А. О. Ткаченко, І. В. Ткаченко створення І діяльність банківських установ на території україни: економіко–правовий аспект



Сторінка2/13
Дата конвертації11.05.2018
Розмір3.63 Mb.
ТипПротокол
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

РОЗДІЛ 1

ЗАГАЛЬНІ ПИТАННЯ НАУКОВОГО ДОСЛІДЖЕННЯ
1.1. Історіографія проблеми і джерельна база дослідження
Питання щодо економіко-правових аспектів банківської діяльності не лише все ще залишається недостатньо вивченим, але й заслуговує на окрему увагу дослідників. Історіографія досліджуваної проблематики представлена недостатньо повно. Питанням економіко-правового спрямування, таким, зокрема, як фінансові чи кредитно–банківські відносини, уваги дослідниками приділялося значно менше22.

Характерно, що питанням економічного розвитку у науковій літературі приділялося значно більше уваги, у той час як правова проблематика вивчалася і вужче і своєрідніше. Так у наукових виданнях здебільшого розкривався лише зміст законодавства. Серед робіт немає таких, які б містили серйозну теоретичну базу. Довгий час, особливо у радянській історіографії, досліджувана проблематика висвітлювалася або фрагментарно, тенденційно, або взагалі залишалася поза увагою чи навіть замовчувалася.

Останнім часом вивчення процесу утворення і розвитку кредитно-фінансової системи пожвавився, а окремі його аспекти стали об’єктом аналізу у монографічних дослідженнях і дисертаційних роботах. Вивчення ж економіко-правових аспектів банківської діяльності у історичному контексті, виявлення наявного досвіду щодо функціонування банківської мережі на території України є, на нашу думку, виправданим як з історичної точки зору, так і з точки зору потреб розвитку банківської діяльності у державі на сучасному етапі розвитку.

Перші публікації про банки з’явилися на початку XIX ст.23

Діяльності кредитних установ економісти другої половини XIX – початку XX ст. приділяли загалом незначну увагу. До початку 90­-х рр. XIX ст. дослідники відзначають досить обмежену кількість робіт24. Серед дореволюційних економістів відомими дослідниками діяльності кредитних установ були А. Антонович, Д. Батюшков, М. Бунге, С. Вітте, М. Вессель, П. Мігулін, Д. Піхно, М. Туган-Барановский, Л. Яснопольський, Є. Ламанський, Л. Ходський, І. Левін, О. Біман, О. Зак, Ю. Жуковський, В. Судейкін, Я. Сербінович, М. Соболєв та ін.

У дореволюційний період з’явилася значна кількість історичної, прикладної правової і економічної літератури про комерційні банки25. Особлива увага приділялася історії банків, біржовій активності і засновницькій діяльності, еволюції банківського законодавства тощо. Економічна дореволюційна література по фінансах і банках активно висвітлювала питання, щодо грошового обігу, ринку державних і приватних цінних паперів, коливання валютних курсів і облікових ставок, ефективності банківської системи тощо. Особлива увага приділялася порівняльному аналізу фінансових систем Європи і Росії, вивчалася регіональна специфіка банків. З цих питань створювалися економіко-описові роботи26.

Серед них найбільш фундаментальними є дослідження представників української школи і, зокрема, книга професора Харківського університету П. П. Мігуліна «Наша банковая политика 1729–1903»27. Відомими були й праці професорів Київського університету М. Х. Бунге та Д. І. Піхна.

Бунге М. Х. – учений-економіст, академік, міністр фінансів Російської імперії (6 травня 1881 – 31 грудня 1886 р.). Доктор політичних наук (1850 р., тема дисертації : «Теорія кредиту»). З 1858 р. читав лекції в Київському університеті по фінансовому законодавству. З 1862 р. – керівник Київською конторою Державного банку. При М. Х. Бунге в Росії почалася підготовка грошової реформи. Його перу належать такі відомі праці, як «Акционерные банки»28 та «Банковые законы и банковая политика».

Д. І. Піхно – відомий економіст, професор київського університету Св. Володимира, редактор газети «Киянин». Вчений досліджував діяльність Державного банку, чому присвятив свою магістерську дисертацію «Коммерческие операции Государственного банка»29. Ця робота, що особливо важливо і для даного дослідження, стосувалася діяльності філій Державного банку. Автор на основі аналізу розвитку вкладної операції прийшов до висновку про постійне стягування капіталів у центр і про хронічну заборгованість філіям, у зв’язку з чим він висловився за необхідність децентралізації кредиту30.

Відомим українським економістом ХІХ ст., фахівцем з кредиту й банківської справи був К. К. Гаттенбергер. У 1870 р. він захистив магістерську дисертацію «Про вплив російського законодавства на продуктивність торгового банківського кредиту» на ступінь магістра, у якій проаналізував діяльність міських громадських банків, а також недоліків чинного законодавства, що нормувало банківські операції31.

Заслуговує уваги насичена фактичним матеріалом робота В. П. Безобразова – відомого економіста, співробітника Міністерства фінансів, друга Е. І. Ламанського, що очолював Державний банк з 1864 р. до 1881 р. С. П. Безобразов одним із перших звернув увагу на відношення клієнтів до цієї державної установи як установи урядової і комерційної одночасно32. Дана теза мала швидше за все методологічне значення, що, проте, має велике значення для розуміння сутності і специфіки діяльності досліджуваної установи.

Певне значення до теми дослідження має робота П. С. Гамбарова про характер боргових відносин, що склалися у 80- ті рр. XIX ст. у провінції. Дослідження дозволяє судити про якість векселів, що потрапляли, зокрема, і в портфелі контор і відділень Державного банку, що діяли на території України33. Слід відмітити і роботи, що вийшли в світ у той же період А. Я. Антоновича, майбутнього ідеолога реформи Державного банку. Вони були присвячені теорії грошового обігу і загальноекономічним проблемам34. Звертає на себе увагу той факт, що такого високого рівня роботи були видані на території України і згодом були матеріалізовані у ході здійснення реформи Державного банку.

В. Т. Судейкін в своїх роботах аналізував недоліки в діяльності Державного банку і пропонував способи їх усунення. Автор виділив дві складових реформування банку: достатня кількість власних засобів і незалежність банку від казенного управління35. Діяльність контор і відділень, що діяли на території України, в роботі згадується побіжно, без глибокого аналізу.

Н. С. Петлін, будучи в 80–ті роки XIX ст. директором відділення внесків на зберігання в Державному банку, в своїх дослідженнях звертав увагу на недостатню підтримку кредитом сільського господарства, зайву підтримку приватних кредитних установ тощо36. Його роботам властиві вади, характерні для робіт попереднього автора – діяльність відділень банку не стала об’єктом його досліджень, проте реалізація деяких його ідей відкривала непогані перспективи для розвитку кредитних установ і на території України.

Завершення реформи банку в 1894 р. і підготовка до прове-

дення грошової реформи 1897 р. у свою чергу стимулювали інтерес до різних аспектів діяльності Державного банку37. З робіт цього періоду, на наш погляд, слід було б виділити дві, у яких автори відстоювали протилежні позиції на місце і роль центрального банку. Так, А. С. Залшупін закликав здійснити корінну реформу банку, направлену на врегулювання відносин банку з казначейством38. Загальновизнано, що він одним із перших вказав на роль Державного банку як провідника економічної політики уряду39. А ось Л. Н. Яснопольський пропонував наділити банк більшою незалежністю від фінансового відомства40. Слід все ж таки відзначити, що діяльність банку на околицях імперії в історіографії цього періду залишалася темою все ще не дослідженою належним чином.

Окремі роботи були присвячені аналізу діяльності Селянського поземельного банку на території Київської губернії41.

На початку XX ст. з’являються перші узагальнювальні роботи, що систематично викладали історію створення кредитних установ і розглядали цю проблему через призму еволюції кредитного законодавства і урядової політики щодо банків42. Проте не варто перебільшувати глибину економіко-правового аналізу в роботах XIX – початку XX ст., адже їх роботи носять переважно описовий характер. Дискусії з економіко-правових питань мали публіцистичну спрямованість, оскільки були пов’язані зі спробами осмислити ситуацію в країні. У кінці XIX – на початку XX ст. розпочали вивчення, зокрема, і банківських операцій. Проте вивчення і зазначеної проблеми характеризувалося розмитістю предмета дослідження банківської історії, що знаходилася у стадії становлення; неопрацьованістю методів дослідження; незавершеністю процесів, сучасниками яких були автори43.

Розглядаючи розвиток банківської справи в Україні і в Російській імперії в цілому, дослідники розбивають його, як правило, на п’ять періодів44. Як уявляється, наведена періодизація все ж підходить більше до Російської імперії, а не території України, попри те, що у них є багато спільного. Подібні узагальнення45 на нашу думку не відтворюють специфіки становлення і розвиток кредитних установ на території України. Більше того, у наведеній періодизації не знайшлося місця надзвичайно важливому періоду української історії – періоду державотворчих пошуків на території України у 1917–1921 рр.

У історіографії радянського періоду, як це не парадоксально, інтерес до розробки питань, що стосувалися економіки дореволюційної Росії, не слабшав. На засадах класового підходу автори досліджували проблематику діяльності кредитних установ в умовах капіталістичної формації.

Радянська історіографія успішно розробляла історію банків по декількох напрямах: взаємини банків і промисловості, роль іноземного капіталу у фінансуванні індустріального розвитку Росії, історія фінансово-промислових груп. Іншими словами, в XX ст. дореволюційні комерційні банки вивчалися як системотворний елемент фінансового капіталу46. Така точка зору на історію банків зумовила підвищену увагу фахівців переважно до тих установ, які найбільшою мірою були пов’язані з процесом індустріалізації, розвитком стратегічних галузей промисловості, діяльністю монополістичних союзів і іноземного капіталу Росії47.

Серед найважливіших праць, опублікованих в радянський період, слід відзначити роботу З. Каценеленбаума «Учение о деньгах и кредите»48, «Государственный банк и экономическая политика царского правительства (1861–1892 годы)» І. Гіндіна49, «Нарис розвитку київської кредитної системи» С. Альтерзона50 та ін. Найбільш затребуваною роботою по історії Державного банку є праця І. Ф. Гіндіна «Державний банк і економічна політика уряду». З проведеного автором аналізу зроблений висновок, що Державний банк був знаряддям її проведення, що істотно відрізняло Державний банк від західноєвропейських центральних банків того часу. І. Ф. Гіндін встановив, що Державний банк здійснював як статутні операції, так і нестатутні. Причому за своїм змістом перші мало відрізнялися від других, оскільки і вони були повністю підпорядковані цілям і завданням економічної політики51. У той же час із зрозумілих причин автор тенденційно підходить до її аналізу, ігноруючи особливості її здійснення на території України.

І. Ф. Гіндін розглядав політику Державного банку стосовно приватних кредитних установ, одним з основних проявів якої була всебічна підтримка існуючих АКБ52. Проте і в цій роботі питання, пов’язані з їх діяльністю на території України, не отримали скільки-небудь повного висвітлення, що дає підстави констатувати: усі ці праці повного уявлення про розвиток української банківської системи другої половини ХІХ ст. не дають53. Серед причин такого стану дослідники звертають увагу на те, що вітчизняна банківська система внаслідок відомих політичних та ідеологічних причин в радянський період розчинялася у загальноросійській банківській системі.

Відомими дослідниками у галузі банківської справи були вчені радянського періоду – С. Памфілов і Д. Батуринський.

З робіт даного періоду слід виділити статтю А. І. Буковецького54, присвячену кредитній політиці Державного банку. Автор не випадково торкнувся даної тематики, оскільки був головою комісії кредитно–грошового обігу в Інституті економічних досліджень. Він, між іншим, одним із перших у науковій літературі торкнувся проблеми «банку банків». Набуття Державним банком зазначеного статусу, на думку дослідника, відбулося під впливом прагнень Ради банку знизити безпосереднє кредитування банком народного господарства. Пізніше відомий радянський дослідник І. Ф. Гіндін піддав критичній оцінці наведену тезу А. І. Буковецького55. Він звертав увагу на схожість між банком і Державним казначейством, називав як основний напрям політики банку розподіл казенних засобів. Знову ж таки, дане дослідження має методологічне значення для даної роботи і зберігає актуальність у сучасних умовах.

У 1920-і рр. домінуючим предметом дослідження стає фінансовий капітал. У період дискусій 1920-х рр. по проблемах фінансового капіталу перед банківською історією були поставлені дві конкретні проблеми: по-перше, роль іноземних капіталів в діяльності вітчизняних банків; по-друге, взаємини банків і промисловості56. Дискусії цього періоду детально проаналізовані в науковій літературі, зокрема відмічена їх обмежена джерельна база57.

У радянській історіографії дослідження діяльності кредитних установ на території України продовжувало залишатися поза сферою наукових інтересів. З 50-х рр. XX ст. радянські історики продовжували звертатися до вивчення різних сторін діяльності банків58, проте робіт, в яких би досліджувалася їх діяльність на території України, так і не з’явилося.

Стосовно інших питань у рамках загальноприйнятих підходів науковці звертали увагу на розвиток кредитних відносин і банківських установ у дореформений період59; на роль Державного банку в кредитуванні сільського господарства, слушно наголошуючи на її зміну в ході реформи банку 1894 р. Кредитування банком аграрного сектора економіки розглядалося з одного боку в рамках вивчення історії і форм сільськогосподарського кредиту, з іншого боку в рамках вивчення боротьби за перерозподіл засобів Державного банку між промисловістю і сільським господарством. Праці радянських дослідників характеризувалися критикою всього того, чим займався царський уряд. Автори давали неадекватні оцінки процесам модернізації економіки в цілому і фінансово-кредитної системи зокрема. Тому у даному контексті винятково великого значення набувають саме документальні джерела, аналіз яких дасть можливість принаймні зробити об’єктивні висновки.

З початку 90-х рр. XX ст. інтерес до історії банківської справи зріс і був викликаний створенням нової банківської системи. Загальна еволюція банківської системи на українських землях у другій половині ХІХ ст. досліджується у роботі І. Е. Новікової60. Розглядаються також структурна будова цієї системи та її функціональне призначення. Проте окреслені хронологічні рамки і обмеженість у обсязі статті дають підстави детальніше систематизувати матеріал, що стосується діяльності кредитних установ у тому числі й у другій половині ХІХ ст. Тим паче, що автор торкається лише проблем їх структури та функціонального призначення. Цікавою залишається й проблема формування вітчизняної банківської системи у другій половині ХІХ ст. Стосовно даного твердження у авторів склалася інша думка, яка буде детальніше обґрунтована у матеріалах монографічного дослідження.

Певний інтерес представляє робота А. В. Бугрова61, у якій досліджувалася діяльність Державного банку і російська провінція (1860–1917 рр.), і робота Привалової К. А., у якій здійснено аналіз грошей і влади в політиці Росії в національних окраїнах62. Проте попри актуальність тематики робіт та їх хронологічні рамки вони, все ж, не розкривають весь спектр проблем. За оцінкою фахівців діяльність Державного банку на околицях імперії залишається темою все ще не дослідженою належним чином63. Справа у тому, що, на наш погляд, банк був одним із знарядь колоніальної політики, проте його роль в її здійсненні все ще чекає на свого дослідника. Звертає на себе увагу і той факт, що якщо діяльність окремих контор банку стала предметом наукових досліджень64, то діяльність контор банку на території України, знову ж таки, залишається все ще малодослідженою темою.

Важливо звернути увагу і на той факт, що дослідники приділяли увагу діяльності варшавської контори Державного банку65. Проте мало хто звертає увагу на те, що на території Польщі здійснював операції і Польський банк66, а ось на території України подібної установи не було. Взагалі не було кредитної установи в назві якої було б слово «український». У той же час інші околиці імперії такі установи мали. Така ситуація, безумовно, спонукає науковців глибше замислитись і над суттю колоніальної політики та її реалізації на території України.

Окремі автори звертали увагу на залежність облікової операції Державного банку від рівня економічного розвитку регіонів, їх торговельно–промислової спеціалізації і циклу сільськогосподар-ського виробництва67. Проте і ці дослідження не давали повної картини стану справ в кредитному секторі економіки на території України.

Література історико-економічного спрямування представлена монографічним дослідженням «Становлення і розвиток кредитно-фінансової системи на Сумщині (ХІХ – початок ХХ ст.)»68, у якій досліджується процес виникнення і розвитку фінансово-кредитних установ на Сумщині, характеризуються основні напрями їх діяльності. Продовженням даного напряму дослідження стало видання монографії «Розвиток банківської справи на Сумщині (середина ХІХ – початок ХХ ст.)»69. У роботі подано системний аналіз архівних документів, зроблена спроба комплексного дослідження діяльності фінансово-кредитних установ на Сумщині.

Важливе місце серед даного виду праць займають дослідження В. О. Венгерської70, у яких проблема формування кредитно-банківських установ з кінця ХVІІІ – до початку ХХ ст. досліджується на прикладі Правобережної України. У дисертаційному дослідженні подаються основні чинники, які впливали на формування кредитно-банківських установ Правобережної України. Цікавим є колективне монографічне дослідження71, у якому, зокрема, обґрунтовується думка стосовно того, що у період із 1880 р. по 1917 р. акціонерні комерційні банки зайняли ключові позиції в економіці України72. Останнім часом робота по дослідженню історії кредитно-банківської діяльності у окремі періоди дещо пожвавилась, особливо це стосується періоду 1917–1921 рр.73.

У сучасній науковій літературі з історії банківського права з’явились дисертаційні74 та монографічні дослідження75, зустрічаються публікації з окремих питань досліджуваної проблеми76, які в основному торкаються формування кредитно-банківської системи у 1917–1921 рр. Для розуміння сутності поняття «банківська діяльність» як юридичної категорії та теоретичних проблем правового регулювання банківських правочинів важливою є монографія І. А. Безклубого77. Проте автор, аналізуючи банківські правочини, не досліджує історично-правової складової їх становлення і розвитку.

Неординарним підходом виділяється стаття Л. К. Царьової у колективній монографії «Введение в украинское право»78, у якій авторка статті тематику банківського права подає як новий напрям правового регулювання. Л. К. Царьова під час аналізу правового регулювання банківської діяльності в окремих сюжетах торкається й історичної тематики, проте робить це без належної глибини дослідження. Заслуговує на увагу здійснений нею аналіз таких понять, як банківська діяльність, правові норми, правовідносини.

Теоретичні та практичні аспекти історії фінансово-правового регулювання суспільних відносин у галузі іпотечного кредитування комплексно досліджуються у монографії доктора юридичних наук В. Є. Кириченка. Для даного дослідження матеріали роботи цікаві з точки зору оцінювання змісту правовідносин у сфері іпотечного кредитування79.

Заслуговує на увагу монографічне дослідження80, другий розділ якого присвячено становленню банківської системи України і, зокрема, формуванню банківництва в Україні.

Таким чином, історичний процес становлення і розвитку банківських установ на території України, економіко-правові засади їх діяльності у науковій літературі висвітлювалися нерівномірно. Як правило, найзагальнішим питанням періоду присвячено значна кількість наукових праць, у той час як досліджуваній проблемі не приділялося належної уваги. Тому досліджуваний період потребує аналізу окремих проблем і їх оцінювання. Останнім часом спостерігається пожвавлення інтересу до вивчення історичних економіко-правових проблем у кредитно-банківській сфері. Утім значну частину історичних процесів у досліджуваній сфері вивчено ще недостатньо. Все ще відсутні комплексні дослідження історичного процесу становлення і розвитку банківських установ на території України з другої половини XIX ст. до початку 30–х років XX ст. У сучасній історіографії зазначена проблематика ще не стала предметом спеціального монографічного дослідження.

Відсутня також і цілісна картина створення і функціонування банківських установ на території України, як і правового забезпечення функціонування банківської мережі. Незважаючи на значну кількість робіт, що освітлювали функціонування фінансового і банківського капіталів, взаємин столичних і провінційних банків81, науковцями не до кінця досліджена ця проблема. Вимагає серйозної корекції і теоретико-методологічні підходи дослідження проблеми. До сих пір у науковій літературі не вщухають дискусії стосовно поняття банківська діяльність, банківські правовідношення82. Існує також потреба у глибшому розумінні діалектики розвитку історично-правових процесів у зазначеній сфері. Малодослідженим все ще залишається узагальнення наявного досвіду щодо місця і ролі банківської системи у механізмі державотворення. Чергове завдання полягає в необхідності дати об’єктивну оцінку передумов розвитку банківської діяльності. Недослідженою залишається і проблема відносин центральних банківських установ з урядами тощо.

Справа у тому, що в історіографії переважно акцентується увага на висвітленні проблематики банківської діяльності переважно у загальноросійському ракурсі, а суто українським проблемам уваги приділяється обмаль, при цьому робиться це побіжно або тільки з окремих аспектів. До цього часу відсутні фундаментальні дослідження, у яких би предметом аналізу стали історичні, економіко-правові питання становлення і розвитку кредитно-банківських відносин на території України.

Аналіз джерел повинен дати науковцю методику їх пошуку, узгодження і на цій основі застосування до тих правовідносин, які мають потребу з тієї або іншої причини у відповідній кваліфікації. При визначенні поняття джерела банківської діяльності, очевидно, слід виходити із загальновідомих і прийнятих в правовій науці і практиці підходів.

Джерельна база включає архівні фонди, законодавчі матеріали, діловодні документи, довідково-статистичні дані, періодичний друк. Архівні фонди можна розділити на фонди кредитних установ і місцевих органів влади, у яких міститься інформація про діяльність банків. Використання зазначених фондів, які містять різного роду діловодні документи по банківській діяльності дозволило отримати відомості про кредитні установи, що діяли на території України та важливим інструментом вивчення їх функціонування. Так, за їх допомогою можна здійснити комплексний аналіз діяльності банків і, використовуючи методи порівняльного аналізу, виявити загальні тенденції розвитку кредитної мережі.

Аналіз роботи комерційних банків за допомогою архівів пов’язана з певного роду труднощами. Проблеми викликані домінуванням серед джерел детальними даними про операції. У той же час інформація, що дає комплексний аналіз річної діяльності місцевих кредитних установ представлена слабо.

Баланси є найбільш джерелами, що повно збереглися, серед банківської документації. І хоча їх використання дозволяє виявити загальну динаміку операційної діяльності кредитних установ, вони не дають повного обсягу даних про хід справи на даний період часу. Абсолютно інше значення мають річні звіти, проте їх збереглася незначна кількість.

Особливу групу джерел, представляють ті, що характеризують діяльність місцевих кредитних установ. У них є різного роду документи діловодного характеру. Деякі з них виглядають украй бідно, але, незважаючи на це, дозволяють зрозуміти специфіку функціонування місцевих банківських установ у кредитній системі.

Також інформаційною базою є статистичні матеріали, до яких, передусім, слід віднести звіти і баланси банківських установ. Статистичні дані, головним чином, звіти банків і пояснювальні записки до звітів, надають необхідний матеріал для аналізу динаміки і структури операцій банків. Довідково-статистичні матеріали містять дані статистико-економічного характеру, надають зведення про склад управлінських структур кредитних установ. Завдяки звітам можна провести порівняльний аналіз і виявити місце і роль певної категорії або ж окремих кредитних установ у економічному розвитку. Вони містять інформацію про розвиток основних операцій кредитних установ і їх динаміку. Робота з цими матеріалами дозволила прослідкувати зміну пріоритетів в діяльності банків у різні роки. Важливими для дослідження виявилися щорічні звіти губернаторів про економічний стан губерній, що дали змогу сформувати цілісну картину діяльності банківських установ та обґрунтувати специфіку їх роботи.

Діловодна документація представлена документами організаційного, розпорядчого, звітного і іншого характеру. Це договори, циркуляри, доповіді, статути і звіти кредитних установ. Вони включають відомості, яка дозволяє зрозуміти механізми функціонування кредитних установ, їх взаємини з різними контрагентами. Крім того, ці джерела часто містять статистичні дані. Ця група джерел допомогла виявити загальну динаміку розвитку банків, що функціонували на території України, і вивчити їх фінансово-економічний стан. Діловодні документи дозволяють прослідкувати процес формування нормативно-правової бази діяльності кредитних установ.

Серед опублікованих джерел важливе місце займають нормативні акти – статути, накази і правила по окремих операціях, циркуляри провінційним установам. До цієї групи джерел входять документи, що містяться в Зведенні Законів Російської імперії. Вони дозволяють виявити правову базу функціонування кредитних установ, розкрити особливості правового регулювання їх діяльності. Про особливості роботи із зазначеною групою джерел свідчить те, що строгої системи класифікації законодавчих актів установлено не було, як зазначав Є. Н. Трубєцкой 83. Зaкoни видaвaлися у формі уложень, уставів, установ, грaмoт, положень, наказів (інструкцій), маніфестів, указів, думок Державної ради і дoклaдів, що обули удостоєні височайшого затвeрждeния. Устaвaми називали закони, що встановлювали пoрядoк якоїсь особливої частини управління, наприклад, Устав кредитний. Вони містили норми, обов’язкові для цих установ, і затверджувалися імператором. Банківські статути виконували «законодавчий, а не чисто технічний і формальний характер»84.

Важливим джерелом банківського права був Статут кредитний. Кожен затверджений банківський статут публікувався в Повному зібранні законів Російської імперії. Устави кредитних установ вважалися особливими актами, що містили установлені законом норми внутрішньої діяльності85. Але Статут кредитний не регулював діяльність приватних і громадських кредитних установ. Не підпадали під його дію і місцеві кредитні установи у вигляді наказів громадського піклування, які були у підпорядкуванні Міністерства внутрішніх справ86.

У 1860 р. був затверджений Статут Державного банку, що був основним документом, регулюючим діяльність цієї установи. Уперше в історії російських банків його діяльність регламентувалася Статутом. У Статуті встановлювалися порядок здійснення банківських операцій, дозволених Державному банку, форми контролю з боку Уряду, визначалися структура і повноваження органів управління банком.

У 1894 р. був затверджений новий Статут Державного банку, який вніс зміни щодо правового статусу Державного банку, по-новому врегулював багато важливих питань. Відповідно до нового Статуту частково змінилися в порівнянні з попереднім Статутом мета і завдання банку, система управління банком87.

Недержавні кредитні установи, громадські, земські, акціонерні та інші банківські установи здійснювали свою діяльність також по статутах, оскільки без найвищого затвердження такого статуту вони не могли почати свою діяльність.

Характерна особливість цієї групи нормативних правових актів полягала у тому, що статути однорідних банківських установ були схожі між собою не лише в головних рисах, але і в деталях, маючи лише незначні, з точки зору права, відмінності. Швидше за все це пояснюється тим, що усі вони приймалися на основі одних і тих же зразків. Розглянувши і схваливши декілька статутів, Уряд потім рекомендував новостворюваним банківським установам створювати свої статути по аналогії з існуючими. Такий порядок підготовки статутів значно полегшував їх твердження верховною владою.

Слід зазначити, що вищезгадані Статути все ж менш детально регулювали вказані питання, ніж статути Державного банку і ощадних кас.

Правова форма статутів АКБ була схожа з вказаними вище статутами. Відмінність полягала в основному в економічних умовах конкретних банківських операцій, купівлі і продажу державних процентних паперів за власний рахунок банку, в порядку прийому вкладів і здійснення інших операцій, що іноді було причиною затримки реєстрації нових банків внаслідок проведення додаткових перевірок88.

Розвиток дрібного сільськогосподарського кредиту врегульовувався Статутом сільських банків і позичкоощадних товариств, затвердженим 1883 р. Згідно із Статутом Міністерство фінансів за узгодженням із Міністерством внутрішніх справ отримало право на надання дозволу створювати сільські банки або позичкоощадні каси, а також перетворювати при необхідності діючі допоміжні і ощадні каси колишніх державних селян, удільного відомства і військових поселень у сільські банки.

Порядок функціонування кредитних товариств був закріплений у Статуті зразковому «О ссудо-сберегательных кредитных товариществах», затвердженому в 1870 р. Комітетом позичкоощадних і промислових товариств.

Статути були основними правовими документами, що врегульовували діяльність банківських установ. У них містилися норми, що регламентували діяльність банків, визначали структуру, органи управління і їх повноваження, а також порядок проведення банківських операцій. Усі ці акти, зокрема, Статути Державного банку 1860 р. і 1894 р. і Статут Селянського поземельного банку 1895 р., а також статути різних АКБ затверджувалися імператором.

Метою установ було заснування нового державного органу і визначення його правового статусу. Установами називалися ті державні закони, які визначали утворення організації, її склад, предмети і порядок діловодства. Установи визначали предмет і порядок її діяльності, а в статутах ці питання регламентувалися детальніше. Якщо статут обмежувався лише окремо взятою частиною справ, то він носив найменування наказу, тобто по своїй суті наказ – це частина статуту89.

Ще одним джерелом правового регулювання діяльності банківських установ були положення. По суті це були закони, які мали найвищео затвердження. Вони визначали порядок діяльності державних і інших установ. Положеннями регулювалася діяльність міських громадських банків (Положения о городских общественных банках 1857, 1862, 1912 гг.) і установ дрібного кредиту (Положение об учреждениях мелкого кредита от 1 июня 1895 г.). Дія цього Положення поширювалася тільки на кредитні товариства, позичкоощадні товариства і каси, сільські, волосні і станичні банки і каси90.

Формально положення розглядалися як тлумачення або роз’яснення чинного законодавства, проте досить часто в них містилися принципово нові норми. Це знайшло віддзеркалення в Положенні про Селянський Поземельний банк 1882 р., Положенні про Державний Дворянський банк 1885 р., Положеннях про міські громадські банки 1857, 1862 рр., Положенні про установи дрібного кредиту від 1 червня 1895 р.91 та ін.

У 1871 р. були видані Положення, на підставі яких банки могли засновуватися земствами. Так, 31 травня 1872 р. були видані Положення для банків приватних і громадських. Відповідно до них був змінений порядок відкриття банків – статути банків стали затверджуватися Міністром фінансів, а не царем. На підставі цих Положень банки діяли до 1917 р.92

Приймалися також тимчасові правила, постанови Ради міністрів, роз’яснення Сенату і думки Державної ради. Ці акти розглядалися як тлумачення або роз’яснення чинного законодавства, але нерідко вони містили і принципово нові норми. Крім того, більшість з перерахованих вище правових актів підлягала затвердженню імператором і тим самим набувала сили закону93.

5 квітня 1883 р. було затверджено думку Державної ради «Об изменении и дополнении существующих ныне правил относительно открытия новых акционерных коммерческих банков». Зміни були спрямовані у тому числі на підвищення стійкості і надійності банків94.

31 травня 1872 р. отримало Найвище затвердження думка Державної ради «Об учреждении частных кредитных установлений», в якій передбачалися тимчасові правила для заснування акціонерних і приватних кредитних установ. Цим нормативним правовим актом встановлювався контроль за діяльністю приватних банків з боку Міністра фінансів95.

До основного джерела законодавства даного періоду можна віднести Повне зібрання законів Російської імперії (ПЗЗ), найповнішу збірку законодавчих актів, розташованих у хронологічному порядку, за номерами затвердження кожного акту. ПЗЗ включало усі різновиди законодавчих актів дореволюційної Росії : маніфести, «установи», положення, укладення, статути, рескрипти, «найвищі затвердження» думки Державної ради, журнали Комітету і Ради міністрів, іменні укази і ін. У дореволюційній Росії були 3 видання ПЗЗ96. Видання ПЗЗ припинилося з падінням самодержавства, проте більшість розміщених ньому актів діяли аж до жовтневого перевороту 1917 р.

Усі законоположення, що стосувалися кредитних установ, були включені в т. XI Зводу законів (частина II), Статут кредитний (повніша назва – Звід установ і статутів державних кредитних установлень). Саме він містив діючі правові норми, що регулювали правовий статус цих установ. Звід законів Російської імперії був діючим джерелом права з 1 січня 1835 р. Розвиток буржуазних відносин актуалізував необхідність внесення змін у чинне законодавство, що й було реалізовано у публікації другого та третього видань ПЗЗ у 1842 р. і 1857 р. Закони, що приймалися в проміжку між новими виданнями Зводу, поміщалися в Продовженнях до Зведення. Проте це джерело характеризується неповнотою змісту і мало значну кількість пропусків через відсутність єдиних критеріїв включення законодавчих актів у видання.

Нове законодавство включалося у Звід законів Російської імперії (33), який визнавався найважливішим джерелом права. У1857 р. вийшло третє видання Зводу законів. У 1876 р. була зроблена спроба приступити до нового видання 33. У 1885–1897 pp. частина томів 33 видання 1876 р. і деякі з томів видання 1857 р. були замінені новими97. На початку 1900 р. 33 складався з 16 томів, що поділялися на частини, до складу яких входили 86 приватних зводів або окремих законодавчих актів, що називалися «установами», «статутами», «положеннями», «правилами» тощо. Статут кредитний разом зі статутом про векселі і були включені у том XI, ч. 298.

До особливостей ЗЗ слід віднести те, що базові правові акти не завжди були оформлені як кодекси, а наступні додатки до них часто не були оформлені як поправки. У багатьох випадках упорядники Зводу змушені були укладати кодекси з розрізнених актів. Виникали суттєві проблеми практичного застосування законів. Спочатку слід було навести довідки по ЗЗ, щоб перевірити, чи немає змін після його останнього видання. Потрібно було перевірити або ПЗЗ за наступні роки, або Продовження до ЗЗ за останні два-три роки. Також слід було переглянути й підшивки ЗУ на предмет внесених змін до законодавства.

Важливе місце серед джерел права посідало зібрання узаконень і розпоряджень уряду (ЗУ), що видавалося двічі на тиждень під контролем Сенату з 1863 р. У ЗУ були поміщені усі маніфести, Височайші веління, укази Сенату, трактати і постанови, що мали силу закону і підлягали пізніше внесенню в ПЗЗ, а також ті розпорядження центрального уряду, яким надавалося загальнообов'язкове значення. Надалі в ЗУ почали друкуватися і статути акціонерних та кредитних товариств, постанови міністерств, а також сенатська практика. Опублікування законодавчого акта в ЗУ мало значення офіційного його оприлюднення. Загалом для законодавства Російської імперії, як справедливо наголошують дослідники, характерною була множинність форм законів. Це, на їх думку, багато в чому визначалося особливістю державного устрою, і, зокрема, значною кількістю органів верховного управління99.

До джерел права Російської імперії відносилися також підзаконні нормативні акти, у зв’язку з чим виникає проблема розмежування їх від законів. Дослідники наголошують, що відмінність закону від підзаконного нормативного правового акту полягає в тому, що останній може роз’яснювати і доповнювати закон, але не може його відміняти. Закон же може бути скасований тільки авторитетом влади, що його видала, а не яким-небудь вищим над нею авторитетом100. У російському законодавстві підзаконні акти, що грали допоміжну і деталізуючу роль, затверджувалися не імператором, а міністрами. У порівнянні із законами вони мали меншу юридичну силу, базувалися на них.

Необхідність видання подібних актів визначалася тим, що закони не в змозі були передбачити усіх різноманітних правовідносин, що виникали в процесі банківської діяльності. Тому закони обмежувалися нерідко найзагальнішими приписами, залишаючи вироблення конкретних правил на розсуд органів, наділених адміністративними повноваженнями. Ухвалення законів – досить складна процедура, і тому на потреби швидше і зручніше реагувати було за допомогою підзаконних нормативних актів, що виникали в процесі діяльності, зазначає у дисертаційному дослідженні Карданова Л. К.101

До підзаконних нормативних актів належали інструкції і циркуляри Міністерства фінансів кредитним установам, а також внутрішні акти, такі, як циркуляри і інструкції Державного банку своїм конторам і відділенням. Інструкції і циркуляри Міністерства фінансів кредитним установам визначали окремі аспекти їх діяльності. Так, зокрема, циркуляром 1883 р. було дане роз’яснення, що мета й призначення операцій спеціального поточного рахунку полягала в тому, щоб заборонити кредитувати банкірів, їх агентів і комісіонерів і відкривати кредит особам у сферах промислової і торговельної діяльності.

Операції Державного банку регулювалися Наказами Міністерства фінансів. Відомі, наприклад, Наказ по операції видачі позик під заставу цінних паперів від 1898 р., Наказ по операції позик під заставу сільськогосподарських продуктів від 1896 р., Наказ по операції безстрокових вкладів в установах Державного банку від 1895 р.102 та ін.

До підзаконних нормативних актів можна віднести Нормальний статут сільських банків 1885 р., затверджений відповідно до Закону 1883 р. «Про порядок установи сільських банків і позичкоощадних кас». Цей акт відіграв істотну роль у врегулюванні операційної діяльності сільських банків. Він визначав як мету сільських банків надання селянам можливості отримувати позики для задоволення потреб господарства і прибутки на грошові заощадження103.

Регулювання банківської діяльності в XIX – на початку XX ст.ст. носило багаторівневий характер. Сам процес проявлявся в ухваленні законів і підзаконних нормативних актів. Більшість підзаконних актів приймалися відносно державних і дрібних кредитних установ. Що стосується АКБ, то для них різного роду інструкції і накази майже не приймалися. Зазначені установи могли діяти самостійно в межах свого статуту. Це дає підстави дослідникам стверджувати, що діяльність комерційних банків регламентувалася недостатньо104.

До недоліків банківського законодавства досліджуваного періоду Рашидов О. Д. відносить значну динаміку правового регулювання, що виражалася в частій зміні правових норм, що не сприяло стабільній діяльності цих установ. Так положення про міські громадські банки приймалися три рази і кілька разів доповнювалися і змінювалися. У той же час зміни банківського законодавства, що постійно відбувалися, свідчать про прагнення уряду удосконалювати його з урахуванням досвіду практичної діяльності, що постійно накопичувався.

Третім недоліком банківського законодавства досліджуваного періоду є відсутність єдиних законів, що регулювали діяльність усієї сукупності банківських установ. Уніфіковане правове регулювання на основі єдиного закону могло б стати важливим кроком на шляху вдосконалення банківської діяльності.

Четвертий недолік – пробіли банківського законодавства даного періоду, відсутність правових норм, що закріплювали можливі санкції, характер і форми відповідальності посадовців банку і інших кредитних установ за різні порушення і механізм їх практичної реалізації, недостатня правова захищеність клієнтів банків, вкладників і позичальників105.

Значним був державний вплив на банківську систему, який проявлявся, передусім, в тому, що законотворчі органи могли добитися внесення в статут банківських установ певні обмеження. Вони вважали необхідним ухвалення законів, які або дозволяли, або обмежували операції для тих або інших видів фінансових інститутів.

До радянських джерел банківського права слід віднести декрети і постановами РНК, постанови ВЦВК і ВРНГ і наказами по Наркомфіну. Зазначені джерела, зокрема, врегулювали діяльність Народного банку.

Окрему групу широко використаних в роботі джерел складає газетно-журнальна періодика, в якій знайшли відображення проблеми, що супроводжували процес формування вітчизняної банківської системи. Крім того, інформаційну базу дослідження склали Інтернетресурси.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка