А. О. Ткаченко, І. В. Ткаченко створення І діяльність банківських установ на території україни: економіко–правовий аспект



Сторінка4/13
Дата конвертації11.05.2018
Розмір3.63 Mb.
ТипПротокол
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

РОЗДІЛ 2

ФОРМУВАННЯ МЕРЕЖІ БАНКІВСЬКИХ УСТАНОВ

НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

У XVIII – НА ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ
2.1. Виникнення і розвиток кредитних установ

у XVIII–першій половині XIX ст.
Банківські установи на території України з’явилися у XVIII ст., коли українські землі перебували у складі Австро-Угорської та Російської імперій.

Початок діяльності банків у Росії відноситься до середини XVІІІ ст. Їх попередницею вважається Монетна контора, яка здійснювала перші банківські операції. Перший же комерційний банк тут з’явився тільки в 1754 р. В указі від 23 червня 1754 р. повідомлялося про організацію Державного позикового банку з метою зменшення в усій державі процентних грошей. Ініціатором заснування банку був П. Шувалов, який виступив за подовження терміну позик. Державний позиковий банк складався з двох фактично самостійних банків: Банка для дворянства (з конторам в Петербурзі і Москві) і «Банку для поліпшення при Санкт-Петербурзькому порту комерції». З моменту виникнення Державного позикового банку закінчується передісторія і починається історія банків у Росії183.

Подальша практика привела до розширення кола дворян, яким надавалося право користуватися позиками банку. Ще з 1756 р. разом з російськими дворянами цим правом стали користуватися дворяни Ліфляндії і Естляндії. Після першого поділу Польщі операції банку були поширені на білоруське дворянство. І тільки з 1783 р. позиками банку могли користуватися дворяни з «малоросійських» маєтків. Проте на той час засоби банку, як і слід було чекати, були вже розібрані. Право на позики з банку малоруські дворяни отримали в умовах зростання недоїмок банку184. Адже з перших же днів існування банку з’явилися авантюристи, що стали прототипами для гоголівського Чічікова. Вони прагнули отримати позики під «мертві» або неіснуючі душі. 26 червня 1762 р. був виданий указ, яким наказувалося терміново зібрати роздані позики і чекати подальшого указу у банківській справі. Проте реальних наслідків згаданий указ не мав, оскільки був виданий у передостанній день царювання невдачливого імператора Петра III.

Поміщики використовували позики переважно не на продуктивні потреби, а на паразитичне споживання. Подальше розширення кредитування дворянства на пільгових умовах державними установами гальмувалося внаслідок недостатніх засобів у Дворянського банку. Нові асигнування за рахунок казни сталі неможливі через постійні фінансові проблеми уряду. Дворянські банки проіснували недовго. У 1786 р. вони були закриті, а їх капітали передані Державному Позиковому банку.

Указом 1754 р. функції банку обмежувалися чисто позиковими операціями: він повинен був давати з 6% річних короткострокові позики (строком до 6 місяців) під заставу товарів. Банк не здійснював такої операції, як облік векселів; він не займався і здійсненням міжкупецьких розрахунків і не приймав вкладів. Банк був поставлений під управління президента Комерц-колегії і тому став називатися Комерційним банком. Проте умови користування банківським кредитом не задовольняло купецтво. Воно особливо було невдоволене короткостроковістю позик185. Позики можна було отримати тільки під товари, що знаходилися на петербурзьких складах. Вже у 1770 р. він фактично припинив свою діяльність. Але формально ліквідація банку затягнулася до 1782 р., коли уряд розпорядився передати засоби банку, що залишилися, Дворянському банку.

В Україні початок банківської діяльності фактично було започатковано в середині XVIII ст. Її становлення було зумовлено розширенням банківської системи Росії. Зокрема у 1769 р. були засновані Асигнаційні банки (ук. 29 груд. 1768, 1-е ПЗЗ № 13219–20), що мали на меті замінити монетний обіг паперовими грошима. З цими установами пов’язано створення перших банківських підрозділів на території України.

20 листопада 1772 р. відкриті у відомстві опікунських рад позикові і підлягаючі зберіганню казни, а 7 листопада 1776 р. засновані в губернських містах накази громадського піклування. Таким чином, головна турбота уряду полягала в устрої земельного довгострокового кредиту, організація короткострокового комерційного кредиту стояла на другому плані. Наприкінці XVIII ст. у Києві було створено Громадську комісію, котра на правах банку приймала вклади та здійснювала кредитування.

У 1781 р. були відкриті банківські контори в Києві, Ніжині і Харкові, а в 1782 р. – у Херсоні на 200 тис. крб кожна для полегшення обміну асигнацій. Проте діяльність контор не була успішна, і в 1788 р. деякі з них були закриті. У 1786 р. відбулась чергова реорганізація банків, які були перейменовані в один Державний асигнаційний банк, щоправда з наданням низки привілеїв.

Для забезпечення короткострокового комерційного кредиту був заснований Державний Позиковий банк. 28 червня 1786 р. був обнародуваний маніфест, що сповіщав про реорганізацію Дворянського банку в Державний позиковий банк. 11 січня 1787 р. Державний позиковий банк відкрив свої операції.

18 грудня 1797 р. було прийнято рішення про утворення Допоміжного банку для дворянства. Допоміжний банк став видавати своїм позичальникам не готівку, а спеціально випущені п’ятивідсоткові банківські білети, які дозволялося передавати з рук в руки тільки по передавальних написах. Статут банку передбачав, щоб банківські білети, отримані як позики з Допоміжного банку, використовувалися в першу чергу для погашення боргів. 19 липня 1802 р. він був приєднаний до Позикового під назвою 25-річної експедиції.

Міські громадські банки уперше з’явилися у в 1809 р., проте на території України почали створювати їх пізніше. З 1810 р. в Україні почали з’являтися банки, засновані органами місцевого самоврядування або меценатами.

Перші приватні кредитні установи виникають тут у 30-х рр. ХIХ ст. їх засновники – відомі купці та промисловці: поляки Сангушки, Браницькі, Бобринські, українці Яхненки та Симиренки. Поява таких банків пояснювалася неспроможністю державних установ задовольнити потреби всіх бажаючих в отриманні позик186. Ці установи мали невеликі за розміром капітали, тоді як розвиток капіталістичних відносин потребував значних коштів

У 1817 р. в Росії було започатковано банківську реформу, з якою пов’язують виникнення кредитно-банківських установ і на території України. Однією із складових реформи було створення на базі Облікових контор при Асигнаційному банку нового Державного комерційного банку. Перед заснуванням банку міністр фінансів Д. О. Гурьев подав у Державну раду доповідь імператорові. Відповідно до указу Олександра I банк був заснований 17 травня 1817 р. на базі Облікових контор і при реорганізації Державного позикового банку. Імператором був затверджений і Статут банку. Одночасно почалася підготовка реорганізації Державного позикового банку. Мета банківської реформи полягала в тому, щоб сприяти приватному кредитуванню з метою розвитку землеробства, промисловості і торгівлі. Передбачалося, що банк здійснюватиме операції зі зберігання вкладів у зливках золота, срібла і в іноземній валюті; трансферти грошових вкладів за прикладом Гамбурзького і Амстердамського жиробанків (операції у вигляді безготівкового розрахунку); прийом вкладів з нарахуванням по них відсотків; облік векселів; позики під товари.

На території України відділення Комерційного банку розміщувалися в Києві і Харкові як найбільш великих містах, Одесі як портовому місті, Полтаві як одному з ярмаркових центрів. Фактично усі вони були створені, коли міністром фінансів був О. М. Гурьев, який, між іншим, виступив ініціатором заснування у 1817 р. Комерційного банку, відділення і контори якого діяли також і на території України.



Контори і тимчасові відділення Комерційного банку

на території України187


Контори/відділення

Час заснування

Примітки

Одеська

1819 р.




Київська

1838 р.




Харківська

1848 р.

Тимчасово відкрита з 1843 р.

Полтавське відділення

1852 р.

Від Харківської контори

За 42 роки роботи банку було відкрито 12 його контор, три з яких були тимчасовими. У 1852 р. була відкрита остання контора Державного комерційного банку – в Полтаві. Протягом 42 років роботи банку облікова ставка коливалася в межах 6–9%188.

На початку XVIII ст. в економічній політиці намітилося посилення меркантилізму, почала зростати зацікавленість частини аристократії у підприємництві189. Невдовзі нагальною стала потреба централізувати управління кредитними установами. Маніфестом від 7 травня 1817 р. було утворено Раду державних кредитних установлень. Під її керівництво підпадали Державна комісія погашення боргів, Асигнаційний банк, Позиковий банк і новостворений Державний комерційний банк. Останній був заснований в 1817 р. замість існуючих облікових контор при Асигнаційному банку для пожвавлення оборотів промисловості і для сприяння в наданні кредитів торговельному стану. З метою розповсюдити район дії банку з часом були відкриті контори банку і на території України – у Києві і Харкові, а під час ярмарків – у Полтаві. У Києві місцева контора державного комерційного банку була заснована у 1839 р.

Під час грошової реформи 1839–1843 рр. відбулося запровадження срібного монометалізму. З введенням у 1843 р. нових кредитних білетів завершився період асигнаційного обігу, а разом з ним і Асигнаційних банків.

Банківська діяльність у дореформений період суттєво відрізнялась від європейських країн, де приватний капітал займав провідне місце у кредитній сфері. У Російській імперії його організацією займалася держава. Це фактично була монопольна система державних банків з яскраво вираженою кріпосницькою спрямованістю190.

Певні особливості були характерні для процесу створення кредитних установ на території західноукраїнських земель. Чи не головними з-поміж них були колоніальний статус земель і економічна відсталість, головною причиною якої було кріпацтво, що зумовило низький рівень життя селянства. Вузький внутрішній ринок і колоніальне становище стримували розвиток місцевої промисловості, яка також характеризувалася своєю відсталістю і неконкурентноздатністю. Іншою важливою причиною дослідники називають деякі особливості галицького торговельного капіталу. Як відомо, він був пов’язаний з відсталими формами економіки191 Купці не були зацікавлені вкладати капітали в промисловість, наживаючи великі прибутки на лихварстві. Лихварський кредит був настільки дорогим, що боржники часто розорювались. Банківські проценти також були досить високими, інколи наближаючись до лихварських.

У першій половині ХІХ ст. у Галичині також діяли банківські доми, які стали першою організаційною формою банківських установ192. Загалом на західноукраїнських землях відбувалось засилля іноземного банківського капіталу. Саме це і стало причиною розширення мережі фінансово-кредитних установ. Відкривали свої філії Австрійський національний банк, Австрійський кредитний заклад для торгівлі і промисловості, Англо-австрійський банк.

Протягом першої половини XIX ст. в багатьох містах робилися численні спроби організувати приватні банки. У ролі ініціаторів частіше виступали купці. Проте до 60-х років XIX ст. тут так і не виникло великих приватних комерційних банків. У 1841 р. у Львові було створено Галицький державний кредитний інститут – Земельне (Крайове) кредитне товариство, яке стало постачальником іпотечного кредиту для сільського господарства. Цей заклад мав місцевий характер, і його операції обмежувалися двома провінціями – Галичиною та Буковиною.

Доволі своєрідною банківською установою був Вірменський побожний банк, який створили львівські вірмени при своїй церкві193. Основною метою діяльності побожних банків було надання низькопроцентних позик бідним парафіянам. Згідно зі статутом гроші могли позичатися лише під заставу рухомого майна: золота, срібла, коштовностей, вбрання, білизни і т. д. Заставою не могли бути речі, що могли зіпсуватися (хутра), зберігання яких могло викликати проблеми і які займали багато місця (постіль, дзеркала, скрині, образи, книги), все, що належало до військового призначення, а також золоті й срібні предмети, що позначені гербом певної родини. Кожен мав право надавати заставу або під своїм іменем, або під чужим. Статутом було передбачено 8 % за позикою. Контроль за фінансовими операціями банку здійснювали архієпископ і капітул. Банк у своїй діяльності допомагав вірменським школам, бідним парафіям, а також священикам.

Таким чином, до 1817 р. в Росії склалася система казенних банків. Але разом з ними все ж створювалися і громадські кредитні установи. У 1772 р. при Петербурзькому і Московському Виховних будинках з добродійною метою були відкриті Позикова і Підлягаюча зберіганню казна. Вони видавали добродійні кредити. При цих же установах були відкриті Ощадні каси.

Були утворені кредитні установи при губернських дворянських зборах. У містах створювалися громадські банки. Деякі поміщики у своїх маєтках засновували «мирські» банки. Також існували приватні банкірські будинки. У другій половині XVIII ст. певну роль грають придворні банкіри, контори яких були джерелом надходження іноземного капіталу194.

За рахунок залучення коротких депозитів у банках могли видаватися довгі кредити. При видачі кредитів бралося до уваги не економічне обґрунтування або їх забезпечення, а положення особи, що отримувала кредит, тобто стан, до якого вона належала. Звісно, що держава прагнула зміцнити положення великих поміщиків. Банки функціонували за законами не стільки ринку, скільки феодальної ієрархії. Тому такі банки тільки умовно можна було називати банками195.

Діяльність кредитних установ супроводжували істотні недоліки. Багато дослідників звертали увагу на ту обставину, що банки насаджувалися в Росії і тому вони мало впливали на стан справ як в економіці, так і соціальній сфері. Дореформені урядові ініціативи у банківській сфері виявилися більшою частиною невдалими, що можна пояснити невмінням застосовувати зарубіжний досвід, поганою організацією такого складного виду кредитування, як іпотечне (на якому в той період спеціалізувалися переважна більшість великих казенних кредитних установ), неакуратністю платежів позичальників і зловживаннями чиновників 196.
2.2. Створення і діяльність банківських установ

у другій половині XIX ст.
Новий етап становлення кредитної мережі, що склалася на території України, фактично було започатковано через століття. Її особливості визначали потреби капіталістичної модернізації народного господарства, започатковані реформами другої половини ХIХ ст. Зміни відбулися і в кредитно-банківській системі. Вважається, що початком кінця дореформеної банківської системи стало зниження відсотка по вкладах, що привело до відтоку вкладів з казенних банків і зумовило подальші зміни.

Урядова політика в сфері кредиту протягом другої половини XIX ст. пройшла ряд етапів. На першому етапі (до 1873 р.) уряд, тримаючи курс на прискорення розвитку кредитної системи, створював порівняно широкі можливості для заснування акціонерних та інших комерційних банків. Другий етап (1877–1883 рр.) характерний тим, що в цей час заборонялося заснування нових банків і всіляко підтримувалися вже існуючі банківські установи. На третьому етапі (1883–1893 рр.) формальний відхід від заборонного курсу замінюється політикою уповільнення заснування банків. Тим не менше, саме у цей період складається банківське законодавство, яке визначало основні принципи регулювання діяльності банків. Четвертий етап (з 1893 р.) характеризувався лібералізацією кредитної політики, що знаходило свій прояв у розширенні активних операцій Державного банку та в організації так званого народного кредиту197.

У другій половині XIX ст. продовжувалося екстенсивне зростання кредитної системи за рахунок перетворення незадіяних грошових заощаджень у грошові капітали. Лише після завершення цього процесу та за умов продовження дії кризи на економіку вплив її відбився і на кредитній системі. При цьому зміни в ресурсах останньої не співпадали з наступним рухом економічного циклу198. Зростання вкладів та поточних рахунків по банках продовжувалося і після першого банківського краху (1875р.).

Законоположення про кредитні установи були викладені у статуті кредитному Зв. Зак. т. XI, ч. 2. Звід 1857 р. ділив кредитні установи на 1) державні: а) загальні (Позиковий і Комерційні банки) і б) місцеві (накази громадського піклування) і 2) приватні (до останніх віднесені міські громадські банки), але таких приватних банків у 1857 р. було всього 21.

На території України формування банківської мережі пов’язано із появою установ, які були відгалуженнями центральних банківських установ державної форми власності. Причини такого стану, на наш погляд, криються у колоніальному статусі території України, нерозвиненості кредитно-банківських відносин, відсутності традиції банкотворення тощо. Сприяли розвитку кредитно-банківської діяльності буржуазні реформи 60-х–70-х рр. XIX ст., включення території України у всеросійський ринок, наявність комунікативної інфраструктури тощо.

Становлення банківських установ на території України пов’язують із розширенням діяльності Державного банку Російської імперії, який був створений Указом Олександра II у 1860 р. шляхом реорганізації Державного комерційного банку. Створення Державного банку було одним із перших економічних перетворень із загального ланцюга реформ, ініційованих Олександром ІІ. Державний банк, заснований 2 липня 1860 р., прийшов на зміну кредитним установам, створеним при Катерині ІІ і був покликаний оживити торгові обіги і зміцнити грошову кредитну систему Російської держави.

31 травня 1860 р. був затверджений статут банку. Значна частина статей Статуту від 31 травня 1860 р. відбивала погляди їх автора Є. І. Ламанского, який був прибічником поширеної в середині XIX ст. доктрини речового і біржового кредиту. Державний банк було засновано з метою пожвавлення торговельних обігів та зміцнення грошової кредитної системи. Банку надавалося право проводити операції з обліку векселів та інших строкових паперів; купівлі та продажу золота та срібла; отримання платежів за рахунок довірителів; приймання вкладів на зберігання (на поточний рахунок та на обіг з процентів); надання позичок (крім іпотечних); купівлі та продажу процентних паперів за рахунок довірителів та за власний рахунок. До обліку приймалися векселі, забезпечені в платіж не менше як двома підписами та строком не більше 6 місяців; векселі на термін від 6 до 9 місяців могли бути допущеними з дозволу міністра фінансів. Обліковий процент визначався правлінням банку не менш як кожні два тижні. Позички банк надавав під процентні папери, дорогоцінні метали та товари. До застави приймалися державні й гарантовані папери та облігації земських кредитних товариств. Позички надавалися залежно від виду паперів розміром 75–85% від їх вартості строком до 6 місяців). Під заставу акцій позичка могла надаватися в розмірі не вище 50% їх ціни та строком до 3 місяців. Товари допускалися до застави, згідно до затвердженого міністерством фінансів розпису, в розмірі 50-60% вартості товару та строком до 6 місяців199.

Головна контора банку знаходилася в Санкт-Петербурзі і мала невелику мережу контор і тимчасових відділень, що залишилися від Державного комерційного банку. Він був державно-урядовим банком і важливою ланкою державної системи, органом, що забезпечував проведення економічної політики уряду. Банк активно брав участь у створенні банківської системи – при його підтримці створювалися АКБ і товариства взаємного кредиту. Він, будучи, відповідно до Статуту, банком короткострокового комерційного кредиту, був найбільшою кредитною установою імперії.

Кредитування торгівлі і промисловості він здійснював через мережу своїх контор і відділень, а також через комерційні банки. Характерною особливістю його діяльності було те, що у перший період становлення і розвитку банку (з 1860 р. до середини 1890-х рр.) системі управління банком була властива значна централізація з боку держави, через що банк не мав повної самостійності управління. Помітною тенденцією була також динаміка формування мережі установ банку.
Мережа установ Державного банку200


На початок року

Кількість установ (постійних)

1861

7

1870

45

1880

54

1890

91

Головним джерелом засобів Держбанку до середини 1880-х рр. були оплачувані відсотками вклади і поточні рахунки, а пізніше – засоби державного казначейства201.

На території України становлення банківських установ пов’язують із появою тут у 1860 р. контор Державного банку. Спочатку такі контори почали діяти в Києві202, Харкові, Одесі, та відділення – в Полтаві. Таким чином, 3 контори і 1 відділення Комерційного банку на території України були реорганізовані в контори і відділення Державного банку. Місцеві установи, зокрема, контори банку, затверджувалися особливими імператорськими Найвищими веліннями, а відділення відкривалися за безпосереднього розпорядження Міністерства фінансів. Усі вони безпосередньо були підпорядковані правлінню Держбанку. Керуючим Київською конторою став Микола Бунге, який згодом візьме безпосередню участь у заснуванні в Києві біржі, першого приватного комерційного банку і товариства взаємного кредиту, яке очолив 1868 р.

На початок буржуазних реформ 1860-х рр. виникла необхідність розвитку операцій банку шляхом розширення територій, на яку він поширював діяльність203. Контори Державного банку були відкриті у великих і економічно розвинених містах, портах і ярмаркових центрах Російської імперії, місцях з найбільшою концентрацією промислового і фінансового капіталу. Контори наділялися у порівнянні з відділеннями розширеними повноваженнями і мали вищий представницький статус. Проте, незважаючи на включення України у всеросійський ринок і розвиток капіталістичних відносин, розширення мережі контор банку тут не передбачалося.

3 січня 1862 р. був прийнятий статут контор Державного банку, що багато в чому повторював положення Статуту самого банку. Учень відомого економіста і державного діяча М. Х. Бунге А. Я. Антонович наполіг свого часу на включенні до Статуту банку пунктів про кредитування дрібних і середніх виробників, передусім селян і кустарів, що мало певне значення і для території України. Принагідно слід згадати і фігуру Ламанського Є. І., що управляв Державним банком (1866–1881 рр.), – автора першого Статуту Державного банку, ініціатора створення системи АКБ. На території України його ініціатива отримала широку підтримку, де була створена розгалужена система кредитних установ акціонерної форми власності.

У літературі наголошується на тому, що при утворенні Державного банку204 намагалися зберегти правонаступність та інші традиції. Так, зокрема, «Клятвена обіцянка» службовців банку за текстом практично не відрізнялася від присяги на вірність, яку давали співробітники державних банків часів Катерини II205. Із прийняттям статуту контор були прийняті положення, які передбачали участь у роботі облікових комітетів представників єврейського купецтва і введення в комітет Київської контори двох представників від цукрозаводчиків206.

Ситуація все більше вимагала ефективнішого використання ресурсів провінції, що було зумовлено провалом реформи вільного розміну 1863 р. Є. І. Ламанський підготував пропозиції до Міністерства фінансів про збільшення вкладів у Державному банку, що передбачало, у свою чергу, відкриття в губернських центрах відділень Державного банку і не вимагало особливих витрат207. Відкрити відділення пропонувалося у 20 містах, які були розділені на чотири групи. До першої групи належали губернські міста, до яких на території України був віднесений Катеринослав. Статут Держбанку після доповнення в 1862-1863 рр. вищезгаданими актами про контори і відділення до 1881 р. не зазнав істотних змін.

До 1894 р. кількість контор і відділень Державного банку по імперії досягла 96 (це майже удвічі більше аналогічного показника кінця 1870-х рр.). На території України Державний банк у кінці XІX ст. володів, окрім контор, 13 відділеннями: у Бердянську, Житомирі, Кам’янець-Подільському, Катеринославі, Кременчуці, Миколаєві, Полтаві, Ромнах, Феодосії, Херсоні, Чернігові, Юзівці і Ялті, де було тимчасове відділення, яке працювало з 25 травня до 1 листопада). Обґрунтуванням відкриття нового відділення були значні торгові обіги, зосередження торговельних і промислових підприємств, а також кредитних установ208. За таких умов створювалися й тимчасові відділення, які виконували прості банківські операції, видавали позики під заставу державних і гарантованих цінних паперів.

У перше десятиліття існування установ Державного банку на території України не було відмічено одноманітності як у їх операціях, так і в нормі обліково-позичкового відсотка, що пояснювалося традиціями статутів різних контор і специфікою економіки окремих регіонів. На території України операції банку розвивалися у великих промислових і торговельних центрах. Одне з перших місць займала Одеса – один з центрів хлібної торгівлі і приватної банківської справи. Значна увага приділялася також розвитку цукрової промисловості і виробництву збіжжя. Бурякоцукрові заводчики отримували значні кредити в Київській конторі, яка видавала їм позики на підставі правил обліку векселів у Державному банку209.

Концентруючи грошові ресурси через широку мережу філій, і користуючись засобами казначейства, банк продовжував фінансувати народне господарство. Удаючись до опосередкованих форм кредиту через АКБ, він виявив тенденцію до перетворення на центральний банк європейського типу. Найбільший розвиток протягом 1860–1880 рр. отримали облік векселів, купівля і продаж процентних паперів і позики під забезпечення процентними паперами тощо. Загалом же Державний банк служив своєрідним насосом для перекачування ресурсів із провінції в столицю, через що на периферії повільно збільшувалися обсяги кредитних операцій. На зазначену обставину звертали увагу ще сучасники тих подій210.

З часом, про що свідчить циркуляр від 29 грудня 1883 р., конторам і відділенням банку дозволялося відкривати кредити приватним особам у формі спеціальних поточних рахунків під забезпечення цінними паперами на розсуд місцевих облікових комітетів211. А ось дозвіл, наданий 1883 р. Державному банку видавати позики землевласникам під соло-векселі, було швидше виключенням із загального правила. По суті, це був іпотечний кредит. Під заставні свідчення на маєтки в Державному банку поміщикам відкривався кредит для збільшення їх оборотних капіталів на наймання робітників, купівлю худоби, придбання сільськогосподарських машин і знарядь, добрив і насіння тощо. Що ж до промислових позик, то Державний банк їх не видавав. На час складання першого Статуту банку це було цілком виправдано212, оскільки у той час цей вид кредиту вважався найменш забезпеченим213.

У територіальних установах Державного банку поступово вводилася і облікова операція. Проте у Єлисаветградському і Чернігівському відділеннях облік був дозволений тільки після видання 19 січня 1895 р. відповідного циркуляра214. 1897 р. векселі стали обліковувати і в Юзівському відділенні.

Через контори банку здійснювалися операції по розміщенню державних цінних паперів, видача за розпорядженням міністра фінансів нестатутних позик стратегічно важливим галузям промисловості, постачання грошовими коштами позичкових кас, кредитування Дворянського і Селянського банків, обслуговування викупних платежів і прийом казенних зборів тощо. До 1887 р. Державний банк через свої відділення здійснював ліквідацію рахунків дореформених кредитних установ та кредитував в основному торгівлю та тепер уже й велику промисловість.

Відділенням було надано право ведення окремих банківських операцій: розмін і обмін паперових грошей; виплата відсотків по купонах 5% квитків; переказ сум; прийом вкладів; облік термінових посвідчень; видача позик під заставу державних фондів; купівля-продаж 5% банківських білетів; окремі комісійні операції (прийом вкладів на зберігання та ін.). Основний упор робився на вкладну операцію.

Нормативно-правові документи чітко врегульовували повноваження уповноважених осіб відділення. Так, його керівник ніс особисту відповідальність за результати діяльності увіреної йому установи. Контролер відділення проводив ревізію його діяльності, представляючи звіти в Центральне управління. При кожному відділенні засновувався обліково-позичковий комітет, який перевіряв кредитоспроможність осіб, що бажали отримати позику, і визначав доцільність видачі їм кредиту.

Суттєвий вплив на діяльність установ банку мало прийняття 6 червня 1894 р. Нового Статуту Державного банку. Комісія з його підготовки була заснована імператором Олександром III 21 вересня 1892 р. С. Ю. Вітте був призначений її Головою215. Обговорення на засіданнях Комісії проходили по п’яти основних напрямах, які відповідали главам майбутнього Статуту. Черговість, в якій це відбувалося, явно вказувала на пріоритети в передбачуваній діяльності банку. Першим блоком питань стали основні положення, присвячені комерційним операціям. Наступними по порядку, а отже, і за значенням, були питання, пов’язані з його стосунками з провінційними установами. Після прийняття нового Статуту інтенсивне кредитування торгівлі і промисловості, особливо сільського господарства, повинно було стати основним напрямом діяльності Державного банку.

Практично одночасно з виданням нового Статуту циркуляр від 24 червня 1894 р. закріплював окружну систему його установ. Територію Російської імперії планувалося розділити на п’ятнадцять округів (районів). У наступні декілька років їх число скоротили до дванадцяти. На території України планувалося створити 6 і 7 райони.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка