2016 Трьом жінкам – Тетяні, Парасковії, Валентині – яких



Сторінка1/5
Дата конвертації10.03.2019
Розмір0.85 Mb.
  1   2   3   4   5

М И Р О Н К О З А К

В І Н і В О Н А

Мозаїка статі

2016
Трьом жінкам – Тетяні, Парасковії, Валентині – яких

«у моє серце вкарбував назавше час», бо через них мені тричі явилася Любов, – присвячую.


  • Коли настане царство небесне?

  • Коли двоє стануть одним, зовнішнє уподобиться внутрішньому, а чоловіче начало з’єднається з жіночим.

Євангеліє від ?
Я показав тобі це для того, щоб, користуючись відповідним цьому знанням, ми піднімались, як тільки можемо, до всезагальної Причини.

Corpus Areopagiticum
Куди іти? В несходжене –

І несходиме…

Гете

Мені ж, мій Боже, на землі

Подай любов, сердечний рай!

І більш нічого не давай!

Тарас Шевченко
Тричі мені являлася любов…

Іван Франко
Любов відкрити важче, ніж Америку.

Ліна Костенко
Любви все возрасты покорны,

Её порывы благотворны…

Александр Пушкин


Бог в особливий спосіб довірив жінці чоловіка. Без жінки Бога не осягти.

Коли і для чого Творець так безпощадно і божественно розділив людину на дві статі? Чому вони «в однім єднанні палко прагнуть висі»? Як утримує природа мудрих противаг чоловіче і жіноче у прекрасній рівновазі? Як українці уміють «прагнути, горіти і любить»? У чому глибинна суть еросу – наймогутнішої енергії людності? Куди зове нас Вічно Жіночеє (Das Ewig-Weibliche) у фіналі трагедії Гете «Фауст»?

Викладаючи цю мозаїку статі, поміркуємо насамперед над цим. І не тільки…

Наприклад, і над тим, як у Велесовій Книзі описано механізм трансформування андрогіна у дві статеві істоти, їх знакову взаємодію – статевий акт; чому в давнину «київські жони радо зустрічали своїх мужів з далеких ратних походів, роззували їх і мили їм ноги в любистку»; який критерій тілесної і моральної чистоти жінки був у дружини Піфагора; яку ж правду хотів, але так і не наважився сказати нам Тарас Шевченко, змалювавши квітучу долину та українську закохану пару; чому папа Римський Іван Павло ІІ особисто ніколи не почувався самотнім, не маючи дружини, а Вінсент ван Гог покінчив самогубством у 37 років, не знайшовши взаємності у жінок; що звело воєдино «до гробової дошки» українця Миколу Миклухо-Маклая та австралійку Маргариту Кларк, польку Марію Склодовську і француза П’єра Кюрі, іспанця Сальвадора Далі і росіянку Єлєну Дьяконову…

Чому Єва Браун у 33 роки свідомо і добровільно пішла на зовсім не обов’язкову смерть – лише для того, щоб усього одну добу побути дружиною 56-річного Адольфа Гітлера?!

І яким дивом українська черниця Олена Вітер за один вечір полонила многотруднеє серце українського «поета із пекла» Тодося Осьмачки?

Цю книжку ви прочитаєте за один вечір, а порадницею і супутницею вашою вона буде все життя. Як і геніальна формула кохання Леонардо да Вінчі, уперше видрукувана тут українською мовою.




1

Ріка життя не мала би русла, якби не було двох берегів. Жіночого і чоловічого.



«У школі нас всьому, достеменно всьому научать, окрім розуміння свого милого рідного слова» – каже у повісті «Прогулянка із задоволенням і не без моралі» Тарас Григорович Шевченко. Безліч разів ми чули або читали перший рядок його «Кобзаря» – «Реве та стогне Дніпр широкий»! А що ж то означає оте концентроване слово «ДНІПР»?

ДН – це Дана, жіноче начало, дарувальниця небесної вологи, богиня земної води. ПР – Перун, чоловіче начало, громовержець, великий будитель душі орійця, визволитель і сіяч. Між ними – єднальна буквиця і. Гармонійне єднання чоловічого і жіночого творить життя. Вогонь і вода – святі сили. Вони дарують життя. Вони очищають від бруду, неохайності, втоми, лінивства, боязні…

Так – через одне лише слово – приходить радість розуміння глибинної мудрості наших предків: ріка життя не мала би русла, якби не було двох берегів – жіночого і чоловічого! І яка ж повноводна і могутня ця ріка українського життя! У Шевченка вона аж реве та стогне, у Гоголя – рідко яка птиця її перелетить…

Окрім форми Дніпр, українська мова має ще й слова Дніпро, Славута, даючи зрозуміти, що священна наша ріка поєднує у собі усі родові ознаки, це могутня ріка-андрогін, земнонароджена, тобто народжена планетою Земля. Яка глибина мови!

У первозданній красі (без сучасних штучних і потворних водосховищ) Дніпр-Дніпро-Славута мав дев’ять порогів, серед яких вирізнялися Дід-поріг, Внук-поріг і Ненаситець. Славні запорожці називали священну ріку Дніпром-братом і Козацьким шляхом.

«…На Большой Морской непрерывная масса карет запружала всю улицу; длинным хвостом стояла публика и на лестнице в ожиданки впуска, и с улицы, в обе стороны тротуара…Восторги зрителей переходят в какую-то молитвенную тишину; слышны только вздохи…».

Так описує у 1880 році Ілля Рєпін, автор знаменитого полотна «Запорожці пишуть листа турецькому султану», враження вимогливої петербурзької публіки від картини Архипа Куїнджі «Місячна ніч на Дніпрі». Цей народжений в Маріуполі грек з високим чолом Сократа також був зачарований нашим Дніпром-Славутою!



Після десятилітнього заслання Шевченко мріяв, щоб з дружиною

Удвох дивитися з гори

На Дніпр широкий, на яри,

Та на лани золотополі,

Та на високії могили;

Дивитись, думати, гадать:

Коли-то їх понасипали?

Кого там люде поховали?

І вдвох тихенько заспівать

Ту думу сумную, днедавну…
Повноту особистого щастя Тарас Шевченко уявляв тільки удвох. Вже з першого твору його «Кобзаря» – Причинної – починає трагічно звучати тема розлуки і нещасливого кохання:
Не так серце любить, щоб з ким поділиться,

Не так воно хоче, як Бог нам дає…
За Причинною читаємо Думку, в якій українська дівчина розмовляє з вітром буйним:
Коли ж згинув чорнобривий, –

То й я погибаю.

Тоді неси мою душу

Туди, де мій милий;

Червоною калиною

Постав на могилі.

Буде легше в чужім полі

Сироті лежати,

Буде над ним його мила

Квіткою стояти.
І козакові у Шевченка «тяжко-важко в світі жити», як не має він пари. У знаменитому «Думи мої, думи мої…» поет запитує:
Чи заплаче серце одно на всім світі,

Як я з вами плакав?
І те чуйне серце бачиться Тарасові дівочим!
Може, найдеться дівоче

Серце, карі очі,

Що заплачуть на сі думи –

Я більше не хочу.

Одну сльозу з очей карих –

І пан над панами!
Через два роки після «Причинної» 25-річний Шевченко напише «Тополю» – після загибелі милого його кохана дівчина «плакала, співала… і на диво серед поля тополею стала». Є в цьому душевному творі молодого Тараса і такі рядки:

Кохайтеся ж, любітеся,

Як серденько знає…

Любилася, кохалася,

А серденько мліло…
Шевченко вміє відчувати і говорити як від чоловічого, так і від жіночого серця. Він знає таємниці двох статей! На початку 1849 року в укріпленні Раїм Тарас Григорович написав такі щемливі рядки:

Заросли шляхи тернами

На тую країну,

Мабуть, я її навіки,

Навіки покинув.

Мабуть, мені не вернутись

Ніколи додому?

Мабуть, мені доведеться

Читати самому

Оці думи? Боже милий!

Тяжко мені жити!

Маю серце широкеє –

Ні з ким поділити!

Не дав єси мені долі

Молодої долі!

Не дав єси ніколи,

Ніколи! ніколи!

Не дав серця молодого

З тим серцем дівочим

Поєднати! – Минулися

Мої дні і ночі

Без радості, молодії!

Так собі минули

На чужині. Не найшлося

З ким серцем ділитись,

А тепер не маю навіть

З ким поговорити!..
Шевченко й на тому світі бачив себе у парі і не уявляв собі раю без коханої жінки:

У раю,



Неначе над Дніпром широким,

В гаю – предвічному гаю,

Поставлю хаточку, садочок

Кругом хатини насажу,

Прилинеш ти у холодочок,

Тебе, мов кралю, посажу.

Дніпро, Україну згадаєм,

Веселі селища в гаях,

Могили-гори на степах –

І веселенько заспіваєм…

Учімося любити у Шевченка!


Наші мудрі предки – творці дивовижної культури Трипілля, Велесової Книги, Слова про похід Ігорів, сотень тисяч колядок, щедрівок, пісень і дум – шукали радість буття у божественному єднанні жіночого й чоловічого, а ми, їх правнуки погані, шукаємо буденних плотських задоволень, переймаємось лиш гаманцями й геніталіями. В усіх писаннях Зигмунда Фрейда нема слова «радість» – все «насолоди», «задоволення», «лібідо»…І це не випадково: радість – акт не лише фізіологічний, а більше духовний, глибинний, усвідомлений!

Голос мудрих предків іде невмирущою луною через тисячоліття і доходить до наших часів:



Земля широка. Мудрий в небі Бог.

І серце людське – мужнє і велике.

(Олег Ольжич)


2

Щасливі шлюби укладаються на небесах.

...Колись на Вселенському соборі аскетичні батьки церкви вирішували, що вважати таїнством, а що обрядом – шлюб чи постриг у монахи. І вони (самі монахи!) вирішили, що таїнством є шлюб. «Таїнство се велике!»

Про таїнство шлюбу сучасний «Закон Божий» (підручник для сім’ї та школи) пише так:

«Шлюб установлений Самим Богом ще в раю. Після сотворення Адама і Єви «благословив їх Бог і сказав їм: плодіться і розмножуйтесь, і наповнюйте землю, і володійте нею» (Буття 1, 28).

Ісус Христос говорив: «Бог сотворив за образом Своїм людину, чоловіком і жінкою створив їх… Тож вони вже не двоє, а одна плоть. Отже, що Бог з’єднав, того людина нехай не розлучає» (Матфея 19,4-6)».

У багатьох так званих неканонічних давніх текстах (а хто, яке «політбюро» встановило критерій канонічності!?) є справжні перли Божественної мудрості. Ось, наприклад, з чотирьох канонічних євангелій нам відомо, що Син Божий дає суперлаконічний рецепт тим, хто хоче потрапити в царство небесне: «Виконуй заповіді!» А ось його загадкові слова з неканонічного тексту про те, коли ж настане довгоочікуване небесне царство: «Коли двоє стануть одним, зовнішнє уподобиться внутрішньому, а чоловіче начало з’єднається з жіночим».

У таїнстві шлюбу чітко прописані обов’язки чоловіка і жінки. Апостол Павло каже: «Чоловіки, любіть своїх жінок… Бо хто любить свою жінку, любить самого Себе. Жінки, коріться своїм чоловікам, як Господеві, бо чоловік є голова жінки…»

Зверніть увагу, що слово «Себе» апостол пише з великої букви. Бо мова йде не про примітивний егоїзм, а про Божественне начало в людині. І жінка, в розумінні мудрого апостола, має коритися цьому Божественному началу, а не вередливим примхам особи, з якою вона живе у шлюбі.

Той же апостол Павло є творцем Божественного гімну Любові, який жінкам і чоловікам треба знати напам’ять, як «Отче наш»:

Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить! Ніколи любов не перестає!”

Отже, Святе письмо учить чоловіка любити свою жінку, а жінку – коритися своєму чоловікові. Блаженний Августин у знаменитій своїй «Сповіді», згадуючи дитячі роки, каже: «я вже вірив, вірила мати моя і цілий дім, за винятком єдиного батька… Моя мати пристрасно бажала, щоб радше Ти, ніж він, був батьком для мене. Боже мій, а Ти помагав їй потягнути за Собою свого чоловіка, якому вона, незважаючи на свою моральну перевагу, завжди корилася, бо також слухала Тебе, тому що Ти наказав такий послух».

Якщо чоловіки не люблять, а жінки не коряться, то настають «останні тяжкі часи», змальовані українцем Євгеном Пашковським так: «блазень, політикан, нагримована і манірна, умнякаюча телемавпа, кривоязикий багатій, розшаманена самичка, співуни і співухи, анекдотники й дригалки, всі, як один, чарівні, розніжені, прості, всі ненагляднєйші звьоздолічності, всі вони стали щирозубими героями цього людоїдного часу; смаки і вподобання здебіліли, закони і звичаї перевершують содомські; біла раса своє оджила і вся з’абортована; людина спотворніла в жадібне споживаюче ніщо».

До цієї страшної картини занепаду можна домалювати дикий фемінізм, масові розлучення, відверту пропаганду й узаконення гомосексуалізму та лесбіянства, комп’ютерний секс (вже є навіть комп’ютерні вдови).



«Сповнені сліз дні наші…» 666 із 667 живуть без Божества і без натхнення.

…Ще якихось 200 років тому церква суворо вимагала від віруючих беззаперечної пошани до таїни шлюбу. Наприклад, у 1804 році синод московської церкви визнав винним у порушенні святості шлюбу дворянина Василя Пушкіна – дядька світоча російської літератури Олександра Пушкіна. Вердикт синоду був таким: «подвергнуть семилетней церковной епитимии с отправлением оной в течение шести месяцев в монастыре, а прочее время под смотрением его духовного отца».

Як же согрішив Васілій Львовіч? Після одруження з однією з перших московських красунь дядько Пушкіна був звинувачений в «прелюбодейной связи с вольноотпущенною девкою». Відбулося скандальне розлучення з дружиною, а за ним і покарання синоду. Але цей невиправний гуляка не пішов у монастир і під нагляд духовного отца. «З горя» він утік у Париж з іншою жінкою, яка стала його громадянською дружиною і навіть народила йому двох дітей.

У роду Пушкіних донжуанство було спадкове. Сам Олександр Сергійович також успішно упадав перед багатьма жінками. Грішив-прелюбодіяв…Але ж як він писав про прекрасну половину людства!



Я помню чудное мгновенье:

Передо мной явилась ты,

Как мимолётное виденье,

Как гений чистой красоты…
Олександр Пушкін одружився 31-річним з 18-річною Наталією Гончаровою. І почувався у шлюбі щасливим, судячи з його листів до дружини. Але зберігся і лист ще не одруженого поета до його друга Петра В’яземського, в якому читаємо: «Правда ли, что Баратынский женится? Боюсь за его ум…Брак холостит душу…». А в листі до Пушкіна В’яземський написав: «Ты знаешь, что твой Евгений захотел продолжиться и женится на соседке моей Энгельгардт, девушке любезной, умной и доброй, но не элегической по наружности…».

Тут обов’язково зверніть увагу на слово продолжиться. Високий симпатичний блондин і прекрасний поет Євген Баратинський одружився (продовжився!) не з красунею, а з «девушкой любезной, умной и доброй». І був щасливий з нею аж до самої смерті. Це він написав ось таке геніальне



Уверение

Нет, обманула вас молва:

По-прежнему дышу я вами,

И надо мной свои права

Вы не утратили с годами.

Другим курил я фимиам,

Но вас носил в святыне сердца;

Молился новым образам,

Но с беспокойством староверца.
А вже сучасний російський поет Ніколай Заболоцкій, прочитавши Баратинського та історію його одруження, поставив питання ребром:

А если так, то что есть красота

И почему её обожествляют люди:

Сосуд она, в котором пустота,

Или огонь, мерцающий в сосуде?
…Маємо плекати у собі «те, що не спотворює людину й Україну!» Так каже українець Остап Лапський. А мудрі наші предки залишили нам такий категоричний імператив: Мусимо дбати про вічне, яко земне проти нього ніщо! Якщо не дбаємо про вічне, життя наше «неминуче розсипається в пісок миттєвостей».

…Мудрими були й жінки наших предків. Ще задовго до насильницької християнізації Києва – свідчить передання – «київські жони радо зустрічали своїх мужів з далеких ратних походів, роззували їх і мили їм ноги в любистку». Таке миття ніг – обряд завітної любові жінки до чоловіка: коли жона мужеві ноги миє, то вона сама себе ощасливлює – щастя, яке вона дає чоловікові, вертається до неї з серця мужа її. І в сім’ї панує лад!

Про цей давній український звичай добре знав і Тарас Григорович Шевченко. У поемі «Невольник» він так описує зустріч Ярини і Степана після довгої розлуки:
І голову йому змила,

І ноги умила,

І в сорочці тонкій білій

За стіл посадила…
Християнство перейняло цей наш звичай по-своєму: Ісус Христос миє ноги своїм апостолам, Папа Римський – своїм підлеглим…
Незрячі українські кобзарі часто одружувалися із зрячими жінками. Цікаво, що в усних – Вустинських – книгах сліпих кобзарів було й «Одкриваніє секрету, що робить, щоб полюбила незрячого зряча молодиця або удовиця». Вродлива сільська вдова Пріська Сенчук довго не давала згоди на одруження з Остапом Вересаєм, а згодом таки вийшла за нього, кажучи: «Ох! Одружила мене з цим дідом його бандура: як прийде мене сватати, то й вижену; а як заграє на бандурі, – то й заверну».
…Слово шлюб прийшло до нас ще з Золотого віку, коли прадавній українець казав злюб, маючи на увазі, що двоє поєдналися у любові. У народі й тепер ще кажуть: стерпиться – злюбиться. Українська мова надійно зберегла цей злюб-шлюб, а російська чомусь замінила його «горбатим» словом брак.

Ось яким бачиться шлюб раціональному вченому-матеріалісту. К.Тімірязєв, «Жизнь растений»: «Брак на всех ступенях органической лестницы, начиная водорослью и кончая человеком, представляет одно и то же явление. Это слияние двух существований, в ближайшем смысле двух клеточек, в одну».


3

Мудра природа завжди і всюди сміється над закостенілою догмою. Навіть у найменшому селі! Непересічний приклад такої істини є і в моєму рідному селі Дворіччя, що на Тернопіллі. Тільки-но вийшов із нашої крамнички, чую – гукає мене хтось:

– Миросю!..

Зі свого подвір’я так кличе мене Євген Бойко, добрий батьків товариш. Український прадід кличе українського діда! Виявляється, він майстрував собі щось у своїй маленькій столярні і ненароком розбив шибку у вікні. Треба засклити (вуйко Євген знає, що після служби в армії я працював склярем у тресті «Главмосстрой»).

…Поки вставляю нову шибу у вікно майстерні вуйка Євгена, розпитую його про приємне – про сина Ігоря. Він ним гордиться. Аякже: Ігор закінчив духовну семінарію у Львові, а потім і консерваторію, знає декілька мов, довгий час був дияконом при кардиналі Любомирові Гузареві. Його прекрасний голос звучав на весь світ з трансляцій богослужінь під час візиту в Україну Папи Римського Івана Павла ІІ (поляка Кароля Войтили). Він би дуже високо піднявся в церковній ієрархії, якби не та сама сила матінки-природи.

Вуйко Бойко не раз розповідав нам з батьком, як довго і непросто він переконував свого сина Ігоря одружитися. А той і слухати не хотів – буду служити одному Богові і все!

Невідомо, як би склалось Ігорове життя, якби якось не почув він у церковному хорі один дівочий голос і не побачив одне дівоче обличчя. Від того чарівного видіння всі його найтвердіші переконання, кажучи словами нашого гімну, згинули, як роса на сонці. І твердий, здавалося б, кандидат на життя в чернечому целібаті раптом почав діяти за рецептом дуже далекого від чернецтва (одружився у 18 років) Вільяма Шекспіра:
Я не віддам, – хоч би й Господь звелів, –

Твою любов за блага королів.
Зараз Ігор та його дружина Марта вже мають четверо дітей. Правда, він досі лише диякон, бо церковні закони (целібат!) не дозволяють одруженому досягнути ієрархічних вершин. Не відаю, як сам Ігор, але його батько зовсім цим не переймається – він дуже щасливий, що має у Львові аж чотирьох онуків.
Арістотель-мудрець Олександра навчав

І такий у альбом йому вірш написав:

«Більш ніж меч, і огонь, і стріла, і коса,

Небезпечне оружжя – жіноча краса.

Ані мудрість, наука, ні старші літа

Не дають проти неї міцного щита.

Се я сам дослідив. Лиш мертвець та сліпець

Може буть проти неї надійний борець».
Це з «Притчі про красу» Івана Яковича Франка…
У довірливій автобіографічній манері Папа Римський Іван Павло ІІ (Кароль Войтила) розповідає у своїй книзі «Вставайте, ходімо!» про монаше служіння Богові. Не оминає й теми священства і целібату:

«Неодружений стан дає повний шанс. Священик, вільний від особистого піклування про свою родину, може віддатись усім своїм серцем душпастирській місії.

Однак священство одружених у Східній Церкві теж дало прекрасні докази душпастирської ревності. У боротьбі з комуністичним режимом одружені священики виявили не менший героїзм, ніж целібати. Як зазначав кардинал Йосиф Сліпий, супроти комуністів вони поводились так само, як їхні колеги целібати.

Обираючи целібат, священик обирає для себе – як власну – дівичу любов Христа до Церкви, черпаючи з неї силу надприродної плідності.

Особисто ніколи не почувався самотнім…»
Кожен вільний обирати свій шлях до Бога. Але без жінки чоловікові Бога не осягти! (Се я сам дослідив!) Як і жінці без чоловіка.

…Садибу-музей кардинала Йосифа Сліпого в селі Заздрість Тернопільської області доглядають молоді черниці-василіянки. Гарні, розумні, доброзичливі, роботящі, достойні дівчата. Кожна носить на правій руці золоту обручку – наречені Христа. А гарні хлопці з того ж села не можуть знайти собі добрих дружин…

Їхав я із Заздрості і згадував вірш поета української діаспори в Нью-Йорку, уродженця Тернопілля Богдана Бойчука – «Монахиня»:
У чорний шовк

старанно загорнула груди

і спілість свого лона,

щоб перейти холодно крізь життя:

не знаючи

ні болю родження,

ні сліз, в яких живуть пісні.

І тільки кінчиками білих пальців

просувала мертві дні, як вервицю,

і почуття, мов квіти, укладала

між жовтими листками молитовника.
І до кінця

вмивала руки

шепотом молитви,

щоб простягнути їх,

пречисті,

по чашу, виповнену вщерть спасінням:

забувши

дати жебракові,

щоб помолився за гріх

її неживого життя.
…У 1922 році у Львові накладом фонду «Учітеся, брати мої» вийшла книжка «ШЕВЧЕНКОВА КРИНИЦЯ. Думки про Бога, людей і Україну». (З творів Шевченка вибрав і впорядкував Володимир Дорошенко). З «Гімну черничого», написаного Тарасом Григоровичем 20 червня 1860 року в Петербурзі, упорядник взяв лише вісім рядочків і помістив їх у розділ «Вільнодумні гадки». Прочитаймо увесь цей Шевченків вільнодумний гімн:

Удар, громе, над тим домом,

Над тим Божим, де мремо ми,

Тебе ж, Боже, зневажаєм,

Зневажаючи, співаєм:

Алілуя!
Якби не ти, ми б любились,

Кохалися б та дружились,

Та діточок виростали,

Научали б та співали:

Алілуя!
Одурив ти нас, убогих,

Ми ж, окрадені небоги,

Самі себе одурили

І, скиглячи, возопили:

Алілуя!
Ти постриг нас у черниці,

А ми собі молодиці…

Та танцюєм, та співаєм,

Співаючи, примовляєм:

Алілуя!



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка