А. О. Ткаченко, І. В. Ткаченко створення І діяльність банківських установ на території україни: економіко–правовий аспект



Сторінка6/13
Дата конвертації11.05.2018
Розмір3.63 Mb.
ТипПротокол
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

2.3. Діяльність банківських установ на початку XX ст.
Діяльність банківських установ на початку XX ст. отримала подальший розвиток в умовах трансформації суспільних відносин в умовах переходу до імперіалістичної стадії розвитку. Принципово важливим компонентом цього розвитку була діяльність кредитно-банківської систем, яка склалася в основному до 1909–1914 рр. Екстремальна ситуація, що склалася в суспільстві з початку XX ст., в період, коли темпи розвитку капіталізму різко прискорилися, внаслідок чого за короткий період часу починаючи з 1909 р. в країні виникли найбільші АКБ. У цей час стали складатися передумови перетворення кредитово-банківської системи в дворівневу297. Проте Перша світова війна перешкодила розвитку цих передумов і ще більше посилила державне втручання в діяльність кредитних установ і, відповідно, обмежила їх самостійність.

На верхньому рівні кредитных систем провідних європейських країн і США стояли центральні (емісійні) банки, які були достатньо незалежні від урядів і нагадували кредитні системи сучасності. В Росії верхній рівень кредитної системи був зайнятий державою. Головне положення в ній займав державний орган – Міністерство фінансів. Держава мала можливість впливати на кредитні установи, застосовуючи при цьому законодавчі і виконавчі (адміністративні) методи дії. Міністерство фінансів, до того ж, виконувало функції банківського нагляду. Воно розглядало питання про видачу надзвичайних кредитів «проблемним» банкам. Йому був підпорядкований Державний банк, який був головним в банківській системі.

Провідною кредитною установою був Державний банк. Подібно до центральних європейських банків, Державний банк виконував низку функцій центрального (емісійного) банку: випускав кредитні білети, зберігав золотий запас і грошові активи казни, здійснював розмін і обмін кредитних білетів, кредитував інші кредитні установи тощо. Водночас банк мав і відмінності, найсуттєвіше з яких полягало у тому, що Держбанк був підвідомчий Міністерству фінансів. Це означало, що найважливіші стратегічні рішення, що торкалися кредитної системи, приймалися не керівництвом банку, а керівництвом Міністерства фінансів.

Державний банк акумулював ресурси за допомогою широкої мережі філій. У 1913 р. в Російській імперії існувало 134 установи Державного банку298, у 1914 р. їх було 136, а на початку 1917 р. – 191, у тому числі 11 контор, 133 постійних і 5 тимчасових відділень, 42 агентства при зерносховищах. Крім того, в цей час Державний банк керував банківськими операціями, які здійснювалися в 793 казначействах299.


Мережа установ Державного банку300

На початок року

Кількість установ (постійних)

1900

113

1910

122

1917

191

На території України на початку XX ст. діяли три контори Державного банку Росії та 19 його філій. З 1 серпня 1905 р. Київська контора банку свою роботу розпочала у новій будівлі, яка стала видатним пам’ятником цивільної архітектури початку ХХ ст. Банк намагався розширити операційну діяльність, що за оцінками фахівців301 було продовженням ідеї С. Ю. Витте про окружну систему. Ця програма в нових умовах передбачала відкриття 661 відділень банку протягом шести років по 110 відділень на рік, починаючи з 1 січня 1916 р.

Діяльність Державного банку була спрямована також на збільшення своєї філіальної мережі в окупованих областях Австро-Угорщини. Ця діяльність протікала в основному в 1915 р. і була пов’язана з підготовчими заходами по створенню Львівського тимчасового відділення Державного банку. Головними завданнями створення відділення були обслуговування російської армії і забезпечення потреби в грошах місцевого населення. Крім того, слід було акумулювати значну частину російських грошей, що мали обіг у Галіції. Особлива увага приділялася обслуговуванню купців і промисловців, які мали зв’язки з Галичиною, а також дрібних кредитних установ302.

Відкриття тимчасового відділення Державного банку у Львові повинно було сприяти швидкій стабілізації господарського життя Галіції і припиненню лихварських спекуляцій, що набули широкого поширення із-за дорожнечі кредиту. Росія на завойованій території намагалася таким чином закріпити свої позицій. На думку міністра фінансів П. Л. Барка, якщо Державний банк не займе міцнішого положення, то його місце можуть зайняти австрійські кредитні установи, що мали багаторічні зв’язки з місцевим населенням303.

Спершу діяльність нового відділення обмежувалася простими операціями, головним чином прийманням вкладів, відкриттям поточних рахунків і переказу сум. З часом відділення у Львові повинне було почати активні операції. Першим кроком до реалізації цих планів стала робота по перекладу тих частин австрійського законодавства, які торкалися здійснення кредитних операцій304.

Окрім розбудови власної структури, відбулися суттєві зміни й у політиці Державного банку, де виділяють дві різноспрямовані тенденції – самостійне кредитування торгово-промислового обороту і передачу капіталів АКБ305. На початку ХХ ст. Державний банк з конкурента перетворювався для АКБ в джерело засобів, які надавалися приватним банкам шляхом переобліку векселів і видачі позик під заставу векселів, цінних паперів і товарних документів. Справа у тому, що Росія переживала загальну для розвинених країн того часу еволюцію банківської системи, у ході якої центральні банки поступово ставали банками банків, виконуючи роль резервної кредитної системи. Проте в Росії цей процес так і не завершився. Державний банк продовжував активно фінансувати народне господарство.

У 1904 р. у Державному банку було створено Управління у справах дрібного кредиту, яке повинне було контролювати діяльність установ цього типу і надавати їм у разі потреби фінансову, консультативну, ревізійну та іншу допомогу що мало певне значення для території України. Проте у зв’язку з політикою зближення Державного банку з центральними банками країн Європи міністр фінансів В. М. Коковцов виступив у 1909 р. за виключення з кола операцій Державного банку тих, які не були властиві європейським центральним банкам. Саме до таких операцій відносилися і позики установам дрібного кредиту. Міністр пропонував або виділяти на ці цілі із засобів казни щорічні асигнування у розмірі 2 млн. крб., або надати кредитування сільських банків ощадним касам. Результатом розгляду цієї проблеми став закон від 21 червня 1910 р. «О выдаче из сумм государственных сберегательных касс ссуд в основные капиталы учреждений мелкого кредита и о разрешении обращать на нужды сего кредита некоторые крестьянские общественные капиталы». Закон покладав функцію кредитора установ дрібного кредиту на ощадні каси, проте Державний банк продовжував надавати допомогу дрібному кредиту. Позики видавалися на збільшення оборотних коштів або носили характер цільових кредитів – під заставу хліба, на спорудження елеваторів і тощо306.

Дійсно, з 1910 р. Державний банк на території України активізував діяльність у хлібній торгівлі – провідній галузі експорту; здійснював будівництво елеваторів і зерносховищ. Кредитування установ дрібного кредиту було, швидше, виконанням довгострокової державної програми створення мережі кредитних установ на селі, і не мало нічого спільного з характером емісійного центрального європейського банку, так само як і операції видачі підтоварних і промислових позик.

У значних розмірах банк кредитував торгово-промисловий оборот на периферії, субсидував кредитну кооперацію, сільських хазяїв, і в меншому об’ємі – промислові підприємства. Державний банк впроваджував трастові і розрахункові операції до вже існуючих установ своєї системи. У 1910 р. в Київській конторі була введена операція307 управління вкладами на зберігання. У тому ж році були відкриті розрахункові відділи в Катеринославській і Феодосійській установах банку308. Загалом же у провінції повсюдно відчувався дефіцит державного кредиту, хіба що за винятком деяких установ у Східно-Чорноземному і Малоруському хлібних районах.

Продовжувала зберігатися диспропорція в розподілі грошових коштів між установами Державного банку. Основна маса грошових потоків, як і раніше, проходила через Петроград. Це відбивало загальну картину: обсяги операцій практично усіх регіональних установ Державного банку, у тому числі і на території України, у військовий період значно зменшилися.

Під час першої світової війни діяльність Державного банку в основному була спрямована на фінансування армії за рахунок випуску кредитних білетів, і одночасно на повне припинення операцій на ринку комерційного кредиту. З боржника казначейства Державний банк перетворився на кредитора уряду309. Для акумуляції тимчасово вільних засобів населення на покриття військових витрат Державний банк використовував емісійну операцію, підписку на позики, введення чекового обігу і безготівкових розрахунків, нарахування високих відсотків по вкладах і поточних рахунках.

У період Першої світової війни Державний банк надавав підтримку АКБ і підприємствам, що виконували великі замовлення на оборону. Таке положення привело до виникнення диспропорцій в економіці Росії, характерних для військового часу. Кредитувалися переважно оборонні галузі – підприємства важкої промисловості, залізниці і тощо. Виробництво інших товарів і послуг різко скорочувалося. Посилене кредитування казни примушувало згортати комерційні обліково-позичкові операції.

Не менш важлива була допомога Державного банку у вигляді участі в реалізації військових позик казни. До лютневої революції в Росії було випущено державних позик на 8 млрд. крб. Половину розмістив синдикат АКБ Петрограду і Москви, іншу половину облігацій на суму 3967 млн. крб.310 розмістили Державний банк і залучені ним до цієї операції державні і приватні установи (ощадні каси, міські громадські банки, товариства взаємного кредиту та ін.). Державний банк надавав тим, що підписалися на облігації позик різні пільги (позики до 75% вартості облігацій, безкоштовне їх зберігання тощо).

Певні зміни відбулися і у діяльності СПБ. Маніфестом від 3 листопада 1905 р. йому було надане право продавати селянам землі на пільгових умовах311 і знято всі обмеження на купівлю землі. Банку було надано право видавати позички під заставу надільних земель і покладено завдання по землевпорядкуванню. 4 березня 1906 р. створювалися комітет по землевпорядкуванню і місцеві губернські та повітові землевпорядні комісії. На території України їх було відкрито 42.

У СПБ в умовах Столипінської аграрної реформи було знижено процент за кредит. Так, 1906 р. за максимального терміну в 55,5 року він становив лише 4,5 %. У 1908 р. СПБ, узгоджуючи свою діяльність із загальними землевпорядними заходами, видавав позики на купівлю землі до 90 % її оцінки, в разі купівлі землі в одноосібне володіння відрубною ділянкою – до 95 %, в разі переселення на ділянку – до 100 %. А в серпні 1909 р. він оголосив, що позички видаватимуться лише тим, чию надільну землю буде виокремлено в одну чи дві ділянки. Такі заходи мали стимулювати розвиток індивідуального селянського господарства фермерського типу, яке після 1906 р. досить швидко утверджувалося на території України.

На початку XX ст. в Україні існувала розгалужена система АКБ. Завдяки широкій мережі відділень (у 1904 р. їх налічувалося 268) АКБ займали в кредитово-банківській системі Росії центральне місце. Проте майже всі вони були філіями російських фінансових установ і перебували у прямій залежності від розвитку законодавчої бази. Напередодні Першої світової війни мережа АКБ нараховувала 50 установ з 778 відділеннями, у тому числі по 2 – в Києві, Одесі у той час, як у Петербурзі знаходилося 13 банків, Москві – 7, Варшаві – 5312.

Звісно, що й на території України провідне місце належало російським АКБ. Домінуючі позиції з кредитування промисловості зайняли російські столичні банки. Петербурзький міжнародний комерційний банк мав 56 філій, з яких 36 перебувало на території України (станом на 1 березня 1914 р.). Філії мали великий вплив на транспортне машинобудування і суднобудування. Капітал банку проникав також у металургійну, вугільну та цементну промисловість. Окрім того, банк брав участь у роботі деяких пароплавних, транспортно-складських і приватних залізничних товариств, здійснював операції, пов’язані з експортом хліба, і сам торгував хлібом.

Попри те, що у 1914 р. в Росії налічувалося 47 великих приватних банків, майже половина усього банківського капіталу належала трьом банкам: Російсько-азійському, Петербурзькому міжнародному і Азово-донському. Саме ці банки через свої філії домінували на території України.

Хоча багато великих російських банків охоче залучали іноземний капітал, власне іноземних банків у Росії, як і на території України, не було, оскільки відкривати свої представництва в Росії їм заборонялося. Чи не єдиним виключенням було відділення французького банку «Ліонський кредит», який був кредитором імператорського двору313. Водночас більше половини банків були банками з іноземним впливом (французьким, німецьким, англійським). Таким чином, свої інтереси іноземні банки реалізовували, беручи участь у акціонерному капіталі російських банків314.

Основою активів АКБ були кредитування торгово-промислового обороту і фінансування виробництва по рахунках обліку векселів, кредитів на певний термін і безстрокових, або онкольних позик під заставу векселів, цінних паперів і товарів. До 1914 р. вплив АКБ був особливо сильним в металургії, машинобудуванні, нафтовій, цементній, цукровій, текстильній і тютюновій промисловості, в залізничному будівництві і водному транспорті, хлібній торгівлі. Обсяг пасивних операцій АКБ до 1914 р. виріс більш ніж у 4 рази. Залучення засобів здійснювалося банками у формі вкладів окремих осіб і торгово-промислових компаній.

Банки виплачували клієнтам по 5–6 % (при тому що середня ставка по активних операціях дорівнювала 6–8 %), зазнаючи збитки від конкуренції. У зв’язку з цим в 1910 р. між провідними банками було укладено Угоду по пасивах, згідно з якою вони зобов’язалися не піднімати відсоток по пасивах вище 3–4%. Угода діяла до Першої світової війни.

Прибутковими були і операції по обліку векселів. Враховуючи вексель, отриманий від торговця, із зобов’язанням сплати за переданий для реалізації товар, фабрикант отримував кошти для продовження виробництва за вирахуванням банківського облікового відсотка, розмір якого коливався в межах 6–8%. Облікова ставка була істотно вища, ніж в країнах Західної Європи, де її рівень не перевищував 3–6%. Таким чином, шляхом обліку векселів банк забезпечував торгово-промисловий оборот необхідними засобами для виробництва і реалізації товарів.

Дуже важливу роль в діяльності АКБ грали також позичкові операції під заставу товарів і товарних документів. Зазвичай банки видавали позики під заставу товарів масового споживання, однорідних і нешвидкопсувних. До таких товарів відносилися передусім хліб у зерні і борошні, цукор, бавовна, очищений спирт, гас тощо. Продавець товару, заклавши його в банку, міг не квапитися з реалізацією і дочекатися вигідних для себе змін ринкової кон’юнктури. Такого роду позики мали велике значення для дрібних і середніх комерсантів, які завдяки банківському кредиту могли придбати нові партії товару. Позики надавалися у розмірі 50–90 % оцінної вартості запоруки. Операції з товарами приносили банкам прибуток на рівні 18–20 %315.

Розвиток товарно-комісійних операцій зумовив поворот АКБ від простого посередництва до прямої участі в товарообміні. В результаті зменшувалося число посередників, будувалися обладнані за останнім словом техніки банківські склади тощо. Услід за промисловістю банки ставили під фактичний контроль і оптову торгівлю, особливо експортну, головною статтею якої був хліб, а також внутрішню (цукор)316. Обидва напрями діяльності кредитних установ являлися доволі перспективними і для території України.

Другою за значенням операцією АКБ були позики під заставу цінних паперів. В заставу по позиках банками приймалися облігації державних і акції та паї приватних фірм. Приймаючи в заставу по кредитах облігації державних позик і гарантовані урядом фондові цінності, банки тим самим активно брали участь в обслуговуванні державного боргу. В заставу по позиках комерційні банки охоче приймали і цінні папери акціонерних компаній, що котирувалися на біржі. До 1914 р. діяло 2,2 тис. акціонерних компаній, на біржах були в обігу акції 383 компаній на суму 1,65 млрд. крб.317 Операціями з цінними паперами АКБ займалися також у формі їх купівлі-продажу за свій рахунок. Ця операція була пов’язана з емісією державних і приватних цінних паперів, розміщення яких брали на себе банки. Банк або група банків придбавали папери у емітента по певному курсу і потім розміщували їх за вищою ціною. З метою здійснення зазначеної операції створювалися об’єднання (синдикати і консорціуми) банків.

Основними типами АКБ в Росії були так звані депозитні і ділові (чи спекулятивні) банки318. Світова ж тенденція розвитку банківської справи на рубежі XIX – ХХ ст. полягала в поступовій конвергенції двох типів банків і появі нового, універсального типу, що сполучає переваги обох колишніх різновидів і вільного від їх недоліків319.

Період 1909–1914 рр. характеризувався промисловим підйомом і змінами в державній кредитній політиці. Їх пов’язували з діяльністю нового сімнадцятого міністра фінансів Російської імперії В. М. Коковцова320 (1904, 5 лютого – 1905, 24 жовтня; 1906, 26 квітня – 1914, 30 січня). Попри те, що В. М. Коковцов ще у 1896 р. був товаришем міністра фінансів С. Ю. Вітте, він критично ставився до регулювання кредитної політики останнім, зокрема, до роздутого кредитування промисловості і нестатутних позик. При В. М. Коковцове кредити головного банку імперії у великих об’ємах видавалися АКБ. Державний банк в цей час виступав і в ролі найбільшого комерційного банку по кредитуванню хлібної торгівлі і інших галузей сільського господарства321. Така зміна пріоритетів позитивно вплинула на розвиток і діяльність кредитних установ на території України, яка залишалась аграрно-сировинним придатком.

Саме ця обставина, як і значний розвиток кооперативного руху на початку ХХ ст. сприяв утворенню установ дрібного кредиту, зокрема сільських банків. На початку ХХ ст. низкою особливостей вирізнявся Земський банк Херсонської губернії – друга кредитна установа для довгострокового кредиту в імперії і єдина, що діяла на засадах взаємності322. Свого часу положення про земські банки не подавалося на затвердження в законодавчому порядку, тому так і не було реалізовано, за винятком зазначеного банку. Заснований він був на приватній ініціативі приватних власників. Будучи демократичною установою, за рівнем розвитку банк не мав аналогів навіть у Західній Європі. Правління банку перебувало в Одесі, а свої дії він поширював на Херсонську, Катеринославську, Таврійську і Бессарабську губернії. Особливостями його діяльності було те, що всі свої прибутки банк використовував на зменшення платежів позичальників, скорочуючи термін погашення позичок.

Харківський земельний банк був першим суб’єктом правових відносин акціонерної форми власності, створеним для обслуговування позичальників під заставу нерухомої власності зі змінами і доповненнями, внесеними до статуту банку у 1916 р., і поширював дії, у тому числі на чотири українські губернії323.

Особливістю діяльності АЗБ як юридичних осіб було те, що кожен з них мав свій район, при цьому в одній і тій же місцевості не могло діяти більше двох банків. Іншою їх особливістю було те, що вони з успіхом розвивали свої операції з видачі позичок під міську нерухомість.

У 1911 р. був заснований Одеський купецький банк з основним капіталом у 3 млн. карбованців. Він почав операції з 9 квітня 1912 р. і склав конкуренцію Одеському обліковому банку.

Значного поширення на території України набули міські громадські банки, нормативно-правовому регулюванню діяльності яких приділялася значна увага на першому Всеросійському з’їзді представників міських громадських банків, який відбувся у 1900 р. в Харкові. Проте саме положення було прийняте пізніше – лише у 1912 р. Документ був ухвалений Державною Радою та Державною Думою і затверджений як закон. У 1913 р. на території України налічувалося понад 60 міських громадських банків, що становило п’яту частину від їх загальної кількості324. Відповідно до діючого законодавства, ці банки засновувалися при міських думах. Вони приймали внески, брали на облік векселі під заставу цінних паперів, товарів і нерухомого майна тощо325. Проте, відкриваючи свої рахунки в АКБ, міські банки віддавали кошти своїх вкладників на рахунки крупних банківських установ. Обмежені у своїй діяльності і виконуючи обмежене коло банківських операцій, міські банки постачали клієнтуру для АКБ.

На початку XX ст. з’явилися й негативні явища у кредитно-банківській сфері. Так у 1900 р. правління Південноросійського промислового банку було переведено з Києва за межі України, у Москву. Стався крах Харківського торгового і Катеринославського комерційного банків. У 1911 р. на території України було здійснено невдалу спробу створити Київський сільськогосподарський банк взаємного кредиту.



Відсутність належного контролю за діяльністю кредитних установ вимагала удосконалення нормативної бази. У березні 1912 р. товариш міністра фінансів і очільник Особливої міжвідомчої ради М. М. Покровський звернувся до міністра юстиції з приводу необхідності протистояння зловживанням кредитних установ. Слід було установити більш суворіші міри покарання за здійснення заборонених операцій і невиконання постанов уряду326. Проте Рада з’їздів представників промисловості й торгівлі підготувала зустрічний проект положення про банкірські установи, розроблений її юридичним відділом на основі рішень Особливої наради.

У законопроекті 1914 р. передбачалися новели щодо реєстрації кредитних установ у Міністерстві фінансів, а також у місцевих органах влади, внесення завдатку від 10 до 30 тис. руб., обмеження кола осіб, яким дозволялося займатися банкірською діяльністю, встановлення відповідальності за поради банкірів своїм клієнтам, детальна регламентація порядку проведення деяких операцій, а також бухгалтерського обліку та звітності й запровадження суворих кримінальних покарань за порушення закону327. Рада з’їздів запропонувала уряду ще раз переглянути законопроект і додатково обговорити його в біржових комітетах й інших громадських організаціях ділового світу. Однак цьому завадила перша світова війна.

Уже 1917 р. в Україні налічувалося лише 5 місцевих АКБ: Київський приватний комерційний банк, Одеський купецький банк, Одеський дисконтний банк (із філіями в Миколаєві й Кишиневі), Київський торговельний промислово-позиковий і Київський єпархіальний банки (два останні засновано аж у травні 1916 p.). Поясненням цьому є реалізація багатолітньої політики Міністерства фінансів Росії, яка полягала в обмеженні кількості діючих АКБ і створенні різноманітних перешкод при заснуванні нових. Функціонування місцевих АКБ було ускладнено також конкуренцією з боку столичних банків (московських і санкт-петербурзьких), які швидко збільшували кількість своїх філіалів на території України. Зменшення кількості місцевих АКБ відчутно вплинуло на малі та середні підприємства: адже місцеві кредитні інституції надавали невеликі короткострокові кредити, які задовольняли потреби саме цих категорій підприємств.

З 1901 р. з’являються різноманітні спілки установ дрібного кредиту. З 1909 р. особлива увага приділялася розвитку установ дрібної кредитної кооперації (позичково-ощадним та кредитним товариствам). Кредитні товариства були поширені на Катеринославщині, Київщині, Полтавщині, Херсонщині, у Таврії, на Поділлі та Волині. Особливостями їх діяльності було те, що вони не мали основних капіталів. Великі товариства здійснювали конверсії своїх закладних паперів та облігацій, чим здешевлювався кредит під нерухомість, але збільшувалася заборгованість. Кредитні товариства підпорядковувались відділенням Державного банку. Так, зокрема, у 1917 р. Сумському відділенню було підпорядковано більше 60 кредитних товариств328.

На 1 січня 1914 р. на українських землях у складі Росії діяли 2181 кредитне та 911 ощадно-позичкових товариств. Царський уряд довгий час забороняв створення будь-якої організаційної мережі кредитних товариств. У суто російських губерніях такої заборони не існувало. В Україні створення об’єднань кредитних спілок розглядалося як небажане явище. Проте, все ж таки, 1901 р. виник Союз кредитних кооперативів у Бердянську (Таврія), 1903 р. – у Мелітополі, 1905 р. було створено Союзбанк у с. Дзенгелівці на Київщині. Ці союзи були організаційними центрами, без права ведення банківських операцій. Лише 1911 р. Союзбанк було перенесено до Києва та затверджено новий статут, який передбачав здійснення банківської діяльності.

Відбувалося створення кредитних установ, що спеціалізувалися на обслуговуванні первинних кредитних кооперативів. До таких кредитних установ належить віднести київську спілку установ дрібного кредиту «Союзбанк», що сформувалася в 1911–1912 рр. і здійснювала всі види банківських операцій з кредитними кооперативами і приватними особами. Таким чином у Києві було відкрито перший в Російській імперії Кооперативний банк («Союзбанк»).

Дуже швидко Союзбанк став організаційним і фінансовим осередком для всіх товариств взаємного кредитування, які функціонували на українських землях. Крім звичайних банківських операцій та координаційно-ревізійної діяльності, він почав здійснювати торговельно-посередницькі операції тощо. Київський Союзбанк став підмурком при створенні всеукраїнського фінансового кооперативного центру, яким став Українбанк.

На території західноукраїнських земель напередодні Першої світової війни провідному українському кооперативному об’єднанню Галичини – Крайовому ревізійному Союзу – у Львові було підпорядковано майже 600 кооперативів. Кооперативний банк «Дністер» у Львові на кінець 1912 р. нараховував членів – 5968, капіталу – 474,3 тис. крон, вкладів – 3683,4 тис. крон, банківських 5 кредитів – 695,5 тис. крон, позичок членам – 4495,0 тис. крон, зокрема українським кредитним кооперативам – 933,6 тис. крон. Загальна сума балансу сягала 5 млн крон. За 17 років роботи банк відрахував на культурно-освітні цілі 120 тис. крон329.

В західній частині Лемківщини – Новому Санчі у 1902 р. з ініціативи радника Василя Яворського – галицького громадського політичного діяча, названого «пробудителем Новосанчівщини»330 – було відкрито «Лемківський банк». Закінчив юридичний факультет Львівського університету. Працював президентом Окружної дирекції скарбу в Бережанах. Три повіти (Бережанський, Рогатинський, Підгаєцький) висунули його кандидатом на посла австрійського парламенту.

До 1912 р. позичкова каса «Поміч» у Теребовлі збільшила свої зовнішні кредити до 126 940 крон331. У 1913 р. перше кооперативне об’єднання – Крайовий союз кредитовий у Львові налічував 906 членів, зокрема 427 кооперативів. У1914 р. в Галичині діяла велика кількість кредитних спілок, загальне число яких становило 2 912332. У 1917 р. Галицький акціонерний іпотечний банк став складовою Австрійського концерну в Польщі333. 1910 р. у Львові на базі Галицької задаткової каси створили Галицький земельний іпотечний банк. Від Галицького акціонерного іпотечного банку він відрізнявся тим, що надавав іпотечний кредит у 4,5 % заставних листах не тільки власникам землі та міської нерухомості, а й селянам. У 1919 р. капітал банку подвоївся завдяки чеським акціонерам (Празького кредитного банку і Аграрного банку в Празі)334. У 1920 р. банк почав називатися земельним кредитовим. Банк мав 13 відділень у всій Польщі. Кризи 1925 та 1930 рр. стали причиною його ліквідації.

У 1910 р. у Львові було засновано Земельний іпотечний банк, який здійснював кредитування під заставу майна на термін від 10,5 до 50 років. До 1914 р. банк надав близько 1840 кредитів на купівлю землі на суму понад 7 млн крон335. Банк здійснював приймання вкладів на поточний рахунок, операції з векселями тощо. Звертає на себе увагу той факт, що власником 80% акцій банку був львівський греко-католицький митрополит, архієпископ Андрей Шептицький. Банк мав один відділ у Львові та один – у Станіславі.

На початку першої світової війни інфляція призвела до втрати всього капіталу Вірменського побожного банку. У другій половині 20-х років XX ст. ситуація покращилась і стабілізувалася. Так, 1930 р. баланс банку складав 289 844 злотих336. Діяльність Вірменського побожного банку закінчилася 1940 р. з приходом радянської влади, яка ліквідувала цю банківську установу.

Таким чином, на початку XX ст. існував досить широкий спектр різних організаційно-правових форм банківського бізнесу. Так, окрім товариств взаємного кредиту і інших видів банків, у містах отримали подальший розвиток приватні установи іпотечного кредиту міські кредитні товариства, які видавали позики під заставу міської нерухомості.

Колективними суб’єктами правових відносин у банківській сфері зі статусом юридичної особи на території України були три контори, 18 відділень і 1 агентство Державного банку; 6 відділень ДвДЗБ і 9 відділень СПБ337; 113 відділень; 28 агентств і 12 комісіонерств АКБ; 3 місцевих АКБ і 4 місцевих АЗБ; близько 90 казначейств; 81 банкірський будинок (включаючи їх контори і відділення); 57 міських громадських банків; Товариство взаємного кредиту гірничопромисловців Півдня Росії; 251 товариство взаємного кредиту; 47 спеціалізованих товариств взаємного кредиту (9 торгово-промислових, 4 комерційних, 8 купецьких, 4 повітових, 12 сільськогосподарських, 1 міщанське, 3 товариства дрібних промисловців та ін.); 2 міських купецьких банки; понад 1495 кредитних товариств (965 тис. членів, 6,6 млн. крб. основного капіталу і 883 тис. крб. запасного) і 606 кредитно-ощадних товариств338 (469 тис. членів, 9 млн. крб. основного капіталу і 1,1 млн. запасного). На території України кредитні установи містилися у 350 населених пунктах, зокрема в 64 населених пунктах було по три та більше банківських установ (у Києві та Одесі – по 19, Харкові – 14). Київські банки провадили 30% операцій від здійснюваних усіма банками на території України.

Аналіз історії діяльності відділень загальноросійських кредитних установ на території України у ХХ ст. дає підстави виділити два періоди. Перший пов’язаний з передвоєнним розвитком економіки Росії, коли вони активізувалися в сприянні торгово-промисловим оборотам, почали розвивати посередницькі операції в хліботоргівлі. Але круг їх клієнтури залишався вузьким, види операцій обмеженими, а кредит не досяг типового для імперіалізму рівня. В цілому банки в передвоєнний період глибоко не проникли в господарські відносини. Діяльність їх відділень будувалася на принципах прибутковості і надійності хлібних операцій, швидкому обороті засобів.

До 1913 р. загальноросійські банки з причини несприятливих умов скоротили свої операції на хлібному ринку. З того часу в історії їх діяльності почався новий етап, пов’язаний з активізацією ними операцій з фондовими паперами. Особливо активно в цьому себе виявили Азово-донський і Російсько-азійський комерційні банки. Масового характеру у перші місяці війни набуло повсюдне затребування вкладів в АКБ. Банки пропонували вищі відсотки по вкладах, але це не мало успіху. Направляючи ресурси на фінансування військових витрат, Державний банк не міг в скільки-небудь значному масштабі підтримувати кредитами АКБ. Великі надії покладалися на так звану «Позику Свободи», підписка на яку відкрилася в квітні 1917 р. Для реалізації позики був утворений емісійний синдикат у складі Державного банку і групи АКБ. До вересня 1917 р. емісія позики на загальну суму близько 3 млрд. крб. була завершена. Передплатники мали право закласти придбані ними облігації в Державному банку на пільгових умовах339.

Державний банк виконував функції абсолютно не властиві центральному банку: подібно до комерційних банків займався прямим господарським кредитуванням, а з 1911 р. був навіть уповноважений урядом на здійснення будівництва і експлуатації елеваторів для сприяння хлібному експорту.

Проте головна вада в плані функціональних характеристик банку полягала в тому, що він не мав і не виконував контрольно-регулятивних повноважень відносно субєктів нижнього рівня кредитово-банківської системи, які, включаючи найбільші АКБ, знаходилися в значній залежності від уряду, що також було проявом незрілості кредитної системи і її управління.

Як досить проблематичну можна охарактеризувати нормативно-правову регламентацію діяльності кредитних установ. Справа у тому, що спроби уряду юридично регламентувати банківську діяльність як фінансову виявилися невдалими. Поставлена мета – вироблення спеціального законодавства – не була досягнута. Практичне застосування прийнятих норм виявилося неефективним340.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка