А. О. Ткаченко, І. В. Ткаченко створення І діяльність банківських установ на території україни: економіко–правовий аспект



Сторінка3/13
Дата конвертації11.05.2018
Розмір3.63 Mb.
ТипПротокол
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

1.2. Теоретико-методологічні основи і

поняттєво-термінологічний апарат дослідження

Серед завдань, що стоять перед наукою, одне з перших місць завжди займала проблема формування адекватного понятійного апарату. В історичному економіко-правовому дослідженні важливим завданням є установлення адекватного понятійного апарату та можливість застосовувати ті знання, які вже отримані наукою з метою прирощення їх новими знаннями. В ході цього використання, нові результати досліджень можуть давати основу для коригування понятійного апарату. Тому в історичному дослідженні надзвичайно важливо зрозуміти логіку еволюції наукових положень. Водночас при дослідженні кредитно-банківської проблематики у визначені хронологічні рамки слід враховувати окремі обставини.

Безперечно, одним із ключових, фундаментальних термінів є поняття «банк». Чисто семантичне його тлумачення приводить до висновку, що походження банку належить віднести до такого періоду розвитку, коли гроші стали виконувати функцію світових грошей. У XIX ст. банки в розглядалися як вища форма кредитного посередництва і найважливіший орган вексельного і грошового обігу. У відповідності з цим визначалася і мета їх діяльності – створити систему кредиту, яка забезпечувала б капіталу можливе вигідніше, доступніше і менш ризикованіше розміщення і в той же час задовольняла б усім умовам і потребам продуктивної праці і торговельного обміну. Завдання банків зводилося до регулювання кредитно-грошового обігу. Згідно з цим банки виступали як кредитні посередники і являлися чинниками грошового обігу.

Характерно, що у нормативно-правових документах щодо банків застосовувався термін «кредитні установи». Певний час, як зазначав Є. М. Трубецькой, стрoгoї систeми тeрмінoлoгії устaнoвлeнo нe булo106, що очевидно створює передумови не стільки для їх довільного трактування, скільки до підміни понять.

Банки розділялися на кредитні і оборотні. Завдання перших полягало в тому, щоб створити можливість для одних вигідно поміщати свої вільні капітали, а для інших користуватися цими капіталами на вигідніших умовах. У відповідності з цим вони виконували дві основні операції: прийом вкладів і видача позик.

Оборотні банки мали на меті полегшити і прискорити грошовий обіг, усунути усі незручності, супроводжувати безпосереднє пересування грошей і цінностей і об’єднати різноманітні платіжні угоди. Це досягається тим, що банки стають ніби загальним касиром цілої групи осіб, які довіряють йому свої засоби за рахунок їх платежів. Історично оборотні банки виникли раніше інших. Грецькі міняйла, римські аргентарії, італійські campsores займалися головним чином переказом грошей і торгівлею платіжними цінностями. Такий же характер мали і перші банки італійських міст, жиробанки. Аналогічну мету переслідували й депозитні банки, які не мали права пускати в обіг внески без дозволу вкладників. Найбільший розвиток оборотні банки отримали у XVII ст., коли з’явилися емісійні банки, що ввели в обіг новий, легкий рухливий і загальнодоступний платіжний засіб – банковий квиток. З самого початку свого виникнення банки сполучали заняття переказом грошей з кредитними операціями. Тому поділ їх на оборотні і кредитні банки мало лише теоретичне значення.

Набагато важливіше значення мав поділ на банки короткострокового кредиту (комерційні) і довгострокового (земельні). Різнорідні за своїми економічними умовами комерційний і земельний кредит вимагали кожен для себе особливої організації. Таким чином виробилися дві системи установ комерційного і земельного кредиту. Законодавством, проте, спеціалізація банкових операцій була проведена не в усій повноті.

Цікаво, що на 1862 р. у Росії майже не існувало іпотечних банків. До того ж, у провінційних, діючих у обмеженому районі кредитних установах було зручнішим не проводити різкої межі між короткостроковими і довгостроковими операціями.

Комерційні, або торговельні банки за характером операцій, що переважали, мали назву облікових (на заході Облікових контор – Comptoirs d’Escompte) або Позикових банків. Але оскільки у сферу діяльності комерційних банків у XIX ст. входили як облік векселів і інших торговельних зобов’язань, так і позики під заставу рухомих цінностей, то ці позначення наукового значення не мали. Особливий вид комерційних банків становили банки, відомі як Credits mobiliers, які брали на себе реалізацію акцій, облігацій та інших процентних паперів і були посередниками між новими акціонерними установами і власниками вільних грошових коштів.

Джерела оборотних коштів банків мали різне походження. Основний капітал їх міг бути асигнований або із загальнодержавних засобів, або відрахований із сум, що належали якому-небудь стану, міському товариству або земству, або ж зібраний підпискою на акції; нарешті, оборотний капітал міг бути утворений з пайових внесків або від реалізації заставних зобов’язань групи осіб, пов’язаних круговою порукою. Звідси, за способом утворення оборотного капіталу, банківські установи поділялися на: 1) державні, 2) станові, 3) громадські (міські, сільські, земські), 4) акціонерні, 5) кредитні товариства (на заході banques populaires, Volksbanken) і 6) товариства взаємного кредиту. У російській практиці банківської справи усі банківські установи (за виключенням Херсонського земельного банку) відомі як «товариства» (кредитні і взаємного кредиту) і «товариств» (позичкоощадних).

До розряду теоретико-методологічних варто віднести й проблему визначення функцій банків. Найважливішою функцією банків у період їх створення, зазначає д.е.н. І. І. Д’яконова, було посередництво у кредиті, необхідність якого обумовлювалася тим, що безпосереднє надання вільних грошових капіталів у позику їх власниками промисловим і торговим підприємцям наштовхувалося на перешкоди: 1) незбіг розмірів грошового капіталу, що пропонувався в позику, з розмірами попиту на нього; 2) незбіг термінів вивільнення грошових капіталів у позикових капіталістів із термінами, на які вони потрібні позичальникам; 3) непоінформованість власників грошового капіталу про кредитоспроможність позичальників107.

До важливих теоретичних проблем належить визначення поняття «організація» у кредитно-банківській сфері. Розрізняють державні і недержавні організації. До державних організацій належали центральні банківські установи держави. Організації недержавні відрізнялися тим, що вони не виконували завдань і функцій держави, хоча й могли сприяти цьому. Вони не фінансувалися державою і не відчували на собі безпосереднього державного управління. До таких організацій можна віднести комерційні організації – приватні, кооперативні, акціонерні та ін.

Кредитним установам, яким це було дозволено статутом, мали право засновувати філіальні відділення, агентства і призначати посередників. Агентствами називалися маленькі відділення, що здійснювали операції за рахунок своїх довірителів. Від відділень вони відрізнялися виключно розмірами і кількістю здійснюваних ними операцій.

За сприяння посередників банки здійснювали операції, переважно позик під заставу сільськогосподарських продуктів, у віддалених місцях, де відділення і агентство не окуповувалися. Посередники діяли під безпосереднім керівництвом банку і відповідали своїм майном за повернення позичених через їх посередництво грошей. Посередниками могли бути товариства, наприклад, земства, міста, установи, банки, артілі і приватні особи.

Особа, котра перебувала у постійних зносинах з банківською установою, називалася кореспондентом. У банківській справі кореспондентів прийнято було розділяти на дві групи – кореспонденти Nostro (наші), до яких належали комісіонери і агенти банку, і кореспонденти Loro (їх), до яких належали клієнти банку108. Одна і та ж особа або установа могла одночасно перебувати кореспондентом Loro і Nostro банку. Кореспондентам Nostro банк доручав здійснювати за його рахунок різні операції, зокрема, отримувати платіж по векселю, видавати дозволену позику, сплачувати переказ. Кореспонденти Loro могли давати банку подібні доручення. Отже в різні операційні моменти кореспонденти могли бути то кредиторами, то дебеторами банку, тобто бути боржниками банку або навпаки.

Важливою проблемою залишалося визначення суб’єкта права у сфері кредитно-банківських відносин. Ним міг бути лише організований колектив, який володів відособленим майном, брав участь в обігу капіталів від власного імені та самостійно ніс майнову відповідальність. Банківські установи володіли зазначеними реквізитами, але лише окремі їх вказували109. У статутах банків указувався статус кожного з них як юридичної особи. Банки діяли на підставі статуту або положення, мали свій розрахунковий або поточний рахунок і виступали суб’єктом різноманітних відносин. Проте не всі банківські установи мали відповідні реквізити. Так, вказівка на поточний рахунок в УДБ у 1918 р. трапляється лише в окремих юридичних осіб, до яких належали УНКБ і Харківське товариство взаємного кредиту110.

На території західноукраїнських земель банки також створювались як акціонерні товариства, проте статутні документи не містили інформації про засновників банку, а воля юридичних осіб виявлялася в рішеннях управи (дирекції), контрольної комісії та вибору – контрольного органу за здійсненням торговельних операцій111.

Дещо в інший спосіб регламентувалася взаємодія волі людей у статуті Подільського Союзбанку. Фірма створювалася для об’єднання діяльності кооперативних товариств та їх союзів. До союзу могли вступати різні кооперативні товариства, в тому числі кредитні. Для визначення волі людей Союзбанком проводилися зібрання уповноважених союзних установ. § 4 статуту чітко вказував на статус союзу як юридичної особи та його право вступати до других кооперативних союзів та інших організацій112. Якщо ж воля соціального цілого визначалася ззовні, то юридична особа іменувалась установою113.

До інших теоретико-методологічних основ дослідження слід віднести проблему витоків банківської діяльності на території України, яку, до речі, усе ще не вирішено. Виникнення банківництва тут відтерміновують до Київської Русі, стверджуючи при цьому про «зародження банківсько-кредитних відносин»114. У Київській Русі, як відомо, не існувало банківських установ, проте існували кредитні відносини. Посилаючись на цю обставину, зокрема, на просторову редакцію Руської Правди, де є статті про боргове зобов’язання, позики, проценти тощо, згадуване джерело робить висновок що вони «категоріально та інституціонально пов’язані з грошово-банківською системою»115. Очевидно, при цьому не слід міняти місцями причину і наслідок. У даному випадку причиною є кредитні відносини, які могли бути передумовою виникнення банківських установ. Проте наслідком так і не стало їх утворення. І причину цього слід шукати у тій же редакції, у якій із 121 статті кредитним відносинам присвячено лише декілька116. Тому твердження про банківські відносини, тим паче про грошово-банківську систему є передчасними. Очевидно, слід продовжити пошук наукової істини щодо розвитку товарно-грошових відносин, фінансово-кредитних інструментів та грошовій системі держави.

До розряду теоретико-методологічних належить віднести проблему банківської системи та її становлення на території України. Справа у тому, що зазначена проблема отримала у науковій літературі неоднозначне висвітлення, а окремі висновки побудовані, на наш погляд, на помилкових судженнях. Тому на фоні дискусій про необхідність юридичних визначень спеціальних правових термінів, дискусійним і проблематичним все ще залишається поняття «банківська система України».

При дослідженні кредитно-банківської проблематики науковці доволі часто використовують поняття «банківська система», локалізуючи її «на теренах України», або характеризуючи її як «вітчизняну». Питання щодо вживання зазначених термінів виникають тоді, коли їх застосовують до історичних періодів. Так, зокрема, окремі автори пов’язують виникнення банківської системи з виникненням грошей, коли банківські установи взагалі були відсутні. Інші формування «вітчизняної» банківської системи пов’язують з банківськими установами, що діяли на території України у XVIII – на початку XX ст., що навряд чи доречно.

Початок банківської діяльності на території України дослідники датують серединою XVIII ст., обумовлюючи даний процес становленням банківської системи Росії117, що не викликає жодних заперечень118. Період виникнення в Росії системи кредитних установ за часом охоплює кінець 50 – початок 60-х рр. XIX ст. і тягнеться до останньої чверті XIX ст.119. Саме ця система і отримала поширення на території України, яка входила до складу Російської імперії. Чи доречно цю систему називати «вітчизняною», чи «українською»? На нашу думку – не слід, оскільки у даному випадку ми можемо говорити про систему кредитних установ Російської імперії, яка була поширена й на територію України.

Що ж стосується виникнення банківської системи на території України, то тут зустрічається набагато ширший і значно суперечливий діапазон думок. Кредитна система в Україні була започаткована в 1781 p., коли Російський Асигнаційний банк відкрив свої банківські контори у Києві, Ніжині, Харкові, а в 1782 р. – у Херсоні, стверджує О А. Костюченко120. Формування вітчизняної банківської системи відбулося у другій половині ХІХ ст., констатує І. Е. Новікова121. При цьому зовсім ігнорується створення і поширення банківських установ на території Західноукраїнських земель, які входили до складу Австро-Угорської імперії.

Виходячи з того, що банківська система будь-якої держави – це сукупність банківських установ, які створені та діють на території відповідної держави122, очевидно правильним було б твердження, щодо поширення на територію України у XVIII – на початку XX ст. банківських систем Російської і Австро-Угорської імперій. За відсутності власної державності у цей період твердження про формування вітчизняної банківської системи є завчасним і по-суті неправильним. Фактично це були або контори, відділення і філії центральних кредитних установ інших держав, або кредитні установи на території України, яка входила до складу Російської і Австро-Угорської імперій.

Банківська система історично починає формуватися з утворенням центрального банку, універсальних банків, які здійснюють весь відомий спектр операцій, та спеціалізованих банків, що орієнтувалися на певний вид операцій. На думку авторів, початки формування вітчизняної банківської системи слід пов’язувати з процесом створення банківських установ у період державотворчих пошуків на території України у 1917–1921 рр. Саме тоді було створено Державний банк України, який виконував функції центральної, емісійної установи держави123.

На сучасному етапі розвитку України існує легальне визначення банківської системи і ціла низка наукових підходів щодо трактування досліджуваного поняття. Так, згідно зі ст. 334 Господарського кодексу України, що врегульовує правовий статус банків, «Банківська система України складається з Національного банку України та інших банків, а також філій іноземних банків, що створені і діють на території України відповідно до закону». Дане визначення не суперечить ст. 4 Закону України «Про банки і банківську діяльність», що визначає банківську систему України: «Банківська система України складається з Національного банку України та інших банків, а також філій іноземних банків, що створені і діють на території України відповідно до положень цього Закону та інших законів України».

Банківська система в Україні започаткована 20 березня 1991 року, вважають науковці124 і пов’язують цей процес з прийняттям Закону України «Про банки та банківську діяльність», який став законодавчою основою створення НБУ та були закладені основи класичної дворівневої банківської системи України.

Проте наведені норми не дають і, напевно, не повинні давати відповіді на питання щодо формування банківської системи на території України у історичному контексті. У науковій літературі щодо поняття «банківська система», таким чином, існує двозначність. Застосовується воно у двох значеннях – широкому, розуміючи при цьому кредитно-фінансову систему взагалі, з чим навряд чи можна погодитись, і вузькому, розглядаючи банківську систему як сукупність різних видів взаємопов’язаних між собою банків, що функціонують як єдиний організм у даний історичний період125.

Складнішим видається питання про рівні цієї системи. У дореволюційній Росії існувала розгалужена і потужна багатосуб’єктна система кредитних установ. І. Е. Новікова характеризує її як трирівневу, де перший рівень – центральний Державний банк Російської імперії та державні Селянський поземельний і Дворянський земельний банки, другий – банки короткострокового кредиту, а третій – приватні іпотечні банки126.

Проте російські фахівці з банківського права вважають, що ця система не встигла стати навіть дворівневою, про що свідчить стан її верхнього рівня127. Саме він не забезпечував систему кредитних установ необхідної міри незалежності від уряду, що повністю контролював і її діяльність, і через неї – самоврядування комерційних банків, істотно обмежуючи їх можливості. Лише на початку XX ст., коли темпи розвитку капіталізму різко прискорилися, внаслідок чого за короткий період часу починаючи з 1909 р. у країні виникли найбільші АКБ, стали складатися передумови перетворення системи кредитних установ у дворівневу, вважають вони.

Констатація трирівневої системи128 до 1917 р. і дворівневої, характерної для сучасної банківської системи, останнім часом супроводжується пошуками «удосконалення» останньої. Проте підігнати нині діючу банківську систему під трирівневу, всупереч діючому законодавству, видається малопродуктивним заняттям. Можливо, не так уже й важливо скільки рівнів має банківська система – два, три або чотири129. Головне у тому, що центральний банк є регулятором в банківській системі.
1.3. Передумови створення і діяльності банківських установ

на території України
Процесу створення і діяльності банківських установ на території України передували певні умови, які були характерні для кожного із історичних періодів. Для першого, хронологічні рамки якого становлять XVIII – перша половина XIX ст., характерною особливістю була уповільнений хід еволюційного розвитку банківських установ на території України. Дана обставина, на наш погляд, обумовлювалася низкою причин, серед яких прийнято виділяти об’єктивні і суб’єктивні.

До перших слід віднести загальну відсталість Росії та феодально-кріпосницький лад, що зумовлювало незатребуваність банківських інструментів. Наявність самодержавства зумовлювало монополію держави у фінансово-кредитних відносинах. Тому основною рисою кредитно-банківської системи був її казенний характер. На відміну від Західної Європи, де банки створювалися приватними особами, в Росії їх засновував уряд. Слід враховувати й статус території України у складі Російської імперії, що й зумовлювало використання кредитних механізмів реалізації колоніальної політики щодо України. До суб’єктивних факторів належить позиція міністра фінансів Російської імперії Є. Ф. Канкріна (1823–1844 рр.), який вважав не потрібним комерційний кредит. Підприємства мали розвиватись за допомогою власного капіталу130. Певний час заборонялося відкривати контори банків. Так, зокрема, єдину банківську установу в Києві – контору Комерційного державного банку було відкрито у 1840 р. – через 23 роки після того, як був заснований банк131.

Наявний економічний лад і суспільні відносини значною мірою зумовили слабкий розвиток приватної банкової діяльності. Кріпацтво, обмеження економічних прав (зокрема, право зобов’язатися векселями було надане лише особам торговельного стану), відсутність значних капіталів внаслідок розрізненості торгово-промислових сфер, що сковувало приватну ініціативу в кредитно-банківській сфері. Старі казенні банки, побудовані на неправильній економічній основі, могли існувати лише за постійної підтримки і штучними заходами.

У більшості міст банківські установи для кредитування торгівлі і промисловості були відсутні. Купецтво користувалося приватним кредитом і позиками банківських установ інших регіонів. Характерно, що спочатку багато купців боялися ставати акціонерами і навіть виходили із складу банків, боячись за свій бізнес. У ті часи торгівля велась за готівку, а промисловість розвивалася в основному за рахунок держави. В Україні поширення комерційного кредиту істотно запізнювалося порівняно із Західною Європою. Першими позичальниками були уряд і землевласники, а в ролі кредиторів виступали одноосібні підприємці-лихварі132.

Ситуація, що склалася, стала наслідком низки причин, серед яких були пережитки феодальних відносин в усіх основних сферах життєдіяльності та збереження самодержавної монархії з її традиційною політикою широкого державного втручання в економіку, у тому числі у фінансову сферу.

Друга половина XIX ст. виступає як досить суперечливий за своїм характером період. Незважаючи на буржуазно-демократичні реформи, деякий час феодально-кріпосницькі відносини продовжували залишатися пануючими. Однак і розвиток капіталістичних відносин, особливо після відміни кріпосного права, характеризувався досить високою динамікою. Значну роль в усіх сферах суспільно-політичного життя продовжували грати дворяни. В умовах зрушень, що чітко позначилися, у розвитку продуктивних сил і розстановці класів абсолютистська монархія не могла повністю ігнорувати інтереси торговельної і промислової буржуазії. Проте остання була економічно слабка, політично немічна і класово неорганізована. У той же час окремі її представники досить ясно бачили, у чому полягали їх безпосередні інтереси133. Тільки отримання ними постійних грошових прибутків відкривало для них можливість користуватися кредитом134.

Більша частина урядових ініціатив у банківській сфері у дореформений період виявилися невдалими через невміння застосувати зарубіжний досвід, погану організацію такого складного виду кредитування, як іпотечне (на якому у той період спеціалізувалася переважна більшість великих казенних кредитних установ), неакуратність платежів позичальників і зловживань чиновників.

Прийнято вважати, що до фінансової реформи 1860-х рр. в Росії не було банківського кредитування, адже в умовах, коли необхідні економічні передумови ще не сформувалися, основною метою створення переважної більшості дореформених кредитних установ було, по суті, не кредитування, а приховане фінансування російського дворянства135. Що ж до приватної і громадської ініціатив у сфері кредитування, то до середини XIX ст. вони практично були відсутні.

Наростання капіталістичних тенденцій в економіці Росії середини ХІХ ст. спонукало владу до створення відповідної фінансово-грошової та кредитної системи. Вона була сформована у порівняно стислі строки, відіграла значну роль в акумуляції грошових засобів, однак її становлення не було безпроблемним. Кінець 50-х рр. ХІХ ст. в Росії позначився кризою у фінансовій сфері, яка виявилась у відсутності грошових капіталів. Сталося це через те, що у 1857 р. новий міністр фінансів П. Ф. Брок, який змінив на цій посаді Г. Ф. Канкріна, видав наказ про зниження рівня процентної ставки за внесками у казенних банках з 4 до 3 %136. Внаслідок таких дій країну почав покидати іноземний капітал, який до того ж побоювався наростання тут революційних рухів.

В такій ситуації вільні капітали та кошти банківських внесків використовувались для придбання акцій і облігацій акціонерних кампаній. Так, після опублікування вже згаданого наказу, група іноземних та російських підприємців, що входили до складу «Головного Товариства Російських залізниць», кошти своїх банківських внесків спрямували на придбання акцій та облігацій даного «Товариства». Внаслідок таких тенденцій відплив капіталів з банків у 1858 р. склав 299 млн. руб., а в 1859 – 355 млн. руб.137.

Незважаючи на вказані проблеми, у сфері банківської справи Росії спостерігалось прагнення перейти від казенної до акціонерної форми. Основним мотивом на користь створення приватних банків висувалось прагнення надання промисловості і торгівлі більшої свободи та ініціативи. З даною аргументацією погоджувались як практики, так і представники наукових кіл. У 1859 р. з пропозицією заснування приватних банків виступила Урядова Комісія, створена для розгляду питання про земські банки, а також політико-економічний комітет Вільного економічного товариства та московське купецтво138.

До Міністерства фінансів надходили проекти створення АКБ, авторами яких були німецькі і англійські підприємці, представники великого капіталу інших країн. Зокрема, 1859 р. свій проект запропонувала група німецьких підприємців на чолі з колишнім прусським міністром фінансів Габером. Але великі розміри майбутнього банку та різноманітність операцій, що передбачались статутом, викликали занепокоєння російських можновладців, адже такі банки створювали конкуренцію Державному банку. Російська та іноземна (особливо англійська) преса висловлювалась проти даного проекту, наголошуючи на ймовірності посилення німецького впливу у сфері банківського кредиту.

Поштовхом для розвитку банківського кредиту, який був пов’язаний з промисловим капіталом, стала аграрна реформа 1861 р. На думку сучасних дослідників з цього часу почався другий етап еволюції російської кредитної системи. Нові кредитні організації були необхідні для трансформації маси грошових накопичень в кредити та інвестиції, а також для створення еластичного грошового обігу139.

Однак, розвитку ринкових відносин на момент впровадження реформи заважала нерозвинутість системи кредитування, відсутність АКБ. Державний банк надавав переважно іпотечні позики великим землевласникам під заставу землі, тобто кредити майже не були пов’язані з виробничою сферою. Тому саме після оголошення реформи відновились пропозиції щодо заснування АКБ.

Економічна реформа кінця 1850 – початку 1860–х рр. привела до активізації розвитку банківської справи на території України. Реформи 60–70-х років XIX ст. сприяли трансформації суспільства у напряму буржуазного розвитку. Економічні перетворення обумовили виникнення потреби в активізації товарно-грошових відносин, що, у свою чергу, сприяло процесу створення банківської мережі140. Стали виникати такі державні банківські установи, як Державний банк, Дворянський земельний і Селянський поземельний банки. Поступово почала формуватись і мережа недержавних банківських установ. Створювались комерційні банки, міські громадські банки, товариства взаємного кредиту, міські та сільські кредитні товариства, позиково-ощадні товариства тощо. Для пореформеної Росії характерний був розвиток капіталізму вшир, тобто поширення його на нові, ще не освоєні території. Тому у 90- х рр. XIX ст. передбачалося поширити діяльність Державного банку на ті місцевості, де банківські установи були все ще відсутні.

Динамічному розвиткові банкірської справи сприяла державна політика. Власникам банкірських домів та контор надавалося право володіти конкретним підприємством за умови, що вони викуповували, як купці, гільдійські (торгові) свідоцтва, в яких визначався обсяг і вид господарської діяльності141. Для заснування даного роду установ не вимагалося затвердження статуту й публічної звітності про операції.

Криза 1873-1875 рр., пов’язана з черговою західноєвропейською кризою та зменшенням внутрішнього залізничного будівництва, російсько-турецька війна 1877-1878 рр. та світова сільськогосподарська криза, спричинена американською конкуренцією, призвели до періоду тривалої депресії банківської системи. В 1875 р. стався перший банківський крах, коли припинив свої операції Московський комерційний позиковий банк. Ця подія спричинила недовіру до банків у підприємницьких колах, відплив внесків та загальмувала процес створення нових кредитних установ. Як наслідок низка банків, переважно провінційних, ліквідували свої справи142.

У другій половині 70-х рр. і на початку 80-х рр. XIX ст. під впливом світової аграрної кризи становище сільського господарства погіршується. Через появу на європейському ринку дешевого американського збіжжя ціни на вітчизняне зерно значно знизилися. Промисловість розвивалася, щоправда за рахунок важкої – вугільної, металургійної, гірничої, машинобудівної тощо. Таким чином, ситуація у сільському господарстві не сприяла розвитку кредитних установ, а у промисловості формувала односторонні підходи щодо застосування кредитно-банківських інструментів.

На початок 80-х рр. XIX ст. в Росії завершився промисловий переворот. Виникли нові галузі промисловості – вугільна, нафтовидобувна, хімічна, машинобудування. На території України формується вугільно-металургійний промисловий регіон (Донбас і Південь України). Виникли великі промислові центри – Харків, Катеринослав, Юзівка, Горлівка. Виросли великі центри транспортного (Луганськ) і сільськогосподарського (Харків, Одеса, Бердянськ) машинобудування. Така ситуація сприяла розвиткові товарно-грошових відносин та виникненню промислового і сільськогосподарського капіталу в Україні.

Домінуючою частиною економіки продовжувало залишатися сільське господарство, яке поступово набувало усе більш торговельного, підприємницького характеру. У свою чергу торговельне землеробство пред’являло попит на поліпшені знаряддя обробки ґрунту, сільськогосподарські машини і найману працю. Для підтримки і прискорення процесів економічного розвитку Державний банк передбачив відповідні види кредитів і позик.

Певною стабілізацією характеризувався період 80–90-х рр. XIX ст. У рамках цього періоду було прийнято низку законодавчих актів, спрямованих на зміцнення банківської системи, що сприяло формуванню у населення довіри до кредитно-банківських установ. 5 квітня 1883 р. на підставі розпорядження міністра фінансів М. Бунге був уведений у дію Закон «Про зміни та доповнення існуючих правил відносно відкриття нових акціонерних комерційних банків». З 1884 р. набув чинності закон щодо функціонування, порядку створення та ліквідації банківських установ. На підставі цього закону було визначено структуру банківської системи, яку складали: державні банки (Державний банк, земельні банки (дворянський, селянський); приватні банківські установи (акціонерні комерційні банки, кредитні спілки); громадські банківські установи (місцеві банки, місцеві ломбарди).

Економічна політика уряду на рубежі XIX – XX ст. носила суперечливий характер. Росія вступила на шлях капіталістичного розвитку значно пізніше багатьох західних країн. При цьому процес утвердження капіталізму в Росії ускладнювався наявністю в її економіці пережитків кріпосництва, слабким розвитком приватної власності тощо.

Суттєво зміцніла на кінець ХІХ – початок ХХ ст. буржуазія, яка все більше орієнтувалася на західну модель економічного розвитку, де регулююча роль держави зводилася до мінімуму. Свої інтереси вона відстоювала через представницькі організації. Завдяки останнім банкіри зуміли зберегти до 1914 р. певну свободу своєї приватної підприємницької діяльності.

Еволюція капіталістичної кредитно-банківської системи в Росії, на відміну від країн Західної Європи, проходила в межах спеціального законодавства, яке детально регламентувало діяльність усіх кредитних установ. Винятком були лише банкірські доми, контори та обмінні крамниці143. Таке становище обумовлювалося, насамперед, статусом банкірської діяльності. До кінця 1880-х рр. вона взагалі не розглядалася як кредитна й законодавчо відносилася до сфери торгівлі. У Торговому статуті, викладеному в ч. 2 ХІ тому Зводу законів 1857 р., зазначалося, що до торговельних операцій належало відносити всілякі банківські справи144.

Початок XX ст. характеризувався розвитком капіталістичних відносин, які в умовах імперіалістичної стадії сприяли розвитку кредитно-банківських відносин. Затребуваними став весь комплекс банківських інструментів. З іншого боку, це період низки соціально-економічних і політичних криз, які супроводжувалися революційними подіями впродовж 1903–1917 рр. Так, у роки революції 1905–1907 рр. криза охопила приватну банкірську справу. Вкрай негативний вплив на банківську діяльність мала Перша світова війна, фронти якої проходили й на території України.

Утвердження капіталізму відноситься до кінця XIX – початку XX ст. В цей час посаду міністра фінансів займав С. Ю. Вітте. Суть ліберально-консервативної економічної політики очолюваного ним міністерства (у той час воно відало майже усім народним господарством: промисловістю, торгівлею, фінансами) полягала в тому, щоб модернізувати економіку, не здійснюючи при цьому глибоких структурних змін. Методом її проведення було активне втручання держави в економіку. Державний банк, що знаходився у складі Міністерства фінансів, був головним органом цієї економічної політики. Головну увагу С. Ю. Вітте приділяв зміцненню фінансів. А почав він свою діяльність на цій посаді з реформи Державного банку.

З одного боку, уряд сприяв зростанню банків, протекціоністському захисту їх діяльності, з іншого – неухильно і послідовно відстоював систему державного контролю і управління. Політика ця набула свого втілення в діяльності С. Ю. Вітте, міністра фінансів в 1892–1903 роках.

Банківська діяльність була централізована. Головними банківськими центрами Російської імперії були Петербург і Москва. До 1914 р. сума балансів 13 петербурзьких і 7 московських банків дорівнювала 5483,1 млн. крб., а інших 30 провінційних банків – лише 801,5 млн. рублів, що становило 14,6 %145. На території України цей показник був ще менший.

Діяльність кредитних установ мала й інші особливості. На відміну від столичних міст імперії146, на території України кредитні установи здійснювали кредитування господарської діяльності у обсягах, які дозволяли їм умови їх існування, тобто діяли за залишковим принципом. Жодна банківська установа не могла конкурувати з провідними банківськими установами імперії.

Зміни умов соціально-економічного розвитку у зазначений період активізували процес створення нової мережі кредитних установ. Виникали державні, приватні (комерційні) і громадські банки. З ліквідацією монополії держави у банківській справі поступово починає формуватись і мережа недержавних банківських установ. Створюються АКБ й земельні банки, міські громадські банки, товариства взаємного кредиту, міські та сільські кредитні товариства, позичково-ощадні товариства тощо.

Фінансово-кредитна система на початку ХХ ст. вступила у період серйозних випробувань. Масові банкрутства кредитних установ викликала світова економічна криза. У Міністерстві фінансів крах банкірських установ розглядався як результат недобропорядності їх власників, що стало передумовою розробки спеціального законодавства. При Особливій канцелярії по кредитній частині Міністерства фінансів у 1907 р. була створена Особлива рада з перегляду чинних законоположень про банкірські установи під головуванням члена ради Держбанку А. К. Голубєва147. У розробленому проекті нового законодавства передбачалася більш строга регламентація їх діяльності у частині оголошення основного капіталу підприємства, визначення його мінімального розміру та порядку щодо його зміни. При обговоренні проекту власники банкірських домів, нарада представників яких відбулася у березні 1907 р., виступили проти запропонованих положень, вимагаючи, щоб придбана ними нерухомість могла бути джерелом доходу, щоб не обмежувалися їхні права в перезаставі цінних паперів тощо. Уряд відхилив законопроект. Натомість була створена Особлива міжвідомча рада для розгляду нового законопроекту про банкірські установи.

В умовах Першої світової війни основним напрямом державного регулювання стає емісія паперових грошей і позики148. За указом імператора від 23 липня 1914 р. був тимчасово припинений обмін кредитних білетів на золото, розширено право Державного банку випускати нічим не забезпечені кредитні білети. Розширивши емісійне право Державного банку, держава, тим самим, стала на шлях інфляції паперових грошей.

Внаслідок відсутності достатніх запасів готівки, поганої роботи апарату Державного банку і казначейства на території України відчувався гострий недолік у грошах. Особливо гостро відчувалася потреба в розмінних засобах, дрібнокупюрних грошах, що знаходилися у населення. Приватні банки стали пред’являти до Державного банку підвищений попит на готівку. Став зростати дефіцит державного бюджету, обумовлений витратами на ведення війни.

У 1915–1916 рр. з обігу послідовно випадають спочатку банкове, розмінне срібло і мідні гроші. Відсутність у обігу розмінної металевої монети створює у липні-серпні 1916 р. розмінну кризу. Уряд здійснив спробу замінити металеву монету паперовими марками. Внаслідок цього до кінця 1916 р. грошовий обіг стає переважно паперовим. Загальна кількість грошей у обігу безперервно зростала, що провокувало зростання цін на товари і послуги. Надалі знецінення рубля відбувалося ще швидшими темпами.

У 1916 р. в результаті скорочення основних галузей промисловості і зменшення кількості товарів, що поступали на вільний ринок, при великому зростанні готівки у обігу, спостерігалося скорочення попиту на капітали, що сприяло припливу засобів у вклади і на поточні рахунки. Між тим цей приріст вважався інфляційним, наслідком знецінення рубля.

Рубель систематично знецінювався і напередодні лютневої буржуазно-демократичної революції. Так, за своєю купівельною спроможністю він знецінився майже в чотири рази у порівнянні з довоєнним часом149.

Економіка переживала період системних реформ, проте банківська система зберігала своє значення. Сприятливо впливали на діяльність банківських установ розвиток фінансового капіталізму, зростання монополій і участь банків у діяльності торгово-промислових підприємств. Однак для України характерним типом інвестицій був колоніальний, оскільки вкладалися вони в сільське господарство і видобувну промисловість. Банківський капітал підпорядкував провідні галузі господарства, здійснюючи управління ними. Банки накопичили значну частину вільних грошових капіталів.

Проте радикальні зміни, започатковані восени 1917 р., порушення принципу захисту приватної власності на капітал мали вкрай негативні наслідки для банківської системи. У банках з’явився дефіцит, що вимірювався мільйонами. Негативним чинником була залежність банків від іноземного капіталу, вкладення яких на 1 січня 1917 р. становили 2 242,97 млн руб. (26,3 %)150.

Як критичний характеризувався стан державних фінансів. Золотий запас державного банку в 1917 р. покривав банкноти в обігу лише на 9,5 %. Скоротилися валютні резерви. Через відсутність національної валюти УЦР довелося звертатися за готівковими коштами до банківських установ ТУ. З літа 1917 р. в українські відділення банків постачання грошей урядом Росії припинилося. Нагальним завданням стало введення національної валюти. РНК проводив іншу тактику – він безперервно здійснював емісії грошей і наповнював ними український ринок. Однак банки не могли розпоряджатися наявними грошовими коштами. Так, на кінець 1917 р. в одеських банках лежало до 100 млн руб., з яких вони могли розпоряджатися лише 6 млн руб.151. Іншим банкам не вистачало коштів для здійснення необхідних видатків. Проте лише в грудні 1917 р. ГС уповноважив УДБ випускати кредитні білети «…в розмірі, строго обмеженому дійсними потребами грошового обміну»152.

Відсутність національної грошової одиниці створювала труднощі для банківської системи. В умовах інфляції спостерігався фінансовий дефіцит, а наявність різноманітних грошових знаків, яких на початку 1919 р. перебувало в обігу понад 2 тис. видів, емітованих за різних режимів за відсутності золотого забезпечення створювала правові колізії щодо їх використання. Вилученню їх надлишку мала слугувати облікова політика УДБ, але банк утримував низький обліковий відсоток, чим перешкоджав їх залученню до кас Державного банку.

Згідно з новим податком банки мали сплачувати його із прибутків у розмірі 5 % за рік. У 1917 р. податок мав бути сплачений не пізніше 2 жовтня153. Новели викликали занепокоєння у представників банків. Комітет з’їздів АКБ вказував, що необхідність сплати податків змушувала власників цінних паперів продавати фонди, а не дивідендні цінності, що призводило до знищення банків. На території України податки також не дали очікуваних надходжень.

Небезпечним явищем було зростання державного боргу і збільшення залежності від іноземного капіталу. Одним із шляхів виходу був посилений випуск кредитних білетів через стимулювання емісійної діяльності Державного банку, якому в 1917 р. у законодавчому порядку було надано право випуску кредитних білетів на суму 10 млрд руб.154. Надмірний випуск паперових грошей погіршував умови діяльності банківських установ. Зменшувалася цінова вартість рубля. Девальвація (знецінення) рубля на внутрішньому ринку становила 70 %, на зовнішньому ринку – 200–700 %.

Банки перетворювалися у боржників. Їх заборгованість за січень-вересень 1917 р. перед Міністерством фінансів зросла до 631 млн руб. Діяльність банків залежала від Державного банку, який збільшував обсяги активних (15 видів) і зменшував пасивні операції (9). Банк змінював якість активів і пасивів, перші були дорогі, а другі – дешеві. Він накопичував ресурси, створюючи їх надлишок, проводив активний обмін золотовалютних ресурсів на паперові гроші. Банк здійснював диверсифікацію, погіршував свої нормативи платоспроможності і ліквідності.

Банківські установи створювали синдикати, правовою основою яких були угоди, що передбачали гарантії непорушності укладених договорів через встановлення гарантійного забезпечення. Синдикати фінансували акціонерні компанії, які намагалися налагодити правовідносини з великим банком. Для поповнення своїх фондів банки брали участь у випуску акцій. Великі банки та їх відділення володіли значною кількістю акцій компаній, були співвласниками підприємств і отримували частину прибутку від їх діяльності.

На початок Першої світової війни в Росії діяло 46 банків (не рахуючи інших форм кредитних організацій). Більше половини з них були банками з більш менш сильним іноземним впливом (французьким, німецьким, англійським).

Особливу сферу інтересів для банків мала промисловість, оскільки тут можна було отримати високі прибутки. В Україні були сприятливі умови для розміщення банківських капіталів у цій сфері, адже тут видобувалося 50,7 % вугілля і виплавлялося більше 75 % металу. Проте в 1917 р. відбулося скорочення промислового виробництва до 77,3 % від рівня довоєнного155, що потребувало корекції щодо надання кредитів. Припинення надходження платежів вело до закриття підприємств. Банки ж вимагали покриття боргів.

Передумовою діяльності банківських установ була продовольча сфера. У 1917 р. дефіцит продовольчого зерна становив 170,8 млн пудів156. На засіданні комітету з’їздів представників АКБ 10 червня 1917 р. було прийнято рішення надати уряду кредит на фінансування зернової галузі.

Вимагала корекції цінова політика, оскільки державна політика цін була не раціональною. Впровадження ринкових механізмів потребувало вільної ціни та значної кількості грошей, яких не було. Проте УЦР намагалась не збільшувати твердих цін на хліб157, що не сприяло участі банківських установ у заготівлі продовольства. Зростання ж цін збільшувало для банків кредитні ризики, зменшувало обсяг вільних обігових коштів, гальмувало швидкість обертання капіталу тощо. З метою пошуку шляхів виходу 25–26 серпня 1917 р. відбулася нарада, в якій взяли участь 47 представників від 35 банківських установ, які висловили зацікавленість бути учасниками у ринку зерна. Ускладнювало ситуацію й те, що селяни прагнули обмінювати зерно на товари (гвіздки, ситець та ін.), яких у банків не було. Певну зацікавленість для банків викликала цукрова промисловість, потреби якої становили третину млрд руб., але участь АКБ у цьому проекті була незначною.

Суттєвим чинником розвитку банківської діяльності були заходи уряду щодо монополізації економіки. З уведенням монополій ціни на товари встановлював уряд і був єдиним їх покупцем. Політика монополізації і ліквідація конкуренції вела до згортання кредитних операцій. Монополії діяли неефективно, окремі з них пропонували скасувати158.

Водночас в Україні не було створено об’єктивних можливостей для розвитку капіталістичної банківської системи. Річ у тім, що тривалий час за наявності великих депозитних банків як суб’єктів правових відносин не існувало реальної можливості для виникнення акціонерних депозитних банків через відсталість економіки. Держава не брала участі в організації й розвитку капіталістичних форм кредитних відносин159. Не було досвіду реформування акціонерних чи спеціалізованих банків.

У 1917–1921 рр. банківська тематика на території України стала важливою складовою державотворення. Тоді фактично вперше було здійснено спробу створити мережу українських банківських установ державної форми власності, що стало важливим елементом розбудови державності. У березні 1917 р. Україна здійснила спробу розпочати будівництво власної національної держави. У цей період на території України діяло декілька державно-політичних режимів: Українська Народна Республіка (доби Української Центральної Ради), Українська Держава (Гетьманат П. П. Скоропадського), Українська Народна Республіка (доби Директорії), Західноукраїнська Народна Республіка та Радянська Україна.

Державотворчі процеси розгорталися в умовах розпаду двох імперій – Російської і Австро-Угорської. Формально впродовж більшої частини 1919 р. Велика Україна і західноукраїнські землі вперше опинилися у складі однієї державно-політичної структури. Це створювало низку проблем, пов’язаних із синхронізацією створення банківських інститутів. Однак відмінність їх розвитку, як і загальна ситуація в Україні, ускладнювали процес узгоджених дій щодо інтеграційних процесів у режимі національної державності. До того ж регулювання банківської діяльності не належало до першочергових завдань.

Кожен із державно-політичних режимів через принципові відмінності в базових цінностях та ідеологічних засадах намагався запропонувати власні моделі реалізації соціально-економічної політики. В умовах економічної розрухи значні труднощі в своїй діяльності відчували банківські установи, передусім, через відсутність готівки. В цих умовах з’являються різні варіанти «місцевих» грошей160.

Революційні події на території Росії створили передумови для розширення мережі банківських установ на території України і актуалізації банківської тематики. Так, зокрема, прихід до влади більшовиків у Росії і проголошення ними політики націоналізації банківських установ змусили центральні правління банків переїхати і розміститися в місцевих банківських філіях на території України. З осені 1918 р. сюди ж були евакуйовані окремі відділення Російського банку. Проте їх статус залишався неясним, як невизначеним залишався і статус банківських установ, правління яких знаходилось поза межами території України.

Істотно впливали на банківську діяльність соціальні інтереси. Населення України в 1920 р. становило 25 млн 654 тис. громадян, 81,9 % з яких – селянство161. Характерно, що робітничий клас не усвідомлював своїх інтересів у регіонально-українському контексті, а селянство навряд чи в змозі було зрозуміти механізми господарювання товарного господарства із застосуванням банківських інструментів. Через неповну соціальну структуру української нації, у якій був відсутній середній клас та промислова буржуазія, не було соціальної затребуваності кредитно-банківської сфери. Невирішеність земельного питання і схильність селянства до ідеї соціалізації землі перешкоджали використанню банківських інструментів. Водночас дрібнотоварне виробництво потребувало запозиченого банківського капіталу.

Чинниками, що не сприяли розвитку даного виду діяльності, були нечисленність національної еліти, брак досвіду і приватного капіталу, прихильних державній самостійності162. Дворянство, яке мало політичні й адміністративні навички, було антисамостійницьким163. Ідея гармонізації соціальних інтересів з національними, яку відстоював, зокрема, В. К. Винниченко, не передбачала застосування банківських механізмів.

Негативним чинником для розвитку банківської діяльності була втрата містами значення торгово-промислових центрів. У суспільстві формувалося негативне ставлення до банківського капіталу як експлуататорського. У населення знизилося почуття відповідального ставлення до договірних зобов’язань. У вкладників неодноразово виникала паніка. Скоротилися термінові внески і збільшилися внески до запитання. Підвищення заробітної плати до 200 % підняло рівень інфляції.

Передумовою розвитку банківської діяльності мала стати політика. Реальною загрозою для банків було очікування зміни політики під тиском зліва. Враховуючи популярність ідеї соціалістичного господарства, жоден уряд не рекомендував повернення до вільної економіки. Необережне використання соціалістичних гасел унеможливлювало залучення банківських капіталів.

Із січня до квітня 1918 р. частково, а на початку 1919 p. уся територія України була підконтрольна більшовикам, які проводили економічну політику «воєнного комунізму» з її націоналізацією, державними монополіями на хліб, цукор, сіль тощо. Одночасно встановлювалися тверді ціни заготівлі та продажу цих продуктів. Згорталися торгово-грошові відносини, заборонялася банківська діяльність, самі ж банки були монополізовані державою.

Проте соціалістична доктрина в діяльності українського політикуму не була такою згубною до банківських установ, як у ліворадикальних політичних сил Росії. У той час, коли більшовики ліквідували попередній механізм державної влади і банківську діяльність як таку, в Україні намагалися пристосувати її до потреб національного самовизначення. Здавалося, це мало сприяти пожвавленню діяльності банків на території України, але загальні принципи політики, війна та інші чинники унеможливили бажаний розвиток.

Окремо слід охарактеризувати ставлення політичних партій до проблем банківської діяльності. Програмні положення головних політичних партій в Україні – УПСР, УСДРП, УПСФ, УТП164 не містили чітких положень щодо кредитно-банківських правовідносин. На території ЗУНР програмні положення найвпливовіших партій (УРП, УНДП, УСДП) також не містили конкретних вказівок щодо банків. Лише УНДП програмно відстоювала ідею викупної операції з землею та передання її у власність селян за доступними цінами. Програмні документи двох інших партій були більш консервативними до проблеми банківської діяльності165.

Посилення політичних чинників перетворювало у розряд затребуваних створення політичних організацій підприємцями, що не було характерним для інших країн, де політику визначали промислові групи, а гасла політичних партій були не стільки політичного, скільки економічного характеру. По суті, використання банківських механізмів відстоювали не політичні, а економічні організації. Запропоновані вони були в Декларації від 27 травня 1917 р. і включали наявність прогресивної і правової держави, відсутність класової боротьби, проведення державної фінансової політики уряду, яка мала б на меті залучення капіталу.

У березні 1917 р. відбувся І Всеросійський з’їзд торгово-промислового союзу, який створювався для регулювання торгово-промислової і банківської діяльності. Рада з’їзду АКБ у червні 1917 р. увійшла до складу особливого комітету, який створювався як координаційний орган. 3 серпня 1917 р. відбувся з’їзд Всеросійського торгово-промислового союзу, на який було запрошено представників банків. Однак зазначені заходи не мали вирішального значення для діяльності банків.

Негативно впливав на діяльність банків партійно-політичний принцип формування органів влади. По суті будь-яка політична проблема могла викликати урядову кризу. Складання з себе урядових повноважень партіями паралізувало діяльність уряду і фінансових відомств, які безпосередньо опікувалися діяльністю банківських установ. Вихід зі складу УЦР у жовтні 1917 р. партії кадетів, яка прихильно ставилася до банківської діяльності, означав втрату ними політичної підтримки. Водночас вихід з Малої ради більшовиків 26 жовтня 1917 р. не посилив впливу правих партій. Лівий спектр політичних партій виступав проти банківських установ, у діяльності яких вони вбачали експлуататорську сутність.

Впливала на банківську діяльність ідеологія, яка у досліджуваний період не сприяла формуванню послідовної політики в банківській сфері. Майже всі політичні партії в Україні виступали проти приватної власності166, відстоювали соціалістичну ідею, заперечували здійснення кредитних операцій, чим ревізували саму суть банківської діяльності. Банківська сфера втратила політичну підтримку.

В Українській Державі намагалися утвердити інші світоглядні засади, вибудувані на ідеях ліберально-ринкової, приватновласницької економіки. Формувалась мережа банківських установ державної форми власності. Банки перетворювалися на важливі суб’єкти правовідносин з наданням населенню права продавати надлишки землі до ДЗБ для утворення земельного фонду держави. Українська преса повідомляла про можливе відкриття в декількох містах німецьких банків. Представники української кредитної канцелярії узгоджували безпосередньо в Берліні питання друку знаків українського казначейства. Була розпочата підготовка до переходу на українську валюту. Але через прив’язку до німецької марки, економічні наслідки війни, дефіцит бюджету, гроші не вдалось втримати від знецінення167.

Директорія на початку січня 1919 p. декларувала ліквідацію приватної власності. У неї не було не лише концепції кредитно-банківської політики, а й розуміння її значення в розбудові державності.

В умовах поширення соціалістичної ідеології багатьом здавалося, що «банки», «капітал», «кредит», «дивіденди» та інші атрибути буржуазної реальності вже несумісні з новою епохою. Несоціалістичні партії не виявляли ніяких ознак роботи. Праві сили, які були зацікавлені в розвитку банківської діяльності, були противниками української державності. Ліві українські кола виступали за державну незалежність, проте упереджено ставилися до змісту банківської діяльності, передусім кредитно-банківських операцій. Ігнорування ними більшовицької загрози та їх категоричне заперечення союзу з російськими білими на чолі з Денікіним послаблювало підвалини державності і ставило банківську сферу в досить невизначене становище.

Питання щодо правового регулювання банківської діяльності були причиною політичного протистояння. Так, комісари ТУ, наділені надзвичайними повноваженнями, не уповноважені були поширювати їх на Державний банк168. Визнання ж більшовицьких комісарів на вимогу РНК Росії було умовою надання коштів Київському державному банку169. Подібне протистояння негативно впливало на банківську діяльність.

Неодноразово виникали правові колізії щодо підпорядкування банківських установ. Ради робітничих і солдатських депутатів та інші громадські організації неправомірно втручалися в діяльність банків. Вони безпідставно вимагали від них інформацію про здійснення окремих операцій, рахунки приватних осіб, наполягали, щоб внески і перекази здійснювалися лише за розпорядженням їх представників. Зазначені вимоги вели до порушення банками покладеного на них законом і їх статутами обов’язку зберігати в таємниці рахунки клієнтів, що каралося кримінальною відповідальністю170.

Ради робітничих і солдатських депутатів, демократичні наради проводили агітацію щодо конфіскації грошових капіталів, унаслідок чого в АКБ не зростали внески. 20–24 вересня 1917 р. у Харкові відбулась ІІІ конференція промисловців Півдня Росії, резолюція якої засуджувала практику втручання вказаних організацій у діяльність банків171.

Негативний вплив на банківську діяльність мала війна. Банки, будучи залежними від несприятливої фінансової кон’юнктури, змушені були організовувати свою діяльність у надзвичайних умовах. Територія України була прифронтовою зоною, що стримувало банківську активність, вело до скорочення кредитних потреб клієнтури банків і суттєво зменшувало суто банківські активні обороти.

Негативно впливала на банківську діяльність громадянська війна і отаманщина. Так, на завойованій більшовиками території з січня до кінця травня 1918 р. проводилася націоналізація банківських установ, конфіскація їх капіталів і цінностей. Отаманщина призвела на початку 1919 р. фактично до квазіфеодальної роздробленості172. Період існування Директорії УНР збігся з найвищим розмахом громадянської війни, що позначилося на розмірах її території, яка то розширювалася, то звужувалася до меж кількох повітів. Такі умови паралізували діяльність банків.

Лютнева революція 1917 р. створила умови для буржуазно-демократичного розвитку та національно-державного будівництва. Здавалося, діалектика розвитку державно-правових процесів вимагала адекватного формування кредитно-банківської системи. Між тим до кінця червня 1917 р. питання банківської діяльності УЦР не ставила у розряд актуальних173. ТУ не сприяв діяльності ГС. На сьомій сесії УЦР 29 жовтня 1917 р. банківська політика ТУ щодо України характеризувалася як така, що висмоктує з неї соки174. Проголошення автономії й суверенітету не стало підставою формування державної програми розвитку банківської системи, а діяльність Міністерства фінансів характеризувалася прийняттям безсистемних рішень. Лише в IV Універсалі УЦР було проголошено встановити державно-народний контроль над банками та визначено принципи кредитування. Очевидним був класовий підхід, засуджувалася попередня діяльність банків. Загалом цей період характеризувався суперечливістю соціального, економічного й політичного розвитку.

Неоднозначністю характеризувалися передумови створення і діяльності банківських установ на території західноукраїнських земель. Глибока політична криза в державі, яка привела у 1867 р. до утворення дуалістичної Австро-Угорської імперії, мала наслідком зміну базового державотворчого принципу – централізм поступився місцем федералізму175. Проте зазначені зміни державно-політичного устрою загалом негативно позначилися на розвитку західноукраїнських земель. Передусім, західноукраїнські землі відтепер не становили єдиної цілісності – до австрійської частини монархії увійшли Галичина і Буковина, а до угорської – Закарпатська Україна.

Зміни відбулися також і у окремих сферах економічної діяльності, у тому числі фінансово-кредитній. Так, зокрема, до середини XIX ст. грошовий обіг на західноукраїнських землях поступово втратив свої регіональні особливості і став частиною загальноімперського монетного ринку, який був на шляху до повної уніфікації грошово-монетної системи. Важливим компонентом вирішення зазначеної проблеми було те, що наприкінці 1847 р. міністру фінансів Австрії барону Філіппу фон Краусу та керівництву привілейованого Австрійського національного банку, шляхом зменшення кількості паперових грошей, вдалося стабілізувати фінансову ситуацію імперії.

На територію західноукраїнських земель було поширено Золотий ринський – австрійську грошову одиницю у 1772–1896 рр., що становила згідно з курсом 80 коп. Золотий ринський (укр. відповідник польс. пер. złoty reński з нім. Gulden rheinisch – «золотий з Рейну») – західноукраїнська назва австрійського гульдена періоду конвенційної валюти (1753–1857 рр.)176, яка була запроваджена за реформою графа Ф. фон Гаугвітца від 7 жовтня 1750 р. та австро-баварською монетною конвенцією від 20 вересня 1753 р., до якої до 1760 р. приєдналися держави Південної та Західної Німеччини. За конвенційною системою лічильному флорину відповідав як обіговій монеті гульден177.

Для розуміння передумов створення і діяльності банківських установ на території західноукраїнських земель важливо наголосити, що основною галуззю економіки залишалося землеробство, яке не виходило за межі напівнатурального виробництва. Не набули товарного характеру поміщицькі господарства. За темпами розвитку господарства, запровадження вільнонайманої робочої сили, нової техніки й технологій Галичина, Закарпаття й Буковина відставали як від західних регіонів Австро-Угорської, так і українських земель Російської імперії178.

Скасування кріпосного права, яке було проведене в 50-х роках XIX ст., логічно передбачало затребуваність кредитно-банківських інструментів. Проте реформа була проведена на користь поміщиків за рахунок пограбування селянських мас. Селяни Східної Галичини, зокрема, до 1898 р. заплатили викупних платежів понад 50 млн. золотих ринських, а процентів на них – близько 62 млн. На Буковині загальна сума викупних платежів становила 5,5 млн. золотих ринських, на Закарпатті – 4,4 млн. форинтів. Поміщики нещадно пограбували селян.

Поміщицьке землеволодіння становило понад 40% усіх земель Західної України. Попри те, що існувала стійка тенденція щодо скорочення кількості поміщицьких маєтків, поміщицьке землеволодіння становило значний відсоток і було досить консервативним до застосування кредитно-банківських інструментів. Заборгованість галицьких поміщицьких господарств у розрахунку на гектар землі була у 3 рази вищою, ніж селянських179. Водночас поширення парцеляції (продажу частинами) маєтків, здача поміщицьких земель в оренду (майже 30 % земель) не стали стимулятором для розвитку кредитних відносин.

Розвиток капіталізму в аграрному секторі тут відбувався прусським шляхом, що також не стало сприятливою передумовою щодо затребуваності кредитно-банківських механізмів. Суттєвою перепоною розвитку зазначених механізмів було церковне землеволодіння, яке, зокрема, на Буковині на початку ХХ ст. становило майже 26 % усієї корисної землі регіону.

Для селянського землеволодіння характерним було прогресуюче зменшення земельних наділів. В умовах аграрного перенаселення майже 1 млн. західноукраїнських селян емігрувало. Диференціація селянства швидше за усе мала негативні наслідки для банківських правовідносин, адже майже 80% було бідняцьких, 15% середняцьких і лише 5% економічно міцних заможних селянських господарств180.

І все ж аграрний сектор західноукраїнських земель хоча й уповільнено, все ж поступово переходив на капіталістичні методи господарювання. Однак позитивні зрушення мали фрагментарний характер. Тому сільське господарство було малоефективним, розвивалося на екстенсивній основі і працювало в режимі самозабезпечення, а не розширеного товарного виробництва.

Економіка західноукраїнських земель мала чітко виражений колоніальний характер, що позначилося на її структурі та динаміці розвитку. У сфері промисловості колоніальні форми господарювання виявилися у гальмуванні промислового розвитку. Маючи у своєму розпорядженні такі важелі, як податкову систему, державні замовлення, бюджетні фонди тощо, австрійський та угорський уряди консервували економічну відсталість західноукраїнського краю. У окремих сферах спостерігалося навіть погіршення і спад діяльності.

Вищі, ніж у центральних імперських землях податки; відсутність державної фінансової підтримки; протекціоністська політика щодо австрійських підприємців, негативно впливали на розвиток промисловості. Промислові галузі краю (цукрова, текстильна, скляна, паперова та ін.) занепадали.

Західноукраїнська промисловість мала кустарно-ремісничий характер. Більшість підприємств були малими, недостатньо механізованими, розташовувалися в селах та невеликих містах. Великих капіталістичних підприємств налічувалося лише 220 і на них працювала тільки четверта частина робітників. Половину промислового потенціалу краю становили підприємства, у яких працював лише один робітник – його власник.

У регіоні активно розвивалися та прогресували галузі, які мали сировинний характер – нафтоозокеритна, лісопильна та борошномельна. Найшвидше зростала нафтова промисловість, але її монополізував іноземний капітал. Занепад інших галузей промисловості вів до деформацій економічного потенціалу земель.

На західноукраїнських землях існувала значна залежність промислового розвитку від іноземного капіталу. Сюди інтенсивно проникав іноземний капітал – австрійський, німецький, англійський, американський, французький, бельгійський. Іноземці активно створювали акціонерні товариства, концерни, синдикати, банки. Ці процеси відбувалися по лінії концентрації капіталів та виробництва. Домінування іноземного капіталу було характерним для нафтової, соледобувної, лісопильної, деревообробної, хімічної промисловості181.

Колоніальний характер господарювання проявився у тому, що територія краю була перетворена на ринок збуту. Експортні можливості суттєво знижувалися через систему митних тарифів. Тому сировина становила понад 90% експорту.

На західноукраїнських землях фінансово-кредитні відносини мали явно неоднозначний, якщо враховувати вплив іноземного капіталу, і фрагментарний, слабкий, нерозвинений характер, якщо говорити про їх місце у суспільному розвитку. Велике значення для розвитку банківської справи мав іноземний капітал, зокрема австрійський.

Існувала й інша група причин, що також не сприяли розвитку кредитно-банківських відносин. Пропольська політика влади загострювала соціальне напруження. Формується москвофільська і народовська суспільно-політичні течії. Перша мала клерикально-консервативний характер, а народов

Поділіться з Вашими друзьями:

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка