2008/№3 Засновники



Сторінка1/8
Дата конвертації29.12.2017
Розмір2.09 Mb.
ТипДиплом
  1   2   3   4   5   6   7   8


2008/№ 3





Засновники:

Головне управління освіти

і науки Львівської

облдержадміністрації

Львівський обласний інститут

післядипломної педагогічної освіти
Науково-редакційна рада:

Р.Шиян (голова)

Б.Біляк

О.Гірний

О.Дуда

Л.Мазур

І.Приходько
Головний редактор:

Н.Пастушенко
Редакційна колегія:

І.Підласий

В.Кемінь

М.Савчин

Л.Романишина

Д.Герцюк

М.Барна

В.Маслов
Заступник головного редактора:

М.Кацюба
Літературний редактор:

Я.Сенчишин

Коректор:

В.Станкевич-Іванова

М.Міка

Технічний редактор:

Т.Козак, М.Міка

Дизайн та верстка:

Т.Козак
Адреса редакційної колегії:

Львів-79007, Огієнка, 18 - а,

тел. 72-47-73, 74-23-87,

72-95-05

Е-таіl: lоірро@ukr.пеt
Редакційна рада

розглядає рукописи

обсягом до 20 сторінок, роздруковані

з дискети у форматі А-4 (додається)

через два міжрядкові інтервали.

Автори статей подають також:

повні відомості про себе,

ким і де працюють або

навча­ються,

фото розміром 6 см х 9 см,

домашню адресу з поштовим індексом.



ЗМІСТ
Актуальна тема

Неборак Віктор

Як нам українізувати Україну? ……………………………………. 3


сторінками історії інституту

Лариса Бондар

Невтомний трудівник на освітній ниві ……………………….


Дитяча творчість

До сторіччя від Дня народження Романа Шухевича та

65-тої річниці створення УПА

Кузьменко Катерина


Заповіт із лісу …………………………………………………….

Карпенко Віра


Боротьба довжиною в життя… ………………………….…..….. 34

Чупіль Ірина


Оповідання “Ірця””…. 34

Карнасевич Наталя


Могила на краю села ……………………………………………….

Ватуляк Софія


Новели-світлини з життя Романа Шухевича ……………….
на замітку історикові

Гусаков Ігор

Генеза “Холодної війни” ………………………..…………………



Редакція зберігає

за собою право

на редагування і скорочення статей. Думки авторів

не завжди збігаються

з точкою зору редакції.

За достовірність фактів,

цитат, імен, назв та інших відомостей відповідають автори.

Статті не рецензуються і не повертаються.
Редакція приймає благодійні внески, а також замовлення на випуск тематичного номера, окремого розділу або вміщення реклами за кошти замовника.
Посилання на публікації

Педагогічної думки” обов’язкові.


Редакція і видавець не несуть відповідальності за достовірність інформації в рекламних матеріалах.

Відповідальність за зміст реклами несе рекламодавець.
Свідоцтво про державну

реєстрацію

серія КВ № 6917 від

30.01.2003 р.
Рекомендовано до друку вченою радою Львівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти

(Протокол № 7

від 11 червня 2008 року)

теорія. практика. досвід.

Сащак Н

Реалії іноваційнної школи …………………………………………



Паук Людмила

Опис досвіду з проблеми “Компетентнісний підхід до

організації навчальної та ігрової діяльності молодших

школярів в умовах модернізації освіти”………………………. 32



Совин Олена

На педагогічну практику з радістю! ……………………………. 37



Новикова Ніна

Педагогічна творчість учителів біології Львівщини ……………. 40



Новикова Ніна

Опис досвіду з проблеми Переможець обласного туру – лавреат Всеукраїнського конкурсу “Учитель року-2008” у номінації “Біологія” ………………………………………………………….. 44



Совин Олена, Ольга Вивюрська, Володимир Баран

Хімічний квест ……………………….……………………………. 45



Савчин Марія

Про досвід роботи вчителя хімії ЗОШ І-ІІІ ступеня № 97

м. Львова Юрія Новікова …………………………………………. 52

Гущик Марія

Як я будую урок ……………………………...……………………. 56


Грачова Наталя


Тема: “Проходять поетичними рядами часи козацтва…” ………. 64
інтерпретації

Кудрик Ліліана

Ідея преображення людини у релігійно-філософському



вченні І. Огієнка …………………………………………………. 71

дискусійний клуб

Слоньовська Ольга

Гриценко Віктор



актуальна тема



Як нам українізувати Україну?
Віктор НЕБОРАК


1

Марк Аврелій, який завдяки зусиллям перекладача Ростислава Паранька нарешті заговорив по-українськи, радить самому собі і всім своїм несподіваним читачам “не бути прискіпливим; коли хтось ужиє чужинського слова чи простацького звороту або щось неправильно вимовить – не докоряти, а самому подати приклад: вимовити це саме так, як треба, чи то відповівши, чи пого-дившись, чи розібравши – саму річ, а не речення, – чи в якийсь інший спосіб доречно натякнувши”. (Книга І роздумів “Наодинці з собою”). Цю науку знаменитий римський імператор запозичив від Александра Котіейського, який навчав Марка Аврелія грецької мови і літератури. Не зайвим буде нагадати, що свої роздуми імператор писав по-грецьки. Це так, якби хтось із аме-риканських президентів написав би книгу мемуарів по-німецьки, зважаючи на більшу придатність німецької мови до філософських узагальнень. І вже зовсім неймовірним виглядає вивчення і використання на письмі української мови російським політиком. Зворотні приклади нам відомі. Та жоден із правителів Росії від найдавніших часів і до сьогодні не скористався нагодою так просто завоювати симпатії українських братів і сестер. Невже російська мова – аж така ревнива тітонька, що не терпить поряд із собою у голові і на язиці мовця жодної іншої мови, а особливо – української?


2

Та ні – до падіння монархії російські правлячі класи були, як мінімум, двомовни-ми, послуговувалися російською і французь-кою, а часто і мішаниною з цих двох мов. Проблема в тому, що до української мови освічені росіяни переважно ставилися як до малоросійської, тобто як до діалекту вели-коросійської. А хто ж буде, крім діалекто-логів, вивчати діалект? Навіщо людині – і навіть не президентові, а першому-ліпшому обивателеві – вивчати діалект своєї мови? Я сам не володію жодним діалектом української, хоча з величезною симпатією ставлюся, скажімо, до гуцулів. Отак і московит поблажливо ставиться до хохла і може навіть вставити в своє мовлення, щоб хохлові було приємно, “хлопца”, “дивчину”, “хату” або якесь інше малоросійське слівце. Та на цьому все і закінчується. Отже, поки великорос не переконається, що не розуміє української мови, доти буде вважати її діалектом російської. Великорос тямить (панімає) російсько-український суржик і саме цей суржик вважає державною мовою України. Про українську літературну мову у нього все ще досить приблизне уявлення. Як змінити ситуацію? Найперше, я порадив би першим особам держави України на час офіційних візитів до Москви брати зі собою перекладачів і сміливо демонструвати російським зверхникам, журналістам і усім охочим своє досконале володіння українською мовою. Інакше виходить якась дивина: громадяни України вмикають теленовини і чують, як легко лідери нації долають мовні бар’єри, а громадяни Росії ніяк не можуть відчути різниці між російською і українською мовами.


3

Колись ми з Костиком Москальцем набра-ли пива в одному з московських безрозмірних пивбарів і поринули в літературну бесіду. Костик детально переказував мені сюжет свого першого роману, і раптом хтось з-за сусіднього столика поцікавився: “Рєбята, а ви што – палякі?” Ми, щоб надовго не відволікатися, згідливо кивнули. І це була безсумнівна перемога української мови в окремо взятому московському пивбарі: московити її не розуміли.

Колись, ще за часів пізньої Совдепії, Олег Скрипка пояснював, чому “ВВ” співає українською, порівнюючи звучання слів “мєл” (рос.) і “крейда” (укр.). Енергія слова “крейда” набагато потужніша. Сам Скрипка довший час не наважувався перейти на розмовну українську, та пізніші гастролі Московією зробили з нього такого крутого і свідомого українця, якого не зробили ні гастролі Галичиною, ні, тим більше, Францією. І тут ми плавно переходимо до теми двомовності в Україні.




4

Більшість населення України – двомовна (розуміє українську і російську мови). Насправді ж, ніхто не досліджував, який відсоток тієї більшості послуговується в спілкуванні переважно українською мовою, а який переважно російською. Та й без спеціальних досліджень очевидним є той факт, що значна частина населення України балакає аж ніяк не українською і не російською, а суржиком. Суржик – це сурогат мови, підробка низької якості. Суржик – це зовсім не перехідне явище від однієї мови до іншої, а деградація обох мов, мовна гнилизна. Як гнилий фрукт не надається до споживання, так і суржик не надається до повноцінного комунікування, хіба що до осміювання і карикатуризації. Суржикомовна людина має у своїй голові і суржикову сіру речовину, тобто – не здатна нормально мислити. Не буду заглиблюватися в причини виникнення і поширення суржику теренами України. Та припустимо, що хтось із суржикомовців вирішує зробити зусилля і вилізти з драговини. Такому звитяжцю потрібний привабливий мовний еталон і терплячий доброзичливий вчитель. Для посполитих громадян мовним еталоном у нас, на жаль, слугують не українські письменники-класики, а наші комерційні телеканали. А терплячих і доброзичливих вчителів, хоча б таких, які вчили грецької мови Марка Аврелія, взагалі катма.


5

Українські мовні патріоти-пуристи суворо виправляють суржикомовця, закомплексо-вують його остаточно і врешті-решт закри-вають йому рота і виривають з корінням ледь проросле бажання говорити українською. А пораду Марка Аврелія так легко виконувати, якщо перебороти у собі менторський тон – “коли хтось ужиє чужинського слова чи простацького звороту або щось неправильно вимовить – не докоряти, а самому подати приклад...”. Українська мова на телеканалах – усе ще в процесі постколоніального станов-лення, російська – усе ще в процесі збирання всіх руських земель. Українські телевізійні живі ефіри і ток-шоу – приклади небаченої в світі мовної толерантності, тобто двомов-ності. Суржикомовний телеглядач, який вирішив опанувати нормативну мову, плавно прихиляється до російської. Адже російську розуміють на всій території України, російську не виправляють в Україні на кожному кроці суворі мовні пуристи. Російська – міська, комфортна, відшліфована, усталена. Навіщо ж тратити зусилля на вивчення нормативної української, якщо навіть самі україномовні українці ще не визначилися щодо всіх її нормативів? От і виходить, що суржикомовці охочіше русифі-куються, ніж українізуються. Як у таких умовах українізаторам перехопити ініціати-ву? Відповідь очевидна: створювати якісний телевізійний (радійний, газетний, журналь-ний, книжковий, кіно-, відео-, аудіо- і який завгодно) продукт, прохати учасників ток-шоу та інших телепередач ризикувати висловлюватися українською, не економити кошти на редакторах, перекладачах і коректо-рах, влаштовувати вправляння-тренінги теле-ведучим, якнайбільше залучати до розмови молодь, виявляти україномовних зірок в усіх видах мистецтва і спорту і популяризувати їхню україномовність. Тоді суржикомовному українцю буде звідки черпати потрібні для його мовного становлення слова і вирази. А якщо в нас з’являться україномовні політики, які відкриють для себе таку безцінну річ, як красномовство – одне з найважливіших для публічної людини вмінь – битву за українізацію суржикомовних буде виграно.


6

А що ж російськомовні (ті, що послу-говуються мовою Пушкіна, а не Сердючки) громадяни України? У їхньому середовищі також можна виокремити декілька груп, найосновніші з яких такі: російськомовна інтелігенція, яка за потреби демонструє пристойне володіння українською мовою (наприклад, Андрій Курков); російськомовна братія, котра нізащо не заговорить по-українськи (так звані шовіністи); російсько-мовні громадяни України, які соромляться свого недостатнього знання української мови і тому воліють говорити по-російськи. Перші – це друзі, союзники і посередники між українською і російською культурами. Другі – це п’ята колона, та варто їм подякувати хоча б за те, що не дають розслабитися. З третіми потрібно якнайінтенсивніше спілку-ватися, розговорювати-розбалакувати їх, щоб українська стала звичною для них мовою спілкування. Зуміли ж наші заробітчани засвоїти необхідні для праці і життя за кордоном тамтешні слова.

Мова – це один з виявів дійсності. Якщо дійсність-мова – потік незнайомих слів, людина почуває себе відокремленою, чужин-цем, німим, який змушений послуговуватися жестами. Єдиний спосіб такій людині влитися в чужомовну дійсність – довідатися, як усе називається. Такі реалії української дійсності, як “борщ” і “вареники” нікому і на гадку не спаде називати якимись іншими словами-замінниками. Ці слова – як ключі-коди до української мови-дійсності. Я впевнений на сто відсотків, що якби українців переконали назвати борщ іншим словом, то і сам борщ вони б дуже швидко розівчилися готувати.



Потрібно доладно застосовувати українсь-ку мову в Україні, а найперше, говорити нею, слухати її, розповідати нею цікаві бувальщи-ни і небилиці, співати нею в усіх можливих стилях, мелодекламувати нею, освідчуватися нею, а не лише нарікати, сваритися і сипати прокльонами. Потрібно намагнічувати мову потужними силами притягання-відштовху-вання, щоб усі її друзі ніжно притягалися, а всі її вороженьки ще ніжніше відштовху-валися якнайдалі.


сторінками історії інститута

Пам’яті Петра Бондар


Невтомний трудівник на освітній ниві

Лариса БОНДАР


“Все, що мав у житі, він віддав Для одної ідеї, І горів, і яснів, і страждав, І трудився для неї”, – ці слова з Франкового “Мойсея” якнайкраще можуть бути епіграфом до життя педагога і краєзнавця Петра Бондаря. Справді, “і горів, і яснів”, а ще більше “страждав”, а ще більше – “трудився для неї”, для ідеї українства, насамперед для утвердження пріоритету української мови, ширше – патріотичних цінностей у чи не найінтенсивнішу пору їхнього нищення: відомо ж бо, що саме перед світанком найчор-ніша темрява, отож перед неминучістю розпаду тоталітарна система всі свої ще дуже могутні ресурси спрямувала на остаточне й незворотне зросійщення України, підсумо-вуючи таким чином своє понад трьохсотлітнє панування над нею. Саме за таких обставин довелося працювати не покладаючи рук тому, кого ще за життя називали “вчителем учителів”.

Народився Петро Бондар 18 жовтня 1908 року в селі Бурбино Хорольського пові-ту Полтавської губернії (тепер Семенівського району Полтавської області) в селянській родині, яку радянська влада милостиво зарахувала до середняцької, а не до кур-кульської, може, через багатодітність. Батьки: Трохим та Євдокія – усе своє життя віддали праці на хліборобській ниві. Земля – одвічний ідеал українського селянина, ця його манлива fata morgana була змістом життя Трохима Бондаря, увесь сімейний уклад був підпо-рядкований одній меті – здобуттю ще одного шматка полтавського чорнозему, а потім – неустанна праця на ньому. Малий Петро з ранніх літ ріс тихою, вдумливою, чемною дитиною, ще з дитинства виявляючи риси, необхідні майбутньому педагогові, і саме цим вирізнявся серед галасливих ровесників. Коли одного разу всією сім’єю їхали на поле, то дід-односелець, який трапився на дорозі, звернув на нього увагу: “А це чий хлопець?” Сестри відповіли: “Та це наш, бонда-рівський”. Він здивувався: “А коли ж це він виріс, що його ніхто не бачив?” Ніхто не бачив, як він ріс, бо був зосереджений на своєму внутрішньому світі, у якому вже тоді панувала любов до природи, пісні, жага до знань. Тому найсвітліші враження пов’язані були зі школою. Був чи не найменшим у класі: коли до вчительки приїхав чоловік, вояк УНР, то, спостерігаючи за її учнями, співчутливо зітхнув: “Який же той хлопець малий!” (згодом “той хлопець малий” виросте і привертатиме загальну увагу своїм зростом і поставою). Убирав жадібно в себе все, що могла дати вчителька, а вона ж до того всього ще й учила співати “Ще не вмерла” (це було в 1918-му). Проте навчальна ідилія швидко закінчилася: початкова школа – це єдиний “стаціонар” Петра Бондаря, далі все довелося здобувати методом самоосвіти. Помер дідусь Гаврило, який обіцяв вивчити улюбленого внука-первістка. Петрових рук потребувала земля, і він пішов їй вірно служити. Її величності Землі віддавав працю не тільки своїх рук, але й розуму. Нелегко було українському селянинові в двадцяті роки (хоча знову ж таки, а коли було легко? – однак так важко ще не було, хоча і в найстрашнішому сні не могли привидітися майбутні жахіття, які чекали попереду). Щоб загнати хазяйновитого українського селянина до колгоспу і таким чином “ощасливити”, накладали непосильні податки, а він їх виконував, щоб тільки не потрапити до колгоспного “раю”. Отож з одним із податків Петро допоміг батькові упоратися, вичитав-ши в науково-популярному часописі, як виростити ранню картоплю – виростили, продали, заплатили, зітхнули з полегкістю, та не надовго. Настав фатальний 1929-й. Московський комуно-імперіалізм пішов у рішучий наступ: український селянин повинен бути знищений остаточно (“як клас”, за їхньою фразеологією). А він опирався, як міг. З останніх сил. Трохима Бондаря замикали на ніч у нетопленій сільраді (а стояла ж люта зима!), вимагали заяви до колгоспу, а він не писав. А в цей час помирала його трудівниця-дружина, яка за своє коротке сорокалітнє життя народила десятьох дітей. На той час живих було шестеро, із них троє неповнолітніх, а двоє: Тетянка і Василько – зовсім малі. Після смерті матері для родини настали ще важчі часи. “Без батька діти – напівсироти, а без матері – круглі сироти”, – так про це казав згодом Петро Бондар. А до колгоспу все одно довелося записатися, він сам поскладав на воза нехитрий селянський реманент, відвіз його туди, відвів туди ж і коней. Батько вже не мав сили сперечатися, упав на стіл головою і заридав – так скінчилося нерівне протистояння селянина режимові. А попереду ж був ще й тридцять третій. Голодували всі. Проте наприкінці влада, либонь, схаменулася: хто ж буде “пролетаріат” годувати, як усі “куркулі” перемруть? Почали підгодовувати дітей. Одного разу Василько й Тетянка принесли з дитсадочка по шматочку хліба. Тетянка простягнула одного братові: “На, Петло, їж”... Це була та зарубка на серці, яка не стерлася до самої смерті. Як і смерть улюбленої сестрички в нього на руках через деякий час.

А проте життя тривало. Навіть у ці нелюдські часи знаходилося місце для мрії, мрії про науку, про освіту. Учитися доводи-лося самотужки, заочно здобув середню освіту, згодом і вищу (також заочно – закін-чив у 1938 році філологічний факультет Харківського державного педагогічного інституту імені Г. Сковороди). Цей тернистий шлях до своїх “університетів” мав і пози-тивний бік: формувалися навички самоосвіти, якою займався впродовж усього життя і так наполегливо спонукав згодом до неї інших. Інтенсивні заняття інтелектуальною працею поєднувалися з працею на землі: односельці вибрали молодого “вчителя”, безпартійного і навіть не комсомольця (цей статус зберігав усе життя), своїм бригадиром. Шанобливо називали вчителем, бо саме тут, у рідному селі, розпочинається його педагогічна діяль-ність: “Петро Бондар, вісімнадцятирічний юнак, організовує в селі лікнеп. За два роки газету і книжку вже міг читати кожен у селі. Це був подвиг, в честь якого не ставлять монументів, але за котрий вдячність не гине в поколіннях”, – так потім буде написане в біографічному нарисі. Після закінчення інституту викладатиме в Бурбинській школі, а наступні кроки на вчительському шляху – вже в іншому селі на благословенній Полтавщині. Це Вовчок Лубенського району, що над тихою Сулою. Тут нарешті знайшов свою долю, якої так довго шукав (не міг одружитися з простою селянською дівчиною – “про що я з нею буду говорити, про те, скільки мичок напряла?”). І ось Олександра Клепач, дівчина (учениця), яка захопила Петра гармонійним поєднанням осяйної вроди і світлого розуму і не відштовхнула заплямованою в свої шістнадцять років біографією – донька ворога народу, розкурку-леного, засланого і розстріляного 27 листо-пада 1937 року. Скромного селянина Йосипа Клепача було принесено в жертву кривавому молохові революції на ознаменування її двадцятої річниці, як і тисячі славетних і ще десятки тисяч простих трудівників. Олександра дізнається про це в 1990 році, а Петро у своєму земному житті – ніколи, хоча на фронті особіст цинічно дорікатиме: “Зачем ты на ней женился? Что, любовь не картошка?»

Молоде подружжя переселяється до Лубень (саме так: Лубні – називалося старовинне українське місто до 1940 року, а тоді з’явилися Лубни, Ромни, Бровари, і до цього часу не припинена ця радянська топо-німічна наруга, нема кому захистити автен-тичних назв, їхнього прадавнього звучання). Тоді тут був учительський інститут, у якому Петро Бондар став викладачем, а Олександра Бондар – студенткою. Викладацький склад цього навчального закладу був досить цікавим: у тихій периферійній заводі спо-дівалися знайти прихисток люди, які не вкладалися в прокрустові догми тогочасної “наукової” думки. Так, спеціаліст із російської літератури Сінокіп уклав хресто-матію з критики. Його запитали: “А чому там немає Маркса?” Відповідь була лаконічною: “Маркс не критик”. Після цього викладач зник з інститутського обрію. Інший викладач на прізвище Чигиринець був незвичайним ерудитом і поліглотом, досконало володів італійською мовою, перекладав “Божественну комедію” Данте. Петро Бондар незручно почував себе у такій компанії, особливо тоді, коли на комсомольських зборах такого поважного викладача критикували, а його хвалили. Був він надзвичайно вимогливим до себе, намагався якнайдосконаліше опанувати чи не найскладніший з усіх предметів на філологічному факультеті, який йому доручили викладати, – старослов’янську мову (переживав ще й через те, що кмітливі студенти продражнили “юсом великим”, а його молодшого брата, якого навчав Петро, – “юсом малим”, хоча зросту Василь, майбутній письменник, був не меншого, ніж його стрункий брат). Загалом це були щасливі роки (33-й і 37-й уже були пережиті), зігріті до всього того ще родинним щастям: перед самісінькою війною народилася донька, якій заздалегідь було приготоване ім’я – звичайно, вона мусила бути Ларисою Петрівною, Лесею-українкою... Усі щасливі сподівання на плідну педагогічну й наукову працю враз перекреслила війна.

Наприкінці червня 1941-го року викла-дача Лубенського вчительського інституту Петра Бондаря з групою студентів посилають на збирання врожаю, як тоді було заведено (колгоспи з цим не могли впоратися самотужки), попри те, що політична ситуація була тривожною. Комуністичні верховоди не припускали й думки про інвазію німецьких фашистів: ще в 1933-му підгодовували їх зерном, відірваним від рота українських дітей, а потім пакт про ненапад підписали, таємно між собою Європу поділили. Однак у хижаків своя мораль: 22 червня вся Україна здригнулася від вибухів бомб. Лубенські студенти разом із керівником потрапили в оточення, із якого непросто було вибратися... Воєнне лихоліття численна бондарівська родина перебула в рідному селі. Було всіляке: і напівголодне існування, і загроза життю (одного разу Петра заарештували, та врятував якийсь “добрий” німець – швидше за все, слов’янин, – відпустив). Двоюрідну сестру з дітьми розстріляли; у концтаборі навесні 1945-го помер голодною смертю чоловік улюбленої сестри Євдокії Павло Криволап; скуштував німецьких концтаборів і рідний брат Василь, через що все життя був під пильним оком НКВД – КГБ. Від цієї “опіки” він і загине згодом у 1969-му під колесами трамвая за нез’ясованих обставин... Після відходу німців Петро деякий час учителював, однак невдовзі був мобілізований і відправ-лений в армію. Це був Другий український фронт, шлях якого описав Олесь Гончар, теж полтавець, у романі “Прапороносці”. Як і один із його героїв (Маковейчик), був зв’язківцем, хоча було тоді йому далеко вже не вісімнадцять, як цьому літературному персонажеві. Проте мусив бути рядовим. Як і Гончар, дослужився аж до сержанта – офіцерське звання, незважаючи на його освіту, інтелектуальні й вольові якості “не світило”: безпартійний, одружений на дочці “ворога народу” та ще й перебував на окупованій території. Оминали його саме через це й ордени, мав лише найвищу солдатську нагороду – медаль “За відвагу”. Дуже гостро переживав цю несправедливість, а ще більше страждав від тієї аморальної атмосфери, яка його оточувала на цій жахливій війні. Ідеаліст найвищої проби, він не терпів найменшого бруду, а тут мусив постійно спостерігати на кожному кроці пияцтво, хабарництво, мародерство, розпусту, самодурство, гвалтування жінок і вбивства ні в чому невинних людей. Навіть смертельна небезпека і тривога за рідних дошкуляла менше, ніж ці моральні переживання. Це також була травма на все життя, як і 33-й. Однак був також і зворотний бік медалі – побачив, як живе Європа, зокрема чеський і словацький селянин, побачив уперше європейські міста, їхню культуру, особливо яскраве враження справила Злата Прага. До кінця днів мучився тим, що не міг відвідати тих місць, які так припали до душі – “залізна завіса” для нього ні разу так і не піднялася.



Але й в Україні Петро Бондар знайшов свій “шматочок Європи”. Після демобілізації гостював у брата Миколи, що працював тоді у Городку, що під Львовом, і це вирішило його долю. Петро настільки був зачарований Львовом, що став його найвірнішим лицарем, ретельно вивчав його історію, не терпів найменшої критики улюбленого міста, а коли надибав у книжці, упорядником якої був один доцент кафедри української літератури, висловлення, що Львів – це клоака, обуренню його не було меж (що б він сказав тепер на твердження достославного Андруховича, що вже ціла Галичина та сама клоака?). Для П. Бондаря Галичина була втіленням ідеалу української культури, якого так прагнула його романтична натура, тому він приймає рішення навіки пов’язати своє життя з нею. У 1946 році родина переїжджає до Львова. Перше місце праці – середня школа № 17. Складні то були часи – часи національно-визвольної боротьби, з одного боку, і лютого терору – з іншого. Школа, у якій працював молодий викладач, була чоловічою. Він бачив настрої учнівської молоді, співчував їм, поділяв їхні погляди і всіляко намагався застерегти, оберегти перед можливими арештами чи навіть розстрілами. Пізніше не тільки його учні, а й друзі його учнів з пошаною і вдячністю згадували цього настав-ника, один одному передавали відомості про мудру і чуйну людину. А влада реагувала по-своєму: хтось із цих юнаків був арештований, хтось вивезений із родиною до Сибіру, більшість була переведена до середньої школи № 1 (колишньої української гімназії), а в сімнадцятій запанувала московщина – її було переведено на російську мову викла-дання. Працювати стало важко. Особливо дошкуляв опір “русскоязычных” батьків: “Зачем моему сыну украинский?” Але принциповий учитель був непохитним і зневажати українського слова не дозволяв нікому: зарозумілий “отличник” діставав свою трійку, а ледар і бешкетник – двійку і залишався на другий рік. Урешті це безплідне протистояння надокучило. Перспективи влаштуватися у вищій школі не було жодної, причини були ті ж самі – безпартійність, репресований тесть, окупована територія. Вирішив “прорватися” єдиним доступним і, щонайголовніше, чесним шляхом – здобути вчений ступінь, тому бере творчу відпустку для написання кандидатської дисертації. Це був відважний і ризикований крок, що вимагав до того ж матеріальних жертв (родина погодилася на це), позаяк відпустка була безоплатною. Хотів писати про свого улюбленого Франка, але не знайшов підтрим-ки: “східняк” не може збагнути таємницю Франкової мови, хоча згодом І. З. Петличний, теж полтавець, захистить докторську про Франків синтаксис. Довелося досліджувати особливості лексики сучасного гумору і сатири. Було проведено велетенську роботу з вивчення матеріалу, складено потужну карто-теку, однак завершити дисертацію не вдалося. Може, на заваді стало внутрішнє несприй-няття теми (ніколи не відчував замилування до тогочасної надмірно ідеологізованої літе-ратури). Може, просто не вистачило часу: відпустка давалася на короткий термін, а просто не працювати було не можна, бо оголосили б “тунеядцем” і могли навіть репресувати. І найважливіша обставина – та ж елементарна матеріальна скрута: велика родина з п’яти осіб (крім дружини й доньки, з ними жила ще матір дружини, дружина того самого “ворога народу”, згодом народився син Володимир) жила в тісному, темному і холодному помешканні без елементарних зручностей, не вистачало коштів для сякого-такого існування. Отже, треба було повертатися до школи. З місцем праці тепер пощастило – це була одна з найбільших “українських” шкіл – славнозвісна тридцять четверта, колись і тепер імені Маркіяна Шашкевича. Був повний контакт з учнівським і педагогічним колективами. Петро Бондар мав певний вплив і на таку своєрідну категорію, як студенти-практиканти. Серед них був наш славетний письменник Роман Іваничук, який згадував про урок патріо-тизму, що дав йому Петро Трохимович: він запротестував проти порівняння Хоми Хаєцького з дідом Щукарем, побачивши в такому порівнянні приниження образу українського селянина. Це були часи хрущовської відлиги, коли вже можна було говорити про національну специфіку.

І стало реальністю інше призначення – на посаду завідувача кабінету української мови та літератури Львівського інституту удосконалення кваліфікації вчителів. Пропра-цював тут від 1957 до 1967 року. Це був зоряний час і для кабінету, і для його керів-ника. Виросло молоде покоління бунтарів-шістдесятників, яке справило могутній вплив і на старшу генерацію, до того ж національне піднесення виявилося у всіх сферах українсь-кого життя – літературі, в інших видах мистецтва (малярстві, музиці, кінематографі, театрі), науці, політиці. Не оминула ця благодатна хвиля й освіти. І що найважли-віше, в епіцентрі всіх патріотичних починань тоді було міністерство освіти, принаймні там була в той час одна людина – Надія Коваленко, яка збирала до Києва методистів з усієї України, знайомила з тогочасним бурхливим київським культурним життям (незабутнє враження на Петра Бондаря справив вечір, присвячений сімдесятим уродинам Максима Рильського, у березні 1965-го,через рік після його смерті, зокрема участь у ньому божественного тенора Івана Козловського), закликала нести до всіх учителів (а через них і до учнів) нетлінні скарби українського слова. Здавалося, що нарешті з’явилася можливість робити те, чого прагнули розум і серце: сама посада завіду-вача кабінетом української мови і літератури зобов’язувала. І Петро Бондар з головою поринає у вир освітянського життя з його святами і буднями. Буднів, звичайно, було більше. Вони вимагали щоденного спостере-ження за викладанням української мови та літератури в усій області, його конкретного аналізу й подальшого узагальнення у вигляді методичних листів. Отже, у кабінеті не сиділося. Перший і третій тижні місяця проводив у відрядженнях у районах області, відвідував за рік по триста уроків, при цьому намагався бути не прикрим контролером, а порадником учителя. Обов’язково перед відвіданням уроку розмовляв з учителем, просив (саме просив!) дозволу відвідати урок і навіть не йшов на заняття, коли про це просив сам учитель, ставив мету не розкрити-кувати, а допомогти, порадити, поділитися досвідом. Тому вчителі самі йшли на консультації до кабінету української мови та літератури. Знали, що завідувач ознайомить їх із методичними новинками, поведе на виставку передового педагогічного досвіду, а то й на еталонний відкритий урок до когось із колег. Найбільшу увагу Петро Бондар звертав на вдосконалення майстерності словесника, для цього застосовувалися різноманітні фор-ми – семінари, курси з підвищення кваліфіка-ції, конференції, педагогічні читання, які проводилися щороку. Найбільший успіх мали Шевченківські (1961, 1964) і Франківські (1967) читання. Вони відбувались на кількох рівнях: шкільні, районні, обласні. Кожну доповідь заздалегідь оцінювали два рецен-зенти: науковець і словесник-практик, і лише після доопрацювання вона зачитувалася на велелюдному вчительському зібранні, а вже через півроку кожна школа, кожний учасник читань одержували збірник статей педаго-гічних читань. Чимало зусиль вимагали також семінари, які мали різноманітне цільове спрямування – для молодих учителів і для голів райметодоб’єднань, для керівників літературних гуртків і для громадських методистів. Програма семінарів не обмежу-валася прослуховуванням лекцій, доповідей, відвідуванням уроків і позаурочних заходів, а й включала в себе походи до музеїв, театрів. Найважливішим було живе спілкування, під час якого народжувалися нові ідеї, як-от: провести конкурс на кращий учнівський літературний твір, результатом його став вихід у світ альманаху “Перші сходи” (серед інших там були вірші професора ЛНУ імені І. Франка Ірини Кочан і науковця зі Львівського національного музею Ярослави Павличко). На одному із семінарів методист закликав до великої патріотичної справи – збирання краєзнавчих матеріалів, і почалася робота: учні разом із своїми наставниками розшуку-вали відомості про перебування письменни-ків, композиторів, художників у їхніх населених пунктах, фотографували визначні місця, збирали фольклор, рідкісні книги, листувалися з письменниками. На цьому ґрунті виникла співпраця й дружба Петра Бондаря з відомим тепер краєзнавцем Гри-горієм Дем’яном, саме звідси бере початок його “Літературно-мистецька Стрийщина”. Ще більшою популярністю, ніж семінари, користувалися курси перепідготовки, якими особливо піклувався “учитель вчителів”, – раніше на ці курси словесників не можна було затягнути, а тепер вони самі туди рвалися. Чи не найбільшою “приманкою” була в цьому випадку триденна екскурсія по літературних місцях з таким-от унікальним маршрутом: Львів – Галич – Криворівня – Косів – Снятин – Русів – Чернівці – Львів. Після неї вчителі вже самі возили своїх учнів до визначних місць України. Особливою активністю відзначився словесник із с. Гра-дівка, що на Городоччині І. Бучківський, його учні всі мали побувати в Каневі, Берестечку, Колодяжному, Нагуєвичах, Підлиссі. Такі по-дорожі були найдієвішим заходом патріотич-ного виховання. Влада, хоч і з запізненням, збагнула це і почала вимагати маршрутів “місцями бойової слави” і тільки. Та це буде пізніше, а поки що працівники Інституту тихо й непомітно роблять свою справу – наці-люють українських словесників на найвищий рівень оволодіння своїм предметом, який мав бути найважливішим предметом у школі. Високий науковий рівень курсів забезпе-чувала участь у них науковців із Львівського держуніверситету – С. Шаховського, В. Ле-сика, М. Шкільника, І. Ощипко, з Інституту суспільних наук – В. Карпової, Д. Грин-чишина. Сам П. Бондар постійно дбав про підвищення власного наукового рівня, тому часто відвідував бібліотеку Академії наук, а також архів, де залюбки спілкувався з О. Купчинським, з яким його єднала не лише ідейна близькість, а “типологічна” спорід-неність: обох вирізняла наукова скрупульоз-ність, самовимогливість і “безсеребреність” – відомо ж бо як оплачувалася та сфера діяльності, яка хоч якось була пов’язана з національним самозбереженням... Особли-вого значення в умовах тоталітарної дійсності набували контакти з колегами-методистами з усієї України – від Закарпаття до Слобожан-щини. Тут слід відзначити спілкування з З. Щуром (Івано-Франківськ), І. Луцкевичем (Луцьк), В. Кадельчуком (Вінниця). Особливий талант П. Бондаря – гуртувати навколо себе неординарних особистостей – витворив своєрідний інститут громадських методистів, серед яких, крім уже згаданого І. Бучківського, були Є. Кучеренко, П. Ліщук, О. Дорошенко, О. Петраш, К. Черняєв, Б. Степанишин і багато інших, усього 45 осіб. Дуже тісно деякий час співпрацював з кабінетом української мови і літератури Михайло Горинь. Брати Горині назавжди зберегли в душі почуття приязні і поваги до свого старшого колеги. 13 лютого 1987 року Богдан Горинь прийшов сповістити Петра Трохимовича про те, що Михайла звільняють із ГУЛАГу, а 15-го П. Бондар відійшов у вічність... Основним змістом своєї діяльності на посаді завідувача кабінету української словесності методист вважав пропаганду здобутків рідної культури. Та найголовніше, що це не обмежувалося посадовими інструк-ціями, це був поклик серця. Хто, наприклад, примушував його іти на суттєві матеріальні витрати при скромній зарплатні, скуповуючи по 10–15 примірників художньої чи наукової книжки, саме тієї, яка могла б сприяти національному усвідомленню, і надсилати її потім своїм постійним адресатам в області, а то й поза її межі (був і зворотний зв’язок: словесники з Харківщини й Донеччини постачали патріотичні видання, яких годі було дістати на Львівщині)? Кожна книжкова бандероль, звичайно ж, неодмінно супровод-жувалася листом. Листування – це був ще один засіб гуртування у тих важких умовах єдиної спільноти, об’єднаної патріотичною ідеєю. Щотижня писалося до десятка листів, а щороку – і до тисячі, причому із дотриманням найсуворіших правил епістолярного етикету, з неодноразовим переписуванням, з чернет-ками, які неодмінно зберігалися. Це була важка робота, часто ночами, але вона давала насолоду, бо ж, вірилося, вона не пропаде марно, і була ця робота справді “сродною”. Та після плідного десятиріччя вона мусила скінчитися. Було на це дві причини. Перша – кінець хрущовської відлиги, початок періоду “закручування гайок” і нагінки на шістде-сятників. У 1965 році відбулися перші арешти. У справі Горинів допитувався і П. Бондар (либонь, через те, що виконував деякі доручення братів, пов’язані з З. Геник-Березовською), тримав себе достойно, усе заперечував. Сам Михайло Горинь, дізнав-шись про поведінку свого старшого колеги, сказав, що можна було дещо, вже відоме гебістам, їм розповісти...

Друга причина, чому довелося іти з Інституту, – суто матеріальна. Наближався пенсійний вік, виникла нагальна потреба мати хоч якесь забезпечення на старість, можливе в умовах радянської дійсності. Треба було шукати посади, де заробітна платня давала можливість розраховувати на той minimum minimorum. Таке місце знайшлося у середній школі робітничої молоді № 1, де в 1967–1968 роках П. Бондар працював завідувачем навчальної частини. Ця праця не приносила морального задоволення, хоч обов’язки свої виконував чесно й сумлінно, бо просто не міг інакше. Але пригнічувала необхідність займатися тим, що тоді називалося “окозамилюванням” – не дуже рвалася “робіт-нича молодь” до науки, інколи на уроці були присутні три учні, а то й зовсім уроки не проводилися (сам він собі ніколи цього не дозволяв, займався хоч би й з одним), але знаходив хоч якусь утіху в тому, що не дуже продуктивне навчання принаймні відволікало молодих людей від згубних впливів і небезпек. Зокрема вчитель дуже боляче пережив смерть одного з учнів через участь у бійці: коли б він у цей час був на заняттях, то цього б не сталося. І тут виявився його талант знаходити яскравих, неординарних особистостей. Такими у вечірній школі були фізик Б. Гетьман та історик С. Уманець.



П. Бондар гнівався, коли хтось його називав пенсіонером: “Я працював і буду працювати”. Не поривав зв’язків з Інститутом удосконалення вчителів, його постійно залучав до співпраці тодішній завідувач кабінету З. Щур. Продовжував викладати на інститутських курсах, хоча проголошувати патріотичні ідеї ставало все важче, усе звужувалося до одного аспекту – культури мови, та коли на дошці вивішувалися дві таблиці: зліва – ось так правильно по-українськи, справа – а так по-російськи, то мимоволі пригадувалося Шевченкове: “У них народ і слово, і в нас народ і слово”. Більше з’явилося тепер часу для творчості. Ще працюючи методистом, П. Бондар опублі-кував десятки статей, присвячених викладан-ню української мови і літератури. Тепер на зміну методичним зацікавленням приходять краєзнавчі. У газетах і журналах з’являються публікації, присвячені перебуванню на Львівщині визначних діячів культури, підписані: “П. Бондар, нештатний методист Львівського інституту удосконалення кваліфі-кації вчителів”. Щоправда, під публікацією нерідко міг бути й інший підпис, хтось знічев’я міг присвоїти собі плоди копіткої пошукової праці в бібліотеках та архівах. А вона інколи приводила до справжніх відкриттів: було доведено, що Леся Українка вісім разів відвідувала Львів, про це докладно розповідалося в брошурі “Лесиними стеж-ками у Львові”, яку видав Інститут удосконалення як методичний лист. Ця унікальна за своєю науковою скрупульоз-ністю праця не втратила свого значення й сьогодні. Автора свого часу трепетно, як старша сестра, підтримала відома дослідниця творчості Лесі Українки М. Деркач, яка невтомно консультувала, рецензувала, коли треба, критикувала, але більше схвалювала. Такою ж за масштабом мала стати краєзнавча розвідка про франківські місця у Львові, до якої було зібрано величезний матеріал, ре-зультат наукового пошуку часом був сенсаційним: як виявилося, будинок по вул. Зиблікевича, 10, де мешкав свого часу І. Франко, не зруйнований, як досі вважалося, а насправді існує досі, тільки що під іншим номером. На жаль, невтомному пошукувачеві не вистачило часу, щоб оформити зібраний матеріал у вигляді закінченого дослідження.

На пропозицію М. Гончара (людини, яка ще в студентські роки постраждала за свої патріотичні переконання, і через це мусила працювати на скромній посаді у Львівській обласній дитячій екскурсійно-туристичній станції), розуміючи значення краєзнавчого матеріалу для виховання молоді, П. Бондар погоджується керувати гуртком школярів-краєзнавців. Зерна, кинуті ним у юні душі, не пропали марно: член цього гуртка Остап Середа став відомим істориком, а його батько, Володимир Середа, тепер відомий громадський діяч, хоч і ніколи не зустрічався особисто з П. Бондарем, настільки перейнявся повагою до нього (як і його дружина), що, уже після похорону, після виявів співчуття вдові сам запропонував свої послуги щодо встановлення пам’ятника на могилі (а в ті недобрі часи це була не так просто). Чи не найважливішою частиною краєзнавства є музейна справа. Особисто П. Бондар був причетний до створення трьох музеїв і кожна з цих музейних історій, якщо не трагічна, то драматична. Перша пов’язана з відкриттям єдиного досі на Львівщині музею Лесі Українки в тодішній СШ № 75. Допомагав, чим міг – консультаціями, порадами, експонатами. Музей було відкрито до 100-річного ювілею письменниці, а потім відбувся погром, переслідувань зазнали вчителька української мови і літератури А. Гумницька і директор школи Я. Лесів. Трагічною можна назвати історію створення Ялтинського музею Лесі Українки у тому ж ювілейному році. П. Бондар так само активно сприяв молодому ентузіастові, випускникові Харківського університету О. Кириченкові у створенні музею, як і десятки інших свідомих патріотів львів’ян. Однак невдовзі музей було ліквідовано, а про долю його директора нічого не відомо, він безслідно зник. Тішить, що тепер Ялтинський музей Лесі Українки відновлено, і він є справді взірцевим музейним закладом, хоч і викликає шалену безсилу лють кримських україно-жерів. Третій музей Петра Бондаря, його лебедина пісня, – це Музей народної освіти на Львівщині. Кілька років тривала копітка праця перед його відкриттям, яка складалася з праці в архівах і бібліотеках, зустрічей з найстарішими вчителями, поїздок Львівщи-ною в пошуках цінних експонатів. У результаті цього у музеї з’явилися і старовинний каламар, і шкільний дзвіночок, і таблиця до писання. Була знайдена могила найстаршого вчителя Городоччини, бібліо-тека ж була зібрана така, що уможливила захист однієї докторської дисертації. Дово-дилося долати опір і чиновників, і представників громадськості. Перші вимагали аж дві кімнати з трьох відвести “радянсь-кому” періодові, другі знаходили ”компро-мат” у самій експозиції: чому на голові в Данила Галицького папська корона – допиту-вався відомий письменник; навіщо тут гімназії, це ж музей народної освіти – закидав завідувач кафедри педагогіки; а це вже зовсім страшно: чому тут професор Зарицький, адже його дочка – соратниця Бандери, – це побачило пильне око дуже шанованої в ті лихі часи пані, члена КПЗУ. Однак у 1984 році в приміщенні Будинку вчителя, дирек-тором якого тоді й тепер є Л. Свердлик, музей було відкрито, і певний час він залишався координаційним центром львівських освітян, був зразком для створення подібних музеїв в інших містах, навіть із Києва приїжджали на консультації. На жаль, в умовах незалежної України музей припинив своє існування. Одна із львівських газет нещодавно писала, що в Будинку вчителя існує щось на зразок Педагогічного музею. Образливе “на зразок” ще гіркіше від того, що не “існує”, хоча й неодноразово виникало питання про віднов-лення музею львівського освітянства. Це було б гідним пам’ятником тому, хто все життя трудився на освітній ниві – П. Бондареві, синові полтавської землі, що половину свого многотрудного життя присвятив Галичині, а найбільше Львову, який так самовіддано любив. Він належав до покоління тих, що їм, за Франком, як і самому Франкові, призначено “простувать в ході духові шлях і вмирати на шляху”. На шляху повного й остаточного відродження України “в народів вольнім колі”.




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка