Алчевська Христина



Скачати 144.98 Kb.
Дата конвертації30.12.2017
Розмір144.98 Kb.
ТипДовідка

Алчевська Христина
“УКРАЇНСЬКИЙ ПЕДАГОГ І НАРОДНИЙ ПРОСВІТИТЕЛЬ”: Біографічна довідка

“Людина, яка в час масової безграмотності, працю задля просвіти народу зробила девізом свого життя і залишилася вірною тому девізові”.

(М. Сумцов)

Христина Данилівна Алчевська, у дівоцтві Журавльова, народилася 16 квітня 1841 р. в м. Борзна Чернігівської губернії у дворянській родині. Батько – Д. Журавльов – викладач міського училища, мати – дочка героя війни 1812 р. генерала Вуїча. Освіту здобула самотужки. Юність вона провела в Курську, куди переїхала її родина. Тут, навчаючи письма селянських дітей, уперше випробувала свої сили на ниві народної освіти. Вона з дитинства мріяла стати вчителькою, але отримати професійну освіту їй не вдалося.

В часи революційної ситуації 60-х рр. ХІХ ст. під псевдонімом “Українка” листувалася з російським революціонером – демократом О.Герценом, один з її листів надруковано в його часопису “Колокол”. У 1862 році Христина Данилівна одружилася з відомим підприємцем і меценатом Олексієм Алчевським і переїхала до Харкова. Тут молода жінка стала активним членом товариства “Громада”, діячі якого ставили перед собою мету відновити єдність інтелігенції з народом, сприяти народному просвітництву.

Христина Данилівна склала іспит на право викладати і у 1862 році заснувала приватну безплатну недільну школу для жінок. З 1862 до 1870 р. школа існувала нелегально, заняття відбувалися вдома у Алчевської. Потім школа знаходилася у приміщенні початкового училища, а в 1896 році за проектом А.Н.Бекетова для школи збудували власну споруду у Мироносицькому провулку – нині вул. Раднаркомівська, 9. Будинок вартістю 50 тис. руб. – єдине власне (тобто таке, що належало школі) приміщення серед усіх недільних школ Російської імперії. Школа проіснувала до 1919 року. Христина Данилівна працювала з колективом педагогів – сподвижників. Безплатно викладали понад 100 учителів (серед яких – видатні учені Д.І.Багалій, В.Я.Данилевський).

У цьому навчальному закладі в різний час здобули освіту майже 17 тис. жінок. Керована Алчевською школа була навчальним закладом, який давав освіту значно ширшу, ніж звичайна недільна школа, крім того вона була методичним центром початкової освіти дорослого населення в Російській імперії. Викладачі -“недільники” на чолі з Х.Алчевською у своїй практиці використовували передові освітні методики. В Харківській приватній жіночій недільній школі апробувався та популяризувався звуковий метод навчання грамоти, розроблений К.Ушинським, метод бесіди, пояснювального та позакласного читання, центром якого була шкільна бібліотека, видавалися розроблені у школі “Програми з усіх предметів навчання в недільній школі для дорослих і малолітніх учнів”. Для поповнення бібліотеки існувала особлива “Комісія з розгляду нових книг”. Від перших же днів діяльності школи запроваджено чіткий порядок видачі і прийому літератури: працівники бібліотеки (всього 24 особи) з метою визначення придатності книги для читання, з’ясування її переваг та недоліків обов’язково проводили з ученицями бесіди. Поряд з уроками в недільній школі Х.Алчевської великого значення надавали позакласній роботі, особливо ж проведенню шкільних свят. Новорічні ялинки, прогулянки за місто, відвідування театрів, музично-театралізовані вистави були ефективними складовими виховного процесу. Унікальним явищем у діяльності Харківської приватної жіночої недільної школи став музей наочних посібників (таблиць, картин, альбомів, історичних та географічних карт, манекенів, чучел тощо) – єдиний у своєму роді, якого не мала жодна початкова школа Російської імперії. У 1896 р. музей налічував 434 експонати, причому, були посібники, спеціально виготовлені для цього музею.

До Алчевської приїздили педагоги з України, Кавказу, Росії вчитися, як зорганізувати школи такого типу й вести в них заняття. У її салоні часто збиралися визначні діячі науки й мистецтва. Серед них – літератори Г. Хоткевич, Олександр Олесь, Михайло Обачний (М. Косач), П. Куліш, Т. Рильський, М.Вороний. Христина Алчевська неодноразово виступала в ролі ініціатора та співорганізатора освітянських виставок, у тому числі й міжнародних. Робота школи була представлена на всесвітніх форумах у Москві, Нижньому Новгороді, на Антверпенській, Брюссельській, Чиказькій і двох Паризьких міжнародних педагогічних виставках.

У 1879 році Христина Данилівна влаштувала на власні кошти подібну до Харківської недільну школу в селі Олексіївці на Катеринославщині, в якій вчителював і письменник Борис Грінченко. Вона домагалася відкриття на Харківщині жіночих безплатних шкіл, збереження українських книг у бібліотеках та присвоєння парафіяльним школам імені Т.Г.Шевченка. За це її було притягнуто до суду.

Алчевська була однією із засновників Харківського товариства поширення в народі грамотності , а також Першої безплатної народної бібліотеки-читальні.

Поряд з просвітницькою, Христина Данилівна займається літературною і науково-педагогічною, бібліографічною діяльністю. З ініціативи Алчевської та під її керівництвом було видано тритомний рекомендаційний покажчик книг “Что читать народу?” (1884–1906), який на виставках в Антверпені, Чикаго і Парижі отримав найвищі нагороди. У ньому понад 4 тис. рецензій, відгуків, анотацій близько 80 авторів (учителів, викладачів, професорів і просто читачів) на твори зарубіжної, російської та української літератури. Сама Алчевська написала 1150 анотацій. Авторський колектив на чолі з нею підготував також 3-томний посібник “Книга взросл ы х” (1899–1900), що протягом 1899–1917 рр. витримав 40 видань. Вона – авторка мемуарів “Передуманное и пережитое” (1912), методичних статей з навчання дорослих, укладач “Каталога книг” та “Програм викладання у недільних школах”. Друкувала оповідання в журналі “Детское чтение”.

Педагогічна діяльність Алчевської здобула всесвітнє визнання на Міжнародному конгресі приватної ініціативи у справі народної освіти (Франція, 1889). Її було обрано віце-президентом Міжнародної ліги освіти. Багато освітніх товариств обрали видатного педагога своїм почесним членом, вона удостоєна найвищих нагород – золотих та срібних медалей Московського й Петербурзького товариств поширення в народі писемності, почесних дипломів.

Вся діяльність Христини Данилівни була прикладом служіння своєму народові, його мові. Незважаючи на заборону, вона відстоювала українську мову, народну пісню, пропагувала твори Т.Г. Шевченка. В садибі Алчевських у Харкові (тепер будинок Центру громадських зв’язків) у 1899 році з ініціативи Христини Данилівни було встановлено перший у світі пам’ятник Кобзареві (скульптор академік В. Беклемішев). Крім того, Друге Харківське повітове училище, попечителем якого була Алчевська, з її ініціативи стало першим навчальним закладом Росії, якому було присвоєно ім’я Т.Г.Шевченка. Вона зустрічалася й листувалася з І.Франком, М.Павликом, Л.Толстим, Ф.Достоєвським, І.Тургенєвим, А.Чеховим, В.Короленком, Г.Успенським.

Христина Данилівна Алчевська виростила та виховала славнозвісних дітей, які залишили помітний слід в історії вітчизняної науки та культури: Дмитро став кандидатом природничих наук, добре грав на віолончелі й малював, Іван – знаменитий оперний співак, Микола – педагог і громадський діяч, Григорій – композитор, Христя – поетеса і педагог.

Померла Христина Данилівна 15 серпня 1920 р. у Харкові.
Основні дати життя і діяльності

1841, 16 квітня Народилась в м. Борзна Чернігівської губернії в дворянській родині.

1862 Одружилась з Олексієм Алчевським. Переїхала до Харкова. Заснувала приватну недільну школу для жінок.

1879 Відкрила в с. Олексіївка Слов’яносербського повіту на Катеринославщині українську народну школу.

1884–1906 Виходить у світ тритомний рекомендаційний покажчик “Что читать народу?”.

1889 Христину Данилівну обрано віце-президентом Міжнародної ліги освіти.

1899 В садибі Алчевських у Харкові встановлено перший у світі пам’ятник Т.Г. Шевченку.

1899–1900 Виходить з друку тритомна праця “Книга взрослых”.

1912 Написала автобіографічний твір “Передуманное и пережитое”.

1920, 15 серпня Померла у Харкові.

***

Акації білі, таємні розмови,


Повні весняної мрії й любови,

Шемрання тихе в садку...

Шепоче щось тихо, шаліє і хоче

Вії шовкові твої покорити

Зоряній нічці і сну.

Солодкі зітхання і подих кохання,

Й темнії віти тобі говорити

Будуть про любку палку -

Не слухай речей їх, не слухай любови:

Осінь замінить палкії розмови,

Горе украде весну...

В КАРПАТАХ


Прут несе бурхливі води,

Ліс на горах гомонить;

Чи замовкнеш, давня туга?..

Тихше, смутку, тихше... Цить!

Вихор смереки ламає,

В лісу просить забуття...

Ой ти, туга,— що той вихор,

Лиш не знищиш небуття!

Яремче, 1906 року

* * *

Великеє Сонце! Зійди над землею,


Закутою в горе, сповитою в тьму.

Великеє Сонце! Зійди над сльозами,

Над морем страждання, над путами сну...

Великеє Сонце! Збуди Україну,

Невольників страждущих світом залий,

Твори неупинно прекрасную зміну,

Незрячії очі збуди і розкрий!..

Великеє Сонце! До тебе взиваю:

Пошли своє світло на землю до нас!

Благаю я Правду, благаю природу,

Щоб всіх Ідеал нас від темряви спас!..


ВОЛЯ


У муках болю, в борні за долю

Вона іде!

Вона іде і дуків буде:

«Вставайте, дуки, закуті люде

На вас ідуть!..»

То помста неба, їм волі треба,

Їм хліба дай!

Здригніться ж, дуки, тружденні руки

До вас здійнялись і простяглися,

Загримів спів:

«Гей, смерть сваволі, жадана Воле,

Звелич рабів!!!»

* * *

Гомоніли люде:


«Та що з того буде?!»

Гомоніли люде:

«Ми вже омертвіли!»

Гомоніли люди:

«По степах широких

Вже не встати — спати

Нашій Україні!»

А Вкраїни доля

З них усіх сміється —

В небесах високих

Горличкою в’ється...


ДВІ СЕСТРИ


Темні хмари позвисали

Над країною моєю,

Змалку ще її, голодну,

Буйні вітри колисали.

Стогне горлиця і в’ється

У холодній тій країні,

Та, згодована недолей,

Від плачу, мов рибка, б’ється.

А до неї прилітає,

Щоб її мерщій обняти,

Рідна сестронька-голубка,

Їй у вічі заглядає:

«Полетім, сестричко мила,

В далечінь ту, де Карпати,

Де сіяє усміх сонця,

Де б нас доля захистила;

Полетім і поєднаймось

Та покинем край немилий,

Гей, залишимо пригоди

І повік не розлучаймось!

Та згадаєм, як літали

Ми у горах із тобою,

Як там білії крилята

Ясні мрії обгортали;

Як у темний ліс дрімучий

Виїздили люди в зброї;

Як над Довбушем світився

Камінь сонячний, блискучий.

Полетім і будем рівні,

Ой, згадаємо минуле,

А не то тебе погублять

Хмари чорні, хмари гнівні.

Гей, полинем вкупі, мила,

Полетім удвох з тобою,

Бо в братерському єднанні

Тільки й щастя, тільки й сила!»

(1907)


ДО ДІТЕЙ МОГО КРАЮ


Не спи, сину! Час не спати:

Перед ранком ясним, гарним

Ще темніють ночі шати,

Лячно людям незугарним;

Ще подужати жадають

Усе добре, усе чисте,

Тільки того й дожидають,

Щоб убити все барвисте.

Не спи, донечко кохана:

Ночі темної не буде,

Близько хвиля та бажана,

Як світ ясний матір збуде!

І крізь хатнії віконця

Рознесеться, залунає

По занедбаному краю

Пісня волі, пісня сонця!

(1905)

* * *

Душа — се конвалія ніжна,


Сокрита у темному лісі,

В ній мрія таїться кохана.

Для неї вона й розцвітає,

Нікому незнана...

Душа — се безсилая квітка,

Що пахощі ллє, але гине,

Що з тихого смутку зав’яне...

І в лісі ніхто в оту пору

На неї не гляне...

* * *

Колись давно-давно північною добою


В повітрі легкому дрімаючих степів

Мене ласкав малу під стріхою сільською

Коханий, рідний спів.

Журливо лився він, і тихі й смутку повні

Лунали ті пісні в українській ночі,

Немов якісь жалі і муки невимовні

Просилися з душі...

То голос був мого зневоленого краю,

І глибоко запав у серце він мені,

І ось від тих часів спокою я не знаю

Ні вдень, ані вві сні.

Здається все мені: катують його душу,

Здається іноді: клює її орел,

І я весь спокій свій забути зараз мушу

Убогих ради сел.

А в селах зраджених пригнобленії люде

І край південний той, що сонце не вбачав,

Де зла рука панів мій рідний люд не збуде,

Щоб вічно він мовчав.

І в світлі місяця весняною добою

Душею вільною я лину до степів

І чую, мов у сні, постійно над собою

Той рабський, тихий спів...

* * *

Лілеї білої моєї,


О люде, не торкайтесь ви!

Не придивляйтеся до неї,

Не руште тихої журби.

Бо та лілея білосніжна —

То полохливая душа,

Криштально чиста, ясна, ніжна,

Що спокій ваш не наруша!


М. КОЦЮБИНСЬКОМУ


(«На камені»)

Заснуло море, й гарні сни

Голублять гори, повні тіней,

І втома кримської весни

Лягає на блакиті синій;

Пахучий вітерець зрива

Зітхання з кипарисів темних,

І десь далеко відплива

Хмарина в радощах таємних...

Про що, татарко молода,

Звернувши в небо чорні очі,

Ти мрієш, гарна та струнка,

Отак самітньо серед ночі?

Чи свій далекий рідний край,

Чи свій Салгир, чи очі хана,

Чи свій дівочий тихий рай,

Чи плюскіт любого фонтана

Вбачаєш ти, що раз у раз

Плищать, очиці, мов алмаз?

Неволі донька, ти повна

Бажань палких до серця волі,

Рабою все ж не скорена

І іншої бажаєш долі...

Свого Алі не дожидай,

Бо він не прийде за тобою,

Лише Мемета виглядай,

Що світ тобі зробив тюрмою.

Ось він іде й несе в руці

Свій каганець і в саклі світить;

Він все пізна в твоїй душі,

Все гострим оком запримітить!..

Десь зурна радістно співа,

За обрій зірка йде укритись,

А ясная зоря згаса,

І море почина срібнитись...

У сні Таврида порина,

Фатьма ж не спить, стоїть сумна...


МІМОЗА


Країною сонною ніч проліта,

Мовчало таємно південнеє море,

Дрімали чинари, схилялися лаври,

За темний серпанок ховалися гори.

Горнулися ніч до німої мімози

І подругу ніжно свою обіймала,

Ласкала і гріла, питала: чи грози

Її хвилювали коли, чи ніколи?..

Мімоза мовчала.

Вона вся у мріях, вона у розкошах

І думах, як море нічне, поринала

Спокійно і тихо, мов зроду не знала

Про хвилі бурхливі, про бурі свавільні.

І дійсно не знала...

Та тільки встав Ранок з-за темної ночі

І вперше цілунок злетів до мімози,

Здригнулась мімоза, побачила Ранок,

Встидалася його, потупила очі,

Й од щастя нового упали з мімози

Перлистії сльози...

* * *

Молодая та весела жартовливая весна


Щебетала, виривалась із міцних обіймів сна;

Милувала гай зелений, в нього сиплючи квітки,

Дерева усі гойдала, їх ласкаючи вершки;

В полі білую березу розбудила до життя,

І зрадлива, і блискуча, і залюблена в себе,

Як коханнячко щасливе й сонце яснеє палке,

Розігнала темні хмари, розігнала засмуття!..

Золотая, і прекрасна, і зрадливая весна

Серед тихої природи прокидалася зі сна...

* * *

Наді мною крутилась, мела хуртовина,


Білі привиди встали минулих літ,

Мов єдина, велика, сумна домовина,

Видавався мені цей неприязний світ.

Я шукала притулку і світла навколо —

І стрічала самі лиш пустинні сніги,

І мимохіть сумнішало стомлене чоло,

Вічний холод тихцем закрадався в думки...

* * *

Не боюся я нічого,


Б’юся з ворогом своїм,

Промінь сонечка ясного

Грає в серденьку моїм!

Ворог лютий, сильний дуже

Хоче зірок досягти,

Ясним зіронькам байдуже,

Їх — не міч перемогти!

Отак душу він народну

Не здобуде, навісний,

Їй не вириє безодню,

Їй не застить світ ясний!..

(1906)


* * *

Невже за ніччю за сумною


Не зійде зоренька ясна?

Невже за лютою зимою

Зоставить все ж нова весна

Кайдани сна?..

Невже ж чуття, й кохання, й горе,

І пломінь дум — усе засне,

А смерть в безкрає вічне море

Життя навіки унесе,

Невже ж, невже?!..

ОКЕАН


Дрімає безодня морськая,

В ній сховані скарби на дні;

Та глубінь — то дума людськая,

А води — раби то сумні...

Там сплять у них мрії свобідні,

Але... прийде вітер, їх пан,

І виринуть сили з безодні,

І вільний загра океан.

* * *

Осіннєє листя при заході сонця


Купалось в промінні вогню золотого

І думало стиха: то щастя вернулось,

Колишнєє щастя і радощі його.

Тим часом ніч темна й холодна чекала

На барви блискучі, на золото ясне

І подихом смерті, зимової смерті

Готова була погубити прекрасне.

Мовчазно вмирало розкішнеє літо,

І тихо ті промені денні згасали;

В ту пору і в мене, мов листя осіннє,

Барвистії квіти в душі зав’ядали...


ПЕРЕСПІВ


Нічого сталого немає

В моїй душі, ще молодій,

Лиш пломінь мрій її проймає,

Вона палає від надій!

Але пожди — і стрепенеться

Колись у ній щось золоте,

Весна прекрасная минеться

І в думці літо зацвіте!..

* * *

Похмурії думи, повиті журбою,


Летять понад безліччю вбогих рабів,

Як хмари осінні... і плачуть нечутно

Над тою юрбою...

В сльозах тії думи помалу спливають,

Бо знають: у темряві люде оті

Беззгучно до світла, до правди святої

Даремно взивають!

Що всі споконвіку кайдани волочать,

Що то — не могутні природи царі,

Що в’язні ті люде і волі не знали,

А сонця так хочуть!..

* * *

Самітня смерека — журба то похила,


Що в серці у тебе надії схилила;

А вітер, що в лісі над нею буя,

То — думка моя!..

* * *

Співайте пісні голосніш,


Будіть думки про волю!

Тоді ми встанемо міцніш

За кращу братню долю.

Кричіть про сонце золоте,

Що зійде над братами,—

І ми певніше за святе

Поляжем головами.

Приспіть годину навісну:

Морози серце нудять.

Надії будять в нас весну,

Події — помсту будять!..


СПОМИН


Я пригадую зелені

Гори й хатку лісника,

І барвистії жоржини,

Й співи Жонкові шалені,

Де спить папороть струнка...

Ой шумує, не вгаває

Ліс тепер на горах тих,

А про нас уже й не дума...

Мій же люд в снігах блукає,

Снів шукає золотих...

* * *

Так, то було давно. Мене ти знав малою,


Такою я зосталася й тепер,

І лише дух вмира, сполучений з журбою,

І лише пал душі моєї вмер.

Жадала я колись не дійсності, а казки,

Я хтіла все гармонії й химер,

Мені бажалося від людей тільки ласки...

Такою я зосталася й тепер!

* * *

Присвячується X. Д. Алчевській


Тобі, що свій народ кохаєш,

Чий образ в серці я ношу,

Що і мене любить навчаєш,

Тобі, задумана, пишу:

Думки про щастя у свободі,

Про пал завзятий в боротьбі,

Про скарб, захований в народі,—

Усе, голубонько, тобі!

* * *

Хризантеми схилялись над нею,



Вона спала у темній труні;

Безталанну і чисту лілею

Проводжали пісні жалібні.

Я ховала останнюю мрію,

Я впізнала її небуття...

Чим же серце тепер я зогрію,

Чим зворушу зимове життя?

Воно знищить душевну святиню,

Воно зв’ялить найкращі квітки,

Уб’є душу, ту світлу богиню,

І приспить найдорожчі думки...

Мою білу і чисту лілею

Виряджали пісні жалібні,

Крила смерті чорніли над нею,

Хризантеми мовчали смутні.

* * *

Чи бачиш, самотня смерека зітхає


І віти журливі свої похилила;

Отак і душа в мене тихая має

Підстрелені крила...

Чи бачиш, он хмари пливуть над горою

І сіра нудьга їх усіх оповила.

Отак воліктися лиш можуть журбою

Надломлені крила...

Несила он меві летіти над морем,

Там скелі немає, котра б захистила,

Не можуть вже більше боротися з горем

Підстрелені крила.

* * *

Чистий сніг на тих велетнях-горах


Байдужий до хмари,

Квітка гірська, байдужа до снігу,

Сповита у чари,

Тиха скеля над краєм поснулим

Байдужа до нього,

Дух спокою, що в небі царює,

Превище усього...

Ви, холодні, з душею моєю —

З єдиної криці!..

* * *

«Що то за люде, голубонько-мамо,


Йдуть і співають у сірій юрбі?..

Ясні надії в очах їх палають,

Древко корогви червоне стискають

Руки, потомлені в праці й журбі...»

«Донечко мила, то — чеснії люди!

Довго страждали вони у ярмі,

Й спала з очей їх неправди полуда:

Воля закована вбогого люда

Встала з кайданів у темній тюрмі!»

«Ой, моя нене!.. та що ж це твориться?..

Глянь... вони впали... (чи то ж мені сниться?)

Мамо!.. влучили борців за свободу!..

Тих, що життя все за волю поклали,

Тих, що всім людям про сонце співали

Й душу так щиро віддали народу!..»

* * *

Я не можу дивитись байдуже на небо осіннє,


На захід рожевий,

На похилеє гілля журливого лісу,

На смуток холодний...

Бо здається мені то не осінь, а ти отак гинеш,

Блідий і безсилий,

Умираючи променем в небі згасаєш

І, гаснучи, плачеш...

* * *

Як тяжко!..


Співає знудьгований вітер,

І плаче, і стогне, і в вікна нам б’є,

І крила тужливо свої розпинає,

Шепоче й ридає, і знов затихає:

«Як тяжко!..»

Дивися!..

Сіріє байдужість убога,

На небі панує і землю хова;

У розпачі б’ється кохання і скніє,

Благає й німіє: «Воскресни, надіє,

Вернися!..»

Даремно!..

Той поклик надармо лунає,

Мовчать темні мури і дощ стукотить:

«Ні, їй не ожити, як тяжко тут жити,

Як темно!..»




WARUM


Чом, скажи, все найкраще гине,

Як осіннє сонце ще гріє?

Чом прекраснеє чистеє небо

Поруч з ранком уже не зоріє?

Чом росі порятунку немає

Під промінням сіяючим дневим?

Чому сніг тихо тане й щезає,

Коли віє теплом полудневим?

Чом, як воля бажана настане,

Не усім доведеться тут бути,



Чом найкращії люде загинуть,

Чом не можна їх буде вернути?..

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка