№2 Образ Неона в романі Наріжного «Бурсак» малороссийская повесть



Сторінка7/8
Дата конвертації29.12.2017
Розмір1.33 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

Модель героя в поемі Шевченка «Москалева криниця» ІІ редакція.

Вперше надруковано в журналі «Основа» (1862, № 2). Перший варіант було написано 1847 р. в Орському укріпленні. Через декілька років у 1857 році, не маючи поруч першого варіанту поеми Шевченко написав новий твір на цю ж тему і 5. /І. 1857 р. надіслав Я.Кухаренкові разом з листом. Посвята поеми українському письменникові і наказному отаману Чорноморського козацького війська Я. Кухаренкові, пов’язана з одержанням від нього звістки про звільнення із заслання. Це було 7 квітня 1857 р.

За наказом Катерини ІІ Запорозьку Січ ліквідовано у червні 1775 р. У зв'язку цим значна частина запорожців втекла на територію Туреччини організувала Задунайську Січ. Згодом колишні запорожці з ініціативи А. Головатого поселилися на Кубані й організували Чорноморське козацьке військо. Наказним отаманом цього війська у середині XIX ст. був Я. Кухаренко, якому присвячено цей твір[10, 235-345]. Тематикою поеми безправне становище українців, що призводить до їхньої загибелі. А світ села, світ України — це світ, в своїй основі дисгармонійний, конфліктний. Україна сприй¬мається Шевченком як край, сповнений суперечнос¬тей, що зумовлюють неможливість щасливого існуван¬ня в ньому людини.



У травні 1857 р. він пише нову редакцію «Москалевої криниці», переробивши її настільки грунтовно — як сюжетно, так і композиційно, — що обидві редакції поеми дістали самостійне існування. Без сумніву, набуті на засланні враження позначилися на тому, що оповідачем став не сторонній свідок, а варнак, покараний довічним засланням і муками сумління за великий злочин. Усунуто мотиви людської заздрості, не вмотивовані соціально, і показана духовна єдність москаля Максима з громадою. Образ Максима став уособленням кращих рис селянина-кріпака, втіливши народний ідеал життя «по правді».

12



  1. Польська школа в українській літературі І пол. ХІХст.




  1. К. Основʼяненко про самореалізацію особистості в повісті «Козир дівка».

Зразок поведінки героїні, ВЧИНОК ЯКОЇ ЗМІНИВ ДОЛЮ ІНШОЇ людйнйтлг. представляє Івга, донька Трохима Макухи - повість Г. Квітки-Основ'я- ненка "К о з и р - д і в к я", 1838 р. Героїня ТВОРУ являє той естетичний тип, згідно якого енергія особистості, як доброчесної людини, спрямовується на подолання неможливого.

У письменника, проте, відсутня ілюзія того, що ця енергія виникає як спонтанне явище: такою є у ставленні ївги до життя ціла онтологічна програма, закладена в неї матір'ю, а її мати, "Горпина була у всім дому хазяйка і усьому господарству голова. На мужика не дуже здавалась, бо знала його плоху натуру. Поки здужала, то привчила добре Левка, а далі, як і ївга підросла, та побачила, що з неї великий і добрий путь буде, то і її стала порядку вчити по своєму промислу, щоб усе знала, де, що і відкіля узяти і в яку пору що придбати, як з заїжджими людьми обіходитися і як їм усе продавати, щоб і удруге їх не цуралися і до них заїжджали. .У них у двох, у ївги і в Левка, і ключі вілг комори, у них і хліб, і сіно, і усякии товар, у них і гроші, і увесь рощот, а вона, було, тільки порядкує". .

По смерті матері, наголошує Г. Квітка-Основ'яненко, "ївга взяла усе господарствоЗАсвої руки і не давала братові орудувати, а тільки~якГ ?аунатьоя гроші;-! и уС6"Батькові дає, і як знала його натуру, їцо з ним нетїожна ласкою нічого зробити, от то вона було і гримне на нього, а він, як привик повсякчас слухати жінки, так тепер став слухати і дочки, а більш тим, що бачив, що вона все до пуття веде", тобто, її вчинки є цілковито прогнозованими, такими, що ґрунтуються на засадах розуму, розважливості та порядності.

Ці, вже сформовані та підтверджені життєвим досвідом якості, не дозволяють ївзі безоглядно довіритися тому обвинуваченню, яке висунуто проти Левка: викрадання грошей із скрині Трохима Макухи: "Аж тут ївга - беркиць йому (писареві - Л. 3.) в ноги і стала прохати: "Братіку Кіндратовичу, соколику, що хоч озьми... от намисто...от і дукати... І ще тобі дякуватиму... позволь мені з Левком на самоті переговорити... розпитати його! Се не він зробив, се щось не так... тільки його розпитаю".

Спостерігши, що вчинки писаря спрямовані на підрив довіри у ївги до того, хто підтвердив свою довіру в її матері, а також у спільній роботі з нею, дівчина з усією можливою категоричністю ту довіру виявляє: "Щоб ти не дождав із твоїм родом поганим писарським! - так гукнула на нього ївга. - Чи можна, щоб я проміняла мого Левка, кого мені мати покійна веліла шанувати, та на тебе мерзенного, п'явку людську! Зошлете його у Сибір, піду і я за ним. Та не у вас і правда: я дійду і у город, і до судящих; усім розкажу, що Левко не таківський; се, може, на нього так наслано. А ти собі у головах не покладай: поточаться з хати і старости твої".

Акцентуючи на цій категоричності ївги, Г. Квітка-Основ'яненко не просто прагне подати, що дівчина вже утвердилася у своєму ставленні до Левка. Гадаємо, в цьому разі для письменника більше важить те, що цей її вибух не є спонтанним, а ЗУМОВЛЮЄТЬСЯ послідовністю у ста- вленні ївги до певних, апробованих життям (порядність, чесність, справедливість, людяність! цінностей. І те, що реакція героїні твору на мовлене писарем є негайною, категоричною, безапеляційною і навіть наступальною, лише утверджує в поведінці героїні проголошені —некгЗасадиуставленні по людини,апробовані досвідом.

"Отже, у повісті "Козир-дівка" Г. Квітка-Основ'яненко визначає найбільш результативний і успішний учинок, спрямований на допомогу іншому, надто, коли ця допомога визначається доленосною для того, кому вона адресована. Кореспондування такого вчинку володіє ефектом послідовності та невідступності. Що більш затратними в цьому разі є зусилля в напрямі подолання загрози, що чигає на того,

кого зарятовують із небезпеки, тобто, що важче добру, позитиву здобувати перемогу над злом, - переконливішою і повнішою, благородною є здобута перемога.

Такий вчинок, водночас дозволяє зобразити й доброчесність, якою е сильна воля, послідовно і неухильно підпорядкована розумові, здатному керувати пристрастями, почуттями людини, що дозволяє особистості дотримуватися чеснот, а тому здійснювати вчинки, що їх ми вважаємо найкращими.




  1. Концепція формування образів у «Мертвих душах» Гоголя.

Із 1835 до 1852 р. М. Гоголь працював над твором, який у листі до В. Жуковського (28 червня 1836 р. із Гамбурга) охарактеризував так: "Огромно, велико мое творение, и не скоро конец его". Він мав на увазі "Мертві душі", які, за авторською волею, у жанровій характеристиці здобули означення: поема. Припускаємо, що така жанрова характеристика зумовлена пошуком Гоголем позитивних якостей життя, що перемагають, переборюють негативні. Крім того, сюжет твору, за свідченням М. Гоголя, підказав йому О. Пушкін, який із цього сюжету "хотел сделать сам что-то вроде поэмы". Очевидно, притримуючись тієї думки, що "Мертві душі" мали бути поемою, і залишив письменник це первісне жанрове означення. Одним із джерел сюжетутвору став випадок із Харлампієм Петровичем Пивинським, власником 200 десятин землі й ЗО селян і винокурні. Марія Григорівна Ані- сімова- Яновська, розповідаючи про цей випадок, припускає, що саме ця історія дала "Тему Гоголю, який бував у Пивинського, та, крім того, й вся Миргородщина знала про мертві душі".

Дослідники творчості письменника відзначають, що М. Гоголь, непрактична в житті людина, зумів у своїй творчості повернути діло з купівлею мертвих душ вправніше понад усякого пройдисвіта-юриста.

У жовтні 1841 р. М. Гоголь повертається до Петербурга, щоб опублікувати "Мертві душі", однак поема у грудні 1841 р. була відхилена московськими цензорами. Тоді автор вдається до петербурзьких цензорів. Однак то їм ввижалося, що це - висміювання християнських догматів і уявлень про безсмертя душі, то вони здатні були вбачати у творі підрив моралі, утілений, як їм здавалося, у постаті головного персонажа твору - Чичикова. Урешті, за сприяння М. Плетньова та В. Одоєвського, "Мертві душі" були опубліковані: це сталося 21 травня 1842 р.

Заголовок твору проблемний: М. Гоголь думає про відродження мертвого, - надто - якщо це душа. Окрім того, вищої турботи людини, аніж турбота про душу - не буває. У заголовку тору відбилося кредо письменника, усвідомлення ним свого творчого завдання: змагання за відродження душ. Заголовком твору М. Гоголь звертає увагу й на неприродність і ненормальність становища в Росії: купівля людини як товару, що, безперечно, порушувало питання кріпацтва.

Перша частина повісті складається з одинадцяти глав. Така сама кількість передбачалася й у другій частині. Перша глава твору - як- що слідувати за сюжетом - приїзд Чичикова у місто JNJN, друга - шоста: відвідини героєм поміщиків, шоста - десята - оформлення купчих, одинадцята - віп'ї.чп Чичикова.

Відтворюючи приїзд Чичикова в місто NN, оповідач, зокрема, зауважує: "Въезд не произвел в городе совершенно никакого шума и не был сопровожден ничем особенным; только два русских мужика, стоявшие у дверей кабака против гостиницы, сделали кое-какие замечания, относившееся, впрочем, более к экипажу, чем к сидевшему в нем". Коментуючи вислів "російські мужики", Ю. Манн висловив здогад, що уточнення за національністю М. Гоголь здійснив, оскільки писав твір далеко від Росії, зі свого "прекрасного далека". Дослідник С. Венгеров присвятив цьому вислову "російські мужики" окрему главу своєї праці, у якій доводить, що "коли ми подаємо свої закордонні враження, ми звичайно додаємо означення національності".

У системі твору найбільшу увагу привертають його персонажі. У 'Чотирьох листах до різних осіб", характеризуючи твір, М. Гоголь зазначав: "Герои мои вовсе не злодеи; прибавь я только одну добрую черту любому из них, читатель помирился бы с ними всеми. Но пошлость всего вместе испугала читателей. Испугало их то, что один за другим следуют у меня герои один пошлее другого, что нет ни одного утешительного явления". Письменник визначає стратегічну необхідність у появі в творі саме таких персонажів: "Вследствие уже давно принятого плана "Мертвых душ" для первой части поэмы требовались именно люди ничтожные. Эти ничтожные люди, однако ж, ничуть не портреты с ничтожных людей; напротив, в них собраны черты тех, которьйГсчи1 'тают себя лучшими других, разумеется только в разжалованном виде из генералов в~солдатьГГ,Т\/[не потребно было отобрать от всех прекрасных людей, которых я знал, все пошлое и гадкое, что они захватили нечаянно, и возвратить законным их владельцам".

Героями "Мертвих душ". їхніми рисами та вадами М. Гоголь висміяв вади зображеного суспільства, тим поема набйрає великої смисло- ~вої~ваги та якості. Що засшдчують непромйнАьність ХИСТУ її автора.

Спадпщна М. Гсгголя - із наявними в ній українськими реаліями та ментальністю - належить і українській, і світовій літературам. Зображені характери та проблеми, підняті в його творах, мають цінність для всього людства.
13


  1. Бачення Батьківщини в поемі Макаровського «Парася або таланти в неволі».

  2. Модель абсурду в п’єсі Гоголя «Ревізор».

1835 р. була написана, 1836 р. здійснена постановка, а 1842 р. у закінченому вигляді постала п'єса М. Гоголя "Ревизор". Залишаючи осторонь проблему можливої залежності твору М. Гоголя від п'єси Г. Квітки- Основ'яненка "Приезжий из столицы, или Суматора в уездном городе", звернемося до оцінки "Ревізора".

Завдяки цьому творові митця в нашій мові усталились такі вислови: "без царя в голове", "Я пригласил вас, господа, с тем, чтобы сообщить вам пренепреятнейшее известие. К нам едет ревизор", "не было заботы", "в детстве мамка его ушибла", "Оно, конечно, Александр Македонский герой, но зачем же стулья ломать?", "хоть святых выноси", "А подать сюда Ляпкина- Тяпкина!", "выносите, святые угодники", "галантерейное обходжение" тощо.

У листі до М. Щепкіна 29 квітня 1836 р. М. Гоголь, надсилаючи в Москву для постановки свого "Ревізора", зазначав: "Все против меня. Чиновники пожилые и почтенные кричат, что для меня нет ничего святого, когда я дерзнул так говорить о служащих людях. Полицейские против меня, купцы против меня, литераторы против меня. Бранят и ходят на пьесу; на четвертое представление нельзя достать билетов" і далі: "Теперь я вижу, что значит быть комическим писателем. Малейший признак истины - и против тебя восстают, и не один человек, а целое сословие".

Драматичним творам М. Гоголя, і найперше це стосується, звичайно, "Ревізора", найбільше притаманне балансування на межі абсурду (у ма- кро-мікростуаціях, у більш або менш розгорнутих сценічних епізодах)

або й поза нею. Ця абсурдність ситуації та. відповідно, поведінки не оминає жодного із персонажів твору: вони або самі викликають її (як от наділений найбільшою владою городничий), або мимохіть, не з власної волі, а ВКИНУТІ в жорстко запрограмовану реальність, - змушені цій абсурдності СПРИЯТИ, таким чином множачи її (Хлестаков).

Чому виникає ця абсурдність: чи не тому, що городничий Антон Антонович Сквозник-Дмухановский провокує її блискавичністю своєї переорієнтації, адже в нього "как у человека с грубо развитыми скло- "нностями души" "переход от страха к радости, от низости к высокомерию довольно быстр", і таку ж блискавичну швидкість - а драматичний твір здобувся на безсмертя, почасти, і тим ритмом, який заявлений у діях п'єси, демонструє і Хлестаков.

Спершу Олександр Іванович Хлестаков, або, як каже його служник Осип, "елистратишка простой", переляканий не менше від городничо- го, однак незабаром, ЯКТАНТОН АНТОНОВИЧ Сквозник-Дмухановський, усвідомлює, що ситуація цілковито годиться для того, щоб "завойовувати простір": Хлестаков здобувся вже на добрі умови проживання (в оселі городничого), йому продемонстровано все краще в місті й добре нагодовано, тож коли городничий розпочинає створювати для себе реванш: "В других городах, осмелюсь доложить вам, градоправители и чиновники больше заботятся о своей, то есть пользе. А здесь, можно сказать, нет другого помышления, кроме того, чтобы благочинием и бдительностью заслужить внимание начальства", - Хлестаков не чує його, дослухаючись, радше до свого шлунку, якому до вподоби прийшовся обід із дивовижною рибою. І коли городничий розбалакує про "благочиние" і прагнення "заслужить внимание начальства" - Хлестаков усе ще під враженням сніданку, тому складається враження, що це розмова глухого з сліпим.

Усвідомлюючи, що Хлестаков його не чує, - городничий, проте не ли- ше не вгаває, а і нарощує натиск на Хлестакова: ''Иной городничий, конечно, радел бы о своих выгодах, но, верите ли, что, даже когда ложишься спать, все думаешь: "Господи, боже ты мой, как бы так устроить, чтобы начальство увидело мою ревность и было довольно?.." Поминемо в цьому монолозі те, що городничий говорить про себе, добираючи слова найвищого регістру, отже - що незначнішою є діяльність людини, то тим із більшим пафосом вона говорить про себе, як і те, що, облаштовуючи місто, городничий дбає лише, щоб "начальство увидело мою ревность и было довольно", - і звернемося до наступної ноти, ще важливішої для цього монологу: "Наградит ли оно, или нет - конечно, в его воле", й далі: "Ей- ей, и почестей никаких не хочу". Та вже, вочевидь виявляючи розуміння "глухоти" співбесідника, дещо "осаджує" себе: "Оно, конечно, заманливо, но перед добродетелью все прах и суета".

Майстерність драматурга у творі зуміла подати перебіг подій тяк, що кожен із персонажів, проходячи перед нами, не здобувається на те, щоб його дорешти почули. Власне, і система дочування до слів співбесідника відбувається за ієрархічним принципом: якщо Хлестаков, відчуваючи у якийсь момент свою перевагу, дозволяє собі не дослухатися до городничого, то, скажімо, доглядач училищ - як і інші підлеглі - реагує на кожен вислів городничого поспішно; інша річ, що цю свою реакцію (ремарки) вони виявляють затаєно ("в сторону").

До появи дружини городничого Хлестаков ще не переходить межі: він лише дедалі виразніше виявляє свою вдачу: від характеристики свого батька: 'Ведь мои отец упрям и глуп, старый хрен, как бревно" до усвідомлення значення своєї особи: "Я бы ничего и не требовал, как только оказывай мне преданность и уважение, уважение и преданность" і духовних запитів: "Скажите, пожалуйста, нет ли у вас каких- либо развлечений, обществ, где бы можно было, например, поиграть в карты?" Однак із появою Ганни Андріївни та Марії Антонівни Хлестаков нестримно, гарячково, у поспіху обмовлюючись, починає верзти казна-що. Психологічно, гадаємо, це можна пояснити тим, що він бачить перед собою не сильніших - у товаристві городничого він ще не зовсім освоївся - а слабших, до того ж, таких, що не бачили його убожества: нікчемної кімнати, боргів, відсутності права користуватися уночі свічкою тощо. І Хлестакова "понесло": "начальник отделения со мной на дружеской ноге", "хотели было даже меня колежским асессором сделать", "один раз меня приняли даже за главнокомандующего", "с хорошенькими актрисами знаком", "литераторов часто вижу. С Пушкиным на дружеской ноге", "Моих, впрочем, много есть сочинений: "Женитьба Фигаро", "Роберт Дьявол", "Норма" (Тут в одне зливаються назва комедії Бомарше, назва опери французького композитора Мейербера й опери італійського композитора Белліні). "Все это, что было под именем барона Брамбеуса, "Фрегат Надежды" и "Московский телеграф"... все это я написал" (Тут також в одному гурті згадуються редактор журналу "Библиотека для чтения" О. Сенковський - псевдонім Барон Брамбеус, назва повісті Бестужева- Марлінського "Фрегат Надежда" і назва журналу Полевого "Московський телеграф"). "А любопытно взглянуть ко мне в переднюю, когда я еще не проснулся: графы и князья толкутся и жужжат там, как шмели".

І усе це проголошується мовби в екстазі, у нестямі, у якомусь самозабутті, цілковитим експромтом, який увінчує фраза самого-таки Хлестакова: "У меня легкость необыкновенная в мыслях". Не варто зупинятися на думці, що перед нами - завершений портрет негідника. Хлестаков - це і звичайнісінька людина, що опинилася в такій ситуації, у таких екстремальних умовах, коли не лише не володіє цією ситуацією, але й не володіє собою. 269

Чи не найповніше Хлестаков розкривається саме в діалозі з дружиною городничого - тоді коли він, спотикаючись об те, чим і ким є, силкується не бути, а вдавати. І в цьому разі М. Гоголь також цілком точний психолог: людина найповніше виявляє свої якості в устремліннях, у пориваннях, у видаванні бажаного за дійсне. У розмові з дружиною городничого Хлестакову легше тим, що вона, як йому здається, прагне бути обманутою - і він лише "потрафляє" тому прагненню. Підтвердження цьому бачимо і в "мікропроекції": Осип - родина городничого, де, із відповідним рангом, повторюється "макро- ситуація": Хлестаков - городничий. Осип лише "потрафляє" городничому та його рідним, кажучи те, що вони прагнуть від нього почути.

М. Гоголь, таким чином, показує, що людські помилки можливі тому, що люди не чують, не вміють слухати свого ближнього, - вони підходять до нього з тією міркою, яку для нього вже "скроїли", вже створили інші - і цим роблять подвійну шкоду: обдурюють самих себе і морочать, а, власне, змушують обдурювати і тих людей, які, у бажанні того, щоб їх почули, щоб до них прислухались, ладні видати себе за що завгодно.

І хоч Хлестаков не належить до персонажів, які викликають бодай СПІВЧУТТЯ- якттто не інттті позитивні емоції, - він усе ж здобувається на те, що дехто із оточення городничого його почув; зрозуміло, що ця реакція на Хлестакова можлива лише в узурпованій, скаліченій формі - як то з добуванням грошей від судді, поліцмейстера, доглядача училищ, поце- чителя добродійних закладів, поміщиків Добчинського!Т5обчинського

Однак усі вони - разом із городничим, який дає хабара Хлестакову першим: ще коли той мешкає в готелі, - знову спілкуються, так би мовити, "канально" - вони лише висловлюють те, що їм у цю хвилину болить, проте Хлестаков їх не чує, до їхнього голосу не дослухається.

Водночас, дослідники творчості М. Гоголя зауважують, що Хлестаков не належить до категорії шахраїв: усі його вчинки - спонтанні, непідго- товані, (виникають без підготовки, без задуму, у цю мить, і в цю мить реалізовуються), вони ненавмисні, а тому й зостаються нерозгаданими для шахрая-городничого. Саме завдяки цій ненавмисності, навіть коли вдається до неймовірної брехні, Хлестаков - щирий: він діє під впливом місця і часу, він безнастанно імпровізує, саме тому драматург рекомендував акторові, що гратиме роль Хлестакова "володіти дуже багатогранним хистом, який би умів виявляти різні риси людини, а не які-небудь постійні, одні й ті самі". Хлестаков - це "геній ошуканства", однак це не звичайний брехун, а своєрідний митець, що - інтуїтивно - увійшов у роль того, кого в ньому хотіло побачити оточення.

І не випадково драматичний твір завершується німою сценою: усі дійові особи тут ураз почули, і почули не те, що в цю мить їм бажалось, а чого бажалось найменше, проте саме воно виявилося реальністю.

Характерно, що з 1846 р., переживаючи складні духовні порухи, пов'язані зі сприйняттям містичних явищ, М. Гоголь пише п'єсу "Розв'язка Ревізора" і надсилає її в Санкт-Петербург для друку М. Плетньо- ву, а для постановки М. Щепкіну - у Москву. І перший і другий відмовилися виконати прохання митця, і причина, мотивація цього приховується не в різкому протесті друзів письменника, а визначається в листі М. Щепкіна до М. Гоголя, де, зокрема, сказано: "до сих пор я изучал всех героев "Ревизора" как живых людей... Оставьте мне их, как они есть... Не давайте мне никаких намеков, что это-де не чиновники, а наши страсти". І хоч такий розвиток подій і персонажів п'єси сучасники письменника відкинули, - проте настанови письменника, гадаємо, виявились сильнішими від волі

сучасників, - адже вони, почасти, закладені уже в самому "Ревізорі", де кожен із персонажів є репрезентантом, по суті, окремої або численних вад, що деформують не лише їх душу, а і основу-основ - духовну структуру суспільства.

"Ситуація "Ревізора" - це протест автора твору проти розчленованості, роз'єднаності світу, що здатен єднатися лише в екстремальну мить. "Ситуація "Ревізора" - це гра, або навіть фальш у людській поведінці, що здатні на якийсь час навіть перероджувати людину, адже, за словами городничого, "справа іде про життя людини": становище в поспільстві, родинне благополуччя, досягнення успіхів на службі. Гоголезнавець Ю. Манн вважає, що "ситуація "Ревізора" для учасників дійства п'єси означає значно більше, аніж відповідальність і стояння один на один із певною людиною - це стояння перед самим "фатумом".




  1. Особливість системи образів ранньої творчості Шевченка.

На 1837-1843 роки припадає перший період творчості письменника. Одним із дебютних творів Т. Шевченка є романтична балада “Причинна”. У ній поет вивів образ дівчини-сироти, яка залишилася зовсім самотньою, коли її коханий поїхав у далекі краї, і, пригнічена своїм горем, сприймається як причинна, тобто несповна розуму. Помирають від ворожого ставлення “чужих” людей і дівчина, і козак, який не може змиритися після свого повернення в рідну сторону із втратою коханої. Твір має фольклорну основу, у ньому поєднуються фантастичне і реальне, велику роль відіграють ліричні відступи. Автор вдається до переходів від одного розміру до іншого, які переконливо мотивуються змістом і настроєм різних частин балади.

Перші твори Т. Шевченка увійшли до його знакової збірки “Кобзар” (1840), яку склали 8 віршів та поем молодого письменника.



Основні мотиви ранньої творчості поета — сирітство і суспільна несправедливість (“Тяжко-важко в світі жити”), трагічна доля жінки-покритки (“Катерина”, “Мар’яна-черниця”), героїчне минуле України (“Іван Підкова”, “До Основ’яненка”, “Тарасова ніч”, “Гайдамаки”, “Гамалія”), роль митця у суспільному житті (“Думи мої”).

Яскравим зразком ліро-епічної соціально-побутової поеми є “Катерина”, у якій гостро поставлені проблеми соціальної нерівності і трагічної долі селянки. Для головної героїні “чужими” людьми стали навіть батько та мати, які вигнали її з дому, коли дізналися про те, що в неї повинна народитися дитина. Вони не змогли піти всупереч громадській думці і вчинили у дусі традицій.

Катерина Автор гнівно засуджує поведінку московського офіцера і, зрештою, всю мораль суспільства, яке дозволило занапастити душу молодої дівчини. Композиція гранично дохідлива: вступ-звернення до дівчат-селянок, любовний епізод і народження нешлюбного сина, вигнання зганьбленої з дому, поневіряння її на чужині, випадкова зустріч з Іваном і самогубство героїні. Особливістю сюжету поеми є підбір надзвичайно гострих драматичних ситуацій, завдяки чому стисло і водночас глибоко розкриваються характери персонажів.

Велику роль у “Катерині” відіграють ліричні відступи, завдяки яким громадянська схвильованість поета мимоволі передається читачам, а також пейзажі, якими Т. Шевченко підкреслює психологічні стани героїв.

15



  1. Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка