120 років від дня народження



Скачати 120.73 Kb.
Дата конвертації20.01.2018
Розмір120.73 Kb.

120 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

ЄВГЕНА ФИЛИМОНОВИЧА МАЛАНЮКА



Мій ярий крик, мій біль тужавий,

Випалюючи ржу і гріх,

Ввійде у складники держави,

Як праця й камінь слів моїх.

Є. Маланюк


1. Біографія Євгена Маланюка

Євген Филимонович Маланюк народився 1 лютого (20 січня за старим стилем) 1897 року в селищі Архангород, яке розташувалося над річкою Синюхою Херсонської губернії (тепер містечко Новоархангельськ Кіровоградської області).

Батько Є. Маланюка Филимон Васильович працював учителем, а згодом повіреним у містечковому суді, захоплювався просвітницькою діяльністю, був режисером аматорських театральних постановок, співав у церковному хорі, друкувався в часописах, виступав ініціатором відкриття гімназії. Євгенова мати Гликерія Яківна була донькою військовика Стоянова, чорногорця з роду осадчих на землях Нової Сербії, заснованої ще за часів Катерини ІІ.

Навчався Є. Маланюк в Архангородській початковій школі. Як і його молодші брати, Онисим та Сергій, він відзначався блискучими знаннями. Лише найстарший із синів — Євген — продовжив здобувати освіту в Єлисаветградському земському реальному училищі. Навчання в підготовчому класі хлопець завершив із відмінними результатами і згодом був звільнений від оплати, що полегшило долю малозабезпеченої сім’ї. Здібний учень стає стипендіатом Єлисаветградського земства. Восьмирічне перебування у стінах закладу (1906–1914), з яким у різні часи пов’язали свої долі Євген Чикаленко, Панас Саксаганський, Микола Садовський, Юрій Яновський, Гнат Юра та інші відомі діячі, значно розширило світогляд Маланюка, пробудило в ньому творчі здібності, любов до літератури, живопису, театру. У тринадцятирічному віці хлопчина починає віршувати.

1914 року Є. Маланюк вступає до Петербурзького політехнічного інституту, проте Перша світова війна стає на перешкоді навчанню. Восени того ж року юнак стає курсантом Київської військової школи, яку закінчує в січні 1916 р. протягом кількох місяців служить у чині прапорщика в 39-му піхотному запасному батальйоні на території Володимирської губернії, а з серпня 1916 р. у званні молодшого офіцера перебуває в 4-ій роті 2-го Туркестанського стрілецького полку на Південно-Західному фронті, потім потрапляє до 2-ої кулеметної роти.

1917 рік приніс Є. Маланюкові чимало гострих вражень, потрясінь і втрат: жорстокі будні на фронтах Першої світової, Лютнева революція і несподівана відпустка додому у зв’язку зі смертю батька (мати померла ще 1913 року), демобілізація з російської армії й участь у творенні УНР, служба в чині старшини в Генеральному Штабі України. Пізніше стає ад’ютантом генерала Василя Тютюнника, командувача Наддніпрянською Армією УНР, який помер від тифу на руках у свого ад’ютанта. Молодий офіцер болісно сприймав поступовий занепад УНР.

Після трьох літ відчайдушних битв за українську державність у жовтні 1920 р. поет-патріот разом з іншими інтернованими захисниками УНР потрапляє до таборів у Стшелкові та Шипіорні, а згодом у Каліші (Польща). Тут Є. Маланюк багато пише, зі своїми друзями Юрієм Дараганом, Миколою Чирським, Максимом Гривою (Загривним) видає гектографічним способом журнал «Веселка» (1922–1923), в якому й сам починає друкуватися. Інтерновані вояки заснували аматорський театр, чоловічий хор, навіть балетні курси; влаштовували різні культурно-освітні акції. Але й таке насичене мистецьке й громадське життя не применшувало туги цих людей за Україною. Є. Маланюк прагнув розібратися, що привело до поразки УНР, до цього поневіряння співвітчизників у чужих краях. Ці розмірковування просилися на папір у вигляді щемливих, гірких і часто жорстких поетичних рядків.

Восени 1923 року поет виїхав до Чехословаччини, де вступив на гідротехнічне відділення інженерного факультету Української господарської академії в Подєбрадах. Деякий час письменник входив до складу Ліги українських націоналістів (ЛУН), співпрацював у журналі цієї організації «Державна нація». Є. Маланюкові пощастило навчатися у відомих професорів-співвітчизників Івана Шовгенева, Євгена Чикаленка, Сергія Шелухіна. Він брав участь у численних літературно-мистецьких вечорах, дискусіях, що влаштовувались у Подєбрадах, Празі, де здружився з Леонідом Мосендзом, Олегом Ольжичем, Оленою Телігою, Олексою Стефановичем, Оксаною Лятуринською, Михайлом Мухіним… Знайомство з поетесою Наталею Лівицькою-Холодною переросло в кохання, яке дуже змучило Євгена, ледь не довівши до самогубства.

1925 року в Подєбрадах вийшла перша збірка віршів «Стилет і стилос», яка стала неабиякою подією і в житті автора, і в тогочасному літературно-мистецькому процесі, викликавши неоднозначну реакцію: від цілковитого несприйняття до надзвичайного захоплення.

Цією книгою, як і наступною — «Гербарій» (Гамбург, 1926), Маланюк ствердив свої позиції поета-націєтворця, яким він не зрадить до самої смерті. Саме це: войовничий дух; звернення до державницької і визвольної атрибутики у вигляді «заліза наших когорт» «свяченого ножа»; розміркування над долею сучасного мистецтва, покликаного слугувати високим ідеалам, — приваблювали молодше покоління представників діаспори. Натомість старша генерація, схильна до поміркованості та нескінченних оплакувань недолі України, була просто шокована різким тоном письменника, його зневажливими оцінками і звинуваченнями на адресу земляків-малоросів, що ніяк не доростуть до рівня нації.

У тому ж 1925 році в Подєбрадах Є. Маланюк познайомився зі студенткою медицини Зоєю Равич із Полтавщини і невдовзі одружився з нею (заручини відбулися 5 липня, а вінчання 12 серпня в церкві святого Миколая у Празі). Проте 1929 року подружжя взяло розлучення. Євген, завершивши академію, подався на заробітки до Варшави. А Зоя залишилася навчатись у Празі.

У 1920-х роках письменник плідно співпрацював із львівським журналом «Літературно-науковий вісник» (із 1932 — «Вісник»), редактором якого був відомий політик, критик, літературознавець Дмитро Донцов. Зв’язки з зазначеним виданням не припинялися упродовж усього періоду перебування Є. Маланюка у Варшаві.

У польській столиці організовується літературний гурт «Танк», до якого входять Ю. Липа, О. Теліга, П. Зайцев, Н. Лівицька-Холодна, А, Коломиєць, Ю. Косач та ін. Безперечним лідером групи був Є. Маланюк. Але коли гурт трансформувався в інше утворення — «Ми» — і став видавати однойменний журнал, що породило гостру полеміку з Д. Донцовим, склалася вкрай напружена ситуація. Є. Маланюк розірвав зв’язки з групою «Ми» і поновив співпрацю з «Вісником».

На варшавський період припадає вихід у світ наступних книг поета: «Земля й залізо» (Париж, 1930), «Земна мадонна» (Львів, 1934), «Перстень Полікрата» (Львів, 1939), «Вибрані поезії» (Львів; Краків, 1943). Значно пожвавлюється публіцистична і наукова діяльність Є. Маланюка, з’являються десятки статей, нарисів, есе, в яких він осмислює набутки вітчизняної і світової культури (Т. Шевченко, М. Гоголь, П. Куліш, Я. Щоголев, Г. Чупринка, І. Бунін, М. Бажан, С. Гординський, В. Ґренджа-Донський, Зореслав та ін.). Публікуються переклади з інших літератур (Шарль Бодлер, Йозеф Сватоплук Махар, Микола Гумільов).

У Варшаві поет познайомився з польськими митцями, такими як Ю. Тувім, Я. Івашкевич, Я. Лехонь — представниками відомої групи Скамандритів, а також з Л. Подгорським-Околувом, С. Стемповським та Ю. Лободовським. Є. Маланюк намагався побудувати діалог між польськими та українськими митцями, незважаючи на несприятливі політичні умови. Польські поети високо цінували творчість Є. Маланюка, перекладали його твори.

У Варшаві доля звела Є. Маланюка зі співробітницею чеського посольства Богумілою Савицькою, що з часом стала його другою дружиною. У 1933 році в подружжя народився син Богдан. Друга світова війна порушила сімейну ідилію. Богуміла все частіше виїздить із сином до рідних у Прагу, а Євген підзаробляє, де може: вчителем у Варшавській православній семінарії, перекладачем текстів до кіно-хронік, часто живе надголодь.

Є. Маланюк брав участь в обороні столиці Польщі від німецьких військ у 1939 році. Після вступу на територію Польщі радянських військ письменник був змушений податися вже на другу еміграцію, рятуючись від пильного ока енкаведистів, які на той час уже замордували його найкращого друга Юрія Липу.

Отже, знову табори для переміщених осіб, бараки, випадкові заробітки. Така перспектива не влаштовувала Богумілу, тож подружжя оформило розлучення, Євген сам подався назустріч новим випробуванням. Хоча версія про розлучення підтверджується не всіма біографами. Євгену довелося працювати ліфтером, викладачем математики в німецькому місті Регенсбурзі, у таборі для біженців, що перебував в американській зоні окупації.

У цей період Є. Маланюк усамітнюється, відсторонюється від активної літературної діяльності. Належачи до Мистецького українського Руху, нечасто бере участь у його зібраннях, культурних акціях. 5 березня 1947 року студія драми Йосипа Гірняка провела в Регенбурзі свято на честь 50-річчя Є. Маланюка.

У червні 1949 року поет переїжджає до США, поселяється на околиці Нью-Йорка: спершу працює фізично, потім — в проекторному бюро, де й трудився до виходу на пенсію в 1962 р. У 1958 р. Є. Маланюк став почесним головою об’єднання українських письменників «Слово».

За океаном з’являються друком його збірки «Влада», «Поезії в одному томі», «Остання весна», «Серпень»; окремим виданням виходить поема «П’ята симфонія» (1954), що уславлює діяльність борців за українську державність — В. Тютюнника, М. Безручка та інших. Євген Маланюк продовжує працювати і в галузі публіцистики, літературознавства. Публікуються його монографії, статті, нариси. Це, зокрема, видання, що з часом отримали широкий резонанс: «Нариси з історії нашої культури» (1954), «Малоросійство» (1959), «Ілюстрісімус Домінус Мазепа — тло і постать» (1960), «Книга спостережень» у двох томах (1962; 1966).

У 1962 році письменник ризикнув відвідати соціалістичну Польщу. Це було його останнє побачення з Варшавою, з багатьма спогадами про минуле. Зустрівся Є. Маланюк і з колишньою дружиною Богумілою, яка була щаслива його бачити. Ці дні, проведені недалеко від України, близької і водночас недоступної, не були «отруєні» навіть діями таємної поліції. Однак, це лише одна з версій. За іншою версією, поет не мав можливості побачитися з дружиною, через небезпеку бути схопленим радянською розвідкою. Невідомі йому люди з польської таємної поліції допомогли Євгенові врятуватися.

Помер Є. Маланюк 16 лютого 1968 року у Нью-Йорку, і похований на кладовищі в Саут-Баунд-Бруці в Нью-Джерсі. Вже після смерті письменника у мюнхенському видавництві «Сучасність» з’явилася впорядкована ним самим збірка поезій «Перстень і посох» (1972), що стала його лебединою піснею.



Джерело: https://onlyart.org.ua/biographies-poets-and-writers/malanyuk-yevgen-biografiya/
2. Роки еміграції Євгена Маланюка

І. Перша зустріч Маланюка з Варшавою. (Знайомство українського митця з Польщею розпочалося з Кракова, куди 24 листопада 1920 року етапували інтернованих. Наступним містом була Варшава — Віденський вокзал, з якого купка вчорашніх бійців за незалежність відправлялась до таборів Польщі. Саме у таборах Варшави відбувається становлення Маланюка як письменника, бо «втрата Україною державності породила в поета прагнення творити державність духовну як передумову держави політичної». Тому Маланюк обирає знаряддям боротьби за незалежну Вітчизну замість стилету стилос, ставши в центрі таборового літературно-освітнього життя: виступає з рефератами, робить переклади з російської на українську мову, друкується під псевдонімом Військовий на сторінках «Українського сурмача» та «Нашої зорі».)

II. Робота Є. Маланюка у літературно-мистецьких виданнях. (Є. Маланюк у 1921 році редагує літературний часопис «Всім», перебуваючи у Пйотркуві Трибунальському. Цей часопис, що видавався культурно-освітнім гуртком офіцерів при штабі Армії УНР, вміщував поезії, повісті, оповідання, пісні, сатири, а також науково-публіцистичні статті про літературне військово-політичне життя, щоденники та спогади учасників українських визвольних змагань. Пізніше це видання дістало назву «На хвилях життя». У Каліші разом з Ю. Дараганом, М. Мирським, М. Гривою, М. Селегієм Маланюк видавав літературно-мистецький місячник «Веселка» (1922–1923), в якому друкувалися як його власні поезії, так і твори еміграційних письменників, статті суспільно-політичної тематики. З 1923 року Маланюк стає редактором «Веселки» і випускає невеличку збірку віршів «Озимина», куди ввійшли його 8 поезій. Взагалі у таборових республіках протягом 1920–1923 років вийшло друком близько 70 українських періодичних видань, понад 40 книжок, працювали театри, національні таборові школи, гімназії і навіть народний університет.)

III. Активне культурно-суспільне життя Є. Маланюка. (Після того як Є. Маланюк закінчив навчання у м. Подєбрадах і отримав диплом інженера-гідротехніка, він активно поринає в культурно-суспільне життя Варшави. У цей період, що триває з лютого 1929 року по середину 1944 року, він має можливість творчо і плідно спілкуватися з польськими митцями: Ю. Гувімом, Ю. Лободовським, К. Вєжинським та ін. Видає збірки своїх творів, рецензує спадщину польських та українських літераторів, співпрацює з польською пресою, бере участь у роботі літературно-мистецьких груп «Танк», «Ми». Є. Маланюк сприяв популяризації української літератури в Польщі, намагаючись спростувати її так зване «хуторянство» і зробити сприйнятливою для європейського читача. Є. Маланюк і П. Зайцев «були чи не єдиними з українських літераторів у Варшаві, котрі намагалися вивести з «ізоляції» українське літературне життя еміграції...» Критики про роки життя і діяльності Є. Маланюка говорили, що «він, один із небагатьох українських письменників-емігрантів, не ізолюється у Варшаві від польського літературного життя». Поет мав можливість розробляти будь-які теми, порушувати певні проблеми, вільно висловлювати власну думку, на відміну від своїх колег-співвітчизників, що працювали при тоталітарному режимі.)

IV. Друга хвиля еміграції Є. Маланюка. (1945 року Є. Маланюк був змушений залишити домівку, сім'ю і податися в другу еміграцію. Саме з цього року для нього розпочався другий період блукань у Німеччині. І знову майже чотири довгих роки життя в таборах. У місцевій школі Регенсбурга Євген Филимонович влаштовується вчителем математики та української літератури. Навколо нього збирається гурт літературно обдарованої молоді з нової хвилі української еміграції — Л. Лиман, О. Зуєвський, Л. Полтава. Поет бере участь у створенні письменницької організації МУР (Мистецький український рух), що протягом 1945–1949 років працювала в Німеччині і стала цікавою сторінкою в історії української літератури у вигнанні.)

V. Третя хвиля еміграції. (Під кінець сорокових люди все частіше від'їздили з таборів: хто — до Латинської Америки, хто в Австралію, проте більшість прагнула потрапити у США. В одному із транспортів 1949 року відплив у свою третю еміграцію і Євген Маланюк. Нелегко складалося його життя в Америці. Спочатку довелося працювати фізично. Пізніше пощастило влаштуватися за фахом — на інженерну посаду в Нью-Йорку; в креслярському бюро він працював до виходу на пенсію в 1962 році.)

1. Перо Маланюка не знало відпочинку. (Ще виразніше проступив ліричний струмінь у цей період еміграції, тепер вірші його стали більш самозаглиблені. Останніми десятиліттями дедалі частіше Є. Маланюк підсумовує пережите і зроблене. Тільки в США з 1951 по 1964 роки було видано шість збірок поезій, а остання збірка віршів «Перстень і посох» вийшла в Мюнхені (1972) вже по його смерті.)

2. Спогади про чарівного співрозмовника, ерудита та незвичайну людину Є. Маланюка. (Словацький літературознавець Й. Кіршбаум писав: «Є. Маланюк був такою рідкісною людиною, яку ви з першого погляду мусите подивляти й любити. Високий і сильний, проте лагідний, з особливою теплотою в голосі та меланхолійною усмішкою». Зворушливі спогади про поета написав Л. Полтава: «Маланюк потряс мене. М. Рильський якось відразу відійшов на другий план. Маланюк зайняв мій обрій... Велетень не лиш духом, а й тілом... Ерудит, енциклопедист...»)

Джерело: http://wkola.at.ua/publ/ukrajinska_literatura/roki_emigraciji_evgena_malanjuka/1-1-0-877
3. Збірки Маланюка

1925 р. перша збірка «Стилет і стилос»

1926 р. «Гербарій»

1930 р. «Земля і залізо»

1934 р. «Земна Мадонна»

1939 р. «Перстень Полікрата»

1943 р. «Вибрані поезії»

1951 р. «Влада»

1953 р. поема «П’ята симфнія»

1954 р. «Поезії»

1959 р. «Остання весна»

1962, 1966 рр. «Книга спостережень» у 2-х томах — збірка есе

1964 р. «Серпень»

1972 р. посмертна збірка – «Перстень і посох»


Джерело: http://dovidka.biz.ua/yevgen-malanyuk-biografiya-skorocheno/
4. Вірші поета

Одна пісня

В кінці греблі Шумлять верби…

Бува, почуєш пісню і спахнеш

Пекучим болем пізньої любові —

І от — далечина Твоїх безмеж,

Твоїх небес нестримна повінь:

Пливе, пливе блакитна широчінь,

Росте, росте співучим колом обрій;

Від білих хмар лиш смарагдова тінь

Біжить ланами, лиш вітри недобрі

Напружують свій навіжений чвал…

О, як забуть Тебе, єдину в світі!

Твій зір мені ясніш за сонце світить,

Твоя далека пісня, як хорал.

Моя весна. Моя, моя Земля.

Яке ж залізне серце муку стерпить:

Оттут в недужих мріях уявлять,

Як «в кінці греблі шумлять верби».


Шевченко

Не поет — бо це ж до болю мало,

Не трибун — бо це ж лиш рупор мас,

І вже менш за все — «Кобзар Тарас»,

Він, ким зайнялось і запалало.

Скорше — бунт буйних майбутніх рас,

Полум’я, на котрім тьма розтала,

Вибух крові, що зарокотала

Карою на довгу ніч образ.

Лютий зір прозрілого раба,

Гонга, що синів свяченим ріже,

— У досвітніх загравах — степах

З дужим хрустом випростали крижі.

А ось поруч — усміх, ласка, мати

І садок вишневий коло хати.

Джерело: https://onlyart.org.ua/malanyuk-yevgen-batkivshhyni/
5. Список літератури

1. Войчишин Ю. «...Ярий крик і біль тужавий»: Поетична особистість Євгена Маланюка. – К., 1993.

2. Грабович Г. У пошуках великої літератури. – К., 1993.

3. Дзюба І. Поезія вигнання // Маланюк Євген. Земна Мадонна: Вибране. – Братислава, 1991.

4. Качуровський І. До «реабілітації» Євгена Маланюка // Маланюк Євген. Земна Мадонна. Вибране. – Братислава, 1991.

5. Літературознавчий словник-довідник / Р. Т. Гром’як, Ю. І. Ковалів та ін. – К., 1997. (Nota bene).

6. Луцький Ю. Ще до проблеми двох батьківщин // Сучасність. – 1963. - №3. –С.108-110.

7. Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури // Маланюк Є. Земна мадонна. Вибране. – Братислава, 1991.

8. Маланюк Є. Юрію Клену // Книга спостережень. – Торонто, 1962. – Кн.1.

9. Метод проектів: традиції, перспективи, життєві результати: Практико-зорієнтований збірник / За наук. ред. Єрмакова І. Г. – К.: Департамент, 2003.

10. Павличко Д. Поет – переможець // Войчишин Ю. «...Ярий крик і біль тужавий»: Поетична особистість Євгена Маланюка. – К., 1993.

11. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. – К.: Либідь, 1999.

12. Перспективні освітні технології: Навчально-методичний посібник / За ред. Г.С. Сизоненко. – К.: Гопак, 2000.

13. Шептицька Т. Тема малоросійства у творчості Євгена Маланюка // Українська мова та література. – 2000. – № 39. – С. 1-2; № 40. – С. 13.



14. Шерех Ю. Стилі української літератури на еміграції // Шерех Ю. Не для дітей. – Мюнхен, 1964.

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка