Дисциплінарні матриці матеріали міжнародної наукової конференції



Сторінка1/24
Дата конвертації14.01.2018
Розмір3.89 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24

Міністерство освіти і науки України

Чернівецький національний університет

імені Юрія Федьковича


ГУМАНІТАРНО-

НАУКОВЕ ЗНАННЯ:

ДИСЦИПЛІНАРНІ МАТРИЦІ



Матеріали

міжнародної наукової конференції

9-10 жовтня 2015 р.

м. Чернівці
Чернівці

Чернівецький національний університет



2015


УДК 167/168 (08)

ББК 87.251 я 431

Г 945
Редколегія:



Марчук М. Г. – доктор філос. наук, професор.

Рупташ О. В. – доктор філос. наук, доцент.

Козьмук Я. Р. – канд. філос. наук, доцент.

Починок І. Б. – канд. філос. наук, доцент.

Рошкулець Р. Г. – канд. філос. наук, доцент.

Дутковський І.Б. – канд. філос. н., асистент.

Манчул Б. В. – канд. філос. наук, асистент.

Мельничук М.І. – канд. філос. наук, асистент.

Мирутенко Л.Г. – канд. філос. наук, асистент.

Онуфрійчук Р. В. – канд. філос. наук, асистент.

Радзиняк Т. І. – канд. філос. наук, асистент.

Руснак І. Г. – канд. філос. наук, асистент.
Науковий редактор – Ольга Рупташ
Гуманітарно-наукове знання: дисциплінарні

г 945 матриці. Матеріали Міжнародної наукової

конференції 9-10 жовтня 2015 р. – Чернівці:

Чернівецький нац. ун-т, 2015. – 311 с.


До збірника включено тексти доповідей і тези виступів, підготовлені до Міжнародної наукової конференції «Гуманітарно-наукове знання: дисциплінарні матриці» (Чернівці, 2015). Висвітлюється широке коло питань: парадигми і дисциплінарні матриці науки; концепти наукового гуманітарного знання; дисциплінарні матриці в гуманітаристиці; ціннісні параметри дисциплінарної науки; методологічні проблеми дисциплінарності; плюралізм і дискурс міждисциплінарності тощо.

Для науковців і викладачів, аспірантів і студентів, усіх небайдужих до світоглядно-філософської та гуманітарно-методологічної думки.

ББК 87.251 я 431

© Чернівецький національний університет

імені Юрія Федьковича, 2015




ПАРАДИГМИ І ДИСЦИПЛІНАРНІ

МАТРИЦІ НАУКИ

Михайло Марчук (Чернівці)
ПАРАДИГМИ, ДИСЦИПЛІНАРНІ МАТРИЦІ

ТА МІЖДИСЦИПЛІНАРНІ ЗАСАДИ

ГУМАНІТАРНО-НАУКОВОГО ЗНАННЯ
Багато дослідників констатують: сьогодні знову стало вельми актуальним запитання «що означає знати?». У постнекласичній науці поняття «знання» набуває нових смислових відтінків, оскільки об’єкти, які досліджуються новітньою наукою дістали назву людиномірних. І не лише тому, що вони сприймаються за аналогією з людиною, з її спонтанною, не завжди передбачуваною поведінкою, здатністю до саморозвитку та самоорганізації тощо, а й тому, що людина включена в ці об’єкти як їх органічна частина. Тобто суб’єкт уже не може вважатися стороннім спостерігачем. І це кардинально змінює наше розуміння не лише пізнавальної взаємодії, а й сутності самого знання.

Парадокс у тому, що задовільно визначити це поняття філософія ще й досі не спромоглася. Гносеологія чи епістемологія, самі назви яких етимологічно похідні від слова «знання», трактують його як щось очевидне, саме собою зрозуміле, безпроблемне. Насправді ми сьогодні в цьому питанні ніби продовжуємо тисячолітній сократівський діалог, розуміючи, що вичерпної відповіді не буде. Саме визначення – лише часточка знання, неспроможна репрезентувати цілісність.

У контексті філософії та методології науки чи не найбільш актуальними сьогодні є дослідження специфіки гуманітарного знання, його статусу, природи, особливостей функціювання, наявного в ньому креативного потенціалу, дисциплінарної структури і міждисциплінарної взаємодії, змін, які відбуваються в процесі переходу від класичної науки до некласичної та постнекласичної тощо.

Цілком закономірно упродовж останніх трьох століть еталоном наукового пізнання було природознавство. Найбільш розвинуті науки вважалися взірцем для теоретичного знання в цілому. Саме тому гуманітарне пізнання не конституювалося тривалий час у самостійну сферу. Лише у ХХ столітті, коли, за словами Ч. П. Сноу, сформувалися чітко виражені «дві культури», гуманітарні науки постали перед проблемою свого предметно-дисциплінарного самовизначення.

Чимало сказано й написано про те, що гуманітарне пізнання володіє своєю власною логікою, методологією, способами трансляції знання, принципово відмінними від природничо-наукового тощо. Зрозуміло, що без абсолютизації цих відмінностей самовизначення гуманітаристики не відбулося б. Але наука – цілісний феномен. І тому, з’ясувавши відмінності, представники гуманітарно-наукового знання змушені були розв’язувати іншу проблему: як його вписати у загальнонауковий контекст.

Основна трудність у тому, що ми й досі значною мірою перебуваємо в полоні схеми, згідно з якою пізнання може лише відображати об’єктивну дійсність і закони її розвитку. Насправді ж епістемологія сьогодні повинна шукати відповіді не лише на запитання «як наука пізнає світ», а й на інше, значно складніше – «які наслідки матиме це пізнання для подальшої долі світу». Йдеться про те, що наше мислення має креативний потенціал, який реалізується в тому числі й засобами наукового пізнання. Цей потенціал вимірюється не зростаючими завдяки розвитку науки і техніки матеріальними ресурсами і не масштабами панування над природою, а рівнем розвитку людського духу та його можливостями реалізувати об’єктивні закони буття на сучасній – антропокосмічній – стадії розвитку світу.

Сила думки може здаватися нікчемною, проте за певних умов її можливості стають неймовірно великими. Вільгельм Дільтей, осмислюючи цей феномен, писав: «Якими інколи непомітними є зміни, які творча сила духу викликає у зовнішньому світі, – й однак лише за його посередництва створена духовна цінність може стати значимою також і для інших людей. Так, декілька сторінок, убогий матеріальний залишок глибокої мисленнєвої роботи древніх у напрямі визнання рухомості Землі, потрапивши в руки М. Коперніка, стали вихідною точкою для цілої революції в нашому світогляді» [2, с. 64].

Це стосується не лише філософії, гуманітарного знання, природничих наук, а й будь-якої сфери знання, в тому числі й математичного. Можна пригадати відому фразу М. Клайна про «неймовірну ефективність математики», яка давно вже стала дійовим інструментом пізнання найрізноманітніших явищ – як природних, так і соціальних і духовних. «Математику можна уявити як своєрідне сховище математичних структур. Окремі аспекти фізичної чи емпіричної реальності навдивовижу точно відповідають цим структурам, неначе ті “підігнані” під них» [4, c. 252]. І справді, незважаючи на свій абстрактний характер, математика – це не «вільний екскурс у порожнечу», вона працює не в «чистому ефірі людського розуму», будучи апріорно сумірною з дійсністю. На думку Франкліна Мерела-Вольфа (курс лекцій "Математика, філософія і йога"), ця наука здатна змінювати світ. «Математик – танцююча у світі думок фігура, що здійснює стрибок не просто у безмежний простір, а в саму Нескінченність і при цьому почувається там як удома. Сидячи у вежі зі слонової кістки, він мислить, абсолютно не думаючи про практичну користь, але рано чи пізно зовнішній світ починає обертатися відповідно до його думки» [цит. за: 9, с. 63].

Звісно, математичні числення, будучи застосованими у природознавстві, здатні формувати дедалі точнішу наукову картину світу. Проте в наведеній цитаті йдеться про інше. Сформульована вченим абстрактна думка здатна моделювати гуманітарний простір інтелектуальної культури. «Думка, ідея – феномен етимологічно гуманітарний, а отже, споконвічно входить у сферу гуманітарного пізнання, поза залежністю від апеляції до певної сфери діяльності. Згодом, у такий спосіб створена мисленнєва форма транслюється (відтворюється) людством уже залежно від сфери діяльності й застосування» [там само]. Реальне сприймається лише крізь «окуляри» смислу, закладеного людською думкою. Це стосується і природничих, і гуманітарних ідей.

Саме в такому контексті набувають актуальності проблеми, які виникають у процесі зміни наукових парадигм і дисциплінарних матриць у сфері соціально-гуманітарного пізнання.

Термін «парадигма» широко використовується в літературі, присвяченій аналізу структури та історії науки, але найчастіше він співвідноситься з природничо-науковим знанням, звідки екстраполюється на науку загалом. У період, коли математичні та формально-логічні методи давали хороший ефект у побудові фізичних теорій, ті заслужили право вважатися взірцями, які й успішно, і не дуже намагалися застосовувати в різних галузях науки. Подальша еволюція природознавства, зокрема перехід його на постнекласичну стадію, бурхливий розвиток гуманітарних наук, особливо лінгвістичний і наратологічний бум, поставили перед методологією науки багато питань про нові лідируючі дисципліни і про їхні парадигми [див.: 1].

Поняття "матриця" походить від латинського слова matrix (matricis), яке перекладається як "матка, материнське лоно". В сучасній мові матриця означає спільну основу, схему, якусь початкову форму, що забезпечує подальші відтворення чого-небудь. У філософії та методології науки це поняття набуло поширення з «легкої руки» творця парадигмальної концепції розвитку науки Томаса Куна. Саме він увів у вжиток словосполучення «дисциплінарна матриця». «До того часу, – пише Т. Кун, – доки термін може бути незалежним від довільних домислів, варто уникати введення іншого, щоб уникнути непорозумінь. Із цією метою я пропоную термін "дисциплінарна матриця": "дисциплінарна" тому, що вона враховує звичну приналежність учених-дослідників до певної дисципліни; "матриця" – тому, що вона складена з упорядкованих елементів різного роду, причому кожен із них вимагає подальшої специфікації. Всі чи більшість приписів із тієї групи приписів, які я в первісному тексті називаю парадигмою, частиною парадигми або тим, що має парадигмальний характер, є компонентами дисциплінарної матриці. У цій якості вони утворюють єдине ціле та функціонують як єдине ціле» [5].

Існує ще одна причина звертання гуманітаріїв до поняття дисциплінарної матриці. Річ у тім, що у різних сферах наукового і ненаукового знання, на думку Т. Куна, парадигми використовуються по-різному. Наукові – це передовсім природничі дисципліни, тому що вони розвиваються на ґрунті єдиної парадигми, яку приймають усі члени наукового співтовариства. Гуманітарні дисципліни, вважає Кун, важко назвати науковими, оскільки така єдність між ученими тут відсутня. Ця сфера знання відзначається найрізноманітнішими концептуальними і методологічними підходами, які часто заперечують один одного. Такої ж думки дотримуються й інші вчені, що й не дивно, бо в англійському та французькому культурно-лінгвістичному середовищі слово science еквівалентне поняттю «науки про природу» [7]. Саме тому поняття дисциплінарної матриці ширше використовується в гуманітарній методології, ніж аналогічне за змістом поняття «парадигма».

Запозичивши слово «парадигма» з гуманітаристики, Т. Кун скептично ставився до його прямого застосування у цій сфері знання, хіба що лиш у випадку дослідження його динаміки як послідовності періодів розвитку в рамках певної традиції, що перериваються новими нетрадиційними включеннями. В аспекті ж єдності поглядів, так званого наукового консенсусу, жодна з гуманітарних наук, на думку Т. Куна, не має нічого подібного порівняно зі «справжніми» науками. І все ж таки наявний досвід осмислення природи науки дає підстави стверджувати, що гуманітарне знання має право називатися науковим, оскільки воно так само репрезентує сферу пізнавальної діяльності, результати якої впливають і на вдосконалення наукової картини світу, і на практичне життя людини і суспільства.

Відсутність єдиної парадигми чи дисциплінарної матриці в гуманітарних науках – закономірне явище, зумовлене цілим рядом об’єктивних причин, однією з яких є надзвичайна складність об’єкта дослідження. Людина, суспільство, культура, мова – феномени, які не вдається витлумачити однозначно. Тому взірцеві теорії гуманітарних наук є різними і множинними. Вони відрізняються від аналогічних у природознавстві не лише плюралізмом, а й відкритістю, здатністю співіснувати і змінюватись, уточнюватись.

На відміну від «парадигми», поняття дисциплінарної матриці відкриває можливість осмислювати міждисциплінарні зв’язки у сфері гуманітарно-наукового знання. На це звернула увагу Л. Киященко, досліджуючи етос постнекласичної науки. «Оформлення уявлення про дисциплінарну матрицю як організацію виробництва наукового знання, професійної інтелектуальної діяльності, в основі якої лежать прийняті співтовариством певні норми і цінності, дістало визнання як великої наукової революції. І не тільки тому, що воно дало можливість, наприклад, Т.Куну, розглянути структуру наукових революцій, окреслити закономірності зміни парадигм, указати шляхи, на яких відбуваються значні зміни в критеріях, які визначають правильність як вибору проблем, так і пропонованих розв’язків. Значення введення дисциплінарної матриці цим не вичерпується. Вона дає можливість зрозуміти й оцінити феномен міждисциплінарності, який за великим рахунком можна кваліфікувати як відмітну ознаку некласичної науки» [3, с. 44].



Формування трансдисциплінарних матриць – одна з найскладніших проблем, які постали у добу постнекласичної науки, котра може бути лише міждисциплінарною, зорієнтованою на гуманітарні смисли і можливі наслідки практичного використання знання. В. Стьопін, який, по суті, розвиває кунівську концепцію наукових революцій і закономірної зміни парадигм, переконливо доводить, що в сучасній постнекласичній науці вже відсутні жорсткі демаркаційні лінії між природознавством, соціально-гуманітарними і технічними сферами знання. Німецький дослідник Г. Ленк у системі сучасного наукового знання так само зауважує відсутність уже звичного жорсткого поділу між дисциплінами. З’явилася ціла низка наук, які за своєю сутністю, за досліджуваною проблематикою можуть бути лише міждисциплінарними. «Так, екологічні питання є не лише природничонауковими проблемами, однак і не лише соціально-науковими чи культурними проблемами» [6, с. 169]. Логіка й лінгвістика (напівматематичні науки) насправді вивчають людину в її мисленнєвих і мовних виявах. Отже, сьогодні можна говорити про наддисциплінарну методологію, здатну поєднати гуманітарні й технічні, соціальні та природничонаукові дисципліни [там само, с. 174]. 

Вайнгарт, на якого спирається Ленк, висунув ідею так званої мультидисциплінарної надскладної науки, в центрі уваги якої перебуває не метод і не дисциплінарна матриця, а проблематика. Доки в ній відсутня міждисциплінарна теорія, вона змушена поєднувати, часто еклектично, різні способи пізнання, методи і технології з найрізноманітніших наук. Такі теорії Г. Ленк називає оперативними, інструментальними, а не змістовими. «Очевидно, – пише Н. Смирнова, – що технічні науки розвиваються переважно в діапазоні оперативних теорій. Але якщо прийняти тезу про міждисциплінарність більшості з них і погодитись із твердженням про зростаючу інтеграцію соціально-гуманітарного, природничо­наукового і технічного знання, то постає проблема структурного ядра міждисцип­лінарних оперативних теорій. Така проблема виникає при спробі систематизації міждисциплінарно сформова­ного знання, що має фрагментарний, методологічно та раціонально різнорівневий характер» [8, с. 50]. Зрозуміло, що згадане структурне ядро міждисциплінарно формованого знання не може вважатися дисциплінарною матрицею, проте воно повинно володіти аналогічними характеристиками. Отже, не позбавлене смислу питання про можливість існування трансдисциплінарних матриць, які б уможливлювали між­дисциплінарні зв’язки не лише між різними гуманітарними дисциплінами, а й між усіма науками, які в сучасних умовах уже не діляться на діаметрально протилежні табори.
Література

1.Афанасьев А. И. Гуманитарные парадигмы и их особенности / А. И. Афанасьев // Актуальні проблеми духовності : зб. наук. праць ; ред.: Я. В. Шрамко. – Вип 11. – Кривий Ріг, 2010. – С. 216-225.

2.Дильтей В. Типы мировоззрения и обнаружение их в метафизических системах / В. Дильтей // Культурология XX век : Антология. – М. : Юрист, 1995. – С. 213-255.

3.Киященко Л. П. Этос постнеклассической науки (к постановке проблемы) / Л. П. Киященко // Философия науки. – Вып.11: Этос науки на рубеже веков. – М., 2005. – С. 29-53.

4.Клайн М. Математика. Поиск истины : [пер. с англ.] / М. Клайн ; [под ред. и с предисл. В. И. Аршинова, Ю. В. Сачкова]. – М. : Мир. 1988. – 295 с.

5.Кун Т. Структура научных революций. – М.: Прогресс, 1977. – 288 с.

6.Ленк Г. Междисциплинарность, схемная интерпретация и практика [Текст] / Г. Ленк // Науковедение. – 2000. – №3. – С. 168-193.

7.Подвойский Д. Г. Гуманитарии в «не­гуманитарном мире». Положение наук о чело­веке, культуре и обществе [Електронний ресурс] / Д. Г. Подвойский. – Режим допуску : URL : http:// www.katrenko.ru/science/ 2009/ 04/02/ dpodvoiski.html



8.Смирнова Н. В. Развитие постнеклассической науки в России: проблемный путь или жизнь в дисциплинарной матрице? / Н. В. Смирнова // Вестник НГТУ им. Р. Е. Алексеева. Серия «Управление в социальных системах. Коммуникативные технологии». – № 1, 2012. – С. 47-55.

9.Юртаева Ю. В. Культуротворческий потенциал гуманитарного познания. Дис. ... канд. филос. наук : 09.00.01 / Ю. В. Юртаева. – Тюмень, 2006. – 24 с.



Ірина Добронравова (Київ)
ЧИ МОЖЛИВЕ ТА ЧИ ПОТРІБНЕ ПЕРЕТВОРЕННЯ HUMANITIES НА SCIENCE?

(ДОСВІД СИНЕРГЕТИКИ)
Синергетична методологія зорієнтована на теоретичну реконструкцію процесів самоорганізації. Самоорганізація, висловлюючись філософською мовою, – це становлення нового цілого. Визначальна роль цілого щодо частин, які воно створює собі з наявних елементів середовища, здатність переходу до більш складної організації у процесі еволюції, багато­варіантність майбутнього, незворотність змін, що відбуваються – ці риси притаманні процесам самоорганізації. Ті самі риси притаманні людиномірним системам, які є предметом багатьох гуманітарних наук. Саме тому, синергетична методологія, яка відмовляється від принципу редукції на користь принципу підлеглості (частин цілому), враховує зворотні зв'язки, розглядає стійкість динамічним способом як самовідтворення та наполягає на готовності до появи нового, знайшла своє застосування у сфері гуманітарних наук.

Так, Українське синергетичне товариство, наприклад, об'єднує вчених-гуманітаріїв, що застосовують синергетичні методи до предмету своїх наук і філософів науки, які займаються філософією синергетики. Серед нас є соціологи, психологи, мистецтвознавці, педагоги. Варто зауважити, що, як правило, гуманітарії застосовують саме синергетичну методологію, а не конкретні математичні моделі. Використовується також певні образи, які відповідають у синергетичній картині світу таким термінам синергетики, як атрактор, біфуркація, параметри порядку, керуючі параметри, тощо. Синергетику такого ґатунку (соціосинергетику, психосинергетику, синергетику мистецтва) іноді називають метафоричною синергетикою на відміну від автентичної (такої, що застосовує математичні моделі до процесів соціальної чи психічної самоорганізації).

Потрібно віддати належне метафоричній синергетиці: з її допомоги з'явилась можливість створити якісні моделі багатьох процесів соціальної самоорганізації. Однак такі якісні моделі є необхідною умовою застосування вже математичних моделей у цій сфері, тобто дослідження у межах так званої автентичної синергетики.

Цікаво, що математизованість тут не дорівнює об'єктивності. Річ у тому, що будь-які моделі чимось нехтують, щось враховують. В постнекласичній ситуації при дослідженні небайдужих людині систем спрацьовують ідеологічні, економічні та інші інтереси. Тобто, об'єктивність забезпечується врахуванням позанаукових цінностей суб'єкта (В. Стьопін). Отже, можна констатувати, що сайентифікація гуманітаристики не виключає, а передбачає врахування гуманітарних аспектів.



Микола Кисельов (Київ)
ГУМАНІТАРІЯ ТА ПРИРОДОЗНАВСТВО:

ПРОБЛЕМА ТРАНСДИСЦИПЛІНАРНОСТІ

Одна з головних ознак переходу наукового пізнання до постнекласичного етапу – залучення до нього соціоприродного тла, на якому воно здійснюється, його гуманізація й гуманітаризація, а також включення як невід’ємного, внутрішнього, а не зовнішнього духовно-моральнісного аспекту. Епоху постнекласики у науковому пізнанні характеризує якомога повне врахування ціннісно-цільових структур соціуму, зв’язку внутрішньонаукових цілей з позанауковими (соціокультурне тло). Акцентується увага на відповідальності дослідників за продуковане ними нове знання та наслідки його застосування. Онтологічна реальність постає не як об’єкт пізнання, а як співбесідник. Феномен співіснування природи та культури постає як діалог (від монологізму до діалогізму).

Вважається, що гуманітарні науки виникли раніше за природознавчі. Витоки гуманітарії пов'язуються з творчістю Сократа, який на місце натурфілософії античних «фізиків» поставив у центр філософського дослідження проблему людини. Пізніше Сенека, Б. Паскаль, М. Монтень та інші відомі мислителі стали яскравими її представниками. «Науковий інтерес до соціальних і політичних питань навряд чи є менш давнім, ніж інтерес до космології і фізики; в давнину були періоди (маю на увазі політичну теорію Платона і збірник конституцій Аристотеля), коли соціальна наука навіть випереджала природничі науки. Та завдяки Галілею і Ньютону фізика несподівано зробила такий ривок уперед, що залишила позаду всі інші науки. А від часу Пастера, «Галілея» біології, біологічні науки досягли майже такого ж успіху. Тим часом соціальні науки все ще, здається, шукають свого Галілея» [3, с. 27].

Фахівці вважають, що поняття «гуманність» та «гуманітарія» в античній традиції вживалися як синоніми. У епоху Відродження їхнє семантичне поле було розведено: «гуманність» стало узагальненням функції антропоцентриського світогляду, а «гуманітарія» – тлумачилась як історико-філологічна та філософська освіченість – «studia humanitatis». Нині знову спостерігається тенденція їхнього зближення. В метаекологічному контексті гуманізація життя передбачає його гуманітаризацію. Дисциплінарність і спеціалізація класичного природознавства приводили, за висловом А. Уайтхеда, до фундаментального дуалізму матеріального та свідомості. «А в розмежувальному їх просторі знаходиться поняття життя, організму, функції, дискретної реальності, взаємодії, порядку природи, котрі в сукупності, утворювали ахілесову п'яту усієї системи» [4, с. 114]. Саме інтеграція цих фундаментальних блоків науки й дозволяє опанувати складною проблематикою, що опинилась у означеному «розмежувальному просторі». Понад те, стає очевидним, що гуманітарне знання є немислимим без зіставлення його з природознавчим.

Humanitas – це буквально все, що властиве людині. Гуманітарія покликана культивувати кращі риси людської натури: благородство, милосердя, освіченість, загалом гуманність. Тобто вона може розглядатися як мета (власне самоціль) та як засіб соціальної адаптації, залучення здобутків сучасної науки, в тому числі й екології, в контекст загальнолюдської культури. Тому термін «гуманітарність» вживається як синонім терміну «культура знання».

З іншого боку, сьогодні як ніколи гостро постає потреба у своєрідній «натуралізації» гуманістичного ідеалу, всебічному врахуванні цілісності людської природи з її матеріальними та духовними характеристиками та «вписуванні» феномену людини в континуум природного довкілля. У цьому аспекті можна говорити про реабілітацію терміну «натуралізм», який традиційно розглядається як визначення однобічного природничо-наукового підходу до вивчення складних явищ людської життєдіяльності. В. Вернадський чітко розділяв фізичне й натуралістичне розуміння природи, віддаючи перевагу останньому. Натуралізм як домінування редукціоністської методології, як настійливе намагання звести складні явища (біологічні та соціальні) до більш простих – це, швидше за все, фізичне, а не натуралістичне розуміння природи, за В. Вернадським. «До цих пір історія людства й історія його духовних виявлень вивчається як самодостатнє явище, що вільно й незакономірно проявляється на земній поверхні, в навколишньому середовищі, як дещо чуже. Соціальні сили, що в ній проявляються, вважаються значною мірою вільними від середовища, в якому проходить історія людства» [1, с. 197].

Інтеграція зусиль природознавства та соціогуманітарних дисциплін, особливо в контексті осмислення феномену людини, що традиційно так чи інакше здійснювалася в медицині та педагогіці, отримала суттєвий поштовх у таких сучасних напрямках наукового аналізу, як біофілософія, філософія людини, соціобіологія, еволюційна епістемологія, екологія, філософія техніки. Принципове протиставлення знання про природу (номотетичного) знанню про суспільство (ідіографічному), обґрунтоване у працях О. Конта, В. Віндельбанда та Г. Ріккерта, нині успішно долається. Стає очевидним, що попри усі їхні різності, вони органічно доповнюють одне одного в процесі цілісного освоєння дійсності. Таке взаємодоповнення на перших порах відбувалося шляхом запозичення гуманітарними дисциплінами методології точного природознавства, яке традиційно було зразком й уособленням науковості взагалі. Проте «картезіанська програма» обґрунтування дослідницького процесу не могла враховувати специфіку гуманітарії. Тому конкретні гуманітарні дисципліни, заглиблюючись у предмет свого дослідження (мову, психіку, культуру тощо), користувалися методологією «точних наук», як єдиним взірцем наукового дослідження, досягали, звичайно, певних успіхів, але відходили від реального «людського світу», тобто втрачали свій предмет.

О. Неклесса вважає, що суспільним наукам приносить шкоду тяжіння до статусу природничих дисциплін. Вони забули власні гносеологічні корені із аристотелівського кола політики та моралі, уявлення про органічно властиві людям свободу та «категоричний імператив». З іншого боку – їхні можливості помітно виросли б, якби вони використовували такі досягнення «чистого розуму», як інформатика, теорія систем, кібернетика, синергетика, еволюційна теорія і теорія катастроф, теорії динамічного хаосу, генетики, семіотики, лінгвістики тощо. Позаяк «історична фізика» є невіддільною від «історичної метафізики». Соціальні науки зупинилися нині перед історичним вибором який стимулює створення методологічних підвалин гуманітарного знання. Сфера гуманітарного виявилась набагато складнішою, ніж сфера «натуральної філософії». Закони внутрішньої природи людини і закони «зоряного неба» належать до різних всесвітів. Кризовий стан суспільних наук – «ще одне свідчення того, що криза сучасної цивілізації має системний характер, охоплює не лише політичні, економічні, правові, культурні інституції, а й саме світовідчуття людини, її погляди на мету й сенс буття» [2, с. 59].

К. Поппер взагалі вважав, що кризовий стан соціальних наук є наслідком нав'язливих намагань копіювати методи фізики за умов їхнього однобічного розуміння. Його головне заперечення історицизму спиралося на тезу, що за допомогою раціоналістичних (наукових) методів неможливо передбачити хід історії. Тому некоректним є термін «історична необхідність». Причому заперечення наперед передбачуваного історичного процесу в нього не експлікувалося з традиційного класичного протиставлення мінливого соціального та незмінного фізичного світу. За К. Поппером наукові відкриття в точному природознавстві є такими ж непередбачуваними, як і в суспільствознавстві. Тому він піддавав критиці уявлення про завершену точність наукових доведень. Логіка й математика розробляють лише засоби наукового опису світу, але не надають нам інформації про нього. Значущість теоретичних положень природознавства полягає не в їхній абсолютній достовірності, а в постійній можливості й необхідності їхньої фальсифікації. На цих засадах, на його думку, можна формувати певну єдність природознавчих та соціо-гуманітарних наук. Тоді, замість покладання на «об'єктивні закони історичного розвитку», слід формувати суспільні проекти шляхом удосконалення методу спроб і помилок, методу часткових змін і протистоянь. Об'єднання методів природознавства та суспільствознавства має полягати в узагальненні, елементах гіпотетико-дедуктивних конструкцій та постійному процесі селекції ідей внаслідок фальсифікації усталених положень [3, с. 155]. Сьогодні методологи та філософи науки аргументують положення про те, що ідіографічність може бути властивою й точним наукам, а номотетичність – соціальним (В. Лекторський, В. Стьопін та ін.). Саме на цій підставі гуманістична психологія (А. Маслоу), поставивши за мету створення нової концепції людської особистості, "вивчення людського в людині" не пориває з такими "номотетично" налаштованими галузями психології як фрейдизм та біхевіоризм. Більш того, вона орієнтує на обов’язкове врахування синкретичного зворотного зв’язку між фізичним і духовним здоров’ям. Зближення світоглядних і методологічних позицій природознавця та гуманітарія є особливо продуктивним саме на метаекологічному ґрунті. Широкий діапазон складних і драматичних проблем, що постали нині перед наукою, не може бути успішно вирішеним без такої кооперації. І це не виглядає перебільшенням.

За М. Епштейном, гуманітарні науки орієнтуються на демістифікацію, денатуралізацію того, що природничим та суспільним наукам видавалося усталеним та надійним позитивним підмурком об’єктивності. «Як тепер з’ясовується, саме те, що робить гуманістику не достатньо науковою – зворотність її суб’єкт-об’єкта, семантична розмитість і навіть метафоричність її мови – складають високий інтерес точних дисциплін, ту вершину самоусвідомлюючого і самоорганізуючого життя, до якого вони прагнуть» [5, c. 37]. Це все свідчить про гуманітарну стурбованість природознавства до проблем свідомості, творчості, інтуїції, свободи волі, етики та теології

На завершення варто зазначити, що гуманітарні науки є не просто відмінними від природознавчих. Ця відмінність не є абсолютною, про що переконливо свідчить активний процес «гуманітаризації» фундаментальних напрямків сучасного природознавства і в першу чергу екології. Поряд з тим гуманітаризація, звичайно, зовсім не орієнтує на злиття, або еклектичне поєднання фрагментів природознавства і гуманітарії. Інтеграція та взаємодоповнення, при вирішенні глобальних проблем сучасності, не загрожує втратою їхнього власного поля досліджень та самодостатності. Для осмислення складних і суперечливих взаємин між ними, видається продуктивним застосувати термін «трансдисциплінарності», запропонований Ж. Піаже, що вводить новий рівень інтеграції, котрий не обмежується міждисциплінарністю, а розглядає їх взаємовплив без строгих меж між окремими дисциплінами.



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка