Доцент кафедри загальної психології та психодіагностики Рівненського державного гуманітарного універститету, кандидат психологічних наук, м. Рівне життєкомпетентність як спосіб виходу із екзистенційних криз особистості



Скачати 146.41 Kb.
Дата конвертації08.01.2019
Розмір146.41 Kb.


Демчук О.О., доцент кафедри загальної психології та психодіагностики Рівненського державного гуманітарного універститету, кандидат психологічних наук, м.Рівне
ЖИТТЄКОМПЕТЕНТНІСТЬ ЯК СПОСІБ ВИХОДУ ІЗ ЕКЗИСТЕНЦІЙНИХ КРИЗ ОСОБИСТОСТІ

У статті розкрита категорія компетентності. Компетентнісно спрямована освіта може стати стрижневою інноваційною домінантою сучасної модернізації за рахунок внесення фрагментів соціальних практик в освіту й активне залучення педагогів, громадськості до визначення ключових життєвих компетентностей. Мова йде, по-перше, про те, як якомога раніше визначити ті сфери діяльності, в яких дитина може досягти максимальної компетентності; по-друге, як перебудувати школу з екстенсивної моделі предметно-зорієнтованого «знання» на інтенсивну модель формування життєвої компетентності.

Ключові слова: життєва компетентність, суб’єкт, компетентний, компетентність, самоактуалізація, екзистенціалі́зм.

In the article the category of competence. A competency directed education can become the dominant core of modern innovative modernization by introducing fragments of social practices in education and active involvement of teachers and the public to identify key life competencies. It is, first, how early to identify those areas in which the child can achieve maximum competence; secondly, how to rebuild the school with extensive object-oriented model of "knowledge" intensive behavioral model of competence.



Key words: Life Competence, the subject, competent, completeness, self-actualization, existentialism.
Категорія компетентності є одним із фундаментальних понять сучасної науки. Необхідно зазначити, що розуміння феномену людської компетентності розвивалося поступово, разом з накопиченням філософських та психологічних знань про людину та оточуючий її світ. Як зазначає І. Тараненко, поняття «компетентність» знаходиться нині в епіцентрі світової думки, оскільки воно розкриває якісно нові перспективи і життєві результати освітньої діяльності. В основі концепції компетентності лежить ідея виховання компетентної людини та працівника, який не лише має необхідні знання, професіоналізм, високі моральні якості, а й уміє діяти адекватно у відповідних ситуаціях, застосовуючи ці знання і беручи на себе відповідальність за певну діяльність (І .Єрмаков).

Проблема кризових станів є надзвичайно важливою на сучасному етапі розвитку суспільства, що пов’язано з умовами суспільного життя, які все більш ускладнюються. Вони ставлять людину у ситуацію вибору життєвої позиції, вимагають від особистості розкриття своїх можливостей, збереження цілісності свого внутрішнього світу і його вдосконалення в гармонії з собою, іншими людьми і життям в цілому.



Аналіз останніх досліджень. Представники різних напрямів в психології вказували на значущість в житті особистості кризових ситуацій, пов’язаних з переосмисленням своєї життєвої позиції, що знайшло відображення в розумінні кризової ситуації як такої, що потенційно формує відповідальну, наділену сенсом життєву позицію (Ф.Є. Василюк, Д.О. Леонтьєв, Т.М. Титаренко, Л.В. Сохань, Д. Б’юдженталь, А. Ленгле, В. Франкл, І. Ялом, А.М. Дорожевець, С.В. Кривцова, С. Левін, Н.Д. Левітов, А.В. Ляшук, Н.М. Пилипенко, В.М. Ямницький), котра спирається на гуманістичні цінності.

Виділення невирішених частин загальної проблеми та формування цілей статті.

  1. Здійснити теоретичний аналіз підходів до вивчення життєкомпетентності.

  2. Розкрити психологічні особливості екзистенційних криз особистості.

Метою статті: осмислити і пізнати буття, відкрити таємницю життя людини, її прагнень, життєвого досвіду. На цій основі повинна формуватись психологія компетентної, відповідальної людини.

Виклад основного матеріалу досліджень. Найбільшого розвитку та поширення ідей екзистенціалізму здобули у Німеччині, Франції, Італії, частково – Японії. Засновником філософії екзистенціалізму вважають німецького філософа М. Хайдеггера (1889-1976). Присутній був у М. Хайдеггера і інший, принипово важливий для екзистенціалізму момент: розглядати людину не ззовні, не як об’єкт спостереження та вивчення, а із середини її феноменального світу. За М. Хайдеггером, існує принципова відмінність між людиною та іншими речами і явищами: коли ми питаємо про якусь річ, нам вказують на деяку іншу. Але коли ми питаємо про людину, то у якому б відношенні вона не перебувала, вона ніколи не виходить із самого цього відношення, перебуваючи у його центрі, тобто всі людські відношення замикаються на неї. Звідси випливає два наслідки:

1) людина є буттям, у самому становищі якого завжди стоїть питання про її буття, або ж її буття завжди постає під знаком запитання;

2) людина є отвором у бутті у тому сенсі, що лише їй відкрите буття як таке, лише вона може ставити питання про буття та небуття. Всі людські відношення передбачають буття, бо все, що б не постало перед нами, фіксується перш за все як те, що є. Проте саме буття не стоїть перед людиною у вигляді якогось окремого об’єкта, воно лише присутнє у будь-якому відношенні до будь-якого об’єкта, як модус цього відношення або як нескінченний та недосяжний горизонт людської предметності: коли ми рухаємося, ми бачимо, що горизонт є ось там, де ота вежа, але коли наближаємося до вежі, горизонт знову опиняється попереду. Таким чином, буття постає перед нами як рух в часі. Хайдеггер стверджує, що забігаючи наперед та плануючи свої дії, людина врешті бачить попереду одну свою неминучу можливість – смерть. Смерть – природне та логічне завершення буття, лише вона надає людському життєвому блуканню завершення, а, отже, і сенсу. Проте людей вона лякає, бо за відсутністю нових можливостей вони бачать лише порожнечу. Під тиском страху смерті людина починає гарячково завантажувати себе різними повсякденними справами, входить у «стурбоване» ставлення до всього і перетворюється на «Воно» – дещо середнє та посереднє, бо прагне «жити як всі». Фактично, людина є «вартовим буття», «при-бутті-перебуванням», тобто унікальною демонстрацією можливих виявлень буття, але страх смерті веде її до зради своїй унікальності. Що можна протиставити такому тиску повсякденності та видобутку життєвого простору? – На думку М. Хайдеггера,   тільки гідне мислення, мислення на межі буття та небуття.

На відміну від М. Хайдеггера, який розглядав людину у фундаментальній єдності із буттям, французький екзистенціалізм Ж.-П. Сартр зосередився виключно на людині, її внутрішньому самовідчутті та переживанні свого буття. Сартр також виходив із ідеї феномена, із факту початкової наданості нам того, що врешті ми називаємо світом. Проте цей початковий феномен миттєво починає трансформуватися нашою свідомістю, бо саме вона його членує, визначає, ставить у певні відношення, тобто піддає певним запереченням. За Сартром, людина є таким буттям, через посередництво якого у світ приходить ніщо; поза людиною, в природі, одне буття завжди переходить в інше, а для людині існує як буття, так і небуття. Це значить, що людина не живе лише наявним та наданим, а це, у свою чергу, значить, що вихідною властивістю людини є свобода. Саму себе, як реальність, людина також віднаходить у цьому світі, тому існування передує сутності, а ось останню, власну сутність, людина створює через свободу та вибір. За Сартром, не існує сили, яка б змусила людину діяти (чи жити) тільки певним чином; у кінцевому підсумку, щоб не відбувалося, людина сама обирає, що прийняти, що відкинути, куди далі рушити у житті. Смерть Ж.-П. Сартр оцінює негативно, як припинення вибору та свободи. Але він також вважає її суттєвим чинником життя. Чому люди не реалізують своєї свободи? Є дві цьому причини: 1) страх смерті змушує людину ховатися від неї, живучи «як всі»; 2) свобода вимагає відповідальності, бо коли ти дієш від себе, а не за вказівкою чи не так, як всі, треба мати сміливість взяти на себе відповідальність за всі можливі наслідки таких дій.

Інший французький філософ-екзистенціаліст і також знаменитий письменник А. Камю (1913-1960) створив свій варіант філософського осмислення переживання людиною свого буття; його філософія змальовувала буття людини як “буття в абсурді”, причиною якого поставала уся ситуація самовідчуття людини сучасної цивілізації. Ця людина зреклася абсолютів, але якщо б і хотіла в них вірити, все одно ніде їх не знаходить. А. Камю ностальгічно пише про те, що відкриття серед всіх мінливостей сущого якогось єдиного закону, який би пояснив як дійсність, так і людське мислення, привело би людство до такого блаженства, якого воно ще не відало. Але такого закону немає, а у відносному світі будь-які принципи стають також відносними: все втрачає виправдану міру, а, отже, панує абсурд. Але в ситуації абсурду є все ж дещо відносно стале – це сама людина. Людині в цьому світі немає на що сподіватися, окрім себе самої,   так філософія А. Камю із песимістичного абсурдизму переходить у трагічний оптимізм. Так, людині немає на що сподіватися, проте в самій собі вона може знайти силу протистояти абсурду, відносності, безнадії. Тому в своєму есе про Сізіфа філософ пише, що єдиним найпершим питанням філософії може бути лише питання про самогубство, яке він формулює так: чи варте життя того, щоби бути живим? – Це питання кожна людина може вирішити лише сама наодинці із собою. В знаменитому романі «Чума» А. Камю описує цілу низку героїв, які, не знаючи, звідки та чому нагодилась на місто чума, не знаючи, чи зможуть вони її перебороти та вижити, діють усупереч безнадії, покладаючись виключно на своє внутрішнє відчуття життя.

Треба сказати, що окреслені ідеї основних представників екзистенціалізму мали великий вплив на громадську думку середини та другої половини ХХ ст., на мистецтво, навіть політику. Ця філософія справді поставили людину обличчям до найперших питань життя, зробивши внутрішній світ людини єдиним вихідним пунктом для розуміння всіх аспектів життя. В кінцевому підсумку ця філософія закликала людину бути гідною своїх власних якостей, боротися за свою гідність та збереження своєї індивідуальності.

Визначальні риси екзистенціалізму:


  • на перше місце висуваються категорії абсурдності буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті;

  • особистість має протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «іншому», адже всі вони нав'язують їй свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали;

  • поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів;

  • вищу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистості;

  • існування людини тлумачиться як драма свободи;

  • найчастіше в художніх творах застосовується прийом розповіді від першої особи [16, с.87].

Екзистенціалізм підкреслює, що людина відповідає за свої дії лише тоді, коли діє вільно, має свободу волі, вибору і засобів їхньої реалізації. Формами прояву людської свободи є творчість, ризик, пошук сенсу життя, гра.

Екзистенціалізм також розглядають і в ширшому значенні: як умонастрій з притаманними йому спільними світоглядними мотивами. Ним переймається значна частина філософів та письменників XX ст., зокрема, французи Андре Жид, Альбер Камю, Андре Мальро, Жан Ануй, Жан-Поль Сартр, Борис Віан, англійці В. Ґолдінґ, А. Мердок,Дж. Фаулз, німці Г. Е. Носсак, Альфред Дьоблін, американці Н. Мейлер, Дж. Болдуїн, іспанець Мігель де Унамуно, італієць Діно Буццаті, японець Кобо Абе. Характерні для екзистенціалізму умонастрої та мотиви спостерігаються також у творчості Ф.  Достоєвського, Ф.  Кафки, Р.-М. Рільке, Т. С. Еліота, Р. Музіля.

Проблеми сенсу життя традиційно вважаються предметом філософії. Філософи вирішують питання про те, що є сенс людського життя, яким він має бути. Філософія звертає свою увагу на зміст сенсу. Однак поза її увагою залишаються інші аспекти: як і за яких умов, відбувається набуття, зміну і втрата сенсу життя, які функції він виконує, і яке місце він займає в структурі особистості. Іншими словами, філософія не займається розглядом сенсу у відриві від його змісту. Ця частина є предметом психології.

У рамках готівкової системи психологічних наук поки немає чітко окресленої спеціальної дисципліни, яка орієнтувалася б на строго життєво-смислові проблеми (частина таких бере на себе теорія мотивації, яка розглядає всю ієрархію мотивів   від біологічних до ідеологічних). Тому проблемою сенсу життя займається окрема школа   екзистенційна психологія. [8]

Саме поняття «екзистенція» у дослівному перекладі означає «виникнення», «поява», «становлення». Це точно відбиває суть всього екзистенціалізму   не тільки в психології та психотерапії, а й у філософії, мистецтві, літературі і т.д. У ньому головним є не людина як статичний набір характерологічних та особистісних якостей, форм поведінки, психодинамічних механізмів, а як істота, постійно виникає, стає, тобто існуюче.

Екзистенційний напрям в психології виникло в Європі в першій половині ХХ століття на стику двох тенденцій: з одного боку це незадоволеність багатьох психологів і терапевтів панували тоді детерміністськими поглядами і установкою на об'єктивний, науковий аналіз людини, з іншого боку це потужний розвиток екзистенціальної філософії, яка виявляла великий інтерес до психології і психіатрії. У результаті в психології з'явилося нова течія - екзистенціальне, представлене такими іменами як Карл Ясперс, Людвіг Бинсвангер, Медард Бос, Віктор Франкл. Вплив екзистенціалізму на психологію не обмежилося появою власне екзистенціального напрямку   дуже багато психологічних школи в тій чи іншій мірі асимілювали ці ідеї. Особливо сильні екзистенційні мотиви у Е. Фромма, Ф. Перлса, К. Хорні, С. Л  Рубінштейна та ін [4]. Такі поняття як «Я», життєвий шлях, доля, цінності, сенс (в тому числі сенс життя), світогляд не монополізовані екзистенціальним напрямком, а отримують досить розгорнуту трактування і концептуальне наповнення в інших підходах, з інших теоретичних позицій.

Отже, екзистенціальна психологія вивчає:

1) проблеми часу, життя і смерті;

2) проблеми свободи відповідальності і вибору;

3) проблеми спілкування, любові і самотності;

4) проблеми пошуку сенсу існування.

Головний предмет екзистенціальної психології   сенс людського життя, умови його набуття, зміни та втрати. [8].

Вершинами екзистенціальної психології на сьогоднішній день є загальнопсихологічні теорії та методологічні основи психологічної практики, розроблені на основі філософії екзистенціалізму такими авторами як Віктор Франкл, Ролло Мей, Джеймс Бьюджентал (James Bugental) [5].

Сенсом не може бути насолода, тому що воно лише внутрішній стан людини, за тією ж логікою особистість не може прагнути до щастя, вона може лише шукати причини для щастя. «Під екзистенційно-аналітичним кутом зору, - на відміну від психоаналітичного   вона прагне не до насолоди, а до цінностей» [2]. Франкл вводить уявлення про цінності, кристалізуватися в результаті узагальнення типових ситуаціях, з якими людству довелося стикатися в історії. Це дозволяє узагальнити можливі шляхи, за допомогою яких людина може зробити своє життя осмисленим: по-перше, за допомогою того, що ми даємо життя (в сенсі нашої творчої роботи), по-друге, за допомогою того, що ми беремо від світу (в сенсі переживання цінностей), по-третє, за допомогою позиції, яку ми займаємо по відношенню до долі, яку не в змозі змінити. Відповідно виделются три групи цінностей: 1) цінності творчості, 2) цінності переживання, 3) цінності відносини.

1) Основним шляхом реалізації творчості є праця. Сенс праці людини полягає насамперед у тому, що людина робить понад свої приписаних службових обов'язків, що він привносить як особистість у свою роботу. 2) З числа цінностей переживання Франкл детально зупиняється на любові, яка володіє величезним ціннісним потенціалом. Любов   це взаємини на рівні духовного, смислового виміру, переживання іншої людини в його неповторності і унікальності, пізнання його глибиною сутності. Однак і любов не є необхідною умовою або найкращим варіантом осмислення життя. Індивід, який ніколи не любив і не був любимим, тим не менш може сформувати своє життя дуже осмисленим чином [1, с.8]. 3) До цінностей відносини людині доводиться вдаватися, коли він виявляється у владі обставин, які він не в змозі змінити. Але за будь-яких обставин людина вільна зайняти осмислену позицію по відношенню до них і надати своєму стражданню глибокий життєвий сенс.

Людина несе відповідальність за здійснення унікального сенсу свого життя.

Життєва компетентність особистості у вітчизняних дослідженнях розглядається як: особистісна якість; сукупність відповідних компетенцій; певний набутий рівень розвитку знань, умінь та навичок. Включає уміння: розв’язувати найрізноманітніші життєві проблеми; отримувати й аналізувати інформацію; критично аналізувати її, приймати рішення; оцінювати соціальні наслідки дій; працювати в групі; розробляти й виконувати контракти; включатись у проекти, організовувати свою роботу, використовувати нові інформаційні технології, проявляти стійкість перед труднощами, знаходити нові рішення. Поняття компетентності інтегрує в собі складові: когнітивну, мотиваційну, етичну, соціальну, поведінкову тощо. Життєву компетентність дослідники розглядають як детермінанту саморозвитку, самореалізації, самоактуалізації, життєтворчості. Вона передбачає відповідний до вікових можливостей та індивідуальної історії життя рівень розвитку особистісних механізмів: наслідування, ідентифікації, імітації, емпатії, рефлексії, образу «Я», совісті.

Екзистенціалізм привніс нові зміни до буття людини як особистості: свобода й відповідальність; пошуки та безглуздість життя; повнота буття (саморелізації) та усвідомлення смерті й небуття; усвідомлення самотності, покинутості та переживання спілкування як цінності, а також переживання персонального «Я» як цінності.



Висновки і перспективи: Важливо глибше усвідомити сутність освітніх результатів, природу й типологію компетентностей, визначити перспективні лінії розвитку життєвої компетентності особистості. Це зумовлено, по-перше, необхідністю з'ясування соціальних факторів екзистенційної кризи, кризи життєвих цінностей і смислів, у якій опинилась особистість на етапі переходу до ринкової економіки і демократичної організації суспільства; по-друге, осмислення існуючих в українському суспільстві типів (моделей) поведінки особистості і відповідно до них життєвих стратегій і компетентностей; по-третє, відсутністю чітко обґрунтованих підходів до виявлення (ідентифікації) і побудови життєвих орієнтацій особистості; по-четверте, неготовністю педагогів надати практичну допомогу молоді в розробці технологій формування життєвої стратегії, освоєнні життєвої компетентності.
Література

  1. Дробот Л. Життєва компетентність // Інновації освітньої технології в професійно-трудовому навчанні учнів спеціальних загальноосвітніх шкіл: підходи, концепції, досвід : матеріали наук.-практ. конф. / Людмила Дробот // Освіта. – 2003. – 11–18 черв. (№27). – С. 8–9.

  2. Єрмаков І. Феномен компетентісно спрямованої освіти / І. Єрмаков, І. Погоріла // Відкритий урок: розробки, технології, досвід. – 2005. – № 9–10 – С. 2 ; http://pld.org.ua/index.phpgo=Pages&in=view&id=213.

  3. Життєва компетентність особистості: від теорій до практики : наук.- метод. посіб. / за ред. І. Г. Єрмакова – Запоріжжя : Центріон, 2005. – 640 с.

  4. Занюк С. Поняття компетентності в контексті саморозвитку особистості: аналіз проблеми / Сергій Степанович Занюк // Психолог. перспективи. – 2003. – Вип. 4. – С. 107–112.

  5. Мистецтво життєтворчості особистості : наук.-метод. посіб. : у 2 ч. / ред. рада : В. М. Доній, Г. М. Несен, Л. В. Сохань та ін. – К., 1997. – Ч. 1. Теорія і технологія життєтворчості. – 392 с.

  6. Психологія : підручник / Ю. Л. Трофімов, В. В. Рибалка, П. А. Гончарук та ін. – К. : Либідь, 1999. – С. 486–495.

  7. Равен Дж. Компетентность в современном обществе : фрагмент книги / Джон Равен // Психолог. журн. – 2001. – Т. 22, № 4. – С. 102–106.

  8. Равен Дж. Компетентность в современном обществе; выявление, развитие, реализация / Джон Равен. – М. : Кошто-Центр, 2002. – 392 с.

  9. Равен Дж. Компетентность, образование и прогрессивное общество / Джон Равен // Высш. образование в России. – 2005. – № 4. – С. 47–49.

  10. Ремшмидт Х. Подростковый и юношеский возраст: проблемы становления личности / Хельмут Ремшмидт ; пер. с нем. – М. : Мир, 1994. – 320 с.

  11. Рефлексия // Психология : словарь / под ред. А. В. Петровского. – М., 1990. – С. 340.

  12. Рогов Е. И. Настольная книга практического психолога. – в 2 кн. Кн. 2: Работа психолога со взрослыми. Коррекционные приемы и упражнения : учеб. пособ. / Е. И. Рогов. – М. : Изд-во ВЛАДОС–ПРЕСС, 2006. – С. 218–227.

  13. Ромек В. Г. Тренинг уверенности в межличностных отношениях / Владимир Георгиевич Ромек. – СПб. : Речь, 2005. – 175 с.

  14. Савчин М. В. Вікова та педагогічна психологія : навч. посіб. / Мирослав Васильович Савчин, Леся Павлівна Василенко. – К., 2006. – 360 с. (Альма-матер).

  15. Сам собі психолог. Створюй сам себе // Почат. освіта. – 199--. – № 11. – С. 5.

  16. Франкл В. Человек в поисках смысла : сборник / общ. ред. Л. Я. Гозмана и Д. А. Леонтьева / Виктор Франкл.—М. : Прогресс, 1990. –368 с.

  17. Циба В. Життєва компетентність у соціології. Кроки до компетентності та інтеграції в суспільство : наук.-метод. зб. / Василь Трофимович Циба. – К. : Контекст, 2000. – С. 87–93.

  18. Ямницький В. М. Розвиток життєтворчої активності особистості: теорія та експеримент : монографія / Вадим Маркович Ямницький. – О. : ПНЦ АПН України ; СВД Черкасов М.П., 2006 – 362 с.










Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка