140 років від дня народження



Скачати 148.83 Kb.
Дата конвертації04.02.2019
Розмір148.83 Kb.

140 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

ГРИГОРІЯ ГРИГОРОВИЧА ВАЩЕНКА



1. Біографія Григорія Григоровича Ващенка

Григорій Григорович Ващенко народився 23 квітня 1878 р. в с. Богданівка на Пол-тавщині.

Навчався у Волинській і Полтавській духовних семінаріях, у 1903 р. закінчив Московську богословську академію. Під впливом атеїстичних ідей відмовився бути священиком і присвятив своє життя практичному і науковому розв'язанню проблем навчання і виховання.

Педагогічна діяльність Г. Ващенка почалася в 1903 р. у Полтавській парафіяльній жіночій школі. З 1904 р. працював у духовній школі м. Кутаїсі. 1905 р. повернувся до Полтави. Викладав у середніх школах Ромнів і Тульчина.

У ці роки Г. Ващенко написав низку літературних творів: «Німий», «Пісні в кайданах» (усі 1907), «Сліпий» (1910), «До ґрунту» (1912), які здобули визнання у читачів і критиків.

У 1924 р. Г. Ващенко працював викладачем Полтавського учительського інституту, директором учительської семінарії. Після 1917 р. брав участь у створенні спеціальних учительських курсів; за часів УНР — доцент Українського народного університету, з 1927 — професор і керівник кафедри педології Інституту народної освіти. Для Г. Ващенка це був дуже складний час. У січні 1934 р. його звільнено з роботи.

У 1936—1940 рр. працював у Сталінграді. З 1940 р. — професор, завідувач кафедри педагогіки Полтавського педінституту. У 1943 р. емігрував, оселився в Людвігсфелі, околиці Мюнхена. Після закінчення другої світової війни Г. Ващенко обійняв посаду професора педагогіки в Українському вільному університеті у м. Мюнхені, а з 1950 р. він ректор Богословської академії.

На велику пошану заслуговує його наукова діяльність з питань психології, розбіжностей між православними і католиками України, історії педагогіки, педагогіки і школи.

Г. Ващенко намагався будувати українську національну систему освіти, ґрунтуючись на ідеях Я.А. Коменського, Ж.-Ж. Руссо, Й.Г. Песталоці, Г. Сковороди, К. Ушинського. Його педагогічні погляди знайшли відображення в підручнику «Загальні методи навчання», у творах «Засади естетичного виховання», «Виховна роль мистецтва», «Тіловиховання як засіб виховання волі і характеру», «Виховний ідеал», у розділах до курсу дидактики «Система освіти в самостійній Україні», «Система навчання», «Організаційні форми навчання».

Головними елементами української національної системи освіти Г. Ващенко визнавав ідеалістичне світосприймання, християнську мораль, високий рівень розвитку педагогічних наук і організації педагогічних досліджень, видання педагогічних творів, шкільних підручників і літератури для молоді.

Структурними складовими системи освіти, за Г. Ващенком, мають бути: переддошкільне і дошкільне виховання (материнська школа, або ясла для дітей віком до 3 років, дитячий садок від З до 6 років); початкова школа для дітей віком від 6 до 14 років; середня школа (технічна, агрономічна, медична), класична гімназія, учительська семінарія, реальна школа для підлітків з 14 до 18 років; висока школа: університет, педагогічний інститут, академія мистецтв, консерваторія, висока технічна школа, військова академія (віком з 18 до 23 р.); позашкільна освіта; науково-дослідні установи: академія наук, академія педагогічних наук.

Формування стійких моральних принципів і законів у свідомості молоді Г. Ващенко пов'язував із релігією і церквою.

Виховний ідеал він будував, ґрунтуючись на двох головних принципах: християнської моралі й української духовності. Євангельський і загальноєвропейський виховні ідеали, за Г. Ващенком, є підвалинами українського виховного ідеалу, що ви-тримав випробування історії, відповідає психічній організації, звичаям і віруванням українського народу, відображується в його фольклорі, культурі, літературі, музиці й мистецтві.

Помер 2 травня 1967 р.

Джерело: http://100v.com.ua/uk/Vashchenko-Grigoriy-Grigorovich-person

2. Творець національної педагогіки

«…Виховуючи підростаюче покоління, педагог бере найактивнішу участь у творенні майбутнього свого народу…»

Григорій Ващенко

Зі здобуттям українською державою незалежності розвиток педагогічної думки України неможливо уявити без творчого доробку видатного педагога, психолога, фахівця з дидактики та національного виховання Григорія Григоровича Ващенка.

Народився Г. Ващенко 23 квітня 1878 року у с. Богданівка поблизу Прилук, в сім`ї дрібномаєтного дворянина. Здобувати освіту Григорій почав у 10-річному віці в Роменському духовному училищі, а потім – у Полтавській духовній семінарії.

У 1899 році Григорій Ващенко вступає до Московської духовної академії. Процес навчання він вдало поєднує з участю в роботі українського гуртка та написанням літературних творів.

Після закінчення академії Г. Ващенко відмовляється стати священиком, адже присвячує своє життя педагогічній діяльності. З 1903 року він працює у Полтавській єпархіальній жіночій школі, потім – у духовній школі в м. Кутаїсі. Після революції 1905 року Григорій Ващенко знову в Полтаві: викладає історію в комерційній школі. А вже через деякий час він був вимушений виїхати до м. Тихвин через бажання протистояти самодержавству. У 1911 році йому припадає можливість повернутися до України й навчати дітей у середніх школах м. Тульчин та м. Ромни.

По завершенні Лютневої революції в Росії та у роки Українських визвольних змагань Григорій Ващенко стає організатором учительських курсів та шкіл. У 1918 році Григорій Григорович здобуває посаду доцента психології у Полтавському українському університеті, де і викладає протягом року до арешту денікінцями. Після звільнення він учителює у с. Білики на Полтавщині, де йому вдається поставити процес навчання в національному дусі.

Григорію Григоровичу в 1927 році знову доводиться тікати від партійно-комсомольських органів: він переїздить до Полтави, де стає професором і керівником кафедри педагогіки Полтавського педагогічного інституту, завідує аспірантурою при кафедрі педагогіки.

У цей час педагог видає підручник з дидактики «Загальні методи навчання» (Харків, 1929), головна ідея якого полягає у класифікації та характеристиці методів навчання, визначенні їх місця у процесі навчальної роботи. Монографія задумана і виконана її автором як дослідження проблеми методів навчання на різних етапах освіти (дошкільне виховання, початкова, неповна і повна середня загальноосвітня та вища професійна школа).

Вже у 1928 році в журналі «Шлях освіти» (1928, №11) Григорій Ващенко публікує свою статтю «Наслідки математичних тестів Вуді, переведених в школах Полтавської округи». Педагог аналізує рівень технічних навичок в галузі математики, що мають учні сільських та міських шкіл Полтавщини.

У фондах Педагогічного музею можна безпосередньо ознайомитися з текстами цих робіт педагога. З початку 30-х років починається критика його праць радянською владою, 1933 року Григорія Григоровича позбавляють звання професора. Щоб уникнути арешту педагогу доводиться виїжджати до Сталінграду, де він стає професором і завідувачем кафедри педагогіки місцевого педінституту. Напередодні війни він повертається до Полтавського педагогічного інституту, відновлює там аспірантську групу.

У 1945 році Г. Ващенко залишає Україну. Його подальша педагогічна діяльність пов’язана з Українським вільним університетом (Мюнхен). Водночас Григорію Григоровичу вдається співпрацювати із спілкою української молоді за кордоном з 1948 року, згодом він стає першим почесним членом цієї організації. У 1946 році дістав посаду професора педагогіки і психології в Богословській академії, а в 1950 році був обраний її ректором. В еміграційний період Григорій Ващенко плідно працює над низкою монографій: «Виховний ідеал» (1946), «Виховання волі і характеру» (1952-1957), «Основи естетичного виховання» (1956) та багатьох інших. Праці вченого з питань виховання молоді друкувалися в газетах і журналах діаспори: «Голос молоді», «Авангард», «Шлях молоді», «Українська трибуна».

2 травня 1967 року на 90-му році життя Григорій Григорович помер, похований на цвинтарі у Мюнхені.

У фондах Педагогічного музею зберігаються монографії та періодичні видання ХХ століття, що є цінним доробком видатного педагога.

Всеукраїнське педагогічне Товариство імені Григорія Ващенко зі здобуттям Україною незалежності, починає знайомити українську громаду зі спадщиною видатного педагога. Першою з серії праць виходить друком монографія Григорія Григоровича «Виховний ідеал» (Полтава, 1994), в якій педагог дає стислий аналіз розвитку української духовності від найдавніших до сучасних часів. Саме на цій основі і будується Виховний Ідеал, що відповідає психічним, природнім властивостям української людини.

Наступною публікацією є монографія Г. Ващенка «Загальні методи навчання», що була перевидана у Києві в 1997 році.

Третій том творів Григорія Ващенка «Виховання волі та характеру» (Київ, 1999) демонструє як на практиці наставникові досягти поставленої у вихованні мети, тобто, як виховувати волю і характер у української молоді. Виховання і самовиховання, свобода волі, проблема особи та суспільства, процес виховання любові до Батьківщини, патріотизму, пошани до батьків і старших – ці та чимало інших важливих і актуальних питань ґрунтовно висвітлюються у монографії.

Монографія «Праці з педагогіки та психології» (Київ, 2000) є черговим, четвертим томом творів видатного педагога. Це видання уміщує праці Григорія Ващенка з педагогіки та психології, що стосуються проблем освіти й організації навчання, змісту, чинників та методів виховання, питань психологічної науки.

У діаспорному журналі «Голос молоді» (1951, Ч.1) міститься стаття Григорія Григоровича «На межі епох», в якій йдеться мова про зміни епох в історії людства. Педагог засуджує експлуатацію людини в СРСР, мріє про нову епоху, яка б визнавала духовні цінності, а не матеріальні. На думку педагога, посилення ролі церкви вплине на міжнародні відносини у світі.

У статті «Мета життя як стрижень характеру», яка розміщена в журналі «Авангард» (1951, Ч.2), Григорій Ващенко зосередив свою увагу на тому, що характер людини є наслідком наполегливої роботи над собою. Щоб бути гармонійною людина мусить підкорювати своїй волі всі зовнішні подразнення, враження аби вони стали елементами особистості.

Григорій Ващенко, живучи за межами Радянського Союзу, мав змогу вільно висловлювати свої думки з приводу критики комуністичного режиму. У журналі «Авангард» (1951, Ч.3) педагог публікує свою статтю «Інтернаціоналізм та націоналізм». Він вважає утопією панування марксистів-інтернаціоналістів в усьому світі, адже кожна нація має власну культуру та національний світогляд.

У статтях «Сучасні завдання освіти й виховання української молоді» та «Ідеал і мета української молоді (журнал «Шлях молоді» 1948, Ч.1, 2-3), Григорій Григорович аналізує завдання, які стоять перед українським народом, риси характеру українців та причини невдач. Він вважає, що основним завданням у вихованні української молоді є виховання волі та характеру під гаслом «Служба Богові та Батьківщині».

У фондах музею також зберігаються праці сучасних авторів, які аналізують життєвий та творчий шлях Григорія Григоровича. Стаття А. Бойко «Стяг державотворчої педагогічної думки» в газеті «Освіта» (2008, №№15-16) присвячена 130-річчю від дня народження педагога. Монографія «Г. Ващенко – педагог от Бога» (Мелітополь, 2000) містить інформація про життєвий шлях видатного педагога, зокрема уривки з автобіографії та творчі доробки Григорія Ващенка.

Джерело: http://pmu.in.ua/virtual-exhibitions/creator_of_national_pedagog/
3. Мої основні роботи, написані або виправлені в Німеччині:

1) Загальні методи навчання, 4 частини (курс лекцій для студентів УВУ).

2) Завдання виховання української молоді.

3) Виховний ідеал, 2 частини.

4) Релігія і майбутнє людства.

5) Основні лінії в розвитку совєтської педагогіки і школи.

6) Соціалізм і індивідуалізм в світлі християнства.

7) Містика й наука.

8) Виховання волі й характеру (2 частини).

9) Свобода волі як філософічна і педагогічна проблема.

10) Виховання мужності й геройства.

11) Релігійне виховання молоді.

12) Виховання організованості і дисциплінованості.

13) Виховання любові до Батьківщини.

14) Виховання бадьорості і життєрадісності.

15) Тіловиховання як засіб виховання волі і характеру.

16) Виховна роль мистецтва.

17) Національні рухи на Полтавщині.

18) Макаренко – найбільший совєтський педагог.

19) Традиційне коріння большевицького тоталітаризму і підступства.

20) Психологія в СССР (перекладено на німецьку і шведську мови).

21) Проект системи освіти в самостійній Україні.

22) Основи естетичного виховання.

23) Олександер Македонський (психологічна характеристика).

24) Періоди в розвитку дитини і дитяча література.

25) Хвороби в галузі національної пам’яті.

Джерело: http://dnpb.gov.ua/ua/інформаційно-бібліографічні-ресурси/видатні-педагоги/ващенко-г-г/біографія-г-г-ващенка/
4. Цитати з творів Григорія Ващенка

„Праця педагога посідає особливе місце серед різних фахів. Вона має в собі деякі елементи праці наукової, бо одним із завдань її є збагачення учнів науковими знаннями і вироблення в них наукового світогляду. Але ще ближче вона стоїть до праці мистецької (…) Але це мистецтво особливого роду. Як і всякий мистець, педагог втілює в певні форми свої педагогічні ідеї. Але матеріал, над яким працює педагог і мистець, – різний, звідси і різні засоби творчості. [Іноді педагога порівнюють зі скульптором, що бере брилу мармуру і з нього відповідно до образу, створеного його фантазією, вирізьблює високомистецьку статую. Це порівняння цілком відповідає авторитарній концепції виховання. Але воно не має під собою психологічних підстав. Вихованця не можна порівняти з грубою, бездушною матерією, – він є розумна істота, що має свою особистість з певними властивостями, з певним покликанням. Тому вихователь не має морального права насильно ламати особистість вихованця, ігноруючи його психічні властивості. Та, по суті, таке ламання може дати лише жалюгідні наслідки. Засаду авторитарної педагогіки найпростіше і найлегше можна застосувати в галузі розумового виховання. Але й тут практика показала, що насильством трудно вбити в голови якісь знання. Коли вихованець учиться лише з наказу, без усякого зацікавлення, коли мотивом, що спонукує його до навчання, є лише страх перед карою або низькою оцінкою, знання з великим трудом засвоюються ним, вони не стають органічною частиною його „я” і тому скоро забуваються, як щось непотрібне, ззовні накинуте. Недарма учні старої школи, виходячи з неї, після випускних іспитів палили шкільні підручники, як щось ненависне і непотрібне. Тим більше не можна побудувати на ґрунті насильства виховання естетичного, морального і релігійного].

У зв’язку з цим і відповідальність педагога за свою працю незрівнянно більша, ніж відповідальність, приміром, скульптора чи маляра. Коли скульптор невдалою працею зіпсує шматок мармуру, то шкода від цього буде невелика і то лише матеріальна: зіпсований шматок мармуру легко можна замінити іншим. А коли педагог покалічить душу дитини, то це вже буде не тільки втрата, а й справжній злочин перед дитиною й суспільством, причому такий злочин, що його важко, а іноді й зовсім неможливо виправити. Але разом з тим нема більш почесної праці, як праця педагога. Виховуючи підростаюче покоління, педагог бере найактивнішу участь у творенні майбутнього свого народу (…)

Виходячи з такого розуміння педагогічної праці, як найвищої і найвідповідальнішої форми мистецтва, зупинимося на аналізі її. Педагогічну діяльність або виховання молоді, можна визначити, як формування людської особистости. Вихідною точкою й кінцевою метою його є певний виховний ідеал. Звичайно, є багато педагогів, які такого чітко визначеного ідеалу не мають, а працюють з дня на день, виконуючи навчальні програми, і не думають про те, які психічні й фізичні риси виробляються у їх учнів. Але це не справжні педагоги, а ремісники від педагогіки. Справжній педагог неодмінно мусить мати чітко усвідомлений виховний ідеал, який він і реалізує в процесі систематичної, довготривалої праці (…)

Значно складніше питання про те, хто виробляє виховний ідеал. Ми не можемо виправдати тоталітарних систем виховання, при яких виховний ідеал в готовому вигляді дається педагогові згори, бо тоді фактично ліквідується педагогічна творчість, і виховання обертається в ремесло. А проте було б невірним і навіть небезпечним, коли б кожний педагог сам на свою відповідальність виробляв виховний ідеал. Це була б анархія в одній з найважливіших дільниць культурного й політичного життя народу, що могла б привести до повного розкладу його.

Тому, розв’язуючи питання про ролю педагога у виробленні виховного ідеалу, треба, з одного боку, забезпечити інтереси нації, а з другого, не ставити педагога в роль ремісника – виконавця наказів згори.


Розв’язати цю проблему можна приблизно таким способом:

1. Виховний ідеал мусить бути досить широким. Він має визначити лише основні напрямки в формуванні особистості вихованця. Такий ідеал, з одного боку, дає можливість виховувати дитину, не насилуючи її природи, а з другого боку, не закриваючи перед педагогом можливостей творчої праці.

2. Виховний ідеал виробляється за активною участю можливої більшості педагогів, як будівників культурного життя свого народу (...)

3. За педагогічну роботу мусять братися лише ті, хто поділяє загальний напрямок освітньовиховної політики свого народу. Ті, хто цього напрямку не поділяє, мусить чесно і одверто боротися за свої педагогічні погляди, а не проводити їх потай від громадської думки”.



(З праці „Виховання волі і характеру”)

***


„(…) Коли ми хочемо виховати в українській молоді міцну волю і суцільність характеру, треба перш за все прищепити їй прагнення до високої мети, що об’єднувала б увесь український народ.

Такою метою є благо і щастя Батьківщини. (…) Гаслом, під яким має провадитися виховання української молоді, є: Служба Богові й Батьківщині. Перша абсолютна вартість для молоді є Бог, друга Батьківщина. Молодь мусить чітко уявляти собі, в чім благо Батьківщини.

Благо Батьківщини є:

1. Державна незалежність, можливість для українського народу вільно творити своє політичне, соціальне, господарське і релігійне життя.

2. Об’єднання всіх українців, незалежно від їх територіального походження, церковної приналежності, соціального стану і т. ін. в одну спільноту, що пройнята єдиними творчими прагненнями і високим патріотизмом.

3. Справедливий державний устрій, який би підтримував лад у суспільстві, у той же час забезпечував особисті права й волю кожного громадянина й сприяв розвиткові й прояву його здібностей, спрямованих в бік громадського добра.

4. Справедливий соціальний устрій, при якому зникала б і неможлива була боротьба між окремими групами суспільства.

5. Високий рівень народного господарства й справедлива організація його, що забезпечувала б матеріальний добробут всіх громадян, була позбавлена елементів експлуатації.

6. Розквіт духової культури українського народу: науки, мистецтва, освіти. Піднесення її на такий рівень, щоб Україна стала передовою країною у світі.

7. Високий релігійно-моральний рівень українського народу, реалізація в житті вчення Христа.

8. Високий рівень здоров’я українського народу, зведення до мінімуму всяких посеред нього хвороб і виродження (…)

Завдання служити Батьківщині мусить бути усвідомлене як особистий обов’язок перед нею. Отже, чітко уявляючи, чого потребує від нас Батьківщина, кожен має здати собі справу в тім, що він повинен зробити для неї особисто”.



(З праці „Виховний ідеал”)

***


„З особистою гідністю міцно зв’язана гідність національна. Людина, поважаючи себе як особистість, поважає себе як члена нації, члена того народу, серед якого вона народилась, якому зобов’язана своєю мовою, основами свого світогляду, від якого вона засвоїла традиції. Національна гідність, перш за все, виявляється у любові до своєї Батьківщини і в служінні їй. Кожен народ має право на самостійне державне існування, і коли він перебуває у неволі, проти цього протестує національна гідність людини і примушує її боротись за волю своєї Батьківщини. Так само національна гідність стимулює людину до жертвенної праці для свого народу. Нарешті, національна гідність виявляється у тому, що людина шанує честь свого народу і не дозволяє собі у своїй поведінці й діяльності нічого такого, що могло б заплямувати цю честь.

Але національна гідність, як і гідність особиста, має різні форми. Нижчою формою її, що властиво не має права називатися гідністю, є шовінізм, зневага до інших народів, намагання підкорити їх собі, експлуатувати їх працю і природні багатства на свою користь. Інший характер має справжня національна гідність. Подібно до того, як справжня особиста гідність вимагає пошани до інших людей, так і гідність національна вимагає пошани до інших народів і їхніх прав. І подібно до того, як справжня особиста гідність є основою мирного співжиття і продуктивної співпраці окремих людей, так справжня національна гідність є основою мирного співжиття і продуктивної співпраці окремих народів”.



(Зі статті „Гідність особиста і національна”)

***


„Ніхто не стане шанувати людини, коли вона сама не буде шанувати себе. Так само ніхто не буде шанувати народу, що терпить рабство і не хоче боротися за свою волю. Цієї лекції не мусить забувати український народ.

У першу чергу, він мусить подбати про розвиток національної свідомости у своєї молоді. У виховний процес входять загальнолюдські, національні та індивідуальні завдання. Загальнолюдські завдання розкриті в Новому Заповіті й творах кращих европейських педагогів; індивідуальні завдання випливають з природніх властивостей кожної молодої людини та її здібностей; національні завдання диктує нам минуле і сучасне народу. Усі ці завдання органічно зв’язані одно з другим.

Людину не можна визнати за виховану, коли вона, будучи фізично здоровою і розумово розвиненою, використовує свої здібності знання лише в своїх особистих інтересах і забуває про свій народ. Так само ми не можемо визнавати за цілком виховану людину й того, хто, хоч любить свій народ, але зі сліпою ворожнечею та презирством ставиться до інших народів, незалежно від того, хто ці народи і яка їх історія.

Але життя кожного народу складається так, що в певних історичних умовах він мусить наголошувати на одному з названих вище виховних завдань. Для прикладу візьмемо англійців. Це – старий державний народ, що вже більше тисячі років живе своїм національним життям; населення Англії переважно має високу національну свідомість і бере активну участь у політичному житті своєї країни. У недавньому минулому хибою англійців було те, що вони з погордою ставились до інших народів і дивились на себе як на природніх володарів світу. Наголошувати на національне виховання англійцям нема сенсу.

В іншому стані перебуває український народ. Як сказано вище, він не має своєї держави і через це дуже терпить. І матеріально, й морально. Національна свідомість значної частини нашого населення ще не піднеслась до належного рівня. Багато українців ще не усвідомило чітко своєї національної окремішности. Навіть частина нашої інтелігенції перебуває під таким великим впливом поневолювачів, що, не зважаючи на такі криваві жертви, до яких спричинились ці народи, вони все-таки прагнуть до єдності з ними, цебто фактично прагнуть до того, щоб і далі продовжувався стан поневолення нашого народу.

Тому в сучасний історичний момент і в найближчу майбутність національне виховання молоді є найважливішим завданням нашого народу. Це, в першу чергу, означає, що в нашої молоді треба виховувати свідомість своєї національної окремішности, себто свого національного „я”. Кожен українець мусить бути свідомим того, що він є член великої нації, яка своїми фізичними та психічними властивостями відрізняється від інших народів і має своє національне покликання.



Свій народ українець мусить любити так, як діти люблять своїх батьків: любити його традиції, свою рідну мову, свою пісню, звичаї” (...)

(Зі статті „Завдання національного виховання української молоді”)

Джерело: http://old.dnpb.gov.ua/id/538/

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка