«Афганістан – мій біль, моя пекуча пам'ять»



Скачати 108.53 Kb.
Дата конвертації08.07.2018
Розмір108.53 Kb.

«Афганістан – мій біль, моя пекуча пам'ять»
Мета:

  • ознайомити учнів з однією з найтрагічніших сторінок іс­торії;

  • виховати пошану до тих, хто став свідком і учасником воєнних дій в Афганістані;

  • виховувати розуміння від­чуття небезпеки, яке культивує війна, донести до сердець уч­нів, що війна — це божевілля;

  • виховувати почуття патріо­тизму.

Устаткування: виставка літератури; відео слайди, комп’ютер, екран, проектор.
Доброго дня, шановні гості та присутні в цьому залі. Сьогодні в переддень 25-ої річниці з дня виведення радянських військ з Афганістану, в честь Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав, ми зібралися тут у цій залі для того, щоб теплими словами вдячності подякувати нашим землякам, ветеранам афганської війни, за чесне виконання військового обов’язку в Афганістані.

15 лютого у житті колишніх військових, які пройшли дорогами Афганістану, навіки залишиться - як день пам’яті про чужу і жорстоку війну. Афганістан – це мужність воїнів, це вірність солдатській дружбі, це взаємовиручка і взаємодопомога.

Молоді люди йшли туди не за орденами і медалями, вони свято вірили, що виконують свій інтернаціональний обов’язок, вони вірили, що несуть визволення народу Афганістану, вірили, що йдуть не воювати, а захищати. Офіційно це не називали війною, а всього лише воєнною політикою. Але ця компанія тривала 9 років, 1 місяць та 19 днів. Через Афганістан пройшло 620 тисяч радянських військових.
Не для песен, не ради славы
Вы вступили на дымные травы.
Знали парни: трудна задача,
Знали то, что нельзя иначе.
Только верили парни твёрдо –
Пронесут честь солдата гордо.
Не для песен, не ради славы
Вы упали на горькие травы.
Словно нить порвалась тугая:
Журавлиная дрогнет стая,
И становиться сердцу тесно – 
Вы останетесь, парни, в песнях!
Афганістан став горнилом для тих, хто туди потрапив. Він навчив юнаків цінувати дружбу, відданість, любов. І знати ціну життя. Адже воно обривалося іноді у неповних 19 років перед їхніми очима. І терпли юні душі від втрати друзів, тих, хто ще вчора дарував їм своє тепло. А потім повертався на рідну землю у цинковій труні. Це все потрібно було пережити. Але вони 19-ти річні свято вірили, що виконують свій інтернаціональний обов’язок.
Пусть вы сражались на чужой земле,
Но ради мира! И нет цели выше!
Скорбим, что возвратились вы не все.
Судьбу благодарим за тех, кто выжил.
Пусть наконец-то много лет спустя, 
Утихнет боль потерь и станет легче.
Пожар Афгана забывать нельзя,
Его частицу сохраним мы в сердце!

Ми повинні розуміти трагізм участі в афганській війні тоді ще радянських людей, бо через Афганістан пройшло їх з України більше 160 тисяч.  27 грудня 1979 року були введені десантні частини в Баграм, Кабул та інші великі міста, а згодом вони втяглися у бойові дії по всій території. Присутність чужоземних військ викликали стихійний опір народу.

Пік бойових дій припав на 1984 – 1985 роки. Для тисяч наших солдат, їхніх батьків та матерів, дружин, дітей розпочалася жорстока, кривава війна в Афганістані.

 

Болить Афган, в душі туман


Ніхто не знає, ніхто не скаже,
Коли і де, і хто за ким,
В чужім краю на землю ляже.

Афганістан - твоя війна це сльози, 


братів, сестер і ледь живих батьків, 
жахлива спека і страшні морози, 
навіки в пам'яті відважних юнаків. 
Пройшли роки, війну ж ту не забути, 
бо кожен воїн, що вернувсь живим 
згадає тих, кого не повернути, 
бо й вірний друг там згинув молодим.
Тривожні дні чекання, безсонні ночі та тривоги. Посивіли батьки. Тривожними були ці роки і для тих батьків, сини яких служили не в Афганістані, а на території колишнього Радянського Союзу. Де б не служив солдат, він у будь-який момент міг потрапити до Афганістану. Тому й не було спокою в Україні всі 10 років афганської війни, яка тривала вдвічі довше, ніж Друга світова війна.
Інсценізація вірша "Лист матері"

Посміхнувся поштар винувато,

Що сказати матері не знає.

Не приніс знов листа від солдата.

Адже знає, так його чекаю.

«Ти пиши мені, синку, частіше,

Хай дорослий,- мені ти- дитина,

Повертайся додому скоріше,

Дорогенький, хороший мій сину.

Мені часто ти снишся ночами,

А прокинусь – тебе вже не бачу.

Подивлюсь на портрет твій і часто,

Щоб ніхто не помітив, я плачу.

Знаєш, сину мені 38,

Я бадьора, зовсім не хворію.

Все гаразд у нас дома, та тільки

Я, чомусь, мій хороший, сивію.

Я думками, синочку, з тобою,

Ти пиши, щоб душа не боліла,

Щоб діждалась тебе молодою

І чорнява була, а не біла».
І затужили, заридали матері, затужила вся Україна. «Мамо, я не хотів і не думав повертатись додому чорною стрічкою на свій портрет, буйним кленом біля нашої хати. Простіть мене, рідна!».

Не придбаєш ні за які кошти, не позичиш, не візьмеш в борг людину, яка б тебе любила, хвилювалась за тебе, оберігала та молилася, була готова віддати за тебе життя так, як мама. Найближча та дорога для вас людина – це ваша матуся. У розмові з вами, друзі, нам доводилося доволі часто чути: «Да, нам довелось служить на афганской земле, нам приходилось трудно. Но наши трудности несравнимы с теми, которые выпали на долю наших матерей». І це дійсно так.

Матері проводжали своїх синів до армії. Вони не знали, де будуть служити їх юні хлопці, по щокам стікали сльози й шепотіли, як молитву, слова: «До побачення, рідні. Повертайтеся живими».
До слова запрошуємо Личак Любу Василівну – маму солдата – афганця Личака Віталія Івановича.

Трагічна доля складалась ще у зовсім молодих жінок. Зустріла у своєму житті юнака, полюбила та не судилось їм жити в парі. Його забрав Афган.


«Вибач, я не зумів дописати тобі листа. Мені вчора виповнилося 20, а сьогодні мене не стало. Але перед тобою і Батьківщиною я чистий. Я чесно  виконав свій солдатський обов’язок. Я не порушив присягу і був вірний солдатському слову і фронтовій дружбі. Прости…Єдине чого не зумів – це врятувати себе для тебе рідної».
Вона чекала. І чекала не тому,

Що клятву вірності дала йому,

Не від пліток людських, пекельного вогню

/мовляв засудять, як чекати припиню/.

Вона жила із тим чеканням сам - на сам.

Тихенько в’янула дівочая краса.

Та крізь роки вона чекання берегла.

Життя без нього уявити не могла.

Сказали друзі: «Більше ти його не жди.

Він не повернеться. На пошту не ходи.

Пропав він без вісти. Не буде вже листа.

І не віддасть його тобі Афганістан».

Все обірвалося в душі. За що??? Чому???

Та клятву вірності дала вона йому.

І наче мимо йдуть роки. Життя іде.

Вона одна. Але й сьогодні вона жде.


Падали хлопці на чужій землі, а в них на м’яких долонях лінії життя такі довгі і прекрасні…. Разом із ними пішло із життя чиєсь щастя. Разом із ними загинули їхні ненароджені діти.
Чимало лiт минуло вiдтодi, як вивели з Афганiстану радянські війська, але рани цiєї війни кровоточать i досi. Не можуть матерi забути загиблих та покалiчених синiв, а дружини та дiти своїх чоловiкiв i батькiв. Ми маємо знати про страшнi подiї безглуздої афганської вiйни i пам’ятати, що і серед нас живуть люди, якi в 20 рокiв стали свiдками й учасниками воєнних подiй. І ми маємо пишатися їхньою мужністю, героїзмом, подвигом.
Минають дні, ідуть роки.

Життя листки перегортає.

А біль Афгану – навіки,

В душі чомусь не замовкає.

Я повернувся з тих завій,

Але тривожать сни, як рани,

Що ми ведемо смертний бій,

І що товариш все ще з нами.

Гірський, суворий перевал,

Розщелина… Важке каміння…

Товариш мій від кулі впав,

І смерть нагадує про тління.

Живу. Його уже нема.

Немає сина, брата, друга.

І тиша скрикує німа,

І не стихає в серці туга.

Я там, ще й досі на війні,

Обличчя вгадую знайомі

І з другом бачуся у сні.

І кличу все його додому…


Ця безглузда війна лишила важкі наслідки для України. Не повернулося додому з війни 3360 воїнів; з них 3280 загинуло, а 80 пропало безвісти чи потрапило в полон.
Чекала мати, так чекала сина!

Цвіла і одцвіталася калина,

Додолу стиглі ягоди ронила…

Та де ж у неї бралась тая сила –

Вже й після похоронки ждати сина !

Все бачила у снах чи маренні:

Десь на чужому полі він поранений,

І кличе маму дать води напитися…

Довіку сон той буде мамі снитися.

І ніч, і день, із жалем і печалями

Він знов безсонням в шибку стукає

І серце материнське повнить мукою.


Солдатам - афганцям з нашого села випав щасливий квиток – їм випало  жити. Вони повернулись до рідного дому, впорядковують рідну українську землю. Кожен із них найкраще розуміє цінність людського життя і сутність мирного існування, кожен знає як боляче оплакувати втрати, кожен із них чесний перед власною совістю і світлою пам’яттю. Для кожного Афган є  незабутньою пам’яттю про суворі дні війни, про безкорисливу дружбу і  вірність військовому обов’язку.
Страшними дорогами афганської війни пройшли і наші земляки:

  1. Майоренко Микола Володимирович, нині працює на фабриці „Лагода”

  2. Литовченко Володимир Олександрович, працює в РЕМі, м.Кагарлик

  3. Борисенко Вадим Адамович, працює водієм фірми „Агромарс”

  4. Зінченко Анатолій Володимирович, приватний підприємець, с.Стави

  5. Зінченко Микола Володимирович, працює водієм в м.Чернігові

  6. Личак Віталій Іванович, працює дільничним інспектором в м.Обухів

  7. Ничипоренко Валерій Борисович, трагічно загинув

  8. Сокол Віталій Васильович, передчасно помер

  9. Шпендівка

Ми бажаємо колишнім воїнам щастя, міцного здоров’я, поваги від людей, затишку у їхніх оселях. Лише пам’ять, ми знаємо, ніколи не старіє, а повертається до нас знову і знову...

Всі наші хлопці повернулися з війни, але страшне горе спіткало їхні родини вже на рідній став’янській землі, забравши у матерів та батьків синів, у дітей – батьків, у дружин – коханих, а у нас з вами – односельців.
Знову цвітуть білим цвітом

Пишно-зелені сади.

Жаль, що краси неземної

Вже не побачать вони.

Смерть їх безжально забрала,

В землі сховала сирій.

Голови низько схиляєм

Пам’яті їхній святій.


Ми знаємо, що немає нашої вини,
В тім, що інші не прийшли з війни,
В тім, що вони - хто старший, хто молодший
Залишились там, і не у тому річ,
Що ми їх не змогли зберегти
Не в тому річ, але все ж, все ж…
(дзвони)

Що це? Ти чуєш?


Це дзвін. Дзвін пам’яті…


Пам’яті? А хіба такі бувають?

Бувають, слухай. (дзвін сильнішає) Це говорить сама пам’ять… Пам’ять про загиблих наших земляків. 
Тож вшануємо хвилиною мовчання померлих наших земляків та всіх тих, хто загинув у важкому двобої на чужій афганській землі.

(хвилина мовчання)

Ту дорогу, з якої вертають не всі,

Подолав я, дістався додому,

Та про те, чого смуток обсів,

Не розкажу, пробачте, нікому.

Обмину у розмові гарячу добу,

Загалом розповім, як ішов я.

Так, між іншим, згадаю про місто Кабул

(кожна згадка – окроплена кров’ю).

Прокидаюся з чорного сну,

Що ніяк не втікає з хати.

Видно, дорогу ту крізь війну

Вже довіку я буду долати…


До тих, хто дожив до кінця подій, доля була милосерднішою. Їм вона подарувала можливість жити і трудитися, любити та підняти гіркий «третій тост». Ні, у них він не за любов, і не за жінок. У колишніх афганців він за – полеглих.
Чимало років минуло з часу виведення радянських військ з Афганістану, а події і цій країні залишаються живим болем для багатьох колишніх солдатів та офіцерів, що воювали на цій війні.
Вони живуть серед нас, ці ще молоді чоловіки, сповнені енергії та сил. Їм виповнилось по 45 - 50 літ. Але у їхніх серцях живе те, суті чого, на щастя, не знає більшість із нас. У їхніх душах все ще живе війна. І часом уночі вони прокидаються від снів, у яких гримлять вибухи, свистять біля скронь кулі, палає збитий в ущенині вертоліт. І друг, з яким ділили цигарку, коротко скрикнувши, падає горілиць, поспішивши полетіти додому в «чорному тюльпані».
Я знаю: повзе десь у горах дух,

У прорізі мушки мене він шукає

Немовби чалма –-на вершині туман,

І - постріл, луна не змовкає.

Нагрівся приклад – треба ж так! - від щоки,

Напруживши зір, оглядаю скелі,

Жену я подалі від себе думки,

Звичайно, думки невеселі…

Прокинувсь. Відлуння тієї війни

Стихають, як сполох в кімнаті.

Сини мої дивляться радісні сни,

Не треба їм сни мої знати…


Пам’ять крутить старе кіно,

Нам забути б усе давно!

Тільки кулі свистять коло скронь—

І випалює пам’ять вогонь.

Ниють рани – авжеж, на грозу.

Батько змахує скупо сльозу,

Матері спересердя зітхнуть:

Їм синів - не вернуть.

Ах, солодке яке забуття!

Та живемо по два ми життя.

Поклялися в пожежах нічних:

Жити гідно - за себе й за них.


Шановні земляки-афганці. Над вашими головами свистіли кулі. Кожна хвилина вашого життя могла стати для вас останньою. Але вам випало щастя вижити і повернутись до рідної домівки. Нехай же ніколи не зазнають війни ваші діти! Не побачать на тлі чорного неба траси від кулементих черг. Не схилять скорботою голови біля «чорного тюльпана». Нехай живуть в мирі та злагоді. Бо ми живемо й за тих, хто поліг в Афганістані, в його ущелинах, хто прикутий до інвалідного візка. Бо ми перед ними в боргу.
Ми не повинні забувати жертв Афганістану, як і всіх інших жертв, які поніс наш народ тільки через те, що не сам керував долею своїх громадян, а ними розпоряджався хтось інший. Це потрібно для того, щоб нові Афганістани не виникли на нашій землі, щоб вони не повторялися для наших людей ніколи. Вище піднімайте стяг Пам’яті, щоб ніхто в світі не зміг зробити вигляду, ніби він забув, як втрачали найдорожчих людей, забув, як чекали першого дня без війни.
Скільки років щасливої тиші,

Та вривається голос в ефір,

Що благає, нагадує, кличе:

Захистіть, збережіть, люди мир!


Кожен день, кожен час пам’ятайте,

Скільки жертв нам війна принесла.

Все, що можна, для миру віддайте!

Збережіть для нащадків життя!


Молюсь за тебе, Україно,
Молюсь за тебе кожен час,
Бо ти у нас одна-єдина,
Писав в своїх віршах Тарас.
Молюсь, - казав він, - щоб у тебе
Не було між людьми війни,
Щоб завжди було чисте небо 
На нашій стомленій землі.
Щоб завше у садку смерека 
Весняним квітом під вікном цвіла 
І прилітали з вирію лелеки,
Щоб гомін хвиль послухати Дніпра!






Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка