№2 Образ Неона в романі Наріжного «Бурсак» малороссийская повесть



Сторінка8/8
Дата конвертації29.12.2017
Розмір1.33 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

Образ козацтва в поетичній творчості Маркевича.




  1. Тип жінки у творчості Основʼяненка. Романтичні засади письменника.

2. ІДЕАЛ ЖІНКИ У ТВОРЧОСТІ ГРИГОРІЯ КВІТКИ-ОСНОВ’ЯНЕНКО

2.1 Образ пасивної жінки у повістях „Маруся” та „Щира любов”

Не раз зазначала вже критика, що саме в жіночих образах, які вийшли з-під пера визначних письменників, найкраще можна пізнати національну вдачу, національний дух, саму навіть ідею національну кожного народу. Адже завжди і всюди жінка творила й охороняла домашнє вогнище, під її доглядом та піклуванням були оті „хатні пенати”, отже й традиції роду, а значить і самої породи певного ґрунту людей. Натурально, що саме в жіночих постатях знаходять своє втілення найтиповіші вияви національного духу, найглибші його ознаки та разом і ті ідеальні змагання, які хвилюють почуття, якихось глибоко-інтимних і надзвичайно принадних собі набираючи рис.. У нашому письменстві майстром на такі типово-українські ідеальні образи був Квітка; його жіночі постаті варті того, щоб зайняти своє місце в галереї світового письменства.

Критика наша вже в перших своїх спробах це була зауважила і на цьому спинилася виразно. „Написав Квітка свою повість „Маруся”, — так писав ще Куліш на новий вихід Квітчиних повістей, — хто не прочитає її, всяке плакало. Чого ж плакати, читаючи „Марусю”? Хіба її доля дуже нещаслива? Ні, тут не печаль обгортає душу — не з цієї криниці течуть у читача сльози. Душа тут обновляється, вбачаючи пишну красу дівочу і

чисте дівоче серце. Це не Маруся в нас перед очима: це наша юність, це тії дні святі, пріснопам " ятні, як і в нас було красно, чисто і свято в серці... Побачили ми себе в тій дівчині, пишній красою і непорочній серцем, мов глянули в воду на свою молоду вроду — і як же, то нам жити на світі схотілось!” Куліш дуже добре підгледів ті ідеальні риси дівочої чистоти й юної свіжості, якими сяє Квітчина Маруся, цей справді високо-принадний образ української дівчини, наділений од автора усіма прикметами національної краси, фізичної й духовної. Особливо приваблює «Маруся» поезією внутрішнього світу героїні. Вона пpацьовита, чемна, не любить ходити на вечоpниці, пpислухається до повчань панотця. Її кохання щиpе, вона без Василя сумує і печалиться, і вечоpами все поглядає на вечіpню зіpоньку, на котpу вони з Василем домовились дивитись одночасно. Її життя - це пpавидне життя сільської жінки. Маpуся змальована у пpаці, у поводженні з батьками, у колі своїх дpузів, у коханні, щасті й жуpбі, у хвоpобі, стpажданні і смеpті. Головні персонажі уособлюють ідею про високі людські достоїнства простого трудового народу. Щоправда, письменник, ідучи за традиціями сентименталізму, наділяє Марусю й Василя надмірною чутливістю й душевною вразливістю, вводить у повість мотиви віщування серця, смерті з туги за коханим до найголовніших достоїнств персонажів письменник відносить і їхню релігійність, смиренність перед богом та владою.

У повісті «Щира любов» (1839) соціально-моральна проблема можливості «нормального» кохання та шлюбу селянки й дворянина розв " язується в плані заданого просвітительсько-класицистичного «торжества обов " язку над почуттям», здорового глузду — над серцем, однак з цілком реалістичною мотивацією відмови Галочки офіцерові-поміщику Семенові Івановичу: розсудливо мисляча, розумна героїня знає, що панське оточення коханого не прийме її, просту селянку, в своє коло, і шлюб з нею прирік би Семена Івановича на повсякчасне моральне страждання. Головні персонажі повісті, як і в «Марусі», позначені рисами сентиментальної ідеалізації. Вищий порівняно з «Марусею» рівень реалістичної майстерності письменника виявляється в психологізовано-динамічній портретній характеристиці героїні, в наділенні її якостями активного волевиявлення, у зображенні внутрішніх психологічних колізій.До якої міри може занестися в своїй любові українська жінка, показує Квітка в Галочці , яка справді усе своє життя занехаяла задля милого, себе забула, аби йому було добре, і цей подвиг життя донесла аж до гробової дошки.

2.2 Образ рішучої, вольової жінки у повістях „Козир-дівка” та „Сердешна Оксана”.

Та Квітка не тільки в таких „неземних”, кажучи виразом одного критика, ідеальної вдачі істотах кохався, не тільки малював жінок пасивної натури. Ідучи від власних життєвих спостережень, розвиваючи напрям на демократизацію естетичного ідеалу, Квітка-Основ " яненко створює в повісті «Козир-дівка» (1836) новий для української літератури, соціальне й реалістично більш окреслений образ вольової, рішучої, сповненої почуття людської гідності селянської дівчини Івги, яка теж жертвує собою задля коханого, але жертвує активно, кохання дає їй і крила орлині, надихає енергією без краю, водить нею по всіх митарствах соціально-державного пекла, — проте незаплямованим проносить вона крізь них своє почуття, щоб віддати його визволеному її заходами обранцеві. Це вже такої жінки тип, що в старовину бралась до зброї, щоб оборонити родинне вогнище, була не тільки товаришем і помічницею чоловікові, а частіше навіть передвела, головувала в родині.

Вищого рівня реалізму письменник досяг у повісті «Сердешна Оксана» (1838), де розробляється злободенна в ті часи тема — зведення паном дівчини-селянки. В багатьох російських «повістях із спокушаннями», що з " явилися після «Бідної Лізи» Карамзіна, тема кохання дворянина й селянки трактувалася в плані «неприродності», ненормальності такої «спілки» представників різних станів. Аналогічне розуміння цих стосунків виявляв і Квітка-Основ " яненко в спеціально присвячених їх показу повістях «Сердешна Оксана» та «Щира любов». Частину вини за життєву драму покритки Оксани він перекладає на саму героїню, яка, мовляв, порушуючи узаконені норми станового поділу, прагнула перейти в інший, вищий стан, що й сприяло зближенню її з паном офіцером. Однак, акцентуючи на соціальній природі розбещеності капітана, па його суто панському ставленні до «мужички» Оксани, письменник трактує основну колізію як безкарне насильство й знущання типового представника гнобительського класу,—з його розбещеною мораллю та панськими правами й можливостями,— над безправною, беззахисною селянкою. Важливе значення для надання повісті саме такого, соціального, ідейного спрямування має епізод, коли капітан з позицій свого офіцерського становища наказує сільській владі — голові «розквартирувати» його на постій в Оксанину хату; особливо ідейного навантаження письменник надає своєму ліричному відступу- загальненню: «Оксано, Оксано! якби ти більше панів знала.., ти б з першого слова відбігла б від нього, як від лихої години... Не диво їм одурити селянку... вони... гублять тих, що їм піддасться».

Описуючи позбавлення багатіями і владою Оксаниної матері її землі й господарства, письменник одним з перших порушує питання про тогочасну правову нерівність жінки.

Майстерне відтворення соціальної психології героїв, аналітичне зображення суперечливої динаміки внутрішнього світу Оксани, розвитку її індивідуального характеру, прагнення письменника до крити-ко-аналітичного розкриття сенсу реальних суспільних закономірностей — усе це свідчить про появу в художньому методі Квітки-Основ " яненка зародкових ознак критичного реалізму. Обмежується реалізм повісті публіцистичним моралізаторством релігійного забарвлення в дидактичній вступній частині, яку з осудом процитував Бєлінський у своїй рецензії на альманах «Ластівка» (1841), де була вперше надрукована «Сердешна Оксана».

. Чотири жіночі постаті Квітчині являють собою різні сторони у вдачі української жінки взагалі. Маруся й Галочка з одного боку, Ївга та Оксана з другого — з перевагою у перших ідеальних мотивів і з твердою практичністю цих двох — добре єднають чисту вдачу української жінки, її велику силу любові й самопожертви з її ж-таки енергією та незламністю — ті риси, що роблять з неї самостійну особу і в індивідуальному, і в громадському житті. Запашними квітками розцвіли ці благоуханні жіночі постаті в творах батька української повісті, і маючи велику

ціну самі по собі, служать разом і тій загальній ідеї, якою перейнято всі до одного Квітчині твори.


  1. Проблема позитивного героя в п’єсі Гоголя «Ревізор».

1835 р. була написана, 1836 р. здійснена постановка, а 1842 р. у закінченому вигляді постала п'єса М. Гоголя "Ревизор". Залишаючи осторонь проблему можливої залежності твору М. Гоголя від п'єси Г. Квітки- Основ'яненка "Приезжий из столицы, или Суматора в уездном городе", звернемося до оцінки "Ревізора".

Завдяки цьому творові митця в нашій мові усталились такі вислови: "без царя в голове", "Я пригласил вас, господа, с тем, чтобы сообщить вам пренепреятнейшее известие. К нам едет ревизор", "не было заботы", "в детстве мамка его ушибла", "Оно, конечно, Александр Македонский герой, но зачем же стулья ломать?", "хоть святых выноси", "А подать сюда Ляпкина- Тяпкина!", "выносите, святые угодники", "галантерейное обходжение" тощо.

У листі до М. Щепкіна 29 квітня 1836 р. М. Гоголь, надсилаючи в Москву для постановки свого "Ревізора", зазначав: "Все против меня. Чиновники пожилые и почтенные кричат, что для меня нет ничего святого, когда я дерзнул так говорить о служащих людях. Полицейские против меня, купцы против меня, литераторы против меня. Бранят и ходят на пьесу; на четвертое представление нельзя достать билетов" і далі: "Теперь я вижу, что значит быть комическим писателем. Малейший признак истины - и против тебя восстают, и не один человек, а целое сословие".

Драматичним творам М. Гоголя, і найперше це стосується, звичайно, "Ревізора", найбільше притаманне балансування на межі абсурду (у ма- кро-

1 мікростуаціях, у більш або менш розгорнутих сценічних епізодах)

або й поза нею. Ця абсурдність ситуації та. відповідно, поведінки не оминає жодного із персонажів твору: вони або самі викликають її (як от наділений найбільшою владою городничий), або мимохіть, не з власної волі, а ВКИНУТІ в жорстко запрограмовану реальність, - змушені цій абсурдності СПРИЯТИ, таким чином множачи її (Хлестаков).

Чому виникає ця абсурдність: чи не тому, що городничий Антон Антонович Сквозник-Дмухановский провокує її блискавичністю своєї переорієнтації, адже в нього "как у человека с грубо развитыми скло- "нностями души" "переход от страха к радости, от низости к высокомерию довольно быстр", і таку ж блискавичну швидкість - а драматичний твір здобувся на безсмертя, почасти, і тим ритмом, який заявлений у діях п'єси, демонструє і Хлестаков.

Спершу Олександр Іванович Хлестаков, або, як каже його служник Осип, "елистратишка простой", переляканий не менше від городничо- го, однак незабаром, ЯКТАНТОН АНТОНОВИЧ Сквозник-Дмухановський, усвідомлює, що ситуація цілковито годиться для того, щоб "завойовувати простір": Хлестаков здобувся вже на добрі умови проживання (в оселі городничого), йому продемонстровано все краще в місті й добре нагодовано, тож коли городничий розпочинає створювати для себе реванш: "В других городах, осмелюсь доложить вам, градоправители и чиновники больше заботятся о своей, то есть пользе. А здесь, можно сказать, нет другого помышления, кроме того, чтобы благочинием и бдительностью заслужить внимание начальства", - Хлестаков не чує його, дослухаючись, радше до свого шлунку, якому до вподоби прийшовся обід із дивовижною рибою. І коли городничий розбалакує про "благочиние" і прагнення "заслужить внимание начальства" - Хлестаков усе ще під враженням сніданку, тому складається враження, що це розмова глухого з сліпим.

Усвідомлюючи, що Хлестаков його не чує, - городничий, проте не ли- ше не вгаває, а і нарощує натиск на Хлестакова: ''Иной городничий, ко¬нечно, радел бы о своих выгодах, но, верите ли, что, даже когда ложишься спать, все думаешь: "Господи, боже ты мой, как бы так устроить, чтобы начальство увидело мою ревность и было довольно?.." Поминемо в цьому монолозі те, що городничий говорить про себе, добираючи слова найвищого регістру, отже - що незначнішою є діяльність людини, то тим із більшим пафосом вона говорить про себе, як і те, що, облаштовуючи місто, городничий дбає лише, щоб "начальство увидело мою ревность и было довольно", - і звернемося до наступної ноти, ще важливішої для цього монологу: "Наградит ли оно, или нет - конечно, в его воле", й далі: "Ей- ей, и почестей никаких не хочу". Та вже, вочевидь виявляючи розуміння "глухоти" співбесідника, дещо "осаджує" себе: "Оно, конечно, заманливо, но перед добродетелью все прах и суета".

Майстерність драматурга у творі зуміла подати перебіг подій тяк, що кожен із персонажів, проходячи перед нами, не здобувається на те, щоб його дорешти почули. Власне, і система дочування до слів співбесідника відбувається за ієрархічним принципом: якщо Хлестаков, відчуваючи у якийсь момент свою перевагу, дозволяє собі не дослухатися до городничого, то, скажімо, доглядач училищ - як і інші підлеглі - реагує на кожен вислів городничого поспішно; інша річ, що цю свою реакцію (ремарки) вони виявляють затаєно ("в сторону").

До появи дружини городничого Хлестаков ще не переходить межі: він лише дедалі виразніше виявляє свою вдачу: від характеристики свого батька: 'Ведь мои отец упрям и глуп, старый хрен, как бревно" до усвідомлення значення своєї особи: "Я бы ничего и не требовал, как только оказывай мне преданность и уважение, уважение и преданность" і духовних запитів: "Скажите, пожалуйста, нет ли у вас каких- либо развлечений, обществ, где бы можно было, например, поиграть в карты?" Однак із появою Ганни Андріївни та Марії Антонівни Хлестаков нестримно, гарячково, у поспіху обмовлюючись, починає верзти казна-що. Психологічно, гадаємо, це можна пояснити тим, що він бачить перед собою не сильніших - у товаристві городничого він ще не зовсім освоївся - а слабших, до того ж, таких, що не бачили його убожества: нікчемної кімнати, боргів, відсутності права користуватися уночі свічкою тощо. І Хлестакова "понесло": "начальник отделения со мной на дружеской ноге", "хотели было даже меня колежским асессором сделать", "один раз меня приняли даже за главнокомандующего", "с хорошенькими актрисами знаком", "литераторов часто вижу. С Пушкиным на дружеской ноге", "Моих, впрочем, много есть сочинений: "Женитьба Фигаро", "Роберт Дьявол", "Норма" (Тут в одне зливаються назва комедії Бомарше, назва опери французького композитора Мейербера й опери італійського композитора Белліні). "Все это, что было под именем барона Брамбеуса, "Фрегат Надежды" и "Московский телеграф"... все это я написал" (Тут також в одному гурті згадуються редактор журналу "Библиотека для чтения" О. Сенковський - псевдонім Барон Брамбеус, назва повісті Бестужева- Марлінського "Фрегат Надежда" і назва журналу Полевого "Московський телеграф"). "А любопытно взглянуть ко мне в переднюю, когда я еще не проснулся: графы и князья толкутся и жужжат там, как шмели".

І усе це проголошується мовби в екстазі, у нестямі, у якомусь самозабутті, цілковитим експромтом, який увінчує фраза самого-таки Хлестакова: "У меня легкость необыкновенная в мыслях". Не варто зупинятися на думці, що перед нами - завершений портрет негідника. Хлестаков - це і звичайнісінька людина, що опинилася в такій ситуації, у таких екстремальних умовах, коли не лише не володіє цією ситуацією, але й не володіє собою. 269

Чи не найповніше Хлестаков розкривається саме в діалозі з дружиною городничого - тоді коли він, спотикаючись об те, чим і ким є, силкується не бути, а вдавати. І в цьому разі М. Гоголь також цілком точний психолог: людина найповніше виявляє свої якості в устремліннях, у пориваннях, у видаванні бажаного за дійсне. У розмові з дружиною городничого Хлестакову легше тим, що вона, як йому здається, прагне бути обманутою - і він лише "потрафляє" тому прагненню. Підтвердження цьому бачимо і в "мікропроекції": Осип - родина городничого, де, із відповідним рангом, повторюється "макро- ситуація": Хлестаков - городничий. Осип лише "потрафляє" городничому та його рідним, кажучи те, що вони прагнуть від нього почути.

М. Гоголь, таким чином, показує, що людські помилки можливі тому, що люди не чують, не вміють слухати свого ближнього, - вони підходять до нього з тією міркою, яку для нього вже "скроїли", вже створили інші - і цим роблять подвійну шкоду: обдурюють самих себе і морочать, а, власне, змушують обдурювати і тих людей, які, у бажанні того, щоб їх почули, щоб до них прислухались, ладні видати себе за що завгодно.

І хоч Хлестаков не належить до персонажів, які викликають бодай СПІВЧУТТЯ- якттто не інттті позитивні емоції, - він усе ж здобувається на те, що дехто із оточення городничого його почув; зрозуміло, що ця реакція на Хлестакова можлива лише в узурпованій, скаліченій формі - як то з добуванням грошей від судді, поліцмейстера, доглядача училищ, поце- чителя добродійних закладів, поміщиків Добчинського!Т5обчинського

Однак усі вони - разом із городничим, який дає хабара Хлестакову першим: ще коли той мешкає в готелі, - знову спілкуються, так би мовити, "канально" - вони лише висловлюють те, що їм у цю хвилину болить, проте Хлестаков їх не чує, до їхнього голосу не дослухається.

Водночас, дослідники творчості М. Гоголя зауважують, що Хлестаков не належить до категорії шахраїв: усі його вчинки - спонтанні, непідго- товані, (виникають без підготовки, без задуму, у цю мить, і в цю мить реалізовуються), вони ненавмисні, а тому й зостаються нерозгаданими для шахрая-городничого. Саме завдяки цій ненавмисності, навіть коли вдається до неймовірної брехні, Хлестаков - щирий: він діє під впливом місця і часу, він безнастанно імпровізує, саме тому драматург рекомендував акторові, що гратиме роль Хлестакова "володіти дуже багатогранним хистом, який би умів виявляти різні риси людини, а не які-небудь постійні, одні й ті самі". Хлестаков - це "геній ошуканства", однак це не звичайний брехун, а своєрідний митець, що - інтуїтивно - увійшов у роль того, кого в ньому хотіло побачити оточення.

І не випадково драматичний твір завершується німою сценою: усі дійові особи тут ураз почули, і почули не те, що в цю мить їм бажалось, а чого бажалось найменше, проте саме воно виявилося реальністю.

Характерно, що з 1846 р., переживаючи складні духовні порухи, пов'язані зі сприйняттям містичних явищ, М. Гоголь пише п'єсу "Розв'язка Ревізора" і надсилає її в Санкт-Петербург для друку М. Плетньо- ву, а для постановки М. Щепкіну - у Москву. І перший і другий відмовилися виконати прохання митця, і причина, мотивація цього приховується не в різкому протесті друзів письменника, а визначається в листі М. Щепкіна до М. Гоголя, де, зокрема, сказано: "до сих пор я изучал всех героев "Ревизора" как живых людей... Оставьте мне их, как они есть... Не давайте мне никаких намеков, что это-де не чиновники, а наши страсти". І хоч такий розвиток подій і персонажів п'єси сучасники письменника відкинули, - проте настанови письменника, гадаємо, виявились сильнішими від волі

сучасників, - адже вони, почасти, закладені уже в самому "Ревізорі", де кожен із персонажів є репрезентантом, по суті, окремої або численних вад, що деформують не лише їх душу, а і основу-основ - духовну структуру суспільства.

"Ситуація "Ревізора" - це протест автора твору проти розчленованості, роз'єднаності світу, що здатен єднатися лише в екстремальну мить. "Ситуація "Ревізора" - це гра, або навіть фальш у людській поведінці, що здатні на якийсь час навіть перероджувати людину, адже, за словами городничого, "справа іде про життя людини": становище в поспільстві, родинне благополуччя, досягнення успіхів на службі. Гоголезнавець Ю. Манн вважає, що "ситуація "Ревізора" для учасників дійства п'єси означає значно більше, аніж відповідальність і стояння один на один із певною людиною - це стояння перед самим "фатумом".

16



  1. Козацька епоха в баладах Боровиковського «Ледащо», «Бандурист», «Козак».

  2. Образ України у творчості Морачевського.

  3. Модель офіри і честі у збірці Гоголя «Миргород».

У 1835 р. з'являється друком збірка Гоголевих повістей "Миргород", що складається з двох частин й кожна з цих частин включає два твори. До першої частини збірки входять повісті "Старосвітські поміщики" і "Тарас Бульба". А до другої - "Вій" і "Повість про те, як посварилися Іван Іванович із Іваном Никифоровичем". Ці твори демонструють нову якість художнього мислення М. Гоголя і з'являються внаслідок тяжкої - аж до відчуття кризи - праці автора над текстом. "Какой ужасный для меня этот 1833 год! - вигукує у листі до М. Погодіна М. Гоголь. - Боже, сколько кризисов! Настанет ли для меня благодатная реставрация? Сколько начинал, сколько пережег, сколько бросил! Понимешь ли ты ужасное чувство быть недовольну самим собой?". Вимогливе ставлення до себе і виснажлива праця над текстом (переписування вісім разів, спалення окремих частин твору, перевиправ- лення сторінок настільки, що написане здається цілковито новим) - стають для письменника відтепер правилом.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка