Буба : мертвий сезон



Сторінка1/30
Дата конвертації26.12.2017
Розмір1.9 Mb.
ТипВитяг
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   30

Барбара КОСМОВСЬКА

БУБА: МЕРТВИЙ СЕЗОН




МАРТЕНСИ НА ПЕНСІЇ

Усі, хто останнім часом зустрічав Бубу, вдавали, немов дивляться на неї, але нічого не помічають.

– Ти трішечки погладшала, – казали одні, зупиняючи погляд на Бубиних джинсах.

– Здається, ти схудла, – приглядалися інші.

– Погарнішала.

– Змарніла.

– Ти витягнулась, – стверджував дехто, ніби всупереч тим, які зауважували:

– Ти, Бубо, узагалі не змінилася…

Буба ввічливо погоджувалася з усіма вироками, які стосувалися її тіла, але під силуваною посмішкою приховувала гірке розчарування людською короткозорістю. Бо знехотя зазираючи в дзеркало, дівчина бачила там лише неймовірний смуток, настільки помітний і невідступний, що його неможливо було ні з чим порівняти.

Смуток, як і Буба, найкраще почувався в її товаристві, щільно вкритий клаптиковою ковдрою. Так вони й лежали разом цілими годинами на Бубиному ліжку.

– Ти ж не можеш отак вилежуватися до смерті, – сказав якогось дня дідусь.

Старенький звертався до веселої, барвистої ковдри, з під якої з одного боку видніло розкошлане волосся, а з іншого – пара босих ніг у джинсах.

– Кажучи про смерть, я мав на увазі, звісно, власну, – з гідністю докінчив дід. І хоча голос його затремтів, зіщулена під ковдрою постать навіть не ворухнулася.

– Сум за тобою розбив моє серце так само, як твоя мама розтрощила наше улюблене крісло, «Людовика», – дідусь поринув у приємні спогади. – Пригадуєш цю картину? Марися міряє черевички й раптом – бух! Що я тоді сказав? Ага! «Навіть малі черевики можуть зламати „Людовика“». Дуже я тоді недоречно засміявся, – дідова інтонація зробилася повчальною. – Народна примовка каже: «Не смійся, ледащо, із чужого нещастя». Мудрець, який виголосив ці золоті слова, безсумнівно мав на увазі мене…

Але навіть це відважне зізнання не зворушило дівчини під ковдрою.

– Жоден лобуряка не вартий, аби за ним стільки плакали! – старий вочевидь утрачав терпець. Він сів на краєчку ліжка, нервово смикаючи вуса. – Ну, хіба що я, – додав дідусь сумирно. – Бо треба тобі знати, що я не одну жіночку довів до сліз. Ах, які ж то були чудові часи… Така собі пані Леонтина, дружина адмірала Концева… Я познайомився з нею на мисливському балу…

Від солодких спогадів його відірвало тихе схлипування.

– Мушу тобі сказати, – пожвавішав дід, – що жінки, яких я покидав, втрачали і розум, і справжнього мужчину. А ти втрачаєш глузд через жевжика з біноклем!

– Ніякий він не жевжик! – почувся з під ковдри слізний протест.

– Як це ні? – обурено відгукнувся дідусь Генрик. – Хлопчисько, який у своєму житті не зіграв жоднісінької партії в бридж? Тоді хто ж на твою думку жевжик?

Дідові важко було впізнати свою онуку в цьому клубочку, закутаному ковдрою. Минав тиждень, відколи шляхи Мілоша та Буби зовсім розійшлися. Щоправда, Буба ще декілька разів намагалася наблизитися до Мілошевої стежки. Але відтоді, як побачила його із цією іншою, з архітектурного відділення, худенькою, у химерному береті, Бубині мартенси перестали бігати колишньою, спільною доріжкою. Вони стояли в кутку коридору і, ніби двійко старих пенсіонерів, узагалі більше не виходили з дому.

– Бубо, озвися нарешті, бо мене починає мучити сумління через усіх отих жінок, яких я покинув! – дідусь удавано схлипнув.

– Ненавиджу його… – почувся з під ковдри притлумлений голосок.

– Слава Богу! – зрадів дідусь. – Нарешті якісь прояви людських почуттів! – захоплено вигукнув він. – Це просто чудово, дорогенька, що ти його ненавидиш, бо Маньчаки саме нині приходять зіграти партійку… Не можна, щоб вони нас застали отаких! Не програвати ж нам через дуркецала, який перетворив чемпіонку Польщі на плаксиву дівулю! Через мій труп! – не вгавав дід.

Слою «труп» негайно зворохобило його уяву, і старий знову заходився розмірковувати вголос.

– А уявляєш собі мій похорон? У розквіті віку? Якщо вже говорити про квіти, то знаючи твоїх батьків, можна здогадатися, що від них я їх точно не дочекаюся. Ну, хіба якогось гарненького букетика від тебе, – визнав дід. – Ти, Бубо, не така. Упевнений, що ти мені й колоду карт кинеш у труну. Тому відразу попрохаю, аби на зворотному боці були ті панянки з календаря, який я нещодавно гортав у книгарні…

Дідусь, певне, зворушився, бо голос у нього небезпечно здіймався й завмирав. Як на сцені. І в кімнаті раптом стало підозріло тихо. Хоча Буба й не позбулася сумного настрою, проте вилізла з під кольорової ковдри й глянула на діда почервонілими очима.

– О о о! Ось ти де! – зрадів пан Генрик. – Мій Кроличку! Ну, моя люба, – розчаровано озвався він за мить, – навіть Маньчакова не виглядала так жахливо, коли її покинув «коханий Вальдусик». Мені прикро це казати, але вона здавалася наче гарнішою за тебе…

– Мілош, певне, такої самої думки, – Буба вже приготувалася до нової хвилі розпачу, але її наміри випередив дзвоник у двері.

– Цей твій Мілош узагалі не думає, це, по перше. А, по друге, причепурися трохи, перш ніж Маньчаки почнуть висловлювати нам свої співчуття!

– А що це так смачно пахне? – долинув до Буби й дідуся Генрика голос пані Віолетти. – Вальдеку, ти відчуваєш те саме, що і я?

– Авжеж, це запах нашої перемоги! – гаркнув дід і рушив назустріч ворогові.



* * *

Того дня на Бубу чекали самі неприємності.

– Бубо! Ти останнім часом так змарніла! – привітала її Маньчакова, поправляючи свою нову косу.

– Ого, якого хвоста ви почепили! – дід лише зараз помітив чималий вузол на потилиці гості.

– Це моє волосся, любий пане, – скривилася пані Віолетта.

– Волосся так швидко не росте, – заперечив дід, тасуючи карти. – Щоправда, у мене був товариш у війську, полковник Сермяга, який теж заростав, наче мавпа, але в порівнянні з вами це дрібниці.

– Це, пане Генрику, шиньйон, – Маньчакова розгнівано відкопилила губи. – Така прикраса коштує більше, ніж невеликий «Фіат», – додала вона з апломбом мільйонерки.

– Що ви кажете? – дід аж на виду змінився. – То «Фіати» вже зовсім нічого не варті стали, – зітхнув він. – А шкода. Я патріот, і мені прикро, що наш «Фіатик» вартий стільки ж, скільки фунт клоччя. Бубо, починай, – нагадав старий, підморгуючи онуці.

Попри Бубині зусилля, Маньчаки виграли всі партії.

Лише Бартошовій вдалося припинити муки за зеленим столиком, повідомивши, що обід подано.

Гості з радістю покинули карти. Мало того, що за ними залишився переможний запис у дідовому нотатнику, то вони ще й нагодилися на смажену качку, оздоблену, як і годиться, віночком червоної капусти.

Батько терпляче чекав на цю качку тиждень, а Маньчаки – жодної хвилини.

– Від капусти в мене здуття, – скривилася пані Віолетта, викладаючи на тарілку рум’яне стегенце. – У Вальдусика теж, – додала вона, відрізуючи наступну ніжку.

Дідусь сумно провів поглядом найкращі шматочки і, важко зітхаючи, зайнявся непоказним крильцем.

Бубі було однаковісінько. Вона могла їсти й капусту, як і годиться кроликам. Могла й нічого не їсти, як робила це протягом останнього часу.

Бартошова дивилася на дівчину з непідробною увагою, а коли погляд домробітниці зупинявся на косі Маньчакової, ставало помітно, яких зусиль їй коштує стриматися й не смикнути пані Віолетту щосили за волосся.

– А здуття – це просто нестерпно, – Маньчакова відкопилила блискучі від качиного жиру губенята. – Навіть пожалітися нікому не можна, що вони мене мучать…

– Усі ми вже про це знаємо, – заспокоїв її дідусь. – Пригадай но, Бубо, які ліки продає твій батько в телекрамниці… Якраз від здуття живота. Бо мені чомусь здається, – напророкував він, – що скуштувавши куприк, без Павлових таблеток ви довго не витримаєте.

– Що ви, пане Генрику! – гостя змахнула пухкими ручками, схожими на маснувате віяло. – У жодному випадку! У нас із Вальдусиком принцип: не купувати в знайомих…

– Ми Павлові дуже співчуваємо, – додав із напханим ротом Маньчак. – Погано, що з нормального телеведучого він перетворився на продавця в телекрамниці. І тепер втюхує бідним людям каструлі з подвійним дном, – він нетактовно захихотів.

– Або пояси для схуднення, від яких ніхто не худне!

– Або щіточки для чищення язика, від яких у мене було подразнення, – сплеснув руками Маньчак.

– Я вже не кажу про бальзам, від якого в мене була висипка. На щастя, у такому місці, де її ніхто не бачив! – докинула пані Віолетта.

– Крім мене, – зрадів безпричинно пан Вальдек.

– Звичайно, любий, – з кокетливою усмішкою підтвердила його половина.

– Неможливо опуститися нижче, – виніс вирок Маньчак. – Я на місці Павла точно пішов би з телебачення, – переконано сказав він, і ці героїчні слова впали одночасно з качиним жиром, який щедро скапував з його ножа й виделки.

– Та ви так не переймайтеся, – намагався опанувати цю ситуацію дідусь. – Я не думаю, щоб хтось при здоровому глузді взяв би вас на роботу, з якої потім ви могли собі піти. Хоча на телебаченні у вас усі шанси стати помітною особою, – він багатозначно глянув на куленепробивний жилет Маньчака, який захищав хирляві Вальдусикові груди.

– Мушу сказати, що бідолашний Павел потребує нашої особливої підтримки, – утрутилася пані Віолетта, простягаючи руку до десерту. – Тому ми вирішили бувати у вас частіше.

– Особливо після того, як наші сусіди, Петушки, зізналися, що регулярно Павла перемикають.

– Як це – перемикають? – здивувалася Буба.

– Та звичайно! – Маньчак задоволено поглянув на присутніх. – Пультом. Навіть на релігійний канал, хоча вони атеїсти.

– А не аскети? – завагалася пані Віолетта.

– Настільки не переварюють отого Павлового кудкудакання про унікальні панчохи чи друшляки, – закінчив Маньчак.

– Це вже занадто, пане Вальдемаре! – дідусь розгнівано відсунув тарілку. – Я завжди підозрював, що у вас погане оточення. Але мені й на думку не спадало, що ви мешкаєте під одним дахом з ідіотами!

– Не можу з вами погодитися, – заперечила Маньчакова, підсуваючи собі другий десерт. – Пані Петушкова – власниця перукарського салону для собак. Найкращого в місті.

– Ну, то я слушно припустив, що це у вас чийсь хвіст! – зрадів дідусь. – Я весь час думаю, кого ви мені нагадуєте. Ну викапаний спанієль! Бубо, – продовжував він, – як ти вважаєш? Можна спокійно довірити нашу Добавку тій Пелюшковій? Якщо подивитися на вашу зачіску, – пан Генрик звернувся до власниці шиньйона, – собака може виглядати смішно.

– Петушковій, дочці генерала Петушка, – виправила Маньчакова, закусивши поблідлі губи.

– А не адмірала? – запитав Маньчак.

– Скільки коштує візит? – дідусь продовжував вивчати тему. – Скажемо цій Пелюшковій: «Оцю чудову суку підстрижіть, будь ласка, як пані Маньчакову».

– Дідусю!!! – зойкнула Буба.

Маньчаки навіть серветками не скористалися. Попідхоплювалися швидко, безладно і, наче розгромлена армія, квапливо відступили до виходу.

– Я розумію, що вам прикро за сьогоднішній програш, – зловісно засичав пан Вальдек. – Лише це вас виправдовує. Ну, і ще старечий вік, – в’їдливо докинув він. – 3 вашим маразмом ви, звісно, до завтра вже забудете, як скривдили мою дружину.





Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   30


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка