Дідусь пильно подивився на мене



Скачати 155.21 Kb.
Дата конвертації04.01.2018
Розмір155.21 Kb.

На призьбі сидів дідусь. Перечитував старі пожовклі листи. Це були дуже старі листи, настільки зітерті, що прочитати щось в них просто не можливо.

Стояла тиша. Лише здалеку чулося наближення грози. Мама з татом посварилася і уже два дні не розмовляють. Навіть я не могла їх примирити. Було якось сумно і я тихенько підкралася до дідуся.

- Ці листи дуже старі, навіщо ти їх читаєш? Тут розібрати хоч щось було дуже важко.

Дідусь пильно подивився на мене.

- ці листи від твоєї бабусі. Їм уже понад тридцять років.

- За цей час їх зміст можна було б завчити на пам'ять...

- А я і так пам'ятаю кожне слово, кожну буквочку.

На очі старого накотилися сльози. Мені стало соромно.

- Ти ніколи мені не розповідав про бабусю, розкажи, будь ласка.

- Це дуже довга історія. Та якщо хочеш слухай. Йшов 1940р. За розподілом я потрапив у село Веселе. Жив на квартирі у однієї вдови. Чоловік її помер в 33-му. Залишилась донька і ми з нею щиро заприятелювли. Разом ходили на сільські вечориці, танцювали під гармошку. Відчували симпатію один до одного.

Та червень 1941р. приніс біду. Полум'я війни охопило країну. Я потрапив на фронт. З жорстокими кровопролитними боями ми пробивалися на схід. В одному з боїв мене поранили в плече.

Опритомнів в госпіталі і побачив, що надімною схилилось дуже знайоме лице медсестри.

- Таню!?

- Так. Шляхи Господні неісповіданні.

Це була вона, дівчина із села Веселого. Моя перша симпатія. І мрія...

В госпіталі пробув не довго. І знову фронтові дороги.

Говорять, в житті випадковостей не буває. Даремно говорять. Нам доля готувала наступну зустріч. Це було уже під кінець війни. Доля з'єднала нас, подарувала синочка Сергійка. Я дуже кохав її, майже боготворив. Та поруч з щастям ходила біда. Нещасний випадок обірвав життя моєї Танюшки. Твоєму тату було всього два роки.

- І що, після того не полюбив жодну жінку?

- Справжнє кохання дається один раз, всього один...

Чийсь схлип відвернув мою увагу. Я озирнувся, плакала мама. Вона почула дідусеву сповідь. Неподалік стояв тато. Якусь мить повагавшись, він підійшов і ніжно обійняв маму.

Гаврилюк Катерина

Сонце посміхається мов ненька

І пташки щебечуть на вест гай

Україно, ти моя рідненька

Ти мій рідний і щасливий край

Квіточки кивають головами

Звеселяють цей великий світ

І красивими мов небо пелюстками

Ніби шлють усім привіт

І струмок співає ніжно й тихо

Навіваючи на серце радість й сум

Згадуючи все добро і лихо

Й на душі безліч різних дум

Небо мов волошки в синьоокім полі

І мов хвилі хмарочки пливуть

Небо - символ нашої удачі й волі

І людей натхнення, що тут живуть

І степи й лани на вранішньому сонці

Мов могутні кобзарі.

Нам історію повідають як на долоні

При свічі і вранішній зорі

І бурхливе море все шумить й шумить

Хвилі котять штормом думи

Надихає все це у найкращу мить

Полишає нас від страху й суму.

Вірю я в майбутнє наше, Україно!

Вірю бо інакше не бува

Ти найкраща, найсвітліша Батьківщина!

Ти єдина будеш, є й була.

@@@@@@@@@@@@@@@@@

Сміється літо променисте

Степи, гаї, лани, поля

І соловейко рано свисне

Це все твоє, твоя земля

Це Україна наша мати

Вона найкраща з всіх держав

Любов свою їй варто дати

Найкращий час для всіх настав

Це там де дарував творіння

Великий і святий кобзар

При місячному мерехтінні

Він все писав, писав, писав

Він научив всіх шанувати

Історію й землю свою

Батьків і старших поважати

І берегти свою сім'ю

За Україну до кінця стояти

За наш народ і душу й волю

За неї все життя віддати

За Україну - нашу долю.

@@@@@@@@@@

Сніжинки у таночку падають із неба

І мов срібло іній все блистить

Більшої краси мені не треба

І сніжок мов ковдрочка лежить

І дерева в сніговитій пущі

Мов могутні тіні все стоять

Мов би наші предки духом невмирущі

Вистоять мороз і все стерплять

І ялини - лісові красуні

Немов справжні панночки вдягнули

Білосніжні з срібла сукні

І про все на світі вони знов забули

Ну а по сосні із гілочки на гілку

Стрибає прудконога білка

Стає окрасою зими вона

Ця прудконога і швидка

І я сиджу на зимовій терасі

Дивлюсь через вікно

Бурульки зимові як алмази

Оздоблюють наше село.

І в тиші нашого села

Лиш перегук пташиний чути

Яка красуня ти зима

Такою тобі завжди бути

На стріхах втомлених від снігу

У першім присмерку зірок

Із димаря старого всім на втіху

Іде сіресенький димок.

Багряний відблиск небокраю

Багряний відблиск на льоду

Прекраснішого місця я не знаю

Найкращий час тут проведу

Як перша зіронька тут встане

Огорне світлом чарівним

Усе кругом незвичним стане

Прекрасним, чистим, визначним.

@@@@@@@@@@@@@@@

Сміється мов волошки небо

Повітря чисте на землі

Красу таку побачить треба

Як добре й хороше мені

Уже зникає сніг і іній

І швидко тануть всі річки

Підсніжник все росте, він синій

Бруньки дерева простягли.

І сонце - золота ромашка

Уже тепло дарує ген за небокрай

А он пробіглася мурашка

І вже гуде, співає гай

Вже чути шепіт трав казкових

І струн звучання чарівне

І спів веселиків бадьорий

Заслухатися можна їх

Прийшла до нас казкова фея

Вона дмухнула й ожило

Усе навколо, що до неї

Все що зимою замело

І знову квіти простягнули

Пелюсточки до сонця

Про зимоньку усі давно забули

Не загляда вона в віконця

Вже небо як вода прозоре

До всіх нас усміхається

А хмарки в ньому як на морі

Мов хвилі за вітром ганяються

Весна для мене справжнє свято

Все ожива, буя і зеленіє

Букетів з квітів так багато

І сонечко проміння сіє

І вже струмок свій спів заводе

Дзюрчить і ожива вода

І квіти хороводи водять

І відчувається весни хода

І я щаслива, тут на Батьківщині

У рідному селі

Я буду жити в Україні

На рідній землі

Ніколи більше не покину

Я всю оцю красу

До тебе я всім серцем лину

Як я люблю твою весну.

"Всі ми люди"

- Хлопче, швидко подай мені он там бинт, щіпці й нашатир, а ще холодну воду і чистий рушник - сказав лікар Іван Васильович до рядового Орлова.

- Ось тримайте! Відповів той.

"Добре, цей житиме, заносьте іншого" - з посміхом сказав Іван Васильович. І так продовжувалось вже п'ятнадцять місяців. Це відбувалося у польовому шпиталі під час другої світвої війни. І тут, коли занесли іншого смертельно пораненого, лікар захолов від жаху, це був його сімнадцятирічний син Віталій. З поспіхом Іван Васильович витягнув кулю з живота свого сина і з полегшенням сказав: "Добре, цей житиме також, заносьте іншого". А біля самого шпиталю була гаряча точка бою, де наші відважні солдати воювали з безстрашним ворогом.

Минуло ще вісімнадцять місяців, під час яких шпиталь переносився з місця на місце. За цей час Іван Васильович врятував від смерті кілька тисяч солдат. Рядовий Орлов допомагав Івану Васильовичу та відстрілювався від ворогів, які підходили занадто близько до шпиталю. Він знав німецьку мову і був присутній на допитах, полонені розповіли, що новий наступ відбудеться через два дні на березі Дніпра. Орлов доповів в органи, запобігши смерті багатьох солдатів. Під час цього наступу до шпиталю принесли на носилках майже при смерті німецького солдата, як пізніше дізналися його звали Штефаном. Іван Васильович відразу взявся до огляду пораненого і виявив, що потрібна тяжка операція на лівій нирці, яку він зробив із допомогою рядового Орлова успішно. Після одужання Штефана Орлов дізнався, що він пішов на війну не зі своєї волі, його примусили, і сказали, що якщо він не піде на фронт, то його сім'ю разом з молодшим братом уб'ють. Ще він сказав, що народ дуже добрий. Штефан дякував польовим лікарям і залишився на українській землі, де його прийняв народ. Але народ був не довірливим і ввійти в довіру нашого народу вдалось не багатьом.

Штефан питав у Івана Васильовича, чому він врятував його, а Іван Васильович не задумуючись відповідав: "Всі ми люди" - і потім додав "Кожний лікар давав клятву Гіпократа, в якій було сказано, що рятувати життя потрібно всім".

Після закінчення війни Штефан поїхав до себе на Батьківщину. Іван Васильович розповідав про те, як врятував життя ворогу, який пішов проти нас не з своєї волі, але його підтримало не багато людей, тому, що вони не змогли зрозуміти Івана Васильовича, а рядовий Орлов поїхав до Штефана в гості, де одружився з білявою дівчиною Надьою .

За вікном сьогодні 2009 рік і ми не всі зможемо зрозуміти Івана Васильовича. А про ті страшні 1941 - 1945 роки ми знаємо не багато, але ми розпитуємо своїх дідусів, які говорять, що вбивали ворогів, лише тому, щоб не вбили їхню сім'ю.

І я хотів би сказати, що які ми не є, але ми всі люди, і з цим нічого не вдієш.

Донченко Олександр

"Невже я тут, невже я не сплю" - в умі прокручував собі Михайло Петрович зійшовши з потяга Київ - Ужгород. Він пересів на автобус до Мукачева, а потім до району Кушниця, с. Малинівка. Вулиці міст і сіл були такими рідними і чужими, далекими та близькими. Здавалося б, що геть недавно він ще їхав з татом на "запорожці" відчизняному, навіть колір пам'ятаю , він був незрівнянно - жовтий, колір жита. А їхав він куди, той "запорожець"? А, згадав, тато був головою сільради, а тому їздив у місто для речей сільських купувати дрібниці, кому до трактора масла, кому до велосипеда колесо. Ще згадується, як вони з батьком їхали ось тут і друг їхній, чотирьох колісний, заглух посеред дороги. Завести, ну ніяк не виходило. Треба було мотор змащувати, а речовина та доправлялася з іншої частини міста.

Треба було згаяти якось час і я пішов прогулятися парком. Сумуючи я побачив дівчину Зою, з якою ми затоваришували. Ми веселилися: стрибали, бігали, грали в квача. Потім підбігла собака, яку вони годували з маленьких долонь. " Господи, коли ж це було!" Коли вже було час їхати вони вирізали татковим ножем імена одне одного на лавочці. "Цікаво вони ще там є"? Зійшов на цій зупинці і помітив, що лавочка змінилась. нічого не можна зрозуміти.

с. Малинівка пам'ятає і зберігає події, що відбувалися з ними, з Митьком, Вадимом, Гришкой і зі мною.

Наприклад, така подія, яка на сільській річці відбувалася. От пішли ми в чотирьох на цю річку. От Вадим запропонував стрибати з верби у воду. Всі по декілька разів стрибали, а Гришко Гнатюк боявся, чесно кажучи не даремно. Коли це все таки сталося, всі почули "Трісь, ой, ай, хрусь!" Виявилося, що то Гришка, стрибнувши штани порвав і деревину зламав. Тоді йому всі жабуриння збирали, щоб він прикрився.

А ось на цьому лугу ми пасли Ласуню, Марту й Щасливу. Вирішили влаштувати перегони на коровах. Я забрав свою Ласуню, Митька Компанієнко Щасливу, а Вадиму дісталася Марта.

Трохи відступлю та розповім про корів. Наші з Митьком корови спокійні, жваві, тямущі та коли треба швидкі. А от Марта, то окрема ситуація. Одного разу Пилипенки пасли череду, а в кінці дня додому прийшла лише вона, та ще й без пастуха. Виявилося, що Марта запаслася на зеленій траві, а дядько Микола відганяв усіх корівок пити воду. Ну вдарив він її один раз, другий - нічого, та коли вдарив він її третій раз Марта приколола рогами Миколу до найближчого та найтовстішого дерева. Дядько Микола спробував вирватись і вдарив корову ногою по носі. Вона ж розвернула свій червоно - бокий таз і підкинула його вверх, летів довго та високо. Приземлився, знепритомнівший у воді, що корівки пили. А вони насолоджуючись повною свободою порозбігалися на всі сторони.

Так от, коли ми сіли на наших корів - гонщиків, ми почули колись уже чуте : "Трісь, ой, ай, хрусь!" Обернувшись побачили, що Вадим лежить спиною вверх з відірваною холошею, а над ним, ніби прощаючись стояла Марта. Ми швиденько підбігли до Вадима підняли його голову та побачили, щось неймовірне, він ніби клумба сидів - очі набрані трави, а за вухами квітка кульбаба. Гришка так реготав, що не помітив, як розмахався палицею в руках. Марта, звісно, прийняла це за виклик, підбігла і вухом зачепила хулігана, та так, що у бідолашного на обличчі виступив такий синець, фіолетово - червоний.

Тож з цієї історії щиро від душі могли посміятися ми з Мишком.

"О а ось це дубок де ми з Іриною клялися у вічній дружбі. Та це вже не наш маленький дубок, а великий дуб, що шелестить своїм листям, а воно летить у далечінь, як наші дитячі спогади".

"Господи, 44 роки я чекав, що приїду сюди і ось я тут. Мрія моя збулася, тому, що я на неї довго чекав". - проходячи вулицями думав Михайло.

Гаврилюк Катерина

Сонце посміхається, мов ненька,

І пашки щебечуть на весь гай.

Україно,ти моя рідненька,

Ти мій рідний і щасливий край.

Квіточки кивають головами,

Звеселяють цей великий світ.

І красивими,мов небо,пелюстками

Ніби шлють усім привіт.

І струмок співає ніжно й тихо,

Навіваючи на серце радість й сум,

Згадуючи все добро і лихо

Й на душі безліч різних дум.

Небо,мов волошки в синьоокім полі,

І мов хвилі,хмарочки пливуть.

Небо-символ нашої удачі й волі

І людей натхнення,що тут живуть.

І степи, й лани на вранішньому сонці,

Мов могутні кобзарі.

Нам історію повідають,як на долоні

При свічі і вранішній зорі.

І бурхливе море все шумить й шумить,

хвилі котять штормом думи

Надихає все це у найкращу мить

Полишає нас від страху й суму.

Вірю я в майбутнє наше, Україно!

Вірю,бо інакше не бува.

Ти найкраща, найсвітліша Батьківщина!

Ти єдина будеш, є й була.

Найкращий куточок країни,

Де річка до моря тече,

Де мати з синіми очима,

Все жде,жде і жде.

Це ти,моя Батьківщина,

І де б не була людина,

Дорогу туди,

Не забуде вона, хоч поїде куди.

Мала Батьківщино, ти в кожного є,

Там де сонце сіда і встає!

Ніч


Зорі співають колискові,

Місяць їм допомагає,

На чарівній він флейті грає,

Запам"ятається пісня та,

На довгі літа.

Цвіт калини

Дівчина-весна

Радість принесла

Калини цвіт

Зачарував весь світ

З квіточок біленьких

Та з таких маленьких

Виросте кетяг великий

Гарний і соковитий

Моя Батьківщина

Моя Батьківщина- це вся Україна!

Рідніше за неї не знайдеш,

Бо в кожному серці засвітиться мрія,

Яка зачарує сотню сердець.

Моє село


Село Семенасте- це мій рідний дім,

Де кожного ранку я роблю зарядку,

Де квіти барвисті ростуть,

Де річки блакитні течуть,

Де оси і бджоли гудуть,

Де до джерела нахилились тополі,

Чекаючи вітра у полі.

Грайлива веселка

За вікном весело протупотів дощик.Він був одягнений в сині чоботи та голубу сорочку.

Після нього повстала його сестриця веселка. Її сім кольорів переливалися на блискучому

сонці.Веселка грайливо усміхалась всім на світі,всім,кого тільки бачила.А бачила вона

багато,адже її дуга перекинулась через всю планету.Веселкові кольори навіювали

на все живе радість і щастя.Навіть сірі хмарки стали веселими і почали кружляти в таночку

навколо веселки і зробились різнокольоровими.Граючись,веселка зробила життя

веселим і різнобарвним.

Іван Мазепа

Портрет Мазепи у моїй кімнаті,

Велична постать,стиснуті вуста

І руки,молодечі та завзяті,

Із них могутня сила вироста.

Граційно пломенить своїм корінням,

Торкається до кожного всяк час,

Дорогу простеляє Україні.

Щоб дух її всесильний не погас

НЕ шведам Україну він готує,

І не Петру в поталу віддає,

До волі сильний дух його прямує

У цьому весь Мазепа для нас є.

Улюбленець жінок? Гультяй? Повіса?

Епітети зневажливі,гучні,

Чи правильно у той він час повівся?

Хто скаже правду людям і мені?

До чого прагнув дух його могутній?

До чого серце рвалося його?

Зневажений,роздавлений,забутий

він вирвав пломінь з серця із свого.

Сплюндрований Батурин спить в руїнах,

Гаряче серце кров"ю обпіка,

Великий син землі моєї згинув,

Залишивши лиш пам"ять у віках.

Всміхається спокійно із портрета,

Немовби просить вибачення в нас,

Що доручив свою він душу шведу,

По-іншому не міг, такий був час.

Як міг,він рятував свою країну,

Як міг,її він славу зберігав,

Ішов із нею поруч до загину

І після смерті він безсмертним став.

Вклоняюся я постаті величній,

Незриму силу їй передаю,

В скорботі непогасній і одвічній схиляю тихо голову свою.

Творчі роботи

учня 7 класу

Ткаченка Антона



g:\загруженное.jpg

Жила собі білочка Марта і була вона грайлива і слухняна,вона допомагала мамі готуватися до зими.

Одного разу білочка Марта із мамою збирали гриби, вони ходили дуже довго, а надвечір,коли вони прийшли додому,поїли і лягли спати.

Настала зима, білочка Марта прокинулась від звуку, що лунав з-під низу,вона побачила двох лісників, вибігла разом з мамою зі свого дому.



g:\загруженное (1).jpg g:\топор.jpg

g:\images.jpg

Вони побігли до сусіда Зайця Василя, погукали-погукали і заєць відкрив :

-Що ви стукаєте,?- спитав Василь;

- Ми стукаємо щоб ви прийняли нас до себе,Васильку;

- Ну добре заходьте,але тільки до весни.

g:\загруженное (2).jpg

- Розповідайте, що сталось?

- Василю,ми собі у хатинці були, тут прийшли лісники і зрубали нашу хатинку.

- Ну добре,примощуйтеся,будете моїми гостями.

- Пройшла зима,білочка з її мамою знайшли новий дім і жили вони дуже добре і дружили із зайцем.

Лист солдату

Доброго дня , Сергій Миколайович!

Пише Вам односельчанин і Ваш учень Ткаченко

Антон.Я пам"ятаю,як Ви декілька років тому ,навчаючись в університеті,викладали у нас фізичну

культуру.Веселун, любитель гумору пробачали нам

бешкетування.Фанат футболу,спортсмен своє майбутнє пов"язали не зі школою,а з армією пішовши

по стопам батька-афганця.Коли настала скрутна година для нашоі Украіни,Ви стали на захист іі неза-

лежності,опинившись на передовій.Ми тільки по теле-

баченню бачимо ,які сліди залишила на Донбасі і Лу-

ганщині війна. А що переживають наші бійці -тільки уявляємо. Але,коли я побачив вас після контузіі,моло-

дого колишнього веселуна,тепер посивілого і подорослівшого чоловіка,то зрозумів,яке у війни обличчя.

ТАРАСОВЕ СЛОВО

Для чого живе людина?

Стара як цей світ проблема,

Щоб не заснувала мрій павутина

У клопотах щоденних

Біжимо, летимо, поспішаєм,

Щоб час ухопить руками

І часто-часто не помічаєм,

Того, що гартувалось роками.

Мир, воля, спокій, мрії,

Здавалося будуть вічні

Які ж ми, все-таки, наївні

Забуваємо, що все скоротічне

І сьогодні в години тривоги

Пам’ятаєм Тарасове слово,

Про вільну Вкраїну небогу

Й рідну мову, що звучить пречудово.

І як приклад виконання завіту

Пророка свого народу,

"Небесну сотню" пам’ятатимем довіку,

Що життя віддала за свободу

Ткаченко Антон



6 клас

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка