„Братья малороссы“



Скачати 82.09 Kb.
Дата конвертації14.01.2019
Розмір82.09 Kb.

Братья малороссы“

В одному з своїх поетичних творів Т. Шевченко каже про двох близнят, що мають родитись на Вкраїні: „цю ніч будуть в Україні родитись близнята. Один буде, як той Гонта“… обороняти своїх братів, а другий буде помагати ворогам свого народу. („Великий Льох“).

Близнята, котрих бачив в своїй творчій уяві наш Великий Пророк, вже родилися… Народився на Україні рух національного відродження, шириться серед українського народу національна свідомість, а з нею росте національна самоповага. Прокидається забита, зацькована, своїми і чужими обпльована душа народня. Росте жадоба кращого людського життя і росходиться „по всєй Україні“ велике, могутнє бажання „правди і волі“.

Але... „цю ніч будуть в Україні родитись близнята“,—бо віки недолі, віки безпросвітної темряви і духового поневіряння не минають безслідно для тих народів, що їх пережили. Лишають вони по собі на довгі літа чад і смрад, засмічують чисту душу народню сміттям зневіри в свої власні сили, сміттям національної тупости і рабського гордування всім своїм рідним, своєю власною душою,—витворюють психологію невільників.

І коли для таких народів починає сходити зоря нового життя, коли помаленьку починають падати історичні зовнішні пута, то тоді, поруч з новим, окромішним і повноправним людським життям народу, що встає з мертвих, прокидаються в ньому-ж таки всі темні сили, починають брязчати внутрішні пута—спадщина довгого лихоліття, сліпа кара за неповинні може історичні гріхи.

Ці темні сили, що досі тільки мовчки дивились на занепад власного народу, тепер, коли він прокидається, самі нападаються на нього, самі—власними руками—намагаються знищити те, що осталось живого по довгих літах історичної „руїни“. Та й не диво: відродження українського народу це моральна смерть його синів відступників. І починають завзято свою роботу „людські шашелі“, виховані в атмосфері національного гниття, намагаються знищити нові, молоді, „зелені парости“, що починають „тихо, любо“ рости собі „од коріння“…

Перед нами лежить зараз номер „Почаевскихъ Извѣстій“, газетки, що цілими тисячами росходиться по нашій Волині, котру можна найти у нас скрізь, в кожному селі,—та мабуть не тільки у нас, а й по всій правобічній Україні. В цьому номері на першій сторінці поміщена відозва, ширена у нас дуже запопадливо,—відозва настільки цікава, що вважаємо не зайвим подати її в цілости читачам „Ради“.

„Братья малороссы!“,—починається відозва,—„на Волыни есть дорогое для всѣх насъ мѣсто, находится оно въ запустѣніи, забыто всѣми. Это козацкія могилы подъ Пляшевой. Въ 1651 году здѣсь была страшная битва между козаками и поляками. Наши дѣды козаки пошли на смерть, только бы освободить родной край отъ польской неволи, а вѣру православную—отъ гоненій. Болѣе тридцати тысяъ козаковъ легли тогда на поляхъ подъ Пляшевой. Тѣлами ихъ покрыта была земля на нѣсколько верстъ, никто не рѣшался ихъ похоронить, боясь поляковъ. И долго еще бѣлѣли тѣ поля отъ костей козацкихъ, какъ отъ снѣга. То была великая и послѣдняя жертва за нашу волю. Хотя поляки и торжествовали побѣду, но черезъ три года Малороссія присоединилась къ Русскому царству. Великій грѣхъ намъ забывать жертву этихъ мучениковъ-козаковъ, сложившихъ свои кости за нашу вѣру, наше счастье и волю. Поляки поставили своимъ воинамъ около Берестечка нѣсколько памятниковъ и до сихъ поръ, хоть загинула ихъ Польша, служать благодарственныя молебны за побѣду над хлопами. А надъ могилами нашихъ героев нѣтъ даже простого деревяннаго крестика, да и земля та принадлежитъ частному лицу. Так дальше нельзя оставлять тѣхъ могилъ. 1) постараемся ихъ выпросить или выкупить, какъ дорогое для насъ мѣсто. 2) поставимъ тамъ памятникъ и часовню. 3) Каждый годъ всѣмъ народом будемъ собираться на тѣхъ могилахъ и поминать храбрыхъ дѣдовъ нашихъ, жизнь за насъ и за вѣру положившихъ“.

Далі в цьому самому номері находимо статю „на козацкихъ могилахъ“ д. А. Виталія, в котрій навіть вживається слово „Україна“ („по всей Украинѣ“), оцей страхополох, що спати спокійно не дає д. Забужній 1); далі знов вірші пан-отця Стефановича українською мовою написані, п. заг. „Про що плакалы—говорылы козацьки могылы“, і т. ин…

Сумні гадки навівають оці вірші о. Стефановича,—вірші, перейняті як не як любовію до рідного народу та його минувшини і поміщені в… органі „союза русскаго народа“. Сумно та боляче тим, в кого жива душа народня, дивитись на все оце знущання з памяти кращих синів народу, дивитись, як викликають великі події з могил забутих, як викликають діла і славу дідів на те, щоб останками споминів, що жевріють ще в душах онуків, легче було цих онуків до „союза русскаго народа“ принадити, щоб ще повніще окутати їх темрявою та недолею, проти котрої боролися,—і в боротьбій цій голови положили,—діди їхні під Берестечком.

Сум і сором бере не за „чужих“, але сумно і боляче за тих своїх братів рідних, оцих „близнят“, що намагаються всіма силами помагати ворогам свого народу. І коли першим тільки й можна сказати: геть з нечистими руками від наших, дорогих для нас споминів, від нашої минувшини!—то другим, вірячи в їх щиру привязанність до рідного народу, хочеться нагадати слова нашого Пророка:

„Подивіться лишень добре,

Прочитайте знову

Тую славу, та читайте

Од слова до слова;

Не минайте а-ні титла,

Ніже тиї коми,

Все розберіть, та й спитайте

Тоді себе: що ми?

Чиї діти? Яких батків?“


І коли кажете, що й досі над могилами козацькими і хрестика навіть нема, то спитайте себе спершу: а чому його там нема? Чому ростуть діти наші, про минувшину свого народу не знаючи? Чому їм кожної днини в церкві, в школі і скрізь з рідною мовою доводиться зазнавати всякої халепи?

Тоді тільки, давши собі на це щиру відповідь, ведіть народ свій, якщо вам на це стане совісти, в ряди „союза русскаго народа“ і намагайтесь повернути ті часи, коли саме загинула пам‘ять про всі наші народні Берестечка.—А їх у нас було багато!

Тепер ви згадали оце одно Берестечко 1651 року; та й правда, було воно, були Кумейки, була й Кодня…

Але не забувайте того, що було далі і росказуйте всю правду.

„Не минайте а-ні титла, ніже теї коми!“—але не на те, щоб ненависть до сусідніх народів ширити, не на те, щоб людожерні думки сіяти, а щоб показати всю історичну правду, показати синам, як „батьки їх помилялись“ та як, не вважаючи на всі Полтави і Берестечка, і всі Батурини і Кодні, запопадливо служили вони тому, хто дужчий.

Але бути нам собою ніхто не має права боронити, і не боронитимуть нам певне цього ті з братів наших москалів та ляхів, котрі самим собі і иншим народам добра бажають, з тими темним силами серед них, що покручів з нас поробити хотять, ми тільки собою будучи, можемо боротися. І помиляються наші пан-отці, думаючи, що з „істинно-польською полонізацією“ можна боротись „истинно-русскимъ обрусѣніемъ“ та закликаючи народ під „союзницькі“ стяги.

Поминаючи вже всякі инші докази і життьові факти, котрих тільки сліпі не бачуть, най подумають вони, чи можна народ від польщення, а значить від відступництва вдержати, самому йому до цього відступництва шлях показуючи? і чи можна будучи „истинно-русскимъ“ та рідним народом гордуючи, навчити цей народ с е б е с а м о г о ш а н у в а т и і ляхами чи недоляшками не ставати?

Тим більше, що батьки та діди наші кров свою і за Москву, і за Варшаву проливали, і коли тепер одні з нас, до Москви прихиляючись, Переяславську раду згадуватимуть, то недоляшки наші їм Гадяцьку умову покажуть. Бо були у нас і Брюховецькі, і Тетері і по дідах наших не тільки слава в спадщині лишилася.

А пан-отцям нашим не слід надто забувати, що духовенство українське не тоді найбільшу славу придбало, коли, піддобрюючись польським верховодам, Унію заводило, або пару сот літ пізніще, теж піддобрюючись, „обрусѣніемъ“ свого народу займалося, а тоді, коли в Братствах з неволею польською, а в другій половині XVIII ст. з закріпощенням свого народу боролося…

Та мабуть довго ще житимуть поруч себе віщувані Шевченком „близнята“, бо, кажемо ще раз, довге лихоліття на довго калічить людські душі. Але „на те лихо, щоб з ним битись“, а чим більше лихо, тим сильніща та завзятіща й боротьба мусить бути. І саме про потребу безупинної боротьби з тим великим нашим лихом народнім, з оцим, ширеним чужими і своїми, національним роздвоєнням, чи навіть „розтроєнням“ нашим, хотілося б нам наприкінці нагадати тій частині українського громадянства, що шанує свою національну повагу.

Перш за все треба це лихо добре пізнати і не слід його легковажити, як це досі на жаль у нас робиться. Нам випадково, в однім волинськім селі, довелось бачити, як селяне зачитували згадане число „Поч. Извѣстій“, а така наприклад брошура, як „Ридна Земля“, теж незвичайно у нас скрізь поширена. Хто ж читав цю, написану гарною і популярною українською мовою книжку, в котрій правда так перемішана з безсоромною брехнею, що малоосвічений читач одного від другого не відрізнить, той знатиме, як така „література“, ширячись в народі, робить помаленьку своє погане діло національного самоприниження та самоганьбування.

І хоч, на місці писак з „Почаевскихъ Извѣстій“ і „самої“ д. Забужної, ми б не дуже раділи з того, що ці писання, в котрих хоч одним боком зачеплена історія України, у нас з охотою читають, і хоч це врешті не на їхній млин вода, проте поширення „ідей“ цієї літератури для розвитку нашого народу безумовно шкідливе.

Перш за все ця література сіє моральну отруту: тенденційним підбором та перекручуванням історичних фактів вона прищеплює нашому народові ідею добровільної денаціоналізації, оцього „хахлацького“ (як у д. Забужної) гордування своєю народністю, прищеплює та ширить цю історичну болячку нашого народнього організму, що давніще на цілім Правобережжі (на Холмщині ще й досі) плодила всяких недоляшків,—оцих „поляків-русинів з роду“,—а тепер прибрало в Галичині иншу форму, так званого „москвофільства“ і в цій новій одежі під проводом знов „русскихъ малороссовъ“ починає оце ширитись і у нас.

Але, поруч з прищеплюванням цієї моральної отрути, роблять ці писання та їхні автори ще инше, може й гірше діло. При страшенно слабенькій національній свідомости наших народних мас і нашої інтелігенції, вони, дотикаючись своїми брудними руками до наших народніх споминів і до нашої минувшини, опоганюють цим цю минувшину в очах всіх противників „союза“, тоб-то в очах кращої частини нашого громадянства. І в результаті серед цієї ворожої „истинно-русскимъ“ ідеям, частини нашого народу витворюється ґрунт незвичайно здатний з одного боку для полонізації, а з другого для „обрусѣнія“ тільки в иншій формі, котре, щоб відрізнити від „правого“—„истинно-русскаго обрусѣнія“, ми б назвали обрусєніем „лівим“, а воно ж так само калічить народню душу і так само тільки з иншого боку гальмує всесторонній, широкий розвиток нашого народу.

То ж боротись з роботою „близнят“ наших треба всіма силами.

Розуміється, найкращим способом боротьби було б поширення національної свідомости серед всіх класів і всіх соціальних верстов українського народу; тоді неминучі партійні ріжниці не сходилися б, так як частенько тепер, з ріжницями в переконаннях національних, і коли відродження українського народу має стати ділом всенароднім, а не ділом партійним, то, раніще чи пізніще, прийдеться коло цього заходиться.

Але тимчасом нам хочеться тільки пригадати необхідність боротьби з „союзницькими“ ідеями серед мас нашого селянства, бо цього відкладати неможна. І, бачучи, як вороги наші зловживають наші національні спогади та традиції для своїх цілей, ми не вагаємось ще раз нагадати нашій інтелігенції про нагальну потребу ширення національної свідомости серед народніх мас.

З одного боку, ми мусимо як найшвидше заповнити великий брак популярної літератури зо всіх галузей українознавства, спеціяльно з історії нашого народу, а з другого, мусимо подбати про те, щоб ця майбутня популярна література і та, котру вже маємо, росходилася серед народу, а не спочивала собі любісенько по книгарських полицях та інтелігентських бібліотеках.

Вороги наші, чужі та свої, використовують кожну хвилину та всі умовини, і в результаті, коли всяку чорносотенну літературу можна найти у нас скрізь в кожнім селі, то українська книжка все ще у нас велика рідкість.

А час не жде. Не забуваймо, що ми можемо прогавити незвичайно важний момент в життю нашого народу і можемо позволити поширитись заразі, котра на нашому, ослабленому історичною руїною організмові, може прибрати широкі розміри, на довго продовжити нашу „срамотню давнюю годину“ і на довго відсунути від нас вільне, розумне, людське життя.


В. Правобережець

1) „Ридна Земля“. Росказала Марія Забужна. К. 1907 кор. ст. 8.


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка