Частина перша



Сторінка1/15
Дата конвертації06.01.2018
Розмір2.01 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15

Біле Ікло (Лондон Джек)

[ Конвертовано сайтом javalibre.com.ua ]

Біле Ікло

Лондон Джек

ЧАСТИНА ПЕРША

ПУСТЕЛЯ


Розділ І

УСЛІД ЗА ПОЖИВОЮ

емний ялиновий бір похмуро чорнів уподовж обох берегів замерзлої річки. Недавній вітер зірвав із дерев біле покривало інею, і тепер вони мовби тулилися одне до одного, чорні й зловісні в сутінках надвечір'я. Глибока незмірна мовчанка панувала над країною, а сама ця країна була така пустельна й непорушна, така самотня і холодна, що від неї навіть тугою не віяло. Тут чувся сміх, але страшніший за всяку тугу, — сміх невеселий, як сфінксів усміх, сміх, як мороз, холодний і пройнятий жахом перед неминучістю. То владна, затаєна в собі споконвічна мудрість глузувала з життя, з марних його поривань. То була Пустеля, жорстока, льодосерда північна Пустеля.

Але життя, зухвале й відважне, прийшло й сюди. Замерзлою річкою пробирався запряг собак, схожих на вовків. Кудлата їхня шерсть узялася памороззю, а віддих, клубками вихоплюючись із пащ, замерзав у повітрі й осідав на шерсть крижаними кришталиками. На собаках була ремінна упряж з довгими й також ремінними посторонками, прив'язаними до санок, що вони тягли за собою. Санки, зроблені з грубої березової кори, не мали полозків і сунулись по снігу всім днищем. Передок санок було загнуто вгору, як сувій паперу, щоб не вгрузати в сніг, що високою хвилею здіймався перед ними. На санках стояв вузький довгий ящик, міцно до них прив'язаний. Крім нього, були ще й інші речі: укривала, сокира, кавник, сковорода, але насамперед впадав у вічі цей вузький довгий ящик.

Поперед собак, ледве волочачи свої широкі лижви, йшов чоловік. За санками плентався другий. На санках у ящику лежав третій, який уже завершив свою земну працю. Пустеля здолала його й звалила з ніг, і більше вже ніколи не буде він ані рухатись, ані боротись. Пустеля не терпить руху. Життя для неї — це зневага, бо життя є рух, а Пустеля завжди намагається знищити його. Вона заморожує воду й не пускає її пливти в море, вона витискає сік з дерев, аж поки вони промерзнуть до самого серця; але найлютіше, найжахливіше катує вона й гнобить людину, намагаючись її упокорити, бо людина — найневгамовніша в світі істота, що завше повстає проти законів Пустелі, за якими всякий рух кінець кінцем мусить спинитись.

Та все-таки спереду і ззаду санок ступало двоє невгамовних і безстрашних людей, яких ще не здолала смерть. Вони були загорнені в хутра й м'які вичинені шкури. Їхні вії, щоки й губи геть узялися інеєм від замерзлого віддиху, і облич не видно було зовсім. Вони здавалися якимись привидами-могильниками, що десь у царстві тіней ховають третього привида. Але то були живі люди, що прийшли сюди, в цей край самоти, глуму й мовчання, то були маленькі сміливці, що шукали великих пригод, що відважилися стати на герць із могутнім світом, далеким, чужим і мертвим, як безмежний простір космосу.

Вони йшли мовчки, зберігаючи дихання для дороги. З усіх боків їх оточувала тиша, яку вони відчували, немов щось матеріальне. Вона тиснула на розум, як вода на великій глибині тисне на тіло водолазові. Вона гнітила їх безмежністю й непорушністю свого закону. Вона не поминула жодного найдальшого закутка в їхній свідомості, вичавила з неї, як вичавлюють сік із винограду, увесь фальшивий запал і екзальтацію і всю надмірну самовпевненість людської душі, аж доки вони відчули себе маленькими й мізерними цятками, порошинками з обмеженим розумом і куценьким хистом, іграшками потужних і сліпих стихійних сил.

Минула година, за нею друга. Тьмяне світло короткого безсонячного дня почало вже мерхнути, коли серед німої тиші звідкись здалеку долинуло кволе виття. Воно відразу піднеслося вгору, на кілька секунд завмерло на верхній ноті, тремке й напружене, а потім поволі стихло. Можна було подумати, що це зойк якоїсь загиблої душі, коли б не бриніли в ньому нотки сумної люті й голодного заповзяття. Чоловік, котрий був попереду, озирнувся і вловив погляд чоловіка, що йшов за санками. Дивлячись один на одного поверх довгого ящика, вони кивнули головами.

І знову гостре виття, неначе голкою, пронизало тишу. Обидва чоловіки прислухалися, звідки ці звуки. Воли линули зі снігових просторів, якими щойно проїздили подорожні. Почулось утретє виття, наче у відповідь, теж ззаду, цього разу трохи лівіше.

— Це за нами, Білле, — сказав той, що йшов попереду. Голос його був хрипкий і якийсь неприродний, говорив він натужно.

— З м'ясом скрута, — відказав його товариш. — Це вже відколи й кролячого сліду я не бачив.

Вони замовкли, хоч і далі напружено прислухались до голодного виття, що весь час було чути позад них.

Коли вже зовсім смеркло, вони повернули собак до ялин на березі річки й там отаборились. Труна, яку поставили коло вогню, правила й за стіл, і за ослін. Збившись докупи по той бік вогню, собаки гарчали й гризлися, проте ніяк не хотіли бігти в темряву.

— Щось вони, Генрі, сьогодні занадто до вогню тиснуться, — промовив Білл.

Генрі, сидячи навпочіпки перед вогнищем і прилаштовуючи кавника зі шматком льоду, мовчки кивнув головою. Озвався він тільки тоді, як сів на труну й почав їсти.

— Вони знають, де їхній шкурі безпечніше, — сказав він. — Адже тут їх нагодують, а там їх самих зжеруть. Вони розумні собаки.

Білл похитав головою.

— Хто його зна.

Товариш поглянув на нього запитливо:.

— Вперше чую, щоб ти сумнівався в їхньому розумі.

— Генрі, — сказав той, старанно пережовуючи боби, — ти часом не звернув уваги, як собаки гризлись, коли я їх годував?

— Та гризлись більше, ніж звичайно, — визнав Генрі. — А скільки в нас собак?

— Шестеро.

— Ось що, Генрі… — Білл спинився на мить, щоб надати більшої ваги своїм словам. — І я кажу, Генрі, то шестеро в нас собак. Я вийняв із торбини шість рибин і дав кожному собаці по рибині, Генрі, й однієї рибини не вистачило.

— Ти не так полічив.

— У нас шестеро собак, — незворушно повторив Білл. — Я вийняв шість рибин. Одновухому не вистачило. Довелося витягти з торби ще одну рибину.

— У нас тільки шестеро собак, — наполягав Генрі.

— Генрі, — вів своєї Білл, — я не хочу сказати, що всі були собаки, але по одній рибині з'їли семеро…

Генрі перестав жувати, подивився через вогонь і полічив собак.

— Їх тільки шестеро зараз, — сказав він.

— Я бачив, як один біг по снігу, — відповів Білл зі спокійною впевненістю. — Тоді було семеро.

Генрі глянув на нього співчутливо.

— Я буду страшенно радий, коли ця подорож скінчиться, — зауважив він.

— Що ти цим хочеш сказати?

— А те, що оцей наш вантаж впливає на твої нерви, і тобі ввижається невідь-що.

— Отож і я подумав, — відповів Білл повагом, — Коли я побачив, що він побіг, то зразу глянув на сніг. На ньому були сліди. Я полічив собак — усі шестеро були на місці. Сліди ті й досі на снігу. Коли хочеш, можу показати.

Генрі не відповів нічого й мовчки жував собі. Упоравшись із вечерею, він запив її кухлем кави й утер рота верхнім боком долоні.

— Отже, ти гадаєш, це був…

Його перебило протягле сумне виття звідкись із темряви. Генрі спинився, прислухався і, махнувши в той бік рукою, докінчив:

— … один із тих?

Білл кивнув головою.

— Нехай мені очі повилазять, коли я думаю інакше! Ти сам бачив, як гризлися собаки.

Виття дужчало й лунало тепер з усіх боків, тиша перетворилась на пекельний галас. Перелякані собаки, збившись докупи, тиснулися так близько до вогню, аж їм займалася шерсть. Білл підкинув у вогонь хмизу й запалив люльку.

— Щось ти зовсім зажурився, Білле, — сказав його товариш.

— Генрі… — Білл якусь хвилину в задумі пахкав люлькою. — Я оце думаю, Генрі, що він значно щасливіший, ніж ми з тобою. — Він показав на третього чоловіка, постукавши пальцем по труні, на якій вони сиділи. — Як ми з тобою, Генрі, помремо, то добре ще, коли нас закидають камінням, щоб собаки не розтягли.

— Ну, ми не те, що він: у нас нема ні близьких людей, ні грошей, — промовив Генрі. — Хто б це нас поволік ховати в таку далечінь.

— Ніяк не доберу, Генрі, чого такий чоловік, як оцей, що на батьківщині в себе був лордом абощо і ніколи не мусив дбати ні про їжу, ні про одяг, — чого він заперся сюди, на цей Богом забутий край світу? Цього я ніяк не збагну.

— Еге, сидів би вдома, то дожив би до глибокої старості, — погодився Генрі.

Білл розкрив рота щось сказати, але передумав і лише мовчки показав на стіну темряви, що обступила їх з усіх боків. Обриси годі було розгледіти в мороці ночі, — видно було тільки пару очей, що горіли мов жарини. Генрі показав головою на другу пару, на третю. Їх уже багато, і вони кільцем оточили табір, пересувалися з місця на місце, гасли і тут-таки знову спалахували.

Неспокій собак дедалі більшав, і раптом, охоплені сліпим жахом, вони щільно присунулись до вогню, полохливо тиснучись і припадаючи людям до ніг. Продираючись уперед, один собака потрапив у вогонь і заскавучав з болю та ляку, а в повітрі запахло смаленою шерстю. Кільце миготливих очей ворухнулося на мить і трохи відступило далі, але коли собаки заспокоїлись, знову опинилося на тому самому місці.

— Оце біда, Генрі, що набоїв у нас мало.

Білл, докуривши люльку, допоміг товаришеві розстелити хутра та укривало на ялиновім гіллі, що він розклав поверх снігу ще перед вечерею. Генрі щось пробурчав і став розв'язувати мокасини.

— Скільки, кажеш, набоїв у тебе лишилось?

— Три, — була відповідь. — А зараз би згодилося й триста. Тоді б я показав їм, клятим!

Він сердито посварив кулаком туди, де світились очі, і дбайливо поставив свої мокасини біля вогню.

— Та хоч би вже цей мороз пересівся! — заговорив він знову — Ось уже два тижні все п'ятдесят градусів. І чого це я подався в цю подорож? Не до душі вона мені, Генрі. Щось воно не зовсім гаразд. Коли б уже швидше приїхати, і хай йому грець. Оце б сиділи тепер коло вогню у форті Мак-Геррі й грали б собі в крибедж. Добре було б!

Генрі тільки пробурчав щось і заліз у свою постіль. Він уже засинав, коли товариш збудив його.

— Слухай, Генрі, коли той чужий приходить їсти рибу, то чого ж собаки не кидаються на нього? Ніяк не можу цього втямити.

— Ти щось занадто нетямкий став, Білле, — почув він напівсонну відповідь. — Раніш я не помічав цього в тебе. Краще мовчи й укладайся, а завтра встанеш здоровісінький. У тебе печія, тож ти й не маєш спокою.

Вони спали поряд, під одним укривалом, і важко дихали обоє. Вогнище вже догорало, І кільце вогненних очей, яке оточувало табір, змикалось дедалі тісніше. Коли якась пара очей присувалася занадто близько, собаки, що полохливо трималися купи, починали сердито гарчати. Один раз вони навіть Білла розбурхали. Обережно, щоб не збудити товариша, він виліз з-під укривала й підкинув ще хмизу в огонь. Коли полум'я розгорілось, кільце очей відсунулось далі. Погляд Біллів спинився випадково на собаках. Він протер очі й хвилину пильно дивився на них, а потім знову заліз під укривало.

— Генрі! — гукнув він. — Генрі!

Генрі застогнав, прокидаючись, і спитав:

— Що там?

— Нічого, — була відповідь, — тільки собак знову семеро. Я оце допіру перелічив.

Генрі буркітливо сприйняв цю новину, а тоді захріп і знов уже спав.

Вранці він підвівся перший і розбудив товариша. Була вже шоста, але до світанку залишалося ще три години. Поки Білл згортав постіль і вкладав речі на санки, Генрі заходився поночі готувати сніданок.

— Слухай, Генрі, — раптом озвався Білл. — Скільки, ти кажеш, у нас собак?

— Шестеро.

— А отже ні! — заявив переможно Білл.

— Знову семеро? — спитав Генрі.

— Ні, п'ятеро. Один десь дівся.

— Що за чортівня! — сердито вигукнув Генрі й, покинувши сніданок, пішов лічити собак.

— Твоя правда, Білле, — сказав він. — Феті зник.

— І не помітили як. Шукай тепер вітра в полі.

— Оце не щастить, — зауважив Генрі. — Вони його живцем проковтнули. Я певен, що він скавучав у них клятих у горлянці!

— Феті завше був дурний, — мовив Білл.

— Але й найдурніший собака не такий дурний, щоб іти на певну смерть.

Генрі критично оглянув решту собак, швидко оцінюючи, чого кожен із них вартий.

— Жоден з цих собак не зробив би такої дурниці, їй-бо, — додав він.

— Та їх і дрючком від вогнища не відженеш, — погодився Білл. — Я завше був такої думки, що у Феті не всі дома.

Таким надгробним словом було вшановано собаку, що загинув на Далекій Півночі, — і воно аж ніяк не було скупішим за епітафії іншим собакам, ба навіть і людям.

Розділ II

ВОВЧИЦЯ

Поснідавши й склавши на санки свої убогі пожитки, люди залишили привітне вогнище й рушили в темряву. І одразу ж почулося дике й тужливе виття — крізь морок і холод воно долинало до них звідусіль. Було не до розмов. Розвиднілось о дев'ятій годині. О дванадцятій небо на півдні ледь порожевіло в тому місці, де опуклість землі стає стіною між південним сонцем та світом Півночі. Але цей рожевий відтінок незабаром збляк. Сіре денне світло трималося до третьої години, а тоді й воно згасло, і полярна ніч огорнула своїм покровом пустельну й мовчазну землю.



Коли смеркло, хиже виття стало дужчати. Воно линуло з лівого боку, з правого, ззаду, і часом так близько, що собак жах проймав, і вони починали панічно шарпатися в запрягу.

Після одного такого нападу страху, розплутавши разом із Генрі посторонки, Білл промовив:

— Коли б уже вони натрапили на яку дичину і дали нам спокій.

— Атож, слухати їх, аж за спиною бере, — погодився Генрі.

Більше вони не розмовляли, доки знов не зупинились на спочинок.

Генрі стояв, нахилившись над казанком з бобами, і підкладав у нього льоду, коли нараз почув удар, крик Білла й пронизливе скавучання собак. Він випростався й побачив якусь невиразну темну тінь, що майнула по снігу й зникла в темряві. А потім він побачив, що Білл стоїть серед собак, чи то врадуваний, чи то похнюплений, і в одній руці тримає замашного дрючка, а в другій — хвоста в'яленого лосося.

— Таки потяг половину, — сказав він, — але я його добре вгрів. Чув, як заверещав?

— А що він за один? — спитав Генрі.

— Не розгледів. Знаю тільки, що й ноги, й паща, й шерсть, як у кожного собаки.

— Мабуть, приручений вовк.

— Авжеж, приручений, чорти б його взяли, коли з'являється саме тоді, як годують, і хапає їхню пайку риби.

Цього вечора, коли вони сиділи після вечері на довгому ящику, смалячи люльки, кільце вогненних очей ще більше повужчало.

— Коли б хоч яке стадо лосів сполохали та дали нам спокій, — сказав Білл.

Генрі пробурмотів щось не дуже люб'язне, і з чверть години вони сиділи мовчки. Генрі дивився на вогонь, а Білл — на кільце очей, що палали в темряві тепер уже зовсім близько від вогнища.

— Коли б уже ми під'їжджали до Мак-Геррі, — знову почав він.

— Та замовкни ти зі своїм «коли б» та «коли б»! Розскиглився! — сердито вихопилось у Генрі. — У тебе просто печія, й того ти скімлиш. Проковтни ложку соди — і як рукою зніме, та й мені з тобою веселіш буде.

Вранці Генрі прокинувся від страшних прокльонів, що сипалися Біллові з уст. Він сперся на лікоть і побачив, як його товариш стоїть серед собак біля розкладеного вогнища — руки обурено піднесені вгору, лице скривлене від гніву.

— Гей! Що там таке? — крикнув Генрі.

— Фрог зник, — була відповідь.

— Невже?


— Та кажу ж тобі — зник.

Генрі враз вихопився з-під укривала й кинувся до собак. Перелічивши їх уважно, він укупі з Білл ом став так само люто проклинати Пустелю, що забрала в них і другого собаку.

— Фрог був найдужчий з цілого запрягу, — нарешті сказав Білл.

— Та й не дурний, — додав Генрі. Така була друга епітафія за ці два дні. Поснідавши похмуро, вони запрягли решту собак у санки. День був такий самісінький, як і попередні. Обоє мовчки тяжко посувались уперед по замерзлій землі. Мовчанку порушувало тільки виття їхніх переслідувачів, що йшли невидимі за ними назирці. Коли після полудня посутеніло, переслідувачі знов підступили ближче, й виття їхнє чути було трохи не поруч. Собаки лякалися, шарпались неспокійно, Генрі з Біллом не раз мусили розплутувати посторонки, і це ще більше гнітило їх.

— Ну, це вже припне вас, дурні тварюки, — задоволено сказав Білл увечері, упоравшись зі своєю роботою.

Генрі облишив вечерю і підійшов подивитись. Його товариш прив'язав собак до палиці, як то індіанці роблять. На шию кожному собаці він надів ремінну петлю і до неї коло самої шиї, щоб собака не дістав зубами, прив'язав довгу грубу жердину. Кінець жердини він прикрутив ременем до кілка, забитого в землю. Отож собаки не могли перегризти ременя коло шиї, а жердина заважала їм перегризти його біля кілка.

Генрі схвально кивнув головою.

— Лишень так і втримаєш Одновухого, — сказав він. — Цей перекусить ремінь, все одно як ножем черкне, хіба що не так швидко. Вранці тепер усі будуть цілі.

— Ще б пак! — ствердив Білл. — Коли ще хоч один собака пропаде, я завтра не питиму кави.

— Знають кляті, що в нас нема чим стріляти, — зауважив Генрі, лягаючи спати, і показав на мерехтливе кільце навкруг. — Коли б їм послати хоч зо два постріли, вони б стали поштивіші. Що не ніч, підходять ближче. Відведи-но очі від огню та подивись туди уважніш… Бачиш он того?

Часину вони допитливо стежили за невиразними силуетами, що пересувалися поза відсвітом багаття. Пильно вдивляючись туди, де світилася пара очей, можна було розгледіти в темряві обриси звіра. Час від часу навіть видно було, як вони переходять з місця на місце.

Увагу Білла й Генрі привернув гамір серед собак. Одновухий то страшенно скавучав, пориваючись у темряву, то, відступаючи назад, люто гриз жердину.

— Дивись-но, Білле, — шепнув Генрі.

У коло, освітлене вогнищем, прослизнув якось боком звір, схожий на собаку. В рухах його відчувались і острах, і зухвалість. Обережно позираючи на людей, він усю свою пильність зосередив на собаках. Одновухий метнувся до чужинця, наскільки дозволяла йому жердина, і відчайдушно заскавучав.

— Цей одновухий дурень щось не дуже й боїться, — зауважив упівголоса Білл.

— Вовчиця, — пошепки відповів Генрі. — Тепер ясно, що воно з Феті й Фрогом. Її випустила зграя як принаду: вона заманює собак, а тоді все кодло кидається й загризає їх.

Багаття затріщало, й одна головешка засичала й відкотилась убік. Звір умить відскочив і щез у темряві.

— Знаєш, що я думаю, Генрі? — сказав Білл. — Що?

— Я думаю, що це її почастував я тоді дрючком.

— Не маю жодного сумніву, — відповів Генрі.

— І ось що я хочу сказати, — мовив далі Білл. — Вона не боїться багаття, а це річ підозріла й неподобна.

— І знає вона напевне більше, ніж годиться знати порядному вовкові, — погодився Генрі. — Вовк, що приходить саме тоді, як годують собак, либонь, таки досвідчений.

— У старого Вілена був колись собака, і от він утік з вовками, — думав уголос Білл. — Це вже я знаю. Я сам його підстрелив у вовчій зграї на лосиному пасовищі біля Малого Прута. Старий Вілен плакав, як дитина. Казав, що три роки не бачив свого собаки. Увесь цей час він ганяв з вовками.

— Мені здається, ти вгадав, Білле. Цей вовк таки собака, і він не раз їв рибу з людських рук.

— Якщо я матиму нагоду, то хоч він вовк, хоч ні, буде з нього комусь м'ясо, — заявив Білл. — Нам не можна більше втрачати собак.

Але ж у нас тільки три набої, — заперечив Генрі.

— Я вижду, щоб стріляти напевно, — була відповідь.

Вранці Генрі розпалив вогонь і зварив сніданок під голосне Біллове хропіння.

— Ти так смачно спав, що не хотілось тебе чіпати, — сказав він, будячи його снідати.

Білл, ще сонний, почав снідати. Побачивши, що його кухоль порожній, він простяг руку до кавника. Але кавник був задалеко, біля Генрі.

— Слухай, Генрі, — лагідно дорікнув він, — ти нічого не забув?

Генрі уважно розглянувся й похитав головою. Білл показав йому порожній кухоль.

— Сьогодні ти не питимеш кави, — сказав Генрі.

— Невже вся збігла? — стурбовано запитав Білл.

— Ні, не збігла.

— Гадаєш, вона мені завадить?

— Ні, чого там.

Білл аж почервонів, заходячись гнівом.

— То, може, ти мені поясниш, у чому річ? — сказав він.

— Спенкер зник, — відказав Генрі.

Не поспішаючи, з виглядом людини, що покірно скоряється лихові, Білл обернув голову і з місця полічив собак.

— Як це трапилось? — байдуже спитав він. Генрі знизав плечима.

— Не знаю. Чи не Одновухий це перегриз йому ременя. Сам він ніяк цього не міг зробити, це певно.

— Холерний собацюра, — повільно й спокійно промовив Білл, нічим не виявляючи люті, що клекотіла в ньому. — Не міг дістати свого ременя, так допався до Спенкерового.

— Ну, тепер уже Спенкерові не клопітно. Травиться собі в шлунках щонайменше двадцятьох вовків. — Така була епітафія, що дав Генрі третьому загиблому собаці. — Бери каву, Білле.

Але той похитав головою.

— Та пий, — пропонував Генрі, взявши кавника. Білл відсунув кухля.

— Я не хочу бути патякалом. Сказав, що не питиму, коли пропаде хоч один собака, — і не питиму.

— А кава ж смачна, — спокушав Генрі.

Однак Білл був непохитний, їв свій сухий сніданок і присмачував його прокльонами на адресу Одновухого, що втнув такий вибрик.

— Сьогодні на ніч припну їх так, що не дістануть один одного, — сказав він, коли вони рушили в дорогу.

Пройшли вони ярдів сто, як раптом Генрі, бувши попереду, нагнувся й підняв якусь річ, що потрапила йому під плетену лижву. Було поночі, й він не міг її розгледіти, але навпомацки впізнав, що це таке, і жбурнув її назад. Вона вдарилась об санки, відскочила від них і впала просто Біллові на лижви.

— Може, це тобі придасться! — гукнув Генрі.

Білл аж ахнув. Оце все, що лишилося від Спенкера, — оцупок, до якого він був прив'язаний.

— Вони злигали його з усіма бебехами, — сказав він. — Ломака гола, як бубон. Навіть ременя з'їли з обох кінців. Я кажу тобі, Генрі, вони з біса голодні, і поки ми доїдемо, й до нас доберуться. Генрі зневажливо всміхнувся.

— Правда, за мною вовки то ще не ганялись, але бувало й гірше, і нічого — бачиш, живий. Щоб порішити такого, як я, синашу мій, якогось там десятка настирливих тварюк замало.

— Не знаю, не знаю, — пробурмотів зловісним тоном Білл.

— Ну, то потім дізнаєшся, як під'їжджатимемо до Мак-Геррі.

— Щось не дуже в це віриться, — затинався на своєму Білл.

— Просто ти під охляв, та й усе, — авторитетно заявив Генрі. — Хіни тобі треба. Ось тільки-но доберемось до Мак-Геррі, я тобі добренну порцію вгачу.

Білл пробурчав свою незгоду з таким діагнозом і змовк. День був, як і попередні. Розвиднілось о дев'ятій. О дванадцятій обрій на півдні порожевів од невидимого сонця, і почався холодний похмурий підвечірок, потім знов насунув смерк, а через три години його мала заступити ніч.

Коли сонце марно спробувало виглянути з-за обрію, Білл витяг із санок свою рушницю і сказав:

— Ти йди вперед, Генрі, а я піду гляну, що там твориться.

— Краще ти тримайся санок, — запротестував Генрі. — У тебе тільки три набої. А то хтозна, що може трапитись…

— А тепер хто скімлить? — спитав, тріумфуючи, Білл. Генрі не відповів нічого й поплентався сам далі, тільки весь час оглядався тривожно в сіру пустку, де зник його товариш. Через годину, йдучи навпростець, Білл наздогнав санки.

— Вони порозбігались і никають на всі боки, — сказав він. — Дичини шукають, але й від нас не відступаються. Вони, бач, певні, що ми їхніх зубів не уникнемо, і знають, що треба лиш трохи почекати. А тим часом нишпорять поблизу, щоб чим поживитись.

— Ти хочеш сказати, їм так здається, що ми від них не втечемо? — поправив Генрі з притиском.

Та Білл не слухав його.

— Я деяких бачив, — страшенно худющі. Гадаю, що їм уже кілька тижнів нічого не перепадало, крім Феті, Фрога й Спенкера, а їх така сила, що де там цього б вистачило! Схудли, що далі вже нікуди. Ребра — наче пральна дошка, а животи попідтягало до самого хребта. Кажу тобі, вони у відчаї. От-от почнуть казитися з голоду, і тоді лиш начувайся!



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка