А. О. Ткаченко, І. В. Ткаченко створення І діяльність банківських установ на території україни: економіко–правовий аспект



Сторінка9/13
Дата конвертації11.05.2018
Розмір3.63 Mb.
ТипПротокол
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

РОЗДІЛ 5.

БАНКІВСЬКІ УСТАНОВИ

У ПЕРІОД НОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ

1921–1928 рр.
Банківські установи поновили свою діяльність у період «нової економічної політики» (НЕП). Радянський уряд не позбавився від фінансових проблем. Новій владі здавалося, що економічний стан країни і фінансову ситуацію легко вдасться поліпшити, керуючись теоретичними уявленнями більшовиків про гроші: поступове відмирання грошей за рахунок специфічної системи виробництва, обміну і безгрошового розподілу. Час скоректував помилковість такого підходу. Пошуки шляхів виходу з тупикової ситуації йшли до 1921 р. У цей час робилися спроби вирішення фінансових проблем аж до створення таких органів, як Особлива нарада по фінансуванню при ВРНГ і виробничі відділи ВРНГ. Був заснований також Центральний обліково-позичковий комітет, до якого увійшли представники Народного банку, профспілок і ЦВК, туди ж делегувалися промисловці і торговці, а очолювався він комісаром Державного банку455.

Після проголошення нового курсу456 зміни торкнулися і кредитно-банківської системи. На IV сесії ВЦВК СРСР (7 жовтня 1921 р.) був прийнятий Декрет про створення Державного банку РСФРР. (і відповідно регіональних його підрозділів). Цей захід був тісно пов’язаний із рішенням радянської влади оживити економіку шляхом переходу на принципи НЕПу. Цікаво, що уперше про результати націоналізації колишньої банківської системи і необхідності створення Державного банку було сказано в.о. Головного комісара Народного банку РСФРР у 1918 р. А. П. Спунде на З’їзді профспілки банківських працівників у червні 1921 р.

13 жовтня ВЦВК затвердив Положення про Держбанк РСФРР, який із 16 листопада розпочав здійснювати свої операції. Головою Держбанку був призначений Шейнман Арон Львович. При створенні Державного банку до нього від Державного комерційного банку перейшли 7 контор457. 6 липня 1923 р. Держбанк РРФСР був перетворений у Держбанк СРСР, який проіснував до 1992 р.

Головний зміст діяльності Державного банку у 1922–1924 рр. було проведення грошової реформи. У ході реформи 1922-1923 рр. була зроблена спроба частково відновити товарно-грошові відносини. Так, зокрема, була запроваджена державна монополія на купівлю золота, платини й іноземної валюти, випущені «червінці», які прирівняли до царської золотої монети вартістю у десять карбованців. 25 % їх були забезпечені золотом, а решта – векселями і активами, що реалізовувалися без будь-яких проблем. Цю тверду валюту приймали і обмінювали усі іноземні банки. У 1922–1924 рр. були проведені деномінація (пропорційна зміна вартості грошей, яку ще називають скороченням нулів) і обмін грошей.

Кредитування української промисловості, найважливіша частина якої була підпорядкована безпосередньо ВРНГ Росії через об’єднані російсько-українські головкоми (пізніше – трести), здійснювалося через спеціалізовані галузеві російські (з 1924 р. – загальносоюзні) акціонерні банки (Промбанк, Роскомбанк, Всекобанк, Центральний сільськогосподарський банк СРСР – Центрсільбанк), Торгово-промисловий банк СРСР. Було створено також банк для зовнішньої торгівлі (Зовнішторгбанк).



На території України НЕП мала суттєві особливості, серед яких варто виділити її «зовнішнє» походження, яка не враховувала національні інтереси; здійснення соціально-економічних перетворень супроводжувалося пригніченням національно-демократичних сил; реалізація НЕПу почалася значно пізніше, ніж в інших республіках. Зазначені обставини впливали і на діяльність фінансово-кредитних установ. Коли наприкінці 1921 р. у Росії почалося відродження банківської справи, Україна була повністю підлеглою. Держбанк тут створений не був, контроль за українською кредитною системою був монополізований Наркоматом фінансів Росії і її Державним банком.

Наприкінці 1921 р. розпочалося відродження банківської справи і на території України. ВУЦВК і РНК УСРР прийняли низку розпоряджень, спрямованих на конкретизацію завдань НЕПу в Україні. У жовтні 1921 р. у Харкові була відкрита Всеукраїнська контора Держбанку Росії. У червні 1929 р. був прийнятий перший Статут Держбанку, згідно з яким банк був органом регулювання грошового обігу і короткострокового кредитування відповідно до загального плану розвитку народного господарства СРСР. Усі республіканські й обласні контори банків були оголошені його філіями. На 1 жовтня 1923 р. діяло 17 самостійних банків458, а доля Держбанку в загальних кредитних вкладеннях складала 2/3. На 1 жовтня 1926 р. число самостійних банків зросло до 61459.

У квітні-липні 1923 р. почали створювати комунальні банки в Харкові, Києві та Одесі із загальним статутним капіталом 1,65 млн. крб. ,Комунальні банки здійснювали довгострокове кредитування місцевого господарства, фінансували в основному будівництво доріг, заводів, магазинів, залучали кошти кооперативів, підприємств, приватних осіб і навіть іноземних громадян. Місцеві комунальні банки у 1926 р. були перетворені в Центральний банк комунального господарства і житлового будівництва (Цекомбанк). У 1927 р. відкрито Київський місцевий комунальний банк. У 1927 р. відкрито Київську філію Всеросійського комерційного банку зовнішньої торгівлі.

Українському уряду вдалося відстояти тільки сферу сільськогосподарського і кооперативного кредитування, взаємний кредит у приватному секторі і лише у рамках обмеженої автономії. Основою української мережі кредитних установ стали кредитні кооперативи на чолі з Всеукраїнським кооперативним банком (Українбанк). Банк являв собою кредитну установу у формі пайового товариства, основний капітал якого було утворено з пайових внесків споживчих кооперативів. Його мережа формувалася на основі Декрету РНК від 23 січня 1922 р. «Про кредитну кооперацію». 27 жовтня 1922 р. був затверджений статут банку, статутний пайовий капітал якого становив 3 млн. крб. Банк почав функціонувати у Харкові 24 липня 1922 р., а уже наприкінці року мав 8 відділень у Києві, Бахмуті, Катеринославі, Одесі, Житомирі, Чернігові, Вінниці, Полтаві. До кінця 1923 р. в Україні діяли 9 губернських товариств сільгоспкредитів. Банк став фінансово-кредитним центром української кооперації. Він об’єднував близько 5800 низових кредитних кооперативів460. Діяв банк з 1922 по 1936 рік і здійснював короткотермінове кредитування споживчої кооперації. З розширенням складу клієнтури банк виконував операції з обслуговування усіх видів кооперації.

У 1923 р. в Харкові було створено кооперативний акціонерний Український сільськогосподарський банк (Укрсільбанк). Його акціонерами були Державний банк, Народний комісаріат земельних справ і Народний комісаріат фінансів УСРР, Губсельбанки, Центросельбанк та ін. Метою діяльності банку мало стати надання фінансово-кредитної допомоги селянським господарствам та кооперативам461.

Стали виникати товариства взаємного кредиту, які створювали приватні підприємці, що не мали можливості отримувати кредити в державних, кооперативно-державних банках і товариствах. Товариства мали закритий характер і обслуговували тільки своїх членів. Фактично вони функціонували поза сферою державного кредиту. Першими в Україні виникло Київське товариство взаємного кредиту, що почало працювати з 25 серпня 1922 р. Наступним було Харківське, яке було створене 6 вересня. До кінця року їх сукупний капітал становив близько 15 тис. крб. До кінця 1923 р. в Україні діяли 17 товариств взаємного кредиту.

У середині 1920-х років кредитно-банківська мережа на території України загалом склалася. До кінця 1923 р. в Україні діяли 5 банків – Українбанк з 24 відділеннями в Україні, Укрсільбанк, Харківський і Одеський комунальні банки, Київський губернський комерційний банк. До 1925 р. в Україні функціонували акціонерні банки, товариства сільськогосподарського і взаємного кредиту. В Україні було створено контори й філії інших банків (кооперативного, торгово-промислового, сільськогосподарського, комунального).

В усіх губернських та у значній частині повітових міст існували відділення, агентства і комісіонерства загальносоюзних і всеукраїнських банків. На відміну від Росії, де Москва стала центром банківської справи, кредитні установи на території України були розташувані більш рівномірно. Проте й на території України дещо більша їх концентрація була у Харкові, де було розташовано 5 всеукраїнських контор, 1 міський банк, 3 товариства взаємного кредиту, 1 товариство сільськогосподарського кредиту та ін.). Значна концентрація кредитно-банківських установ традиційно була також у Києві і Одесі.

Кредитно-банківська діяльність у цей період мала свої певні особливості. Так, зокрема, як і раніше, на території України кредитний капітал концентрувався в системі сільськогосподарської, промислової і споживчої кооперації, сфері приватновласницької позичкової справи. Проте мали місце і відмінні риси – державні банки обслуговували головним чином державний сектор і частково кооперацію. Кооперативні кредитні установи – кооперацію і, меншою мірою, держсектор. Середня і дрібна буржуазія міста могла розраховувати винятково на власні сили. Тільки в міських банках приватні підприємці могли розраховувати на певну підтримку. У Київському банку на їх частку припадало 3,52 % обліково-позичкових (в основному облікових) операцій, в Одеському – 7,4 %, Харківському – тільки 0,2 %. У більшості російських комунальних банків частка операції з приватним сектором була значно вищою462.

Загалом у цей період став широко використовувався комерційний кредит, що обслуговував приблизно 85 % об’єму угод з продажу товарів. Банки контролювали взаємне кредитування господарських організацій і за допомогою операцій по обліку і запоруці регулювали розмір комерційного кредиту, його напрям, терміни і процентну ставку. Проте застосування його створювало можливість для позапланового перерозподілу засобів в народному господарстві і утрудняло банківський контроль.



РОЗДІЛ 6.

БАНКІВСЬКІ УСТАНОВИ

У ПЕРІОД КІНЦЯ 20-х рр. – ПОЧАТКУ 30-х рр.

XX СТОЛІТТЯ
До кінця 20-х рр. XX ст. банківська система сформувалася як сукупність Державного банку, акціонерних, галузевих і територіальних банків товариств взаємного кредиту, кредитних кооперативів, а також державних трудових ощадних кас. Діяльність Державного банку була зосереджена в основному на кредитуванні промисловості, сільського господарства і частково – приватного сектора. У досліджуваний період специфіка економіки зумовлювала певні особливості банківської діяльності. Так, зокрема, Державний банк здійснював не лише банківські, але й торговельні операції, брав участь у підприємницькій діяльності і отримував відповідні прибутки.

Проте надалі Державний банк все більше набував якостей інструменту планової економіки. Постанова ЦВК і РНК СРСР від 15 червня 1927 р. «Про принципи побудови кредитної системи» закріпила централізоване керівництво усіма кредитними установами з боку Державного банку. Державний банк СРСР здійснював свою діяльність відповідно до поквартальних касових планів. Відтепер банк став найбільшим центром безготівкових розрахунків.

Державний банк був найважливішою ланкою державної системи, органом проведення економічної політики уряду. Будучи банком короткострокового комерційного кредиту, він був найбільшою кредитною установою країни. Кредитування торгівлі і промисловості Державний банк здійснював через мережу своїх контор і відділень, а також через комерційні банки.

Проте з початком п’ятирічок і тотального планування банківська система втратила ринкові начала. У кінці 20-х рр. XX ст. централізований розподіл грошових ресурсів знову стає основою фінансової політики держави. У другій половині 1928 р. Державний банк СРСР став наполегливо проводити ідею щодо ліквідації Центрального сільськогосподарського банку СРСР, обмеження повноважень республіканських сільськогосподарських банків, встановлення прямого зв’язку Державного банку з місцевими кооперативними банками. Діяльність сільськогосподарських кооперативних органів пропонувалося звести лише до довгострокового кредитування. Державний банк підтримав Наркомат фінансів СРСР, який послідовно впроваджував у життя рішення ЦВК СРСР про подальшу централізацію планового керівництва кредитною системою Радянського Союзу.

У 1930 Український сільськогосподарський банк (Укрсільбанк) було перетворено на філію Всесоюзного сільськогосподарського колгоспного банку, а у 1931 р. його було ліквідовано у зв’язку з колективізацією сільського господарства та централізацією банківської системи.

Також було взято курс і на ліквідацію приватних банків, яка здійснювалася шляхом передачі засобів, що зберігалися у них, Державному банку. Було ліквідовано комерційне кредитування, що дозволило впровадити в практику принципи кредитування, що відповідали вимогам соціалістичної планової економіки: плановий, цільовий і прямий характер банківського кредитування.

30 січня 1930 р. з метою обмеження комерційного кредиту й заміни його банківським розпочалася кредитна реформа. Дослідники виділяють принаймні три етапи її проведення та визначають їх зміст463. Так, зокрема, на першому етапі проведення кредитної реформи державним і кооперативним організаціям заборонялося відпускати товари і надавати послуги в кредит. Заборонялося також здійснювати авансові платежі. Встановлено було норму, згідно з якою усі розрахунки мали проводитися через банк. Окрім цього, вільні кошти мали зберігатися в Державному банку. Зміни в банківській системі передбачали чітке розмежування строків надання кредитів. Так, спеціалізовані банки могли надавати лише довгострокові кредити, а Державний банк − короткострокові. Філії спеціалізованих банків було ліквідовано, а їх операції відтепер мали здійснюватися через філії Державного банку.

На початку 1931 р. розпочався другий етап кредитної реформи, зміст якої передбачав новий порядок розрахунків між господарськими організаціями. Відтепер Державний банк мав оплачувати рахунки постачальників лише в межах тих коштів, які були у розпорядженні покупця, і за його згодою.

23 липня 1931 р. постановою Ради праці та оборони було розмежовано поняття власних і залучених обігових коштів, що визначало потребу в банківському кредиті. Державний банк міг видавати лише короткостроковий кредит і лише на утворення запасів сировини, матеріалів чи обігових коштів, пов’язаних зі специфікою виробництва і збуту товарів. Встановлювалися й нові принципи кредитування, які передбачали цільове використання, строковість, поверненість та забезпеченість. Обов’язковою вимогою для отримання кредиту було виконання позичальником плану. Державному банку було надано право щодо несумлінних позичальників застосовувати санкції у вигляді продажу заставлених цінностей з метою погашення заборгованості.

На третьому, завершальному етапі кредитної реформи, який розпочався з травня 1932 р., було розмежовано функції між Державним банком та банками довгострокових вкладень, що були створені в системі Наркомфіну СРСР. До таких установ були віднесені Промбанк, Всекобанк, Цекомбанк і новостворений Сільгоспбанк, які уповноважені були здійснювати операції щодо кредитування капітального будівництва, фінансування транспорту, зв’язку, сільського господарства тощо. Дещо змінилися також функції Державного банку, основною сферою діяльності якого відтепер стало планове кредитування народного господарства, організація грошового обігу і розрахунків, касове виконання бюджету і проведення міжнародних платежів.

Ліквідація комерційного кредитування, що здійснювалася згідно з реформою кредитної системи 1930–1932 рр. супроводжувалася ліквідацією всіх недержавних банків. Мережа кредитно-банківських установ згорталася, чисельність яких у кінці 1930 р. становила 7 банків. Відповідно була ліквідована й комерційна основа для кредитування. Завершилася реформа створенням спеціалізованих державних банків, а саме: банку фінансування капітального будівництва й електрогосподарства, банку фінансування соціалістичного землеробства, банку фінансування капітального будівництва кооперації, банку фінансування житлового будівництва.

5 травня 1932 р. прийнята Постанова ЦВК і РНК СРСР «Про організацію спеціальних банків довгострокових вкладень». Вважається, що цим документом завершується розпочата ще у 1917 р. реформа щодо націоналізації банків464 і створення в СРСР соціалістичної банківської системи, побудованої на основі принципів зосередження кредитного, розрахункового і емісійно-касового обслуговування народного господарства в загальнонаціональному державному банку.

З 1927 р. суттєво обмежувалася діяльність кредитної кооперації. Реальна ліквідація залишків автономії української кредитної справи розпочалася на рубежі 20–30-х років, коли внаслідок заборони на приватне підприємництво у промисловості, транспорті і торгівлі припинили існування товариства взаємного кредиту.

Всеукраїнський кооперативний банк у результаті кредитної реформи 1930–1932 рр. мав забезпечити довготермінове кредитування споживчої і промислової кооперації. У 1936 р. банк був об’єднаний з Всесоюзним банком фінансування капітального будівництва і кооперації у Всесоюзний банк фінансування капітального будівництва і кооперації (Торгбанк), а мережа філій українського банку увійшла до всесоюзної.

Таким чином у результаті реформи кредитної системи 1930–1932 рр. була ліквідована різноманітність кредитних установ. Банківська система складалася з Державного банку, спеціалізованих банків, системи державних трудових ощадних кас. Операції по обслуговуванню зовнішньоекономічних стосунків здійснювалися Банком для зовнішньої торгівлі СРСР і радянськими закордонними банками. Соціалістична реконструкція банківської системи, тим самим, була завершена.
ВИСНОВКИ
Звернення до історичного досвіду становлення і розвитку банківських установ на території України, економіко-правових засад їх діяльності, на нашу думку, має сприяти вдосконаленню і оптимізації регламентації діяльності банків і на сучасному етапі розвитку. Знання економіко-юридичної сутності зазначених процесів є невід’ємною умовою розбудови і оптимізації банківської системи та вдосконалення банківської діяльності. Цікавим і затребуваним може виявитись історичний досвід щодо тенденцій, які можуть позитивно відобразитись на розвитку банківської системи.

Процес становлення і розвитку банківських установ на території України не був послідовний. На його розвиток впливали чинники економічного, політичного і навіть ідеологічного характеру. Розвиток банківської системи відбувався в аграрній країні. Тому перетворення в кредитно-фінансовій сфері безпосередньо залежали від цієї сфери. З 1884 р. Російська імперія почала проводити політику накопичення золотого запасу. Із 1888 р. по 1892 р. проводилась жорстка фіскальна політика. Вдалося покінчити з бюджетними дефіцитами. Проте неврожайні роки ускладнювали існуюче положення і були однією з причин проведення контрреформ, які, як відомо, почали проводитися в період неврожаїв 1891–1892 рр.

Історія розвитку кредитних установ на території України започаткована у 80-х рр. XVIII ст. Вони розвивалися разом із становленням банківської системи Російської імперії. Їх виникнення і діяльність відбувалася в умовах своєрідного соціально-економічного ладу, який був характерний для того часу, і економічними потребами. У подальшому вони пройшли еволюційний шлях, викликаний трансформацією господарських відносин, перетворившись у важливий і необхідний елемент економічної інфраструктури.

На територію України до середини ХІХ ст. поширювалися феодально-кріпосницькі відносини, які панували у Російській імперії і гальмували розвиток ринкового господарства. У сфері фінансово-кредитних відносин була встановлена цілковита монополія держави. Протягом ХVІІІ – першої половини ХІХ ст. банківські операції здійснювалися лише державними банками, такими, як Державний комерційний банк, Державний позичковий банк, Дворянський банк тощо.

У другій половині ХІХ ст. відбулося докорінне реформування фінансово-кредитної системи, за якої старі казенні кредитні установи були ліквідовані, натомість була створена нова система установ.

Після реформи 1861 р. розпочалося формування нової економічної системи, яке зумовило трансформацію існуючої до того часу банківської мережі. Поряд з державними починають виникати і недержавні банки. Створюється багато комерційних і громадських банків з численними відділеннями, конторами, агентствами, які поширювали свою дію на територію України. Цілком справедливим видається твердження відносно того, що проведена економічна реформа кінця 1850 – початку 1860-х рр. привела до активізації розвитку банківської справи на українських землях. Пік банківського буму припав на кінець 70-х – початок 80–х рр. ХІХ ст.), коли на території України з’явилася значна кількість різних форм банківських установ. 60-ті – 70–ті роки ХIХ ст. – це період виникнення банків на території України і початок формування банківської мережі.

Розуміння сутності та економічної природи банків другої половини ХІХ – початку ХХ ст. дає змогу стверджувати, що на території України вони здійснювали низку економічних завдань, будучи ефективним механізмом у проведенні самодержавної колоніальної політики. Переважаючу роль у кредитному обігу на території України відігравали філіали банків загальноімперського призначення, що робило їх кредитну політику залежною від кредитної політики їх правлінь, фактично перетворюючи їх в інструменти колоніальної політики самодержавства.

Водночас кредитні установи стали складовою частиною формування економіки ринкового типу, зокрема розвитку капіталістичних відносин у промисловості, створення акціонерних компаній, розвиток біржових операцій тощо. Скасування феодально-кріпосницьких відносин зумовило радикальні зміни і в сільському господарстві, передусім забезпечення у довгострокових кредитах. Затребуваними кредитно-банківські інструменти були для ведення торгівлі і промисловості, які потребували таких фінансових інститутів, які змогли б забезпечити їх торгівельно-промисловий оборот кредитом.

Кінець ХIХ – початок ХХ століття – це «експансія» великих загальноросійських кредитних установ, що вплинуло на інтеграцію кредитних установ на території України в загальноросійську, проходження процесу диверсифікації в середовищі місцевих кредитних установ.

Банківські установи на українських землях, які входили до складу Російської імперії, були представлені як державним, так і приватним капіталом. Складовими елементами фінансово-кредитної системи були: державні банки (Державний банк, Державний дворянський земельний і Селянський поземельний); різноманітні інститути короткострокового кредиту (акціонерні банки, міські громадські банки, товариства взаємного кредиту, приватні банківські заклади); установи довгострокового кредиту (акціонерні земельні банки, міські кредитні товариства тощо).

Отримання емісійного права Державним банком у 1893 р. У результаті сталося остаточне становлення дворівневої банківської системи. На початку ХХ ст. на думку фахівців відбувається формування трирівневої системи. Так, зокрема, кредитні установи на території України складалися з контор і відділень Державного банку Російської імперії, ДСПБ і ДДвЗБ, які знаходилися на першому рівні. Другий рівень був представлений кредитно-банківськими установами короткострокового кредиту. Третій рівень представляли приватні іпотечні банки.

У історії діяльності Державного банку на території України можна виділити окремі періоди. Перший період з 1870 по 1893 рік, коли діяльність банку носила обмежений характер у зв’язку з контролем центру. Другий період прийнято зв’язувати з прийняттям нового Статуту, внаслідок чого відділення банку отримали велику свободу у здійсненні своїх операцій. Як наслідок, відділення Державного банку перетворилися на вищу ланку серед банківських установ. Це дозволило йому проводити двояку політику. З одного боку він був орієнтований на виконання ролі насоса, який викачував засоби в Москву і Петербург. З іншого, надавав допомогу іншим кредитним установам. За статутом Державний банк міг видавати тільки короткострокові кредити. Але на практиці, з дозволу імператора, банк видавав нестатутні довгострокові позики для підтримки промислових підприємств і поміщиків.

Поруч із конторами Держбанку створювались іпотечні банки. Було відкрито відділення російських державних іпотечних банків (СПБ та ДДвЗБ). Особливістю діяльності банків на території України було те, що вони зосереджували свою операційну діяльність на фінансування земельних відносин. Були відкриті відділення російських державних іпотечних банків (СПБ та ДДвЗБ). Селянський банк 1905 р. отримав право проводити закупівлю і перепродаж земельних наділів, у 1912 р. набув право видавати позики під заставу надільних земель. Найбільш розвинутою була мережа приватних іпотечних банків. Діяльність приватних комерційних банків у зв’язку з централізацією комерційного кредиту в основному була представлена великою кількістю відділень великих петербурзьких банків.

До 1880 рр. АКБ не відігравали значної ролі у кредитній системі, поступаючись за обсягами своїх операцій малим місцевим банкам (товариствам взаємного кредиту і міським банкам). Домінував у кредитній сфері як за обсягами операцій, так і за мережею своїх філій Державний банк. Лише на початку 1890 рр. розпочалося стрімке зростання вагомості АКБ. Але більшість із них недовго працювала на українському ринку банківських послуг. Порівняно слабкий розвиток системи місцевих АКБ на території України зумовив те, що переважаючу роль у кредитному обігу України відігравали філіали банків загальноімперського призначення. Звісно, що кредитна політика цих філіалів була цілком залежною від кредитної політики їхніх правлінь. АКБ здійснювали кредитування промисловості й торгівлі, зокрема, вугільної, металургійної, машинобудівної, цукрової, борошномельної, горілчаної та ін. галузей.

Кредитні установи за своєю організацією можна розділити на окремі групи. У першу групу можна віднести найбільш поширені на території України міські громадські банки. Вони підкорялися міській владі і були орієнтовані, окрім задоволення потреб торгово-промислових кругів, також на субсидування міських потреб і проведення різних добродійних операцій465. За своєю організаційною структурою і характером діяльності такі банки відносилися швидше до міських громадських установ, а не до комерційних банків.

Розвиток ринкових відносин мав наслідком концентрацію капіталу, що зумовило появу банківських об’єднань. Значний розвиток кооперативного руху на початку ХХ ст. сприяв об’єднанню установ дрібного кредиту, зокрема сільських банків.

Другу групу представляли товариства взаємного кредиту, створені за типом товариств із змінним капіталом і що займали проміжне місце між повними товариствами і акціонерними товариствами. Основною метою цих установ було надання фінансової підтримки своїм членам за допомогою відкриття поточного рахунку кожному новому членові на певну суму грошей.

До третьої групи можна віднести АКБ, створених на базі місцевих капіталів. За усіма показниками АКБ були лідерами серед місцевих кредитних установ, хоча і поступалися на загальноросійському рівні за сумою засновницьких капіталів іншим комерційним банкам імперії та відділенням російських банків, що функціонували на території України.

Структура кредитних установ на території України порівняно з банківською системою Російської імперії характеризувалася розвинітошую мережею іпотечних банків та установ дрібного кредиту. Розвиток системи комерційних банків на території України через загальну централізацію комерційного кредитного обороту за оцінкою фахівців466, значно поступався загальноімперському. У той же час, порівняно з іншими регіонами дореволюційної Росії, Україна мала більш розвинену систему комерційного кредиту.

Діяльність кредитних установ зосереджувалася на мобілізації грошових коштів, проведенні фінансово-розрахункових операцій, фінансування галузей народного господарства. Структура пасивів кредитних установ на території України характеризувалася зниженою питомою вагою вкладів порівняно з загальноімперськими банками467, але тут вони мали більшу комерційну спрямованість своєї діяльності.

Особливостями функціонування кредитних установ на території України на рубежі ХІХ–ХХ ст. було розширення і вдосконалення банківських операцій. Правове регулювання банківської діяльності на території підросійської України мала окремі особливості юридичного характеру. Зокрема, згідно з затвердженим Міністерством фінансів Російської імперії статутом Земельного банку Херсонської губернії землі, що належали польським землевласникам, могли закладатися тільки в окремих випадках і на особливих умовах.

Отже, ми можемо зробити декілька загальних порівняльно-історичних висновків, які, як нам здається, дозволять краще зрозуміти процес становлення банківської системи. Становлення і розвиток кредитних організацій відбувався в умовах феодального ладу і кріпосної залежності населення. З відміною кріпосного права протягом тривалого періоду за поміщиками і дворянством усе ще зберігалися привілеї. На території України панували центральні кредитно-банківські установи, які були інструментом колоніальної політики. Центральний банк в Росії так і не став самостійним, тому емісія грошей проводилася занадто часто залежно від потреб уряду.



Банківська система, на думку учених XIX ст., насаджувалися згори. За усіх інших умов у ті часи на території України була створена широка мережа різноманітних банків. До речі, зазначена обставина дає підстави дослідникам стверджувати, що сучасна система банків є примітивною з точки зору одноманітності. У ній не використовуються ті форми банківської організації, які існували в XIX ст. – на початку XX ст. і застосовуються на сучасному етапі в країнах Європи.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка