№2 Образ Неона в романі Наріжного «Бурсак» малороссийская повесть



Сторінка2/8
Дата конвертації29.12.2017
Розмір1.33 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

Чинник каузальності у конструюванні системи образів думок Шевченка.

Як відомо, чотири "думки" - "Тече вода в синє море", "Вітре буйний, вітре буйний!", "Тяжко-важко в світі жити", "Нащо мені чорні брови" - ліричні твори елегійного змісту - вірші, що отримали назву завдяки жанровій ознаці, - стали окрасою першого видання "Кобзаря" Т. Шевченка. Ліричний герой першої думки "Тече вода в синє море" немов закликає до діалогу героїню другої думки, згодом це повторюється; саме тому, можливо, так і вибудувала послідовність поетичних монологів персонажів: герой-героїня, герой-героїня. Водночас очевидно й інше: теза героя та героїні здобуває свій розвиток у інших думках цього циклу, таким чином, діалог персонажів уповні може бути прочитаний лише тоді, коли читаються всі чотири "думки" - з усвідомленням того, що ці окремі твори є, по суті, єдиним цілим у ліричній оповіді автора про долю персонажів твору.

Цим, здебільшого, можна пояснити єдність системи образів-символів, що чинна у зазначених думках. Розглянемо першу думку, де подано образи води, моря, долі, серця, шляхів, журавлиних ключів, терну; у другій думці головними є образи вітру, моря, хвиль, серця, душі, червоної калини, могили, квітки, сонця (як бачимо, роздум ліричної героїні виявляє значно розгорнуту систему образів); згодом ліричний герой знову веде мову про рід, гору, воду, долю, поле, колоски, море, сироту, серце, чужину, лист, сонце (навіть сам перелік образів дозволяє судити про те, що напруга почуттів і думок ліричного героя дедалі зростає), а роздум ліричної героїні мовби завершує ці вияви сприйняття світу звертанням до образів очей, літ, вітру, серця, пташки, голубки, чужих людей, сироти, вітру, моря - як бачимо, амплітуда образів тут стає чи не найширшою - цим поет досягає, реалізує розвиток почуття ліричного героя у завершеності цього почуття. Система образів "думок" зростає (сама собою від твору до твору й, окрім того, від роздумів ліричного героя в одному та другому випадках). Не менш важливе значення має і те, що наведені образи постають у певній послідовності, умотивованості, залежності, чим досягається нова кількість значень; водночас, завдяки щоразу новому субстратові, насамкінець досягається і нова якість символу, новий варіант смислової природи знака. Маємо справу не лише з образами, що співвідносяться з поняттями матеріальними (вода, море, квітка), але й нематеріальними (доля, літа, горе).

Ми, проте, не проводимо серед цих понять - матеріальне-немате- ріальне - межі: вони для нас, у сукупності, представляють сферу інформації, - інформації через певний знак, таким чином, нас цікавить смислова сфера певного знака, незалежно від його приналежності до матеріального чи нематеріального світів. При цьому ми, однак, анітрохи не прагнемо трактувати сенсове, нематеріальне як матеріальне чи фізичне, поділяючи позицію О. Лосева: помиляються ті, хто "Гадає, ніби якщо фізичні речі є матеріальними і фізичними, то й усе на світі обов'язково є матеріальне і фізичне. Проте ця банальна упередженість ґрунтована на відсутності аналізу елементарних фактів свідомості, а також вчення про відображення. Усе смислове й, відповідно, все ідеальне зовсім не є відсутнім і зовсім не є ніщо".

На це тим більше необхідно зважати, що "Будь-який знак, всіляке означене й будь-який акт означення можливі лише як галузь чистого смислу, звільнена від усякої матерії й якої б то не було субстанції".

Коли йдеться про Шевченкові образи-символи, має рацію І. Головін- ський, стверджуючи, що "у контексті цього нарису цікаво звернути уваїу на факт, що Т. Шевченко у своїх поемах, писаних у половині XIX ст., уживав образів-символів, які пізніше, із початком XX ст., знаходимо у працях Фройда та Юнга. Не знаю, чи Фройд і Юнг будь-коли читали Шевченкового'"Кобзаря". Правдоподібно, що Т. Шевченко, як

і творці психоаналізи, інтуїтивно відчули архетипи-символи, збережені тисячоліттями у збірній підсвідомості людства".

Символіка образів першої "думки" вражає навдивовижу потужною внутрішньою енергією. Уже перший образ-символ у ній - вода - вказує на субстанцію, що творить, дає початок усьому життю; перед нами, по суп, першоматерія, первозданна'ТюзМежйкгїїГ," що перебуває у постійному русі, звідує постійні переміни, ріст, оновлення. Якщо врахувати наголос Т. Шевченка, постійно оновлювана первозданність співвідноситься із символікою поняття "море". "Море" відповідає значенню перехідного стану між явищами предметними, повітрям та іемлею і, що май тут, у підтексті, особливу трагічну цінність - між жштямі емертю.

Зважаючи на те, що, по суті, відправною точкою всього життя є вода, поет таким чином веде мову про першопочаток життя. Водночас це наповнення будь-якої форми буття матеріальною суттю, що, незалежно від людської волі, творить світ, співмірний, власне, з поняттям непредметним - у нашому випадку, із поняттям "доля", адже - "Шука козак свою долю". Таким чином, ця доля постає, почасти, немовби опредмеченою (герой шукає свою долю як щось зриме, що піддається осяганню), а, почасти, і це дуже важливо, доля тут - поняття таке саме динамічне і основоположне, як та першоматерія, що виступає в образах води та моря. Означеним шляхом поет

тут співвідносить два поняття, проводить між ними своєрідну аналогію, а саме: тим, що "Тече вода в синє море" та, водночас, "Шука козак свою долю".

/А Герой твору тому постає у вирі життя, пошуку в ньому сенсу для /}|себе і навіть блага - "долі", а згодом опиняється поза межею досягання життя - там, де "шляхи биті Заросли тернами".

Перед нами - спадиста крива шляху, що проліг поза межами батьківщини; доля людини в її невідбутності - із тієї причини, що море постає не лише витоком життя, але і його метою - а це криє у собі смерть. І в першому, і в другому випадку важливе значення має мотив мандрівництва, тема блукання, бурлацтва. Тезу цю у творчості Т. Шевченка можна віднести не лише до значних, але й, по суті, до варіативних.

Вважаємо, не буде неправомірним стверджувати, що у зазначеній тезі найважливішим виявляється цілковито позитивне розуміння людини і сприйняття її у світі як християнина - за християнськими засадами, що на них у сприйнятті цього образу вказує рух води - "тече вода" (можливо, із якогось джерела). Людина у цій системі значень усвідомлюється як особистість, що походженням своїм належить до небесної сфери, однак, унаслідок певних життєвих колізій, звідавши повернення зі сфери свого перебування, леліє надію на повернення до втраченого, а, власне, на своє повернення у втрачену сферу.

Розглядаючи з урахуванням цього першу Шевченкову "думку" - із усією очевидністю розуміємо, що поет у ній виявляє не що інше, як свій погляд на людину, точніше, виявляє свою філософську засаду у сприйнятті людського життя - як такого, що постійно переміщується з однієї якості в іншу, проте виразно володіє тенденцією до поривання і до повернення в небесну сферу, у вишу якість свого буття.

Таким пориванням ліричного героя першої "думки" не судилося здійснитися - у цьому не лише драматизм, але і трагізм його життя, який полягає у тому, що герой усвідомлює це повернення у вищу якість свого буття як повернення на батьківщину - між тим, як він цю батьківщину безповоротно, навіки втрачає. Саме тоді, коли ліричний герой приходить до розуміння безповоротності цієї втрати, - він позбувається і можливості руху, динаміки, а отже, і життя: "Сидить козак на тім боці". "Той бік" - це сфера, протилежна небесній, омріяній, злеліяній у надіях; це - осоружна йому чужина. І хоч життя довкола козака, як і раніше "оживлене", як і раніше вирує ("Грає синє море", "А журавлі летять собі"), воно можливе у своїй відбутності лише завдяки наявності змоги до повернення, тобто, наявності ланки, якою розпочинається вихід особистості; у Т. Шевченка - це точка, що порівнюється з небесною сферою.

Важливим у поезії в цьому разі є те, що небесна сфера, із якої починається екзистенційна частка світу особистості, цілковито співвідноситься із поняттям "батьківщина". Таким чином, у зазначеній "думці" поет вибудовує доволі складну закономірність: небесна сфера, із якої відбувається вихід (отже, визначається початок) людського буття є найблагодатнішою для людини; відхід від тієї сфери (через непорозуміння з чимось або через неприйняття чогось) сприймається як "падіння" людини; цим пояснюється постійне поривання людини за усвідомленою втратою й завмирання (згасання) людського життя внаслідок неможливості повернення до втраченого.

У цій "думці" наявний, проте, виразний орієнтир на те, що перед нами - не людське "падіння" внаслідок зужитості моральних якостей особистістю. Наявність того, що "А журавлі летять собі Додому ключами", - підтверджує упевненість у праведності душі ліричного героя твору, усі біди в житті якого спричинені пошуком долі за межами рідних краєвидів, за межами батьківщини, яка мислиться тут як небесний Єрусалим, небесна сфера, рай із його рятівною суттю, завершення процесу визрівання, становлення людини і відбуття її життя, а також як реалізація (або в цьому разі нереалізація) розуму людини, а, через нього, - і божественного розуму. Саме тому повернення до цього розуму, "додому", наголошує Т. Шевченко, можливе лише через безнастанне життя, через його цілковиту реалізацію, абсолютну відбу- тність цього життя у поєднанні фізичного процесу існування особистості з духовною справою життя такої особистості.

Роздум над долею козака в першому поетичному творі циклу "думок" Т. Шевченка завершується мотивом трагічним - розпад надій, відсутність перспектив порятунку душі (розрив із батьківщиною), невдоволеність прагнень, не досягання бажаного, - показник морального становлення поета: він більше прагне, аніж утілює в життя, більше поривається, аніж реалізує свої поривання, більше пристрасно жадає, аніж предметно реалізує. У цілому, проте, це - пошук, це перехід через випробування та страждання, це - що проступає цілком виразно - певний етап на шляху до очищення і, власне, сам етап духовного очищення, осягання різних (можливо, й усіх) рівнів буття, лише подолавши, пройшовши які людина може здобутися на покаяння, у якому також можливий для неї порятунок.

В основі "думки" "Вітре буйний, вітре буйний!" - уявлення поета про силу первинної стихії, її можливості й значення для людини. Позиція ліричної героїні "думки" і поета тут, як і в першому творі зазначеного жанру, у Т. Шевченка збігаються: герої митця усвідомлюють цю стихію як наділену здатністю до відродження. Згадаймо, що саме відтворюючою силою вітру хоче скористатися дівчина та з його допомогою довідатися у моря про життєво важливе для себе: "Збуди його, заграй ти з ним, Спитай синє море. Воно знає, де мій милий". Проте дівчина звертається до вітру не лише з проханням довідатися у моря, де її милий, але й апелює до цієї стихії явити свою можливість до відродження; відродження задля досягнення ліричною героїнею, яка не цурається випробувань, що постануть на її шляху, того, до чого поривається її дух, - іншими словами, задля реалізації своїх духовних устремлінь.

На те, що милий дівчини перебуває в стані постійного переміщення, постійної зміни місцеперебування, - вказує, власне* звертання дівчини до моря, що є символом постійного руху. Проте, знаємо, цей образ може нести в собі й небажану для дівчини аналогію - між життям і смертю, таку аналогію у творі прочитуємо як безнастанну рефлексію героїні: "Коли ж згинув чорнобривий - То й я погибаю. Тогді неси мою душу Туди, де мій милий; Червоною калиною Постав на могилі".

Така рефлексія, оскільки у Т. Шевченка жіночий тип утілює страждання,

- доповнюється саможертовністю, самопосвятою героїні, що є вищим моментом страждання - очищення стражданням: "Буде легше в чужім полі Сироті лежати, Буде над ним його мила Квіткою стояти. І квіткою, й калиною Цвісти над ним буду, Щоб не пекло чуже сонце, Не топтали люде".

Т. Шевченко з усіх аспектів символіки жіночого образу обирає той, що визначається категорією "закоханої", "нареченої". Серед інших жіночих типів ("спокусниці", "матері", "батьківщини") цей, обраний поетом, належить до найінтенсивнішої - за використанням - імплікації жіночого типу. Саме в ньому його найбільше приваблює такий складний архетип, що немовби накладає у своєму єстві один на один кілька символічних аспектів

- зокрема, у поєднанні нижчого та вищого аспектів архетипу, які визначають між собою до певного змагання: емоційність і добродійність.

Наявність змагання між двома символічними аспектами архетипу забезпечує драматичну ноту твору, елемент боротьби в ньому, прагнення до перемоги, до подолання певних життєвих проекцій, побудова яких не влаштовує цей архетип унаслідок його різнокомпонентності, комбінаторності та вищою мірою складності.

Чуттєвий, емоційний елемент цього архетипу, незважаючи на його належність до нижчої - відповідно доброчинності, що є найвищою якістю жіночого архетипу, - форми, зумовлюється у поета не лише чинником часу, узятим у найпростішій, щодо архетипу, формі (молодість дівчини, її юність) , - а і співвіднесенням архетипу з певними аспектами, у яких митець визначає можливість персоніфікації жінки як образу душі, наділеної чистотою, глибокою емоційністю та здатністю не лише до співпереживання, але й до творення добрих учинків, доброчинністю.

Прикметно у Т. Шевченка й інше: його лірична героїня свою добродійність плекає з почуття співпереживання, таким чином, у ліричної героїні митця емоційність, що її відносять до нижчих якостей душі, стає лише сходинкою, підготовкою до витворення нових, вищих духовних порухів.

Зауважимо й інше: емоційність поетової героїні умотивована, по суті, тим, що стає побудником до здійснення або прагнення вчинити добро, творити добродійність: навіть через саможертовність, навіть через прийняття смерті - як офіру любові до милого.

Теза про поділ душі (або в нашому випадку злиття двох душ в одне і прийняття однією душею тієї долі, яка спіткала іншу душу) у думці не випадкова: "Тогді неси мою душу Туди, де мій милий". У цьому випадку поет співвідносить дві духовні енергії, співвідносить на тій підставі, що вони споріднені; саме така спорідненість виявляє ту їхню суть, що вони є не чим іншим, як шляхами інволюції й еволюції. Таким чином, труднощі для однієї душі утруднюють існування для іншої - і так до цілковитого завмирання їх суті, що є вже, одначе, не волею носія такої душі, а цілковитою закономірністю співіснування духовної енергії, певного ритму всесвіту чи окремої його частки.

Показово, що лірична героїня апелює у творі до руху життя в цілому, хоч і усвідомлює наявність у ньому первнів страждання й героїзму. Мотив страждання, заявлений у "думці" образами-символами смутку і сліз: "Я ввечері посумую, А вранці поплачу", а також образами калини та квітки на могилі: "Тогді неси мою душу Туди, де мій милий червоною калиною Постав на Могилі", "Буде над ним його мила Квіткою стояти. І квіткою й калиною Цвісти над ним буду...", співвідноситься з образом сонця у творі й постає у двох іпостасях. Перша фіксує момент відчуження особистості, що перебуває на чужині, від оточення; відчуження це рівнозначне, збігається за деструктивністю з приниженням, пригніченням або і цькуванням людини, тому невипадково майже синонімічно лунає висловлене у двох рядках твору: "Щоб не пекло чуже сонце, Не топтали люде".

Т. Шевченко наголошує: навіть позитивне явище, що несе із собою такі блага людині, як світло й тепло і належить до вищих цінностей людського життя, - на чужині втрачає свій відповідник і набуває нової атрибутики, точніше, атрибутики зі знаком мінус, гротескових настанов (тепло - пекло). Бінарна суть явища набуває регресивної якості; брак позитивної ланки "тепло-близькість" мимоволі породжує гіпертрофовану її форму: "пекуче-чуже". Окремі стадії, отже, не стають розвитком, а регресією, обмеженням, розпадом.

Таким чином, за Т. Шевченком, чужина, "чуже сонце", чужі люди не сприяють реалізації через людське життя вищих цінностей; натомість те сонце, що мислиться без дистанції чужинності, вказує на перетворюючу,

благодатну якість образу-символу сонця у творі. Тоді, коли "зійде сонце - утру сльози" - бачимо позитивний, благодатний компонент моделі життя ліричного героя твору.

Психологічна основа та психологічна роль образу-символу сонця тут виступає своєрідним прототипом першій, інволюційній, "низхідній" системі, перетворюючись на систему еволюційну, що дає життя різнорідним світам, явищам і станам душі людини.

Т. Шевченко, по суті, веде мову про співмірність невідповідностей або невідповідність співмірностей, що пов'язані за своєю суттю і є індикаторами ситуацій і залежних від них або співмірних із ними поведінки і долі людини. Поведінка й доля в нашому контексті знову заявлені в навдивовижу активній якості: умовна пасивність (відсутність) одного із персонажів твору цілком поповнюється, надолужується з лишком, небувало високою активністю, діяльністю, доведеною аж до цілковитої саможертовності, самозреченості ліричної героїні "думки".

Уперше образ-символ червоної калини з'являється у поетовій "Причинній" Т. Шевченка. Безперечно, має рацію Г. Дима, стверджуючи, що "народнопоетичні символи (калина, голубка, сокіл) - це художні інакомовні образи з постійною образною семантикою, які виникли історично і слугують цілям ідейно-естетичного пізнання та відображення дійсності. Ці образи мають реалістичний характер, оскільки спираються на об'єктивно існуючу дійсність, і в художніх творах зберігають переважно свій прямий зміст". Однак безперечним є те, що окрім свого "прямого змісту" і прямого, предметного значення образ калини є і прикладом антитетичного символу, архетипного образу, що характеризує суттєво різні аспекти: помирання, загибелі та пам'яті про загиблих, спогаду про померлих, відзнакою прижиттєвих заслуг людини і любові оточення до неї - за життя й по смерті.

Беремо на себе сміливість стверджувати, що у творчості Т. Шевченка цей образ-архетип є символом фіксації перехідного стану або нової характеристики, такої нової якості існування людської особистості, що пов'язується з різноаспектністю людського буття, його реальною і позажиттєвою сторонами.

Фіксація потойбічної, позажиттєвої грані людського існування цінна для поета тим, що дає змогу з цілковитою конкретністю маркувати перехід від тимчасового до вічного й заявляти характеристики (часом із позиції вічного) явищам тимчасового плану, усьому ми- нучому, перехідному.



У "думці" "Вітре буйний, вітре буйний!" образ калини маркується двічі: "Червоною калиною Постав на могилі" та "І квіткою, й калиною Цвісти над ним буду". У першому випадку калина постає як символ початку, зародження, а також як знак земних бажань, а в другому - прирівнюється до квітки, виступає синонімом цвітіння, квітування, що несе в собі ознаку краси й минущості. Зародження несе в собі минущість того, що з цим початком, зародженням виникає. Саме тому образ зрілої калини, а згодом її квітування, не є інверсією у творі (перестановкою логічно умотивованих явищ), а доцільним і слушним розвитком образу, двох його полюсів і двох смислів, що мають традиційну орієнтаційну символічну настанову.

У третій "думці" - "Тяжко-важко в світі жити" розглядаються явища і тенденції людського існування, у яких життєві сили людини співвідносяться із суспільними вимірами. Кожен із зазначених векторів має два різні напрями руху, що виключає у вислові однополюсність і один смисл: позитив тут відмінюється своєю противагою, роздвоєння рівнів виявляється цілковито необхідним, ілюстративним для з'ясування значення "верхнього" та "нижнього" порогів орієнтації ліричного героя. Саме ці умовні напрями автора монолоіу, що співвідносяться з аналогією між вищим і нижчим, добрим і лихим, прямим і опосередкованим, дали підстави українським шевченкознавцям співвіднести образ сироти в площинах родинній і суспільній, таким чином визначивши, що йдеться не про родинне сирітство, а про суспільне сирітство (суспільну відрубність) ліричного героя "думки" і архетипу в цілому. Це - у дещо ілюстративній формі - стверджує Ю. Івакін, ведучи розмову про "Образний світ" Т. Шевченка: "Один із найхарактерніших образів раннього Шевченка - сирота; це і образ його ліричного героя, за яким криється автобіографічний підтекст ("Тяжко-важко в світі жити", "Вітер з гаєм розмовляє", "Н. Маркевичу", "На вічну пам'ять Котляревському"), і образ героїв його "рольової" лірики, у яких об'єктивовано знову ж таки особисті почуття самого поета ("Вітре буйний, вітре буйний!", "Нащо мені чорні брови", "Причинна", "Перебендя"), і образ героя його поем ("Гайдамаки", "Тризна"), і порівняння типу "сиротами кинув і гори і море" ("На вічну пам'ять Котляревському"), "в'яне, сохне сиротою" (там само), "як сирота, білим світом нудить" ("Тополя").

Водночас у Шевченковій поезії образ сироти набуває узагальненого значення нещасливої долі, упослідженості, одинокості: "Сироту усюди люди осміють" ("На вічну пам'ять Котляревському"), він "до світа встає працювати" (там само), "Його б'ють і лають, закують в неволю" ("Катерина"). Причому йдеться не лише про людину. І покріпачену панством Україну поет метафорично порівнює з сиротою, яка "понад Дніпром плаче" ("До Основ'яненка").

Зворотним боком сирітства стане для Т. Шевченка під час заслання тема віршів-"дітей", що "у неволі народились", - тобто є сиротами, бо позбавлені батьківщини: матері - України. У зазначеному контексті, очевидно, має радію Ю. Івакін, стверджуючи: Шевченкові "ліричні поезії відображають не тільки конкретний стан душі, окремий момент думки- переживання, а і його сталі переконання, думки, що їх він винотував роками" та які, безперечно, здобувались на смислово-подійну, згідно з життєвими метаморфозами, трансформацію. Нарікання, проте, сироти, що "В того доля ходить полем" є не чим іншим, як, по суті, наріканням на те, що для нього доля пов'язана з матір'ю-землею, образним еквівалентом якої у "думці" Т. Шевченка є поняття "поле": "доля" не лише "ходить полем", наснажуючись силами матері-году- вальниці, а й користає з певних плодів тієї матері: "колоски збирає". Момент визбирування колосся і простір поля відтворюють не лише першопочатковість у всій її певності, але й таять сенсову глибину і тісно переплітаються на рівні співвіднесеності, що зберігає усвідомлення різних витоків цих символів.

Якщо "поле" пов'язане з адекватним виразом "Земля: як матигодувальниця", то "колоски" сприймаються і як атрибут плодючості землі, і як пробудження життя, а також і подолання ним смерті, - набирання ним рослу, сили. Водночас завдяки "колоскам" забезпечується головна пожива для життя, життя наснажується на основному рівні.

Позитивна картина життя, отже, сприймається поетом такою, що дозволяє убезпечити людину на рівні екзистенційного релятивізму, співвідносності з можливостями людського життя. Водночас, перед нами - зразок поєднання символів у певному ритмі, що досягається шляхом інтеграції - поповнення, об'єднання окремих частин у єдине. У кожному разі означений ритм, забезпечуючи існування певного рівня кожного з символів, включеного в заданий ритм, породжує нову картину еквівалентності, вона кристалізує новий аспект поняття, що веде за межі обох цих символів.

Таким чином, перед нами - збалансована ситуативно індивідуальними та суспільними обставинами життя особистість, яка здобувається, завдяки певним умовам, на самодостатній екзистенційний зріст і розвиток, які є еквівалентом того, що забезпечено цій індивідуальності вже на рівні першого символу. Означені інтегровані явища сприяють створенню виняткового, позитивно координованого, пристосувально-сприйнятливого, цілісного існування для певного рівня індивідуальної організації; цілковиту відсутність сприйняття для такої індивідуальної організації вбачаємо у другому випадку, коли доля індивідуума "десь, ледащиця, За морем блукає", де "море" сприймається як первозданність, основне призначення якої - переживання постійних перемін, оновлення: вони, проте, бачаться Шевченкові важливішими для життя, тому в означення "ледащиця" закладена не інвектива, а незлобива іронія, що не таїть у собі докору. Водночас ці явища - справді цілковито полярні: "поле - колоски" - у нашому випадку маємо справу з достатком, зародженням і зростом на основі сили та плодючості, що єднається з поняттям "море" - наявністю нових можливостей, незбагненним.

Почасти тут - і натяк на те, що матеріальне, швидше здобуваючись на зовнішній вияв, не є, проте, іманентним, а зворотно-оберненим до форм і виявів духовного життя, до неодмінних симптомів якого належить рух і наявність витоків, першопочатків спромоги і снаги. "Бага- тий-губатий" у контексті "думки" - як іще одне підтвердження нижчого рівня матеріально- заангажованого індивідуума, навіть у зовнішності якого превалюють нижчі, неякісні спроможності. За теорією швейцарського фізіономіста І.-К. Лафатера, "інтелектуальне життя фіксується в обрисах черепа та чола; моральне і чуттєве - у будові м'язів обличчя, носа та щік; тваринне - у складі вуст і лінії підборіддя".

Поривання особистості "на край світа", перебування її "На чужій сторонці", пошук долі "В чужім полі", "у чужому краю" згубно впливає на якість її буття, її пізнання себе самої та на можливість віднайдення для себе вищої якості існування, зокрема, на іманентному - вищій ідеї буття, яку мала б ця особистість втілювати, - рівні.

Закінченість роздумів і почуттів циклу створює четверта "думка" - "Нащо мені чорні б р о в и", у якій шевченкознавці традиційно відзначають тему відчуження особистості та її самотності у суспільстві, що несе деградуючі якості й для суспільства, і морально-етичну деградацію чи навіть катастрофу для індивідуальності. Героїня думки поняття "чорні брови", "карі очі", "літа молодії" сприймає як певні атрибути інтегрованих у рамки життя осягань реальності, де рівну вагу мають матеріальні й нематеріальні явища. І сама героїня своєю долею стає немовби носієм двох якостей буття, що, водночас, взаємодоповнюються природою й усвідомленням людиною кінцевого єднання цих - зовні мало співвідносних - екзистенційних категорій. Так у Т. Шевченка стають співвідносними явища двох екзистенційних категорій: іманентної та трансцендентної.

Серце героїні, символізуючи фізичний і духовний ценз істоти і, втілюючи "центральну" мудрість, мудрість почуття, невипадково в'яне, нудить світом - адже воно потребує співчуття, порозуміння із ближнім, любові ближніх у той час, коли довкола неї - "Свої люде - як чужії, Ні з ким говорити". Порівняння дівчини із "пташкою без волі" та "голубкою" акцентує на чистоті душі індивідуальності, яка пройшла очищення стражданням і може ідентифікуватися з усім духовним. У символіці "думки" - оскарження героїнею браку духовності в житті, обстоювання нею тези про те, що життя особистості можливе за без- 42 7/Ь5>

діяльних духовних потенцій, і що чуйніше реагуватиме духовний світ індивідуума на певні реалії життя, то повнішим стане це життя, тим повніше реалізуватиметься в ньому те, на що спроможна людина й що визначено їй поза межами її можливостей - як чинник долі.

Через світ символів у своїх "думках" поет створює ідеал людської особистості: із високим розумінням призначення людини та з переконанням у співмірності долі індивідуума та ставленням його до батьківщини.

4



  1. Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка