№2 Образ Неона в романі Наріжного «Бурсак» малороссийская повесть



Сторінка4/8
Дата конвертації29.12.2017
Розмір1.33 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

Символічні настанови поеми Шевченка «Сон».

Однією із основоположних засад Шевченкового світосприйняття є усвідомлення у філософському плані яксіологічного й онтологічного аспектів свободи. Цей концепт, відкритий у всій творчій спадщині митця, з особливою повнотою і особливим зусиллям реалізований у ліро-епічній творчості поета: у його поемах; найбільш різнопланово - у системі одного твору - це явище моделюється в поемі Т. Шевченка "Сон", до якої ми звернемося. У доемі "Сон" її автор подає нам свою концепцію сприйняття світу: візія світу, до якої приходить Людина "уві сні, є багатокомпонентною, проте об'єктивованою моделлю сприйняття світу в цілому. На відміну, скажімо, від Геракліта, який вважав, що в тих, хто не спить - світ єдиний, спільний, а уві сні кожний іде в свій власний світ, - Т. Шевченко вибудовує цей свій влас- ний світ за точним аналогом спільного, довколишнього світу, ставля- "'їїГзнак рівності між одним і другим. Так цілковито удосконалюється смислова та формотворча частини поеми, у якій збігається початок і завершення, співвідносяться з точністю один до одного зовнішній і внутрішній чинники: видиме, зриме і внутрішнє, духовне.

Найбільше уваги при характеристиці твору зазвичай приділяли проблемі відсутності зовнішньої суспільної або, іншими словами, інституціональної свободи для різних верств одного суспільства.

.У- поемі Т- Шеваенко обирає об'єктом художнього зображення три шари поспільства: селянство - що у феодальній імперії є її основою, своєрідним суспільним гумусом;.дам...- різко-діаметральну протилежність йому, рафіновану, освічену та перейняту найвиразніше поступальними, .ідеями інтелігенцію, зокрема, таку .її виняткову частину, як декабристи, що виступають антитетичними ідейно до всього поспільства, дозагалу, і царський апарат,.-..від найближчого оточеннями до останнього, можливо, у ньому гвинтика "з циновими гудзиками". Але у тім-то й складність - з погляду свободи людини - що всі ці верстви (кожна з них, звичайно, по- своєму, і як саме - це показано в трьох частинах поеми) є, на думку Т. Шевченка, такими, що не осягають свободи: Гадаємо, автор поеми саме так, обираючи умовну модель (оскільки людське мислення найбільш схильне засвоювати троїсту систему відліку - згадаймо оповідну основу казок: три брати, три випробування, три напрями роздоріжжя) у художньому слові по- філософськи подає нам тезу про те, що людина - тут це поняття узагальнене - ніколи не постає в повноті своєї істоти; митець вибудовує цю істоту з трьох чинників, що взяті, проте, поетом зовсім не довільно: певна частина людської істоти - згідно цієї моделі - є примусово правово, юридично цілковито, остат очно позбавленою свободи, інша - та, що зовні "вбрана" в кайдани, насправді є її найбільш нескореною суттю ("пар волі".), ще якась частка - і, що самохіть, із власної волі, зваблена якимись привілеями, втрачає свободу (найстрашніша парадигма поневолення). Це, до того ж, своєрідна, за словами М. Мамардашвілі, "Ланцюгова реакція рабства". Проблема так званих третіх к-ятегпрій.є об'єктом заці- кавлення філософії, зокрема І. Капта.

~ А ви в ярмі падаєте Та якогось раю На тім світі благаєте? Немає! немає!

Шкода й праці. Схаменіться:

Усі на сім світі - І царята, і старчата - Адамові діти.

говорить поет із думкою про "усіх на сім світі" у вступі до поеми.

Лоет при цьому визначає застереження читачеві: ця втрата свобо- _ди, яку він баішть.-.Ав ярМ падаєте", крайнє поневолення - не тотальні; думка про тих, що втратили свободу звершується у Т. Шевченка зовні мовби й несподіваним, "не до теми" висловлюванням: — Гігпой... і той... а що ж то я?! Ось що, добрі люди:

Я гуляю, бенкетую В неділю і в будень. А вам нудно! жалкуєте! Є>й-Богу, не чую...

ІНШИМИ словами, на відміну від тих, хто звідує цілковиту втрату свободи - "в ярмі падає" - поет переживає стан спокою і волі: "іуляю,

бенкетую", однак у тім-то й суть, що саме цей стан є запорукою можливості для нього перенестися в іншу площину: туди, де, здобувши завдяки волі можливість медитації, він сягає іншого світу: свобода - це те, що позбулося заборон.

Таким чином, у вступі до поеми "Сон" Т. Шевченко визначає своє власне бачення інституціональної несвободи для різних рівнів життя поспільства і різко відмежовується від цих рівнів своїм медитативним спокоєм і волею, що стають запорукою перенесення його в іншу ситуативну модель, яка не потребує від нього включатися в змагання з силами зла.

Один із виявів існування або буття - онтологічна модель - у художній манері, притаманній митцю, подана в першій частині поеми; урахуємо тезу Парменіда про те, що мислити - означає висловлювати те, що існує (а мислення - і завдання, і справа філософії).

Стан сну (згадаймо і шекспірівське: ми - матерія, із якої тчуть сни) привертає~увагу Т. Шевченка за тим самим критерієм, що й в І. Канта: сон або і неспання - це не наявність більше або менше свідомості; сон - це, як і неспання, стан, у якому існує те, що деструктуруєАде- формує або і зриває певними явищами свідомість, причому здатне розкладати свідомість і в напрямі позбавлення людини свободи. Т. Шевченко ставить наявність свободи людини або її несвободу в пряму залежність від стану свідомості.

Таким чином, сон - де спання свідомості?— тобто, відсутність діяльної, активної свідомості, що здатна кардинально, вчинками впливати на людську волю, що спроможна вести людину до свободи.

Жожна з картин-частин поеми "Сон" супроводжується актом польоту - переміщенням поета над великими просторами. Особливого Азначення у поемі набуває простір; автор-оповідач постійно перебуває в русі: він переміщується з однієї онтологічної сфери в іншу, а це можливе лише за умови фізичного руху, який, за Р. Декартом, можливий лише у просторі. Шевченкова людина аналогічна Декартовій: це також метафізична матерія, що складається з руху.

Простір у автора поеми - підсилювач, каталізатор розрізнення. ПейзажіГщо формують специфіку топосу, є", з одного боку,"елемента- ми буття етносу, а з іншого - засобом розрізнення, що несе в собі двоскладно-двоступеневу градацію:

- можливість пізнаваності певної протяжності та її самодостатність, здатність до автономності, незалежності від світу людини;

- залежність (за можливої дискретності такої залежності) людини від впливу топосу, а також здатність людини - завдяки топосу - достатньо чітко вибудовувати всі можливі розрізнення, на яких ґрунтується внутрішня напруга та драматизм твору.

Вибудувані Т. Шевченком характеристики простору мають, безперечно, конкретизовані риси, завдяки яким українець легко вгадує Батьківщину.

Вказуючи на опис прекрасної природи в першій частині поеми, шевченкознавці наголошують на виразно-антитетичному моменті, що, відповідно пейзажної замальовки, закладає поет у зображення життя людини на тлі цієї природи. Зважаємо, що чудова природа у митця - не лише його знак любові до Батьківщини, - це спроба оно- вити свої сили, свій дух для подальшого зображення страшного гніту, несвободи людини. Зауважимо й інше: те, як Т. Шевченко співвідносить красу і страждання. На відміну від, скажімо, загальновідомої формули Ж. Фуко, згідно з якою краса розцінюється як те, що слугує лише людському стражданню та свободі, - автор поеми бачить у красі лише те, що служить стражданню і несвободі, таким чином надаючи більшого достоїнства логіці сприйняття краси як естетичного й мотиваційного - щодо людської діяльності - аспектів.

Важливою якістю часу в Т. Шевченка є його здатність до тривання. У поемі "Сон", митець, проте, закцентовує інше: ту здатність часу, що її, зокрема, М. Мамардашвілі, сполучаючи з поняттям причинності й свободи, характеризує так: "Поза самою себе, поза актом свого іс-

нування свобода не має ніякої іншої причини. І, оскільки є такою, вона нерозкладна, не продовжувана, нічим не замінювана, оскільки сама є тривалістю. Те, що саме є часом, не має часу".

Переміщення в часі та просторі вимагають зупинок, що виникають у поета як прагнення щось побачити; врахуємо, що "зупинка завжди плодотворна для думки: тоді ми розуміємо"; водночас цей рух, у якому перебуває автор- оповідач, немовби підтверджує наше усвідомлення того, що із цим рухом і виникає усе, що нічого цього не було до руху і нічого цього не було б без руху автора-оповідача. г—Простір і час зображені в поемі "Сон" у тій класичній формулі, що визначена А. Шопенгауером: "всі частини їх перебувають у такому відношенні одна до одної, унаслідок чого кожна з цих частин визна- чена і зумовлена іншою. У просторі це називається становищем, А у часі - послідовністю".

І/ Перша частина поеми "Сон" відтворює не лише картину цілковитої втрати людиною свободи, але і, як це тут не здасться парадоксальним, саме ознаку здатності людини бути людиною; тут ідеться не про те, що здатність людини залишатися людиною означає несвободу, а про цілковиту відповідність того, що відбувається, арістотелів- ському концепту: нездатна до покори істота приналежна або до Бога, або до тварини; покорі піддатлива лише людина. Так само і, за Т. Шевченком, лише людина здатна відчути, зрозуміти і, основне, вистраждати свободу, як і втрату свободи.

\у Утрату Лсвободи Т. Шевченко розцінює як- зло. проте це зло він убачає не в чуттєвій природі людини, а в перевернутому з точністю до навпаки ставленні людини до людини; на якомусь етапі, коли це ста- „ влешш переходить межу законів (у цьому разі й християнських постулатів), коли це ставлення зводиться до самих вчинків - людина втрачає свободу. Отже, за Т. Шевченком, абсурдність ситуації несвободи полягає в тому, що поневолення поширюється: поневолювачі стають рабами завдяки самому акіу, своєму вчинку пригноблення інших. Поглянемо в цьому разі на Шевченків текст:

Он глянь, у тім раї, що ти покидаєш,

Латану свитину з каліки знімають,

З шкурою знімають, бо нічим обуть , j Княжат

недорослих...

V г- Загальне поняття - рай, що його Т. Шевченко означає без лапок, незважаючи на гротесково-сатиричний план уживання слова, - просторова, навдивовижу містка, "заселена" парадигма; "заселена" так, що місцеперебування людини, а, отже, місцеперебування її душі, на думку І. Канта, зумовлює, унаслідок "заселеності", різнорідність

(різнорідність виникає як результат зв'язку причини та наслідку) такого простору, - так створюється форма, здатна утримувати основу для зла і нещастя. Водночас, і сам акт споглядання неминуче стає актом взаємодії. Лише нетерпимість до самого себе здатна породити - кантівський висновок - нетерпимість у ставленні до інших. Про зло Й добро необхідно говорити до того, як вести мову про свободу і несвободу людини, адже добро й зло, що ведуть до свободи або несвободи людини, пов'язані з волею - у цьому разі волею вибору. Однак правильний вибір - за Т. Шевченком - можливий лише тоді, коли ми бачимо шлях, витримуємо обраний азимут. Так з'являється в поемі тема бачення, точніше, його відсутності й інвектива на його адресу у випадку поневолення:

А он бачиш? очі! очі! Нащо ви здалися, Чом ви змалку не висохли, , Слізьми не злилися?

Сліпота, що призводить до поневолення, здатна ставати тотддь- ною та набирати якості верховної: так виникає у Т. Шевченка звертання до Бога: Г Чи Бог бачить із-за хмари ' Наші сльози, горе?

Відсутність бачення у автора поеми синонімічна творенню зла, і в цьому разі така апеляція є свідченням осягання, розуміння поетом телеологічного мислення, а не лише мислення єретичного - як це визначали шевченкознавці- атеїсти. Т. Шевченко, на відміну від Ж. Руссо, якому належить "кондова" теодицея, не є творцем теодицеї: не виправдовує Бога в світі, сповненому зла.

У митця зло, що виступає під виглядом поневолення, на відміну від означеного в Ф. Ніцше, позбавлене маски добра, ніколи не постає під маскою добра. Інший момент: Т. Шевченко в кожному конкретному разі прагне осягнути індивідуальну специфіку механізму зла й обману, що позбавляє людину свободи, однак ніколи не розглядає зло "en bloc" - "цілокупно": так поглиблюється прірва між добром і злом, так поет досягає бажаного художньо-дидактичного результату: неприйняття зла.

Вибудовуючи гнітючі картини, що їх неминуче породжує в житті несвобода, яку звідують, а точніше - несуть на собі ті, із кого знімають "латану свитину", віддають у військо, ті, кого розпинають "за подушне", автор твору підкреслює, що це можливе лише за повного беззаконня; іншими словами, Т. Шевченко наголошує на порушенні функціональних зв'язків у суспільстві. Це тісно співвідноситься

з філософським концептом І. Канта про необхідність обмеження сво- I боди настільки, наскільки вона загрожує свободі іншого, адже цілко- / вите беззаконня є несвободою.

V Jjj ссю третьої частини поеми "Сон" є розповідь поета про побачене в

царських палатах. Умовно зображуване тут зазвичай оцінюється як заключна, можливо, вирішальна точка усіх попередніх картин і свідчення тотального, на всіх рівнях тиску системи на людину. Цей підхід Т. Шевченка співвідносний із платонівським концептом про наявність у особистості тих каральних якостей, що і в державі. Саме тому - за наявності алогічності взаємин у державі, що її бачить митець перед собою, - гротескних форм набирають неодмінні складові держави: ділова ("землячок"), захисна ("москалі") і дорадча ("щось нишком розмовляли - Здалека не чути").

У третій частині автор поеми створює панорамну картину суспільства, яка суттєво доповнюється замальовкою двох характерів: "землячка" та "самого"; перший вражає своїм пристосуванством через зречення ("говорить не вмиєш По-здешнему"), нахабністю та пронозливістю ("я вси входы знаю"), визискливістю, ґрунтованою на освіченості, тобто неприродному поєднанні непоєднуваного ("Мы, брат, просвещенны, Не поскупись полтинкою"); другий, "сам" - "високий, сердитий" - поєднано з антитезою, у якій закодовано алогізм, - "цвенькає". Позиція Т. Шевченка в поемі виявляється відповідно до тієї, згідно з якою замовчувати алогізм буття означало б із цим алогізмом змиритися. Саме тому "Сон" протест проти означеного різними рівнями алогізму буття.

Відособленість царського подружжя на царському-таки прийомі Довгенько вдвох походжали, Мов сичі надуті,

Та щось нишком розмовляли - Здалека не чути, - належить до наступного ситуативного алогізму й антитетичної моделі можливої поведінки; насамкінець, це й призводить до краху, до обвалу в логіці такої поведінки:

А потім цариця Сіла мовчки на дзиґлику.

Дивлюсь, цар підходить До найстаршого... та в пику Його як затопить!..

Важливо, що Т. Шевченко у цих індивідуалізованих персонажів кваліфікує один вчинок, тим художньо визначаючи співвіднесену з думкою А. Шопенгауера тезу, що навіть один характеристичний вчинок дає змогу скласти правильне поняття в цілому про характер людини: якою людина є насправді, так вона і поводиться.

На перший погляд, навіть досить несподівано, ураховуючи попередню течію твору, виникають на широкому, панорамному тлі ці дві локальні, окремі картини, що зосереджують увагу читача на двох індивідуальних характерах - представничих для цього суспільства і, певною мірою, взаємозалежних і взаємодоповнюваних. Роль цих характерів годі переоцінити не лише в плані точного осягання митцем усіх аспектів тогочасного індивідуального і суспільного зла та, звідси, розуміння ним детермінованості людського характеру, але й у плані свободи людини, індивідуальний характер якої належить, услід за А. Шопенгауером, розглядати як свободу її дій.

Ці характери прописані штрихами, проте виразно, створюючи цілком завершене враження про залежність цих осіб, що наділені певними чинами, посадами, від їхнього особистісного; цим Т. Шевченко хоче підкреслити: несвобода людини від особистісного є причиною і наслідком її недосконалості; досконалу людину, отже, можна знайти лише за наявної свободи такої людини від самої себе.

Стає зрозумілою тепер й інша настанова письменника, закладена в зображенні царя:

Та щось нишком розмовляли - Здалека не чути - О отечестві, здається,

Та нових петлицях, Та о муштрах ще новіших!..

Перед нами - триступенева (знову логіка завершеності) модель поневолення у її різних якостях і масштабах: "отечество', "петлиці",

Гмуштри', -.іншими словами, просторова, моральна, дієва. Фактично, перший складник цієї моделі полівалентний: він має два значення: простір |тобто. фізичне) і моральне, що вбирає, включає два такі чинники - дію та "спосіб її заохочеім.',Таіаїм чином, поняття "отечество" тут стає основним, і знову йевйпадково: відомо, що за всіх часів негідники різного штибу розбалакуванням про долю батьківщини визначають для себе останній моральний притулок. Таким чином, цією темою "о отечестві" "сам", наголошує Т. Шевченко, виявляє, ким є насправді: негідником, що маскує свою підлість за останнім прихистком - розмовами "о отечестві".

Насправді благодіяння на користь "отечества" завершується сценою ненависті, тотального побиття: "та в пику Його як затопить!", що є згубною не лише для особистості та суспільства, оскільки не веде, як любов, що сприяє духовному зросту і свободі людини, до внутрішнього і

зовнішнього блага і окремої людини, і людей в цілому. У ненависті, що веде до несвободи, приховування істинного життя (адже залишається сам 449 /==*>

лише мордобій), його фікція. Сенс життя у тому, що є протилежністю зображеному, адже побачене Шевченком здатне викликати єдино можливе враження: "Зареготався я, та й годі", "сміх і сльози!".

Існують інші моменти в цьому зображенні, що варті уваги. У цьому зв'язку послідовно від стежимо те, що зустрічається оповідачеві на його шляху: "москалі, Нагодовані, обуті І кайданами окуті Муштруються"; дорогою до "города безкрайого" поетові трапляються "пани пузаті", "землячок" "з циновими іудзиками", "золотом облиті Блюдолизи", "і сам, високий, сердитий", "панства, панства В серебрі та златі! Мов кабани годовані, - Пикаті, пузаті!.." "дрібнота Уже за порогом", "вбогі ворушились, На труд поспішали І москалі на розпуттях Уже муштрувались. Покрай улиць поспішали Заспані дівчата, Та не з додому, а додому! Посилала мати На цілу ніч працювати, На хліб заробляти", - Т. Шевченко такою імпресіоністичною манерою створює ілюзію присутності в кожному з цих одиничних явищ того, що притаманне в цілому всій державі: ступінь осягання цими складниками свободи становить, на думку автора поеми, ту свободу, що наявна і в самій державі. Таким чином, у творі витримано той принцип, що формулюється так: І "Думка повинна замкнутися, як замикається коло життя".

Т. Шевченко невипадково зображує царя тираном (самовільність рішень, їх алогізм, неадекватність між поведінкою як заохоченням і як покаранням, сприйняття підлеглими усіх вчинків царя "на ура" - як "гуля наш батюшка"): тиран - це той, хто не знає свободи, не розу- міє і не сповідує її на всіх підвладних рівнях, яким він обов'язково силою нав'язує свою волю.

Якщо, за Платоном, кожний із нас володіє тими видами моральних доброчесностей, що і в державі, - то дуже показовою є ієрархія запотиличників у царському палаці; Т. Шевченко наголошує й на тому, що годі збагнути, чим керується цар, і милуючи, і караючи - тим виразно кваліфікуючи відсутність правових і етичних норм, що . "узаконені" в імперії.

(/ Свобода одинокості, самотності - окрема тема в поемі "Сон". Гі порушує поет у різних планах: ведучи мову про унікальність людської долі, про самотність побутового рівня, що сприймається як "благодать": Своєю поемою Т. Шевченко змушує замислитися над іншою гранню свободи: свободою вибору. У першій частині "Сну" тотальне, страшне за суттю і за наслідками поневолення волає про відсутність можливості вибору свободи в людини: відсутність такого вибору означає, наголошує митець, рабство, а далі - і смерть.

У другій картині безпросвітність осяяна спалахом добра: Раз добром нагріте серце Вік не прохолоне!

що, як етична категорія, стає співвідносною з категорією волі, свободи. Здійснена свобода вибору стає ідеєю або чинником, здатним підпорядкувати собі все життя, "огріти" його, наповнивши і змістовно, і ідейно.

Третя картина (частина) сну - зображення свободи вибору в бік по- деволення, що - ґрунтоване на тоталітарній несвободі - прибирає ознак добровільного йому підпорядкування або втрати самозначимо сті при свободі вибору ("землячок", "старший", "менший", "менший малого, А той дрібних"). Саме тому картину тотальної, прийнятої власною волею несвободи, поневолення, увінчує символ, що виростає "з калюжі" - пам'ятник тому, хто "розпинав Нашу Україну".

Таким чином, несвобода виявляє себе, вважає Т. Шевченко, як головний принцип держави та її провідників - їх він не може прийняти. Не приймає, бо не піддається осяганню те, як наділена верховною владою людина здатна до такої міри втратити уяву про верховні-таки цінності людського життя, що вдатися до поневолення цілого народу, а інша - також наділена цією владою, - піти ще далі в узурпації верховних цінностей людського життя, уславлюючи винуватця страшного поневолення цілого народу. Уособленням цього поневолення постає образ "вольного гетьмана" Полуботка, якого цар, "аспид неситий" - Голодом замучив У кайданах.

Держава, її провідники, що і на органічному й на побутовому рівнях позбавлені розуміння свободи, її ролі та призначення, розминулися з тим, на чому може ґрунтуватися життя в його вищому сенсі, тому вони приречені "пропасти", "піти в землю", тобто зникнути безслідно.

Свобода вибору чинна і для автора-оповідача поеми. Ідеться не лише про добір, сукупність і систему образів, що відповідають ступеню розкриття теми, а і про безкомпромісність свободи, що дає право оповідачеві, на основі наявного й тим мовби санкціонованого Богом, кидати Богові виклик- інвективу:

Чи Бог бачить із-за хмари Наші сльози, горе? Може, й бачить, та помага, Як і оті гори Предковічні.

Шевченкова теодицея, традиційно прочитувала як богоборчий мотив, доповнюється у автора поеми тезою "те знає... Вседержитель... а може, ще И він недобачає", зроджує цілковите осягання поетом того, що той, хто здіймається до такого протесту неминуче здобувається на єдино-можливу якість свободи: на свободу самотності. Тому якщо в першій частині твору, ще до мотиву-оскарження Богові, поет допуск 451 /Ь* екає множинність, поєднуючи свої зусилля лету з "буцім совою" - "летим", то вже наступні частини твору виразно виявляють семантичний синтаксис самотності.

Породжене соціальними причинами почуття самотності, що виникає на основі неприйняття рабства, будь-яких форм поневолення, викликає в Т. Шевченка оскарження Богові, стає гарантом, запорукою не лише пошуку, а й досягнення, осягання людиною істини. Лише той, хто володіє свободою, насамперед, внутрішньою свободою (розумінням, усвідомленням її), спроможний піднятися до протесту, осуду втрати свободи іншими, як і, оцінити красу нескореності людини, що

В муці, в каторзі не просить,

Не плаче, не стогне! перед "остатнім, страшним судом" уставши "за правдою".

Здійснити вибір на користь свободи, не втративши при цьому мужності, навіть звідуючи найбільших мук, - у Т. Шевченка ідеал пер- фектної особистості, що реалізує життєвий потенціал за найвищою ціллю. Прийняття мученицького шляху, наголошує поет, виявляє здатність і готовність індивідуума свідомо підтвердити високі ідеали життя, а ними ніколи не може бути рабство, несвобода. Навіть мучеництвом, але сягнути свободи, принаймні, свободи духу: так поемою "Сон" Т. Шевченко передрікає свою морально-етичну та філософську програми буття періоду заслання.

Муки, мучеництво є потужним випробуванням незалежності людини, свободи її вибору, але чи може бути, питає своїм твором поет, вільнішою людина понад ту, яка свідомо, осмислено, а, отже, вільним вибором приймає ті муки і, свідома того, що вони стануть на її шляху, ступає назустріч їм. Т. Шевченко, отже, розуміє свободу вибору як те, що здійснюється не за приписом користі, вигоди: людина здійснює свободу вибору тільки тоді й

тільки тому, що ставить можливість реалізувати свої ідеали понад усіляку вигоду і користь. У цьому разі автор поеми зреалізовує і християнський ідеал: адже в основі християнської віри - від самісінького початку, коли закладалися ті основи, визначається мучеництво і жертовність: офірування мук і жертовність свободі - виразний християнський ідеал, що має велике значення для Т. Шевченка; він підпорядковує йому політичне та суспільне життя, свідомий його впливу на це життя. Таке освітлення зовсім по- іншому виявляє роль держави та її інститутів: відкриваючи шлях мучеництву, до того ж - мучеництву кращих людей у державі, така держава позбавляє себе права називатися державою в ім'я людей, стаючи антитетичною ідеї захисту, оборони людей, а прибираючи на

себе функції лише караючі, й то - для кращих у ній людей. Митець у цьому випадку закладає іще одну аналогію: Бог, який здійснює пожертву собою, приймає мучеництво заради недостойних цього людей.

У волі людини приймати або не приймати дароване їй Богом право: на життя, на покарання поневоленням, на спротив неволі; головним у Т. Шевченка залишається мотив свободи волі - як свободи вибору.

Найвищий вимір свободи вибору в автора поеми - добро: і для окремої людини, й для людей загалом; у Т. Шевченка, як і в А. Шопен- гауера, "добро зумовлюється свободою", більше того, саме свободу людини Т. Шевченко розуміє як передумову для щастя людини і як необхідний чинник для розкриття істинної природи аксіологічного й онтологічного аспектів життя.

Перефразовуючи слова Ф. Ніцше, який твердив, що "сон переносить нас назад, до віддалених епох людської культури, і дає нам змогу краще зрозуміти їх", - зауважимо, що прийом відтворення побаченого поетом сновидіння дозволяє осягнути творчість і творчу особистість митця, ту добу, що постає рушієм, чинником його поетичних візій і роздумів.

5



  1. Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка