№2 Образ Неона в романі Наріжного «Бурсак» малороссийская повесть



Сторінка6/8
Дата конвертації29.12.2017
Розмір1.33 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

Новаторство символічної настанови у образі Прометея у творі «Кавказ» Шевченка.

Якщо одиничний образ героя у ранніх історіософських поемах Тараса Шевченка є, водночас, і збірним, то пізніше, в поетичному творі "Кавказ", 18 45 р., цей образ - образ Прометея - стає відповідним гуманістичним цінностям життя.

У світовій літературній традиції цей образ постає у багатьох інтерпретаціях: вперше - у Гесіода, "Труди і дні", Прометей терпить покарання за те, що обманув Зевса, у Есхіла "Прометей прикутий" володіє якостями всезнання: навчив людей арифметики, астрономії, граматики, мистецтву будівництва, гірничій справі, медицині; у Платона "Протагор" - це основоположник технічної цивілізації, у Аристофана, "Птахи" - постає в пародійованому вигляді; у всіх давніх Прометей - модель життя, універсального розуму, однак тільки у Т. Шевченка Прометей постає як утілення героїзму в верховній його якості.

Водночас у Т. Шевченка цей образ стає не лише співвідносним із образом волі, але й зримим її утіленням.

Тарас Шевченко розпочинає ранній період творчості роздумом про високий героїчний дух козацтва, що живе з думкою про батьківщину і для батьківщини, а завершує цей період роздумом про героїчний подвиг того, хто офірував себе в ім'я усіх.

Прометей належить усім, він - для усіх народів героїчно здобуває те, чого народи ці прагнуть: вогню, свободи, незалежності. Але суть Прометея і в тому, що він, існуючи для всіх і діючи для всіх, так схожий і на занедбаний Богом народ, і на окрему людину (от хоч би поетового друга, якому твір присвячений), що героїчно несла в собі волю, яку не спроможне знищити ніщо, бо "не вмирає душа наша".

8



  1. Освіта і суспільство в романі Наріжного «Бурсак».

  2. Особливості трактування образів у «Вечорах на хуторі…» Гоголя.

У сприйнятті творчості М. Гоголя ми виходимо із трьох важливих його настанов:

-"сміх світлий" ("Театральный разъезд");

-"я не знав, що ім'я моє на устах тільки для того, щоб дорікнути один одному або покепкувати один над одним. Я гадав, що крізь сміх відчувають мою добру вдачу";

-"Розум іде вперед, якщо ідуть уперед усі моральні сили в людині".

У "Вечорах на хуторі поблизу Диканьки"-ясно прочитується полеміка М. Гоголя з філософом Парменідом (6-5 ст. до н. е.), який вважав, що роль незалежного та верховного судді відіграє людський розум, оскільки все, що реальне - інтелігібельне, тобто є предметом розумового сприйняття, а не фізичного відчуття. Дві книги "Вечорів" складаються з шести повістей. Перша книга, надрукована восени 1831 р., а друга - навесні 1832 р.

забезпечили М. Гоголю успіх і визначили ставлення до нього як до геніальної особистості.

В основу сюжету повістей покладено "стародавні, дивовижні діла" - . українськіТтародні перекази, легенди, повір 'я, що їх М7 Гоголь проти; ставляє сучасності. "Эх старина, старина! - вигукує оповідач "Бечо- рів". - Что за радость, что за раздумье падет на сердце, когда слышишь про то, что давно-давно, и года ему и месяца нет, деялось на свете". "Но не дивные речи про давнюю старину, про наезды запорожцев, про ляхов... не занимали нас так, как рассказы про какое- нибудь старинное, чудное дело, от которых всегда дрожь проходила по телу и волосы ершились на голове".

В основі розповіді "Вечорів" - рідний край і його народ, благодат- на природа, героїчне минуле краю; співоча, простора, весела, сонячна Україна у М. Гоголя є антитетичною до похмурого, непривітного, позбавленого запалу життя Петербургу. Мають слушність дослідники зауважувати, що одну країну митець відчуває як цілісний світ - Всесвіт, і коли він і поділяє його - то лише на дві якості, позитивну і негативну: "по ту сторону Диканьки и по эту сторону Диканьки". Все у погляді на Диканьку набуває перфектних якостей: у цьому - безмір любові М. Гоголя до рідного краю, уявлення про повноту життя. Світ України - це Диканька, Диканька - це Всесвіт, якому немає рівних і кращих од якого не буває, - ось концептуальна творча позиція М. Гоголя.

Цілком закономірно для української літературної традиції, "Вечори" відкриваються оцінкою попередньої літературної праці. Та якщо автор "Слова о полку Ігоревім" прагнув, щоб його твір розпочався "по былинам сего времени, а не по замышленю Бояню", то у письменника данина традиції визначається в іншому ключі: "Слава Богу! Еще мало ободрали гусей на перья и извели тряпья на бумагу! Еще мало народу

всякого звания и сброду вымарали пальцы в чернилах! Дернула же охота и пасичныка потащиться вслед за другими! Право, печатной бумаги развелось столько, что не придумаешь скоро, что бы такое завернуть в нее".

Протиставляючи суто літературну традицію "большой свет", "покои великого пана", "балы" традиції народній - "хата" з "вечорницями", М. Гоголь віддає перевагу останній, вбачаючи в ній достатню життєву снагу, силу, адже "На балы если вы едете, то именно для того, чтобы повертеть ногами и позевать в руку; а у нас соберется в одну хату толпа девушек совсем не для балу, с веретеном, с гребнями; и сначала будто и делом займется: веретена шумят, льются песни, и каждая не подымет и глаз в сторону; но только нагрянут в хату парубки с скрипачом - подымется крик, затеется гам, пойдут танцы и заведутся такие шутки, что и рассказать нельзя".

Творчий первень, проте, завжди є індивідуальним, аніж колективним, тому М. Гоголь підкреслює: "Но нигде, может быть, не было рассказано столько диковин, как на вечерах у пасичныка Рудого Пань- ка". Коло учасників цих бесід значно вужче ніж на вечорницях, і тут позиція М. Гоголя стає співвідносною з його твердженням у статті "Декілька слів про Пушкіна", у якій митець наголошує: "чем более поэт становится поэтом, тем уменьшается круг обступившей его толпы".

І. Реальність і казка у "Вечорах на хуторі біля Диканьки".

1. Ліричний образ України - реальність. (У "Вечорах" М.Гоголь правдиво створив ліричний образ України, описавши деталі побуту і звичаї українців, змалювавши пейзажі української землі. У "Вечорах" зображено український народ через образи конкретних героїв, наділених найкращими якостями - любов'ю до рідного краю, почуттям гідності, живим розумом, людяністю, шляхетністю. Гоголівські герої легко впізнаються, вони типові для свого часу й обставин, а отже, реалістичні.)

2. Казковість - форма подання матеріалу. (Казкова форма давала письменнику певну свободу, і цим викликане її використання в першу чергу. Крім того, елементи казки, демонології завжди дуже точно відображають ментальність народу. Саме тому М. Гоголь вводить до своїх повістей чортів, відьом, русалок. Але й ці казкові герої представлені своєю побутовою, часом смішною стороною. Та й поводяться фантастичні герої, як люди: відьми в пеклі, куди потрапляє запорожець у "Зниклій грамоті", грають у карти, ще й обдурюють одна одну; чорт з "Вечора перед Різдвом" - боягуз, здатний лише на дрібні капості тощо.)

ІІ. Значення "Вечорів на хуторі біля Диканьки". (У кожній казці завжди велика частка правди. Власне, заради правди, заради моралі вона й створюється. Змальовуючи життя і побут, звичаї й казки рідного краю. Гоголь знайомить світ з українським народом як частиною людства. Письменник створив образ життєрадісного волелюбного народу, який не боїться посміятися з себе, який живе у злагоді з природою, наповнивши її фантастичними, казковими істотами, бо так відчувають спорідненість із природою. Так казковість форми "Вечорів на хуторі біля Диканьки" не заважає зрозуміти суть повістей Гоголя, а допомагає побачити набагато більше через емоційне сприйняття казки.)

ІІІ. Мова "Вечорів на хуторі біля Диканьки". Казка і реальність. (Цикл "Вечори..." написано російською мовою, але читач, знайомий з українською, не може позбутися ілюзії, що мова тут саме українська. Цей ефект виникає завдяки широкому використанню Гоголем живої розмовної мови свого краю. Та й оповідачем він обрав пасічника Рудого Панька, людину звичайну, селянина, наділеного лукавством, гумором, доброго оповідача й співбесідника. Багато в чому саме образ Рудого Панька диктує стиль мовлення. І в його устах казковість сюжетів виглядає природно. Він зі своїм живим мовленням і казкар, що вміє зацікавити, і просто мудра людина, якій є що сказати світові.)

ІV. Фантастичність - спосіб оцінки життєвих явищ.. (Казковість сюжетів відіграє роль і в сприйнятті образів, і в оцінці життєвих явищ. Зображуючи казкових персонажів у знижено-побутовому вигляді, Гоголь сміється із забобонів, закликає ставитися до життєвих явищ із гумором і добротою.)



  1. Символічний концепт у поемі Шевченка «Єретик».

Обстоювання великої ідеї піднімає з глибин історії ім'я Івана Гуса - героя поеми "Єретик ", 1845 р. Поему Т. Шевченко присвячує словацькому та чеському славісту Павлу Йозефу Шафарикові, який народився серед лемків - українців Словаччини і якому вдалося своїми історіософськими працями сприяти тому, що славістика визнала українців окремим народом.

Героїчною особистістю у творі постає Іван Гус. Це особа історична, він народився "у заможній родині, закінчив Празький університет, викладав у ньому, був обраний деканом і ректором", "працював у царині чеської мови й написав нею 15 праць".

Саме йому - історично і волею долі - наголошує Т. Шевченко, випало в добу, коли

Кругом неправда і неволя,

Народ замучений мовчить... стати на поєдинок

із неправдою.

Це - знову нова якість творчої думки Т. Шевченка: поет бачить героїчний вчинок особистості в її поєдинку з неправдою. "Неправда" для поета - синонім поняття "ворог"; ворог Івана Гуса - множинний: "кардинали", "прелати", "ченці"; може тому, що множинний - він безликий. "Неправда" у поета є протилежністю поняття "істина", отже Іван Гус виявляє здатність постати проти неправди, а це вказує на те, що він знає, володіє істиною.

Чому Іван Гус, спершу самотужки, а все-таки повстає проти велетенської, на перший погляд, навіть непоборної сили? Може, він гаразд не усвідомлює, проти чого іде? У тім-то й річ, підкреслює Т. Шевченко у поемі, що добре, чітко усвідомлює, діє, тому так не відразу, так нелегко приймає остаточне рішення.

Героїзм Івана Гуса автор поеми якраз і бачить у тому, щоб, пересилюючи свідомість того, що повстає проти по суті непоборного, усе таки повставати, ідучи за правдою для цілого народу.

Єдиною винагородою Івану Гусу при житті за його подвижництво і за пожертву собою в ім'я права народу розпоряджатися своїм духовним життям стало те, що

Чехи Гуса проводжали, Мов діти батька.

439


Це - дуже багато, вважає Т. Шевченко: адже вся нація, наголошує поет, визнала себе дітьми перед людиною, що спромоглася прибрати на себе функції захисника й опори родини, тобто батька, - уся нація, отже, визнала себе єдиною родиною, сім'єю.

Саме тому справа Гуса піднімається з попелу: чехи переносять попіл в серце своєї країни, бо СЛОВО великого єретика - відступника від ортодоксальних догм - не вдасться спалити ніколи і нікому.

10


  1. Освіта і суспільство в романі Наріжного «Бурсак».

  2. Реальність і фантастика в оповіданні Сонова «Киевские ведьмы».

  3. Особливості авторських настанов в прочитанні образу повісті Гоголя «Іван Федорович и его тетушка…»

У другий том "Вечорів" М. Гоголь включив повість "Иван Федорович Шпонька и его тетушка". Всупереч визначеному йому на роду належними 18-ма душами та життєвим приписом "і не здійматися вище", Шпонька стає військовим, і "в скором времени, спустя 11 лет после получения прапорщичьего чина, произведен он был в подпоручики". Мовчанка й самотність - ось найбільш прикметні ознаки життя Шпоньки в полку. На відміну від інших офіцерів, які пили, грали в карти - Шпонька лежав у ліжку і читав книгу для ворожіння.

Боязкий, а ця риса вихована в нього була ще з дитинства (боязкість і військовий чин - тут антитези), Шпонька неначе вичікує того часу, що осяває його життя в незвичайному ракурсі; покликаний листом тітоньки, яка прагне його одружити, Шпонька залишає військову службу і від'їздить до рідного хутора, вертає додому.

Помістя, до якого він наближається, звідуючи калатання серця та поринаючи у спогади про дитинство: ставок, купання, ловля раків, - оаза його душі; за нею він стужився на військовій службі, у цьому - причина його відстороненості від усіх під час служби у війську. Він тужить, фактично, за юнацькими мріями, яким так і не судилося збутись, але про які він ніколи не забував. При поверненні ці мрії мовби знову наближаються до героя, породжуючи нове світовідчуття в його душі.

Водночас, те, що для інших людей є або само собою зрозумілим, або природним і поширеним, - для Гоголевого героя є катастрофою, руйнівним явищем. Таким катаклізмом є необхідність для Шпоньки самостійно прийняти рішення, устати над собою, перемогти себе і ступити на шлях, що веде його в невідомість.

Тому нещасного поручика у відставці терзають кошмари: всюди ввижається йому дружина: вона сидить і в капелюсі, і в кишені, і ліворуч, і праворуч (та ще й з "гусячим обличчям"); нарешті, на мотузці на дзвіницю тягне його якась символічна "дружина", позбавлена імення, обличчя, і сам Іван Федорович уже втрачає свою суть і перетворюється на "дзвін".

Усілякі химери, витребеньки - це світ Шпоньки: саме тому його хутір носить назву Витрибеньки - тобто примхливість, вибагливість, химерність. Та коли пов'язати страх Шпоньки перед одруженням із історією його появи на світ - страх цей постане в іншому освітленні й межі повісті стануть ширшими.

Річ у тім, що Іван Федорович, властиво, невідомо від кого народився: чи то від свого батька, чи то від сусіда, що - за батькової відсутності - навідувався до його матері. До того ж цей сусіда перед смертю заповідав чомусь свій хутір Івану Федоровичу. Тож невідомо, чого боїться герой: майбутньої дружини чи небезпеки шлюбної зради, що породжує в ньому кошмарні сновидіння.

На противагу Івану Федоровичу, його тітонька цілковито позбавлена рефлексій і страху; вона людина навдивовижу цільна, перейнята реальними турботами про свого небожа; усі її почуття, уся любов - із небожем. Єдино любов і саме любов здатна подолати страх, що ним перейнятий Іван Федорович, саме любов є серцевиною життя цих людей. Любов Івана Федоровича до рідних країв, до тітоньки є прогностичною: для його почуття любові до інших людей.

Твір вибудуваний із використанням художнього прийому "поп ^п^о" - "без закінчення", що є одним із засобів активізації духовної роботи читача і його пошуку в напрямі "доконструйовування" тексту.

Що у Шпоньки від романтичного героя:

- він не співвідносний із оточенням; усе, що чинив він з самого дитинства, - підпорядковане було підверстуванню під вимоги оточення; що більше герой докладав до цього зусиль, тим більше він був несхожий на однолітків. Поступово цей розлад стає очевидним; сам не усвідомлюючи цього, на військовій службі Шпонька займає опозиційні становище (роль і місце) до свого оточення, середовища;

- красу життя Шпонька бачить у тому, що визначає прикмети рідної йому сторони і виразні прикмети у ній побуту, - іншими словами, він є маркером свого етносередовища.


11

  1. Характер образо творення в поезії Метлицького.




  1. Ідея вічності краси в повісті К. Основʼяненка «Маруся» зв'язок твору з народно-пісенною традицією.

Г. Квітка-Основ'яненко 1834 р.повісті "Ма р у с JJ " вдається до зображення унікального портрета, до того ж, здатного найвиразніше і найповніше представити в людському житті дві взаємопов'язані тенденції: принцип індивідуації й комунікативний ресурс особистості. Обидва ці чинники, на думку Г. Квітки-Основ'я- ненка, випробовуються, у суті, спроможністю людини самостверджува- тися на рівні самодостатнього явища, без розрахунку на допомогу в іншому - індивідуумі, чи в інших - індивідуумах, а також у інших категоріальних вимірах: 'Часто мені приходить на думку: чого б то чоловікові так дуже пристращатись на сім світі до чого-небудь, не то щоб до якої вещі, а то хоч би і до наймиліших людей: жінки, діточок, щирих приятелів і других? Перше усього подумаймо: чи ми ж на сім світі вічні?". "Тема змінного, невічного, непостійного - як своєрідного імперативу лЮдині від світу - "А після такої думки чого ж би нам, невічним, та нристразцатйсь до временного? Чому б так не робить: наградив тебе Бог щастям, що батько й мати твої живуть при тобі і дякують добрим словом, що ти їх при старості і кохаєш, і поважаєш, або жінкою, до тебе доброю, послухною, хазяйкою невсипущою, або діточками покірними та слухняними - хвали за се Бога і лягаючи, і устаючи, а їх Є^ іззуь *.

шануй і кохай, і для них не жалій не тільки ніяких трудів, худоби тн, коли нужда звелить, душу свою за них положи, розпинайся, умри за них, та усе-таки памятуй, що й вони на сім світі такі ж гості, як ти і усякий чоловік" - акцентується письменником перед портретуванням Марусі. У ньому наявна мистецька настанова автора повісті: досконалість обмежується часовим полем, що має конечність, межу - як і увесь видимий світ, як і усе життя. Однак вищий сенс життя полягає в тому, щоб продукувати, як найнеобхідніше і поживне для існування людини, естетично довершене в цьому бутті.

Головним у повісті є, безперечно, портрет Марусі, однак належить не забувати й іншого: цьому портретові передує зображення батька дівчини - Наума Дрота, що є видимою ознакою шляхетності особистості, у якої портретовані предки. Співвідноситься з портретом героїні образ її коханого - Василя.

На відміну від портретів молодої пари - Марусі та Василя - портрет батьків дівчини, зокрема, батька Марусі, подано за принципом, згідно з яким найповнішу модель якісної оцінки особистості забезпечує здійснений нею вчинок. Сума цих вчинків вибудовує прикметні риси поведінки особи. Суттю якості такої поведінки є в Наума Дрота, Марусиного батька, те, що ще за молодих літ він утвердився "в таких тенденціях вияву своєї індивідуальності: "Батькові і матері сАухняНий,' старшим себе покірний,„меж товариством друзяка, ні півслова ніколи не збрехав, горілки не впивавсь і п'яниць не терпів, 'з~ледачими не водивсь, а до церкви? Так хоч би і маленький праз- їштАТГЛЬКй їіїп у дзвін, - він вже й там: свічечку обмінить, старцям грошенят роздасть і приньметься за діло: коли прочує яку бідність, наділить по своїй силі й совіт добрий дасть".

Сформоване подальшим етапом життя його, ставлення до вічного і минущого - "Ніщо не наше, усе Боже. Достанеться наше добреє доброму, він за нас і на часточку подасть, і мисочку поставить, і старцям роздасть. А коли буде наслідувати недобрий, йому гріх буде, а нас усе- таки Бог милосердний пом'яне, коли ми те заслужимо", як і ставлення до підпорядкованості людини певним випробуванням, дозволяють, згідно прийому перенесення, вважати, що вистояти у майбутніх випробуваннях Наумові Дроту допомагає часовий фактор: тривалий час позбавлений надії на продовження роду, він упокорився перед обставинами, підпорядкувався їм, що в майбутньому забезпечує йому стійкість у життєвих тяготах.

На відміну від батька, досконалого лише поведінкою, Маруся досконала і вродою - у цьому головна .завада у концепції краси в Г. КвіткіА- ""Оєнов яненка: краса, отже, володіє здатністю до прогресу, співмірноїх) ізз

з іншими етапами буття (родини, народу, людства). Інакше кажучи словами, на думку письменника, наступні покоління повинні відрізнятися від попередніх у прогресивному плані, у дедам кращий бік.

Позитив засадничо успадковується: лише за наявності позитиву на попередньому етапі можливий позитив у бутті людини згодом: у наступному поколінні або й у бутті роду в цілому. Позитив, отже, за Г. Квіткою, має властивість розбудовуватися - примножуватися і якісно збагачуватися, оснащуватися. Наявність у Марусі, як і в її батька, досконалих якостей вдачі, що їх вони успадкували, вказує, що ці якості є видові, а не родові.

Відповідно важливе й велике значення для такої розбудови має сполучуваність людини із Богом, що в письменника - засобом неухильного дотримання християнського обряду - забезпечує людині вихід на інші горизонти буття та опанування орієнтирами, здатними нести знання та оволодіння нормами співжиття людей.

У ГАСвітки,-Основ'яненка опанування засадами християнства за- безпечує особистості присутність у співжитті громади, надає глибини та сенсу повсякденному існуванню людини, сприяє порозумінню людини з оточенням та, що не менш важливо, здатності людини вести дтлогнавіть із самою собою, розширюючи межі людської особи.

Віра в Бога означає у Г. Квітки-Основ'яненка здатність людини довіритися ближньому - у певності, що така довіра є необхідна і володіє здатністю стати для людини слушною та помічною при звертанні до безпосереднього досвіду життя, а також за необхідності здійснювати людиною свободу вибору.

Детальне зображення вроди Марусі здійснюється Г. Квіткою- Основяненком послідовно, згідно принципу: від загального осягання особи - "висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька", до найде- тальніших, конкретних штрихів у цьому портреті: коси - "так гарно їх повбира, дрібушка за дрібушку", "поверх такої-то шиї на чорній [бархатці, широкій, так що пальця, мабуть, у два, золотий єднус і у кольці зверху камінець червоненькиц". Це поєднання рис, що несуть вагу значиму і тих, що є допоміжними, додатковими і володіють не- порівнювано меншим значенням виявляє не лише притаманну світосприйняттю народу сублімізацію - сприйняття того, що вивищує -його естетичних уявлень, але і кореспондує значимість усіх ресурсів у означенні певного явища. Такий підхід привносить у народне світобачення християнство, ставлячи своєрідний знак рівності між засобами вияву і означення при формуванні конкретних рис образу та в площині символічній, знаковій.

Таке поєднання означає наявне в нашого народу розуміння образу як утілення не лише духовної якості буття* духовних ідей, але й суто утилітарних.

Візуально сприйнятий реципієнтом образ Марусі дозволяє Г. Квіт- ці- Основ'яненку перейти, відповідно до традиції осягання прекрасного нашим народом, від цього, за християнськими цінностями нижчого ступеня осягання краси довколишнього світу, - до вищого ступеня осягання світу, а саме - духовного.

Так виникає в повісті необхідність переходу до теми любові й у на- йширшому сприйнятті поняття (ставлення людини до людини), і у ло- 'кальному (як взаємини між парубком і дівчиною).

Народженню почуттів між молодими, _наголошу є Г. Квіткд,-Охаіов!я- ненко. передує кілька знакових моментів. Першим із них є тітедрістА ?

АВасиля. Нагадаємо: у Мару син ої подру ги*"на весіллі,* як пришивали боярам до шапок квітки, то усі клали по шагу, хто-хто два, та й лакей з панського двора, і той п'ять шагів положив, що усі здивувались, а Василь усе вижидав та усе в кишені довбавсь; а далі витяг капшучок, а там-таки дещо бряжчало, засунув пальці, достав, та й положив на викуп шапки, за квітку, цілісінький гривеник!.. Як брязнув, так усі, хто був на весіллі, так і вжахнулись, а дружки аж і співати перестали. А він собі і дарма: потряс патлами та за ложку і став локшину доїдати, буцім тільки копійку дав".

Наступним моментом є поведінковий відрух Василя на вперше по бачену Марусю: "став наш Василь і сам не свій і, як там кажуть, як опарений", "нікуди не гляне, тільки на Марусю; тільки вона йому і бачиться, тільки об ній і дума; неначе увесь світ пропав, а тільки він з Марусею і зостався: ні до чого і ні до кого нема йому ніякого діла", а Марусі - на Василя: "чогось-то їй стало млосно і нудно, \ як подивиться на Василя, так так їй його жаль стане! А чого? І сама не зна, Хіба тим, що він сидить такий невеселий. А ще найпуще, як один на] одного разом зглянуть, так Марусю мов лихорадка так із-за плечей / і озьме, і все б вона плакала, а Василь - мов у самій душній хаті, не- г наче його хто трьома кожухами вкрив і гарячим збитнем напова". j . Народження почуттів супроводить також вияв внутрішньої триво- ги_і турботи, а також остороги: V Марусі пе виявляється в таких роздумах: "думає сердешна Маруся, що, мабуть, се з очей ш стало, та й каже собі: піду лишень додому; так думка така нападе: "Он той боярин, що у синім жупані, чи він чи недуж, чи що? То як піду, то щоб він ще гірш не занедужав, і ніхто йому не поможеть; бач, як жалібно дивиться на мене і буцім-то й просить: будь ласкава, Марусю, не втікай відсіля! Добре, добре, зостанусь!", а у Василя в наступних:

"Ке лишень, поцятаюсь я он з тою дівчиною, що сидить смутна, не в 135

села". Тільки, сердека, протягнув руку, так наче йому хто шепнув: "Не заньмай її, ще розсердиться; бач, як вона одягна та пишна! Се, мабуть, міщанка; вона з тобою і говорити не захоче". Поблідніє наш Василь та вп'ять і похмуриться".

Із сямогп початку знайомства з Василем, Маруся постає перед не- обНдністю вибору: "Чіт чи лишка?". Позитивна відповідь Марусі 'чіт" ~єбезперечно знаковою для подальшого розвитку взаємин закоханих. " - " " """* ' '?""«»'< І— .. " ?' -?*- Усе це в комплексі визначає, гадаємо, увагу народу до найменших деталей у поведінці людини й усвідомлення народом відсутності випадкових чинників у етичних взаєминах людей.

Ці знаки вияву почуттів у Марусі й у Василя виявляються відтворенням, у суті, спільного полону почуттів, у який вони потрапили, а краса весільного обрядового дійства посилює порушення гармонії духовних і чуттєвих компонентів їхнього буття. Останній чинник забезпечений у цьому випадку, гадаємо, прогностичним характером: це порушення виявиться згодом у необхщності Василеві подбати про свій викуп із рекрутчини задля одруження з Марусею, а засоби, що ЬугірОІЩЯЖуватимуть цей крок Василя, стануть непосильними для подолання їх духовними силами Марусі.

Безперечно, головна причина загибелі Марусі є не застуда. Маруся сама провіщає..власну загибель перед необхідністю - бодай тимчасової - розлуки з Василем: "Батечки, як заголосить Маруся, та так і повисла йому на Шйю! Вицілувала його... що то? і в вічі, і у лоб, і у щоки, і у шию... далі,

неначе хто ЇЇ направив, разбм покинула його, очиці засяли, то була блідна, а тутечки почервоніла, та так голосно, ніби не вона, сказала Василеві, не зопиняючись:

- Василю! На кладовищі мене, івдщаєш, на кладовищі мене й зйаидеш! Поминай мене, не удавайся у тугу... прощай на віки віч,- ''шГ.ТТам ІіоВачимо сь І" •

"АЗнаковим, безперечно, у цьому випадку є те, що Василь несвідомо, несамохіть скоєним своїм учинком після цих слів Марусі немовби скріплює її слова: "Неначе грім біля його вдарив! Стоїть як укопаний... Далі дуже тяжко здохнув, підняв очі до Бога, перехрестивсь, вдарив поклон і, припавши на те місце, де стояла Маруся, ціловав землю замість її", цим немовби примиряючись із сказаним нею.

Перша реакція людини на слова, наголошує цим Г. Квітка-Основ'яненко, є найбільш адекватною, відповідною і правильною, і етична формула, визначена естетикою людського життя, реалізується відповідно орієнтації на естетичний об'єкт.

У одній із перших, присвячених українській літературі праць, П. Куліш, розмірковуючи "Об отношении малорусской словесности к общерусской. (Эпилог к "Черной раде")", 1857 р. зауважує в кон¬тексті спостережень над повістю Г. Квітки-Основ'яненка "Маруся", що "Ще в жодному літературному творі проСтолюдин-малоросіянин, розбавлений усякого іншого спілкування з людьми освіченими, крім слова Божого, не поставав у такій величній простоті звичаїв, як у цій довісті". Згодом, поглиблюючи цю оцінку працею "Григорій Квітка (Основ'яненко) і його довісті (Слово на новий виход Квітчиних повістей)", 1858 р., П. Куліш зазначить, що у цьому творі дисьменникові вдалося все, на що спроможний письменник: "вложив він сюди весь дар свій промовляти серцем до серця", тим мовби вінчаючи справу свого життя, за що і вартий, вважає П. Куліш, того, щоб "на його надгробкові написати б тілько: "Автор "Марусі".

Ця афористична оцінка творчості Г. Квітки-Основ'яненка згодом буде підхоплена, трансформована (до речі, і самим літератором) у тезу "Він написав "Марусю", а сама повість розглядатиметься дослідниками як головний твір із прозового спадку митця.

Нашу уваїу в оцінках Квітчиного твору привертають тези дослідників, у яких промовляє думка про вияв письменником у якостях його героїв тієї суті, що співвідноситься з характеристикою українського етносу в цілому. Саме з думкою про це, вважаємо, П. Куліш у розмові про Квітчину "Марусю" порушує тему, здавалося б, далеку від образно- сюжетної лінії твору, а саме, про сполучуваність "просвіщених наших людей" із іноземщиною: іноземною мовою, вихованням і чужими звичаями, що "ширяться по Вкраїні", "що той кукіль у пшениці, і Господь один знає, чи кукіль виглушить пшеницю, чи, може, простреться колись із неба благотворяща, всепоборяюща рука і виполе пшеницю, котру сам Господь засіяв". Ураховуючи, що праця П. Куліша вийшла друком 1858 р. окремою брошурою, відвертіше про те, що непокоїло його в стані буття українського етносу її автор, із огляду на цензуру, висловити не міг. Однак за тими символами, до яких він удається цього разу, добре зрозумілим є те, що П. Куліш воліє, аби "просвіщені наші люде" збагнули: твір володіє здатністю достатньо представити те, що за своєю якістю являє наш народ, а герої твору здатні постати його представниками. Зауважимо, до слова, що такого проникливого осягання суті написаного в "Марусі", як це спостергіємо в П. Куліша, ми не знайдемо в жодного з наступних дослідників творчості Г. Квітки- Основ'яненка.

Переконуємося, що саме П. Кулішеві з цілковитою повнотою вдалося осягнути, що у творі мова, по суті, іде про репрезентацію того, що є представничим для цілого народу.

Головним представником народу є, безперечно, мова; саме це має на увазі Г. Квітка-Основ'яненко в листі до О. Плетньова, зауважуючи: "защищая как-то достоинство языка малороссийского, я вызвался заставить рассказом своим плакать - не поверили, я написал "Марусю".

Не менш значною є й інша причина, що спонукала митця писати на певні теми і вдаватися для розкриття цих тем до певної системи образів: літератор прагнув посередництвом написання творів здійснювати те, чого найбільше жадав: "и чем бы я не пожертвовал, о чем бы пожалел, если бы мог делать другим добро". У цьому, вважаємо, засаднича позиція Г. Квітки- Основ'яненка у творі.

Достатня дослідженість повісті з погляду художніх якостей твору (сюжет, композиція, стильовий напрям) - О. Дорошкевич, змісту твору - О. Бодянський, психології героїні, вияву засадничих позицій світогляду письменника - М. Плевако, Є. Вербицька, С. Зубков, Д. Чалий, О. Гончар, І. Крип'якевич дозволяє поглянути на художнє явище дещо з іншого боку: Г. Квітка-Основ'яненко в належному напрямі продовжить розпочату ним 1834 р., після виходу в світ першої книжки "Малороссийских повестей", де було вміщено "Марусю", справу, публікуючи 18 41 р. у 1 книзі 21 тому часопису "Современник" працю узагальнюючо-синтетичного плану "Украинцы", у якій визначиться зі своїм дослідницьким спостереженням про те, що є найбільш органічним, питомим для українського народу. Це дає підстави припустити, що мистецька думка письменника повсякчас оберталася довкола певного явища, і зображення його в різних планах на тривалий час стає темою роздумів і предметом художнього зображення митця.

Зважаючи на тривалу роботу наших попередників над осмисленням повістей Г. Квітки-Основ'яненка, спробуємо зупинитися в пошуку відповіді на "зустрічні думки", що не виникали в наших попередників. Однією з перших таких думок є причина зосередженості письменника на тому періоді життя героїні, коли вона перебуває в статусі закоханої й зарученої, однак при цьому відмовляється від її зображення в статусі молодиці: заміжньої жінки.

Вичерпну відповідь на це питання здатна дати українська народнопісенна творчість, зокрема, у тій частині, що стосується зображення характеру українки. Досліджуючи це зображення, М. Костомаров у опублікованій 1843 р. праці "Об историческом значеннии русской народной поэзии" зауважує, що "Тип женщины в малорусской народной поэзии рисуется самыми яркими красками оттого, что половина малорусских песен может по преимуществу называться женскою". "Найяскравіші барви" - це і є ті перфектні якості вдачі Марусі, про які ведуть мову всі дослідники твору. Звідси випливає інше: твір має виразні ознаки співвіднесності з фольклорною традицією: в означену появою твору добу це - прерогатива романтиків, які, відповідно до української романтичної традиції, вибудовують характеристику свого героя як представничого для народу. Водночас, саме тому героїня Г. Квітки усім: поведінкою, вдачею, красою, мораллю виділяється, '1 —ігтіщіі цм а і ? 11 -г -г •

"виламується" зі свого оточення - як недосяжний. ДЛЯ „ТОГО атпчення взірець. Цією художньою якістю моделювання героя Г. Квітка-Основ'я- Аненко якраз і вписується в стильову парадигму романтичного "буму", який дослідники зауважують у 30-40-х рр. XIX ст. в українській літературі, кваліфікуючи його як романтичне десятиліття.

У" означеній праці М. Костомаров на основі українських народних пісень має змогу дефінувати, що "тип женщины в песнях разделяется на два вида, которые соответствуют двум периодам женской жизни: один вид - девица, второй - замужняя женщина".

Автор праці "Об историческом значении русской народной поэзии" зауважує, що в творах мистецтва саме "девица является идеалом поэтического творчества, так и народная поэзия изображает в девице верх красоты, кульминацию женского существа".

Зауважуємо й інше: Г. Квітка-Основ'яненко, зображуючи Марусю в ту пору її життя, яка, за словами М. Костомарова, відповідає двом періодам її життя: "первый есть тот период, когда девица предана воображению; второйГкогда она предается чувству", тобто, коли згідно- цього другого періоду, "сердце ее бьется, голова горит, это пора любви, когда тайна существования земного открывается для нее".

Відповідно, згідно прилучення у творі до народнопоетичної традиції, Г. Квітка-Основ'яненко "не міг" зобразити Марусю заміжньою жінкою, оскільки в українському пісенному фольклорі "молодиця", замужняя женщина, встречается большей частью в песнях шуточных или же в таких, где описывается несогласие брачной четы": саме тому й "счастливая жизнь супружеская исчезает из песен потому, что слишком однообразна".

Інакше кажучи, творення перфектного жіночого образу, у лад із народною традицією, вимагало від Г. Квітки-Основ'яненка зупинитися _на зображенні дівочого типу в пору замрії та передчуття кохання, а також у пору закоханості, коли виявляються найкращі якості вдачі герої™ т-я тгплИ рппя повністю зосереджена в напрямі творення ідеалу, конструювання позитивних проектів, коли вона цілковито націлена в майбутнє і найповніше відповідає призначенню людського життя через пошук його сенсу. Це, зокрема, суперечить тезі М. Костомарова, висловленій у праці "Малорусская литература", що, нібито, Г. Квітка- Основ'яненко "Выраженные им чувства и воззрения народа ограничивает тем, что действитеьно можно было талантливому наблюдателю подметить во внешнем проявлении у народа и только".

Водночас, свою Марусю Г. Квітка-Основ'яненко трактує історично, подаючи розповідь прсГТГ біографію, окремі частини якої максимально спресовує, а інші розглядає детально, виписуючи їх скрупульозно й розлого, чим забезпечує для твору ефект постійної змінюваності планів у оповіді про героя, а, отже, тим забезпечує і утримує постійну напружену увагу читача твору.

Ефект біографії, наявний у повісті - свідчення високої культури оНовідача твору, оскільки виявляє в ньому таку значну увагу до люди- ни~ яка промовляє про неабияке значення самоцінності особистості: це, понри ранню та випадкову смерть Марусі, визначає перспективу в трактуванні образу, що дозволяє митцеві побачити роль, цінність "Я" особистості над певним часово-просторовим виміром. Це надає образові якостей питомих - як для індивідуума певного історичного плану і певних суспільних вимірів; саме цим Маруся стає репрезентатором не лише певного часу і певних обставинА але й - ширше - представничою для цілого народу на певному історичному відрізку його буття. У цьому - також ефект перспективи, наявний у образі.

Важливим у повісті є й ефект переливів фарб і тонів у настроях таі в почуттях героїні. Постійною мінливістю, переливами цих почуттів Тітаггроїв Ґ. Квітка-Основ'яденко досягає, зрештою, того, що вщщдає "'панівні тони й настрої у світовідчутті героїні; водночас, митець трактує, як це зауважуємо в О. Шпенглера, "історію як наслідок однократного дійсного переживання". Отже, емоційність героїні-увиразнює її психологічний портрет як людини особливої, як новий світ - так до- Асягається~ТТзраження7Ащо превалює в існуванні Марусі: не предметність, а духовність. Остання у Г. Квітки-Основ'яненка виступає не в суто релігійному, а в загальноцивілізаційному значенні; у письменника ставлення до релігії не позначене надлишковими преференціями; показовим у цьому випадку є його нарис "Украинцы", 1841 р., у якому при мові щодо якостей українця автор нарису зауважує лише те, що характеризує співочий хист українського народу: "В Харькове во многих приходских церквях поют все церковное пение мастеровые какого-нибудь ремесла и поют все даже нотное, занятое ими в архиерейской певческой; поют очень согласно, правильно, со всеми выдержками, переходами в другой тон, не имея вовсе понятия о камертоне". І тим, що Маруся, коли "Ще малесеньке було, а знала і "Отче наш", і "Богородицю", і половину "Вірую". А тільки, було, зачує дзвін, то вже не заграється, ні засадиться дома й каже: "Мамо, піду до церкви, бач, дзвонять; грішка не йти; тату, дай шажок на свічечку, а другий старцю Божому подати. І в церкві вже не запустує і ні до кого не заговорить, та все молиться, та поклони б'є" письменник прагне, як нам здасться, виявити упокореність, покірність героїні перед верховною силою життя. Ураховуючи тезу Т. Карлейля, що "великі душі завжди лояльно- покірні, шанобливі до тих, що стоять вище від них; лише нікчемні, низькі душі чинять інакше", Г. Квітка тим самим мовби сигналізує читаем 1-Ю /Ь* чеві про велич душі своєї героїні. Незаперечним є інше: ця тема в творі має догматичне значення, символізуючи проявлення і буття Божества, форму, посередництвом якої здійснюються певні явища.

Це зображення володіє у творі й іншим значенням: за його допомогою твір набуває якостей духовного - такого, що визначається поза часово- просторовими межами, а також поза суто практичною метою. У цьому зображенні відсутній містичний первень: Маруся є цілковито земною істотою (а, отже, не іконою) - на цьому письменник заакценто- вує, виявляючи суто ординарну причину її смерті: тобто, людина в нього залишається у системі існування природи, яка перебуває в процесі формування і деформування, а тому в колі реальності з її принципом причиновості, а не в сфері фантасмагоричній, що перетворювало б саме існування й смерть героїні на беззмістовні, позбавлені сенсу, на суто лише банальний акт завершення життєдіяльності.

Водночас, ця смерть героїні - підтвердження її суспільного існування, у системі якого вона стає не випадковою, а (якщо враховувати ту необхідність, що спонукала Василя до відсутності) цілковито умотивованою з погляду комплексу тих процесів, що стали її причиною, і саме тому має розглядатися не як завершення життєдіяльності героїні, а як трагедія.

Важливе значення для оцінки Марусі має її характер - те, що є НЯШНЯМ*'* 'гЛіЯкячниши* «І.ИМ'**»І*-І-'—чм"-да.. лі.,*. ?

Уі_,. . ... ч "державою" внутрішньої людини, зокрема, . "даррднЖАЩШЯ№р,~1іо которому целая маса может быть рассматриваема, как один человек . І

Дівочий (жіночий) тип характеру Г. Квітка-Основ'яненко увиразнює в Марусі: її краса, її ТВД поведінки письменником дібрЩГтак* що 'це скидається на практичну основу теоретично згодом підтвердженої ""ОТ. Костоморовйм тези: "всякий народ, рассматриваемый как единое лицо, имеет свой идеал, к которому стремится".

Детальність опису вроди Марусі таїть у собі багато причин; серед найбільш очевидних - прагнення підкреслити винятковість, незвичайність цієї вроди: як те, чим Маруся відмінна від інших дівчат, що, "отже, підсилює їТяскргшу індивідуальністьАгутп романтичний ллптин); "не"менше важить й інше, - звернімо увагу: опис вроди Марусі слідує відразу після першої в цьому абзаці фрази: "От і виросла їм (батькам своїм - А. 3.) на втіху". Таким чином письменник підкреслює, що благородна, вродлива Маруся послана Богом як вища милість її батькам, згодом - коханому та і, на загал, усім тим людям, із якими доводиться Марусі стріватися. Краса, благородство, моральна довершеність особистості - як милість для її оточення - у цьому концептуальна засади Г. Квітки-Основ'яненка при творенні образу цієї героїні. Маруся, от 141 /==*

же, це винагорода для багатьох людей; тим значимішою є її втрата для них, тим значимішим є підтвердження того, що земля сувора до всього істинно благородного.

Ця загальна любов усіх до Марусі, насолода милістю Господньою від споглядання її краси, осягання її доброти, шляхетності у поведінці, як і будь-яке щастя та задоволення людини не можуть бути тривалими, наголошує письменник, тим більш не можуть належати до вічних. Однак Г. Квітка іде далі, стверджуючи ранньою смертю Марусі, що тривалість життя людини не е важливою при тому, коли вона реа- лізувала своє життеве призначення. Отже, життєвим призначенням Марусі визначалося не стати такою собі мотроною: добропорядною дружиною Василя, а явити своєю красою вишу милість кожному, хто цю красу споглядає. У такому разі земна краса стає явленою, як саме небесна благодать, явлена людям. І суть у тому, вважає письменник, що вона була явлена, а не в тому, скільки вона тривала, - ось що пропагує Г. Квітка-Основ'яненко "Марусею".

Відхід Марусі з життя означає, що життя згодом явить людям нову І якТстьТгр:чгза—і~ліп /ти знову будуть тяжіти до неї своїми устремліннями: \ (?^&Н**Краса і життя вічні. Концепція письменника у творі полягає в'тому, що самЄ"'Так~СіїртМЬжна явити себе мудрість, яка не дає заполонити людське серце неправдою, здатною звести все, до чого вона торкнеться, до небуття. У цій позиції митця - безмежний його оптимізм у вірі в людину, його глибока щирість у ставленні до людини і строге слідування ІСТИНІ.





  1. Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка