

Читати самому

Оці думи? Боже милий!

Серденько холоне,

Як подумаю, що, може,

Мене похоронять

На чужині, - і ці думи

Зо мною сховають!

І мене на Україні

Ніхто не згадає!

(пісня «Думи мої, думи мої»)

32. З домовини, довіку ранимої,

Над владиками світу встаю.

І до вас промовляю, сини мої,

Не проспіть Україну мою!

В казематах я гибів недарма,

І в могилу дочасно зійшов,

Щоб ніколи російська казарма

Не топтала наш геній і кров.

І нарешті, ковтнувши свободи,

Не втішайтесь дарами в раю.

Я прошу тебе, гнаний народе,

Не проспи Україну мою!

34. Ми є нащадками славного Тараса.

Його терни торкнулись і наших тіл.

Народ возвести в націю – не в расу

Огненним словом Велетень хотів.

35. Встеляймо кручу пам`яті щоденно

Освяченими вітами верби.

Держава наша буде суверенна,

Коли з колін піднімуться раби.

36. Його надії нашими хай стануть,

Його поезії віллються в нашу кров.

І злоба, і ненависть, наче лід, розтануть,

І ручаями задзвенить любов.

37.Гей, у нашім краї, де степи і гори,

Серце Кобзареве із людьми говорить.

Пісня соколина гордо лине в маси.

В рідній Україні славимо Тараса!

38. На Дніпрі й Карпатах чути величаву

Думу ту крилату, що Тараса славить.

Чуєш нас, Тарасе, ми – твої онуки,

За твоїм наказом волю взяли в руки.

39. Гей на Україні сонечко ласкаве.

Ми під небом синім всі поета славим.

Працею вшануєм, піснею прикрасим.

Рідний дім будуєм з іменем Тараса.

40. Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття,

І голос твій нам душу окриля.

Встає в новій красі, забувши лихоліття,

Твоя, Тарасе, звільнена земля.

41. У росяні вінки заплетені суцвіття.

До ніг тобі , титане, кладемо.

Ми чуємо тебе , Кобзарю, крізь століття,

Тебе сучасником звемо.

42.Сонце правди осяває

І Дніпро, і кручі.

І тебе в сім`ї великій,

В сім`ї вольній, новій

Ми врочисто споминаєм



Своїм вдячним словом!

(пісня «Заповіт»)

f:\герасимець\sam_1458.jpg



Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка