№2 Образ Неона в романі Наріжного «Бурсак» малороссийская повесть



Сторінка3/8
Дата конвертації29.12.2017
Розмір1.33 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

Макаровський про випробування людини історією. Поема «Наталя або дві долі разом».

  • Ідея школи життя у образах повісті Гоголя «Тарас Бульба».

    Повість М. Гоголя "Тарас Бульба" якнайбільше відповідає тим почуттям й устремлінням, що керували її автором, коли він виношував ідею лектури історії в Київському університеті, а згодом цю лектуру посідав у Петербурзькому університеті; повість завершена 1834 р., якраз того року, коли митець клопоче про місце історії в університеті й, того-таки, 1834 р. у листі до професора Московського університету (кафедра історії) М. Погодіна зауважує: "Я весь тепер погружен в историю малороссийскую и всемирную; и та, и другая у меня начинает двигаться. Это сообщает мне какой-то спокойный и равнодушный к житейскому характер...

    Ух, брат! Сколько приходит ко мне мыслей теперь! Да каких крупных! Полных, свежих! Мне кажется, что сделаю кое-что не общее во всеобщей истории. Малороссийская история моя чрезвычайно бешена, да иначе, впрочем, и быть ей нельзя. Мне попрекают, что слог в ней же слишком горит, не исторически жгуч и жив; но что за история, если она скучна".

    Цього, 1834 р., у листі до М. Максимовича письменник висловлює таку думку: "Историю Малороссии я пишу всю от начала до конца. Она будет или в шести малых, или в четырех больших томах".

    Гадаємо, Гоголь-історик, проте, вповні відбувся своєю повістю "Тарас Бульба". У творі поєднується два винятково важливі явища: володіння історичним матеріалом і відмінне знання психології людини в історичному ракурсі.

    Головна думка твору винесена в заголовок повісті: це розповідь про конкретну особистість, що вповні розкривається своїми якостями завдяки перейденим випробуванням. Гадаємо, цим образом письменник вирішував подвійне завдання:

    - створити довершений образ людини, що офірувала в ім'я батьківщини найцінніше у своєму житті - дітей і, підпорядковуючи ідеї присвяти Україні всього найціннішого, - так само щиро та велично дарує власне життя;

    - створити зразок образу-типажу, представничого для своєї епохи, для людей певного стану тієї епохи та суспільства.

    251 /«=*


    Художня ідея твору - ідея самопосвяти особистості в ім'я Батьківщини, верховних цінностей її буття на певному історичному етапі.

    У повісті М. Гоголь створює зразок певних типів козацтва, представлених системою буття однієї родини.

    Тарас - верховний і у родині, і, як бачимо наприкінці твору, командувач: "И между теми-то козаками, между теми восьмью полками отборнее всех был один полк, и полком тем предводил Тарас Бульба. Все давало ему перевес перед другими: и преклонные лета, и опытность, и умение двигать своим войском, и сильнейшая всех ненависть к врагам". Виховуючи своїх синів у традиційному для українців XVIII ст. дусі, Тарас Бульба в них, іще семінаристах, убачає козаків, і коли бурсак Остап відмовляється студіювати науку, бо готує себе у воїни, знає, що стане козаком, батько застерігає сина, що лицар має володіти певним багажем знань, а хороброго воїна без науки не буває. Це докорінно змінює

    ставлення Остапа до навчання, далі він осягає науку з успіхом. А вже коли сини, завершивши навчання, вертають додому, ще на порозі отчої домівки Тарас Бульба характеризує їх однозначно - козаки.

    Як батькові - йому властиве і бажання самому помилуватися своїми синами: "Стойте, стойте! Дайте мне разглядеть вас хорошенько", продолжал он, поворачивая их", і бажання випробувати своїх синів: задля цього він піднімає на кпини їх свитки: "Экие свитки! Таких свиток еще и на свете не было. А побеги который-нибудь из вас! я посмотрю, не шлепнется ли он на землю, запутавшися в полы". Те, що старший син обстоює свою гідність ділом, навіть вступаючи з батьком у двобій навкулачки, дає підстави батькові зробити висновок: "Да он славно бьется! Говорил Бульба, остановившись. "Ей Богу хорошо!" продолжал он, немного оправляясь: "так хоть бы даже и не пробовать. Добрый будет козак!". На знак свого, випробуваного ділом спостереження, Бульба визначається із симпатією до сина: "Ну, здорово, сынку! почеломкаемся!" И отец с сыном стали целоваться".

    Індиферентність молодшого сина за цієї відкритості й активності старшого, насторожує батька: "А ты, бейбас, что стоишь и руки опустил?" говорил он, обращаясь к младшему: "что ж ты, собачий сын, не колотишь меня?", а далі й підсумовує: "Э, да ты мазунчик, как вижу!".

    Один син готовий ділом засвідчити свою гідність і самоцінність, інший - ніяк не реагує на дражливу ситуацію: ось що з'ясовує для себе в цій, уже першій зустрічі з цілком дорослими своїми дітьми батько. Характерно, що, згідно зі звичаями козацтва, про цю зрілість, дорослість (а, отже, готовність стати козаком) заявляє завершення освіти, належний освітній ценз, тож сини Тарасові, повернувшись додому, своїм зовнішнім виглядом - "Экой ты смешной какой! Что это на вас за поповские подрясники? И эдак все ходят в академии?", тобто, одяг "выпущенных семинаристов" так розвеселяють батька тому, що він уже свідомий: цей етап для них перейдений, у їхньому житті вже, по суті, настав інший етап (що, почасти, підтверджує рішучість і активний чин старшого сина), тож цей одяг на них є уже не відповідним цьому новому в їхньому житті станові, і свідомість цього (отже, батько бачить далі від теперішнього моменту) викликає в Бульби сміх: "Экой ты смешной какой!" - за невідповідність зовнішнього вигляду його синів їхньому вже новому статусові буття.

    Утім, зовнішній вигляд, неспіввідносний із поведінкою дітей, звісно, не є підставою для тенденційності батька у ставленні до своїх дітей чи, принаймні, до одного з них. Згадаймо, що саме сповнені пафосу Андрієві слова: "Пусть теперь попробует!" сказал Андрий: "пускай только теперь кто-нибудь зацепит. Вот пусть только подвернется теперь какая-нибудь татарва, будет знать она, что за вещь ко- зацкая сабля!" стають для Бульби, який - душа чиста, щира - беззастережно піддається впливові цього пафосу і приймає, інспіроване цим пафосом, єдино можливе для себе рішення: "Добре, сынку! ей- Богу, добре! Да когда на то пошло, то и я с вами еду! ей-Богу, еду!".

    У суті своїй, в Бульби на підсвідомому рівні вже визріло рішення, що його він прийме так несподівано для інших, позірно - враз: "Завтра же едем! Зачем откладывать!"

    Після прийняття Бульбою цього рішення він, як батько і козак, обдумує, насамперед, необхідність плекання волі синів, тож застерігає дружину: "Не нужно пампушек, медовиков, маковников и других пу- ндиков". Нехтування Тарасом побутовою гранню життя, зумовлене тим, що ця грань, вважає він, не дає змоги розкритися людині своїми можливостями: "Какого врага мы можем здесь выседеть? На что нам эта хата? К чему нам все это? На что эти

    горшки?"; автор повісті вдається до художнього відступу, якому виявляє героя як одного "из тех характеров, которые могли только возникнуть в тяжелый XV век на полукочующем углу Европы"; за своєю суттю, на думку М. Гоголя, ці явища - козацтво і Бульба - однієї природи: їх "вышибло из народной груди огниво бед".

    У цьому відступі - і пояснення того рішення, що його, запалений словом молодшого сина, приймає Бульба: адже "стоило только есаулам пройти по рынкам и площам всех сел и местечек и прокричать во весь голос, ставши на телегу: "Эй, вы, пивники, броварники! Полно вам пиво варить, да валяться по запечьям, да кормить своим жирным телом мух! Ступайте славы рыцарской и чести добиваться! Вы, плугари, гречкосеи, овцепасы, баболюбы! Полно вам за плугом ходить да пачкать в земле свои желтые чоботы, да подбираться к жинкам и губить силу рыцарскую! Пора доставать козацкой славы! И слова эти были, как искры, падавшие на сухое дерево, пахарь ломал свой плуг, бровары и пивовары кидали свои кади и били бочки, ремесленник и торгаш посылал к чорту и ремесло и лавку, бил горшки в доме. И все, что ни было, садилось на коня". Переконуємося не лише в особливо чутливому реагуванні козацтва на слово, а, найбільше, у тому, що в Бульби - козацька вдача: він прагне спершу явити побратимам своє ратне продовження, замість себе - відразу двох лицарів: "Тепер он тешил себя заранее мыслью, как он явится с двумя сыновьями своими на Сечь и скажет: "Вот посмотрите, каких я молодцов привел к вам!"; как представит их всем старым, закаленным в битвах товарищам", однак і в цьому випадку у ньому перемагає не батько, а козак: "Он сначала хотел было отправить их одних. Но при виде их свежести, рослости, могучей телесной красоты вспыхнул воинский дух его, и он на другой же день решился ехать с ними сам, хотя необходимостью этого была одна упрямая воля".

    Попри це, Бульба, як вимагає від нього не лише епоха та вдача, але і його суспільний стан - дбайливий господарник, людина, що володіє належною самодостатністю й убезпеченістю, здатністю до самочинності: "Он уже хлопотал и отдавал приказы, выбирал коней и сбрую для молодых сыновей, наведывался и в конюшни и амбары, отобрал слуг, которые должны были завтра с ними ехать. Есаулу Товкачу передал свою власть вместе с крепким наказом явиться сей же час со всем полком, если только он подаст из Сечи какую-нибудь весть. Хотя он был и навеселе, и в голове еще бродил хмель, однако ж, не забыл ничего".

    Усі ці кроки Бульби видають у його поведінці та у прийнятті ним рішення - ні, не випадковість, негаданість, а тривалу внутрішню роботу, і лише зовні це може справляти враження несподіваного, як вважає його дружина, рішення; тому наступного дня "Он очень хорошо помнил все, что приказывал вчера". Усе це мало, вочевидь, певну внутрішню підготовку, адже усі спостережені вчинки Бульби є цілковито послідовними й цілеспрямованими. Більше того, М. Гоголь показує всі кроки Бульби у ставленні до облаштування майбутнього синів такими, що постійно перебувають у динаміці, в розвиткові: "Бурсаки вдруг преобразились: на них явились вместо прежних запачканных сапогов, сафьянные красные, с серебряными подковами; шаровары, шириною в Черное море, с тысячью складок и со сборами, перетянулись золотым очкуром; к очкуру прицеплены были длинные ремешки, с кистями и прочими побрякушками, для трубки. Казакин алого цвета, сукна яркого, как огонь, опоясался узорчатым поясом; чеканные турецкие пистолеты были задвинуты за пояс; сабля брякала по ногам их. Их лица, еще мало загоревшие, казалось, похорошели и побелели". Водночас, цей вищий момент у оснащенні синів стає своєрідним індикатором

    того, що їх чекає порівняно з попереднім буттям вища місія, яка і потребує відповідної належної підготовки.

    Прощання матері з синами, з домівкою, що поступово зникає та рідного хутора вселяє в Тараса, як і у його синів, настрій, що його автор повісті характеризує загально: "Все три всадника ехали молчаливо": усі вони, отже, однаково пригнічені й підхоплює їх хвиля спільного настрою. Особливістю цього настрою в Тараса Бульби є хіба те, що "Старый Тарас думал о давнем: перед ним проходила его молодость, его протекшие лета, о которых всегда почти плачет козак, желавший бы, чтобы вся жизнь его была молодость". І, однак, у Тараса це не стан рефлексії, не стан тужливого завмирання душі, а заглиблення душею в конкретні вияви життя: "Он думал о том, кого он встретит на Сечи из своих прежних сотоварищей. Он вычислял, какие уже перемерли, какие живут еще". Інакше кажучи, це роздум над мінливістю суті життя взагалі, надто - козацького життя. Тим-то ці роздуми в Тараса невеселі: "Слеза тихо круглилась на его зенице, и поседевшая голова его уныло понурилась".

    Усе це забуто, щойно загін на чолі з Тарасом прибуває до Січі: відчуття власної гідності покликає Тараса показати себе якнайкраще для зустрічі з давніми побратимами: "Козаки оправили коней. Тарас приосанился, стянул на себе покрепче пояс и гордо провел рукою по усам". "Гордо" - бо Тарас упевнений у власній цінності й у цінності для Січі тих, кого оце зараз представить побратимам; "гордо" - бо свідомий своєї причетності до іншої сфери буття й до людей іншої поведінки, іншої якості, іншого ґатунку, до яких, і лише тут, може звертатися: "Здрастуйте, панове!"

    Духовний, буттєвий, звичаєвий аристократизм - ось що привертає око прибульців у Січі. За цим - інша грань життя - ратна звитяга й ратні втрати. Вони - тяжкі, і навіть сама звістка про них змушує Бульбу від зажури понурити голову: "И слышал только в ответ Тарас Бульба, что Бородавка повешен в Толопане, что с Колопера содрали кожу под Кизикирменом, что Пидсыткова голова посолена в бочке и отправлена в самый Царьград. - Понурил голову старый Бульба и раздумчиво говорил: "Добрые были козаки!". "Добрые" тут мовлено Бульбою не лише в тому значенні, що вони чуйно, доброзичливо, приязно ставилися до людей, а, радше, у тому сенсі, що вони володіли властивостями, які в найвищій якості відповідали їхньому онтологічному цензові - козак. Офіра, посвята, у цьому разі - самопосвята, і не лише окремих людей, а цілого народу - єдиній спільній справі, що надає великого непроминального сенсу й окремим особистостям, і цілому народові, - у цьому і велика вимога доби, у яку живе Тарас Бульба зі своїми синами, і велика заслуга тих, хто зумів на цю вимогу часу дати достойну відповідь.

    Один із синів Тараса Бульби, Андрій, цього не зрозумів, а, властиво, не збагнув одного: любов до Батьківщини не знає суперництва, не піддається виважуванню: або Батьківщина, або чарівна панночка. Життям доведеться поквитатися Андрієві за цю помилку, і прикрість за синову помилку змушує Тараса Бульбу ще більше перейнятися своєю присвятою, ще тим із глибшим переконанням, певністю своєї правоти, відреаговуючи на звістку Янкеля про зраду Андрія єдино можливим у цьому разі питанням: "И ты не убил тут же на месте его, чортова сына?"

    Андрій не засвоїв уроку, тієї школи, що її здобув змогу осягнути завдяки батькові: він вважав, що любов - сильна, безмежна, всеохоп- на - може надати онтологічному статусу особистості вищого сенсу й тоді, коли

    йдеться про кохання до жінки, і коли йдеться про Батьківщину. Життя не прощає таких тяжких, таких великих помилок, і тому Андрій гине від руки свого батька, таким чином отримуючи заключний, прикінцевий урок свого життя, а Тарас Бульба так завершує незавершену ним, схиблену в одному урокові, школу для своїх синів.

    Тарас Бульба, вважає Гоголь, має сам убити свого сина, оскільки почуває трансцендентну провину за незавершеність уроків, тієї школи, що її перейшов під його керівництвом син, який переплутав поняття, бо добре не засвоїв, що любов до Батьківщини завжди, за всіх обставин сильнішою від любові до окремої людини, яка, до того, є в цьому разі знаковою постаттю, бо уособлює усе вороже тій Батьківщині.

    Перебування синів Тараса Бульби в Січі покликає у їхньому житті нову систему цінностей. У тому випадку, коли це стосується Андрія - ця система цінностей набуває якостей самозамкнення: духовне життя Андрія, підкреслює М. Гоголь, розпочавшись у бурсі, триває в рідній домівці й завершується в Січі тоді, коли мовби повертається до своєї висхідної точки: панночка, розбудивши в Андрієві чуттєвість, знову навертає його до цієї грані життя. Спроби Андрія поєднати чуттєвість зі своїм мілітарним статусом - він виступає тому на поле бою з цією прикметою чуттєвості: "Вился завязанный на руке дорогой шарф, шитый руками первой красавицы" - завершується для воїна, знаємо, трагічно.

    Натомість син Тараса Бульби Остап здобувається на шанс сягнути нової якості свого буття. Характерно, що так само володіє здатністю до змін (що покликає цього персонажа повісті до постійного росту моделювання сутності: поведінки, вдачі, інтелекту) система цінностей у тому разі, коли йдеться про Бульбу: рідний хутір, Січ, ратне поле,

    місія розвідника і рятівника у Варшаву, командувач у перфектній якості: "между теми-то козаками, между теми восьмью полками отборнее всех был один полк, и полком тем предводил Тарас Бульба " - усе це дає читачеві змогу бачити героя щоразу в новій іпостасі, і, згідно з нею, відзначати зростання його досконалості - як явища, що має основою само себе.

    Чому автор повісті обирає своїм головним героєм, заакцентову- ючи це й у назві твору, Тараса Бульбу, а не, скажімо, нітрохи не менш мужнього його сина Остапа, так само високого та прекрасного за своїми ратними і духовними якостями? Відповідь на це запитання може бути різною, однак незаперечним є те, що саме Бульбі притаманна найбільша заповзятливість і затратність зусиль у реалізації життєвих планів, що виявляє в ньому і, відповідно, найбільші надії.

    Тим надіям не судилося збутися, але чи Бульба - не син свого часу, тож чиї, у кого надії - коли Батьківщина ще потребує значних зусиль для свого визволення - здатні збуватися, і якими можуть бути ті надії в цьому разі, - питає своїм героєм, Тарасом Бульбою, автор твору.

    Звісно, в творі значно більше питань, аніж відповідей, що на них здатний здобутися читач, а надто, що над читачем тяжіє низка чинників: його інтелектуальна потенція (або, навпаки, понятійна слабкість), знання суті історичної епохи, вміння співвідносити ставлення до героя з авторським задумом тощо. Однак твір якраз і приваблює реципієнта змогою, репрезентуючи певний регістр володіння свободою, здобутися на індивідуальне прочитання характеру образу головного героя повісті.

    Тарас Бульба, завдяки своїй заповзятливості в ставленні до певних явищ життя, вповні володіє тими якостями, що найбільш притаманні шляхетній вдачі: душевне нелукавство, щирість, простота. Саме ці риси увиразнюють і його лицарську суть, послідовність Тараса в осяганні ним тих завдань, що їх життя означає перед ним на першому плані. За своєю суттю, Тарас Бульба завжди налаштований на змагання зі злом; завдяки своїй багатоликості, зло здатне виступати чи в подобі суспільній, політичній дезорієнтації одного з синів (Андрія), чи в подобі конкретного ворога, чи в подобі тих, що заневолюють Остапа, явивши себе, водночас, його катом.

    У кожному конкретному разі Тарас Бульба не уникає зустрічі зі злом не лише тому, що лише так можна конкретним ділом боротися з ним, а тому, що сприймає наявність і можливість зла - як чинник упущеного ресурсу добра, що мало посісти місце, захоплене злом. Тарас Бульба витісняє зло, щоб натомість постало добро: ось головна ідея життєвих поривань героя. Водночас, він не творить це як певну задану програму, не підходить до цього як до зовнішнього чинника: змагання з різноіпостасним злом постає для Тараса Бульби як засіб самореалізації, органічно притаманний йому чинник самовияву. Нові ланки сюжетної колізії повісті розкривають цей чинник у низці можливих його складових.

    М. Гоголь свідомий іншого: коли точиться боротьба з ворогом на полі бою - зло незмога побороти добром: варто лише послідовно знищувати ланки цього зла. І навіть коли зло вдається до мімікрії, постаючи в образі сина Андрія - ратний досвід не підводить Тараса Бульбу, тож він стає непідвладним мімікрії зла. Саме тому, що батько офірував Батьківщині найдорожче - своїх синів, своє продовження і тривання, свій зв'язок із майбутнім, за яке змагається, - Тарас Бульба спромагається, докладаючи неймовірних зусиль, іще не одужавши після важких ран, тримаючи на собі купу цегли, замаскуватися у возі й здобутися наснаги вирушити на пошуки свого тепер єдиного сина - Остапа, якого в нерівному поєдинку з ворогом оточено і полонено. Бачачи бій Остапа з ворогом, Тарас Бульба переконується, що в цьому разі його школа є саме тим, чим їй належить бути, його школа - у дії; саме з думкою про це виникає похвала батька синові: "Добре, синку!.. Добре, Остап!..", - кричал Тарас, - вот я следом за тобою!.." А сам все отбивался от наступавших. Рубится и бьется Тарас, сыплет гостинцы тому и другому на голову, а сам глядит все вперед на Остапа".

    Остап не випадково попереду батька: батько має бачити, чи належно засвоїв уроки його школи син, який тепер ось відбуває свій іспит. Син із гідністю витримує іспит перед батьком, і той вірить, що й перед Батьківщиною, тому так тяжко змагається з долею за те, щоб визволити з полону свою дитину, щоб дарувати йому життя, бо та батькова фраза при останній їхній воїнській праці - "вот я следом за тобою!.." вихоплюється в Тараса Бульби як зізнання в тому, що сприймає свого сина посланцем у майбутнє, а без цього вся його ратна робота є мовби незавершеною.

    У лігво ворога Тарас Бульба пробирається і щоб врятувати - як свою віру в майбутнє - свого сина, а коли це виявляється не під силу йому - щоб залишатися з цим своїм майбутнім до останньої його хвилини. І те, мовлене в розпалі бою, - "вот я следом за тобою!..", він тепер знає ще напевно, - виявилося для нього і для його сина пророчим.

    Інша загадка в повісті: навіщо Тарас Бульба докладає стількох зусиль, щоб визволити сина Остапа? Чи тому, що бачить у ньому єдине продовження свого роду, чи, можливо, спокутує в такий спосіб трансцендентну свою провину перед Богом за вбивство сина? Опріч того, Бульба з Умані мандрує на дні воза, присипаний цеглою, у Варшаву, а при розмові Янкеля з одноплеменцями щодо справи Остапа, Тарас Бульба звертається до них із усією властивою йому здатністю до переконання - "в словах его было что-то восторженное". Прагнення батька визволити сина таке потужне, що він пропонує співрозмовникам контракт, від якого, певен, ніхто не зможе відмовитися і який, водночас, вичерпує увесь його онтологічний ресурс: "Освободите мне моего Остапа! Дайте случай убежать ему от дьявольских рук. Вот я этому человеку обещал двенадцать тысяч червонных, - я прибавлю еще двенадцать. Все, какие у меня есть, дорогие кубки и закопанное в земле золото, хату и последнюю одежду продам и заключу с вами контракт на всю жизнь с тем, чтобы все, что ни добуду на войне, делить с вами пополам".

    Бульбою промовляє в цю мить і наполегливість і, вочевидь, певною мірою, відчай, але, наразі, Бульба в цей час виявляє те, в чому найповніше відчуває себе живим: "визволіть мені мого Остапа!". Батько свідомий незначної змоги, а, радше, неможливості досягнення цього, але М. Гоголь бачить у героєві й інше: завдяки цьому, над людськими можливостями вибудуваному прагненню і крокам до його втілення у життя Бульба стає людиною перфектних якостей. І батьком. Уже потім, після загибелі сина, Бульбі залишиться саме ратне життя, але таким був імператив історичної доби та моральної поведінки героя.

    Одним із верховних моментів розкриття в Бульбі героїчної суті є сцена страти його сина. До цієї миті Бульба прийшов через низку становчих етапів свого існування: осягання готовності своїх дітей після їх повернення із семінарії (згадаймо: саме сповнені пафосу слова Андрія спонукають Тараса, який вловлює у тих словах необхідність підтримки дітей, їхати в Січ із синами), об'єктивна оцінка їхніх вчинків під час бойових дій, готовність вирятувати із неволі (вища ознака доблесті в козацтва, чинник квитання із власною "гріховністю"). Детально виписуючи всі події, пов'язані з цим новим випробуванням - страта Остапа - письменник, несамохіть переконуючи нас у слушності висловлювання Боеція: "багато хто здобуває у дітях своїх мучителів" виявляє не лише здатність Тараса Бульби до резистентності.

    Згадаймо: зовні скидається, наче Бульба приймає рішення бути присутнім при страті Остапа спонтанно. Гайдук, який мав пропустити Тараса до сина, угадавши в Бульбі козака, змушує його відступитися від спроби побачитися з сином. І якщо Янкель уболіває за "сто червонных", якими поживився гайдук, перш ніж прогнав їх, то "неудача эта гораздо более имела влияние на Бульбу; она выражалась пожирающим пламенем в его глазах". Проте здатність і звичка переборювати обставини, іти всупереч їм - це знову лише суть вчинку Бульби в наслідкові; підставою базою для цього, проте, є внутрішні чинники, якими керується Бульба, зокрема, відчуття відповідальності за те, що доведеться витерпіти його синові незабаром. Є у цьому рішенні й інший момент, у якому Бульбі, вочевидь, важко зізнатися й собі самому, і висловлювати здогад про це доводиться з певним значним застереженням: Бульба хоче поділити з сином муки, полегшивши цим той тягар, що мав упасти лише на сина і мимовільне підтвердження цьому - рефреном промовлені Бульбою "Добре, сынку, добре!".

    Тарас Бульба знає, що його син - гідний син своєї Батьківщини, достойний син, який засвоїв його, батька уроки; у момент страти сина Тарас Бульба тут, на велелюдній площі, - так батько продовжує свою можливість бодай на йоту, бодай на хвилину бути поруч із сином, так він виявляє себе і воїном, бо воїнові личить не відвертати обличчя від страшних гримас боротьби з ворогом. Так Тарас Бульба синовою смертю утверджується в тому переконанні, що вищої любові над любов до Батьківщини не буває, бо ніщо інше не здатне дарувати людині таку силу духу - "Остап выносил терзания и пытки, как исполин", - і таку велич

    цього духу, коли остання думка і останнє слово цього велетня - "исполина" звернуті до батька, а, отже, до Батьківщини: "Батько! Где ты? Слышишь ли ты?".

    Батьку, питає його цими словами Остап, - чи відбувся я - як твій син, як син Батьківщини? Найвищою, найбільшою винагородою синові в цю мить стала відповідь батька: "Слышу!", яка пролунала "средь общей тишины", і від якої "весь миллион народа в одно время вздрогнул".

    Чи є більша, питає цим вчинком своїх героїв Гоголь, любов понад ту, що цієї миті виявив син до батька і батько до сина? І чи може бути більшою любов до Батьківщини, якщо ми знаємо, що синівське і батьківське життя мали своїм початком і своїм завершенням справу заради Батьківщини?

    Потужною символікою володіє цей момент Тарасового життя тому, що так М. Гоголь протиставляє свого героя кожному зокрема і всьому загалові, що зробив собі з катування і страти козаків видовище.

    Загибель сина Остапа не зламала і не знищила дух Тараса Бульби: навпаки, надала сили ще більше яріти його духові, саме тому полк, яким "предводительствовал Тарас Бульба" був "отборнее всех". Для цього було б замало тільки самого почуття сатисфакції з ворогом, що керувало героєм: чинник мав бути значно потужніший, і таким чинником, вважаємо, належить усвідомити пережиту Бульбою смерть сина як власну, що давало йому підстави тепер сприймати власне фізичне існування як дароване йому долею друге життя, тобто життя, яким належить розпорядитися найбільш доцільно, із найбільшою користю для справи, що їй присвятив себе.

    Повернення Тараса Бульби за люлькою - зрима ознака, своєрідний індикатор лицарської честі, що нею вповні володіє герой. Суть ненависті Тараса Бульби до ворога - у цьому суть його любові до Батьків¬

    щини, - наголошує своїм образом письменник. Наивищим клеинодом життя героя була цілковита самопосвята (навіть наступним своїм поколінням, реалізованим у образі синів) тій ідеї, що її герой сприймає як ціннішу від життя, що стоїть понад життя; це кардинально відмежовує героя від обивательського рівня, оскільки "обиватель ніколи не керується в своїм житті "ілюзіями", лише буденними інтересами". Тарас Бульба не споглядає довколишнього життя, а максимально активно формує його, переходячи муки й страждання, які здатна витримати людина лише крицевої волі й перфектна особистість.

    М. Гоголь зображує в образі Траса Бульби найблагороднішу людину, але, водночас, показує і те, що здатне цій людині забезпечити шляхетність; історична доба в цьому разі спроможна, за Гоголем, лише більшим або меншим чином активізувати цей конструктив, цей, насамперед, духовний рух особистості уперед.

    Повість завершується загибеллю Тараса Бульби, однак ця загибель - лицарська, навіть смертю своєю він здобувається на одну з найвищих козацьких доблестей: гине в боротьбі з ворогом; і навіть його повернення за люлькою - ознака лицарства, адже тільки лицарі - за їхнім кодексом честі - не могли покинути на поталу ворогові нічого, що належало їм.

    Дослідники твору бачать у ньому еволюцію: картини у "Вечорах" у збірці "Миргород" перетворюються на зображення, у якому зауважуємо, як людина втрачає супокій і змушена переноситись у інші краї і в інший час; таким чином оприявнюється руйнування гармонії між людиною та світом.





    1. Поділіться з Вашими друзьями:
  • 1   2   3   4   5   6   7   8


    База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
    звернутися до адміністрації

        Головна сторінка